Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 33 страниц)

Вчувши це слово, Костик гикнув, ніби з великого переляку. Політика? То він від неї (тут Костик вилаявся) втік аж до Суховерхова, а ота його і тут знайшла? Єлінський мусив аж пояснювати своєму холеричному зятеві, що він мав на думці не політичну політику, а господарську.

– Яку?

– Так, яку чуєш. Господарську. А тепер слухай уважно, зятю, і, як то кажуть, мотай собі на вус. Як не може, приміром, швець-ремісник не те що витримати конкуренцію, а й загалом утриматись у сусідстві з фабрикою взуття, так сьогодні не може без підпори двору [87]87
  Поміщицької садиби.


[Закрыть]зв'язати кінці з кінцями середній господар на селі.

– Як? – мав спитати Костик. – То двір підпирає всі середні господарства на селі? Він щось такої політики не чував.

– Всіх двір не підпирає, бо тоді мусив би й сам розвалитися, отже, тому й господарства, що не знаходять опори у дворі, не живуть, а животіють, а нам з тобою, дорогий зятю, і твоїм дітям, а моїм онукам, треба не животіти, а жити.

То якої підпори, хай уже нарешті тесть скаже, потребує, наприклад, господарство Єлінських?

Гаразд. Тесть зараз викладає все чисто перед зятем. Ось для прикладу: дотепер має Єлінський з двора (звичайно, за відповідну оплату) і дорідну пшеницю на насіння, і теличок від расових бугаїв, і лошат від маток з метриками, не говорячи вже про розсаду з теплиць чи щепи з фруктової шкілки. Але це ще не все. Одержує пан, припустімо, вагон штучного добрива, відступить кілька центнерів і Єлінському. Чи експортує двір велику партію свиней за кордон. За одним заходом, як то кажуть, приплюсує туди і Єлінський своїх десять чи дванадцять штук. Відсилає пан полуниці для чернівецьких ресторанів. При п'ятнадцяти чи скількох там кошах притулить і Єлінський один свій. А хто всім тим господарським рухом керує? Пан? Та де там! Економ, зятю, запам'ятай собі на все життя. І тому Єлінським навіть вигідно запросити на весілля Лупула.

– Чекайте, чекайте, не торохтіть так багато, – сказав Костик до свого тестя. – Виходить, що я тікав від політичної неволі та й потрапив у залежність іншу – господарську?

– А ти як думав, сину? На світі нема ніде волі людині… та й у небі будеш залежний від праведнішого, заслуженішого перед богом, ніж ти…

– Як то таке життя має бути, то знаєте, тату, – вперше так звернувся до Єлінського Костик, – тоді знаєте, що я…

Непристойне слово, яке сказав при цьому Костик, пропустимо. Все, що йому виклав тесть, Костик зрозумів, одне тільки все ж таки неясне: чому на його весіллі має бути донощик сигуранци, той підлий Лупул?

– А, Траян Лупул! Між нами кажучи, як людина він не поганий. Тільки простюх страшенний. Може, за перепрошенням, при дамах пальцем длубати в носі, але як людина – нічого собі.

– Та як нічого, коли він співпрацює з сигуранцою?

– І що з того? – розсміявся добродушно Єлінський. – Хай собі працює на здоров'я. Що це кому шкодить, коли всі про це знають і кожний на свій лад остерігається його.

– А я не хочу сидіти за одним столом зі сигуранщиком!

Тоді тато Єлінський виклав свій останній аргумент: хочеш чи не хочеш, а Траян Лупул на весіллі мусить бути! Треба знати, що саму присутність Лупула серед гостей сигуранца буде розцінювати як живий дозвіл на сходини з забавами і танцями.

Цим останнім аргументом тесть переконав, а заразом і вбив морально Костика. Той погодився на такого гостя з одним застереженням:

– Але я особисто не буду його просити. І не хочу, щоб і Артемізія…

– А цього й не треба! Він і непрошений прийде. Мені йшлося тільки про те, щоб ти не зчинив бучі на весіллі. А прийти, то він прийде і сам. Він – негордий.

Аж ось настав день і година, коли треба було їхати на весілля до Суховерхова. Татко, я, Орися і Улянич мали їхати одними саньми. Проте коли на дзенькіт дзвіночків на шорах Дарка з татком вийшли з хати, на санях сиділа сама, загорнута вище носа, Ориська. А де ж Улянич?

Швагер, пояснила Орися, щоб нам було вигідніше, по дорозі пересів на одні з саней, що повезли до Суховерхова родину молодого.

Як уже всі вмостилися у санях (татко і фірман сиділи лицем до коней, а Дарка з Орисею – плечима, спираючися на чоловічі плечі, що мали їх захищати не тільки від вітру, але й від снігу з-під кінських копит), Ориська заговорила півголосом, щоб не чув фірман попереду:

– Ти думаєш, що Дмитро дійсно пересів тільки тому, щоб нам було вигідніше?

– Думаю, що так. А що?

– Він пересів у тамті сани тому, що йому приємніше, ти чуєш, приємніше їхати з своєю мужичією, ніж з нами. Кажу тобі, що головно тому. Як його не муштрує Софійка, вовка однаково у ліс тягне. Масти Федя медом, а Федь Федем. Софійка аж тепер бачить, яку дурницю зробила, але що ж? Вже запізно. Та бодай я матиму науку. Ніколи, – вимовила з не зрозумілим для Дарки вогнем, – ніколи не вийду заміж за мужицького сина!

Дарка, навпаки, вважала, що перебування в регаті, власне, не в регаті як такому, а у відносно великому місті, якими з опису Орисі мали бути Гіци, контакт (хоч би в гімназії, де викладав математику) з інтелігентними людьми змінив Улянича на краще, коли йшлося про товариську огладу [88]88
  Гарні манери (пол.).


[Закрыть].

На другий день різдва Поповичі були запрошені до Підгірських. Дарка, аби якось розвіяти свою тугу за Данком, якого сподівалася там зустріти, а який взагалі ще не приїхав до Веренчанки, стежила весь вечір за поведінкою зятя господарів. Була бездоганна. Невимушеність, з якою вітав ще в передпокої запрошених гостей, допомагаючи дамам позбуватися верхнього одягу, галантність, з якою цілував старшим дамам руку, легкість, з якою вводив мужчин у курильну кімнату, де вже чекав на них зелений столик, елегантна дискреція, з якою запихав манжети сорочки в рукав, вправність з якою наливав вино, стиль його анекдотів, зосереджена увага, з якою вмів слухати нудного сусіда, добір слів у його мові – все це свідчило про те, що Дмитро Улянич з селянського хлопця став інтелігентом. Правда, в одному Орися має стопроцентну рацію: Улянич не зміг і, мабуть, ніколи не зможе духовно порвати з своєю мужицькою стихією. Та коли в Костика потяг до своїх має романтичний, може, навіть трохи хворобливий характер, то в Улянича ця прив'язаність до свого мала глибоке і трагічне коріння.

Чому глибоке і трагічне?

Не знаю. Так мені здається, а мені ще сімнадцяти немає.

І сніг з-під кінських копит (не дуже допомагала загата з двох чоловічих спин), і дзенькіт дзвіночків на шорах, і безконечне засніжене поле – як усе це інакше сприймалося б, по-іншому звучало б, якби ти, любий, був поруч!

Коли сани в'їхали на обійстя молодої, виявилося, що всі вже чекають на запізнілих гостей, щоб іти до шлюбу. Дарчині очі й серце відразу заспокоїлися, коли серед гурту молодих чоловіків побачила Данка. Вірити не хотіла: він виріс за той час, що вони не бачились! Витягнувся і, мабуть, тому ще більш зсутулився. Скидалося на те, що й він шукав Дарки. Зустрівшись з нею очима, він привітав її чемно, але чужо. Дарка зрозуміла, чому це так. Мафія стежила за кожним його жестом. Коли їх очі зустрілися вдруге, він повів бровою в бік хлопців – мовляв, я підійшов би до тебе, але тепер не можу.

«Але за столом будеш біля мене?..» – спитала його у свою чергу Дарка.

«А як же інакше?»

«А ті, – тепер Дарка повела бровою в бік мафії, – дозволять тобі?»

«Не май мене вже за такого безвольного раба!» – так само без слів, однією недоброю складкою поміж бровами відповів Данко.

Церковця була недалеко від обійстя молодої, тож весільний похід на чолі з молодими рушив пішки. Дарці сподобалося, що родина молодого з'явилася ні по-стародавньому, ні по-модному одягнена, а так, як тепер водилося на селі.

Дарка побоювалася, що молодий біля самого вівтаря знов утне якусь штуку, але, слава богу, все добре закінчилося. Пізніше на весіллі говорили, що його мама, стара Костикова, стояла за спиною сина і буквально притримувала його за полу сюртука, щоб в останню хвилину не втік від шлюбу.

Костик не надто охоче, але й не надто мляво заявив при вівтарі, що має добру невимушену волю взяти за жінку оцю біля нього невісту, панотець прочитав відповідне місце з євангелія, поблагословив обручки, молоді наділи їх собі на пальці і стали вже чоловіком і жінкою. Все так просто, що аж лячно.

Повернення від шлюбу загаялося трохи через складання гратуляцій молодій парі. Дарка змогла погратулювати Костикові щойно в хаті. Коли Дарка підійшла до молодого, він, нахилившися, буцімто подякувати за добрі побажання, спитав густим шепотом:

– Ти чого не хотіла за мене піти? Я був би тебе, дурненька, на руках носив…

Я мусила мати дуже розгублений вираз обличчя, бо Данко підійшов до мене і спитав:

– Що з тобою? Що він тобі сказав?

На моє щастя, біля столів зчинилася така метушня (гості намагалися займати місця цілими групами), що я могла й не чути Данкового питання, а тим самим і не відповідати на нього.

– Сядемо ось тут, – вказала Дарка на перші скраю вільні місця з остраху, щоб хтось не перетягнув Данка у свою компанію і не розлучив його з нею.

– А чого тут? Не поспішаймо. Ми теж сядемо з своїми. Може, ще заспівати доведеться. А де Орися?

Не знаю. Не знаю. Не знаю. Боже мій, а що, як мама мала рацію, що він воліє ту музикальну гусочку, а не мене?

Орися якраз окупувала шість місць за іншим столом і подавала нам знаки, щоб ми протискалися до неї. Була в оточенні аж чотирьох, тобто всіх, що були на весіллі, академіків. Одного з них, з гарним прізвищем Соловій, Дарка знала з чернівецького поїзда. Соловій сідав у Кіцмані і завжди чомусь в останній вагон.

Він пам'ятав Дарку теж, бо, коли їх знайомили, обоє одночасно вигукнули:

– А ми вже давно знаємося… з вигляду.

Ориська (зрештою, як вона й запланувала!) відразу опинилася в центрі уваги. Її срібній сукні таки судилося відіграти свою велику роль.

Дарка подивилася на молодих. Сиділи на почесному, встеленому килимами місці, як два випадкові пасажири на одній лаві у вагоні.

Ляля Данилюків теж не з любові вийшла за свого Альфреда, але та бодай вміла хоч під час весільного банкету вдавати закохану в свого новоспеченого мужа, чим хоч трохи замаскувала свою ганьбу. (Вважаю, що виходити заміж без любові – це ганьба, та ще й ганебна!)

Молода пані Костикова не опанувала цього мистецтва і не знати, чи хотіла б ним скористатися, якби навіть їй були відомі його секрети. Всю її увагу привернули свашки, що розносили на полумисках страви по столах: чи подають в тому порядку, як було намічено, і чи починають з тих столів, що їм було велено?

Молодий теж, наче гусак, витягав і так довгу шию, щоб ще раз пересвідчитися, чи свашки не обминають з ліпшими стравами мужицького стола.

Добре пророкувала моя мама: селяни таки сіли однією масою.

– А де пан Улянич? – спитала я Орисю, щоб знати, чи тримати мені вільне місце для нього.

– Де? – Ориська аж зарожевілася спересердя. – Оглянься поза себе, то побачиш, де мій швагер. Сів собі серед мужиків…

– То, може, молодий просив його про це?

– Просив? Його до такого треба аж просити? Не будь смішна…

Хто зайняв уже місце за столом, хто ще вовтузився, але тости вже почалися, бо молодий хотів випити.

Місця було мало, людей багато, лави стояли майже впритул до столів, тож справжньою мукою було вставати під час кожного тосту, а вислуховувати побажання молодій парі сидячи, видно, в цьому середовищі не було прийнято.

– Я їхав сюди і весь час думав, чи застану тебе тут.

Під скатертиною його рука намацує мою, тягне її на своє коліно і владно вкладається на неї.

– А мало бракувало, щоб мене не було на весіллі…

– Е, ні! Я мусив тебе бачити. Знаєш, що я б зробив, якби тебе тут не застав?

– Що?

– Я б зараз по весіллі пішов до твоїх старих і з порога стеремкотів на них: ах, теремтете, де ви поділи мою Дарцю?

– І ти направду так зробив би? І так спитав би? – Хочу ще раз почути з його уст слова «мою Дарцю» і щиро жалкую, що не зможе цього почути моя мама, – Як би ти їм сказав? Як?

Данко не підозріває підступу. Він радий, що мені сподобався його жарт, і повторює фразу цілком.

Моя рука під скатертиною вдячно втискається в його долоню.

– Вип'ємо, Дарцю?

– Дякую. Я більше не можу. Я ж, власне, не п'ю.

– Всі панночки не п'ють, а пізніше всі трішки п'яненькі. Я дуже люблю, коли панна трішки п'яненька. Вона стає тоді така ласкава, така покірна…

Якби він при цьому не прищулив по-батярському ока, я була б удала, що не зрозуміла його брудного натяку. В цій ситуації повинна я зареагувати (завжди при цьому слові згадується мені чомусь хімія) – хоч би з-за дівочої солідарності.

Відсуваю неторкану чарочку з вином.

– Дитина образилася? – сміється. – Тоді я за кару вип'ю і твоє вино. Тепер я буду справді п'яний, але ти мене не бійся.

Звільняє свою праву руку з-під стола і при всіх відгортає мені жмутик волосся з-над очей:

– А ти знаєш, я бачу тебе дві.

– Дан, ти ще не так багато випив.

– А ти вислухай до кінця. Тебе є завжди дві. Одна та, коли ти зі мною, а друга та, коли ти далеко від мене. Ти не будеш гніватись, коли скажу, що я ліпший до тієї далекої. Оцій, що зі мною, іноді свідомо завдаю болю, знаєш, як то часом в людину чорт вскочить, а тій, далекій, ніколи не зробив би прикрощів. Але ж бо й вона до мене краща, ніж ти. Ти не образилася?

– Ні.

Не маю права ображатися, бо зі мною іноді теж таке діється. А може, таке розщеплення психіки притаманне закоханим взагалі?

Сумно мені. Той далекий Данко не прискалив би так по-батярськи ока, як щойно зробив цей.

Тільки що взялися за виделки (кулінарні запахи, які ще за три дні до весілля долітали з Суховерхова аж до Веренчанки, повністю виправдали себе!), як біля вхідних дверей зчинився галас. Якась пара нестарих, по-міщанськи одягнених, чорноволосих людей на втіху присутнім галасливо добиралася до стола молодих з великими, як уже встигли поінформувати Дарку сусіди, з породи лебедів, живими гусками під пахвами.

Почулися вигуки з різних кінців столів:

– Тримай боки, бо процесія йде!

– Мой, Траяне, куди прешся з худобою, не видиш, що люди сидять?

– Заберіть у чоловіка гуси, бо ще злетять і нароблять баджокурі [89]89
  Непорядок (рум.).


[Закрыть].

Хвиля веселощів зросла, коли молоді, прийнявши з рук гостя подарунок, підняли птахів угору, щоб показати їх і тим з найтемніших кутків, а гуси зрозуміли це як сигнал до волі і загелготали.

Позбувшися клопітного вантажу, Лупул з жінкою пробивалися до того єдиного вільного місця, що його було Дарка тримала для Улянича.

– А може б, скоренько попросити сюди пана Поповича? – відповів хтось, аби таким чином не допустити сигуранщика до товариства.

Та ба! Пан Попович у сусідній кімнатці ще з трьома учителями (правда, двері були відчинені навстіж у зал) лупилися в карти, аж дим ішов. Відірвати татка від карт, особливо коли мами не було поблизу, Дарка знала, не в людській силі. Не було іншого виходу, як погодитися з примхою долі й прийняти сигуранщика у своє товариство.

З усього було видно, що Лупул перебував у досить близьких стосунках з місцевими людьми, і це, либонь, здивувало не одну тільки Дарку.

Сидячи візаві, Дарка могла спокійно придивитися ближче до таємного співробітника сигуранци. Був типовим представником півдня своєї країни: невисокий, опецькуватий, з оливкового кольору шкірою, з раннім нахилом до ожиріння. Його жінка з незвичайно правильними (аж, може, трохи надто) рисами обличчя мала характерне для своєї раси смагляве лице і дорідну, у жирових обручах шию. Не розуміючи як слід української мови, вона добрала способу й на все, з чим до неї хто не звертався б, відповідала сміхом. Сміялася щиро, по-дитячому якось, широко розкриваючи рота.

Лупул тицьнув кожному по черзі свою здоровенну руку, жінку представив тим, що обняв її на людях і висловив надію, що всім нам буде весело, а щоб було ще веселіше, то в нього, – він кумедно приклав долоню до рота, – ще є запасна пляшка цуйки, але він не дурень відразу виставити її на стіл.

Дещо освоївшись з товариством, Лупул поналивав (почавши від себе і своєї жінки) усім сусідам, як тільки далеко могла сягнути його рука. Дальших він заохотив самим це зробити і попросив слова для тосту.

В залі притихло, не відразу, правда. Ті, що не знали про існування Траяна Лупула, допитувались у сусідів, хто він, а дізнавшись, з ким доводиться мати справу, на місці німіли, цікаві, що він скаже.

Лупул широко – долонею – обтер рота (має рацію Єлінський, ото простюх!), хихикнув для відваги і ламаною начетверо українською мовою побажав молодій парі, щоб добре справувалися, тобто щоб до року всі тут присутні зійшлися в цьому домі з нагоди хрестин.

– Мой, Петріка, бери собі приклад з мене. Я такий цікавий був до тієї роботи, що вже через три місяці після весілля мусив справляти хрестини.

– Ах ти, гоцуле, ах ти, голане, ах ти, пройдисвіте! – глушманила його жінка кулаками по плечах, а він удавано йойкав і корчився з болю на втіху публіки.

І чоловік, і жінка, і гості насміялися досхочу.

Виступ Лупула по асоціації нагадав Дарці, як у Лялі на весіллі варнякав п'яний представник сигуранци, а перелякані гості тислися по кутках.

Що не кажіть, а Єлінським (ну, і Костикові теж!) таки поталанило з гостем із сигуранци.

* * *

Годі визначити, хто перший подав голос. У всякому разі, пісня не вирвалася з-за стола, за яким сидів ще молодий, але вже досить відомий у музичних колах диригент Богдан Данилюк. Не сталося цього хоч би тому, що навпроти молодого диригента сидів неофіційний представник сигуранци.

Не виключено, а власне, найбільш правдоподібно, що пісню почав сам молодий, а за його прикладом потягли вже інші. Не минуло й кількох хвилин, як молодий (але вже відомий у музичних колах) диригент скочив на табурет, щоб йому було зручніше диригувати масовим хором.

Навіть татко, мій татко, який так розумно у Веренчанці пояснював мамі, що він може не співати і не танцювати, але його першого звинуватять у підбурюванні бунтарськими піснями до антидержавних дій, не випускаючи карт з рук, тягнув голосно і фальшиво:

 
Над Прутом у лузі
Не місяць зійшов…
 

Він зміг би пізніше доводити, посилаючися на свідків, що не співав ніяких бунтарських пісень, але де знайти серед працівників сигуранци такого дурника, який би йому повірив? Хіба ті пани не розуміють, що в цьому разі йдеться не про буквальний текст пісні чи динаміку мелодії, а про настрій та ремінісценції, які дана пісня викликає? Хіба для звинувачення в антидержавній позиції не вистачить того єдиного факту, що та згуртована маса дозволила собі співати пісню рідною мовою, на яку формально не було дозволу? Тим паче, що та мова, як доводять учені, є зрутенізована стара румунська мова, якій інтелігенція повинна якнайскоріше допомогти очиститися від будь-яких іноземних впливів і домішок, а не активно підтримувати це антинаукове і антидержавне філологічне явище.

 
Солодка розмова
з уст їх пливе.
Дрімучий байдуже
Прут далі тече…
 

О, воістину велика притягальна сила забороненого овочу!

Співаки ще перебувають у засвітах, коли батько молодої вилазить на табурет, з якого щойно диригував Данко, і просить гречних, дорогих і ще якихось там гостей послухати одну хвилечку, що хоче сказати пан Лупул.

– Буде, буде, вже говорив!

– Ми хочемо співати, а не слухати чиїхось теревенів!

– Люди, дайте спокій, подумайте, з ким маєте справу!

– Та дайте йому вже раз сказати слово…

– Агі, і тут нема спокою від нього!

Лупул, добре вже напідпитку, спираючися на плече дружини, підвівся з-за стола, розкуйовджений, з висмиканою поверх ременя штанів сорочкою, з асиметричними, ніби після припадку, очима, з кислим виразом обличчя, і почав жебоніти тією ж начетверо ламаною румунсько-українською мовою:

– Атенчюня!.. [90]90
  Увага! (Рум.)


[Закрыть]Я думав, що ви люди, а ви порц єштешті [91]91
  А ви свині (рум.).


[Закрыть]. Єште, аша параграфул [92]92
  Є такий параграф (рум.).


[Закрыть], що треба насамперед по-румунськи співати, а ви гоці че ац мі фекут? [93]93
  А ви, чорти, що мені зробили? (Рум.)


[Закрыть]Вай де мені!.. Що буде тепер моя голова?! Вай де мені… че ац мі фекут, га? Вай де мені, вай де мені!

Він чухав усіма десятьма пальцями голову і, не знаючи, либонь, що йому далі робити з руками і людьми, які не хотіли його послухати, з розпачу налив собі склянку вина і випив його, наче цуйку, одним духом.

Якийсь панок, що його за інших обставин я б прийняла за представника похоронного закладу, зграбно, як півень, вискочив на ту ж табуретку і промовив високим дискантом:

– Прошу панства, прошу заспокоїтися. Закон є закон. Пан Лупул має рацію. Ми повелися, хоч, гм… я вже довгі роки не співаю… І поки ще не пізно, нам треба виправити свою помилку! Проше, пане Лупул, як ваша ласка, – звернувся до економа добірною румунською лайкою, – а ми всі – чи не так, прошу панства? – підтягаємо. Ми любимо українські, о, пардон, я хотів сказати румунські пісні, прошу, починайте, а ми підтягнемо.

– То тягніть, аж лусніть! – кинув хтось весело, для сміху, але не всім було смішно від цього дотепу. Серед тих, хто зберіг серйозне лице, був і мій бідний татусь.

Лупулиха, яка врешті зрозуміла, чого вимагають від її чоловіка, засміялася голосно, по-дитячому, широко відкриваючи рота (якби була не зрозуміла, теж так засміялася б!). Сказала рідною мовою, не перестаючи сміятися:

– Та чого ви хочете від нього? Він п'яний, як свиня. Я буду співати, а ви всі, – зробила заохочувальний жест рукою, ніби збиралася всіх підняти на ноги, – підтягуйте за мною.

Вона встала, обсмикнула на животі сукню, взялася за вуха (був це один з тих механічних рухів, якими жінки автоматично перевіряють стан своєї зачіски), – і сталося друге чудо того вечора. Звичайно, не у масштабі століття, як перше, але, в усякому разі, на веренчанську міру – неабияке.

З тієї бочівочки з кругленькою шийкою полилася така чиста, таким глибоким чуттям забарвлена мелодія, що всі присутні без особливого примусу, зачаровані піснею і її виконанням, підтягли рефрен: «Де че ну вій, де че ну вій?» [94]94
  «Чому не йдеш?» (Рум.)


[Закрыть]

Дарку ніби справді на крильцях рендунерілор [95]95
  Жайворонка (рум.).


[Закрыть]перенесло у підміські лісисті околиці Штефанештів, куди вона ходила з Зоєю Локуіца по лісові горішки і де співала оці самі «Рендунеле», причому кожний вкладав свій окремий зміст в пісню. Підтягуючи за Зоєю «Рендунеле», я виливала свою тугу за рідною стороною, за домом і, зрозуміло, за ним.

 
Де че ну вій, де че ну вій?..
 

Ні-ні, ця чудова пісня аж ніяк не асоціювалася в моїй свідомості з ворогами і окупантами. Так, мабуть, відчувала не тільки я одна.

Хтось торкнувся мого ліктя. Улянич.

– Але вона має голос! Хто б то сподівався?! Гарна пісня. Чия музика?

– Не знаю. Слова Емінеску.

– Це я знаю.

Татко підійшов до нас. За мною став Данко. Він теж був під враженням голосу жінки Лупула.

– Отак-то й пропадають таланти. Їй треба б кінчати консерваторію, а не виходити заміж за п'яницю. Такий голос, такий від природи поставлений голос. Це щось незвичайне!

Дарка чула, як Улянич, тримаючи татка за руку, не говорив, а нашіптував йому:

– Знаєте, що спало мені на думку, пане Попович? Мені здається, – я відштовхуюся від нашої Буковини, – що надходять такі часи, коли сильніші народи ковтатимуть менші, слабші, культурно й економічно змітатимуть з лиця землі, як невигідну заваду на шляху свого розвитку, не гарматами, не отруйними газами і не спеціальними законами, а культурною перевагою. Почнуться, це я вам кажу, хрестові походи культуртрегерів на своїх слабших сусідів.

– Але якщо так, пане професоре, то нашому народові, навіть на цьому клаптику Буковини, ще довго бути в історії. З багатством нашої народної культури хто нас зможе отак хап – і проковтнути?

– Ви хочете сказати, що наш національний організм настільки здоровий, що якось сам виживе, а історія допоможе йому в цьому? Я все тримаюся оцього клаптика Північної Буковини, де ми живемо з вами, хоч про мене не можна так сказати, що я тут живу. Я не буду називати ніяких там організацій – Ліги націй і так далі, я беру історію, на яку ви так уповаєте. Історія, як і всякі ліги, допомагає передусім сильним народам, які й без їх допомоги можуть обійтися. Так, пане Попович, що можна панові, то зась Іванові.

– Тихо, тихо! – повів очима довкруги татко. – Не місце тут… тихо, пане професоре, тихо… – і, ніби витираючи губи, притулив до них палець на знак мовчання.

Улянич досить роздратовано обернувся до татка:

– А що я таке сказав? То вже саме слово «організація» не можна вимовити? – І продовжив, хоч татко поволеньки, півкрочками віддалявся від нього: – Чого ж це нам і своєї тіні боятися?

– От, от, святі слова! – з рубашним сміхом втрутилася в розмову старша матка, що подавала знак займати свої старі місця (аби не заходитися зі змиванням тарілок) та випити за панну молоду, бо зараз з неї будуть знімати вельон [96]96
  Фату.


[Закрыть].

Їсти, напевно, ніхто не мав охоти, але всі мостилися за столи, бо коли немає охоти їсти, то це ще не означає, що відпало бажання й випити.

Наставав важливий момент весільної церемонії. У Дарки зародилося підозріння, що його штучно трохи прискорили, аби перебити людям охоту до співу. Тим більше – ніхто не міг дати гарантії, що за «Над Прутом в лузі» не піде «Ми гайдамаки, ми всі однакі…». Від підхмеленої стихії можна всього чекати.

Завивання молодої було типовою мішаниною місцевого народного і наносного, запозиченого пізніше, весільного обряду. Молоду посадили на встеленний подушкою стілець посередині кімнати (Ляля не сідала на подушку, а в сусідньому селі молода сідає з подушкою молодому на коліна), а старша матка з дружками зняли з молодої вельон. Єлінський, як повідомив Кажуть, виплакав у зятя, щоб обійшовся без обрядових пісень. Вельон старша матка передала одній з дружок, а молодій на голову наділи старосвітський очіпок, якого тепер уже не носять і столітні бабусі. Старша матка позичила його за плату в когось, хто цим спеціально промишляв. Зрештою, чепчик у цьому разі був видимим знаком шляхетського походження, як і ота славнозвісна камізелька.

Молода щойно тепер, коли спала з серця тривога, що наречений може в останню хвилину відступити від вівтаря, і коли остаточно, на власні очі, переконалася, що на свашок можна в усім – у кухні і за столами – покластися, дозволила собі на деяке нервове відпруження.

Її повна, я сказала б, з гарно викінченим овалом підборіддя пересічна бузя (о, власне!) молодої дівчини, що багато перебуває на свіжому повітрі, не виражала нічого, крім приємної втоми і потаємного бажання, щоб те все вже раз скінчилося.

Мала ясне, біляве, без претензій на попелястий чи мідяний відтінок, густе волосся, рожеву шкіру не лише на лиці, але й на руках, у вирізі плаття, на шиї, можна було думати, що й на литках, і, аби гармонія не була порушена, простий, втятий носик та, звичайно, типові сині очі. Лише одні губи виглядали, ніби в когось позичені, – досить масивні, довгасті і владні. «Аби Костик не був з нею бідний, а не вона з ним», – подумалося Дарці.

Непропорційно великі, надто вже розвинені працею руки, зокрема долоні, свідчили, що молода Костикова не з лінивих. Номер черевиків теж носила більший, ніж їй природа призначила при народженні.

У старосвітському очіпку, з рюшками і бантиками, що спадали по шиї (їй-бо, Дарці сподобалося таке порівняння!), ніби крижані бурульки, Артемізія виглядала, як не з нашого краю.

Коли церемонія перетворення панни у пані добродійку закінчилася, підійшов до неї Петро, по-чоловічому незграбно зняв їй з голови чепчик, вийняв з-під поли піджака заздалегідь приготовану писану шалеву хустку, моргнув своїй мамі, яка, неважко здогадатися, теж була втаємничена в те, що повинно статися, і вдвох зав'язали її Артемізії на голові, як в'яжуть у спеку веренчанські господині.

Гості, що не виявляли особливого зацікавлення завиванням і вже збиралися покидати свої місця, тепер знову заметушилися, намагаючись одне поперед одного стати поблизу молодих.

Костик, перечекавши хвилину, поки всі заспокоїлися, взяв жінку ззаду попід пахви, підняв вгору і вигукнув:

– Подивіться, яка в мене молодая!

Спинившися знову на підлозі, Артемізія обернулася лицем до чоловіка – і тут сталося щось найменш очікуване: Артемізія сп'ялася навшпиньки і закинула своєму шлюбному чоловікові руки за шию, а він з радісним сіянням на обличчі (знову у цю хвилину не «кінськім»!) міцно пригорнув її до грудей. Їх поцілунок тривав трохи довше, ніж годилося з такої нагоди.

Обоє нарешті погодилися з своєю долею, визнавши перед собою одне одного за чоловіка і жінку. Я була, як і багато з присутніх, зворушена цією сценою, хоч і незрозумілими залишилися для мене його слова під час моїх віншувань: чи був нещирим тоді, чи тепер?

Музика грала безупинно, а в малому колі (достеменно завбільшки з дно доброї господарської балії) танцювали – найперше ця честь припала дружкам – одна за одною дівчата у вельоні з голови молодої, яка вже перетворилася на пані добродійку. Побутувало тут те саме, що й у всьому цивілізованому світі, повір'я: котра дівчина скоріше по молодій надіне вельон на голову, та й вийде скоріше заміж. На Лялинім весіллі до танцю попросив мене сам брат молодої, Богдан Данилюк.

А де ж він тепер? Ні, це не жарти, я його не бачу серед хлопців, що чекають на чергу обтанцювати свої симпатії у вельоні і, річ ясна, зробити для себе відповідний висновок з цієї ворожби.

Дарка ще раз розпачливо оглянулася навколо. Данка не було, а тут якраз старша матка простягнула їй вельон.

Не було іншого виходу, як підставити голову під нього, що й зробила з міною, наче з нелюбом мала йти під вінець.

Цікаво, хто попросить мене тепер до танцю?

Попросив її академік Соловій. Той самий, з яким багато років була знайома з вигляду.

– А я спеціально чекав, щоб потанцювати з вами, як з молодою. А ви знаєте, яку з цим ворожбу зв'язують?

Знаю і тому саме хотіла, щоб Данко взяв мене до танцю. Ти гарний хлопець, а ще краще називаєшся, але ти не Богдан Данилюк, і тому в мене очі сумні, як ти щойно сказав мені.

Моя згуба знайшлася. Нічого особливого не сталося. Данко ще з одним кавалером, який, мабуть, теж того вечора забагато випив, вийшов трохи подивитися на зорі.

Побачивши Дарку без вельону, з задоволенням (а може, з холоду?) потер долоні:

– Зараз, Дарцю, зараз затанцюємо. Ти пригадуєш, як ми танцювали на Лялинім весіллі?

– А я вже протанцювала своє коло.

Дан чудово вдав щиро обуреного:

– Вже протанцювала? Та як ти сміла? Де мій суперник? Давайте його сюди, хай викличу його на поєдинок!

Данко був у такому піднесеному настрої, що в мене закралося підозріння, чи, пробираючися до зали, хлопці не заскочили ще до якоїсь спіжарні [97]97
  Комори.


[Закрыть]і не вихилили по чарці.

– Ти ж сам прогавив мене, – сказала я з докором, який був зовсім не до речі. Ще подумала, наче про сторонню людину: «Уважай, щоб насправді не фарнув її з-під носа якийсь Соловій…»

– Ні-ні… Дарцю, я тебе так не пущу. Те, що ти там з кимсь танцювала, те мене не обходить. Ти мусиш зі мною.

З розв'язністю підхмеленого попросив у незнайомої дівчини тоненької і прозорої, як павутиння, шовкової шалі, що прикрашала її плечі, і будь-як закинув її мені на голову, запевняючи всіх навколо, що я вже у вельоні.