Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 33 страниц)

На тата теж не могла дивитись. Погорджувала ним явно й уникала стрічі віч-на-віч. Аж вірити не хотілося, що це той самий золотий татусь. Тато… Все почувала до нього якусь дивну шану, що онесмілювала і клала наче перегороду між нею і татом. Може, це взялося ще з тих часів, як татко вчив її в школі і вона за звичаєм сільських дітей зверталася під час науки до тата «прошу пана».

Не раз думала тайком: «А прецінь це нічий, тільки мій татусь… мій золотий татусь… І якби я хотіла, то могла б навіть по лиці погладити татка…»

Не раз відчувала просто болючу тугу притулитись лицем до татового лиця і хоч раз сказати татові одне з тих гарних, солодких слів, що обсипала ними маму щодня від ніг до голови. Але на дорозі все стояла та невидима перегорода. Бо цей татусь був теж і паном вчителем, що питав її в школі таблички множення.

Згодом підросла трохи і вже соромилася своїх дитинячих, наївних почувань до батька, хоч туги за дотиком татового лиця не визбулася навіть тоді, коли здала до п'ятого гімназійного.

Тепер мусила дожити до того, щоб таке довідатись про татка. Світ від цього видався таким брудним, таким не гідним того, щоб ходити по ньому, що не раз просила Ісуса, щоби забрав її до себе.

Вночі не могла тепер спати. Відгомін батькових кроків по підлозі, як і цілковита тиша за стіною однаково доводили Дарку до незрозумілого, темного розпачу.

Рано вставала роздражнена, як би в постійнім підгарячковім стані. Ходила й робила тепер все, як навпомацки. Старалася умовити себе, що це все – тільки злобна видумка Марці, але і годі було. По мамі вже було так пізнати, що навіть без Марці була б догадалася всього.

Мама тепер ходила повільніше й була до всіх ласкава. «Що за фальш – так усміхатись», – думала Дарка й воліла не ставати з мамою на розмову. Мама любила тепер годинами пересиджувати в спальні, примкнувши двері за собою. «А все ж таки соромиться», – пояснювала собі по-своєму Дарка й була в душі рада за маминого упокорення.

Раз якось влетіла Дарка до спальні, мабуть за ножицями, і відразу, ну, в ту мить встигла запримітити, як мама сполохано шусьнула чимось під капу ліжка. Дарка вдала, що не бачила нічого. Покрутилася по кімнаті і вибігла, як би нічого.

По обіді, як мама вийшла до городу, Дарка закралась до спальні на перешуки. Під капою не було вже нічого, крім наперстка й білих ниток. Даремне перетрушувала нічні столики. Нарешті знайшла: під ліжком мами кошичок із полотном. Розгорнула і аж ахнула з дива: в кошичку було повно білих і рожевих сорочинок. Обережно, начеб це жива дитина, а не її сорочинка, підняла одну з них двома пальцями вгору й трохи не скрикнула: сорочинка була у сам раз добра на її велику ляльку, а не на дитину. Поквапно зложила все, як було, і засунула під ліжко. Вийшла на ганок така схвильована, що аж руки трусилися. Зворушило її й те, що те все таке малюсіньке… таке малюсіньке… Чула жаль (хоч знала, що воно мусить так бути) до мами за те, що мама не втаємничила її в цю роботу. Адже колись усе разом шили для ляльок; разом нараджувалися, добирали мережива, крої… І стільки було радості, стільки сонця при тім… Тепер мама усе те сама робить. І того дня вперше спитала себе: кого вона воліла б більше – братчика чи сестричку? І на таке просте запитання не могла дати сама собі відповіді. Просто не знала, кого варт більше хотіти.

Уявляла, що як це буде хлопчик, то в хату прийде з ним багато кумедності. Адже ж за півтора року пошиють вже йому штанці, надягнуть татів капелюх на сам ніс, а Гафія приспівуватиме:

 
Шапко, шапко, куди йдеш, куди дитину ти ведеш?
 

З дівчинкою нові надії протирали очі: її лялька, ця королева на вигнанні тепер, знову вернулась би до давніх своїх прав. Можна буде весь дім загатити ляльками без найменшої небезпеки для своєї поваги: все це було б ніби для втіхи молодшої сестрички.

Яке те все було б гарне і як весело було б мати молодших братчиків і сестричок! Якби… якби… діти могли приходити на світ без того… сорому для батьків.

Від того, що не спала по ночах, очі покотилися в глиб голови, залишаючи по собі тільки чорні кружева. Може, й на лиці марніше виглядала, бо бабця знову намагалася її якимись полинами годувати.

– Прошу мене лишити… прошу мене лишити… мені нічого не бракує, – боронилася Дарка, хоч часом аж язик підносило, щоб хлюпнути в лице правдою, як помиями: бабці й мамі.

Бабця не хотіла вірити Дарці і все снувала за нею то з молоком, то з зіллям-чаєм, як паламар з кадильницею за панотцем.

– Не говори дурниць, як не розумієш, – гримнула зовсім несподівано бабця на Дарку, як та знову брала за свідка своє здоров'я й відмовлялася від молока.

– Марнієш на очах, я вже говорила таткові сьогодні, що треба буде з тобою до лікаря поїхати…

Дарка спопеліла: священик з-за грат сповідальниці та лікар – це були дві особи, яким навіть на страшному суді треба визнати правду. Краще вже, стократ краще скоритись перед бабцею, як перед зовсім чужим чоловіком. Але як? Як заговорити про цей страшний сором, що впав на їх дім?

– Бабцю… – затялася, – бабцю… я бабці щось хочу сказати… тільки мені так соромно. Так страшенно… – але не докінчила, бо сльози, не дожидаючи дозволу, затопили в горлі дальше признання.

Потім обняла бабцю за шию і з затуленими повіками, червона, аж спітніла, викинула поза хвіртку серця:

– Бабця знає… мамця буде мати дитину… я знаю, як дитина береться… І мені так соромно, що мамця… Мені жити не хочеться… як подумаю… що люди собі про маму подумають…

Може, інакше думала, а інакше сказала, але бабця добре зрозуміла, бо тільки руки заломила. Дарка відразу збагнула, що занапастила себе навіки. Бабця вийшла з кімнати, залишаючи Дарку саму на ліжку без одного доброго чи навіть злого слова. Дарка лежала горілиць на отоманці й ждала на те, що мало зараз надійти. Була приготована, що влетить тут мама, тато, бабця, сусіди, зробиться рух, зачнуть її проклинати, виженуть з хати, з села навіть… Та тепер було Дарці чогось дуже все одно. Лежала, як мерлець, що жде тільки, щоб уже раз зачинили віко труни, бо гробу все одно не оминути йому. Коли клацнула клямка, Дарка зложила скоренько навхрест руки на грудях і помолилася ще: «Ісусе, зроби так, щоб я заснула тепер і більше не збудилася».

– Дарко!.. Дарцю!.. – Це був голос мами.

«Боже, – скавуліло щось у Дарці. – Боже, мама теж плаче…» І тієї миті наче зійшло на неї якесь світло, що огріло й осяяло, розпорошуючи своїм блиском усі сумніви, всі урази, всі жалі й гніви. Наче золоті ворота відчинились перед Даркою і вона враз із мамою ступила по той бік щастя й радості. Такої радості, що аж серце тане від неї.

– Дитино моя… – захлипала мама і взяла Дарку так в обійми, як колись, коли вона ще справді була малою дитиною. – Дитино моя… моя бідна дитино… що за непорозуміння… – цілувала вона й плакала.

Але коли б навіть тепер мама ані словечком не відзивалася, коли б навіть вийшла тепер з хати й більше не вернулася, то й так усе вже прощене й забуте. Бо любов, велика любов прорвала нагло всі греблі в Дарчинім серці й гатила почерез коридори серця, як весняна повінь. Потім лежали притулені одна до одної на мокрій від сліз подушці, а мама говорила:

– А ти знаєш, чому ти народилася? Ану, чи знаєш?.. Ану? Бачиш – не знаєш! То мама тобі скаже: тому, що мамця з татком любилися… любилися і хотіли мати таку, в сам раз таку дівчинку, як ти… А ти тепер, як татко з мамцею хочуть, щоб тобі не було нудно самій, щоб ти мала з ким жити, як ми повмираємо… тепер, як хочемо тобі подарувати маленького хлопчика… ти береш і плачеш… Чи не смішно, Дарухо? Дарухо, а ти не хотіла б мати маленького братчика? Такого пузатенького, з кучерявою голівкою, що бігав би за тобою, як та чубатенька курочка, що була в нас, і на кожну річ питався б: «Дя-дя (бо він прецінь не зможе так виразно відразу говорити), а тьо, тьо? А тьо?» Правда, що хотіла б, щоб був у нас такий малий карапузик? Ага, смієшся? Значить, ти хочеш те саме, що мамця і татко? Ага, зловили ми тепер пташка. А тепер подумай, дитинко, ти вже в мами панна з п'ятого гімназійного, подумай, як виглядав би за сто років світ, якби ані одна мама не вродила дитини? Знаєш, що тоді сталося б? Світ вигинув би! Прецінь, як ти виростеш, то теж будеш мати дитинку… а мамця буде кликати її внучкою… а твоя дитина буде теж мати дитинку… І так будемо жити всі навіть тоді, як нас на цвинтарі закопають… Тепер скажи мамці в очі замість плакати по кутках: ще гніваєшся на мамцю? Ну?

Дарка чіпалася обіруч маминої шиї й визнавала щиро, як на сповіді:

– Ні, мамухо, ні… І ніколи… ніколи… вже того в мене не буде…

Тоді ввійшов тато до кімнати й спитав:

– Де мої ластівки діваються?.. – хоч мусив від бабці вже довідатись, що Дарка з мамцею саме тут. Потім, як би відгадав, що так буде найкраще, сів між Дарку й мамцю. Одною рукою обняв мамцину, другою Дарчину шию. Заколихував обидві, пристав, цілував одну, то другу навпереміну і знову колихав.

Це був один з тих вечорів у родині, що так рідко трапляються, як перла в морі: можна інколи ціле життя витратити на розшуки і не мати такого вечора в житті. Мама хотіла конечно щось зробити добре для Дарки. Сміялася, що Дарка мусить скористати ще з тієї нагоди, поки вона ще одиначка в родині. Тому мама пішла за конфітурами з морелів для Дарки. Дарка мала їсти й попивати водою, скільки душа забажає.

Як залишилися самі з татком, татко взяв Дарку на руки, підніс (хоч із Дарки вже тягар собі!) вгору й поцілував в самі уста раз і другий. Тоді прийшло чогось Дарці на думку, що, можливо, татко так само тужив за цим поцілунком, як і вона… Можливо, так само не мав сміливості, а може… може, просто соромився… як мужчина… признатися, що аж так любить свою доню.

І раптом впала перегорода між татком і Даркою, що стільки років ділила одне від одного. Дарка закинула татові руки на шию, притулилася щільно до його лиця й сказала голосно:

– Мій татусь… мій золотий татусь…

Того літа ще одна подія потрясла Дарчине життя до самих його основ. Мама поважно заявила, що вона робить для Дарки вечірку начебто як подарунок в день Дарчиного народження. Правда, той день уже пройшов, проте вечірка все одно піде в рахунок цієї дати.

Буде це справжня вечірка – з накритим столом, з гостями, музикою, танцями та товариськими іграми. Крім молоді, будуть запрошені і поважні гості, такі, як отець Підгірський з панею добродійкою, пан директор Данилюк з дружиною, може, ще дехто. Так що треба буде себе вести дуже чемно, щоб не наробити сорому мамці, таткові і своїм п'ятнадцяти рокам.

Мама подбає про стіл і про поважних гостей, а все інше мусить лягти на Дарчину голову.

І пішло… І пішло… Іноді Дарка мала враження, що якась сила застромила її на крила вітряка й крутить-вертить без пам'яті, часу й міри.

Тут ще й Орися захопилася цією вечіркою, що місця не може собі знайти. По три рази в день прибігає з різними сумнівними питаннями: «Дарко, чи не буде здаватись надто дитячою моя зелененька у складки сукня?»

Дарка каже, що ні, сукню обов'язково треба надіти, бо вона дуже личить Орисьці. Через якийсь час Ориська знову прибігає: Софійка щойно купила собі коробку пудри. Чи не вкрасти їм трошки собі на вечірку?

Ні, каже Дарка, вона не буде пудритися, бо вона провалилася б крізь землю, якби, боронь боже, дізналися, що вона набілена. Звичайно, Ориська має вільну волю, хай робить, як вважає, тільки Дарка не спільник їй у цьому ділі.

Пішла Ориська. Приходить Ляля і добровільно записується в Дарчині помічниці. Це лише пусте слово, бо в дійсності всім командує Ляля.

Перш за все спальню пристосували під вітальню модного типу: якнайбільше простору, якнайменше всякого непотрібного дрантя!

І тому фотелі з трьома ногами – геть! Фуксії (бабцина гордість, між іншим!) з діда-прадіда – геть! Столик ще з бабциного приданого – геть! Розкладану отоманку з поламаними пружинами – геть! Фігуру цигана і циганки – пам'ятку бабциного брата геть!

Бідна бабця тільки постогнує по кутках: такий заколот, ай-яй-яй! Такий заколот!

Коли нарешті все було на своєму місці і Дарка як господиня готова вже була приймати гостей, вона набралася відваги уважно й самокритично придивитись до себе в дзеркало.

Правда, сукенка ще дитячого покрою (висока, під груди, талія), зате зачіска, як у дорослої. Дарка не винна в тому, що їй подобається ця дівчина в дзеркалі з важкими, кольору гречаного меду косами понад чолом, з щасливими очима, з здоровими, прерум'яними щічками.

Хай веснянок на носі більше, ніж їх справді для здоров'я потрібно, хай усмішка відкриває горбаті зуби, але ж бо ці очі і рум'янці на щічках заслоняють, пом'якшують все-все, навіть два кривих зуби спереду.

Першими з гостей прийшли панство Підгірські. Дарка не насмілилася запитати, де молодша вітка цього роду, пам'ятаючи мамині слова, щоб не осоромити ні своїх батьків, ні свої п'ятнадцять років. Отець Підгірський з своєю золотою бородою, ясними очима, в новій шовковій рясі виглядав дуже молодо.

Дарку трохи вкололи надто галасливі, надто масні похвали пані Підгірської: «Яке тут все елегантне, із смаком!» – ніби коли Дарчин татко не священик, а тільки вчитель, то в них вже й елегантно не може бути.

Слава богу, це були мамині гості. Потім прийшли старі Данилюки.

– Ов! – склала в трубочку свій рот пані Данилюкова. – То Лялі ще нема? Ані Данка? Ані з Підгірських молодих нікого не видно… А де ж пан Костик? Теж немає? Празького немає? А це що таке? Може, якесь непорозуміння? Може, Дарка не запросила їх?

Вже й мама починає непокоїтися:

– На котру ти просила своїх гостей? Вже без п'ятнадцяти вісім… Я не знаю, як з вечерею бути…

На шосту просила. Точно на шосту. Не знає, що сталося, що не прийшли. Не може навіть здогадатись, яка причина могла їх затримати. О, яка трудна, яка відповідальна роль господині!

Дарка бігає з кімнати до кімнати, од вікна до вікна: «Не видно? Не чути? Не йдуть?»

І раптом (хіба з городу зайшли?), як весняна злива, раптова, здорова, жвава, під вікнами – «Многая літа».

Мама вибухає сміхом, повним задоволення, а Дарка від раптового припливу радості кліпає очима й посміхається не зовсім розумно.

Коли повітря стрясає «Добрий вечір, дівчино», Дарка не витримує, вибігає надвір і падає просто на квіти, що їх поставив Костик. Це для неї. З нагоди її запізнілих іменин.

Знадвору майже на руках вносять вони Дарку в хату. На порозі ще одно «Многая літа». Тепер пристають до хору й старші з своїми надщербленими голосами.

Мама заметушилася, гійкає на Гафійку, щоб скоріше поверталася. Гей, позапалювати всюди світло, понакидати райдужні абажури на лампи. Хай буде ясно! Хай буде барвисто!

У кухні почав уже подзенькувати посуд.

– Музики… Чому нема музики? Де музики?! – гукає Ляля.

– Шановні гості!.. Шановні гості!.. – встряє мама з своєю вечерею, але її заглушає переклик настроюваних інструментів.

Зрозуміло, що мама, на своє велике незадоволення, мусила відкласти вечерю.

Скрипки зразу торгуються поміж собою. Час від часу бренькає гітара, ніби покрикує на них. Та ось якийсь час здається, що поміж ними запанувала згода, а потім знову розпочинається сварка. Щораз голосніша. Нарешті погодилися. Смички наче насторожились на одній висоті в напруженому чеканні сигналу: раз, два, три і:

 
Ані коней, ні овець,—
 

зірвалися своїми голосами скрипки дрібно, аж лоскотно.

 
А я хлопець-молодець! —
 

Це голос Костика. Його вирвала музика з-під стіни, кинула на середину вітальні й викручує його на всі боки: голову, руки й ноги…

 
Гей, дівчата-небожата…—
 

виробляє Костик язиком і прислухається, ніби хтось йому на вухо нашіптує. Вловив! Почув! Згадав! Закидає голову: ага, вже знає!

 
Дарка Попович в данець! —
 

наслідує мову сільських парубків.

Дарка зіщулюється, ховаючись за плечі Софійки: невже ж він не пощадить її бодай у день її свята? Як же може вона йти перша й одна в такому широкому, такому видному колі, коли вона не вміє, таки зовсім не вміє танцювати?

Це ж можна згоріти від сорому!

Костик стає перед Даркою – розгуляний, червоний, небезпечний.

– Дарочко, до першої коломийки… прошу дуже… Каже «прошу», але видно по ньому, що якщо Дарка не послухає його, то він схопить за руку і силою потягне на середину.

– Я? Перша? Ой… ні… ні… ні… – просить в нього, мало не плаче Дарка. – Я… не вмію танцювати…

– Вона тільки так каже, що не вміє, – під'юджує збоку Ориська.

Костик ніби тільки чекав на це слово. Схопив Дарку за руку, обкрутив навколо себе, кинув музиці: «Грай» – і пустив її вперед, ніби іграшку.

Далі Дарка не зовсім добре пам'ятає, що з нею діялося. Знає тільки, що пустилася вперед з розпростертими руками, немовби ловила когось. Костик справді, задкуючи, втікав від неї, а вона здоганяла його, викидаючи ноги раз вліво, раз вправо, щораз химернішими скоками. Напівпритомна, розпалена, відчайдушна. Збоку хтось душиться сміхом. Ориська і Софійка подають їй якісь незрозумілі знаки руками. Мама продирається на самий край кола, вона теж намагається на мигах звернути на щось Дарчину увагу, щось пояснити, спростувати, та музика вже вхопила Дарку у свої цупкі обійми й так скоро не випустить. Всі мами, Софійка, Ориська мигають лише перед очима, як телеграфні стовпи від швидкої їзди поїздом. Вона ледве пам'ятає, що вона – Дарка.

Раптом музика вмовкає.

Мама вже тут, коло Дарки:

– Бійся бога, Даруню, як ти танцювала… В коломийці хлопець танцює спереду, а дівчата за ним… Чого ж ти ішла, коли знаєш, що не вмієш…

Мама незадоволена нею. Мало того. Мамі соромно за свою дочку. Мама, напевно, вже й кається в душі, що влаштувала цю вечірку і дозволила Дарці зіграти роль дорослої. Що тут багато говорити: Дарка осмішила себе перед усім товариством.

Усі це розуміють, але всі культурно мовчать. Тільки Ориська, чи то справді здуру, чи свідомо, з злоби, каже голосно, що кожний може почути:

– А ти хіба не бачила, що з тебе всі сміються? Але ти викидала ноги… викидала… Данко змилосердився над тобою і урвав музику… а то б ти ще й досі викручувала ногами… Ха-ха-ха!..

В цьому місці закінчилася Дарчина забава. Все, що відбувалося після цієї злощасної коломийки, вже абсолютно її не цікавило. Дивилась на те все, начебто читала нецікаву книжку, думаючи про своє. Не ображало її й те, що директорів син, незважаючи, що іменинниця вона, Дарка, а не Ориська, весь час упадав не біля хазяйки, а біля гості – Ориськи. Коли Лялі (тут вона проголосила себе першим командуючим!) забаглося вальса, то Данко попросив свого батька, щоб той заступив його біля скрипки. Сам галантно вклонився перед Ориською, і вона попливла з ним у вальсі, як біла лебідка. Хай так! Хай! Він правий. Та хоч знає, де голова, а де хвіст в коломийки.

Байдуже дивиться Дарка, як Данко починає настроювати гітару під Орисьчин голос. Зараз Ориська повинна заспівати. В кімнаті змовкають навіть пани біля карт, на хвилину відриваючись од них, щоб почути, як Ориська співає.

Хай! Така справедливість вже у світі, що Орисьці до вроди її природа додала ще й голос. Хай співає, а ті барани хай слухають її, вирячивши очі, – Дарці однаковісінько.

– Подайте мені тон, – просить Ориська, ніби вона справді аж так добре розуміється на музиці.

Данко вийняв з кишені камертон:

– А… а… а…

Ориська обтерла хустинкою руки, притисла їх до грудей, як справжня співачка, і чистим, глибоким голосом заспівала:

 
Не співайте мені цієї пісні,
не вражайте серденька мого…
 

І що з того, що, зі слів мами, Дарка здоровіша, Дарка розумніша, Дарка добріша за Ориську, коли у всіх аж очі горять від захоплення анемічною, недоброго серця, дурненькою Ориською?

А вона співала:

 
Ви не знаєте, що я гадаю,
як сиджу сама-одна… —
 

і всі вірили, що вона на самоті дійсно зайнята поважними думками. На Дарку напав такий стан отупіння, що навіть не могла крикнути: «Та це ж обманство! Люди добрі, схаменіться! Папуга й половини, й третини не відчуває того, про що брешуть її голос і очі. Хтось обдурив вас безсоромно, коли сказав, що очі – це дзеркало душі. Не вірте тим очам!»

Але що тут говорити, коли всі втратили голову, починаючи від молодої співачки. Директорів син в телячому захопленні не зводить з неї очей. Хай, хай! Дарка і так знає вже, як їй бути. Як-небудь добуде вже Дарка з ними цю вечірку, а там – на очі нікого не хоче бачити з їхньої братії! А Дарка постарається дотримати слова.

Цілий тиждень після цієї забави Дарка не виходила поза браму рідного дому. І Ориська теж не навідувалася до неї. Переказала тільки Дарці, що вона дуже зайнята, бо ми (тобто братія) готуємося до концерту.

Дарка знає, що вони всі збираються вечорами на вокзалі до чернівецького поїзда. Хай так! Дарка й не думає шукати нагоди до зустрічей з ними. Сьогодні, правда, вийде до поїзда, але лише для того, щоб дістати таткові газету просто з поштового вагона. Вона любить час від часу робити таткові такі несподіванки.

Дарка здалека бачить на пероні червону пляму Лялиної кофточки. Біля неї, як сателіти довкола сонця, всі білі чоловічі сорочки. Данко стоїть дещо віддалік. Він не сам. Коло нього Ориська. Її светр на його руці.

«Яка я дурна… яка я ще страшенно дурна», – бичує себе Дарка і попід вокзальні склади тінню, тінню виходить на залізницю. Сюди ввечері майже ніхто не ходить.

Враз Дарка чує за собою відгомін ще чиїхось кроків. Щораз скорішими, щораз ближчими стають ті кроки. Здається, що той хтось уже так близько, що вистачило б йому простягнути руки, щоб схопити Дарку за коси. Проте вона нітрохи не боїться. Вона й не здивувалася, лише невимовно зраділа, коли знайомий голос вигукнув:

– Доки це я буду за вами гнатися, Дарко? – Данко справді дещо задихався. – Ай, яка ви… Заки ми впізнали вас, ви вже й зникли. Ляля сказала мені піти наздогнати…

«А, так це тому, що Ляля наказала!..»

– Не треба було наздоганяти… Я й так не вернуся.

– А чому?

– Тому що мені нема чого поміж вами шукати… – грубо відповідає Дарка.

Данко не чекав такої відповіді. Він розгубився від такого тону. Він ще не чув, щоб так відповідали людині на її чемне запитання.

– Ви сердитеся на мене, а я знаю за що. А між іншим… я хотів вас бачити. Лялю намовляв, щоб зайшла до вас і витягнула з хати, але їй не стає часу через того Стефка… І завжди ніби ідемо до вас, а тим часом спиняємося у Підгірських. Негарно, правда? Але чому ви самі не показуєтеся?

– Ви там концерт готуєте… Куди мені… Всі ви такі музикальні… – Вона добре знає, що цього не треба говорити. Можуть подумати, що вона маніжиться, як попова дочка, а по-друге, що вона хоче цим сказати? Викликати у Данка співчуття до себе?

Як це погано, боженьку, як погано, що Дарка часто зробить що-небудь, а пізніше уже подумає, що того не слід було робити.

– Ви кого маєте на думці? – питає з гідністю Данко і тим розважливим тоном підкреслює, що він старший за Дарку не тільки роками. – Може, вашу подружку Ориську? І що з того, що в неї справді чудовий голос. Ви думаєте, що голос то вже все? Ви так думаєте?

Смішака! Власне, вона, Дарка, так не думає.

На ставищі знімається мряка. Дерева, хати по той бік струмка – як за синюватою завісою. Чудесно пахне свіжою росою. На небі з'являються перші зорі. Миготливі, холодні, вони вибухають вогнищами то тут, то там на синьому небі.

– Я не люблю слухати Лялі… Вона хотіла б усіма командувати. Але цим разом я радо послухав її і побіг за вами. Добре я зробив?

– Ви старший від мене. Коли кажете, що добре, то мусить бути добре, – викручується Дарка від прямої відповіді:

– Це не має значення, що я старший. Чому ви не хочете зрозуміти, що я маю на думці?

Дарка мовчить. Це для Данка найкращий знак того, що вона дуже добре розуміє, що він має на думці.

– Чому ви не показуєтеся на репетиціях до концерту? Вам не хотілося б виступати у концерті?

Що за запитання! Само собою розуміється, що Дарка дуже хотіла б виступати в концерті, але в її понятті концерт – це тільки вокальні номери, а для цього в неї немає абсолютно ніяких даних.

Дарка мовчить, а Данко чекає на відповідь, повернувши в її бік лице.

Доки ж можна так мовчати?

– Я не маю слуху, – каже нарешті, добре усвідомлюючи, що цим обезцінює себе в його очах.

– Зовсім не маєте слуху? – питає Данко спроквола.

Що на це можна відповісти? Можна тільки похнюпити голову й мовчати.

– Не турбуйтеся, – потішає її Данко тоном досвідченої старшої людини, – серед музикантів мало щасливих. Коли б ви знали, як сумно скінчив своє життя такий геніальний скрипач, як Паганіні… Ваше щастя й без того відшукає вас…

«Щастя? – питають Дарчині вологі від хвилювання очі. – А що таке щастя? Мені добре, коли ти зі мною, сумно, коли тебе нема…»

Данко немов відчув, що Дарка в цю хвилину думає про нього. Загороджує їй стежку, стає напроти неї й зовсім тихо говорить:

– У вас гарні коси… У вас дуже гарні коси, – повторює він і кладе свою руку на Дарчині коси, на плечі.

Хтось показався на краю ставища, і Данкова рука сповзла з Дарчиних плечей. Проте вони не ідуть, а стоять, задивившись у воду, в якій відбивається місяць.

– Як тепер… на наших очах… впаде зоря з неба, то це буде знак, що нас з вами чекає велике щастя, – ворожить Данко.

Зірки пригвожджені до неба й не думають про те, що котрійсь з них треба впасти, щоб наділити щастям двох дітей на землі. Коли зорі не падають, то треба їх стягати самому. Данко веде себе так, ніби й справді понад їхніми головами пролетіла зірка щастя.

– Ви ще ніколи не зверталися до мене по імені… Скажіть тепер, дуже прошу, скажіть мені: Данку.

– Данку…

Данкові й цього ще замало. Він чекає, поки чоловік, що появився на ставищі, мине їх, потім бере Дарку за обидві руки й просить:

– Від сьогодні «ти» до кінця життя… добре? Так, Дарко? Тільки про це ніхто не повинен знати… Ти… ти… Дарка, – любується він цим словом.

Дарка починає вірити, що музичність не єдина запорука щастя. Починає вірити (бо дуже хоче, щоб воно так і. було), що щастя має свої секрети. Тільки воно одно знає, чому воно до декого навідується і непрохане, а іншого обминає тридесятими дорогами.

«Ні музичність, ні врода, ні багатство тут нічого не значить», – думає Дарка, ідучи з Данком під руку.

Коло брами він держить Дарчину руку в своїх так довго, що аж стає гаряче.

– Я ще жодної дівчини не поцілував у руку, але тебе… як хочеш… то поцілую… Щоб ти знала, що ти в мене понад усі інші…

Дарці знову доводиться замовчати. Тоді Данко цілує спочатку одну, потім другу руку.

Хтось зачиняє в хаті вікно. Дарка мусить замкнути за собою хвіртку. Без вечері, не турбуючись, що про неї подумають домашні, не роздягаючись, лягає у ліжко.

Сама не знає, скільки минуло часу, коли мама увійшла з лампою в руках.

– Дарчик, ти чого плачеш?

Справді, чого вона плаче? Не було іншої ради, як сказати неправду:

– Я заснула, і мені щось страшне приснилося…

– Погані сни, – погрожує мама і цілує Дарку в чоло.

«Прекрасні сни», – думає Дарка.

* * *

День, призначений Лялею на прощальну прогулянку, почався трохи вітряним, зате чистим, як роса, ранком. По Дарку зайшов її найближчий сусід Улянич.

– Скоренько там, бо всі ждуть…

Дарці не треба було поспішати, бо вона вже з півгодини чекала сигналу до виходу.

Справді, біля школи вже всі були у повному зборі. Угледівши Данка, Дарка відразу стала біля нього, певна своїх прав і його взаємності.

– Я вас перепрошую, – відступився від неї Данко, – але я хотів би про щось поговорити з товаришем Празьким…

І він, Данко, лишає її, бере Празького під руку і, сміючись, щось шепче йому на вухо. Дарка присягнула б, що Данко вихваляється, що зневажає тих дівчат і воліє мати справу з чоловічим товариством.

Дарка приєднується до Ориськи і Костика. Улянич веде під руку Софійку. На Дарчин погляд, ця пара навіть зовнішньо не підходить одне до одного: він, по-селянському важкуватий, розгойданий, весь час намагається (і саме це виходить так жалюгідно!) бути елегантним і стриманим у рухах; Софійка бундючна, як індик, їй хочеться, щоб усі вважали її за справжню даму: вона, як кінь на параді, ходить величним повільним кроком, стримано сміється, рухи в неї плавні, говорить мало, а більше дивується тому, що хтось скаже.

Дарка не раз задавала собі питання: чи можна назвати вродливою Орисьчину сестру?

Не могла дати відповіді на це запитання. Софійка була колоритна: до смуглого, такого вузького, як і в Ориськи, лиця вона мала ясно-каштанове волосся і яскраво-сині, як у Стефка, лише холодніші й розумніші очі. Зрештою особливість Софійчиної вроди полягала не у формі її обличчя чи постаті, а в тому, як вона орудувала тими даними, що ними наділила її природа. Вона сприймала, здавалося, обдарування природи як талант, який вона повинна збільшувати. Вона вміла вимовити так слово, повернути так голову, здвигнути так плечем, подивитись так з-під вій, що не було, мабуть, чоловіка, який би не задивився на неї.

Товариство отаборилося біля підніжжя алебастрової скелі, єдиного природного багатства Веренчанки. Хлопці поскидали піджаки й полягали на них горілиць. Ляля лягла просто на траву і плете віночок з ромашок, що її ними засипає Стефко.

Дурний Стефко, що вірить Данилюківні! Дурний і Улянич, що впадає так за тією поповою дочкою, яка поводиться з ним, як з фурманом. Дурна і вона, Дарка, така дурна, як перша-ліпша гуска, що повірила Данилюкові. Адже зрозуміло, що фальшива сестра не може мати щирого брата.

Ляля виплела віночок, а Стефко аж розпинається, щоб вона наділа його собі на голову. Щоб бодай торкнулася ним чола. Ляля борониться руками й ногами.

– Ні-ні… бог з вами! Орисько… ану, ходіть сюди… Орисько, я хочу вбрати вас у вінок!

Ориська (на таке вона ласа!) покірно підставляє голову під вінок. Ляля накладає вінок на її чоло, а потім повертає Ориську, немов вона манекен:

– Дивіться!

Всі подивились, а Костик аж цмокнув від захоплення. Ориська виглядала, як дівчинка з картинки.

– Мавка… чиста мавка… – вирвалося в Улянича.

Ориська засоромлюється. Конче хоче позбутися того віночка. Не знає, як це зробити, і підставляє Дарку:

– Хай і Дарка вбере…

– О, не скидайте віночка, дуже прошу, вам так прекрасно в ньому… Дарка… Панна Дарка має ясне волосся, і їй підходили б волошки… Ні… ні… не скидайте.

Зрозуміло, коли її Данко просить, то вона не скидає. В Дарки очі болять дивитися на Ориську, яка від Данкових похвал розтанула, як свічка на вогні. Дарка хоче одвернути свою увагу від Данка, повертає голову у протилежний бік і натрапляє на таку сцену: Софійка (дама) пригладжує Уляничеве волосся, яке вітер раз у раз розвіює.

До повної чари власного нещастя доливається ще й кілька краплин співчуття до друга. Дарка підповзає до Улянича і шепче йому:

– Пане Дмитре, я маю вам щось сказати…

Улянич не дуже радий, що мусить зняти Софійчину долоню з своєї голови, а все ж таки встає і, попросивши пробачення в товариства, відходить з Даркою вбік.