Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 33 страниц)

Коли Дарка натягла на себе те плаття, виявилося, що тільки в талії була бабця у своїй молодості тонша за Дарку. Бабця підібрала Дарці коси, Дарка подивилася в дзеркало і ахнула від захоплення.

– От і спав тобі клопіт з голови, – потішила бабця маму, сама потираючи руки від задоволення. – Що ж, дітки, придалася вам на щось і стара мама, га? Ну, що ж ти мовчиш?

Бабці, звичайно, хотілося почути бодай слово похвали з уст мами, а мама в той час в задумі розтирала пальцями чоло.

– Бачите, мамо, сукенка прекрасна… Дарці йде вона… просто не знаю як… але… але… Дарця не може появитися в ній без переробки.

– А то чому, хотіла б я знати? Що ти гадаєш тут переробляти? Трошки в талії попустити… то я сама справлю… І більше не бачу потреби щось переробляти…

– Мамо, прошу зрозуміти, що сукенку не можна… таких буфів тепер ніхто не носить… Дарця вигляділа б у ній, як городнє опудало, – забулася мама й сказала цю зайву фразу.

З бабцею сталося щось нечуване. Очі в неї заблимали, раптом почервоніли, губи втяглися в рот, затремтіло підборіддя, і з старечих очей ринули сльози.

– Може… І я вже стала… опудалом? Може, і я вже не модна у вашому житті? Так скажіть мені, бо я не знаю, що модне, а що не модне!..

Мама кинулася до бабці. Як дівчинка, впала перед бабцею на коліна, припала їй до рук й почала гаряче цілувати ті сухі, поморщені руки.

Потім мама почастувала всіх варенням. Бабця сиділа на почесному місці, і на її тарілочку мама накладала найбільше. Питання з платтям було вирішено теж компромісно: замість буфів можна зробити рукавчики-крильця, а потемніле золоте мереживо заступить білий газ.

Татко попросив о. Підгірського, щоб той купив йому в Чернівцях новий чорний галстук-метелик для фрака, бо той, що в ньому ще татко вінчався, вже трохи порудів.

– А цей триматиму вже на весілля своїх дочок…

Само собою виникло й питання, що дарувати молодим.

Звичайно, мама знала б, які подарунки зробити, коли б були гроші для цього, а так треба було придумати щось, що було б і ефектно, й коштувало б недорого.

Мама з бабцею радилися, аж нарешті постановили, що бабця спече свій торт (триста грамів мигдалю солодкого, триста – гіркого), а прибрати торт попросить панну Рузю, куховарку поміщика. Панна Рузя такий майстер, що вона може виліпити на торті все, що захочете: квітник, замок, ведмедя, а то й людину. Бабця загадає їй виліпити вежу церкви св. Стефана у Відні. Подарунок цей приверне увагу всіх гостей. А щоб Лялі, крім торта, який з'їдять гості, залишилася ще й пам'ятка, то мама піднесе Лялі торт на вишиванім рушнику, тому, що з качуриками.

Татко, який досі не втручався в ці передвесільні дискусії, тут взяв слово:

– Щодо торта з вежею Штефанскірхе, то я згодний. Кожному своє. А щодо рушника з качуриками, то протестую. Той рушник – то мистецька цінність, а вони ані розуміються на нашому народному мистецтві, ані люблять його… Подаруєш його молодій пані Шнайдеровій, а у неї тим рушником на кухні тарілки витиратимуть.

Таткові слова цілком переконали маму. Вона наблизилася до нього, поплескала його по щоці й сказала:

– Ти правий…

У суботу, напередодні вінчання, пішла поголоска по селу, що прилетіли з Відня мама й тітка нареченого. Санда бачила на власні очі, як заїжджали на бричці у шкільний двір. Треба сказати, що Санда була розчарована їх виглядом. Уявляла собі бозна-кого, а на бричці сиділи дві сиві дами у чорному, одягнені приблизно так, як жінка орендаря в шабас [58]58
  Суботу (євр.).


[Закрыть].

Вінчання призначено на неділю о п'ятій годині дня. Як годилося, запрошені гості насамперед пішли до церкви. Дарка прийшла з татком і мамцею, коли церква була вже битком набита людьми.

Церковний староста ходив поміж людьми і витягував хлопчиськів за вуха:

– Чого си пхаєш один за другим? Хто тебе тут не видів? Приліз сюди від гною й буде тут повітря занечищувати, аби потім у панства голова боліла. Іди, іди надвір, як тебе треба буде, то покличуть…

Хоч церква була на відстані кількох кроків від школи, на молодих довелося довгенько чекати. Дарка кілька разів виходила з церкви провітритися. Хор (за винятком Данка, який був у дружбах), підсилений двома тенорами й одним альтом з сільської молоді, нудився на криласі. Сталося так, як і передбачала Ориська: Стефко стояв поміж співаками. В чорному новому костюмі, блідий, з темними колами довкола запалих очей, він скидався на монаха.

Аж ось зчинився шум біля церковних воріт. Хлопчики, яких церковний староста повиводив за вухо з церкви, вскочили знову всередину, як миші в діру.

Почулися похапливі голоси:

– Їдуть, їдуть!

Гості, що вийшли подихати свіжим повітрям, подались у церкву, щоб пізніше не пхатися поперед молодих.

Ляля в білому платті, що облягало її аж до підборіддя, з китичками дрібних білих квітів на скронях, оповита вся молочним серпанком, що сягав їй від брів аж поза каблуками її атласних туфельок, виглядала, як снігурочка з казки.

В руках тримала великий букет білих троянд впереміж з гілками аспарагуса. У світлі воскових свічок її лице здавалося мармуровим. Жодна зморщечка, жодна риска, жодна гримаска не порушували його ідеально гладкої поверхні. Ляля стояла рівно й непорушно, як статуя.

Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

– Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? – по церкві пішов шепіт.

– Ні, – впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

– Нічого собі символ, – шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

– Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк – син фабриканта».

На почесному місці, як годилося, сиділи молоді. Ляля здивованим меланхолійним поглядом водила по гостях, ніби не усвідомлюючи, для чого зібралося стільки народу.

Альфред, що, напевно, зголоднів за час церемонії, тепер уплітав з справді німецьким апетитом. Поволі, з насолодою дегустатора, накладав на вилку м'ясо, додавав зверху чого-небудь гострого і вкладав те все в широко роззявлений рот, остерігаючись, щоб не заплямити сніжно-білої серветки на колінах.

Коли піднімали тост за здоров'я молодих, він зводився, обтирав серветкою губи, уклонявся на всі боки і знову брався за їжу.

Старий Данилюк перекладав зятеві тости з української мови на його рідну. Тоді Альфред ще раз уклонявся, але вже менш урочисто.

Тостів було багато, а молода за кожним тостом повинна була бодай пригубитися до чарки. Були між гостями і такі нахабні, що вимагали, щоб за їхній тост молода випила аж до дна.

– До дна! До дна! – горланили доти, доки Ляля не показувала їм чарку, перевернуту догори дном.

Наслідок був той, що незабаром сп'яніли не тільки гості, але й сама молода.

Щічки налилися рум'янцем, очі блищали, вона щебетала й сміялася. Всупереч звичаям, Ляля вийшла з-за столу й почала організовувати застільний хор. Хлопці гримнули «На кедровім мості», а там, де припадало: «Гоп, пчех, уха-ха!», то так пчихнули, що під напором хвилі повітря похитнулося золоте пенсне на носі старої Шнайдерової. Лялиній свекрусі явно не сподобалася поведінка невістки. Вона декілька разів робила спроби непомітно, кивком одних брів, повернути Лялю на її місце біля мужа, але Ляля навіть не дивилася в той бік. Вона вся була зайнята особою Стефка. Їй, видно, хотілося сказати йому щось, але він уникав такої нагоди.

Мама Данилюкова анітрохи не журилася тим, як поводить себе Ляля. Отець Підгірський щойно довершив акт передачі Лялі Шнайдерам, і мама почувала себе не тільки на сьомому небі від щастя, але й вільною від усякої відповідальності за дочку.

Вона сама розповідала Дарчиній мамі й пані Підгірській про те, яке щастя трапилося Лялі: Ляля дістала не тільки чоловіка – комерційного радника з віллою, але й готове придане, мої пані. У Альфреда була колись сестричка. Панночці було вже двадцять один рік. Мала нареченого й повинна була йти заміж, коли оце перед самим весіллям захворіла на скарлатину й померла. Можете уявити собі, мої пані, що це за удар був для бідної матері! Так от тепер все її придане, а вам не треба говорити про те, яке придане готують багаті німкені своїм дочкам, з волі матері, шановної пані Амалії, дістанеться дружині сина.

Все-все, від хутра до витирачки для ніг, застане Ляля у своєму новому домі.

Після дванадцятої години ночі з Лялі зняли серпанок. Вона переодяглася в темне плаття й стала вже панею добродійкою.

Віночок з серпанком надягали на голову по черзі дівчата. За кожним разом музика грала вальс, і дівчина в серпанку робила кілька турів з тим, хто її попросить. Існує повір'я, що котра перша після молодої надіне віночок на голову, та першою й заміж піде. Нічого дивного, що Ориська була тією першою. Празький попросив її до дівич-вальса, а вона, не маючи права відмовити йому, з кислою міною закинула руку за шию.

Орисьчиним сусідом ліворуч був молодий офіцер з прикордонної застави, з блискучими кучерями й маленькими чорними вусиками, що його з різних політично-дипломатичних міркувань Данилюки не могли не запросити. Ориська весь час маніжилася перед ним і тому сподівалася, що він попросить її до дівич-вальса.

Дівчата поспішали заміж, і тому черга на Дарку прийшла не скоро. Надягаючи віночок на голову, подумала:

«Коли Данко попросить мене до вальса, то значитиме, що наші дороги все ж таки зійдуться колись, коли ж Равлюк – даремні мої мрії».

Данко стояв уже перед Даркою із схиленою головою.

Щаслива, вона простягла йому руки, обняла за шию, і стіни закрутилися разом з столами й людьми, що сиділи за ними.

Чи від того, що цигани грали, наче сам чорт водив їх пальцями, чи тому, що підлога від воску робилася слизькою, як ковзанка, чи, може, тому, що обоє вони були вже трішки захмелілі, – досить того, що Дарці здавалося, ніби вона падає… вниз, а потім відбивається і знову летить… вгору… вгору… вгору…

Якби Данкова рука не притримувала її міцно за талію, може, й справді знялася б і полетіла під саму стелю.

– Подивися мені в очі, Дарцю! Я хочу вичитати з твоїх очей, що ти мені все пробачила… Дарцю, чому ти відвертаєш голову? Я знаю, дівчинко, що я не завжди був для тебе таким, як треба, моя ти добра, моя маленька любов…

«Він п'яний, але це нічого. Що у тверезого на умі, то в п'яного на язиці. А той п'яний язик говорить такі милі серцю слова!»

– Дарцю, ти не гніваєшся на мене?

Дарка не встигла заперечити, як біля вхідних дверей на коридорі зчинився крик, потім ляскіт, знявся галас кількох голосів водночас і музика урвалася.

Гості з танцювального залу кинулись у коридор, але хвиля людей, що тиснулася з коридора, завернула їх назад. Посеред залу утворилося коло, а всередині його стояв п'яний чоловік. Невеличкий на зріст, розкуйовджений, з роззявленим губастим ротом, водив довкола отупілим поглядом та ідіотично посміхався. Галстук на ньому перекривився, піджак весь у вапні, а сам він ледве тримався на ногах.

– Хто це? Хто? – зашепотіли між собою гості. Дарка протиснулася до татка, щоб його запитати.

Татко шепнув, зблідлий як сніг:

– Повернувся Манілу.

Витягнувши шию, Манілу, як бик, лобом ішов в атаку на групу, що збилася в кутку поміж столом і піччю. Альфред по-геройському захистив своєю спиною маму і тітку. Ляля стояла поруч, тримаючись за його руку. На її лиці був не страх, а гостра цікавість.

Манілу повільним кроком, розрахованим на психічний вплив на дамські нерви, підійшов до столу, підняв вгору руку і з розмаху трахнув долонею по ньому. Жінки охнули, а Ляля тільки кліпнула повіками – і все.

На хвилину орангутангове обличчя грізно застигло. Потім розкотистий п'яний сміх розкував його. Орангутанг із збитим набік галстуком прибрав на диво людську подобу. Його можна б назвати нормальним, коли б не ті п'яні каламутні очі.

– А, налякалися мене? Бійтеся мене, бійтеся! Я… то… люблю, коли мене бояться… Так повинно бути… по… по службі… належить мене боятися. Гарно… дуже гарно… ха-ха… директор справляє весілля, а свого співробітника… свиня, не запрошує… Мой, директор, ходи сюди й об'ясни… чому ти не запросив мене на весілля? Кажу тобі… ходи сюди… ти, директоре мій… Але слухати маєш мене… га… га… га! Мой, ти, директор, ти чому не запросив до себе на весілля? Тому, що Штефан Манілу – румун? Так? Ну, говори: «Тому, що румун». Так? То зараз ми занотуємо собі, що панові Данилюкові не подобається румунська нація. Зараз… А ви чого повитріщалися на мене? Запишемо і вас… чекай ти, з кучерями, ти чого мене настрашилася? Що я, га? Чорт з хвостом? Дивись… де в мене хвіст? А, – вдарив себе долонею по чолу, – згадав… згадав… у вас совість нечиста, тому ви настрашилися мене… Запишемо, запишемо: «Нечиста політична совість». Га… га… га!.. А чому мене ніхто не частує? Ей ти, молодий, як тебе там?! Частуй гостя… Ти не дивись, що я непрошений… Я, Штефан Манілу, можу заткнути за пояс усіх… тих прошених баранів… Га… га… га!.. Бо я… Хто пригадає: хто я?

– Свиня, хам, падлюка – от хто ти! – крикнув Улянич, потемнівши від обурення. Манілу витріщив очі. Сміливість Улянича так його вразила, що він не знав, що сказати.

Софійка впала на чоловіка з розпростертими руками, як хрест, загороджуючи собою дорогу до Манілу.

– Софійко, пусти мене! От вам, шановне товариство, символ долі всього нашого народу на Буковині… Прийшов в нашу хату, плює нам в лице, а ми мовчимо, як стадо баранів!.. Софійко, пусти мене, хай я йому…

Отець Підгірський зайшов з-за спини і схопив Улянича за обидві руки.

– Ти п'яний, – сказав він голосно, а пошепки додав: – Ти хочеш всіх нас погубити… Софійко, виведемо його на кухню, йому треба дати чорної кави, бо він зовсім непритомний…

– Неправда ваша… я притомний… Не затикайте мені, тату, уста, не бійтеся… Я нічого більше не скажу… Боягузи ви всі, боягузи!

Але о. Підгірський не вірив уже Уляничеві і, не випускаючи його рук, вивів за двері.

У Манілу, здається, теж хміль пройшов, але він тут же, ніби злякавшись свого тверезого стану, кинувся до чарок з недопитим вином і почав перехиляти собі в горло одну за одною.

– Кави дати йому, – знову найшло на нього базікання. – Кави дайте йому, чорної кави, щоб не лякав більше людей… Га… га!.. Чому не смієтеся? Га… га!.. Він налякав Штефана Манілу… А чому молода не за столом, питаю? – вчепився до Дарки. – Чому ти не коло свого чоловіка?

– То не молода, Манілу, то моя дочка, дай їй спокій.

– Твоя дочка, Поповіч? Ходи, хай тебе поцілую за те, що вона твоя дочка. Поповіч, ти мене зневажаєш, бо я… донощик, так? А ти, мой, гадаєш, що легко донощиком бути? Легко, га? Мені кажуть… давай факти, а звідки… я візьму факти? Фактів нема! Га, а звідки брати, як нема? Поповіч, звідки ти береш, як в тебе грошей нема? Мой, кажи правду… ти знаєш, що мені маєш лише правду казати… то твоя дочка? А чого вона у фаті? Поповіч, а може, ти брешеш, може, то не твоя дочка? А чого вони всі повставали? Чому не танцюють? Га? Не вмієте танцювати? То я зараз затанцюю… Гей, поприбирати з столів… Зараз буду на столі гору [59]59
  Національний румунський танець.


[Закрыть]танцювати…

Та гору на столі так і не судилося йому затанцювати. Офіцер застави, той самий, що з ним цілий вечір кокетувала Ориська і що виходив з кімнати, приваблений гамором, повернувся, схопив Манілу за комір, поволік до вихідних дверей і, почастувавши стільцем, викинув у темінь ночі, не турбуючись про наслідки. Для певності він ще замкнув двері.

Потім він витер платком руки, обтрусився і попросив у Данкового батька пробачення за невдалий виступ свого земляка.

Старий Данилюк теж попросив гостей забути за мале непорозуміння і продовжувати забаву, але зрозуміло, що ні в кого не було вже бажання до цього. Заради пристойності гості посиділи ще з півгодини й порозходилися.

Двома днями пізніше Ляля виїжджала до Відня, а Дарка навіть не пішла проводжати її. Безсовісна зрада Лялі позбавила її в очах Дарки не тільки права на симпатію, але й на пошану. Не вірила б тепер вже Лялиним словечкам, а ще менше – слізкам.

В Дарчиній пам'яті збережеться образ зрадливого метелика, якому Дарка завдячує не одною гарною хвилиною цього літа, але образ цей не матиме нічого спільного з фрау Лялею Шнайдер.

Незабаром за Шнайдерами виїхали й Уляничі з Ориською.

Напередодні від'їзду Уляничів і Ориськи Дарка провела півдня у Підгірських. Останній раз вечеряли разом в альтанці, останній раз ходили алеями саду, останній раз дивилися з горба на плесо ставу, в якому відбився захід сонця, як у дзеркалі.

І лише тоді, коли Улянич заявив про свою готовність провести Дарку додому (Софійка й Ориська тепер пакували підручні дрібнички на дорогу), відчула Дарка, що Улянич і був тією причиною, що затримала її так довго у Підгірських.

З хвилини його бунту на Лялиному весіллі в Дарки зародилося почуття якоїсь особливої спорідненості з Уляничем.

Думала про стежину, якою він сам направив своє життя. Коли б не одружився був з Софійкою Підгірською, його життя пішло б зовсім по-іншому. Та ба! Він сам прагнув цього одруження, як найбільшого щастя для себе, а тепер він воює з ним, а вони у вічі сміються з нього.

Середовище засмоктує його в себе, як трясовина, а він лише розмахує руками…

Якийсь час ішли мовчки. Здавалося, що все, що мали сказати, сказали вже при всіх в альтанці за столом, у садку, на березі ставу. Тепер тільки ішли й пережовували власні думки.

– Підемо дорогою чи навпростець, через перелаз? – запитав Улянич.

– Через перелаз, – не думаючи, відповіла Дарка. Мовчання Улянича не тільки розчарувало її, але до деякої міри й образило. Чомусь надіялась, що він схоче відкрити перед нею своє серце.

– Добре, – лаконічно погодився Улянич.

Коли минули кузню і звернули стежкою попід акацієвий гайок, перед їхніми очима постала картина: на призьбі біля хатини, що вросла в землю по вікна, сиділа розпатлана не стара ще жінка й товкла головою об стіну, заводячи при тому на весь голос.

Чоловік стояв над нею й лише губами перебирав. Він не був п'яний, хоч і при повній свідомості теж його не можна було вважати. За кожним новим припадком ридання в жінки він намагався щось сказати, робив несміливий рух рукою, проте тим і обмежувався.

– Чого-сь дав? Чого-сь дав, питаю? Чого ти настрашився? Ой, не можу!.. Ой, сконаю!.. Чого ж ти настрашився? Криміналу? Тобі страшний кримінал? Тобі? Ой, не можу… Ой, умру на місці!

Улянич підійшов зовсім близько, а жінка все ще не помічала його. Мусив обізватися:

– Що сталося, Дмитрихо? Чого ви хочете від чоловіка?

Зачувши голос посторонньої людини, жінка схаменулася. Перестала ридати і перше, що зробила, це зап'яла сорочку в себе на грудях і прихапцем запхала розпатлані коси під фез.

– А щоб його лиха година била! Робив, прошу я вас, у гуральні… Робив, робив… Нарешті кажу: «Піди, тобі ж щось належиться, бо вже дальше не можу терпіти з дітьми…» Пішов… Ходив би по свою смерть! Пішов… а ще кажу йому: «Як будеш іти по дорозі, то купи солі у Ківи». Вступив він по ту сіль… А краще би йому було ногу скрутити перед самим порогом! І застав там того Манілу, чи як його називають… Той бачить, що в мого гроші, і каже: «Віддай мені гроші, а то, – каже, – запишу тебе на штраф, що твій пес хотів мою дитину покусати…» Який же у нас пес? В нас кота нема, а то пес… Таж псові треба їсти давати… Цей відпрошується, що нема пса, що діти дома на мамалигу чекають, а той тоді каже: «Або зараз віддаси мені всі гроші, або з тобою зле буде…» А цей дурень взяв і віддав… Бо там ще, крім Манілу, каже, два жандарми стояли… А що тобі жандарми? Що тобі жандарми зроблять? До криміналу посадять? Та хай садять і зараз, але всіх разом, може, хоч перезимуємо… Нащо ти віддав? – знову пристала до чоловіка. – Ти скажи, для чого ти віддав?.. Бо зараз отут тобі смерть буде! Для чого ти віддав? Чим я ті роти накормлю? Ти чого настрашився? Криміналу? Га, ти боїшся криміналу?

Улянич, червоніючи, пошукав в кишенях, всунув жінці в руку кілька банкнотів і, наче втікаючи з того місця, потягнув Дарку за собою.

– Так, – промовив, коли віддалилися від того місця, – то совість наша перестріла нас і заговорила до нас.

Улянич збирався закурити, але, не знайшовши сірника, так і залишив сигарету в зубах.

– Народ страждає, переживає якусь трагічну епоху, а чим ми, славна його інтелігенція, займаємося? В конкретному випадку ми, веренчанська інтелігенція? Чим ми займалися ціле літо? Ви щойно бачили, як жінка товклася головою об стіну, бо її пограбували в білий день представники влади. А скільки таких пограбованих, покривджених, визискуваних? А ми з вами? Ми на цілі два місяці забили собі голови проблемою: чи Ляля вибере Альфреда чи Стефка? Якими вбогими, якими мізерними, якими нікчемними видаються всі оті наші особисті терпіння перед обличчям народного страждання! Та коли б ми могли глянути на життя з вишки його суспільного розвитку, то й наші клопоти, й наші радощі з'явилися б перед нами в іншому світлі… Відірвалися ми, Дарко, від народу… Ми не зв'язані з ним реально, для нас поняття «народ» зводиться до якогось ідеалістичного «страждання». А народові не потрібні наші інтелігентські страждання, а конкретна допомога… керівництво… організація протесту й боротьба, а цього поки що наша інтелігенція дати йому не може… Бо кожний з нас зв'язаний тією нещасною державною посадою і в ім'я тієї посади, отого хліба, повинен спокійно, байдуже дивитися на такі сцени, яку ми щойно бачили. Знаєте, Дарко, – він зупинився і несподівано схопив її сильно за руку, – для справи було б у десять разів краще, коли б більшість інтелігенції ходила безробітною!.. Але наші «друзі» – хитрі: вони купили нас за шмат ковбаси, нас, інтелігенцію, а з народом – бачите, що виробляють… А ми якщо й протестуємо, то тільки пошепки, бо в мене, у вашого татка, у Данилюка – державна посада, яку ми втратили б, коли б підняли найслабший голос протесту.

– Чого ж ви себе розстроюєте, Улянич?

– Не жалійте мене! – відрізав їй грубо. – Жалійте оту жінку, в якої видерли останнього лея, що за нього мала купити мамалиги дітям… «Розстроюєте себе»! Та в тому й справа, що ми мало розстроєні, що ми надто спокійні, що надто глибоко заклопотана наша совість! В тому-то й річ…

Та раптом замовк, безсило випустивши Дарчину руку.

– Ви закохані, – заговорив він згодом вже іншим голосом, – вам хочеться любити, мріяти, вірити, сподіватись, а я завів хтозна про що з вами… До того ж ви ще дитина, Дарко! Проте мені дуже хотілося б, щоб ви ніколи не позбулися голосу совісті… як от Локуіца… А тепер – дозвольте мені помовчати.

Коли дійшли до воріт і треба було прощатися, Улянич взяв Дарку за голову в обидві долоні й поцілував тричі в лоб.

В хаті тато спитав Дарку:

– Чого ж це така зажурена, моя донечко? Не дається, видно, легко розлука з канікулами.

– Це не те, що тато думає, – лагідно заперечила Дарка і тут же запитала: – Татку, а де тепер може бути Локуіца?

– Еге ж, – відповів її думкам тато. – Це людина, з якої можеш у всьому брати собі приклад.

* * *

Коли Уляничі від'їхали, Данко приєднався до Празького і Костика. Постала чисто чоловіча компанія, без баб, і Дарка в силу обставин залишилася самотньою.

Та зрештою у Дарки й не було тепер часу на гуляння. Треба було й собі готуватися в дорогу.

Спочатку планувалося, що мама поїде записати Дарку до школи і при тій нагоді відвезе їй постіль та зимове пальто вже на нову станцію, але коли прийшлося до діла, то поїхав все ж таки татко.

Дарка нетерпляче чекала таткового повернення з Чернівців. Дуже було цікаво, яка та нова станція. Хоч мама встигла вже докладнісінько розповісти, але Дарці все чомусь здавалося, що ці розповіді відносяться до того, часу, коли мама була ще у Дарчинім віці, а тепер зовсім усе по-іншому.

Щойно татко переступив поріг, як мама скрикнула не своїм голосом:

– Що з тобою? Ти захворів.

Татко спробував заспокійливо посміхнутися. Він, бідолаха, не сподівався, що його зразу ж прочитають, як відкриту книгу.

– Заспокойтеся… нічого особливого… Зараз усе розповім, тільки дайте мені чогось напитись… Ні, не хочу води. Дай мені, Дарцю, стакан холодного солодкого молока. А… а… дякую… Так от, нічого страшного… Дарцю не прийняли до школи…

– Як це «не прийняли»? Чому не прийняли? – мама відразу зробилася червона.

Таткові було вже важко давати пояснення. Йому боляче було розповідати про справу, яка стала вже фактом. Що незрозумілого в цьому простому реченні: «Дарцю не прийняли до школи»?

Мамині очі, мамин рот, мамині руки, вся мамина постава чекали пояснення.

– Так от, – почав знову татко і знову урвав. – Нові списки склали, не всіх приймають, значить… З Дарчиного класу не прийняли Оріховську, Сидір, Романовську… І ще когось там, забув уже прізвище…

– Як це «не прийняли»? Я тебе питаю толком, що значить «не прийняли», а ти мені перечисляєш прізвища, – мамин голос прозвучав роздратовано.

Тато винувато пересмикнув плечем:

– По-моєму, я виразно сказав… Дарці й от тим, що я перечислив, міністерство освіти взагалі заборонило ходити до шкіл на Буковині… Мають ще право в регаті…

– А в чоловічій гімназії? – перепитала бабця, ніби це могло в якійсь мірі полегшити Дарчину долю.

– Не знаю точно, як там, чув, що ще гірше… Ніби наполовину пересіяли…

«Данко залишився. Таких, як він, не пересівають», – щось недобре відізвалося в Дарки, але вона відразу ж це недобре примусила замовчати.

Дарка боялася, що мама звалиться від цього удару, а з нею достеменно вийшло так, як з тим ведмедем у байці: коли на нього падає гілка, він бурчить, а коли поліно, то мовчить. Молодчина наша мама, молодчина!

– Ну що ж, – сказала мама, обнявши татка за шию, – головою муру не розіб'єш. Нема іншої ради… Дарка мусить залишитися вдома.

– Як це «вдома»? Перестати вчитись? – запитала Дарка тремтячим від сліз голосом.

– Як це ти розумієш – «вдома»? – і собі запитав татко, делікатно звільняючись від маминої руки.

Мама пояснила:

– По-перше, куди ж я її дам між чужих людей? А по-друге, припустімо, що Дарка закінчить гімназію, а далі що? Чи ти маєш гарантію, що тебе до того часу не наженуть з роботи й ти зможеш допомагати їй закінчити університет? Припустімо, що навіть університет вона закінчить, – і що з того? Все одно не дістане праці й сидітиме вдома… Тож коли має вона сидіти вдома з дипломом, то хай вже сидить без диплома…

– Ай, жінко, – схопився татко обіруч за своє рідке волосся, – та ти справді думаєш, що така біда вічно триватиме? Невже ж ти про себе, в душі… в душі, – вдарив татко кулаком у груди, – не маєш віри, що настане зміна? Та якби я думав, що ця неволя – вічна, та я б жити не міг! Мені тоді хіба повіситися на сухій вербі, бо ж у мене ще одна дитина… Я, – докінчив уже спокійним голосом, – думав, що твій політичний світогляд сягає ширше…

– Справа не тільки в політиці, – різко відтяла мама, – а ще й у тому, що, як жінка, як мати, я практично підходжу до діла, а ти, – махнула рукою, – яким був мрійником у свої студентські роки, таким і залишився на старість…

– А тепер послухайте, що я вам скажу, – відізвалася бабця, – якщо вже на те пішло, то хай Дарка справді залишиться вдома, Николаю… Чекай, не перебивай, ти ще не знаєш, що я хочу сказати… Хай Дарка залишається вдома, а ті гроші, що мали йти на неї, ми будемо відкладати… А потім вона підучиться трохи, так, для людського ока, і ми купимо їй атестат зрілості. Що? Що ти на це скажеш? – повела бабця на татка сяючими очима.

– Мамо, ви їй купите диплом, а не знання… А я хочу, щоб моя дитина не була неуком. От що я вам скажу, мамо!

– «Знання, знання», – перекривила татка ображена бабця, – соромився б таке говорити! Ті їхні знання більше зіпсують дитину, як допоможуть їй. От говориш, щоб тільки тещі наперекір піти…

– Николаю, мама правду каже…

– Ні, ні, ні! – звівся татко і заходив по хаті. – Тут уже я вам не поступлюся. Дарка піде в школу. Їй, слава богу, вже сімнадцятий рік, і в мене таке внутрішнє переконання, – татко поклав руку на груди, – що моя дочка прекрасно розрізняє біле від чорного. Її душі вже не отруїти їм! У цьому я певний! А математику, фізику, хімію, іноземну мову, румунську, так, навіть румунську мову, латинь, стародавню історію, географію вона буде знати. Це і є ті знання, що я мав на думці.

Невже ж це той самий затурканий татусь, яким, здавалося, мама і бабця верховодили, як самі хотіли?

Коханий татусь! Життя з усіх сил пригинає його до землі, а він не здається. В татка велика віра. Коли б до цієї віри ще й сила завзяття, то він міг би половину Буковини запалити і повести на бій!

Довго в ту ніч світилося в Поповичів. Коли мама взялася стелити постіль, то вже було вирішено, що Дарка поїде до гімназії у Штефанешті, до сестри домнула Локуіци.

Сестра та приїздила позаминулих канікул до Веренчанки. Хоч і простенька собі міщанка, залишила по собі надзвичайно гарне враження. Сподобалася всім, бо скромність і впевненість в її поведінці доповнювали себе гармонійно. Татко висловився тоді про неї, що вона «досить розумна, щоб знайти своє місце в будь-якому товаристві».