Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 33 страниц)

– А Мігалаке і Мігулеву не вірте, як псам…

Дарка не встигла запитати, кому, власне, можна ще вірити, бо Орест затяг своїм лінивим голосом до тих, що попереду:

– Слухайте, ви чого так біжите? Чекайте на нас! Як там, Іво, у тебе справи, бо я з панною Даркою ніяк не можу дійти до порозуміння. Лідко, в кого ця Дарка закохана до біса?

Лідка (хоч раз перехитрили її хитрість!) не знає, що вся ця балаканина – це тільки маневр для замилення очей.

– Шкода твоїх зусиль, Оресте. Дарка має трохи кращого за тебе хлопця…

 
Та товариш кращий мене,
він дівчину відбере… —
 

заспівав тихенько Орест.

«Боже, як він може співати, коли за два місяці підемо всі попід тини?» – не може зрозуміти товариша Дарка.

Вона така стривожена, розшматована сумнівами, що тільки одним вухом слухає, як Івонко Рахміструк хоче крейдою на парканах писати про те, що Орест цікавиться дівчатами, як Лідка регочеться чогось на цілу вулицю. Дарка приходить до тями аж тоді, коли Орест бере її за руку і питає тільки їм зрозумілою мовою:

– Ну, ваше слово?

– Я дам вам пізніше знати…

– Люди! – здіймає крик Лідка. – Людоньки! Він же явно сватається до неї!

– Ходи… ходи… – тягне її силоміць до хати Дарка.

– Дарко, що з тобою? – питає Лідка вже на сходах.

– Дай мені спокій… дай мені спокій!.. Бо в мене й так голова тріскається від цього всього…

XIII

Останнім часом посипалися на Дарку переживання, одні сильніші від інших, і вже нема сили опиратися їм. Серце її наче червоне кружальце, в яке влучають отруєні стріли.

Вранці вціляє нова стріла з туго натягнутого лука: прочитано результат навчання протягом чверті. Ще те, що Мігулів «подає до більшої пильності з історії» і що Мірчук робить зауваження, що «учениця порушує шкільні правила», можна було передбачити. Навіть те можна було передбачити, що Мігалаке, зважаючи на «дуже добрі наслідки» письмових робіт, дає з ласки «посередньо» Оріховській, хоч усні відповіді в неї «погані», навіть те, що Романовська дістала «посередньо з мінусом» з румунської і занижену поведінку, але що Дарка не одержить жодної оцінки з румунської, цього ніхто не міг припустити.

– Щодо Попович, то пан професор застеріг собі оцінку на пізніше… якось не міг тепер рішитися…

– Що цей бельфер тут виробляє! – напівголосно обурюється Оріховська.

– Як я це маю розуміти, Лідко? Чи це значить ліпше для мене, чи гірше?

Лідка вийшла чиста, тому вона може потішити Дарку.

– А тобі що? Двійки не маєш – от і будь задоволена.

Стефа Сидір іншої думки (за весь час сьогоднішнього навчання вона ні разу не підійшла до Дарки):

– Чого ти вводиш її в оману, Лідо? Цього не можна сприймати так легко… І ти, Дарко, не повинна розраховувати на великодушність Мігалаке!

В цю мить відчула Дарка, як у червоне кружальце вцілила нова стріла.

Стефа не виходить разом з нею, не чекає на Дарку при виході.

За обідом (можна збожеволіти: щосуботи на обід борщ і жирне м'ясо з хріном) у Дарки появляється нова ідея: треба за всяку ціну попередити Данка про майбутній концерт. Бо в іншому разі – ганьба! Не тільки для нього, але й для неї.

Отже, мусить Дарка побачитися з Данком. Мусить, але як зробити, щоб обійтися без Лідки?

– Лідко, я маю до тебе одне прохання. Скажи своїй мамі, що до мене в школу приходила одна жінка з нашого села і домовилася зі мною, щоб я прийшла о шостій на вокзал. Добре, Лідзуню?

Лідка б'є себе пальцем по лобі, наче дятел дзьобом:

– Сьогодні… гм… субота… гм… шоста година?

– Я ж тобі кажу по щирості: я мушу з Данилюком бачитися. О шостій він виходить з музичного інституту, знаєш?

– Іди, Дарко, іди! Я знаю той мус!

– Лідко, даю тобі слово честі… Бачиш, щоб я так щасливо додому на святки доїхала, що це дуже важлива справа…

– Добре! Вже добре, зате маєш і ти мені колись послугу зробити!

– Ах, хоч і десять разів!

Музичний інститут має чотири колони і невелику площу. Перед шостою годиною Дарка стоїть з своєю справою напоготові і чекає.

У малому серці починає підійматися ще не дозріла жіноча гордість: як же ж личить так чекати під колонами на хлопця! Як остання яка!

Та Дарка скоро картає саму себе: це ж така важлива справа, що смішно було б говорити про якусь гордість.

Надворі зовсім сутеніє. Зірки загоряються на небі одна по одній, але їх далеке, холодне синювате світло не може витримати змагання з електрикою тут, на землі. Електричне світло забарвлює нажовто сніг, обличчя людей, навіть повітря.

Дарка стоїть біля брами і чекає. Учні інституту входять і виходять. Певні в собі, обізнані з цими всіма виходами і входами. З коридора знову падає якась тінь. Одна довга, за нею силует другої, куди меншої. Дарка повертає голову: нарешті дочекалася! Поки ще показується голова Данка, Дарка вже пізнає його по голосу, що в порожньому коридорі (в музичному інституті все відзначається особливою акустикою – навіть коридори) звучить, як електричний дзвінок. Дарка стає на вході, але мусить поступитися, бо замість Данка показується дівчина. З жвавими чорними очима і бантом на грудях, як тропічний метелик. Дарка догадується, що Данко, мабуть, був на уроці разом з цією дівчиною і тому поки що ховається за колону.

Дарка насторожується: вони розмовляють по-німецькому. Тепер щось відповідає дівчина. Та це ж дочка префекта! Не хто інший, як Лучіка Джорджеску.

Як вона говорить по-німецькому! В сто разів гірше за Дарку!

Дарка підожде, поки вони розійдуться. Адже Лучіка не живе в тій самій дільниці міста, що Данко. Лучіка бере ноти під пахву і простягає Данкові руку у яскравій рукавичці.

Данко (звідки він може знати, що тут, за його плечима, чекає на нього Дарка?) зовсім не квапиться, щоб стиснути цю руку в рукавичці та піти собі геть. Він показує дочці префекта свої гарні зуби і щось каже. Мороз вбиває по дорозі його слова, вони не доходять до Дарки. Проте й дурний догадався б, що він просить у цієї румунки дозволу провести її додому. Лучіка заперечує помахом руки. Очевидно, що їй бракує слів і вона рухами допомагає собі. Але таке заперечення – це все одно що запрошення. Вона показує йому щось на пальцях, з чого вони обоє сміються, і ось… ось… вона віддає свої ноти йому.

Дарка чекає ще якусь хвилину, набирає сил і… йде додому. Дуже повільно, хоч замерзла на варті і тепер слід би їй гнати, як коневі. Та хіба тепер не однаково? Не однаково, коли б навіть захворіти запаленням легенів і вмерти?

Страшні думки добираються до її серця: оце Лучіка! Оце дочка самого префекта! Оце та румунка!

Згодом думки, збурені першим вибухом, трохи втихомирюються. Дарка вмить бачить, як ця Лучіка вивчає німецьку мову, як стає панною, майже дамою, як закінчує гімназію, вступає до університету, щораз вище… щораз вище пнеться на крилах того метелика, що в неї на грудях.

Господи! А їй судилося вилетіти з п'ятого класу, замкнути собі раз назавжди ворота до університету, стояти на одній точці і нидіти десь там, у селі, тоді… тоді… коли ці двоє носитимуть студентські шапочки і стрічки на грудях. Ні! Ні! Цьому не бути!

Нехай Орест перестане її вітати. Нехай заборонить робити це всім у гімназії. Нехай ім'я передають собі на чорній картці з рук до рук, вона не буде втручатися до цієї справи так, як від неї вимагають. Не докладе рук до неї, бо вона має таке саме право на життя, як Данко, як ця дочка префекта.

– Поговорила ти про цю важливу справу з Данилюком? – цікавиться дома Лідка.

Дарка дивиться на неї, мов не зрозуміла її.

– Я питаюся тебе, чи ти поговорила з Данком про те, знаєш, про те важливе?

Дарка ховає обличчя, мов птах голівку під крильце, і каже те, що в жодному разі не може відноситися до Лідки:

– Якби тут була моя мама… вона порадила б мені… вона сказала б мені, що робити, що діяти… А так я не знаю… не знаю, що з того вийде…

У школі Дарка на кожному кроці зустрічається з запитливим поглядом Оріховської. Стефа посміхається до Дарки, але не підходить до її парти, як і раніше. Дарка знає, що це натиск на неї, щоб вона нарешті дала відповідь Циганюкові. Очі Оріховської так сторожко слідкують за Даркою, що немає сумніву: вона чекає від неї позитивної відповіді. Серце може тріснути з болю, мама може вмерти з розпуки, а вона… мусить зробити так, як від неї вимагають.

Чекайте! Чекайте, люди добрі! Вони, ці всі Оріховські, ці Циганюки, заворожили, отруїли її, загіпнотизували, зробили з неї щось таке, еге, щось таке, що вона тепер сама хоче цього нещастя.

Це тільки говориться, це тільки таке виправдання для себе, що її примушують. Ні, зовсім ні! Це вона сама, отруєна зсередини, наставляє голову під кулі…

Тут знову, як шпилька в серце, – дивний лист від мами. Передчуває щось мама! Бачить на віддалі! Може, вона вміє чути з Веренчанки те, що мовиться в Чернівцях? Чому це мамин лист тремтить від незрозумілого неспокою? Нехай Дарка бережеться! («Перед ким? Перед чим?») Про це нема згадки в листі. Але кожне слово в цьому дивному листі – це дотик дбайливої маминої руки до Дарчиної голови. Нехай доня вчиться! Наближається півріччя. Це ж буде перше Дарчине свідоцтво. Так, але це буде свідоцтво не тільки з шкільних предметів. Це буде разом з тим свідоцтво витримки, пильності і життєздатності. Так, донечко! В житті ще доведеться стати не перед одним іспитом, боротися ще не за одно свідоцтво. Нехай це перше свідоцтво буде вдале. Далі – жменька теплих слів про Славочку, про бабусю та знайомих. Славочка вже сміється. Мама мусила їй нігтики пообтинати, бо дряпається ними, як маленьке тигренятко. Хто б таке сказав! Бабуся простудилася і була трохи хвора. Тепер уже легше. Минулої неділі заходила до мами панна Софійка. Мама сама нікуди не виходить: руки й ноги зв'язані цим тигреням. Дарка повертає лист у своїх пальцях, крутить ним на всі боки і міркує собі:

«Найважливіше – це ті зауваження… отой неспокій за мене. А Славочка і бабуся – це тільки квітка для прикраси».

Дарці стає холодно, хоч обличчя в неї пашить.

Пані дивиться на Дарку, а потім питає:

– Чи ви часом не хворі, панно Дарусю? Щось таке, наче у вас лихоманка…

– Та, може, це грип? Може, тиф?! – не знати чи всерйоз, чи в жарт вигукує Лідка. Дарка досить нечемно відмовляється од чаю, аспірину і термометра. Нічого їй не треба! Нічого їй не бракує, але й нічого їй не допоможе!

* * *

Міці Коляска, так, як було передбачено, повертається до школи через тиждень після учительської конференції. Приходить тиха, сумирна і покаяна. Клас вітає її щонайменше як героя, який переможно повернувся з бою.

– Ур-ра! Слава! Ур-ра!

– Ти будеш його перепрошувати? – питається Косован, яка любить, коли в класі щось стається, і відразу подає звістку: – Дівчата! Слухайте, дівчата, вона буде його перепрошувати!

Міці мусить їх розчарувати:

– Ви так радієте, аж мені прикро, що я мушу вас розчарувати. Нічого з цього не вийде. Татко вже перепросив його за мене… Але… Дітоньки, тихо! Я вас прошу… Він сказав, що все ж я повинна попросити в нього пробачення перед класом… Умовлено вже, що він мене зараз же прожене, але так треба… Добре, що прожене, бо якби довелося мені говорити якусь промову, то я не знаю… Я або задихнулася б від сміху, або його апоплексія вдарила б…

Вистава вдається знаменито. Коляска ледве розкриває рот: «Я дуже перепрошую, па…», як Мірчук з такою скаженістю гонить її від себе, що Коляска аж ніс морщить: мовляв, поволі, цього у програмі не було.

Тільки Мірчук вийшов з класу (аж посинів від злості), Коляска стала на його місце на підвищенні, піднімаючи вгору обидві руки:

– Слава богу! Тепер я маю знову вільні руки… до чергової конференції…

Дарці доводиться хіба школу покинути через ті страшні німі очі Оріховської. Зморшка між бровами у цієї дівчини вирисовується зовсім чітко. Таємниця, так ретельно бережена, так недоступно захована в цих вузьких, безкровних вустах, продирається тепер зовсім явно через оту рисочку між бровами. Дарка не може голови повернути, щоб її очі не наразилися на очі-ножі Оріховської. Та вже не чекає, а вимагає відповіді.

Дарка проситься в неї очима:

«Я скажу «так», напевно, я це зроблю. Хіба я можу інакше? Але дайте мені ще трохи часу. Нехай я звикну, нехай зживуся з цією небезпекою. Нехай ще часом, хоч би у сні, мені здається, що нічого не загрожує ні йому, ні мені. Я прошу тебе, не дивись так на мене… я у ваших руках і скажу та зроблю так, як ви хочете, але ще… ще… тільки до завтра».

Те відкладене «завтра» повторюється кілька разів і наче зупиняється. Еге ж. Оріховська перестає різати її очима.

Потім приходить четвер, і Дарки ніхто не запрошує на зібрання. Тепер Дарка шукає очей Оріховської, але вони не дивляться на Дарку, а як погляне часом на неї Наталка, то як на малоцікавий предмет. Стефа повертає своєю гарною голівкою, мов соняшник. З тією різницею, що соняшник повертається за сонцем, а Стефа крутить головою, щоб не зустрітися з очима Дарки.

Дарку кидає в новий жар:

«Господи, за кого вони мене мають! Таж прийдіть, накажіть – я піду з вами, тільки не давайте так самій вирішувати ці важливі справи. Хай хоч моїй бідній мамі здається, що це ви втягли мене туди, але ж ви знаєте, що я добровільно піду за вами і з вами…»

Але вони не приходять. Минає день, два, тиждень, другий, третій, а вони не наближаються. Тим часом час летить, як безголовий їздець.

Дарка та, мабуть, і весь клас незчулися, як опиняються перед новим календарним роком – перед новими кованими воротами, куди можна дістатися через дуже небезпечну кладку: останню кваліфікаційну конференцію.

Ах, це страшний час у школі. Навіть ті, що давно вже закінчили школу, не згадують цей час майже ніколи, і ось так знічев'я прокидається віра у свою щасливу зірку. Учитель української мови Івасюк, коли заходить мова про піврічні свідоцтва, каже про Дарку:

– Бачите, перший рік у школі, а як гарно дає собі раду. – Потім ще додає звичайно: – Можете взяти собі Попович за приклад, Підгірська (або Коляска, залежно від настрою).

Дарці не тільки приємно слухати такі похвали. Вона черпає з них бадьорість, яка потрібна їй тепер більше ніж будь-коли.

Оріховська, коли Івасюк починає вихваляти Дарку, робить один беззвучний порух устами, і Дарка читає з нього виразно: «Дурні тільки радіють таким дешевим похвалам».

Та як же тут не радіти, коли вчитель Порхавка собі:

– Ой голубонько, небагато бракувало, щоб я своє «дуже добре» замінив був тобі на погану оцінку. Фе! Фе! Попович! Така здібна учениця і говорить: пес належить до копитних!

І знову спалахує віра в серці в її щасливу зірку.

А тут ще й Данко. Чогось була певна, що він зараз, на другий день після тої невідбутої зустрічі біля музичного інституту, прийде до Дарки і скаже, як своїй дівчині:

«Я мусив учора проводити Джорджеску додому. Чи ти вважаєш це поганим? Чи не гніваєшся на мене за це?»

Данко не показувався. Чи чекав Дарчиного першого кроку?

Замість Данка прийшла остання година румунської перед кінцем півріччя. Було зовсім як на полі битви: падали трупи, були важче і легше поранені. Були такі, що їх захищав протигарматний панцир протекції, а були й такі, що здобували золоті медалі тільки завдяки своїй хоробрості (в школі вона носила дві назви: розум і старанність). Оріховська завдяки цій двоіменній хоробрості одержала тільки бронзову медаль.

Мігалаке викликає учениць за алфавітом. Коли приходить черга до Дарки, вона витирає долоні він поту, поправляє волосся, хапається за край парти, щоб підвестися, коли її визовуть, і раптом чує «р» замість «п», – учитель пропустив Дарчине прізвище. Запитливо, якось ніяково дивиться Дарка по класу, наче чекає, що товаришки підкажуть їй, як далі бути, що робити. Стояти отак, аж доки Равлюк скінчить відповідати, чи сідати? Чи з боку Мігалаке помилка, чи він навмисне пропустив Дарчине прізвище? І що має означати цей лиховісний шепіт за її плечима?

– Дарко, що тепер буде?

– Дарко, ти знаєш, що ти вже запечатана?

– Ого, Попович?

Кожне таке слово – наче штовханець під ребра. Подуріли, чи що? І, не чекаючи, доки Равлюк скінчить, виступає Дарка сміливо з-за парти і, певна своїх прав, питає просто по-українському:

– Прошу пана професора, чому мене не питаєте під час цієї конференції?

Учитель морщить лоб – як це, що хтось насмілюється порушувати порядок уроку? Потім дивиться здивовано на Дарку, наче щойно помітив її.

– Ах, домнішора Поповіч! Прошу повторити ще раз свої домагання, але по-людському, так, як говорять люди… щоб і я міг зрозуміти.

По-людському – значить по-румунському. Дарка оглядається безпорадно: що тепер робити? Чи він дійсно не розуміє ані слова по-українському? І чи годиться їй запитати тепер по-румунському?

Та класу нема в таких випадках. Тоді Дарка ще раз, на власну вже відповідальність, питається знову по-українському:

– Я не знаю, чому мене не питали?

– По-якому вона говорить? Чого вона хоче? – питається вчитель таким образливим тоном, що якби дівчата були інші, то жодна з них не обізвалася б.

Равлюк перша виривається і пояснює йому не дуже-то плавною румунською мовою, чого хоче Попович.

– Як же ж я можу дати панні добру оцінку, коли панна не вміє по-румунському два слова склеїти? А може… не хоче по-румунському говорити?

– Мене ні разу не питали, – держиться Дарка вперто рідної мови.

– І не будеш питана! – відповідає учитель уже без перекладача, що свідчить, що він добре розуміє по-українському. – Амінь! Розумієш? – і робить Дарці хрест на чолі своїми до гидоти виплеканими пальцями. – Амінь!

Дарка, отуманена, принижена, стримує сльози.

– Попович, перепроси, чуєш, перепроси, чуєш? – сичить хтось так голосно, що це, мабуть, почув і Мігалаке. Він ніби справді чекає на ці перепросини. Всуває обидві руки в кишені і дивиться на бідну Дарку з посмішкою, за яку можна тільки… в обличчя плюнути.

– Чи ти маєш мені щось сказати? – запитує ще, мов на глум.

– Перепроси… проси! – гуде клас уже двома чи трьома голосами.

І Дарці стає зрозуміло, що від класу може тільки така допомога прийти, тільки оце «проси». Раптом в неї таке враження, немов хтось узяв її за чуб і повернув голову вбік. Її очі зустрічаються з огнистим, проникливим до самих кісток поглядом Оріховської. Тепер Дарка, пробита цим поглядом, обертається в нестямі обличчям до класу і кричить голосніше за свій плач, голосніше за сичання тих кількох голосів:

– Я не буду перепрошувати! Не буду! Не буду! Нехай маю навіть двійку з румунської, нехай! – повертається до вчителя і кричить йому просто в обличчя.

Так. Учитель вислухує цей напад спокійно, хоч видно, що під ним теж уже чорт вогонь розпалив. Проте каже ще сяк-так стримано:

– Мало… Мало двійки! Як добре піде, то ти одержиш ще й погану поведінку, а то й з гімназії вилетиш на сто вітрів! Ду-те ин драку! [28]28
  Іди к бісу! (Рум.)


[Закрыть]– кричав розлючено по-румунському.

Хряскає дверима, і чути його швидкі кроки по акустичному коридору аж до канцелярії директора.

Клас мовчить наче зачарований. Ніхто пальцем не ворухне. Дарка застигає з руками, схрещеними на грудях, з очима в одній точці вікна. Оріховська перша будить усіх із зачарованого сну. Перескакує через парти й незадоволено, але якось тепло бере Дарку за руки (чому не Стефа, чому не вона?):

– Чого стоїш на видовище всім? Ходи до парти… Або… ні… підемо в коридор… нап'єшся води…

Аж тепер прокидається клас: спочатку хоровим шепотом, а через хвилину зривається голосний гомін. Губляться в ньому голоси, які хочуть один одного переконати, довести, перемогти. Згодом гомін переходить у клекіт.

– Ну, ти вже запечатана до кінця року, Попович! – долітає з цього хаосу слів і думок до Дарчиних вух.

– Ходімо в коридор! – хоче оберегти Дарку Оріховська. – Ходи, до дзвінка маємо ще сім хвилин.

Оріховська не говорить м'яко. Може, навіть не вміє цього. Але кожне її слово щире. Нелукаве. Вона закидає Дарці свою худу, але таку тепер дорогу руку на шию, тим самим бере її під свій захист (Стефа тільки дивиться на це все своїми зоряними очима) і виводить Дарку з цього содому та гоморри.

Йдуть до крана. Оріховська наливає Дарці води в кухоль і подає пити з своєї руки, як тяжкохворій.

Дарка промочує губи і віддає кухоль назад: вода несмачна.

В коридорі пронизливий холод. Мороз розмальовує вікна. Сонце здається молочною кулею, а не джерелом тепла і світла. Оріховська притуляється до Дарки, обнімає її своїми руками, і так, лице до лиця, рука об руку, ступають тихенько на пальцях по коридору.

Дарка відчуває в цьому фізичному зближенні з малопринадною зовнішньо дівчиною якесь вище, духовне споріднення, яке не можна порівняти ані до сімейних почувань, ані до того, що має Дарка у своєму серці для Стефи Сидір. Не є це, річ ясна, ні одне з того роду почуттів, що їх вона леліє для Данка.

Дарці навіть здається, що для неї було б все одно, чи тепер у неї на шиї рука Оріховської, чи була б це рука Циганюка. Важливо, щоб тільки хтось з них був тепер біля неї.

Оріховська не втішає і не намагається звести Дарчин виступ до якоїсь героїчної події. Не говорить Дарці крилатих слів. І Дарка вдячна їй за цю ніжну мовчанку.

Коли за четвертим разом повертаються з кінця коридора, Дарка рішається:

– Наталко, перекажи Орестові, що я першого-ліпшого дня можу побачитися з ним…

Сталося. Наталка Оріховська, хоч цього з нею ніколи не буває, притуляє свій лоб до Дарчиного, і це тільки зміцнює Дарку в переконанні, що Оріховська прийняла її слова як гасло:

– Я знала, що ти пристанеш до нас… навіть… коли б не було цієї історії з Мігалаке…

Верескливий дзвінок відчиняє пащі класів і випускає з них гамірливих та веселих дівчат. Дарка стоїть, притулившись до стіни, і дивиться на їх рухи, чує їх сміх, бачить навіть зошити з латині в їх руках і сприймає все це як щось нереальне, давноминуле, з чим вона особисто покінчила раз і назавжди.

Раз і назавжди? Хто це сказав? А мама? Що скаже мама, коли довідається, що її доня, її гордість, не закінчить школу, не дістанеться до університету ніколи-ніколи? А що скаже на те все татусь? Чи зуміє їх Дарка переконати, пояснити, влити в їх серце цю незламну свідомість, що вона не зробила їм цієї великої смертельної прикрості з недбальства чи лінощів? Чи зрозуміє хоч татко, що… так мусило бути? Чи не зганять її за жертву, за яку платить вона цілим своїм майбутнім?

«Я здурію від цього всього. Зроблю собі щось…» – жахається сама себе.

Знову звертається до Оріховської:

– Скажи Орестові, що я ще сьогодні хочу з ним поговорити. Може навіть прийти до мене до хати…

Так, ще сьогодні. Обов'язково сьогодні. Він так якось вміє звисока дивитися на двійки, на конфлікти з учителями, на школу взагалі, так уміє відділити важливе від усього дріб'язкового, якось так уміє кожному такому нещастю надати глибший ідейний зміст, що коли його слухаєш, то чомусь нічого і нікого не жалко. Та де там жалко! Тоді навпаки: стаєш гордою, майже щасливою, що можеш жертвувати собою для важливої справи.

Тільки Орест Циганюк вміє так говорити!

Перед останнім уроком Дарка підходить до учителя Сліпого:

– Прошу мені дозволити з вашого уроку піти додому, бо я справді не можу сьогодні вчитися…

Сліпий – єдиний з учителів, якому Дарка говорить тільки правду. І він теж, може, єдиний на цілу гімназію, що вірить кожному слову такої учениці, як Дарка: дивиться на Дарку своїми справедливими очима й каже:

– Можете йти додому.

Дома пані заламує руки над Дарчиною двійкою і бідкається, може, з годину.

«Вона, напевно, трохи вдає, бо ж не може бути, щоб вона брала собі так до серця мою двійку», – не зовсім довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як зв'язані вони всі між собою, мов дроти телеграфні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на те широке, забарвлене морозом обличчя і застигла.

Циганюк в доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якісь слова про неї, сказані Івасюком з сьомого класу. Івасюк – це Лідчин зачарований край. Тому вона за всяку ціну хоче знати, при якій нагоді зайшла балачка про її особу та якими словами (але дослівно) сказав Івасюк те про неї.

– Слухай, я все розповім тобі… слово в слово… Але ти мусиш щось і для мене зробити…

– Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

– Слухай, я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на півгодини сам на сам з панною Даркою.

Лідка пристає (напевно, уявляла собі, що вимога Ореста буде більша!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав обкрутити себе! Таж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Так і треба тому Циганюкові!

Коли залишаються вдвох, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, про що буде з нею розмовляти Циганюк. Підсвідомо чекає похвали від нього за її сміливий вчинок.

Та голос Ореста спокійний. Звичайний. Можна думати, що він купив собі Дарку і тепер розпоряджається нею, як йому заманеться.

– Мені згадувала про вас Наталка. Добре. Тепер слухайте: не треба, певно, попереджувати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші і ці спільні для всіх гімназій репетиції до останньої хвилини. Слухайте, чого ви дивитесь у вікно? Ви розумієте, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені

і разом з усіма вийти на сцену. Аж як диригент дасть знак заспівати привіт міністрові, тоді виступить один з нас і голосно на весь зал скаже, що українська молодь не співатиме привіту для міністра… Бачите, для такого виступу ми мусимо мати більшість за собою. Решта… оті непевні, не повинні нічого знати… Після такого скандалу, напевно, не скажуть нам голосувати, хто за міністра, а хто проти нього. Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гуркнуло: «Ганьба!» Мені говорила Наталка, що з вас не бозна-яка співачка.

Дарка почервоніла.

– Це нічого… тут не йдеться про голос. Вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої в класі… Я ще про це поговорю з вами. Поки що є важливіша справа… Мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком. Ви, здається, з одного села? Те, що він співає у хорі, – дрібниця, але він грає в цьому симфонічному оркестрі. З ним тяжка справа… Впертий, а при цьому пишається своїм музичним талантом. І вхопився за цю нагоду, щоб відзначитися. Ми вже з усіх боків підходили до нього, але не можемо нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він вас не послуха, то вже нікого. Слухайте, ви повинні переконати цього осла…

Дарка мусить зібратися з думками.

«Чекай… чекай… зразу всіх з гімназії, мабуть, не проженуть… Може, тільки того, хто вигукне цю заяву. Може, повиловлюють лише організаторів… У тому симфонічному оркестрі, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці. Коли вони не з'являться… ці два… єдині з усіх українців… то ж це так зрозуміло… так безсумнівно, що їх на другий день проженуть з усіх шкіл в Румунії. Так треба сказати собі ясно… І Данка проженуть з гімназії… І цьому повинна допомогти вона, Дарка».

– Займетеся Данилюком?

В цього Циганюка мова складається тільки з двох слів: «так» або «ні».

– Гаразд, – каже Дарка, бо що ж їй сказати? Водночас думає з гірким усвідомленням: «Тепер я підписала власноручно смертний вирок для Данка».

Циганюк зробив своє, і нема йому чого сидіти довше та дивитися на Дарку.

А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче одурманити її трохи цими високими словами? Чому має вона виконувати ці страшні доручення так нетверезо?

Циганюк береться вже за клямку, щоб відчинити двері до сусідньої кімнати, коли знічев'я наче пригадав собі щось (а може, тільки вдав, що пригадав), повернув голову:

– А взагалі все це не те, що треба…

Дарчині очі міняють свою форму, начеб сам страх у власній особі став перед ними. Стільки небезпеки, жертви, риску – і це ще «не те, що треба».

Циганюк, наче не помічаючи збентеження Дарки, ні з того ні з сього раптом зацікавився попільничкою на столі, що являла собою хлопця з кошичком на плечах.

– А що б ви на те, якби я так, для прикладу, сказав вам, що цей наш гурток – це тільки переходова фаза до більш серйозної роботи?

– Ще… ще серйознішої? – трохи не скрикнула Дарка, хоч те, про що говорив Циганюк, було очевидною таємницею, про яку не повинна знати така персона, як Лідка. – Я вас не розумію.

– В тім-то й справа, що ви багато дечого не розумієте. Слухайте, ні слова нікому про нашу розмову. А з вами ми ще поговоримо на цю тему…

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати.

– Лідко?! Лідко?! – ніби питається, ніби кличе. – Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене на самоті з панною Даркою, то тим більше довідаєшся про Івасюка!

– О, мені так потрібно про твого Івасюка знати! – моргає одним оком Лідка з порога, мовляв: «Збожеволів ти, хлопче, чи що? Таж мама слухає!»

– Слово честі, тут, мабуть, зізнавалися в коханні! – скрикує Лідка. – Дарко, що з тобою? Ти вся гориш!

Циганюк наче не помічає, про що йде мова. Проте він найкраще знає, чим заткнути рот Лідці:

– Слухай, Лідко, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка горить, забуває про все на світі.

– Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… Я тебе благаю… Скажи, що він сказав?

Орест підводиться з стільця:

– Добре, я тобі все дочиста скажу. Отже, слухай… Іншим разом, бо тепер кваплюся…

Він зі сміхом трясе руки спантеличеній Лідці, кидає з порога Дарці недбале «до побачення», і тільки відгомін залишається від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:

– І ти… ти… цього недотепу проміняла за Данилюка?

Знаєш, дійсно треба було б з першого поверху вниз головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще пригадає мене!

* * *

У дворі хтось постукав м'яко. Мов кішка лапкою.

– Чи це хтось стукав, – підводячи голову з-над «Царівни» Кобилянської, спитала Дарка Лідку, що сиділа коло печі і штопала панчохи (ах, узимку тільки біля печі можна штопати панчохи!).

– Тобі тільки здається, – відповіла Лідка.

Стукіт почувся виразніше.

– Прошу! – гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несміливим рухом жебрака.

Ориська!

Жива Ориська у своєму синьому плащику з сивим смушком навколо коміра.

– Прошу тебе! Зачини двері, бо холод по ногах тягне!

Лідчин голос не грішив особливою ввічливістю. Дарка і собі встала по-діловому.

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога хати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває свою непотрібність. Подивилася на Дарку, потім торкнулася метушливим поглядом Лідки. Ніхто? Ніхто не заговорить до неї в цій хаті? Не спитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді Ориська простягає руки до Дарки, не рухаючись з місця:

– Я прийшла до тебе, Дарцю. Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити.

Голос у неї був зовсім незнайомий. Нітрохи не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.