Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 33 страниц)

Віра – це велика сила. Що діяв би без тієї віри бідний татусь, стероризований Манілу?

Як же ж уміє засіяти й підтримувати віру в людині отой Наталчин брат – Роман Оріховський!

Оріховський… «На горищі, – не без сорому зізнається Дарка, – між чохлом і стінкою валізи лежить брошура, що її пхнув туди Роман Оріховський на чернівецькому вокзалі». Лежить вона там майже три місяці. Позавчора Дарка ходила на горище пришити петлю до чохла (не має у вдачі залишити такого роду роботу на день від'їзду) і та брошура потрапила їй на очі. Невеличка сіренька книжечка у м'якій обкладинці, підписана буквами «Р. К.», під досить загальним заголовком «Закон життя», не викликає особливого зацікавлення. Дарка відкрила першу сторінку. Вступ не захопив її. Навіть не докінчила його. Скучний, бо говорить про все зразу і ні про що конкретно. Поклала брошуру на її давнє місце, але тепер думає, що все ж таки треба домучити її до кінця. Бо коли покажеться у Чернівцях, то Оріховський насамперед запитає про її враження від брошури.

З пошани до Оріховського, перемагаючи в собі нехіть, Дарка вилізла на горище й дістала звідтіль брошуру. Почала читати вступ приблизно з того місця, де перервала його тому два дні. Ні до чого цікавого в цьому вступі Дарка і не дочиталась. Та, подолавши його, вона наче прорвалась крізь густий живопліт і вийшла на чисте, залите сонцем поле.

Автор, як зрозуміла Дарка, поставив собі за завдання провести паралель, переплітаючи її густо життєвими прикладами, між тими історичними умовами, що панували в Росії напередодні Жовтневої революції, й сучасним політичним становищем у Румунії.

Для Дарки буквально був відкриттям наведений автором взаємозв'язок міжнародних історичних подій.

В історії діяла така ж залізна логіка, як у математиці.

Каменя на камені не залишилося від того тлумачення історичних подій, що його подавав у школі Мігалаке і його поплічник Мігулів. Мігалаке, наприклад, пояснював Велику Жовтневу революцію як наслідок «деморалізації перевтомлених війною військ на фронті», тоді коли це було завершенням організованої, послідовно підготовленої довголітньої революційної боротьби кращих синів народів Російської імперії, плодом розвитку життя суспільства, в силу якого створилися необхідні умови для такої революції. Р. К. доводить, що революціонери царської Росії починали підготовку до революції у більш складних умовах, ніж ті, в яких сьогодні знаходиться Румунія, а проте справа завершилася успіхом.

Отже, який з того висновок? Хіба один: «Борітесь – поборете!»

Свої докази автор будує на паралелях, які самим вже зіставленням і протиставленням фактів підтверджують незаперечну правдивість його поглядів.

Р. К. наче заздалегідь знає, що таким, як Дарка, замало самого аргументу. Факт стає достовірнішим, коли його скріпити цифрою. Від цифр, яким Дарка не має найменшої підстави не вірити, аж мерехтить в очах: визволені в Радянському Союзі народи обганяють історію, роблять протягом кількох років такі успіхи, для яких за умов хоча б тієї Румунії потрібні століття!

Виходить, робить Дарка висновок, що визволення не мусить вести крізь кривавий реваншизм, як це уявляє собі Гиньо Іванчук.

Воно-то так, риторично сам з собою полемізує Р. К., проте не треба забувати що вся Романія маре у мережі агентур сигуранци – як муха у сітці павука. Уряд Братяну розправляється з найменшими проявами бунтарського руху без різниці, хто його підніматиме: румунські робітники чи «міноритет», носитиме той бунт національний чи соціальний характер.

«У двадцятому році, – читає далі Дарка («Мені було тоді десять років»), – по всій Румунії прокотилася хвиля страйків. На один день у всій країні припинився залізничний рух».

Чекай, чекай, тепер Дарка щось пригадує собі! Ось де вона, правда! А у Веренчанці, – Дарка добре пам'ятає, – начальник станції заявив пасажирам, – саме в той день мамця вибралася з Даркою купити їй у Чернівцях перший капелюшок до міри, – нібито міністерство залізниць буде вводити нового типу локомотиви і тому вилучило всі старі.

Найсумніше, що навіть татко повірив тоді в цю казочку!

І знову думка повертає до того, що найбільше болить серцю: а що буде з Данком?

Дві години тому бачила, як він з скрипкою під пахвою стукає від дверей до дверей різних кафешантанів.

Як не дивно, але тепер Дарка вже в іншому світлі бачить майбутнє Данка.

Бачить тільки його важке становище, але не трагедію.

А це не одне і те саме!

Перед Данком замкнули двері до позолочених залів з пишними люстрами, оксамитними ложами, а хто в силі замкнути йому дорогу в народ? Адже публіка в тих залах – це ще не народ! Хіба не так? Не дадуть йому можливості виступати прилюдно на концертах – муза його піде у підпілля. Але тоді замість пристосування до викривленого смаку жменьки вибраних, замість лоскотання їх заплилих жиром нервів музика його прийме на себе іншу, дійсно почесну, дійсно гідну справжнього таланту місію: її почесним обов'язком стане закликати народ до боротьби з тиранією.

їхні закони заборонять йому виявляти своє ім'я як автора? Нічого! Авторство бадьорих гімнів волі, сміливих маршів, що зватимуть до боротьби, симфоній в честь перемоги перейде на народ.

Хай тоді спробує сигуранца заарештувати і посадити в тюрму весь народ!

Ось вона, вірна, невідступна супутниця революції – пісня! В усі епохи вона живила дух повстанців і вела їх на боротьбу, в наступ проти гнобителів.

І ось покликання всього Дарчиного життя: зберегти народові ще один талант і скерувати (ой, нелегка це місія, Дан) на боротьбу за народне визволення.

Чи може бути більш почесна роль в житті для звичайної, без особливих обдарувань людини, якою є Дарка?

Не фантазуй, не фантазуй, ти, гаряча голово, гудить сама себе Дарка, бо вимріяне нею майбутнє здається їй нездійсненним через надмір хорошого. Ні-ні… Тоді життя перетворилося б. в казку, а такого не буває…

Стривай, а хто сказав, що такого не буває?

Р. К. он пише, що не тільки буває, але напевно буде, коли люди доброї волі дружно прикладуть до цього свої уми і совість.

* * *

Три місяці скоро, як Дарка покинула Чернівці. За цей час не написала вона до Данка жодної листівки і від нього не мала жодної вістки, крім того, що їй Наталка написала. Дарка розуміла, що першими пишуть ті, хто від'їжджає, а не ті, що залишаються. Але це була слабка оборона для її зраненого серця. Коли б у Данка було справжнє бажання написати їй, то він не брав би до уваги цю формальну причину. Він давно дізнався б про її адресу. О, для прагнучого немає перешкод! Тепер Дарка вирішила написати до нього перша. Коли засіла за стіл перед чистим листком паперу, відчула, як важко буде писати цього короткого, мимоволі сухуватого листа.

Дошкуляло все ж таки, що вона мусить робити перший крок до зближення. Де б він не був, дорога до нього буде завжди та сама, що від нього до неї. Ранило дівочу гордість, що він витримав тоді, коли вона скоряється. Та й тут на допомогу прийшла «Царівна»: «Покора тільки у любові має сенс», а тут ішлося не тільки про її особисту любов, але й про ту другу, всеохоплюючу!

Довго писала той короткий, з кожним обдуманим словом лист. Побігла, вкинула у поштову скриньку і, не повернувшись ще додому, вже внутрішньо чекала на відповідь.

Вночі в ліжку обчислила, що лист до Чернівців повинен іти не довше як три дні. Три туди, три назад – це разом шість. Це тиждень для заокруглення. Чотири, аж чотири дні дає Дарка Данкові для того, щоб прочитати, подумати й відповісти на її лист. Отже, найпізніше – через десять днів від нього повинна прийти відповідь!

Це остаточний термін. Але якщо Данко захоче відписати їй того самого дня, а таке може бути, то вона отримає лист сьомого, ба навіть уже шостого дня.

Ні шостого, ні сьомого дня листа не було. Восьмого дня прийшов лист від Наталки. Лист цей справив тяжке враження на Дарку. Наталка шифром повідомила Дарку, що Орест дістав десять років тюремного ув'язнення. «Мій друг поїхав на відпочинок на десять днів». Його перевозять у горезвісну тюрму в Йонештах. І хоч там немає гімназії, а лише якісь підготовчі курси до екзаменів на атестат учительської семінарії, Наталка теж поїде туди. Тим паче що місцевість, як не дивно, відзначається добрим кліматом.

Наталчин лист дихав спокоєм. Вона, як здогадувалася Дарка, була вже заздалегідь підготовлена до вироку. Повідомляючи про цей болісний факт, вона могла паралельно писати й про зовсім незначні, але в якійсь мірі цікаві для Дарки, що перебувала на чужині, речі. Наприклад: Івонко Рахміструк вступив на медичний факультет у Бухаресті і, якщо вірити слухам, заручився перед тим з Лідкою Дуткою.

Так, це новина! Гиньо Іванчук добився того, що його прийняли до студентської корпорації «Запорожці» за законом винятку, бо він не студент. Тепер він ходить у форменій шапці, з барвистою стрічкою через груди й проявляє свою діяльність у тому, що вже двічі брав участь в єврейських погромах. Це були поки що всі новини з Чернівців. Ага, ще одна! Міці Коляска вийшла заміж. Наталка випадково зустрілася з нею. Міці просила передати всім товаришкам, що вона обов'язково дотримає свого слова відносно обіцяного потрійного морозива. Доведеться тільки підождати до літа. Привіт від брата.

«Привіт і спасибі твоєму братові», – подумала Дарка, але на лист відповіла не скоро.

Настав дев'ятий ранок, а відповіді від Данка ще не було.

Штефанештівський листоноша, обідраний підліток у пишній баранячій шапці (єдина цінна річ на ньому), запізнювався з доставкою листів більше ніж на півдоби.

Пошта з Чернівців (про все Дарка розвідала, все тепер уже знала!) приходила опівдні. Щоб не переривати робочого дня, Думітраке являвся на поштамт пізно ввечері, забирав пошту до себе до хати, а на другий день, щоб не скорочувати робочий день, вдосвіта розносив її адресатам.

Дарка завжди отримувала пошту вранці, перед тим як ішла в школу. Цими днями Дарка і снідала, і одягалася, і зачісувалася біля вікна. Дещо заспокоювалася лише тоді, коли гостроверха шапка Думітраке пропливала мимо хвіртки їх садиби.

Минув десятий день, а відповіді не було. Напруження Дарки дійшло до тієї межі, де вже повинен наступити або вибух, або цілковита апатія. Свідомість, що лист від Данка прийшов би опівдні й, замість того щоб відразу потрапити до її рук, має лежати ще цілу ніч у торбі Думітраке, була для Дарки просто нестерпною.

Дарка вирішила не чекати, а діяти. Невиразно буркнувши Зої, що їй, мовляв, треба до Ілони в шкільних справах, Дарка подалася під будинок пошти, щоб там перехопити Думітраке. Хотіла домовитися з ним (натякнувши йому про нагороду), щоб приносив усі листи, адресовані на її ім'я, зразу ж після одержання кореспонденції. Та чи прийшла вона надто рано, чи спізнилася, одним словом, того дня їй не пощастило побачити Думітраке. Дарка, може, з годину крутилася біля поштового будинку і, розчарована, засмучена, повернулася додому.

По дорозі не лише прийшла до деякої рівноваги, але й почала збоку дивитися на свою мандрівку на поштамт так, як подивилися б на неї мама чи бабуся.

Права бабуся, що називає її нестриманою, запальною істотою. Якими очима подивився б на неї той самий сопливий Думітраке, коли б вона просила його принести їй вночі лист, на який вона чекає… А що, якби той лист взагалі не прийшов? Тоді мусила б заради пристойності вдати, що перший-ліпший лист, що прийде на її ім'я, це, власне, той важливий? А потім – де гарантія, що хлопчисько не поділився б своїми міркуваннями з цього приводу з Зоїними сусідами?

І Дарка вже була майже задоволена, що їй не довелося зустріти Думітраке.

Отак, знайшовши бодай зернятко задоволення у своїй загальній невдачі, вона, сяк-так утихомирена, повернулася до хати.

Зоя зустріла її з зосередженим, виразно чимсь стурбованим лицем. Тривога била з її розгублених, звичайно таких спокійних очей.

– Що сталося?

– Це я тебе хочу спитати, – Зоя тримала руки за спиною, очевидно ховаючи щось від Дарки. – Даріко, хто дав тобі «ерку»? Від кого ти дістала її, оце я хочу знати?..

Дарка не те що не розуміла, але й здогадатися не могла, чого від неї хочуть. Не знала, що означає оте дивне слово «ерка».

Дарка зморщила губи: не розуміла. Тоді Зоя простягла їй брошуру Р. К., яку Дарка перед своїм відходом з хати забула на столі.

– А… Ти це називаєш «еркою»! Це не має значення, хто мені її дав. Моя необережність, що я залишила її на столі… а ти поспішила поцікавитися…

– Еге ж, я показала себе настільки некультурною, що тицьнула носа не в свої справи. Досить вже я попеклася на своєму братикові… досить! Ти мені скажи, хто тобі дав її?

– Зоє, – спробувала Дарка по-хорошому, – ти повинна мене зрозуміти. Я не можу тобі сказати, хто мені це дав, бо та людина могла б мати неприємності, розумієш?

– А, – ще дужче розізлилася Зоя, – ти волієш, щоб я мала неприємності. Зараз… тут же говори мені, хто тобі дав цю заразу, а то…

Дарка зміряла її презирливим поглядом:

– А то підеш до сигуранци і донесеш, що твоя квартирантка читає заборонені книжки? Це ти хотіла сказати? Можеш іти… Людина, що дала мені цю книжку, не живе у наших Штефанештах. Брошуру я привезла з собою з Чернівців… І ще раз тобі кажу: я не назву тобі прізвища людини, яка дала мені книжку… Роби зі мною, що хочеш, – мені байдуже…

В міру того як Дарка говорила, лице Зої лагіднішало, лагіднішало і нарешті зробилося зовсім світлим. Зоя намагалася ще притримуватися того грубого тону, але це їй вже, мабуть, було непотрібно, бо хоч її слова були ще не зовсім ласкаві, проте її очі світилися радістю. Звідки ця раптова зміна, де причина цього несподіваного радісного збудження в Зої, Дарка не могла збагнути. Віднесла просто за рахунок її мінливої, схильної до крайностей натури.

– Ти не дивуйся, що я так… Але я вже мала досить неприємностей через брата. Трохи що з церковного братства не вигнали через його штучки… Та всякі ті… заборонені книжки…

– Зоє, – сердечно заговорила Дарка, безмірно рада, що непорозуміння між ними закінчилося щасливо. – Зоєчко, коли б ти хотіла уважно прочитати цю книжку… Бачиш, вона зовсім не товста, вступ тобі не треба читати, бо він скучний… Але коли б ти оце… ось тут прочитала – повір мені, ти б іншими очима подивилася на світ! Я певна… що тобі… тобі було б однаковісінько, чи проженуть тебе з того братства, чи не проженуть…

Зоя скоса поглядала на Дарку, автоматичним рухом розгладжуючи зморшки на скатерті.

– Легко купити тебе, Даріко. Хай мене сила божа поб'є, як легко! Прочитала таку тонесеньку, що, може, й сто грамів не заважить, брошурку – й зразу, бач, якої співає… Чи не поспішно, га?

Хвиля ніжності від Зої відпливла. Перед Дарчиними очима стояло не тільки несвідоме, але й заскорузле у своїй обмеженості людське створіння.

– Ти сама не знаєш, що говориш, Зоє… Що значить «поспішно»? Припустім, – Дарка зрозуміла, що з нею треба говорити не поняттями, а образами, – ти думала про когось, що він порядна людина, отак, як ти думаєш про своїх монахів, що вони твої добродії…

– Ну! Ти про монахів поменше, – перервала її Зоя, насупивши брови.

– От ти думала, що твій сусід, наприклад, порядна людина… а тебе хтось повів за руку і показав, як та «порядна людина», скажім, краде у твоїм винограднику виноград. Ти що? Потребувала б певного часу для того, щоб повірити, що твій сусід злодій? Та ти б відразу переконалася в цьому, бо на власні очі побачила б, що сусід твій дійсно краде в тебе виноград. Так і з цією, як ти кажеш, тонесенькою книжечкою… Мені сказали раз, і я повірила… Чи ти гадаєш, що, для того щоб переконати, треба багато разів повторювати одне й те ж? Так розуміти вчать тільки папуг…

– Ей, – заговорила Зоя веселим, вільним від злості та іронії голосом, – а ви вже виросли з віку папуг? Вже й інших, бачу, збираєтесь повчати. Ну і слава богу. А то я не знала, з якого мені боку підійти до тебе… – і вона, не даючи опам'ятатися оторопілій Дарці, схопила її своїми малими цупкими руками, замкнувши в обіймах, наче в кліщах.

І от вийшла наверх спільна таємниця, яка, після того як її розкрили, виглядала, ніби гра в піжмурки. Ще б пак! Дарка збиралася зробити свідомою Зою – професійного підпільного працівника з кількалітнім стажем, а Зоя, у свою чергу, не знала, з якого боку підійти до білобрисої українянки з інтелігентської родини.

Дівчата і не помітили, як від загального перейшли на інтимне! Дарка перша розповіла подрузі, що у Чернівцях кінчає гімназію один молодий музика на ім'я Данко.

Так от вона, Дарка, поставила собі за мету свого життя…

Зоя без особливого захоплення вислуховує Дарчині плани про Данкове майбутнє.

– Даріко, Даріко! Молода ти ще дуже й тому багато ще дечого не знаєш. Не знаєш, між іншим, і того, що середовище засмоктує людину, як трясовина. Якщо твій Данко поживе п'ять років у домі комерційного радника, то… Але не буду крякати над твоїм щастям, не буду, драгуца! Попробуй свої сили. Без боротьби нічого не дається, моя ти сестро ясно-руса!

Зоя тільки натяком згадує про те, що й у неї теж є чи, точніше, був хтось. Був і нема, але ще живий. А це основне. Доки є життя – є й надія.

– Даріко, чи мені причулося, чи справді когут заспівав? Розходьмося спати, а то сонце на сміх застукає нас на цьому дивані!

* * *

Дарка пробудилася від страшного сну, начебто хтось з-за спини спихає її в глибокий яр, якому й дна не видно. Це Зоя, не можучи дати ради з Дарчиним кам'яним сном, просто стягала Дарку з постелі!

– Вставай, сплюхо, а то спізнишся до школи!

Жвавість Зої зразу здалася Дарці якоюсь підозрілою.

– Ні, не встану, ти скажи мені насамперед, чого оце ти така рада? Га?

– Що, справді можна пізнати по мені? От тобі й маєш! А я хотіла тобі несподіванку влаштувати. Ну, раз вже впізнала, то одержуй!

І вона не подала, а висипала Дарці на груди два листи. Один Дарка відразу пізнала. Це – від мами. Другий – від Данка.

Дарка схопила листи і, як щука із здобиччю, пірнула з ними під ковдру. Радість була така велика, що вона просто посоромилася показати Зої своє дурне від щастя лице. Витерла під ковдрою нерозумні сльозинки і лише тоді виткнула голову.

Аж два відразу! Від мами і від Данка! Від Данка і від мами!

Дарка зважила листи в долонях і розкрила першим лист від Данка.

Зоя забрала відро під торф та вийшла з кімнати.

Данко не був мастак у писанні листів дівчатам. Його стиль був простий, без усяких поетичних алегорій і порівнянь. Речення короткі, логічні.

В перших рядках свого листа (так і писав) попросив він пробачення в Дарки, що так пізно відповідає на її милий лист. Між іншим, довгенько довелося йому ждати на вістку від недоброї Дарки. Трохи що не розгнівався на неї! («І на думку йому не спадає, що він міг би першим написати до мене»). Але, до речі, він не винний, що Дарка так пізно одержує відповідь від нього. Це затія його матері. Мусить признатися, що за півріччя йому загрожувала двійка з математики. І от мама вирішила не показувати йому Дарчиного листа раніше, ніж він ліквідує свою двійку. Це для того, щоб він не затуманював собі голови Даркою. Бідна мама не знає, що в нього й без того затуманена голова тією Даркою. Слово честі, не припускав ніколи, що йому доведеться так тужити за нею. Скільки разів іде Домником, стільки й згадує, що вона мала тут жити. Чекатиме на її приїзд до Веренчанки. Зараз зима, але хіба не приємно пройтися білою дорогою поміж двома рядами акацій, запорошених снігом? До побачення, миленька Дарцю. До побачення у нашій Веренчанці!

Дарка, притримуючи долонею лист на грудях, думала: «Невже ж сила середовища Шнайдерів виявиться сильнішою за моє кохання? Хай мені пробачить Зоя, – не вірю.

Хай називає мене наївною, хай скільки хоче похитує собі головою, а я все одно не повірю!»

Зоя саме увійшла до кімнати.

– По очах бачу, що лист від нього…

– Так…

– А мій Траян уже третій рік у тюрмі…

Дарка вдала, що не дійшли до неї сумні слова Зої. На них Дарка не знаходила слів розради.

Мамин лист був відповіддю на Дарчин, в якому Дарка чорними фарбами змалювала мамі картину свого життя у Штефанештах. Нарікала майже в кожному реченні на самотність, на Зоїну важку вдачу, на свою моральну ізольованість.

Написала того листа під враженням сльотавої похмурої днини, а потім вже сама була не рада, що вкинула його у скриньку.

А оце тепер мама давала поради доні своїм рівним, зразковим письмом.

В житті треба звикати до всього, дитино. Хто більше загартовується у життєвих злигоднях, тому пізніше легше живеться. Мама від всього серця співчуває своїй доньці. Знаючи Дарчин характер, мама уявляє собі, як дочці важко переносити самотність, але мама бодай одним рада: її дитина у безпечному місці.

«А в теперішній час, Дарчику, це чи не найважніше».

«Мамо, – говорить їй Дарка через засніжені гори-долини, – мамо, як ти не розумієш що у теперішній час єдине безпечне місце може бути тільки у твоїм серці?!»

* * *

Три дні підряд світилося допізна у бабцинім покоїку. Скільки потрібно було часу, щоб Дарка геть все дочиста, чи, як каже бабця, від «а» до «зет», оповіла, як їй живеться в чужому місті, у чужій школі, але не при чужій родині.

Свідоцтво без двійки в даному випадку ніби і не мало значення для батьків. Дарку це навіть трішки вразило:

– А гарне свідоцтво це для вас ніц не значить?

Татко пояснив:

– Як-то не значить? Але бачиш, Дарцю, ти ніколи на двійку не вчилася, а те, що було… то хіба за те, що ти не пильнувала книжки. А коли до тебе перестали придиратись, то, прошу дуже, ти зразу показала, що ти насправді можеш! Я анітрохи не турбувався, що ти там не встигатимеш… Мене гризло, як ти звикнеш на чужині… в чужому гурті… Ось що для нас було найважливіше!

Мені здається, що я повинна була більше говорити про свою тугу за домом і рідними сторонами. Від мене цього просто чекали. Татко з мамцею були гейби злегка розчаровані, що я так безболісно пристосувалася до нових умовин. Я не могла їм сказати, що моя туга за домом розпростиралася і ще на когось поза нашою родиною. Хай вже краще мають мене за черству.

І щойно четвертої днини день почався як день.

На кухонній плиті «дихала» ріденька, спеціально для Славочки, мамалижка. Бабця ремствувала на того, хто звечора залишив цебрик для корови надворі. Тепер доведеться його випарювати, а в кухні знов «заплачуть» стіни і шиби. Тато на краєчку кухонної плити сушив на газеті свою щоденну пайку тютюну. Мама взувала дитину у папучі (зранку на кухні тепліше). Славочка з пустощів корчила пальці, ніжка не влазила в папучу, а мама не могла впросити дитину, щоб та тримала стопу вільно. Мама нервово стискала губи. Славочка реготалася і фицкала то лівою, то правою ніжкою. Дарка мила посуд після сніданку, автоматично занурюючи чашки в одну, а потім в другу миску з водою, і симетрично, догори денцями, укладала їх на блясі, яка колись правила за тацю. В думках була зайнята виключно листом від Данка, в якому він досить скупими словами повідомив, що, напевно, не зможе на різдво приїхати до Веренчанки, бо буде в Бергометі готуватися з хлопцями до матури. Слово «хлопці» в цьому листі не означало лише представників чоловічої половини молодого покоління. В цьому контексті виростало воно до свого роду мафії, яка мала силу наказувати і взагалі розпоряджатися його особою.

З'явилася нова загроза в її відносинах з Данком. Треба сказати, що Дарка вже й раніше вловлювала в його розмовах нотки небезпечного, тоді не зрозумілого для неї захоплення хлопцями так, ніби то була єдина й найвища влада для нього. А воно, мабуть, так і є. Тепер від хлопців залежатиме, чи Данко заскочить на день-два до Веренчанки. Хіба їх турбує те, що Данко вчиться в гімназії у Чернівцях, а вона в регаті, таж різдвяні вакації такі короткі, а до літніх так далеко…

Хтось постукав у двері. Хто б це? Ані сусіди селяни, ані листоноша, якого можна сподіватись о цій порі дня, не стукають. Дарка вийняла руки з води і передбачливо сховала їх за спину. А що, як Данко зробив їй несподіванку? Серце защеміло і відразу підскочило до горла. Даремні страхи! У дверях жердиною до самої футрини стояв Петро Костик. У сильно зношеному пальті (відколи Дарка пам'ятала Костика, відтоді пам'ятала в нього і ту сіру одежину) з різнорідними гудзиками, Костик виглядав, так би мовити, е, досить… ну, досить неелегантно.

Мої батьки зраділи появі гостя (мамця, може й, тому, що відразу передала Славочку під опіку бабці). Зрештою, відома істина, що на селі взимку завжди раді гостям.

– О, що за гості! Що за несподівані гості! Не знати, що то в лісі здохло… Прошу, прошу…

Мама, зашпилюючи наборзі розкуйовджене волосся, відчинила перед Петром двері до кімнати. Татко згорнув у газету свій тютюн і теж подався за ними.

– Тримають його навмисне у вогкому місці, аби набрав вологості і менше кришився, а курити такий неможливо – не тягне. Може, роздягнетеся, пане Костик, в покої, власне, не холодно…

Костик подякував за увагу до своєї особи, але скидати пальто не виявив охоти.

– То, може, бодай знімете шалик з шиї?

Не мав бажання і шалика знімати.

Тато, як звичайно, виявився мало здогадливим в таких питаннях. В нашого гостя, напевно, несвіжа сорочка. Він, либонь, і голови не чесав ще сьогодні. На самій маківці стирчала, наче пушок кульбаби, пір'їнка.

Так, тільки Костик переступив поріг, як Дарку взяло передчуття, що він прийшов з недобрими вістями. З чого це Дарка вгадала? А багато з чого. Хіба бувало коли так, щоб він, побачивши Дарку після тривалої відсутності, не привітав її екзальтованими (правда, не завжди тактовними) вигуками?

Не встигла Дарка помити рук, як Костик сам покликав її:

– Де ти там, панно Дарцю? Ходи-но сюди, почуєш новину!

За Даркою увійшла й бабця з Славочкою за ручку (дивно справді, якими цікавими стають люди на старість): мовляв, вона вже взула дитину, що тепер робити?

Але мама сказала, що треба нагодувати Славочку, і бабця знову вийшла.

Татко попросив Петра не розповідати новини, заки він не скрутить і не запалить цигарки: «Якщо свято, хай уже буде великдень».

– Слухаємо вас, пане Костик! Сідай, Климцю, – примостив маму біля себе, весь час тримаючи руку на її талії.

Мене це не бентежить. Навпаки. Я рада, що між ними збереглися такі відносини.

– Я прийшов, панство… – Костик встав. Кишені пальта теж були витерті до живого. – Я прийшов, панство, просити вас на свій шлюб. Знаю, що пасувало б прийти разом з молодою, але хап го сивий! Прошу вас, пане Попович, – почав за сільським звичаєм від голови родини, – і вас, пані добродійко, і тебе, Дарцю, від себе і моєї мами, та й від молодої, аби-сьте були такі добрі та прийшли до мене на шлюб і весілля, що відбудуться цього місяця о четвертій годині у місцевій церкві у Суховерхові…

Сказав, обтер невизначеного кольору хусточкою чоло і сів.

Якби не те, що Костик назвав місце і день шлюбу, то достеменно всю його балаканину можна було б сприйняти за жарт, тим більш удалий, що в такому серйозному тоні поданий.

Дарка подивилася на маму. Мама – на тата. Тато знизав плечима. Ніхто нічого не розумів.

Дивовижа була й у тому, що до Костика взагалі не пасувало саме слово «одруження». Крім того, що він, як на Дарчин смак, зовнішньо не дуже принадний, в нього й характер, вся братія може це підтвердити, просто неможливий. Він, здається, ввечері не заснув би, якби вдень не зіпсував настрою бодай одній людині. Дарка, та й не лише Дарка, пам'ятає, як позаминулого літа Данкова сестра Ляля протестувала до істерики, коли їй у «Наталці Полтавці» хотіли накинути Костика як Петра. Не допомагали ніякі запевнення Дмитра Улянича як режисера, що Костик не цілуватиме її, а тільки отак, на ніби, інколи притулятиметься лицем до її щічки, і то тільки в крайньому разі.

Ляля затялася і не хотіла навіть на ніби цілуватися з цим кінським писком. Якби сигуранца не відмовила у дозволі на виставу, то хтозна до яких скандалів дійшло б в аматорськім гуртку саме через Костика, який вперся, наче цап, грати тільки першого любовника.

Котра і яка, власне, яка-то дівчина зважилася йти заміж за того шалапута?

Ще півхвилини – і мовчання могло б стати непристойним. Мама не допустила до цього.

– Гратулюємо, пане Костик, гратулюємо! А можна знати, хто ваша наречена?

– А яка різниця, пані добродійко? Казав мій дід: візьмеш паскудну – привикнеш, візьмеш красуню – теж привикнеш. То над чим ламати собі голову? Ви, пане Попович, повинні знати мого майбутнього тестя. Єлінський, економ у суховерхівського пана.

– Колишній економ, – поправив з учительською точністю татко, за що й отримав догану з маминих очей.

– Так-так, колишній, – сквапно погодився Костик, – ви правду кажете, пане Попович. Єлінський служив у суховерхівського пана багато років, але недавно сигуранца зажадала, щоб на тій посаді був хтось з своїх. Розумієте, що це означає? От пан і взяв румуна-колоніста.

– Але ваш майбутній тесть має поле і, відай, не дуже плаче за тією посадою. Тепер такі часи, пане Костику, що найкраще працювати на ріллі, ні від кого не залежати.

Мама у своїй ролі.

– Чекай, Климцю, чекай, може, скоро і мені доведеться бути незалежним і працювати на ріллі, а тоді ти іншої заспіваєш…

Ні, татко таки невиправний. Мама промовчала, зціпивши зуби. Як мусить діяти їй на нерви оцей неприпустимо відвертий у своїй простоті чоловік!

В кімнату входить (може, краще «всувається»?) бабця з Славочкою за ручку, хоч в родині існує закон, який забороняє дитині перебувати в тютюновому димі.

– Я зараз, – заспокоює маму, – зараз забираю дитину. Я тільки хочу сказати, що пан Костик жениться з шляхтянкою. Єлінські – шляхта, не знаю, чи знаєте.

Бабця, предки якої походили з шляхти, що під старість стало великою амбіцією її життя, подивилася визивно на татка. Татка саме в ту хвилину зацікавила молода щепа черешеньки за вікном. Татко не хоче бабці дошкулити. Навпаки, він хоче, щоб бабці здавалося, буцім йому ніяково від того, що сам з простих. Колись, ще за часів Дарчиного дитинства, тато вів гострі, принципові суперечки з бабцею, в яких намагався довести, що теперішня спролетаризована шляхта на Буковині – це здебільшого нащадки ренегатів, які після приєднання в шістнадцятому столітті Буковини до Галичини (де правили тоді польські магнати і шляхта) заради сподіваних привілеїв відцуралися православної віри і попереходили на «римсько-католіцке визнанє». З часом в той спосіб сфабриковані шляхтичі розчинилися в українській діжці цілковито, а єдиною ознакою їх соціальної вищості було хіба те, що Іван звав себе Яном і за всіх обставин, навіть бувши босим, носив камізельку.

З цього приводу ходила в народі така притча:

«Упрів шляхтич, сапаючи картоплю, скинув камізельку, поклав її на межу. Коли це йде дорогою сторонський чоловік, бачить, сапає селянин картоплю, тож і вітається з ним за звичаєм: