Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 33 страниц)

До Дарки ніхто не звертається. Ніхто не запрошує її з собою. І вона стоїть поміж ними, вражена до найтонших клітин своєї гордості, на порозі вибуху чи скандалу. Стоїть без слів і дивиться тільки на Ориську. Дивиться, начебто ковтає її шматками: піде вона з дочками священиків чи залишиться з нею, своєю подругою?

Ориська заслоняється нерішучою дурненькою посмішкою, як незручним віяльцем, і, зовсім спантеличена, вертиться безпорадно у цьому трикутникові.

– Ну, ходім, бо зараз задзвонить на урок! – нетерпеливиться чорна і довірливо закидає Орисьці руку за шию.

Ориська в останню хвилину, мов бажаючи винагородити Дарку за те, що робить, повертає в її бік своє вузеньке личко лисички, проводить долонею по її плечу і йде за дівчатами.

Дарка стоїть непорушно якусь хвилину, важка, застигла, потім обертається різко і сідає за парту.

«Добре знати, – вибивають рівно такт тільки ці два слова. – Добре знати, добре знати».

Ориська, що вже встигла повернутися, звертається до Оріховської:

– Чи клас багато пройшов з румунської?

У Дарки після цього випадку з дочками священиків наче щось розбилося в серці. Це щось стосувалося Ориськи. Щось ніжне, прегарне, як веселкова куля, не витримало удару і розлетілося на шматочки. Немає вже Ориськи-приятельки. Є тільки Підгірська. А ми тепер знаємо, хто така Ориська Підгірська. Вже випитує, винюхує, скільки клас встиг засвоїти з цього найнебезпечнішого предмета. Будьте певні! Ночами сидітиме, спину гнутиме, аби тільки зрівнятися з усіма, перегнати всіх. Аби тільки завоювати ласку вчителя, щоб лише на неї сипались його похвали.

Оріховська не дуже захоплена такими запитаннями нової товаришки.

– Напевно, не знаємо більше за тебе, Підгірська! Минулого року перший раз описували ми весну напам'ять. Так що не будеш остання з румунської… Якщо вмієш відмінювати «о каса», то вже добре.

Це ледве приховане глузування, бо відміни «о каси» вимагають уже в другій народній. Але Ориська не здогадується, що з неї глузують. Відходить задоволена, що вона все ж таки знає більше з цього предмета, ніж будь-хто в класі.

Дарка дивиться через вікно на виснажене лапчасте листя каштана, що стоїть у скверику проти гімназії. Навіть каштани старіють передчасно у цьому місті. Їх теж перевезли сюди проти їх волі з батьківщини і примусили тут жити, цвісти і старітися передчасно.

Перехиляє голову у вікно і бачить, як під будинком метушиться багато маленьких синіх чоловічків.

Ах, та одним з цих синіх чоловічків може бути і Данко! Данко… так близько Данко. Кільканадцять ступенів униз – і можна чути його голос, торкнутися його долонею, бачити порух його вуст.

Але в ту саму мить виринає із свіжого ще болю та перша їх зустріч тут, у місті, біля самої гімназії, і його непривітні слова. Чому там, на селі, був він такий уважний, такий прихильний до неї, так радував його її усміх, а тут змінився? В чому річ? Може, хто набрехав йому на неї? А може, тут, у місті, де стільки чистеньких, як пелюстки білої троянди, дівочих личок, Данко соромиться веснянок на її носі?

Якщо так, якщо справді так, то вона не стане дивитися навіть на його товаришів. Так! Підводиться од вікна і натрапляє на Ориську, що, несмілива й покірна, заступає їй дорогу.

– Може, ми сьогодні після обіду пішли б купити собі атлас? – питає Ориська.

Але Дарка не може так скоро простити, а тим паче вдати, що не пам'ятає свого приниження перед дочками священиків.

– Дарко, ти гніваєшся на мене? Дарко? – Малі запобігливі Орисьчині руки добираються до Дарчиної шиї і хочуть нагнути її до Орисьчиних вуст.

– Дай мені спокій! – як щось непотрібне, Дарка скидає з себе її руки. – Я з тобою більше нічого не маю…

Ориська червоніє. Дарці хотілося, щоб вона розплакалася, а вона тільки червоніє від сорому чи люті, відсувається на самий краєчок парти. Оріховська приходить рівночасно з ударом дзвінка і зовсім не знає про те, що сталося між найсердечнішими подругами.

Вже стих і відгомін від дзвінка, а вчителя румунської мови нема. Кожної хвилини може він з'явитися на порозі класу, але поки що нема. Як нема, так і нема. Дарка починає дрібно тремтіти від напруженого очікування. Напруга така велика, наче цей румун має принести їй смерть. Дарка стільки встигла наслухатися про його підступність, що їй здається: як тільки він з'явиться на порозі класу, вона перестане жити. Задушить її страх, як ангіна. В пам'яті виникають усі ремствування на румунський уряд, що їх чула в домі батьків, спогади про прикрі вісті, що їх після кожного першого привозив татко з Чернівців, неймовірні, жахливі історії рекрутів-односельчан про знущання в армії, самовільні, безкарні екзекуції румунської жандармерії проти селян у самій Веренчанці, оті вічні візити татка до сигуранци, після яких часто мусив лягати на отоманку і приймати порошки від головного болю. Все це призводить до того, що Дарка умліває від страху та надто довгого очікування.

Мігалаке… Мігалаке… Що може нагадувати цей звук? До чого можна прирівняти це слово?

Раптом відчиняються двері, і Дарчин страх доходить до того стану, коли вона перестає боятися. Може, тільки одні очі стають надто великими. Учитель Мігалаке киває головою, клас сідає. Сідає й Дарка. Нема кого запитати, чи справді цей гарний (ох, боже, який гарний!) молодий хлопець – учитель румунської мови? Не хочеться повірити, що він називається Мігалаке. Адже ще за хвилину перед цим звук цей нагадував щось зовсім інше. Смішно й якось неймовірно було б цій чорнявій, кучерявій, як у молодого ягнятка, голові приписувати якісь недобрі наміри. Просто думка не мириться з тим, що цей молодий, вродливий юнак може бути з тих румунів, що їх люди ненавидять і бояться.

Ориська забуває, що вони посварилися з Даркою. Вириває сторінку з чернетки й підсуває Дарці. Там написано великими літерами:

«Він такий гарний, що хочеться з'їсти!!!»

Дарка теж забуває свій гнів і хитає до Ориськи головою:

«Це правда».

Вродливий учитель посміхається до класу, і Дарчине серце, як по дроту, біжить до нього і падає йому до ніг. Тільки Оріховську не може розвеселити це сонце в класі. Вона далі похмуро рисує профілі уявлюваних красунь.

– Чи це справді Мігалаке? – насмілюється тихо запитати Дарка, коли учитель щось записує в журналі.

– Ага, – ще тихше відповідає Оріховська. – Він навіть ще не закінчив університет. Молокосос. Але добрий шовініст. Тому й послали його сюди.

Дарка не розуміє слова «шовініст», але це не головне. Головне, що цей чудовий учитель (далебі, його можна так назвати) – це той самий Мігалаке, що ним намагались налякати Дарку ще у Веренчанці.

Очі вчителя відразу помічають два нових обличчя. Але він не відразу звертається до них. Він міряє кроками клас од вікна до дверей і аж за другим поворотом зупиняється біля Ориськи. Це, може, неприємно Дарці, але зовсім природно: всякий, хто мав би вибирати між нею і Ориською, вибере Ориську. Вона, можливо, дурненька трохи, хоч разом з тим хитра, як лисиця, але що правда, то правда: вродливішої від неї нема в цілому класі.

– Як вас звати?

Голос у цього румуна привітний, і запитання лунає зовсім по-товариському.

Ориська рожевіє, як вранішнє сонце. Вона щаслива, що учитель на неї першу звернув увагу.

– Багато вмієте по-румунському? – питає далі лагідним тоном Мігалаке.

На це запитання Ориська могла б з певністю відповісти, бо вона твердо знає, що «ну» по-румунському чає наше – «ні». Але як же може Ориська дати таку відповідь? Вже краще мовчати засоромлено. Та вчитель, певно, і без цього догадується, що приватистка не може знати добре румунську мову. Він щось говорить без гніву, навпаки, з усмішкою. У приблизному перекладі зміст його слів такий: учитель розуміє, що тим, які вчилися приватно, з румунською мовою буде трошки трудніше, але при добрій волі (учитель сподівається, що в Ориськи є та добра воля) можна все осягнути. Він має надію, що Ориська полюбить його предмет і успішно вивчатиме його.

– Будемо любити мої уроки, Поповіч? – вимовляє по-румунському Дарчине прізвище учитель.

Мігалаке запитав таким проникливим голосом, що відповідь не могла бути заперечною.

– Прошу сідати, панночки!

Учитель виголошує тепер промову до цілого класу, яка у Дарчиному приблизному перекладі означає: маю надію, що житимемо в найкращій згоді. Ви повинні знати, що, крім знання предмета, я вимагаю ще й любові до нього. В цьому році читатимемо поза програмою одного з найбільших поетів Румунії – Васілє Тудоряну. Речі, які і найбільший варвар не міг би не любити. Найкращим доказом любові учениць до предмета я вважаю зацікавлення ними позашкільною програмою.

«Що пише той Тудоряну?» – надіслала Дарка записку Оріховській.

Та доки прийшла відповідь від Оріховської, Дарка вже пригадала собі, що про цього поета чула ще перед іспитом з уст самого татка.

Оріховська ледве глянула на записку, зім'яла її в кулаці.

– Шовініст і слов'яножер, – шепнула Дарці, торкаючись губами її вуха.

– Хто з панночок має гарний, чіткий почерк? – запитує учитель.

– Романовська! Наталка Романовська! – загудів клас.

Учитель дивився на обличчя учениць, поки не побачив одну, що зашарілася. Це й була Наталка.

– Домнішора! Прошу до дошки. Підпишіться, – сказав лагідно, наче просив.

Романовська вивела геометричними, чепурними літерами: «Наталка Романовська».

– Я просив підписати по-румунському, – зауважив учитель.

Романовська стерла губкою написане і написала, як бажав учитель.

Учитель нахилився до дошки, хоч, напевно, не був короткозорий, а потім пильно подивився на Романовську:

– Чи ви справді так мало знаєте румунську?

Романовська з острахом озирнулася навколо: що це значить? Учитель посміхнувся. Догадався, очевидно, що учениця не розуміє натяку. Взяв кінчиками дуже випещених пальців крейду з Наталчиних рук, перекреслив те, що вона написала, і, похитуючи головою в Наталчин бік, вивів присадкуватими збитими літерами: «Наталія Романовські».

– Це в дусі нашої мови, і прошу так підписуватися в мене. Це стосується всіх учениць. Звертаю увагу, що всякі пом'якшення, всякі не згідні з духом румунської мови закінчення на «а» вважатиму за орфографічні помилки і відповідно до них буду виставляти оцінки. Список учениць приготувати мені прошу домнішору Сидір. Романовські, ідіть на місце.

Наталка попленталася до парти. Глянула на свій каліграфічний підпис на чернетці і затулила лице долонями.

Учитель був несправедливий. Чотири роки підряд список учениць виготовляла завжди Романовська, яка була найкращою рисувальницею на весь клас, а може, навіть на всю жіночу гімназію. Ніхто нічого не сказав, але відчувалося, що клас не погоджується з вчинком учителя. Усі знали, що Романовській завдана моральна кривда і права вона, а не вчитель. Але всі мовчали.

Мігалаке виписав на дошці назви нових підручників і лекцій для п'ятого класу. Учениці переписали їх до своїх зошитів. Урок закінчувався.

Враження від першого дня навчання у школі не були ані прикрі, ані милі. Були важкі.

II

Перша неділя у місті припала на теплий, пронизаний уже осіннім повітрям день. Гойдалося сонце над землею, і серце у грудях було вистелене чимось шовково-м'яким. Лідка крутиться по хаті, наче бджола на леваді. Дарка приводить до порядку своє довге непокірне волосся.

– Ти не зав'єш собі волосся? – допитується Лідка, вся у дрібних, смішних кучерях.

Дарка тільки здивовано дивиться на неї:

– А навіщо?

Хотіла б сказати Лідці, що вона не має потреби припікати своє волосся, бо Данко цього літа і без того назвав її коси прекрасними. Погладив їх (так, Лідуню!) своєю рукою і сказав, що вони дуже гарні, просто прекрасні. Але чи Лідка зрозуміє це?

Тоді Лідчина мама з білим, немов пареним, обличчям каже в оборону Дарки:

– Панна Даруся має таке гарне волоссячко, що гріх був би припікати його.

Господиня виходить з кімнати, а Лідка знову до Дарки:

– Слухай, ти не маєш пилочки для нігтів? Слухай, – каже Лідка, – тобі слід трохи більше дбати про себе. Подивися лише на свої панчохи! Чому не купиш собі рожевого лаку для нігтів? Далебі, якби я так була на станції, як ти, і могла мати свої гроші, то ти побачила б, що за дама була б з мене!

Дарка не відзивається. Сказати, що Лідка зовсім не має рації, – теж не можна.

По дорозі до церкви Лідка невгаваючи торохтіла (а Лідка любить говорити, ах, як любить!). Розповідала, що учитель Гушуляк має скляну трубку в горлі, що брат Оріховської перебуває в Галичині, у Львові, і що (а це для Дарки має особливу вагу) жіноча гімназія ходить до церкви разом з чоловічою.

«Данко… Данко… Данко…» – виспівує дорогу мелодію Дарчине серце. Як тільки побачила біля гімназії групи синіх хлоп'ячих форм, серце відразу забилося, аж боляче стало у грудях. Де ж Данко?

Данка не було.

«Він завжди акуратний, – заспокоює себе Дарка, – ніколи не запізнюється, але ніколи й не приходить першим».

Данко надійшов сквериком, і в Дарки аж сльози забриніли на очах. Навіть у цьому морі синіх форм він був найгарніший. Може, навіть гарніший, ніж там, у селі, бо щойно тепер, на фоні всіх цих чужих облич, можна було побачити та оцінити, яким чудовим він завжди був і є. Данко зразу побачив Дарку і вже здалека привітався до неї серйозним поглядом.

Дівчата перші йшли парами до церкви, а за ними – хлопці. В церкві теж стояли відокремлені одні від одних так, що Дарка не могла побачити навіть Данкової тіні. Коли скінчилося богослужіння і почали виходити з церкви, Дарці здалося чомусь, що їй конче потрібно зачекати на Наталю Оріховську.

І коли так чекала, застав її Данко, що, як завжди, вийшов з церкви ні першим, ні останнім.

– О, Дарко, – сказав ніби здивовано. – Що поробляєш? – спитав за звичкою.

А коли збентежена Дарка не могла відповісти хоч би звичайне «дякую, нічого», він заговорив далі:

– Ну, привіт, бо я мушу вже йти! Грає «Довбуш», і я поспішаю на матч. Ти не йдеш на матч подивитися? Має бути прима! Ба! Колись загляну до тебе! – крикнув і побіг з групою товаришів.

Вийшла з церкви Лідка, і Дарка побігла до неї.

– Лідко, що ми тепер маємо робити? Що ми тепер робитимемо? Лідко! Кохана, дорога, я тебе прошу, ходім на той якийсь матч, що його дає «Довбуш»! Я ще ніколи не бачила «Довбуша». Лідко, скоріше, щоб ми не спізнилися!

Лідка аж руками замахала спересердя.

– Слухай, ти якась дурнувата трохи! Маєш гроші при собі? Ти гадаєш, що «Довбуш» – то жива людина? От дурне! Ти думаєш, що матч – це театр чи кіно? От будуть ганяти хлопчиська за м'ячем, і більш нічого. Що тут цікавого? Краще ходім до парку… може, побачимо когось.

Досить. Досить. Сонце зайшло за хмару, і неділя тривала тільки до півдесятої ранку.

На обід був суп, що його Дарка вдома їла тільки після доброї сварки з мамою і бабунею. Та там був дім, а тут станція. Згадалися напучення, що ними мама так дбайливо забезпечила Дарку в дорогу: на станції треба їсти все, що подадуть.

Дарка заплющувала очі і сьорбала суп ложка за ложкою, як власну кров. Господиня налила цього супу (о, крему чи компоту, напевно, не налила б стільки!) по самісінькі береги. Це мало означати, що Дарці трапилася порядна станція. Після обіду, коли Дарка хотіла написати листа до мами, господиня згадала, що збирається з Лідкою до своєї сестри, Лідчиної тітки, геть десь аж на Монастирисько. Що буде Дарка сама робити? Може б, Дарка пішла з ними? (Це теж мало йти на рахунок доброї станції і совісної опіки). Там, у тітки, є дочка-гімназистка. Правда, вже у сьомому класі, але з Лідкою вони дуже добре розуміються. Дарка зиркає на розкладений листок паперу і не дуже-то рветься в гості до тітки.

Тоді Лідка шепнула для заохочення:

– Слухай, не будь дурна! У тітки є на станції товариш Гинків, знаєш, мого двоюрідного брата. Орест Циганюк. Щось чудове, як він грає на скрипці! Іноді у неділю збирається нас і більше… До Гинка приходять хлопці, до Олімпки товаришки… Я тобі кажу, пожалієш, коли не підеш…

Дім тітки Іванчукової – на передмісті, де хата від хати відділені садками, а перед вікнами цвітуть квіти. Хата була низька, але під бляхою, з ганком, садком і грядками. Назустріч гостям вибігла кузина Олімпка.

«То вона Олімпкою називається?» – пригадала собі Дарка зустріч у коридорі гімназії: струнконогу, руду, з мідним обличчям і зеленкуватими очима дівчину.

– Що у вас чувати? – спитала її Лідка по-німецькому.

Дарка перелякалася, аж піт виступив їй на лобі: а що буде, як вони захочуть тільки по-німецькому розмовляти між собою? Що тоді буде? Вона так мало знає, так незграбно в'яже слово за словом, так непевно почуває себе при кожному відмінку в цій мові! Це ж сором, ще й який сором – при першому знайомстві показати себе простою селючкою, бевзнем з якоїсь там Веренчанки, що навіть по-німецькому не вміє говорити!

«А може, – мигнуло їй крізь страх, – може, їм здається, що вона взагалі по-німецькому не розуміє? А вона ж не так… адже ж…»

– Очевидно, що щось буде, – відповідає Олімпка по-українському. – Хлопці пішли по гітари. А як не буде, то хіба ми не вміємо й без хлопців бавитись? Ніхт вар? – закінчує по-німецькому, звертаючись до Дарки.

Богові дяка. Ніхто не думає погано про Дарку. Навпаки, думають добре. Їм здається, що вона, дівчина з інтелігентного дому, повинна вміти говорити по-німецькому.

Тітка Іванчукова, товста, мов бочка для капусти, погладила Дарку під підборіддям, наче телятко:

– Ну, як справи йдуть у школі? Все гаразд? – запитала теж по-німецькому, але тому, що останнє речення закінчила по-українському, Дарка могла без шкоди для своєї гідності відповісти по-нашому.

– Дякую, все гаразд.

– Лідко, – щипнула Дарка товаришку в плече, – твоя рідня – німці?

– Слухай, – розсердилася Лідка на весь голос, – який з тебе ще Матвій з села! Гарні мені німці Іванчуки! Ага, що по-німецькому говоримо між собою? Хіба я знаю, чого ми по-німецькому говоримо? Бо так навчилися… Так звикли… Бо так водиться… Абощо?

– Нічого, – зітхнула Дарка і почала молитися в душі, щоб цей візит якнайскоріше закінчився.

За скляними дверима, де жив кузен Гинко з товаришами, почувся шелест кроків і бренькіт інструментів.

Лідка підморгнула Дарці: хлопці вже прийшли!

– Комт, шон, комт! – звала своїм басовитим голосом тітка Іванчукова.

З'являються три хлопці, зразу – тільки три голови. Рудувата без всякого сумніву належить до роду Іванчуків. Друга, циганська, розпатлана, – то, мабуть, скрипаля Циганюка. Третя, русява, з біленьким лицем і ріденьким проділом посередині, якогось селянського сина в білій сорочці.

– Ви ще не знайомі? – для чогось питає хлопців і Дарку Олімпка, хоч дуже добре знає, що обидві сторони вперше бачаться.

Дарка чує насамперед м'ясистий, бездушний дотик Гинкової великої руки. Потім міцний потиск костистих пальців Циганюка (Данко теж грає на скрипці, але рука в нього еластична!). Наприкінці вітається з нею той, селянський, – Івонко Рахміструк. Несміливо й невиразно.

– Пане Оресте, – озивається тітка Іванчукова, – зверніть увагу на панну Дарку! За весь час вона ні словечка не вимовила по-німецькому. Щось… ніби, пане Оресте, – повертає своє обличчя не до Циганюка, а до Дарки, – хоче з нас, старих австріяків, українських патріотів поробити!

Вона сміється, начебто почула, що від сьогодні всі чоловіки ходитимуть у спідницях. Орест, здається, послухав тітку, бо повертає до Дарки голову. За окулярами Дарка не бачить його очей, а тільки два світлячки.

– Цікаво… о… о! – якось насмішкувато дивується Орест. Голос у нього низький, наче проходить насамперед крізь оббиті ватою двері, але якийсь такий… якийсь такий… що саме підходить до цієї голови із скельцями замість очей.

Дарка не відповідає на цей виклик. Її мовчанка – найкраща оборона: чи ж не думають усі, що вона знає і свідомо не хоче говорити по-німецькому? Чи ж не підносить її ця обставина на подвійну височінь хоч би в очах самого Циганюка? Дарка ні на кого не дивиться, але відчуває, що всі розглядають її з цікавістю, навіть говорити перестали. Тоді Лідка обриває цю тишу сміхом. Нічого не говорить, тільки довго сміється. Перехилилася через спинку крісла і сміється. Ледве можна зрозуміти те, що вона хоче сказати поміж вибухами сміху.

– Ой, не можу… таж… Дарка… приїхала з села… І не знає й слова по-німецькому… А ви думали… ви, певно, думали… – і сміх заглушає кінець речення.

Але всі догадалися, що вона хотіла сказати, і в кімнаті стало тихо. Наче всі зрозуміли свою помилку і вона присоромила їх. Брови над окулярами підводяться на кілька міліметрів угору. Що це може означати?

Дарці хочеться плакати від зовсім не знайомого їй досі болю і кричати, щоб аж шибки у вікнах дзвеніли:

«Неправда, неправда!»

Проте Дарка стоїть собі осторонь, зовні спокійна, хоч так підступно вражена в саме серце. Тут її висміяли! Поглузували з неї люди, яким мама платить за те, щоб мали до неї добре серце. Вона стоїть серед цих людей одинока, принижена, висміяна, і ні мама, ні тато не йдуть захищати її перед ними.

Лідчина мама звертається до неї ласкаво. Так преласкаво, що хочеться прискочити до неї, затулити долонею вуста і гукнути в самі вуха:

«Досить! Досить! Не треба до цього всього ще й фальшу!»

Олімпка тягне її за руку до сусідньої кімнати. Зараз буде музика, може, й танці.

Дарка виривається безцеремонно і заявляє зухвало, зовсім невиховано:

– Не треба мені ніякої забави! Іду додому! Іду!

Всі бентежаться. Чого? Ну, чого вже додому? Що сталося? Хіба Дарка не розуміє жартів?

Дарка стримується, аби не відповісти щось, що могло б усіх образити.

– Маю листа додому писати.

– Смішно! Хіба це таке негайне! А завтра? А післязавтра?

– Ні, – стоїть міцно на своєму Дарка. Листа мусить написати ще нині.

Але Дарка може заблудитися!

Це правда.

– Я вас відведу, – Олімпка хоче взяти на себе роль провідниці.

– Ні! Ні… не треба! – не приймає такої чемності Дарка.

Лідка хихоче в кулаки:

– Хай доктор Івонко відведе Дарку! З них добра пара!

– Лідко, дитинко, дай спокій! – дуже вже по-материнськи лає господиня свою язикату доньку.

Дарка розглядає присутніх і бачить, зовсім виразно бачить, що тітка Іванчукова надута від сміху, як капшук, що ось-ось вибухне голосним ляскотом.

А Циганюкові окуляри націлені просто на неї. Яка думка ховається за цими скляними очима? Чи він сміється з неї, чи стоїть на її боці? Івонко схилив голову до грудей. Він, мабуть, дуже червоний, дуже збентежений, коли аж на сорочці відбилася рожева смуга від лиця. Чи цей мужицький син відчуває, що тут сміються і з нього? Підібрали їх обох, селюків, до пари. Чи все це не глум?

– Може б, я показав дорогу панні Дарці, – лунає низький, лінивий голос Циганюка.

Дарка не знає, чи це доказ лицарства, симпатії, співчуття, а чи, може, гасло до нового глуму. Звідки може знати?

– Я не хочу… не хочу! – огризається вона. – Коли мене вже має хто провести, то попрошу пана Рахміструка!

Так! Навмисне так! На зло всім, що хотіли її збентежити, накинули їй, селючці, товариство селюка, що хотіли її принизити, засоромити. А що тепер?

Тепер ревуть усі, як божевільні:

– А… а… а… а!..

Це вже не бентежить Дарку. Тільки бідний Івонко купається весь у власному поті.

На вулиці, куди вже не долітає відгомін цих ненависних голосів, Дарка отямилась. Нема від кого тепер їй утікати і ні до кого поспішати. З сизих лісів Цецина [9]9
  Гірського масиву неподалеку від Чернівців.


[Закрыть]долітає ласкавий легіт. Дарка підставляє під його крильця-віяльця своє розпалене, збуджене обличчя і чує, як разом з цими свіжими холодними поцілунками вливається і спокій у серце.

Ще, ще, вітрику-дударику! Так добре від твого дотику!

Сонце, після гарячого полудня зсунулося на край неба і тепер гріє, але не пече. Івонко пропонує дорогу через горб навпростець. Чи добре буде? Бо горб стрімкий. «Хай», – погоджується Дарка. Їй, власне, подобаються різні небезпеки і перешкоди. Виходять аж на гребінь горба, й Івонко спускається першим по карколомних глиняних виступах. Якби він не був селянський син, то знав би обов'язково, що перш за все треба дамі допомогти зійти вниз.

– Я зараз… Зачекайте! Зачекайте там на мене! – гукає йому Дарка.

Звідси, мов з літака, видно ціле Монастирисько, з його рясними садами, з кукурудзою в обдертій від вітру і граду одежині, з хатками, що мають низькі віконця.

Видно ще дальше, ще більше. Виписані, як буковинські скорци [10]10
  Килими.


[Закрыть], верхи метрополії, вежу ратуші на довгій шиї… Парк… І всюди зелень, зелень, зелень. Не місто, а сад, що аж мерехтить у повітрі від тієї зелені, яка вже де-не-де ніжно переходить у червоне золото.

– Ох, які ж гарні наші Чернівці! – в захопленні схрещує Дарка руки.

А над усім – над писаними верхами метрополії [11]11
  Тут: вежі на будинку резиденції митрополита в Чернівцях (нині – будинок університету).


[Закрыть], над кам'яницями з червоними дахами, що наче мухомори над цими зеленими горами й долинами, – над тим усім ця безмежність простору, що її ніколи не відчуєш там, в улоговині, ця безпосередня близькість людини до неба.

Івонко вже втратив терпець. І знову ж таки: якби він виховувався у місті, то він знав би, що дамі дозволено спізнятися і затримуватись.

– Ідемо! – опускається Дарка навмання вниз.

Згодом переходять на тротуар. Дарці починає смішним видаватися те, що побіч неї дуднить (закаблуки в нього, напевно, з залізними підківками) цей німий хлопчисько з великими, мов дві сковороди, руками.

– Чи ви у Дутків на станції? – починає нарешті Івонко розмову. Дарка не дивиться на нього, але побилась би об заклад, що він знову блищить від поту.

– Еге ж, я ходжу з Лідкою до одного класу, – трохи дивується Дарка, що він питає про речі, які всі знають.

– Я бачив вас у Лужанах, як ви пили воду коло криниці на вокзалі.

Ах, сцена зовсім не така мила, щоб пригадувати її. Але уже саме те, що він запам'ятав Дарку, настроює її прихильніше до нього.

– Це було, мабуть, перед канікулами, як я поверталася з іспиту… Так… так, пригадую собі, ми тоді з Орисею пили воду у Лужанах.

Дарці здається, що вона повинна з чемності і його щось запитати.

– А ви з котрого села, товаришу?

Аж дивно, як цей хлопець оживає від цього звичайного запитання – запитання з чемності!

– Я з Жучки, панно. Ви, мабуть, чули про таке село… недалеко від Чернівців… – і дальше розповідає, непитаний. – Шість років їздив я до школи, а цього року пішов уже на станцію, треба в сьомому і восьмому класах добре підтягнутись, бо це вже матура.

Чи не вимовив він цього слова з особливою насолодою?

– А по матурі що ви гадаєте студіювати?

Це вже справді цікавить Дарку. Дійсно цікаво, які інтереси може мати цей селянський син, який не вміє поводитись у товаристві дами.

– Я? Ви питаєте, що я буду студіювати? Медицину… В Бухаресті… Я маю багатого вуйка у Кіцмані, який обіцяє мені допомогти, як буду у Бухаресті, але… хоче… вимагає, щоб я спершу здав на матуру.

– А ваш вуйко повинен знати… що для того, щоб здати за першим разом… та ще українцеві… потрібен великий бакшиш [12]12
  Хабар.


[Закрыть]. Він гадає вам бакшишем допомогти?

– Та ціле нещастя в тому, що вуйко ще старих переконань. Він вважає, що як хтось підготовлений до екзамену, то здасть його і без бакшиша.

– Я дивуюся вашому вуйкові…

– Правда? Я йому кажу, а він мені не вірить… З мене сміється Циганюк, що я вчуся, а я гадаю… що, може… може, як буду знати все на «відмінно», то й за першим разом здам на матуру…

В Дарки аж язичок свербить запитати:

«А коли б ти за першим разом не здав на матуру, то що? Світ завалився б від цього, думаєш?»

Та вона не хоче робити такої прикрості малознайомій людині. Її мале, чутливе серце і без цього посумнішало раптом. Сумно, що доля людини, може, не доля, а тільки кар'єра (а для цього хлопчиська то, мабуть, одне й те ж саме), залежить від химер якогось там неграмотного багатія. Невесело й те, що сміються товариші з цього хлопця, а для нього ця матура за першим разом (який він справді все ж таки наївний: хто ж тепер здає на матуру за першим разом? Невже ж він цього не розуміє, що тепер навпаки – якось непристойно, навіть соромно здавати за першим разом на матуру?) це найважливіше. Якось прикро і від того, що цей хлопчисько, учень сьомого класу гімназії, не вміє сказати дівчині жодного приємного слова. Ет!

– Я піду вже сама, товаришу! Я потраплю… Слухайте, чи не так: тепер ліворуч, а потім просто… просто… Гауптштрасе [13]13
  Головною вулицею (нім.).


[Закрыть], аж на ринок!

Івонко не може зрозуміти Дарки. Його гарні голубі очі здивовані:

– Адже я повинен вас аж до хати провести…

– Ні, я піду сама. Кажу вам… ліворуч, а потім просто… просто. Я не заблуджуся.

– Але ви самі хотіли, щоб я вас…

– А тепер хочу сама йти! – вже зовсім рішуче відповіла Дарка.

– Нічого не розумію… то самі хочете, щоб я вас проводив, то знову тепер…

Він ображений. Дарку розбирає сміх від того, що той хлопчисько ні про що не догадується. Хіба не смішно, що цей Івонко з довгими руками, який не вміє дівчині жодного приємного слова сказати, міг у своїй наївності допустити думку, що Дарка вибрала його з симпатії до нього! Ні, просто можна звалитися на землю від сміху.

– До побачення, товаришу!

– До побачення… товаришко… – не докінчує він думки, наче має Дарці ще щось сказати. Може, хотів попросити дозволу в Дарки ще колись зустріти її? Може, хотів щось запитати? А може, тільки так Дарці здалося?

Дарка йде вперед і з приємністю помічає, що весь той вуличний хоровод незнайомих людей, будівлі, вікна в кав'ярнях, трамваї, погреби з виноградом, папуга з катеринкою, захмелілі чоловіки, що сміються до кожної стрічної дівчини, наряджені няні з візками поперед себе – все це набагато цікавіше, набагато принадніше, коли оглядати без провідника.

З лінивої післяобідньої дрімоти прокидається Панська вулиця. Елегантний, підпудрений, підмальований та причепурений вищий світ висипає на свою вулицю.

«Дивно, – думає Дарка, – ця вулиця не має рогаток [14]14
  Тут: заборон.


[Закрыть], а як воно так, що панство проходжується тільки по цій вулиці з одного кінця до другого, як пави в клітці, а з простих людей не кортить нікому снувати поміж панством».

Здається, що перед кожним дзеркалом у цей час чепуриться якась гарна жінка. Сонце запалює останнє червоне світло на вітринах і в вікнах будинків – знак, що вечір ось-ось ступить на землю.

Дома застає Дарка вже сутінки і цей немилий, домовинний запах, яким хворіють усі житлові кімнати, коли позачиняти вікна й вигнати з кімнати людей.

Дарка лягає на отоманці й уявляє, що вона лежить на дні малесенького човника, а під ним і навколо нього граються теплі білі шумливі хвилі. Це дивно, бо в морі вода холодна і зелено-синя, а ці хвилі білі як молоко і теплі-теплі. Дарка хоче, щоб вони такими були, і уява робить їх такими. Хвилі біжать одна поперед одної, заглядають у вічі, то знову зрадливо наскакують одна на одну, перевалюються, підіймаються і женуть далі.

І цю милу гру перебиває грюкіт у двері, а потім високий, неврівноважений голос Дарчиної господині:

– І що ви наробили, панно Дарусю? Як же можна було так? Мені здавалося, що ви кудись вийшли і зараз повернетеся, а тут каже мені Лідка, що ви образилися, та чим? Чого, власне, ви так раптом втекли?.. Якось так, не знаю, як це назвати…