Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 33 страниц)

У вітальні з темно-червоними низькими стільцями, з темними (чи то від часу, чи просто така манера) картинами на стінах, з темно-багряними важкими портьєрами на дверях сиділи запрошені. Дарка з-поміж усіх найперше помітила Стефу. У легкій, фіолетового кольору сукенці з стильним, а-ля Марія Стюарт, коміром і відповідною до фасону сукенки зачіскою, що відкривала чоло і потилицю, з важким янтарем на грудях, Стефа виглядала, як мрія.

Наталка взяла Дарку під руку й повела до високого, дуже подібного до неї, тільки кремезного, з здоровим засмаглим обличчям чоловіка:

– Познайомтесь! Це мій брат Роман, а це, Ромку, та Дарка Попович, про яку я тобі розповідала.

«Що розповідала? Чому саме про мене розповідала?»

Роман Оріховський щиро, по-чоловічому потис Дарці руку. Дарка не дивилася на нього, але відчувала на собі його проникливий погляд. Лише сівши на призначений для неї стілець (такі смішні, покручені, наче справді рахітні ніжки!), Дарка глянула сміливіше на того брата Оріховської.

Мав сильно виступаючі вилиці й повні, темно-вишневі губи. Не був гарний, але його фізична сила, здоров'я і той впевнений вираз обличчя робили його дуже милим.

«Такого можна любити», – подумала мимохіть Дарка.

Був це звичайний чайок, хоч запрошені на нього були всі члени їхнього самоосвітнього гуртка. Можливо, було б навіть зовсім приємно Дарці на ньому, коли б вона весь час не чекала на щось інше або коли б між запрошеними гостями був, наприклад, Данко.

А так…

Насамперед пили чай (як чайок, то й чайок). Роман Оріховський підсував дівчатам піднос з солодким. Дівчата брали по тістечку, намагаючись узяти найменше, надкушували його несміливо, немов мишка гризнула, і клали поштиво на тарілочку біля склянки з чаєм. Потім завели патефон. Хлопці взялися курити. Курили понад потребу, демонстративно, і це було очевидно. Орест розказував анекдоти, більшість яких знала Дарка з старих календарів. Проте всі сміялися, а найбільше він сам. Бавилися теж у флірт, але, тому що серед присутніх хлопців не було нікого, хто цікавив би Дарку, вона без великого хвилювання читала призначені їй номери і з такою самою апатією посилала їх далі, першому, хто попадався їй на очі.

Лише наприкінці вечірки, коли вже, власне кажучи, треба було збиратися додому, Наталка ні з сього ні з того спитала у брата:

– А яка твоя думка про те, що в цьому році накинули нашій школі сербаре унірій?

В кімнаті стало тихо, хоч мак сій. Дарці здалося дивним, що Наталка раніше не погодила цього питання з братом. Досі було так практиковано, що у всяких сумнівних питаннях Наталка радилася з братом, а потім уже говорила їм, про його думку…

Кільканадцять очей вп'ялося в лице Оріховського.

– Моя думка така, що страйки вам не вдаються, як це показала практика з тим концертом на честь міністра. Забагато у вас, мої милі, штрейкбрехерів. Що ж до цього факту то доведеться вам послухати наказу дирекції і відсвяткувати свято возз'єднання.

Це було сказано з такою іронією, що хлопці і дівчата переглянулися поміж собою. Циганюк зняв пенсне з носа і знову почепив його.

Дехто з тих, що хвилину тому поспішали додому, тепер стояли, як прибиті до підлоги. Цікаве було те, що Оріховський явно глузував з них усіх.

Чому Орест не встане і не розвіє цю ганебну тінь, що її кидає Оріховський на обидві гімназії?

Чи Дарці здавалося лише, чи справді Орест перекинувся в ту хвилину поглядом з Наталкою? «Що ж це – умовний знак? Змова?»

Коли Орест мовчить, тоді повинен відповідати Гиньо Іванчук, перший, якщо можна висловитися, його заступник і соратник.

Гиньо підводиться нерішуче, наче чекає на те, що схопиться Орест і випередить його. Та ні, доведеться все ж йому приймати бій. Орест задрімав чи що. з ним?

– Ви добре знаєте, що ми (на цьому «ми» робить особливий наголос) стоїмо на інших позиціях…

– Так? – звів брови Оріховський, і від цього чоло в нього зморщилося, як у старика. – Цікаво-о! А яка ж тоді ваша програма?

Так не питають прихильні до справи люди. Такими питаннями можна загнати у сліпу вуличку будь-якого політика. Чим взаємно дорікають різні політичні партії? Браком конкретної програми. А то все ж таки політичні, офіційно зареєстровані партії, а не якийсь там учнівський самоосвітній гурток. Не можна так, не можна! Хлопці і дівчата переглядаються поміж собою. Доки гадає Циганюк мовчати? Щастя, що Іванчук такий хлопець, якому не треба за словом бігати:

– Ми не погоджуємося з окупацією Північної Буковини. Вважаємо, що це одвічна українська земля.

– І що з того? – падає знову ще більш іронічне від попереднього запитання.

– Я не розумію вас, що ви хочете цим сказати? – починає вже втрачати упевненість у своїй правоті Гиньо Іванчук.

Дарці стало просто ніяково за господарів: де ж хто таке чував? Запросити гостей до себе, нагодувати їх, напоїти, а потім своїми заздалегідь обдуманими запитаннями ставити в таке становище, щоб ті нещасні гості крутилися, як мухи в сироватці?

Дарці починає щораз більше підозрілою здаватися вперта мовчанка Ореста. Не виглядає вона випадковою.

– Я ж питаюся вас, що з того, що ви усвідомили собі, що Північна Буковина – це українська земля?

– Ми хочемо шляхом усвідомлення молодого покоління…

«Ой, що за стиль! Не треба, Іванчук, так по-книжковому, не треба!»

Роман Оріховський переплітає руки на грудях. Глузлива поза його ще більше бентежить Іванчука.

– Ага! Гарно. Уявімо собі, що вся молодь Північної Буковини вже усвідомила це. І що далі? І що тоді?

Іванчук розглядає присутніх. Зупиняє свої очі на Орестові. І цей не прийде йому на допомогу? Що ж, доведеться знову самому виплутуватися з матні.

– Тоді будемо домагатися, – і поправляється, – добиватися!

Оріховський не дає йому закінчити думку:

– Я допускаю, що ви вже добилися, що скасовано, припинено румунізацію шкіл і у всіх народних школах викладають знову українською мовою. І що з того? Наші діти, замість вивчати історію Румунської імперії на румунській мові, якої вони, до речі, не розуміють, будуть ту ж історію вивчати на рідній мові. Замість виголошувати, як папуги, вірші подяки і відданості королю будуть декламувати їх уже свідомо українською мовою. Чи ви не думали над тим, що такою своєю політикою ви тільки полегшите урядові роботу над вихованням місцевого молодого покоління? Вам йдеться тільки про форму – зміст вас не обходить? Чи не так?

Іванчук забувся і, як у класі перед учителем, підніс руку догори. Оріховський ледве стримав себе, щоб не посміхнутися.

– Прошу, Іванчук…

Гиньо помацав себе за адамове яблуко, потім кашлянув діловито:

– Я хотів лише сказати, що на деяких етапах історичного розвитку форму виручає зміст…

– То щось дуже розумне. Це ви самі таке вигадали, Іванчук? Може, поясните мені, як це треба розуміти…

Між присутніми леготом пройшов смішок.

– Можу, – зухвало тіпнув Гиньо своєю рудою чуприною. – Якщо ви не розумієте, то можу. На нашому історичному етапі ми боремося за те, щоб зберегти бодай національну форму, тобто мову, письмо, народні звичаї. Щоб формально не втратити права називати себе нацією. А пізніше… пізніше, при більш сприятливих міжнародних обставинах, боротьба за форму перейде в боротьбу за зміст…

Оріховський:

– Имг… имг… Тепер вже дещо розумію. Ви хочете, при відповідній температурі, зрозуміло, заморозити зернята ідей і зберігати їх до часу, аж доки настануть сприятливі умови для їх сівби у землю? Так, ідейка доволі оригінальна… Я тільки боюся, що коли такі зернятка надто довго побудуть у стані замороження, то вони пізніше зовсім втратять здібність проростання. Забув, як воно в біології називається… Знаєте що, Іванчук? – Оріховський зробив багатозначну паузу. – Слухаючи вас, можна подумати, що маєш справу з агентом сигуранци… Чого ж ви рветеся у відчинені двері? Таж урядові нічого більше й не треба, як такого замороження революційного духу в народі! За таку роботу вони ще вам і спасибі скажуть, може, ще й медаллю нагородять.

Іванчук:

– Ви розумієте, але вам не хочеться мене розуміти. Ви хіба не знаєте, що тут мова не про чисту форму. Ми ж вивчаємо – і ви чудово про це знаєте – і історію нашого народу… Читаємо заборонені поеми Шевченка, Івана Франка, поглиблюємо свою національну свідомість прикладами героїзму нашого народу в минулому…

Оріховський:

– Я так вас і розумію… Це ви не розумієте, що таким методом боротьби ви нагадуєте стару діву… Так, стару діву, яка живе тільки тим, що згадує, яка вона колись гарна була у молодості. Безперечно, треба вивчати й знати минуле свого народу – без минулого нація взагалі не нація. Славні діла предків додають нам бадьорості, наснажують нас завзяттям і виробляють таке потрібне кожній свідомій людині почуття гордості за свій народ. Але, ради бога, не можна заради минулого закривати очі перед сучасним! Хто вам дав право дивитися тільки в минуле, не помічати сучасного, повертатися спиною до майбутнього? Коли ви самі будете сидіти склавши руки й миритись, ганебно миритись з тим, що є, то вам небагато допоможуть героїчні подвиги наших предків. Навпаки… ага, навпаки, вони покажуть ще виразніше вам, які ви – я не маю вас особисто на думці – нікчемні. Як говорить Шевченко, «славних дідів правнуки погані»… Хворий не стане здоровішим від того, що ви будете нагадувати йому, яким він колись здоровим був! Це одне. Друге, ця ваша замкнутість у собі, це обмеження членства однією тільки чи то пак, прошу пробачення, дівчата, двома гімназіями – це взагалі мертвонароджене дитя…

Стефа ворухнулася на фотелику. Пружина скрипнула, ніби хтось зойкнув.

– Ви не чули, панно Сидір, про те, що іноді діти родяться мертвими? До речі, ви пропонуєте метод перечекання. Але дивіться, що твориться… Коли Румунія загарбувала Трансільванію, Буковину, частину Добруджі, Бессарабію, то що тоді говорили деякі наші патріоти: потвора обжереться, а потім виблює… Тим часом що ми маємо? Постає велике румунське королівство – Романія маре, – про яке самі румуни склали приказку, що «Романія маре – мамаліга н'аре»… [37]37
  «Румунія велика – мамалиги немає» (рум.).


[Закрыть]Ясно, що нам аж ніяк не можна миритися з таким становищем, що ми не примирюємося і ніколи не погодимося залишитися на становищі колонії. Це для всіх нас ясно. Неясно лише поки що, які методи боротьби треба обрати… Я, наприклад, відкидаю, Іванчук, ваш метод заморожування, чи консервації, енергії на пізніше. Ви ж молоді, а молодь повинна іти в авангарді! Авангардом у боротьбі за національне визволення Північної Буковини повинна бути її молодь, так? Добре. Вдячний, що погоджуєтеся зі мною. Але мусите погодитися і з тим, що українська молодь на Буковині не складається з самих гімназистів! Це було б абсурдно і смішно!..

Іванчук:

– Ви хочете сказати, що нам треба єднатися з ремісниками, з робітниками? А ви знаєте, яким духом просякнуті ці елементи?

Оріховський:

– Я знаю лише те, що вони нічого поганого не хочуть для свого народу. За це я ручаюсь своєю головою…

Іванчук піднесеним, хрипким голосом:

– Ви сказали недавно, що якби мене не знали, то прийняли б за агента сигуранци, а я тепер вам скажу, що якби я вас не знав, то прийняв би вас за агента Комінтерну!

Іванчук сказав і сам злякався своїх слів, бо зблід від них, як стіна.

Дарка також злякалася: хоча б обійшлося без скандалу! Та, слава богу, Оріховський зовсім спокійний. Він обводить усіх спокійним поглядом і питає не без іронії:

– Чого ж ви так настрашилися? Будьте спокійні… я нітрохи не почуваю себе ображеним… Тут тільки одне непорозуміння, пане Іванчук. Ви грубо помиляєтесь, коли думаєте, що кожний, хто співчуває робітничому рухові, отримує за це гроші… Я зрозумів ваш натяк. Ми не торгуємо своїми політичними переконаннями. Ясно?!

Людина весь час говорила спокійно і раптом крикнула, ще й кулаком по столу вдарила. Зрозуміло, що така несподівана зміна поведінки могла збентежити присутніх.

Наталка взяла брата за руку, примусивши його сісти.

– Ні… Я таки не чекав від вас, що ви з Циганюком пуститеся на таку провокацію. Та що це? Що це за діалог між мною і Оріховським? Та я аж тепер бачу, що це звичайнісінька, наперед підготовлена провокація…

Очі Гиньо метали блискавки гніву на всі боки. На фоні гарячого кольору волосся ці очі видалися білими.

Аж тепер підвівся Орест. Він був спокійний, флегматичний, як завжди.

– А що ж ти називаєш провокацією – обмін думками? Так, тепер настає такий час, що ми повинні ясно визначати свої погляди. Буде вже тієї забави у гуртки: або робити справжнє діло, або киньмо все до чортової матері!..

Оріховський підняв руку:

– Заспокойтеся… пакс вобіскум! [38]38
  Мир вам (латин.).


[Закрыть]Я думаю, що сьогоднішній наш товариський, – не втримався він від посмішки, – обмін думками переконав нас усіх, що нам не потрібна боротьба для боротьби, що та боротьба повинна спиратися на якусь конкретну програму. Я знаю, Іванчук, що ви не любите цього слова, але без нього не можна… Далі: та програма повинна мати якусь перспективу, а такі питання не вирішуються в один вечір. Моя пропозиція, – він звернувся до сестри ласкаво, як завжди, коли звертався до неї, – відкласти цю справу на якийсь час, а поки що, Наталочко, пригадай собі, що ти – господиня… Як почуваєш себе? – він співчутливо приклав їй руку до чола.

Орест завів патефон. Музика «Дунайських хвиль» перенесла Дарку в інший світ. На березі Дунаю, але не на батьківщині Штрауса, а десь ближче, взявшись за руки, танцювали босі дівчата з водяними лілеями у волоссі.

– Треба думати, а не мріяти!..

Орест Циганюк нахилився так низько над Даркою, що його підборіддя торкнулося її голови.

– Дивіться, Дарко, яка чудова дівчина – Стефа…

Стефа, зачувши своє ім'я, повернулася до них лицем. Її рука перебирала янтар на грудях. Дарка не встигла відповісти, бо Наталка взяла Ореста за руку, вказуючи йому закоханими очима місце біля себе.

– Сідай, Ромку, – сказала до брата, – ми ж не про це тебе питали. Ми хотіли почути твою думку щодо нашої участі у святі возз'єднання – як ти вважаєш? Брати нам участь чи демонстративно не прийти на урочистий вечір?

– Моя думка, – він приклав великий палець до нижньої губи і замислився, – моя думка така, що треба нам взяти участь в цьому параді. Так!

– Це ж опортунізм! – крикнула Стефа і встала, але відразу ж сіла.

– Ні, – схилився злегка в її бік Оріховський, – зовсім ні. На даному етапі – користуюся фразою пана Іванчука – вам не треба встрявати в жодні демонстрації. Взагалі не робити нічого такого, що могло б потягти до масової відповідальності. Розцінюйте це як тимчасовий відступ, але пам'ятайте, що це – відступ, який робиться для кращого наступу. Потім, під час таких демонстрацій дуже легко можна дати себе спровокувати до різних виступів, катастрофічних щодо наслідків.

Іванчук зробив іронічну гримасу:

– Ви щойно говорили про те, що молодь повинна іти в авангарді, а тепер уже відступаєте? Чи, може, ви вже не причисляєте себе до молоді? Я не думав, що почую сьогодні таке від вас… Просто ніколи був би не повірив. Чи то у вас теорія – одне, а практика – друге?

Оріховський засміявся:

– На це ви мене не візьмете, Гиню! Застарий я горобець, щоб впійматися на полові. Ви що, чекали, що я вас озброю хлопушками і виставлю проти кулеметів? Ви цього чекали від мене?

* * *

Життя пливе рівномірно, як лінива ріка. Комусь сторонньому могло б здаватися, що немає жодних змін ані в школі, ані в Дарчиному житті.

Мігулів питає з однаковим спокоєм і ласкою як тих з «форте біне» [39]39
  Дуже добре.


[Закрыть], так і з «інсуфіцієнт» [40]40
  Погано.


[Закрыть]. Мігалаке теж без великих труднощів пригадував, що і Попович є в класі. Правда, питав її тільки в четверги, тобто тільки в дні граматики і правопису, але бодай помічав її в класі. Добрі очі учителя Сліпого, може, трохи частіше, ніж раніш, спочивали на Дарчиній голові. Мамині листи, як і раніше, були сердечні і ніжні. Ні тіні не помітив би ніхто в них докору чи жалю. На станції, як звичайно, в неділю були на десерт налисники з варенням. Навіть учитель релігії о. Луців однаково, як сорок років тому, закінчує урок словами: «А тепер помолимося господу богу, діти!»

Данко теж незмінно, коли вряди-годи налетить на Дарку, вітає її своїм улюбленим:

– О, Дарко! Як ся маєш?

Підготовка до свята возз'єднання без поспіху та гамору, але систематично посувається вперед. А решта – усе, як звичайно і як раніше.

Тільки Дарка одна в цьому зачарованому світикові згорає від таємного вичікування. Щось десь діється! Щось назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що всі ці Циганюки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промениться силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених вуст і невидним, без барви і запаху, промінням доходить до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже: «Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас».

Навмисно лізе Циганюкові на очі, щоб нагадати йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Повертається з Лідкою з школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами:

– Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!

Орест вітається і мовчки йде далі. Тоді Лідка з сміху впадає в лють:

– Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти хворієш манією переслідування!

Тепер Дарка за кожним поворотом з школи додому прискорює кроки.

– Скоріше, Лідко, скоріше! Або ти лишися, а я побіжу скоріше… До мене, напевно, лист прийшов.

Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора. Мабуть, не буде й завтра, ані післязавтра.

Вночі Дарка зривається і перелякано сідає на ліжку:

– Здається мені, що хтось стукав у вікно!

Приходить пані в нічному кафтанику і з свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся прочитає молитву за спокій покійників і йде спати.

Згодом, у болотистий день, коли на узбіччях зеленіє вже травка, а в яругах лежить сніг, приносить хтось у клас перші проліски. Бідні проліски, розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутоньєрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не змінює того факту, що весна вже з'явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.

Свято возз'єднання, офіційно сербаре унірій, вже не за горами. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській:

– Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю… щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди, будеш бачити! Будеш бачити, що з того вийде! – повторює Дарка, хоч не може передати виразно словами картину своєї уяви.

Оріховська не сердиться цього разу – вона гладить Дарку по плечу. Наталка щось на три роки старша за Дарку, тому рух цей виходить такий материнський:

– Нічого не станеться, Дарко. Так тепер треба. Ти заспокойся.

Дарка не вірить Оріховській: вони вважають її незрілою для справи. От і все.

День 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Ранок був похмурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли на свято всі учениці і учні обох гімназій. У спортовому залі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі і собі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими брудними струмочками. На передній стіні, облямованій сосною і трикольоровими румунськими прапорами, – портрети їх величності короля Фердінанда і королеви Марії.

Дарка хоче пропхатись наперед, але сильніші плечі заганяють її в найбільш глуху і тісну середину залу. Звідси вона не зможе навіть бачити Орестового обличчя. Здається їй, що він повинен бути між передніми, і, мабуть, так воно і є.

Спадає на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки), те, що колись розказував Дарчин дядько Муха про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді зібрався такий натовп, що дядько, щоб дістатися на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає страшно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?

Але в цю мить поважніє вся: зараз це почнеться. Їй неможливо навіть уявити собі, як саме почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне: «Ганьба окупантам!», чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а весь зал почне свистати?

Виходить на підвищення чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святкову промову. Знак, що це пересунено на іншу хвилину. Може, під кінець свята? Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. Під кінець («Про що він оце базікав?» – запитує себе Дарка) директор дякує від себе, від імені учнів та всього рутенського (читай: українського) народу на Буковині королю за те, що взяв українців під свою ласкаву опіку. Директор кінчає і злегка нахиляє голову.

Вчителі починають плескати у долоні. В залі то тут, то там злітає заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальці і витягає червону, набряклу шию: «Хто там посмів не бити «браво»?

Але тих, що плескали, було так мало, що легше було запам'ятати їх, ніж тих, яким не сподобалося директорське слово.

Інші пункти програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з шостого плутається в декламації і з переляку декламує двічі ті ж самі строфи. Зал аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: «Що там знову?»

Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається вперед. Тепер, під час державного гімна, це почнеться. Увага! Увага, хлопці! Увага, дівчата!

Директор закладає руку за спину («Чи він гадає в такій поставі співати гімн?») і передає на весь зал:

– Тепер прошу задніми дверима спокійно, поволі виходити на город. Там на пам'ять вічного возз'єднання Буковини з великою Румунією ми посадимо молодий дубок як символ сили і тривкості цього єднання. Прошу тільки виходити спокійно і без гамору.

Щойно розкопана земля – як маленька могилка. Учні шикуються навколо цієї свіжої рани землі й чекають. Саме проти Дарки, по той бік могилки, стоїть Орест. Його обличчя на фоні заплаканого неба таке бліде, що аж неприємно дивиться. Уста теж якісь такі, що цілком стираються грані між ними і обличчям. Дарка вдивляється в Ореста з такою напругою, що її праве око починає сльозити. Орест крутить головою, наче відмахується від чогось, і зустрічається з її поглядом.

«Я готова! Я на все готова. Чекаю тільки знака від тебе», – сигналізують розпалені Дарчині очі. Орест втомлено заплющує повіки і вмить знову їх розплющує. Значить, прийняв Дарчину готовність до відома. Дарка так пройнята тим, що має ось статися, своєю близькою вже участю в цьому, що на все це свято дивиться, мов крізь закопчене скло. До її вух, наче воском залитих, долітають поодинокі слова нової промови (говорить тепер їх директор з жіночої гімназії) і ніяк не можуть перелізти через поріг свідомості. Це вже так близько, що Дарка перестає дихати. Професор співу підносить руку вгору. Дарка скрикує раптом якимсь безголосим внутрішнім зойком і так застигає з широко розкритими очима: Орест теж співає королівський гімн…

Могилку засипають. Півколо рідшає. Грабарі розходяться. Тільки Дарка стоїть на своєму місці в болоті і на дощі.

– Дарко, ти глянь на себе, ти ж уся в болоті, – сіпає її за рукав Лідка, – візьмемо парасолі і підемо додому…

– Я не знаю, – відповідає майже непритомна Дарка, йдучи за Лідкою.

* * *

На другий день промите небо таке прозоре і синє, що здається, якби лягти горілиць до нього, то можна було б бачити себе, як у великому дзеркалі. Повітря переповнене тим ніжним запахом, який може видати тільки насичена весняним дощем земля. Небом, понад дахами будинків, немов торкаючися червоними ногами димарів, пливе самотній бузько з широко розпростертими крильми.

Весна йде і сміхом своїм бере в полон людей та природу.

Дарка з Лідкою приходять до школи у літніх плащах. Це смішно, але незаперечно. Ніщо так не нагадує нам весни, як літній плащ після хутряного пальта. Під гімназичною брамою дівчата здивовано дивляться одна на одну: що це? Прийшли аж так пізно чи прибігли так рано мури підпирати? О, хіба не рано, бо ж по дорозі зустрічали майже всіх тих, з якими щодня схрещуються їхні стежки. Прожогом кидаються до вхідної брами.

Тільки переступають її поріг, як від стін відскакують якісь незнайомі панове:

– Віддати книжки, йти в зал, – командує один з них безоглядно.

В Лідки сама впала на сходи торба з книжками. Дарка притулила свою міцніше до грудей.

– Що це таке? Я нікому не дам своїх книжок! Я нікого не знаю!

– Не базікати. Ми з сигуранци. Ніхто книжок не забере. Дістанете їх цілими назад. Мусимо тільки їх переглянути. Тепер просто до залу.

По дорозі до спортового залу ще одна варта таємної поліції. Біля самих дверей – пара обмундированих сторожів громадської безпеки. В залі гамірно. Можна сказати – навіть весело. Роз'юдженим джмелем гуде тільки одне питання: що сталося?

Біжить чутка, що хтось шиби вибив директорові. Може, й так, він заслужив на це. Але по дорозі перехрещується з нею новий здогад: хтось з даху гімназії скинув державний трикольоровий прапор.

Це вже серйозніше… Думка про директорові шиби відпадає, як смішна і нікчемна.

– Слухайте, це все пусте… слухайте… слухайте всі… – біжить десь з лівого крила захекана нова вістка. – Все це нісенітниці. Хтось надіслав погрозливу телеграму до самого міністра.

– Ах!

Так, але через хвилину і це припущення відпадає. Адже міністр у цей день перебуває у Франції.

Дурний сторож дзвонить на першу годину, як нічого не сталося. Та дзвінок цей, здається, пригадав директорові, що вже всі зібралися. Він входить до залу у товаристві кількох учителів, дуже заклопотаний, і весь зал видихає широкий, визвольний віддих. Відомо: краще найгірше лихо, ніж непевність. Нарешті директор скаже їм, у чому річ і що це все за комедія. Директор відкашлюється, стає серед учнів. (Дарка бачить його обличчя тільки до очей). Він говорить голосом, яким виголошують промови над могилою заслужених, але ненависних людей:

– Цієї ночі чиясь злочинна рука допустилася нікчемного, кари гідного вчинку. Хтось зрубав аж біля самої землі дуб, якого ми вчора спільно посадили як символ вічного об'єднання Буковини з Румунією. Є певні підозри, що цього ганебного, нікчемного, кари гідного вчинку допустився хтось з учнів цього закладу.

Дарка ховає обличчя в долоні. Їй здається, що сигуранщики мали б право повести її на шибеницю за цей радісний вогник, яким спалахнули її очі від тієї вістки. Директор пригадує свою останню пересторогу і погрозу. Він закликає винуватця добровільно признатися, бо тільки ця єдина обставина може врятувати обидві гімназії перед їх розпуском. Саме обидві, бо обидві вони користувалися городом, де був закопаний дубок.

У залі тихо-тихо.

Директор підносить голос і тепер згори натискає ним на винного:

– Винний у залі є. Поліція теж. Кожної хвилини директор може звеліти заарештувати його, але тоді співвина падає на всіх. Ніхто не вірить і не повірить, щоб винний у своєму злочинному ділі був сам. Він мусить мати спільників. Таких, що були з ним у змові. Коли він сам признається, то хоч врятує своїх товаришів. Коли він був відважний, щоб вчинити таку ганебну справу, то невже ж тепер не стане у нього сили, мужності і відваги взяти відповідальність за свій вчинок? Чи, може, цей «герой» хоче врятувати себе долею кільканадцяти товаришів? Нічого йому це не допоможе, бо його прізвище вже відоме сигуранці. Йдеться тепер тільки про порятунок гімназії. – І директор ще раз повторює авторитетно: – Тільки та обставина, що винний виявить сам себе, може врятувати обидві гімназії.

Кілька учнівських голів оглядається позад себе. Не кожний має бажання прощатися з школою. Де ж той, що повинен признатися і врятувати своїх товаришів?

Ніхто не признається.

Директор ще чекає. Згодом говорить твердим голосом:

– Ось вам моральна вартість ваших проводирів. Знає дуже добре, що його прізвище вже відоме поліції. Знає, що це єдиний засіб врятувати дві гімназії від ліквідації… – директор від обурення не може говорити далі спокійно.

Він заспокоюється на хвилину, потім починає вже іншим тоном:

– Жіноча гімназія може розходитися додому. Про всякі дальші розпорядження дирекція оголосить на чорній дошці.

Дівчата заворушилися лавами. Вони відділяються від хлопців.

Біля дверей стають учителі й пильно стежать, щоб із спідничками не висунулись і якісь штани. В коридорі під оком сигуранщика треба кожній перевірити свою торбину й на запитання, чи чогось не бракує, відповісти «ну», що румунською мовою означає «ні».

По дорозі Дарка пригадує собі щось і звертається раптом до Лідки:

– Я маю латинську граматику Оріховської. Іди сама… Я побіжу, може, ще дожену Наталку і віддам їй книжку.

Це сердить Лідку:

– Бігме, Дарко, ти трохи дурнувата! Ти гадаєш, що комусь тепер латинська граматика в голові! Але як хочеш її догнати, то лети, бо Наталку ледве вже видно!

І Дарка біжить:

– Наталю… я маю… тво-ю граматику-у!

Оріховська зупиняється. Тоді Дарка, замість того щоб дістати з торбини граматику, чіпляється рукою за Наталчин комір, притискає її до себе і питає переляканим за свою сміливість голосом:

– Наталко, я тебе благаю, скажи мені… це зробив Орест?

Наталка аж подається назад від такого запитання. Вона міряє Дарку грізним поглядом і без слова йде далі. Дарка дозволяє їй пройти кілька кроків, але вмить наздоганяє її і, знову чіпляючись за її руки, починає виправдовуватись:

– Я знаю, що про такі речі не можна питатись, ані говорити, але я так хотіла б це знати! Ніхто не знає, як це важливо для мене… для цілого мого життя…

Наталка мовчить. Тоді Дарка каже благально:

– Коли не хочеш про це говорити, кліпни тільки оком, що «так»…

Наталчині очі дивляться просто й непорушно, ніби її повіки та вії були з бляхи. Пройшовши кілька кроків, Наталка посміхнулася загадково.

– О Наталю! – Дарка хоче поцілувати товаришку, але та ухиляється від поцілунку і каже м'яко:

– Не роби дурниць на вулиці! Дивись, хліб вилітає з торби…

І доки Дарка вовтузиться з сніданком, Наталка Оріховська переходить на протилежний тротуар.