Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 33 страниц)

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: навіщо ще одна куля, коли ворог упав уже, смертельно поранений з першого удару?

Мігалаке ходить по класу в нових лакованих туфлях, і немає способу заткнути йому рот.

– У школі є прості, дуже прості засоби для учениць, які не хочуть любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома – мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки. Домнішора Поповіч скоро переконається в цьому сама. Так… так…

Чи для погрози іншим, чи мала бути це ще одна кулька у плечі покійника, – Мігалаке вийняв свій блокнот, щось зазначив у ньому і поволі-поволі сховав до кишені.

Урок тягнувся довго, безнадійно довго. Учитель викликав Ориську кілька разів. Вона з кожним разом відповідала дійсно краще від інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Одночасно з дзвінком Мігалаке вислизнув з класу.

Клас якусь мить зберігає спокій, як їздець, що спускається чвалом. Потім здіймається галас, така злива голосів, що Дарка не може розрізнити, який вигук кому належить. Понад усі «підлизайки», «паршиві вівці», «бойкоти» пробивається один високий голосок:

– Тьфу! Тьфу! Тьфу!

Це відхрещувалась від Ориськи Ольга Косован способом, яким її мати чи бабка відхрещуються від злої сили.

Тоді Малінська схопила її за руку і скрутила так, що Ольга зойкнула:

– Ти, мужичко, ти на кого тьфукаєш? На дочку священика? На дочку священика?

Малінська (така короткозора, що коли читає, то книжку підсуває до самого носа) нагнулася до Ориськи й почала своєю хусткою втирати їй очі, хоч очі в Ориськи були сухі.

Тоді Дарка зрозуміла: те, що єднало дочок впливових батьків, було сильніше від того, що могло їх різнити.

Ориська сидить на своєму місці червона і зовсім не захищається. Її очі кольору старої бронзи мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якомусь екстазі дивляться перед собою так не по-земному, начебто удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать тих очей, а тільки згорблені плечі.

Клас аж реве, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює в її бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її носом. Тоді Ориська вибухає довго стримуваним плачем:

– Чого хочете від мене? Чого ви вчепилися в мене?

Оріховська заплескала в долоні:

– Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку жодна з нас три дні не озивалася до Кентнер. Хто за це?

Більшість була за Оріховську. Збоку мало вигляд, наче Оріховська провела нитку між своїми і новими. Свою можна було покарати, але своїм треба теж простити. На зайду можна плювати, і не буде в кого просити пробачення.

Ориська вже не плакала. Сперлася обома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргала до Дарки:

– Ходім трохи пройдемося, бо тут можна здуріти!

Але проходитися не було коли, бо на першому поверсі пролунав дзвінок і треба було з порога завертати до парти. За якийсь час втихло в коридорах. Тепер дудонять кроки учителів. Тих, що поспішають, і тих, що мають час.

В напрямі п'ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмедячі кроки.

Клямка цокає, відчиняються двері, а вчителя не видно. Що, він поправляє собі шкарпетку, може? Аж ось став у дверях велетень, який закривав собою вхід аж до верхніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого великого чоловіка. Дарка не бачить нічого, тільки рухливу сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до столу. Згодом набирає відваги придивитися уважніше до шпиля цієї гори. І диво: обличчя в цього велетня звичайне, схоже на інші. Ясно-сині, ще синіші на червоному фоні обличчя очі, може, навіть симпатичні.

– Сідайте та дайте мені трохи спочити.

– Прошу пана професора! Ми вже так затужили за паном професором! Ми не можемо без вас жити!

– Дайте спокій, Коляска! Я тільки раз повірив у щось таке і тепер каятимусь до самої смерті.

Вийшло дотепно, але не можна сміятися з учителевої жінки! Тим паче, що це не секрет, що між Мігулевими нема життя.

– Прошу пана професора, а були між істориками і молоді хлопці?

– Чи Ясси більші від Чернівців?

– Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

– Прошу пана професора, чи там дійсно жінки лакують собі нігті назелено?

Учитель витер піт з чола.

– Раджу вам, а особливо вам, Коляско, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, я й так не подарую вам уже ані хвилини з години історії. І так я мушу подумати… гм, як би то зробити, щоб наздогнати пропущений час… Гм…

Він заклав руки за спину і почав у задумі міряти клас від дошки до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і піймала себе на чомусь, про що досі не знала: обидві, тільки вони вдвох, мали навскіс пов'язані бантики на блузках.

Дарці здавалося, що це її власна ідея – в'язати так бантик, а тепер бачить, що це запозичено у Стефи. Навіть більше! Навіть цей закрут волосся поза вухо – Стефин.

«Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього», – думає Дарка. Їй уже цілком ясно, що з усіх подружок вона любить Стефу найбільше. Навіть більше, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти ні з чим. Як от сонце не має порівняння для себе!

Учитель уже щось надумав, бо зупиняється коло столу. Гора мусить обпертись, щоб не похитнутися.

– До історії треба купити собі підручники. Ви знаєте, що я навіть не питаю ученицю, яка не має книжки. Я радив би вам теж, – Мігулів любить радити, – не пускатися на штучки, як ви це вмієте, що вас по дві вчаться разом з одної книжки. Це вас не врятує, бо кожна мусить мати свою книжку. Цього року будемо вивчати всесвітню історію… Гм… матеріал великий, а ми вже й так майже місяць пропустили… Треба буде щось придумати. Є підручник, навіть дуже добрий, українською мовою, але він надто дорогий і завеликий для вас… а ми мусимо поспішати. Може, порадимо собі ось як: ви купіть собі підручник румунською мовою Ніколіци, частина третя.

В класі знявся галас:

– Ми не розуміємо по-румунському!

– Просимо нам задавати навіть більше, але з українського підручника.

– Не хочемо… маємо досить румунської команди на фізкультурі! – гукнула Оріховська так завзято, нестримано, що кілька учениць оглянулося на неї. Учитель удав, що не чує, не здогадується, від кого походять ці слова, і дивився на клас з добросердечною усмішкою. А клас, накричавшись, втихомирився.

– І чого ви зняли такий вереск? Я прекрасно знаю, що ви не розумієте по-румунському. Небагато ви зрозумієте і з української книжки, чи як ви думаєте, Кентнер? Хіба ви не розумієте, що мені було б краще викладати вам по-українському, але не дамо собі ради, й баста! Щодо румунського підручника, то я думаю так: я розповім вам спершу по-українському, про що йде мова, щоб ви мали загальне поняття про справу, а в румунському підручнику підкреслю тільки три-чотири найважливіших речення, і ви їх завчите мені напам'ять. Цього буде досить! Коли прийде пан інспектор, то я вже буду вас питати, щоб ви вміли мені відповісти. Я раджу вам пристати на це ще й з такої причини: на з'їзді істориків у Яссах був і чернівецький візитатор [18]18
  Інспектор шкіл.


[Закрыть]. Там він заявив при всіх, що цього року звертатиме особливу увагу на історію. Коли прийде до нас пан візитатор, то, хоч законно маєте право вивчати історію на українській мові, панові візитаторові треба буде відповідати по-румунському. Хто цього не схоче чи не зможе, той матиме справу з паном професором Мігалаке, бо візитатор запитає Мігалаке, як це він так навчає румунської, що учениці не вміють склеїти двох речень. Я радив би вам послухати мене. Тільки ви не думайте, що ці речення, які ви мусите визубрити напам'ять, зможете мені калічити чи стогнати. О ні, панни! Це вже дійсно мусить бути назубок!

Це був останній пункт умови. Учитель оглянув клас. Слова його зробили своє. Спокуса була надто велика, перевага на користь класу очевидна, пункти умови дуже ясні, щоб боятися якогось підступу. Риску ніякого, навпаки – певний виграш.

Лідка хоче ще щось спитати:

– Прошу пана професора, тільки те будемо вивчати, що ви нам зазначите у книжці? Чи ви двічі питатимете: раз по-румунському, а потім ще раз, ширше, по-українському?

Ця вимога чисто дитяча, і від неї стає ніяково класові. Клас одержав такі добрі умови, що торгуватися ще – це вже хамство. Виходить ще й таке, що вчителя ловлять на слові, чи як? Ні, ця Дутка дійсно забагато дозволяє собі. Так, мабуть, думав і вчитель.

– Мені здається, Дутківна, що ви добре чули те, що я говорив. Цього має бути для вас досить.

Лідка сідає засоромлена. Тоді знову встає Оріховська. Ця має червоні плями від скронь до вух. Клас насторожується. Оріховська скаже щось нове. Мала Кентнер морщить чоло: «Хай би вже так було, як постановлено». Голос Оріховської не такий впевнений, коли вона говорить:

– Ми будемо пильно вивчати історію, прошу пана професора, але ми просили б таки, щоб викладали її нам по-українському з наших старих підручників.

Дарка здогадувалася, в чому справа. В старих підручниках не було ні шовіністичного освітлення історії Румунії, ні того настільки нахабного паплюження історії українського населення на Буковині, як у цих нових, післявоєнних, виданих уже румунською мовою. Оріховська, зрозуміло, не може заговорити про це ясно, й от вибрала вона собі такий маневр: начеб її непокоїла виключно мова викладання, а не істотне – зміст.

Клас заворушився. Що? Що?! Коляска кидається сюди і туди: де більшість? Як більшість думає, бо ж вона не знає, яку їй позицію зайняти? Хоче бути з тими, що виграють, а не програють!

Лідка не тільки не приховує свого незадоволення цим нерозумним виступом Оріховської, але, навпаки, шепотом і неспокійною, повною обурення поведінкою намагається викликати незадоволення виступом Оріховської і в інших. Хоче завербувати якнайбільше однодумців, щоб нарешті дати по лобі нерозумній думці.

«Здуріла Оріховська? Рватися до книжки тоді, коли сам учитель дає нагоду легше завчати предмет!»

Стефа Сидір цвіте. Її очі дивляться кудись понад головами всіх незадоволених, розчарованих, щоб тільки не каламутити собі радості та тріумфу від геройського виступу Наталки. Так повинно було бути. Так сталося. Гаразд. Дуже добре.

Романовська, яка під час промови вчителя поводилася байдуже, тепер шукає Наталчиних очей, щоб переказати їй, що вона з нею і за нею. Може, вона повинна була зразу більш активно виступити на захист цієї думки, але, господи, ніхто не може закинути їй, що вона притакувала словам Мігулева. Вона з самого початку була проти, тільки просто не була певна, чи ще хтось такої самої думки, що й вона.

Учитель заклав руки за спину і роздивляється по класу. Видно, лихий. Дарці аж дивно, як змінилося те велике, ще півгодини тому таке добродушне обличчя.

Тепер він говорить, намагаючись зберегти бодай зовні спокій, виключно до Оріховської:

– Якби всі були такі здібні, як ви, Оріховська, то будьте певні, що я не починав би всієї історії з підручником Ніколіци. На жаль, не можна всім пристосовуватися до одиниці, а одиниця мусить погодитися з вимогами більшості. Так є і завжди так було, Оріховська. Вважаю, що справа вже вирішена, і нема чого говорити більше на цю тему. Прошу сідати!

Коляска, яка ще за хвилину перед тим вагалася, тепер уже наважилася. Вона блискає своїми дорогоцінними зубами до Лідки: мовляв, можна було передбачити, що ми виграємо.

Дарка глянула на Оріховську. Що це? Що з нею? Таж її справа програна, чого ж вона з таким тріумфом дивиться на всіх? Дивно. Дуже дивно.

Під час перерви підходить Стефа до Дарчиної парти. В Дарки починає жвавіше стукотіти серце.

«Хоч би тільки не почервоніти», – вгамовує себе Дарка.

Та Стефа – не до неї. Ні, обіймає Оріховську за шию і каже впівголоса:

– Добре сказав Орест, що не з'їзд істориків, а конгрес румунізаторів.

– Пс-с! – моргнула до неї Наталка так, що Дарка зразу здогадалася: вона застерегла її перед Дарчиною присутністю. Дарка враз вийшла з класу в коридор. Зробила, мабуть, це явно підкреслено. Але ж хіба вона могла інакше? Коли Стефі ліпша, ближча Оріховська, то вона, Дарка, не стане набиватися з своєю дружбою. О ні!

Вона не дозволить себе ображати: обривати з півслова перед Даркою, мов перед дитиною якою чи, ще гірше, перед непевною людиною.

Стефа обіймає Оріховську (що, певно, не потребує цього) і боїться звірити свою таємницю Дарці, яка любить її, як ніхто, може, в класі. І чи не смішно, що людське серце чулим називають?

До класу повертається Дарка з таким важким серцем, що від цього тягаря в грудях починає аж голова боліти. Не має майже ніякого значення навіть те, що вчитель природознавства Порхавка поставив Дарчин гербарій за зразок цілому класові.

– Попович забере усю любов пана професора до нас! – так сказала Коляска.

V

Після останнього уроку Стефа сама підійшла до Дарки.

– Ти мусиш колись прийти до мене, – сказала сердечно і поклала руку на Дарчине плече.

Не були це ні перепросини за попереднє, ні залицяння, ні чемність. Це була просто дружба. Дарка це зразу відчула.

– Гаразд. Як хочеш, то я прийду сьогодні до тебе. Розв'яжемо задачу з математики на п'ятницю.

Стефа потерла по лобі своїми гарними пальцями:

– Ой, сьогодні ні!..

– Чому? – вихопилося в Дарки, і вона відразу пожалкувала за свою поспішність.

Стефа обняла Дарку за плечі (як вона пахне, вся ця дівчина!):

– Коли ми маємо бути добрими приятельками, то я не хочу тобі неправди говорити. Я це кажу тому, що я не можу тобі сказати, чому ти не можеш прийти сьогодні до мене…

Дарчині очі стали зовсім вогкі від нового розчарування.

«Коли сьогодні не можеш прийняти мене, то навіщо було взагалі запрошувати?» – дорікають ті очі Стефі. Все ж Дарка не хоче, щоб Стефа здогадалася, як це їй боляче, і тому намагається засміятися:

– Я знаю, яка це причина. Ти маєш рандеву з якимсь хлопцем…

Стефа нітрохи не бентежиться:

– Ти помиляєшся… Це щось серйозніше. Колись, може, зможу і з тобою про це поговорити. Поки що це таємниця, про яку я не маю права говорити.

– Але як буде можна, то скажеш мені, яка це таємниця… так? – не питає, а просить Дарка. Для Стефи це зовсім природно:

– Ясно, що скажу тобі! Бувай!

Стефа збігає з своїми книжками, але на передостанньому східці зупиняється, бо згори дає їй якийсь знак Оріховська. І Дарка чує на власні вуха, бо ж не може не чути, стоячи за спиною Оріховської, як та передає їй:

– Отже, о шостій!

Значить, цю таємницю Оріховська також знає. Значить, Оріховська ближча її серцю. Значить, на сімнадцять дівчат у класі Дарка не має жодної щирої душі. А все це разом значить, що людина дуже радо втекла б з цієї школи, від цих товаришок, цих Лідок, Орисьок, навіть від цих гарненьких Стеф до Веренчанки, до тата, мами та бабусі.

Дарка хоче сама йти додому, тому виходить остання з класу. Під тягарем своїх думок сходить униз поволі, східець за східцем, але раптом на п'ятому східці зупиняється, глибоко вдихає повітря і швидко перескакує по два східці відразу: Данкова ясна чуприна (що він робив тут після обіду?) тільки що майнула з класу до вхідних дверей.

Сьогодні такий лиховісний день. Що то буде, божечку, що то буде, ще як і Данко чкурне у ворота, ніби не впізнавши, не помітивши її?

Адже вже раз говорив їй, що учням заборонено заводити балачки з ученицями! Та, о, диво солодке, Данко не втікає від неї.

– О, Дарко! – каже за своєю звичкою і зупиняється. – Скільки ви уроків мали?

Дарці перехопило віддих у грудях, і вона не зразу може відповісти на таке звичайне запитання.

– Можна тебе провести трохи? – питається Данко.

«Може, йому здається, що він не зі мною говорить?» – аж не може вірити своєму щастю Дарка.

– Спізнишся дуже на обід, як підеш зі мною, – дивиться на його втомлене лице ніжними материнськими очима Дарка.

– Дурниця, – відповідає він рухом голови і руки водночас, але таким, що Дарка визнає його правоту: це дійсно дурниця.

– Ти не гніваєшся на мене, що я до тебе не показуюся? – запитує і відразу ж виправдовується: – Ці репетиції в музичному інституті страх як забирають в мене час.

– Коли ти дійсно не маєш часу, то чого я маю гніватися на тебе? – каже обережно Дарка. Слух Данка став вразливішим, ніж колись.

– Зіпсувало тебе місто, Дарко, – сміється Данко, – і ти вже не віриш мені.

Дарка воліє про це не говорити. Ще трохи – і вона ладна докоряти собі, що не він її, а вона його забуває. Що знає, наприклад, вона тепер про нього? Як знає вона його думки, його плани на наближче майбутнє?

– Знаєш, з дому писали, що на великдень буде шлюб Улянича з панною Софійкою. Погуляємо, Данку? А ти… ти хотів би бути професором, так, як Улянич? – хоче щось про його думки довідатися Дарка.

На таке запитання Данко відповідає сміхом:

– Що тобі бог дав? Я… я… мав би колись бельфером [19]19
  Вчителем (зневажливе).


[Закрыть]бути? Ти іноді щось таке смішне скажеш, Дарцю! Знаєш, ким я хотів би бути? Я хотів би колись мандрівником бути! Глобтретером, обходисвітом! Розумієш, що це значить?

Дарка не розуміє цього нового слова, але виразно відчуває всю його безодню. Обходисвіт? Вічний мандрівник? А що тоді з нею буде?

Та Данко сам уже спростовує сказане:

– Це тільки така моя мрія. Кожний мріє про щось, а хіба все з того, про що мріємо, здійснюється? Хіба так, Дарцю? Я буду музикантом-скрипалем. Я вже сказав це собі, і так воно буде. Ти побачиш, колись будеш про мене в газетах читати!

– Я повинна про тебе і без газет знати, – злегенька натякає про їх дружбу Дарка.

– Авжеж! Ми завжди будемо друзями, хоч би я і від'їхав звідсіль. Я завжди писатиму до тебе з дороги…

«Тільки це… з усіх моїх мрій – тільки це?» – починає пхинькати Дарчине серце.

– І що тобі з того буде (не зважується сказати «нам»), як ти будеш відомим скрипалем?

Теж питання! Данко мало не розсердився на Дарку за нього. Ще питатися, що йому з того буде, як він буде славним скрипалем! А те, що про нього говоритиме і писатиме цілий світ? А гроші? А подорожі від столиці до столиці? А багаті банкети на його честь? А те, що його ласки запобігатимуть найбільші пани? А музичні вечори при королівських дворах? Питати ще, що йому буде з того?

– О, будь! Будь славним скрипалем! – вже сама штовхає його Дарка на цей шлях слави.

– Ти думаєш, що це так легко – стати славним? І що ти можеш розуміти в цих справах? – борониться Данко перед її порадами. Може, навіть для того, щоб пізніше не мав потреби ділитися з нею своїми успіхами. А може, гордий, хоче сам пройти цей шлях. Треба знати Данка Данилюка! І Дарка не турбує більше своїми розпитуваннями. Вона знає, що тепер треба мовчати. Мовчати і чекати, а там якось усе влаштується. Так поступають усі розумні і благородні жінки.

– Дарко, з якого часу ти співаєш у хорі? – пригадує собі раптом Данко їх зустріч на репетиції і своє здивування. – Чого ти говорила мені тоді на канікулах, що не маєш слуху?

– Бо ж так воно є, що я не можу виступати на сцені, – дає Дарка відповідь, що однаково добре може підходити до правди, як і до брехні.

– Я десь у лютому, а може, і скоріше, маю виступати у музичному інституті. Раз граю у квартеті, а другий раз тільки у супроводі фортепіано. У квартеті грають самі хлопці. Фортепіанний супровід дали одній учениці з «Лічеул ортодокс». Румунці. Вона вже тепер боїться. Дівчата ніколи не будуть відважними.

Дарці пригадується одна сумна неділя:

– Чи вона… ця учениця, називається Джорджеску?

Данко не любить, коли хтось надто цікавиться його справами, але цим разом він задоволений, що Дарка знає.

– Так ти, може, її знаєш? Еге, її звати Джорджеску. Лучіка Джорджеску.

Дарка хотіла б щось більше довідатися про цю ученицю, але не має відваги спитати.

Така перелякана своїм щастям, що боїться сполошити його відвертим запитанням.

– Вертайся вже, Даночку, – каже з виглядом закоханої, яку переживання зробили старішою на два роки щонайменше. Може, ця зустріч, коли тепер перерветься, видасться йому закороткою, і він схоче перенести все недомовлене на інший, умовлений час. Але Данко не розуміє її. Ніколи не розуміє її. А що ж це дальше буде?

– Я пройду ще кілька кроків і вернуся. Не хочу, щоб ти через мене на обід спізнилася. Добре тобі на станції, Дарко?

– Так собі, як на станції, – зовсім прив'яла Дарка.

– За Веренчанкою не тужно тобі?

– Вертайся вже, Данку, я піду сама. Чого ти маєш через мене спізнятися?

– Дарко!

Дарка хватає його за руку, хоч це аж ніяк не годиться дівчині:

– Я тільки так кажу… я тільки так кажу, Данку. Я ж хотіла б, щоб ми разом були, але так не можна… Сам знаєш, що так не можна.

Данко звільняє свою руку від Дарчиних пальців, але очі в нього розчулені і уста тремтять від хвилювання:

– Моя маленька дівчинка, – шепоче їй ніжно, – іди тепер додому і будь доброї думки…

Вони подають одне одному сердечно руки, якусь хвилину тримають свої долоні міцно одну в одній, нарешті розлучають їх. Розходяться, щасливі, ще з слідами тепла на своїх долонях.

Дарка за звичкою глянула на годинник на ратуші. Не повірила своїм очам, зупинилася, поглянула уважніше. Потерла долонею по лобі, по повіках: як це сталося, що вже без п'ятнадцяти шоста? Адже вони так мало сказали одне одному, власне, нічого не сказали, а кудись півгодини втекло. Поки добіжить додому, спізниться на сорок п'ять хвилин. А, нехай!

Вже заходить у браму і все ще не знає, що відповісти, коли її спитають, де була. А може, і з ким? Це гірше. Це просто страшно. Дарка береться за клямку від кімнати і все ще не може знайти в пам'яті хоч би одного, хоч би дрібного, як макове зерно, виправдання. Аж коли відчиняє двері і натрапляє на приготовлене до сенсації Лідчине обличчя, відразу вирішує не виправдовуватися.

– Добрий день!

Дарка дуже бажає, щоб голос її був такий, як завжди, але це не виходить.

Господиня замість відповіді на привітання запитує, ніби про якусь дрібничку, що про неї тільки мимохідь згадується:

– Овва, а ви де так засиділися, панно Дарусю?

Дарка не дивиться на господиню, але уявляє собі, що з неї мусить аж пара бухати з досади.

– Я бачила, як вона… – з виваленим язиком пропонує свої послуги Лідка.

Дарці щойно тепер спадає на думку, що ця мавпа мусила її підглядати. Господиня замахується руками:

– Лідко, дай спокій, я тебе не питаю. – (Ніби Лідка не розповіла їй уже всього!) Потім знову до Дарки:

– Де, де ви були, панно Дарусю? Бо, бачите, коли татко давав мені вас на станцію, то просив, щоб я пильнувала вас. Тому хотіла б я знати, де ви були цілу годину після виходу з школи…

«Ну… ну… – поправляє Дарка її в думці, – тільки не перебільшуйте. Не годину, тільки три четверті».

– Я була з кимось з нашого села, – зухвало цідить слова Дарка.

– Що значить «з кимось», панно Дарусю? Я повинна знати, з ким і де?

Лідка перегортає якусь книжку, але Дарка добре бачить, з якою притамованою цікавістю слідкує вона за її словами.

«Яка фальш!» – думає Дарка.

Та цього досить, щоб зразу стати байдужою, зухвалою, самовпевненою, аж до нахабства:

– Яка кому справа до того, з ким я була? Я напишу про це мамці… Мама знає його…

– Овва, та це «він»? А я не знала… я не припускала, панно Дарусю… Сумніваюся, дуже сумніваюся, чи ваша матуся зрадіє такому листові.

– Може, і зрадіє, – не здається Дарка. Навпаки, ще й посміхається зловтішно.

Бліде, мов з тіста, лице господині стає вмить червоним.

– Дуже гарно поводите себе, панно Дарусю! – каже вона і виходить з кімнати, тріснувши дверима.

Дарці враз стає дуже прикро: не повинна була так скипіти! І що тепер буде? Просити пробачення в господині вона не стане, хоч би її за це й з хати прогнали. Таку вже має вдачу. Чи це її вина? Скоріше це вина матері, що її такою народила. Ні, пробачення просити вона не буде, але як господиня заговорить до неї хоч одне привітне слівце, то буде вже чемна і уважна. Цього буде досить. З рідною мамою починаються в Дарки від цього завжди всякі перепросини.

Та ось господиня повертається з кухні з листом у руці і кладе його перед Даркою:

– Листоноша ще зранку приніс…

Дарка бере лист до рук, але не може розкрити його, бо пальці відскакують від нього, мов від кларнета: лист заадресований батьковою рукою. Досі завжди писала мама. Навіть коли тато дописував щось у листі, то адреса була завжди мамина. Господи, що сталося там, вдома? Нарешті якось розкрила конверт, і з нього випав лист. Такий малюсінький, як візитний білет. Дарка примружила очі. Кров затанцювала на її обличчі.

– Що сталося? Хтось, може, дома хворий? – кинулася господиня.

– Дарко! Дарко! Що сталося? – гукала над вухом Лідка і кинулася до листа. Дарка мусила признатися, бо й так були б видерли листа з рук і самі прочитали б.

– Я мушу мерщій додому їхати…

– Але чого? Чого?

– Бо в мене народилася маленька сестричка…

– І татко пише, щоб ви зараз приїхали? – ніби дивується господиня.

– Татко цього не пише виразно, але ж я мушу побачити, яка вона, сестричка… Хоч ми з мамцею хлопчика чекали…

Тоді господиня, може, навіть з заздрості, що Дарку спіткало таке щастя, сказала щось зовсім недотепне:

– Нема ще на що дивитися! Як приїдете додому на різдво, то тоді буде сміятися до вас.

– А я таки сьогодні поїду! Може, для когось «нема на що дивитися», а мені цікаво, як моя сестричка виглядає.

Цього господині було вже забагато, і вона гримнула гостро:

– Не говоріть дурниць! А втім, поїзд гроші коштує. Звідки візьмете? Я не маю, щоб вам позичити.

І хоч Дарка знала вже, що не поїде, вона ще стояла на своєму. Таку вже якусь цап'ячу вдачу має.

– Але ж я мушу їхати!

Та Дарку вже ніхто не слухав. Пані пробурмотіла щось під ніс по-німецькому, що мало означати у перекладі на нашу мову, не дослівно, звичайно, – «піп у дзвін, а чорт у калатало», і вийшла з кімнати. Тоді Дарка з розмахом (щоб Лідка бачила) розіклалася писати листа до мами. Хотіла тільки настрашити Лідку. Ніби пише скаргу до своїх батьків на неї і на її маму. А в дійсності вона вже розтанула зовсім від звістки про народження сестрички.

«Найдорожча мамусю і дорогий, коханий татусю!

Дуже хотіла б я побачити нашу маленьку дівчинку. Дуже-дуже! Але я знаю, що поїзд коштує, і ми не можемо так витрачати грошей, тому навіть не думаю про те, щоб їхати тепер додому.

Прошу мені зараз відписати, на кого вона більше подібна, які має очі, яка вона велика. Чи дуже плаче? Я хотіла б їй купити щось від себе, як приїду на різдво, тільки не знаю що. Мені досить добре. Двічі на тиждень є третє, а в неділю завжди щось солодке. З Лідкою не лаюся, але не вона моя сердечна подружка. Мамо, ви іноді на мене нарікали з татом, але якби мали таку дочку, як Лідка, то щойно тоді були б бідні. З Ориською теж не живу у дружбі. Вона учинила в класі таке, що тепер ніхто не хоче її мати за товаришку. Вона підлабузнюється до професора румунської і всіх через те пхає у біду. Не знати, що з нею далі буде, бо досі майже ніхто до неї не відзивається. Прошу про це не згадувати пані Підгірській, бо ще скажуть, що я навмисно так наговорюю. Мене люблять професори (крім Мігалаке), а найбільше професор Порхавка з природознавства. Я ходжу співати, бо мене сам професор вибрав до хору. Ще тепер не вільно мені співати, аж по півроці, але всі думають, що я теж співаю. Данко дуже здивувався, коли побачив мене між співачками. Якби мамуся бачила, які він мав здивовані очі! А я така щаслива, така щаслива, що не гірша за інших. Прошу тільки не прохопитися перед Данковою мамою, що я ніби співаю.

Тепер хотіла б я тобі, мамусю, сказати щось на вушко, але у листі це неможливо, тому вже мушу написати. У нас в класі є одна дуже-дуже гарна (краща за Ориську, краща навіть за Лялю Данилюк!) дівчинка. Звати її Стефа Сидір. Мамуню, я не знаю, що дала б, щоб вона тільки захотіла бути моєю подружкою. Але не такою, як Ориська була. Але такою, мамусю, на ціле життя, до самої смерті, такою, як я читала в тій книжці, знаєш, що подарував мені дядько Муха. Стефа прихильніша до мене, ніж до інших, але має якісь таємниці, якісь побачення, що про них не хоче чи не може мені сказати, а це все мені боляче. Мамуню, як ти скажеш, так завжди стається. Справді, ще не було так, щоб не сталося так, як ти передбачила. Прошу тебе, скажи, що Стефа буде моєю найкращою подружкою. Чи бабуся зібрала так, як я просила, насіння з тих фіолетових айстр? Прошу поздоровити від мене нашу сусідку – Марцю. Цілую руки мамусі, бабусі і таткові.

Дарка»

Лідка стоїть біля того самого столу, що й Дарка, і з сумом дивиться на цю Дарчину писанину. Кожного разу, коли Дарка зводить очі, її погляд наколюється на смуток у Лідчиних очах.

«Вона боїться, щоб я на іншу станцію не пішла. Де її мама візьме серед року нову квартирантку?» – злорадіє Дарка.

Вже послинила краї конверта, вже рукою прибила, а Лідка все ще не знає, що в цьому листі й півсловечка скарги немає. Ще тільки побігти до поштової скриньки. Дарка, щоб нагнати більшого страху Лідці, сягає вже рукою за двері шафи по шапочку.

– Лідко, – не витримує нарешті, – мені добре у вас на станції. Я не хотіла б іншої станції.

Замість належних поцілунків і якогось дуже теплого слова Лідка, не міняючи пози, цідить крізь зуби:

– Дай мені спокій… Ти думаєш, що я не маю про що думати, тільки про тебе?

З цього зрозуміла Дарка, що з нею ніде не рахуються Навіть на платній квартирі.