Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 33 страниц)

– Пане Дмитре, не вірте Софійці, бо вона фальшива… Вона до вас ласкава тому, що вам обіцяли посаду. Я знаю… Татко мені казав, що не треба про це розголошувати, щоб тутешня сигуранца вам не пошкодила… Я нікому більше ні слова…

Та Улянича в цю хвилину не обходить думка сигуранци про нього. Він задумався, аж чоло зморщилося над тим, що щойно почув від Дарки.

– Спасибі, – не то жартома, не то серйозно тисне він Дарці руку.

– Що сталося? Улянич, що це значить? – гуде з усіх боків.

– Нічого… Глаголю вам: діти й дурненькі говорять правду.

Улянич повертається на своє місце біля Софійки. Дарка сідає ближче до вогню, що його запалили хлопці в знак того, що тут проходила братія.

– Ваш светр, – підсуває їй Данко згорток, – не залишайте…

Дарка лівою рукою бере светр з його рук і раптом вся здригається. З светром примандрувала до її рук і записка.

Обережно-обережно розгортає вона клаптик паперу з поля газети. Там його рукою олівцем написано:

«Коли всі підуть у гай, я залишуся. Ти йди з ними, а потім повернися. Хочу тобі щось сказати. Забудь ніби светр».

Нарешті вони удвох, перед згаслим вогнищем. Данко признається:

– Дарко, я мусив так… Ляля розбубнила всім, що ми… симпатизуємо одне одному… І всі на цій прогулянці мали слідкувати за нами… Так, Дарко, ти ще не знаєш моєї сестрички… Вона хотіла підняти нас на сміх. І тому я ніби уникав тебе… Ти не гніваєшся на мене? Чому ти мовчиш? Ти скажи мені – як мені тебе перепросити?

Він бере її за плечі і невідомо як би став просити у Дарки пробачення, коли б хтось на виступі скелі над ними не зашарудів ногами.

Дарка підводить очі і мало що не падає: над їхніми головами, наче витесаний з каменя, стоїть Улянич.

Не звертаючи уваги на них, він виліз на ступінь вище, так, що тепер його видно було всього, і продекламував, немов перед ним не каміння, а сотні хлопців і дівчат:

 
Юних днів, днів весни…
Не стидайсь, не губи…
 

Вітер колошматив його волосся, а він стояв з простягнутою вперед рукою і читав… читав… Так, що врешті не знати було, до кого він говорить: до них чи до своїх днів, що вже минули.

– Данку, – пригадав він нарешті й тих, що його слухають, – не скривдь мені цієї дівчини… Бо таких, як вона, небагато поміж ними… – А пізніше ще: – Я прийшов допомогти вам перенести клунки. Ми переходимо на інше місце…

Але сам забрав усі клунки на голову й плечі, як верблюд, а Данкові залишив єдиний тягар – Дарку.

Данко взяв Дарку під руку і вперше не випустив її й тоді, коли підійшли до гурту.

Ляля, побачивши цей караван, хотіла сказати щось дотепне, але, глянувши на серйозне лице Улянича, обмежилася тільки тим, що моргнула Стефкові: мовляв, я ж говорила!

Прогулянка ця була милим, дійсно незабутнім завершенням усього, що пережили за канікули.

На другий день опівдні Ляля від'їжджала до Відня. І коли вона прибігла на перон перед самим відходом поїзда в дорожньому плащику, в якійсь чудернацькій шапці, думками вся в своїй подорожі, Дарка відразу відчула, що всьому прийшов кінець. Так, всьому. Ось від'їжджає та, що всіх відшукала, звела до гурту, подарувала Дарці Данка, а Стефкові себе, що зробила ці канікули вічними у пам'яті не одного з них.

А тепер від'їжджає, усміхнена, вже думками не з ними. Коли поїзд свиснув перед від'їздом, Дарка відчула таке гостре почуття болю, ніби хтось вирвав з її грудей серце і кинув під колеса.

Дарка подивилась на всіх. Ніхто надто не сумував. Чи ж бо справді не розуміли вони того, що вже все минеться і що… на другі канікули всі вони будуть вже іншими?

Від поїзда прибіг Стефко. Дарка мимохідь оглянулась на нього, і наче щось тьохнуло в її серці: Стефко теж ніколи не забуде цих канікул.

Тільки він і вона, так, тільки їх двоє, коли у всіх інших і нитки спогаду не лишиться від цього літа, пам'ятатимуть кожний захід сонця, кожне слово, кожне зітхання.

День від'їзду Дарки припав на вівторок. Вона з самого ранку одягла нову, що не обносилася ще на ній, шкільну форму і, відверто кажучи, почувала себе, як сільська дівчина, переодягнена по-міському, хоч сама форма Дарці подобалася.

На кріслах стояло двоє розкритих валізок, в які мама час від часу все щось докладала. Роззявлені роти валізок наганяли сум. Єдиним ясним промінням була думка, що на станцію [8]8
  Квартира з повним утриманням.


[Закрыть]у Чернівцях має відвезти її сам Данко. Так розпорядився татко, бо не міг залишити школу, до якої саме записувалися діти. А про те, щоб мама поїхала з Даркою до Чернівців, і мови не могло бути тепер, коли мама мала подарувати їй братика або сестричку. Мама насправді зовсім здорова, але татко і бабуня її більш оберігають, ніж хвору.

Дарка, щоб не засмутити мами, твердо вирішила не плакати під час від'їзду. Щоб не попадати часто мамі на очі, блукала по подвір'ю й умовляла себе, що в січні буде вона знову дома. Цілих два тижні буде дома. А хіба ж це так далеко до різдва!

Проте як заглянула до садочка й усвідомила собі, що залишає його у повній пишноті, а в січні стирчатиме тільки сухе бадилля з-під снігу, не могла опертися болючому почуттю, що стисло серце.

Хотіла взяти з собою кілька фіолетових айстр до Чернівців на нову квартиру (бог один знає, яка та квартира, татко полагодив справу без неї), як бабуня покликала у вікно:

– Дарцю, коні вже чекають!

Чекали не тільки коні. Валізки були вже на возі, а мама ходила навколо воза і поправляла сидіння для Дарки.

Дарка близько підійшла до мами. Та вхопила її в свої обійми й обцілувала все, не виключаючи й носика.

Бабуся пригорнула Дарку статечніше, але на стародавні благословення не вистачало часу, бо коні вже рушили.

Дарка так само рішуче вискочила на віз, бажаючи, щоб коні якомога скоріше проскочили браму. Там Дарка вже втримається від сліз. Та не так сталося. Тільки-но візник ляснув батогом, як Дарка, всупереч своєму рішенню і волі, крикнула:

– Мамусю! Ой мамусю!

І сльози, як навіжені, потекли з очей.

– Стримайте коней! – крикнула мама. – Затримайте коней, Іване! Я їду з вами!

Коні затримано. Бабуся побігла по накидку для мами, бо мама була тільки в домашній сукенці.

Та сталося таке, чого ніхто й не передбачав: мама не могла вже вилізти на віз.

– Хай мама останеться дома… Я вже не плачу…

Але мамі було так жаль Дарки, що вона все намагалася вилізти на віз.

– Мамо, вважай, ти хочеш, щоб… – Дарка не потребувала кінчати своєї думки, бо мама й так відступила від воза, почервоніла, немов засоромлена, але видно було – вона задоволена Даркою.

– То їдь з богом. Я залишуся дома… Напиши нам, як тільки приїдеш.

І коні рушили.

На вокзалі застали вже Ориську, Стефка, ну і Данка, зрозуміло. Данко, може тому, що сам татко просив його зайнятися Даркою, кинувся скоренько до її валізок і зараз же поклав їх на полицю у вагоні.

Татко міг тепер із спокійним серцем прощатися з Даркою.

– Ну, будь здоровенька, дитино, і зразу ж напиши, як їхалося…

Він якось так сердечно пригорнув Дарку до грудей, що очі знову наповнилися слізьми.

Тільки Дарка примостилася у вагоні, як поїзд рушив. Вона підбігла ще до вікна, щоб помахати таткові хусточкою, і тоді побачила щось, чого ніколи б не сподівалася: татко нашвидку витирав очі.

Мій татусь! Мій золотий татусь!

Зніяковіла, пригнічена тим всім, байдужа до всього, що було навколо неї, сиділа Дарка поміж Ориською і Стефком.

З кожною новою зупинкою до вагона сідали нові учні й учениці. Дарка окидала кожного нового поглядом і знову поринала у свої темні, без всякого руху, настрої.

Це був навіть не жаль за домом. Чого? Адже тепер, коли так здружилася з Данком, зима, а потім весна там, на селі, без нього були б просто неможливі. Ні, це тепер навіть уявити собі важко. Не був це й страх перед містом і всім новим, зв'язаним з цією зміною місця. «Адже татко буде й так щомісяця приїздити до Чернівців, – потішає себе Дарка. – Подумати тільки: скільки дітей на земній кулі по станціях! І якось живуть та кінчають школу».

А проте було важко на серці.

А де ж Данко?

Данко стоїть, притулившись до дверей, байдужий, спокійний, як людина, що побувала в бувальцях. Адже не вперше йому подорожувати отак.

– Що, Дарко? – запитав без співчуття, відчувши її погляд на собі. – Жаль за домом?

– Та так, трохи. Думаю, власне, що відтепер буду вже тільки гостем у тому домі…

Данко скривився.

– Що за думки непотрібні! Як я від'їжджав до школи, мав усього одинадцять літ, але тримав себе бадьоріше.

– Ти мене не розумієш, – поскаржилася тихенько Дарка, – ти мене не розумієш, Данку. Це не те, що ти думаєш. Коли від'їжджаєш з дому до першого класу, то ще нічого не розумієш, ні над чим не задумуєшся. Це якось легше… якось інакше…

– Думаю, що мені було б завжди однаково, – відповів Данко, але подивився уважніше на Дарку і заговорив з теплом у голосі: —Може, станеш коло дверей… під'їжджаємо до Чернівців.

Дарка послухалася його. Встала, глянула на обриси міста і усміхнулася сама до своїх думок: з Данком буде завжди радісно і безпечно.

* * *

Господиня показала Дарці ліжко:

– Тут будете спати…

Ліжко було застелене білим покривалом, чуже і холодне.

– А тут можете скласти свої речі й книжки.

Те, на що тепер вказала господиня, було старомодною шафою. Стара, кинута з чужого в Дарчине життя, вона вся належала минулому.

І обидва ці предмети в хаті: ліжко й шафа з її речами, ці два предмети на всю хату, що мали бути її, замість того щоб стати близькими, відразу стали чужими, аж ворожими.

Дарка повела сміливіше очима по кімнаті: було по-старосвітському чисто, як у церкві.

«Ой, я тут не буду жити!» Щось бунтувалося в ній, аж кипіло. Проте на запитання господині старалася відповідати спокійно і чемно.

Дарка вирішила, що завтра вранці напише додому і попросить татка, щоб перевів її на іншу станцію.

Повечеряла (дома завжди пила молоко, а тут подали по-міському – каву з молоком) і взялася викладати речі до тієї нещасної шафи.

Згадала, що вона оце вперше в житті має самостійно рішати: в якому порядку розвішувати сукенки, котру за котрою носити, яку коли стрічку в'язати до блузки, котрі носові платочки на будень, а котрі – для свята.

«Я таки вже справді доросла, коли так самостійно можу розпоряджатися собою», – подумала вона.

Після сукенок прийшла черга на білизну. Дарка виклала все насамперед на підлогу (підлога в цьому мертвецькому домі чиста, як стіл), а потім одне за одним вкладала до шафи. Раптом згадала, аж голова закрутилася: господи боже, таж вона забула спитати Данка, де він на станції! Розійшлися отак, не домовилися, де мають зустрітися, чи він до неї, чи вона, може, до нього перша має прийти, коли і де… І що тепер буде? Як відшукає вона його в цьому триклятому місті, де кожна вулиця має п'ять інших в собі?

Клацнула клямка. Ох, це господиня з кимсь. Той хтось була невеличка, з засмаглою, як у циганки, шиєю, худорлява дівчина.

– Познайомтеся… Це наша панночка, Лідко, а це моя дочка, панно Дарцю.

Познайомивши одну з одною, пані вийшла з кімнати. Лідка розсілася фамільярно на отоманці.

– Ви скоро звикнете до школи й міста. – Дарці було дуже дивно, що Лідка, її ровесниця, говорить їй «ви». – У нас в класі дуже весело. Як хочете, можемо разом на одній парті сидіти.

Дарка, нахилившись над рушниками, думала своє:

«І як же я в цьому місті знайду Данка? Коли б хоч здогадався сам якомога скоріше показатися сюди. А може… ця Лідка знайде якусь раду? Чому б не спробувати?»

– Знаєш (ніяк не може говорити «ви» своїй товаришці по класу), маю клопіт. Тут один… з нашого села… він привіз мене до вас… має мої гроші. Я дала йому в поїзді сховати, а потім забула відібрати. Я не спитала, де він живе тут, у Чернівцях, і тепер не знаю, як то буде…

Діда відразу поставила розумне запитання:

– А він, може, ходить до гімназії?

– Аякже! Він у сьомому класі…

– Ну, то не маєте чого боятися… Чоловіча гімназія міститься в тому самому будинку, що й ми… Тільки вони зранку, а ми після обіду. Можете прийти котрогось дня раніше до школи і зустрінетесь з ним, як буде виходити з гімназії. А ви вже злякалися, що гроші пропали?

Лідка усміхнулася, не відкриваючи зубів. І хоч яка це скупа була усмішка, Дарці відразу потеплішало на душі. Вона подивилася на Лідку й сказала щиро, наче забувши про те, що хвилину тому ця пропозиція вийшла, власне, від Лідки:

– Прошу… Сидімо на одній парті…

Дружба зав'язалася. Від урочистості цього акту наче стіни проясніли. Навіть шафа й ліжко з білим покривалом стали менш чужі.

Лідина порада, що на перший погляд здалася такою рятівною, на практиці не така вже зручна. Перший день у школі почався відправою в церкві. Коли після двох годин випустили п'ятий клас жіночої гімназії, то біля гімназичного будинку не було вже нікого з хлопців. Може, вийшли півгодини тому, може, годину, але досить того, що Данкові не спало на думку зачекати на Дарку.

Певна річ, що Дарка після цього не могла бути веселою.

– Як не маєш на зошити, то моя мама позичить тобі, – так пояснила собі Дарчин настрій Лідка.

– Дякую… я ще маю трохи дрібних…

Наступного ранку вирішила Дарка сама вибратися до міста. Пані зразу начебто не хотіла пустити її. Дарка ще може заблудитись у місті. Господиня мусить бути її опікункою, бо за це їй платять. Але Дарка затялася на своєму: хай ніхто не боїться за неї. Вона вже не маленька і, слава богу, має свій розум.

Що залишилося господині, як не задовольнити Дарчине прохання?

Та Дарці зовсім не потрібно було ні міста, ні ринку. Йшлося тільки про чоловічу гімназію. Адже вона мусить нарешті зустрітися з Данком і домовитись, як їм у майбутньому бути.

Дарка стала в парку напроти вхідної брами гімназичного будинку і чекала, чекала, чекала… Коли задзвонили і брама розкрила свою пащу, Дарка аж зойкнула: де ж вона відшукає Данка в цьому плесі голів?

Збігла з підвищення в парку і вдарилася об той живий мур, але, переможена, відійшла в сторону. Нічого не бачить перед собою, тільки темно-сині плечі, плечі і груди, груди і плечі. В розпуці знову вибігла на пагорбок в парку. Глянула і, задихана, кинулася в одному напрямі… Данко! Гатила перед собою, прокладаючи собі ліктями дорогу, ладна з зубами кинутися на того, хто насмілився б її зупинити!

– Данко!

Хлопці почали вже нарешті самі давати дорогу: може, загубила що дівчина?

Вже… вже… от, здається, доторкнеться до нього рукою.

– Данку! Данку! – кричить на весь голос.

Данко мусив почути її. Повернув голову й, переконавшись, що то вона, подав руку товаришеві, з яким ішов.

– Данку, – переводячи віддих, сказала Дарка, – Данку… ми не умовилися… коли нам зустрітися…

Хтось з гурту хлопців гукнув:

– Хлопці, увага! Данилюк фліртує!

Данко, почувши це, подивився на Дарку, злий, аж побілілий, начебто вона могла тому дурневі рота заткнути. Та хіба це таке важливе? Видно, що для Данка цей дурний вигук має неабияке значення, бо він питає Дарку без усмішки, зовсім сухо:

– Ти мала мені щось сказати?

– Я… ми… не умовлялися, – белькоче Дарка, – коли ми… Я не знаю, де ти живеш… І чи ти на цьому тижні прийдеш до мене… чи…

– Ет! – сіпнувся Данко. – То ти задля таких дурниць маєш мене перед всією гімназією соромити? Ти думаєш, що це село, де можна з ким хочеш і коли хочеш ходити? Ти не знаєш, що нам… заборонено ходити з дівчатами? Ти хочеш, щоб через тебе мене вся гімназія взяла на сміх… Ти ж… – Раптом помітив краплинки сліз на її віях і заговорив по-іншому: – Більше не роби цього, Дарко. На цей раз я збрешу, що ти моя двоюрідна сестра… Ти не журися… Як буду мати вільний час, сам прийду до тебе… Ну, на все добре!

Він скоро зник у натовпі синіх плечей і грудей. Дарка постояла ще хвилину, потім довгим поглядом повела за ним услід і пішла своєю дорогою.

Це звалося місто і початок нового життя в ньому.

* * *

В коридорах шкільного будинку відгонить натертими пастою підлогами й сирим вапном. Лідка пхнула двері п'ятого класу і пропустила Дарку першою.

– Це та, що складала в нас перед канікулами, – представила Дарку кільком товаришкам у класі, але жодна з них не сказала бодай слово на це.

З коридора через розчинені двері виглянула Ориська, з розгубленими, зляканими очима, чистенька, вичепурена, як цяцька на ялинку.

– Орисько!

Більше не мали нічого сказати, як люди, що несподівано, після років розлуки, зустрічаються на чужині. Нарешті Ориська спитала (попередні два дні не було ще справжнього навчання) як про само собою зрозуміле:

– Сидимо разом?

Дарка змушена була пожалкувати через свою поквапність:

– Чи я знаю, як то буде? Я вже обіцяла Лідці… Знаєш, тій, що я в них на станції.

– Бачиш, Дарко, яка ти!

Дарка подивилася з серцем на Ориську, потім звернулася прохально до Лідки:

– Може б, ми сиділи втрьох на бічній лавці? З нами б сиділа і Підгірська… знаєш, Ориська…

Лідка покрутила своєю тоненькою, як стеблина, неприємною чорною шиєю:

– Ні-і… Я сидітиму з Кентнер, а ти сиди з нею… Сиди вже, сиди… Ті, що приходять з одного села, завжди мусять разом сидіти. Можеш сидіти з своєю Ориською – мене це не обходить.

Повернулася до вікна і почала рисувати гострим нігтем якісь геометричні фігури на свіжолакованій віконній рамі. Дарка відчула у Лідчиних словах більше, ніж Лідка бажала: погорду до себе, Ориськи, до їхнього життя і до тієї сентиментальності, що дало їм село на дорогу. Якась товаришка з червоними щічками (напевно, найбільш важлива особа в цьому класі), блондинка, усміхалася до Дарки: не роби, мовляв, нічого собі з Лідки Дутківни, нова товаришко! Вона така нетактовна, що вже навіть ніхто не ображається на те, що меле її пустий язик. Переконаєшся сама, товаришко!

Тоді підійшла до Дарки й Ориськи учениця, що досі стояла, нерухомо притулившись до печі. Ця висока дівчина, з плоскими грудьми і щоками, сказала невиразним голосом:

– Як хочете, можемо сидіти втрьох на бічній лавці.

Дарці не подобалася нова товаришка: не мала нічого такого у цілій своїй постаті, на що можна було б з приємністю подивитися. Вона мала вигляд засушеної риби. Мабуть, навіть її щільно стулені губи в поцілунку мусили залишати по собі солоний смак. Ні, Наталка Оріховська не сподобалася Дарці. Але в дуже неприємній хвилині для Дарки вона виявила так безкорисно свою прихильність, що не годилося її не прийняти. Тим паче, що Ориська – наче метелик, від якого не можна вимагати, щоб був вірний тільки одній квітці.

– Добре, сидімо разом! – простягнула Дарка руку до Наталки Оріховської. Ориська наслідувала її приклад.

Оріховська пішла по свої зошити й книжки, щоб перенести їх до бічної парти. Ориська тим часом шепнула Дарці:

– Коби хоч добра учениця була…

Лідка почула ці слова і виїхала перед цілим класом:

– Не бійсь, будете сидіти коло першої відмінниці в класі.

Це була чергова нетактовність Лідки Дутки. Дарка звела докупи кілька своїх спостережень про Лідку, і думка про неї, дочку залізничника-пенсіонера, була вже готова.

Двері в класі стояли тепер відчинені навстіж, як віко вулика: в них влітали щораз нові учениці. Займали свої минулорічні місця з усмішкою, яку може дати тільки добрий відпочинок і свідомість, та незаперечна свідомість, що на першому уроці учениці не загрожує яка-небудь небезпека.

Всі були однаково зодягнені в форми – чисті, свіжовигладжені, ще з слідами дбайливих маминих пальців. Були наче солдати одного рангу. Тільки по черевиках і панчохах, вибагливих і дорогих або дешевих, грубих, можна було довідатися про соціальне становище батьків.

З-за лівої половини дверей з'явилась чиясь голова. Перше, що Дарка побачила, це був ніс. Лише потім помітила пару чорних довгастих очей під густою блискучою гривкою.

Голова витягнулася сміливіше направо, і в цю мить хтось гукнув:

– Сміливо, Міці! Ходи… ходи… ще нема нікого!

Міці вдає дуже перелякану і обережно, з пальцем на устах, що витягнуті в трубочку, ступає до класу спершу однією ногою, потім розмашистим рухом – другою і вибухає таким милим, щирим сміхом, що Дарка мусить визнати її в думці за найсимпатичнішу дівчину з усіх сімнадцятьох учениць. Вона не має на своєму лиці нічого такого, що можна б окремо гарним назвати. Єдине, що приваблює і відразу завойовує симпатію до неї, це зуби: бездоганно чисті, синювато-білі, молоді зуби. Міці – єдина на весь клас у сукенці. В білій шовковій, з чорним оксамитовим поясом. Згодом Дарка помітила, що вона за спиною ховає ще й солом'яний, з широчезними крисами капелюх.

Міці мусить насамперед з кожною привітатися. Дарці каже:

– Хто хоче зі мною у згоді жити, той мусить підлягати мені. Чи ж не так, діти? Тож запам'ятай собі!

Лише тепер може розказати дещо про себе.

– Діти, ви уявіть собі, ви тільки уявіть собі: їде нас цілий вагон з Лужан до Дорна Ватри. Я не знаю, як могла моя тітка не подумати про те, що сьогодні перший день навчання, і пустити мене на ту прогулянку?

– Міці, б'ємось об заклад, що твоїй тітці навіть не снилося те, що ти їдеш до Дорна Ватри! – перебиває Коляску Ліда.

– І чого ти така дурна, Дутка? Я говорю вам, що буду своєму татові говорити. Розумієш? Отже, я скажу, що тітка випхала мене на ту прогулянку…

– Далі! Далі! – домагається Косован, гарна маленька блондиночка з майстерно оправленими локонами. – Як… як-то було з тим вагоном? З ким ти їхала на ту прогулянку? Ану, лиш признайся!

– Таж я кажу… Їдемо всі, – Міці не переліковує, хто ті всі, – а в Жучці Едуард, свояк мого шурина, зустрічає нас на вокзалі, і я при тій нагоді… зовсім випадково дізнаюся, що сьогодні нещасне третє вересня.

– І що, Міці? І що? – не може втерпіти мала Кентнер.

– Зрозуміло, я вискакую як ошпарена в Чернівцях з вагона… Уявляю собі, ох, уявляю собі, як мій тато збирався сьогодні до праці. Там десь дома була ціла революція… чому я не приїхала своєчасно… Бідна мама! Вона завжди замість мене мусить бути татові за громовідвід…

– Але що з тим Едуардом? – не дарує свого Ольга Кентнер.

– Зрозуміло що: бідний Едуард мусив відвезти мої речі додому… А я побігла з виваленим язиком до школи… Прибігаю, а то ще чотири хвилини до дзвінка. Чи не може людині серце тріснути з жалю? Та я ж могла бодай по-людському попрощатися з ними, хіба ні? Діти! Я вам кажу, мої діти, як я буду колись мамою, то буду доброю мамою. Найму своїм дітям домашнього вчителя, а не буду їх замучувати якоюсь школою.

– Міці, пес має хату? – кинув хтось із задніх парт.

– Дурна ти! У доброго господаря і пес має хату. А втім, не думай, що мене дуже захоплює роль мами… я тільки так сказала. Тепер важливіша проблема… Скажіть мені, що буде, якщо на перший урок схоче притаскатися Альзо і застане мене в цій сукенці? В нього живіт розболиться від цього. Це страшно, що нікому з вас не спало на думку надягти сьогодні фартух! Ти, Косован, цілий рік ходиш у фартусі до школи, а сьогодні – як на зло. Чекай, запам'ятаю я це собі! Діти, придумайте щось! Равлюк, як ти можеш сміятися, коли твоя товаришка в такому становищі? – Раптом помітила Дарку. – Ану, ходи сюди… тут… так, стань собі коло мене. Діти, вона однакового зросту зі мною? Слухай, я тебе прошу… ще є час… ти нова… тобі нічого не скажуть… Дай мені свою форму, а сама зодягни мою сукенку. Я тебе прошу! Діти, зробіть живу ширму. Ти не бійся, тобі нічого не скажуть! Якби хто інший, а не я, прийшов у сукенці, то вчителі навіть не помітили б. Але тому, що це саме я… Ти знаєш, мені вже чотири роки погрожують, що викинуть мене з школи. Розумієш тепер? Слухай, чого ти ще вагаєшся? Діти, скажіть їй, хай скидає форму, бо кожна хвилина дорога…

Дарка зам'ялася. Певна річ, що вона хотіла б жити у дружбі з цією милою дівчиною, радо допомогла б їй, навіть якщо ця форма – така важлива річ для неї. Але невже так при всіх роздягатися? Дивно, що Міці цього не розуміє. А до того ж Дарка не має нічого більше під сподом, як сорочку і чорні трусики. Як же буде виглядати ця біла сукенка поверх чорних трусиків?

– Ох, ти доки надумаєшся, то дзвінок буде! – вже серйозно занепокоїлася Міці і нервовим рухом сіпнула за Дарчин мундирчик біля шиї. Рух цей майже завжди певний: блузка розстебнулася від шиї до останньої застібки нижче пояса.

В той момент десь внизу запищав коротким уриваним звуком дзвінок. Звук цієї малої потвори так подіяв на Дарку, що вона від страху втратила контроль над своїми пальцями. Вона почала поквапливо застібати блузку, потім розстібати, бо здалося їй, що пропустила одну застіжку, і знову почала спочатку, так само нервово і безладно. Оріховська смикнула її за спідничку до парти, бо викладач Мірчук був уже в класі.

Учениці встали з місць. Рівно, акуратно, і цим відразу визначили своє ставлення до вчителя. Було очевидно, що вони поважають його.

– Помолимося!

Викладач згорнув руки на грудях, а сам задивився у вікно. «Отче наш, іже єси…» Дарка зважилася глянути на лице вчителя. Він не відводив очей від клаптика голубої хмаринки у вікні. Дарка перечекала знову, тепер уже певніше придивилася до цього обличчя. Все на ньому було розміщене в такій ідеальній пропорції, що можна було подумати: природа створила цього чоловіка як зразок людської істоти. Важко було уявити собі, щоб той викінчений ніс міг мати в своєму сусідстві інші вуста, крім саме тих, що були на моделі: ні занадто тонких, ні занадто повних, майже одного кольору з лицем. Напевно теж, до того волосся на голові не підходили б ніякі інші очі, крім оцих буро-сірих, трохи запалих очей.

Мірчук ворухнув головою, і Дарка опустила очі. Відчула неприємне враження від того, що учитель дивиться саме на неї. Мимоволі підвела очі. Почервоніла і сіла ще за кілька хвилин перед закінченням молитви. Мірчук дивився прямо на її розстебнуту блузку. Біла сорочка з зубчастою мережкою світила на весь клас. Дарка застебнула скоренько блузку і крадькома глянула на вчителя. Але Мірчук записував уже щось у журналі і не звертав уваги на нову ученицю.

– Всі присутні?

– Всі! Є дві нові!

Мірчук дав знак рукою, що мав означати «спокій».

Потім обережно здув невидимий порох з стола, сперся на стіл і почав говорити про обов'язки учениць української приватної жіночої гімназії в Чернівцях.

Говорив рівним голосом, зовсім так, начебто хтось читав без граматичних знаків, а Дарка слухала, слухала, аж доки та омріяна гімназія не видалася їй монастирем з загратованими вікнами, звідки нема ані виходу на світ, ані надії на промінчик сонця.

– Ти чуєш? – шепнула Дарці Ориська на вухо, хоч це було під час уроку заборонено робити. Дарка вирвала клаптик паперу з чернетки, написала великими бунтарськими літерами: «Вже краще було б приватно вчитися» – і підсунула Орисьці. Ориська пробігла записку очима і, перелякана, зім'яла її, мало не проковтнула. Хай би попала така записка учителеві в руки! Бувай здорова, гімназіє, на віки вічні!

Викладач підвівся одночасно з дзвінком. Вже поклавши руку на клямку, він обернувся до класу і проговорив тим самим рівним голосом:

– Коляска прийде завтра у встановленій формі до школи, а Поповичівна встане на півгодини раніше, щоб встигнути дома привести до порядку свій одяг! Так, привести до порядку свій одяг.

Дарка неспокійно заплітає і розплітає хвостик лівої коси. Слова вчителя зовсім спантеличили її: не знає ще шкільних звичаїв, не знає цього учителя, тому й не може знати, чи те, що він сказав, – це тільки товариське нагадування, батьківський докір, чи догана, пересторога, погроза?

Шукає очима призвідницю. Коляска виблискує своїми свіжими зубами:

– Угу! Попович! Можемо собі руки подати!

І знову не збагнути, що ховається за цим вигуком: легковажне ставлення до дрібної події, над якою не слід і задумуватись, чи глузування з власної небезпеки.

– Чи мені може за це щось бути, що професор так сказав? – запитує Дарка в «засушеної рибки» Оріховської.

Наталка Оріховська малює якісь фантастичні профілі на внутрішній сторінці обкладинки. Вона відповідає, не відриваючи очей і руки від малюнка.

– Гм… (і ще один локон волосся на вимальовуваній голові) гм… як тобі сказати? Мусиш тепер бути дуже уважною. Можеш тепер одержати двійку за пляму на латинському зошиті… Гм… я тобі раджу… відтепер латинські книжки, зошит, руки й голову – мусиш все мати в якнайкращому стані. Спитай Дутку, за що вона минулого року одержала двійку з латині? Це називалося «Двійка за розкуйовджену голову».

Дарка починає ненавидіти Марію Коляску. Прийшла в цю школу, в оці мури з найкращими думками, з найкращими намірами і вже напочатку, зовсім без своєї вини і співучасті, викликала незадоволення вчителя.

До Дарки підійшла Лідка. Вже подобріла, байдужа до того, що сталося поміж ними.

– Ну, і як тобі подобається в школі? – запитала, сподіваючись на захоплення Дарки.

– Ет, така школа! Далі дихати буде заборонено, – зовсім не приховувала свого розчарування Дарка.

Лідка скривила уста в півмісяць – ріжками донизу:

– Знаєш, можна пізнати, що ти перший раз у школі! Ну, що з того, що професор собі говорить? Він мусить так говорити, бо це його служба. Ти якась така смішна… слово честі! Ти думаєш, що ми справді до театру не ходимо? Чи гадаєш, що після навчання хлопці не відводять гімназисток додому? Побачиш! Аби тільки навчання добре розпочалося! Ого, скільки навіть у нашому класі таких, що з хлопцями ходять! Дивись, та, з локонами, Косован… на неї і сьогодні чекатиме Равлюк з сьомого! Зрештою переконаєшся сама!

Хтось обіймає Дарку за стан. Здригнувшись, оглядається. Ориська!

– Дарко, ти не хотіла б уже додому їхати? Кажи, Дарко! – питає Ориська тихенько, таємниче, щоб інші дівчата не чули.

– Ще й питаєш!

Дарка поривчасто пригортає Ориську до себе.

– Орисько, будемо собі і тут двома найкращими товаришками! Ти бачиш, як вони дивляться на нас, оці бувалі у школах?

Дві дівчини, чорна й чорнява, сплівшись руками, як дві ліщини, приступають до Дарки й Ориськи.

– Я пригадую собі на тебе й тебе, – каже чорнява з таким акцентом, начебто українську мову знала тільки з книжок. – Ви здавали тоді іспит.

– Я нічого не пригадую! Ми були тоді такі налякані, – признається Дарка, бажаючи, щоб розмова на тому слові урвалася і вона могла залишитися удвох з Ориською, яку щойно в цих мурах оцінила.

– Ти, може, з Веренчанки? – запитує чорнява ласкаво Ориську.

– Ми обидві з Веренчанки, – нагадує Ориська товаришкам і про Дарку.

– То твій тато священик, правда? – допитується тільки в Ориськи чорна.

– Так, а ти звідки знаєш?

– Бо мій тато теж священик… і її теж, – кивнула на чорняву. – А я знаю твого татка!

– А її татко – вчитель у нашому селі. – Ориська знову намагається вивести на рейки розмови і Дарчину постать.

Чорна й чорнява наче не дочувають цих слів.

– З тобою, Підгірська, буде в нашому класі п'ять дочок священиків… У нас є і дочки народних учителів, – докидає свій клаптик уваги чорнява і Дарці. Але на цьому клаптику і кінчається вся увага дочки священика до дочки народного вчителя.

– Ходім з нами в коридор, – звертається чорнява тільки до Ориськи і тягне її за руки за собою.