Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 33 страниц)

XVIII

Перший день навчання після різдвяних канікул нагадував собою свято. Дівчата віталися довгими, радісними вигуками. Всі були раді кожній новій, що увійшла до класу. Всі привезли з дому вільну родинну атмосферу. Навіть на найбідніших були випрасувані старі мундирчики. Кожна з дівчат мала в папері під партою щось із свят. Це також зміцнювало гостинний настрій. А скільки привезли вони новин! Адже час стояв у цій школі два тижні на місці! Дарка повідомила подруг, що Ориська переїздить до гімназії в Гіци.

Ніхто не пожалкував за цією втратою. Мала Кентнер, мозковий апарат якої не вміє затримувати думок, гукнула:

– Добре, що пішла собі від нас!

Оріховська, яка стояла спиною до класу і тарабанила пальцями по рамі вікна, сказала так, щоб тільки Дарка могла почути:

– Я не помилилася, значить…

– Чому Підгірська пішла від нас? – страшенно раптом зацікавилася Лідка. Дарка вдала, що не дочула цього питання. Дарка не мала до кого притулитися. Стефи не було в класі. Лідка обіймала Косован. Розповідали собі щось, сміялися і знову шептали.

Дарка вийшла в коридор.

Тут застав її сторож:

– Ви часом не знаєте, чи є вже панна Оріховська і панна Попович? Пан директор веліли зразу ж після дзвінка прийти до них.

Попович – це вона. Так. Оріховська у класі. Добре. Зараз після дзвінка вони прийдуть до пана директора.

– Наталко, тебе і мене викликає чогось директор! – влітає схвильована і налякана до класу, забуваючи про те, що, можливо, цю справу не треба було розголошувати прилюдно.

Лідка сміється:

– Але ж ти перелякана! Чекай, підвищить вам так плату за навчання, як мені й Равлюк! Нас теж викликав директор до себе. Очевидно, що так! Чому ми маємо більше, ніж ви, платити? Але з тебе боягуз!

Лідка говорить так переконливо, що можна їй повірити. Але чому саме її і Оріховську викликають разом?

Дарка шукає порятунку в Оріховської. Оріховська намагається зберігати спокій, але Дарка бачить, як її обличчя блідне.

До класу знову входить сторож:

– Панна Попович перша!

– Доленько, не покидай мене! – зітхнула Дарка і нишком у куточку перехрестилася.

– Чого учениця бажає собі? – забув директор, що викликав Дарку.

– Я – Попович, пан директор веліли…

Лице директора скривилося, наче хто йому капнув оцту на кінчик язика.

– Ага, Попович. Ну, добре. Пане професоре, – повернув директор свою товсту, як у буйвола, шию в другу кімнату. Мігалаке, мов на сцені, тільки чекав цього виклику, щоб вискочити з-за дверей. – Ось тут ваша учениця, пане професоре, – сказав по-румунському, а Дарці – далі по-українському: – Чи ви, Попович, знаєте, що маєте погану оцінку з румунської мови і, крім того, погану поведінку за невідповідне ставлення до пана професора?

– Так, – призналася Дарка, бо не було вже куди крутити.

– А ваші батьки повідомлені вже про це? – директор звів одну брову високо над оком, а другу опустив так низько, що вона нагадувала журавель біля криниці.

– Еге ж, – втрутився своїм пискливим голосочком Мігалаке, – чи батьки знають, як учениця поводиться супроти своїх зверхників?

– Так, – відповіла Дарка самовпевнено, нітрохи не задумуючись над тим, що говорить неправду. Десь під порогом свідомості стукнуло, що цим викрутом захищає вона не тільки себе, але й батьків.

– І, – витягнув директор шию, мов кіт до шматка сала на шнурочку, – і що вони на це?

– Що тато і мама на це? – заговорив Мігалаке по-українському, хоч і здавалося, що він кожну тверду приголосну наче терпугом надпилював. – Говорили, що ти добре робиш? Наказували не вчити румунську мову і не слухати професорів? Га? Може, ще раділи, що ти така велика патріотка, що з румунської двійку маєш?

Директорові раптом задряпало в горлі, він закашляв, Мігалаке урвав. Наче перелякався, щоб директор не захлинувся.

– Пан професор жартують… Я не думаю, що можуть бути такі батьки, які хвалили б дитину за те, що принесе до хати погану оцінку. Чим є ваш батько, Попович?

– Учитель, – здивувалася Дарка такому питанню, бо ж директор знав те, про що питав.

– Чи мама також учителька?

– Так, але мама не вчить.

– Ось вам, – бідкався щиро директор, – і такий народний учитель з малою зарплатою тягнеться з усіх сил, щоб утримати дочку в гімназії, а ця дочка з вдячності за всі ці труди обдаровує батьків двійкою. Ну, і має батько чим радіти! І що тут найсумніше: ви, напевно, не розказали батькам, що ви самі бажали одержати таку оцінку. Я переглядав румунські завдання учениць. Є там, щоправда, одна незадовільна оцінка, але можна було усно гарно відповісти й таки заробити собі «посередньо». Але коли учениця зухвало, перед цілим класом заявляє, що з румунської може і двійку мати, тоді вже й сам бог не може нічого порадити. І ще одно мене цікавить: я переглядав ваші оцінки з інших предметів і бачу, що ви, Попович, розумна, здібна дівчина. Цікаво, хто підсунув вам такі думки, що румунська мова не потрібна, що з неї можна навіть двійку мати? Бо ж ви самі вже розумієте, що живемо в Румунії, є королівськими підданими і румунська мова мусить бути в наших школах найважливішим предметом. Отже, хто навів вас на цей фальшивий погляд щодо значення румунської мови? Прошу не боятися… я не зроблю з цього висновків. Я хочу тільки знати, хто це такий «розумний»?

Дарка в якомусь хаосі почуттів:

«При чому тут румунська мова? Коли б мене вчив домнул Локуіца, то я, напевно, любила б цю мову… Чому він не скаже директорові, як він нас змушував кувати напам'ять цілі поеми того Тудоряну?»

– Учениця не може відразу пригадати собі. Це нічого. – Директор оглядається на Мігалаке, а той відразу розуміє, що він тут зайвий, і знову ховається в суміжній кімнаті. Ще й двері зачиняє за собою.

– Прошу сідати, – говорить директор так ввічливо, що Дарка вмить розуміє: бідний директор! Він теж боїться в присутності цього Мігалаке заговорити тепліше до своєї учениці.

– Прошу сідати, – просить ще раз директор. Дарці якось ніяково сідати перед ним, як перед рівним.

Хоч він і директор, а Дарка тільки учениця, хоч вона провинилася, директор забуває це все. Пам'ятає тільки те, що вони обоє українці і розмовляють без свідків. Про це він і говорить в першу чергу Дарці.

– А що вам обіцяли батьки за гарне свідоцтво? – запитує директор по-батьківському.

М'який, лагідний тон цієї доброї людини відкриває перед Даркою всю глибину її негідного вчинку проти батьків. Як насмілилася вона прийняти подарунки за гарне свідоцтво, коли напевно знала, що свідоцтво буде з двійкою?

Її напружені нерви не в силі довше опиратися. Щаслива, що знайшла когось, кому може довірити найболючіше місце у своєму серці, Дарка напівшепотом, плачучи признається:

– Прошу пана директора! Татко не знає, що я маю двійку… Вони мені стільки подарунків накупили, що я не могла зробити їм тієї прикрості й признатися… Але, прошу пана директора, я й справді не винна за цю двійку…

– Так?! – совається директор, аж стілець порипує під ним. – То ви тому не признавалися батькам про двійку, щоб не робити їм прикрості? Так? Чи це так аж дуже боліло б батькам? Чи, може, ви боїтесь кари? – хоче все-таки знати цей батько – не директор.

І Дарка признається в усьому:

– Мене ніколи дома не карають. Може, навіть не лаяли б мене за це… Тільки мамі було б дуже прикро… І татові…

Директорові жаль Дарчиної мами:

– Гм… можна б ще виправити лихо. Я міг би, може, ще якось впросити пана професора, щоб простив вам за таку невідповідну поведінку в класі… гм… А з самого предмета… чи ви румунську мову усно добре підготовили?

– Я все… все… кожний вступ, кожний віршик знаю! – зраділа Дарка.

Вона вже погодилася з цим і звикла до думки, – як зрештою звикаємо до кожного нещастя, коли воно тягнеться довго, – що це свідоцтво – останнє в житті. Але тим упертіше проявляється таке близьке Дарчиній вдачі бажання, щоб мати це останнє свідоцтво чисте. Ніхто, може, і не спитає про оцінки її останнього піврічного свідоцтва. Це Дарка розуміє. А проте це свідоцтво мусить бути без жодної двійки. Страх, смертельний, блідий страх перед маминим докором, що Дарка, мамина дитина, збрехала мамі, палить вогнем Дарку.

Дарка знає і те (чого лише вже не знаємо в тому віці!), що багато дітей бреше своїм батькам. Дарка, коли б захотіла, могла б навіть з власного життя пригадати чимало випадків, коли треба було змалювати мамі трохи інакше ту чи іншу справу, ніж вона в дійсності була. Але перед самим народженням Славочки виникло між мамою і Даркою щось таке, що наче з'єднало їх жили і змішало їх кров. Є ж такі хвилини в житті людини, коли серце з серцем зливається так, мов крапля води з своїми сестрами. В таку хвилину Дарка присягнула мамі завжди говорити їй правду. Ніколи-ніколи не брехати. І тому Дарка менше боїться смерті, ніж почути від мами: «І ти знала заздалегідь про двійку і замовчала про це передо мною? І ти обманювала свою маму?»

Ніколи не зрозуміє мама, що ця брехня, що ці думки, які Дарка перетерпіла, – це все було тільки для спокою маминого серця. Дарчине серце не знає дешевих жертв. Не знає половинчатості у своєму захопленні, стриманості у своїй відданості. Вона хоче кинути на жертовник справи такий самий гідний дар, що й татко! Якою дешевою ціною було б свідоцтво з двійкою! Чи ж не мав би права перший-ліпший зробити їй докір, що вона тільки тому дала себе втягнути в цю змову, щоб з честю вийти з своїх двійок? О, Дарка Попович мусить мати право, хоч би довелося його зубами вибороти, сказати тим усім, що питатимуть, чому вона не ходить до школи: «Дивіться! Ось тут моє останнє свідоцтво! Воно бездоганне! Я могла б перейти з ним до вищого класу, але я жертвувала усім для справи!»

Директор, здавалося, придумав щось:

– Гм… Можливо, що можна буде ще щось зробити. Але учениця мусить пригадати собі і сказати мені, тільки мені, хто наговорив учениці, що Буковина – тільки тимчасово окупована королівським урядом… Що українські патріоти не повинні вивчати поезій Тудоряну… Що настануть ще зміни на Буковині… Не пригадуєте собі, хто таке говорив? Де ви чули щось таке? Це не мусило бути в школі. Могло бути і поза школою…

Дарка схиляє голову: сміхун цей директор! Та це ж її татусь говорив! А хіба тільки татусь? Дивно, дійсно, дуже дивно і якось наче підозріло… І Дарці в одну хвилину стає ясно, що тепер вона не сміє нічого пригадати.

– Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… Думаю і не можу…

Може, нарешті скінчаться ці допити? Чого він хоче від неї? З великої прихильності до Дарки позбавити татуся посади?

Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурілося за нею.

Директор знову садовить її в крісло:

– Ви вільні на цю годину, не кваптеся.

Хтось стукає в двері. Це сторож:

– Панна Оріховська з п'ятого може йти на урок чи хай зачекає?

– Хай зачекає в кабінеті!

Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоч би одним словом перекинутися з нею, хоч би крізь шибу побачити вираз її обличчя.

Директор бере Дарку за підборіддя. Щось у Дарці починає шептати: «Вважай, вважай, вважай!»

– Чи ви, Попович, випадково не чули десь про те, що українська гімназія не повинна брати участі в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?

Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер виразно відновилися ті враження: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров, аж до краплинки, збігла з лиця і рук у ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї з її безкровного лиця. Директор в ту мить мов гачком підхопив Дарчине збентеження:

– Я бачу, що і ви чули про це! Правда, яка дитячість! Пан міністр цікавиться станом шкільництва і тим, як учні вчаться, а не музикою… Га-га! Чи це не смішно! Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністр був би помітив, що їх група не співає! Мене цікавить, хто придумав таке «мудре»? Але мені тут щось інакше здається… Мені здається, що хлопці інакше говорили, а були б зробили інакше на самому концерті. Вони, мабуть, тільки хотіли до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб осміяти їх перед паном міністром. Мовляв, в український жіночій гімназії немає жодної музикальної дівчини! Го-го-го! Ці хлопці не раз вдаються до різних хитрощів, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учнем! Як… як він зветься, цей учень, що намовляв Попович до цього? Хтось мені казав… Я вже знав прізвище того махера [31]31
  Шельми (пол.).


[Закрыть], але якось вилетіло мені з голови…

Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось, страшенно стомленого страхом, і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле котиться вниз поміж лопатками. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона змушує повторювати себе:

«Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…»

– Чи ви скажете кінець кінцем прізвище цього бешкетника? – допитується директор нібито й не дуже серйозно.

– Я не знаю… я… – якось так незручно почала захищати себе Дарка, що зразу відчула, як виказала себе.

Директор тільки засміявся з такої невмілої гри:

– Чи це така велика таємниця? Я ж кажу, що я вже знав прізвище цього хлопця, а тепер воно якось вилетіло мені з голови… Ох, ви, дівчата, не маєте ані на шеляг гордості! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще захищаєте їх! Отже, як зветься той «герой»?

Дарка заплющила очі, знітилася в клубочок, і тільки вистукує думка: «Не скажу, не скажу, не скажу!»

Директорові, видно, вже набридла та теляча впертість. Він насупив брови, мов казковий прудивус, і запитав ще раз по-доброму:

– А як я попрошу пана професора, щоб викреслив вам «погано» з поведінки і ще раз запитав з румунської мови, пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не скажу прізвища того учня… Ви тоді скажете мені, хто то?

Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, які так багато обіцяють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей. Раз – як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед ними те нещасне свідоцтво. Другий раз – як ті очі читають ще раз і ще раз. Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче. Дарка на мить затуляється ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків, і каже:

– Я не можу його назвати.

Тільки це сказала і зразу, немов визволена, відчула, що кинула останню ставку – всі свої сумніви і вагання. Тепер вже напевно не проговориться. Щось, наче автоматичний замок, заскочило там всередині, викинуло всі її боязливі думки по той бік директорової кімнати. В одну мить зрозуміла, що має перед собою запеклого ворога.

Ворог, одвертий ворог, що не потребує більше вдавати дипломата. Він гримнув долонею по столу, аж папери на ньому і Дарчине серце в грудях підстрибнули від того.

– Що значить – «не можу»! Чи ви знаєте, що тут школа і учениця мусить сказати, коли її питають? Нечуване зухвальство так говорити до свого зверхника! Я вам наказую зараз же сказати прізвище того учня!

Дарка мовчить.

– Ти чуєш, що я тобі кажу! – гримнув директор з таким ревом, що аж Мігалаке вибіг з сусідньої кімнати. Вибіг запінений, закукурічений, прискочив до Дарки, вхопив її своїми руками, наче яструб кігтями, і потяг її до шафи, аж скляні ампулки в ній задзенькотіли.

– Ти скажеш чи ні?!

– Я нічого не знаю!.. Ніхто мені нічого не говорив!.. І прошу тут не битись!.. Ніхто не має права тут штовхати…

Дарка відчуває, що тільки б скочити до цієї худенької шиї, наче в курки-голошийки, і вона скрутила б її.

– Ласац, домнуло, ласац (залишіть, пане професоре, залишіть!), – опам'ятовує його по-румунському директор. – Ми знайдемо на таких впертих учениць інший спосіб…

– Можеш іти геть! Забери свої книжки і більш не показуйся мені на очі! Можеш більше не приходити до школи! Ми зуміємо приборкати таких упертюхів! Марш звідси!

Директор власноручно виштовхує Дарку за двері. Гаразд. Тільки чого ці дурні сльози котяться по лиці? Хіба Дарка не знала ще перед святками, що їй, можливо, доведеться розстатися з школою?.. Це правда, але можливість така пов'язувалася з героїчним, патріотичним вчинком… А тепер проганяють її, як битого пса! О, від цього, мабуть, такий нестерпний біль у серці і ці нестримні сльози.

В коридорі тихо, як у домовині. Від дверей канцелярії відбиваються слабі відгуки чиєїсь розмови.

«Тепер черга на Оріховську», – пригадує Дарка і припадає, безсила, до стіни. І знову ця лиховісна, мертвенна тиша. Від неї ще голосніше клекотить якийсь заблуканий біль у серці.

Аж ось чиїсь кроки дудонять у другому кінці коридора. Хтось іде, прискорює ходу, видно, помітив Дарку. Дарка чує цокання чийогось годинника, запах тютюну від чийогось віддиху.

– Що сталося? Чого ви плачете, Попович?

Дарка по голосу впізнає вчителя Сліпого, свого професора. Відриває долоні від очей.

– Що з вами? Таж ви зовсім запухли! – говорить пошепки професор. – Ідіть зараз до крана і обмийте собі лице!

Холодна вода дійсно допомагає. Дарка бодай очуняла настільки, що може через п'яте-десяте розповісти вчителеві про свою пригоду з директором.

– І ви не сказали прізвища того учня? – очі вчителя дивляться в Дарчині так довірливо, що аж їй дивно, що він перед нею не називає Ореста Циганюка тим учнем, хоч знає його прізвище так добре, як і Дарка.

– Ні! Ні! – видихає Дарка.

– А чи ви певні, що ваші подруги також будуть так триматися? – нахиляє свої губи до Дарчиного вуха і питає тим шепотливим голосом, що в'яже і зближає, як присяга.

– Ні! Ні! Напевно ніхто не зрадить!

Учитель застережливо хапає її за руки:

– Тихше, вже хтось зрадив, але тихо про це. Ці там добре тримаються.

Дарка догадується, що мова – про хлопців з чоловічої гімназії.

– А чи ви знаєте, що ваших подружок з шостого класу допитують у чоловічій гімназії?

Ні, вона нічого не знає. Все розраховано так, щоб їм не було часу порозумітися поміж собою.

Учитель Сліпий похитує головою. В цьому журливому русі є і докір за брак довір'я до нього, і співчуття до їх невдачі, і журба за їх долю. Дарку знову огортає страх. Вже не за себе, але за тих незнайомих співтоваришок, співвинних у цій справі: чи будуть досить сильні, досить завзяті, щоб не сказати правди, коли товктимуть їх головами об стіну?

Немов шукаючи оборони перед ворогом, вона хапається руками за вчителеві плечі. Чи можна думати в таку хвилину про те, чиї це плечі? Є тільки те підсвідоме, інстинктивне почуття, що тут можна безпечно сховати свою голову і серце, що тут тебе не викажуть.

Учитель пригортає її на мить до своїх грудей, наче повертаючи Дарці її сердечний порух, і м'яко відштовхує її на пристойну відстань, як і слід між учителем та ученицею. Це сталося так неймовірно швидко, що Дарка, може, була б і не повірила в це, коли б не очі вчителя, які дивилися на неї теплим довірливим поглядом.

– Будьте спокійні! Нічого злого не станеться!

– Як не станеться? Як не станеться, прошу пана професора?

Учитель не любить, коли учениця перечить його словам.

– Кажу ж вам, Попович, що нічого не станеться. Іду з чоловічої гімназії, бачте, без капелюха, і ще повторюю: нічого поганого не станеться. Можете мені вірити. Тепер спокійно ідіть до класу і я вас не бачив коло крана і не говорив з вами. Розумієте?

Дарка затуляє долонями обличчя:

– Як я можу так до класу іти?.. Що я їм скажу, коли спитають? – Її нітрохи не бентежить офіційний тон учителя. Її серце сприйняло, як подарунок, його довірливий погляд і тепер не дасть уже себе обдурити тим офіційним тоном.

– Скажете правду подругам… Скажете, що маєте двійку з румунської, – так підкреслює вчитель слова, що навіть Дарчина немузикальна уява може договорити собі решту:

«Тільки про двійку говорити! Решту мовчати… мовчати…»

Все ж таки учитель не хоче, щоб Дарка погано зрозуміла його. Він кладе руку на її голову. Потім ця рука гладить ласкаво Дарчине обличчя…

Дарка всувається в клас з похнюпленою головою. Хоч Мірчук в самому розпалі викладання латинської граматики, хоч це година не кого-небудь, а самого Мірчука, проте всі очі і голови в класі повертаються до Дарки. Ці очі аж іскряться з цікавості. Дарка мовчки хитає головою вліво і вправо: трохи потерпіть! Потім вона все розкаже. Під час перерви, тільки двері зачиняються за вчителем. Дарка стає на підвищення.

– Слухайте! Я маю двійку з румунської і «погано» з поведінки, – цілком опанувавши собою, складає Дарка звіт про своє горе. – Директор хотів, щоб я дуже просила Мігалаке, він казав, щоб я…

– Дарко! – скрикує за її спиною Стефа. Пересторога, щось більше, ніж пересторога, – погроза, жах вихоплюються з її грудей. Вона не має навіть часу знайти якесь потрібне слово, щоб зупинити її. Одним стрибком опиняється коло Дарки, хапає її за плечі і стискає їх, як кліщами. – Що ти робиш, божевільна! – сичить їй на вухо.

Дарка заспокоює її усмішкою: «Не бійся! Я не скажу більше ніж треба!»

Щоб не накликати на себе підозру класу, вона відсуває від себе Стефу і говорить далі:

– Він сказав, щоб я ще раз опрацювала матеріал, може, ще раз Мігалаке запитає мене.

– А ти? Ти його перепрошувала? – хоче знати кінець справи Лідка.

Дарка розмахує руками, але відразу опускає їх скромно, бо треба поступитися місцем на підвищенні Мігулеву, керівникові класу. Клас не вибухає радісним гомоном, як звичайно, коли любимий учитель заглядає до нього поза службовими годинами. Мігулів сьогодні суворий і неприступний. Здається, навіть голос у нього інший, чужий:

– В нашій школі трапилися деякі події, які треба глибше обговорити. Тому що всі панове професори будуть два дні зайняті на конференції, два дні не буде навчання. Прийдете до школи аж у п'ятницю. Тільки як прийдете, то не розходьтеся по класах, а зберіться відразу всі разом з учнями з чоловічої гімназії в спортовому залі. Тепер помолимося!

Стефа ще встигла шепнути Дарці:

– Не виходь разом зі мною… За нами будуть стежити… Після обіду хтось буде в тебе.