Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 33 страниц)

XI

А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.

Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.

Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.

– А яка ж це справа, Данку?

Є справа, будь ласка. Його сестра Ляля, яка живе у Відні у маминого брата і там кінчає консерваторію, – пояснює Данко Лідці, – давненько написала листівку до Дарки на його адресу, точніше кажучи, в його листі. Данко досі не мав часу передати його Дарці. Тепер, богу дяка, в них уже чверть закінчилася…

«Пхі, – думає Дарка, – Данко говорить про той Відень, ніби не знати, який то закордон був. А татко розповідав, що за Австрії їздили до Відня отак, як тепер до Чернівців. А той мамин брат – подумаєш! Помічник бухгалтера в якійсь трикотажній фабриці!»

– А Дарка хіба знайома з вашою сестрою? – і тут не довіряє, і тут щось підозрює Лідка.

Замість Дарки відповідає Данко:

– Аякже ж! Ляля приїздила в ці канікули до Веренчанки! Вони дуже полюбили одна одну…

Дарка бере маленький клаптик паперу в руки і читає дрібні, як мачок, літери, посміхаючись сама до себе. Тій Лялі там, у Відні, хіба здається, що тут цвітуть ще айстри і зеленіють дерева. Як можна так втрачати почуття часу? А проте яка кохана, яка золота ота далека Данкова сестра, бо якби не вона, якби не оцей її листок, то хто зна, чи Дарка бачила б сьогодні Данка в себе.

– Що пише хорошого Ляля? – ставить таке дивне питання Данко, бо ж лист до Дарки був незаклеєний і він міг десять разів прочитати його. В Дарки, мабуть, дуже здивовані очі, коли Данко каже: – Я ніколи не читаю чужих листів, Дарцю…

Тепер Дарка засоромлюється:

– Ляля хоче знати, як ми всі тут живемо… чи зустрічаємося в Чернівцях, чи ходимо на спільні прогулянки… Чи, може, роз'їхалися, і в кожного по-своєму зайнятий час…

Лідка не виходить з кімнати, тож треба говорити про щось, в чому і вона могла б брати участь.

– Через шість тижнів їдемо додому, – сказав Данко, а потім, ніби придивившись краще, зауважив: – Ти щось у мене змарніла! – При Лідці сказав «у мене» так, начебто Дарка справді належала йому. – Вона, може, не хоче чогось їсти, оця Дарка? – звернувся до Лідки, немов Дарчин опікун, немов хтось близький, що має право про ці справи розпитувати.

– Та де там! Дарка дуже чемна!

Щось у лісі здохло, що Лідка хоч раз похвалила Дарку. На цьому розмова з Лідкою урвалася. Просто нюхом було чути, що всі троє вони не в своїх ролях, не на своїх місцях. Напевно, це йшло від того, що Лідка стирчала поміж ними, як кістка в горлі. Навіщо їй треба було сидіти й слухати, що Дарка з Данком говорили поміж собою? Адже вона не мала жодного поняття про Веренчанку, про Лялю, взагалі про те все, що вони пережили в минулі канікули. І хоч Лідка з свого боку намагалася якось підтримати розмову, розмова рвалася, рвалася, аж врешті урвалася – не було про що говорити.

На щастя, Лідка саме тоді згадала, що їй треба віднести газету (в тому номері писали про міську раду, куди належав і Лідчин вуйко) до пана Кремера, бо він комплектує всі номери, а газету за вівторок не можна було купити у цілих Чернівцях.

Тоді Данко (він добре розуміється на таких речах, бо якби Лідка пішла, то до кімнати ввійшла б її мама, бо ж не пасує, щоб панночка залишалася сама з хлопцем у кімнаті, хоч би тим хлопцем був хтось такий близький Дарці, як Данко) попросив Лідку:

– Може, ви дозволите, щоб ми з Даркою провели вас?

Звичайно, що Лідці, яка не зрозуміла трюку Данка, було дуже приємним таке прохання. Вона аж заясніла і відразу погодилася.

Дарка вийняла з шафи пальто. Данко прискочив до Дарки, взяв пальто з її рук і тримав його. Намацуючи рукава, Дарка почула, як Данкові гнучкі пальці в поспіху натрапили на її плечі і палко, на одну мить, притисли до грудей. Шапочку одягла Дарка вже зовсім червона.

Надворі, хоч ще лише шоста, зовсім ніч. Данко бере дівчат під руки, каже одній і другій по кілька приємних слівець, і так ідуть втрьох, охоче сміючись, по цьому білому, пір'ястому кожушкові. Щойно тепер відчувають обоє веренчанські, які близькі вони одне одному, як зв'язані спогадами і тугою за селом. Тільки Лідка цього всього не може зрозуміти. Розмова точиться навколо конференції учителів і недалекого Данкового виступу.

Данко жартує, але тому, що жарт цей дуже нагадує правду, для Дарки він прикрий:

– Як будеш на конференції мати двійку, то не приймай її дуже до серця. До всього треба привикати…

– Ви, коли будете грати на тому концерті, не дивіться на публіку, щоб не розгубитись. Бо ви чули, що казав Іванків: наша гімназія мусить першою вийти! Ви тільки будьте уважні! – не може втриматися Лідка, щоб не показати перед Данком, що і вона щось розуміє. Смішна! Начебто Данко вперше на сцені виступав!

– Ви вже не журіться, – відповідає Данко спокійно, – ми напевно будемо перші! Напевно! Тоді інакше будуть на нас дивитися ці паничики з першої гімназії. Ви знаєте, що якось вони не хотіли нас на лід пустити? Було б дійшло до хорошої бійки, коли б професори не вмішалися! А тепер чорт їх візьме, як ми їх переможемо!

Він сміється переможним сміхом, і всі троє чомусь прискорюють кроки. А все ж таки на душі стає вільніше, коли Лідка зупиняється перед брамою пана Кремера.

– Ви не чекайте на мене, бо мене, мабуть, там затримають.

– Як собі бажаєш, – відповідає Дарка. Голос її бринить радістю від того, що нарешті Лідка відкололася від них. Дарку аж страх охопив, щоб Лідка не передумала і їй на зло не вернулася від брами.

– Нарешті ми самі, – каже Данко таким багатообіцяючим шепотом, що Дарці здається: цього вечора має статися щось надзвичайне. Вона починає вірити, що цей візит, той Лялин лист, – це тільки кладочка до того надзвичайного і чарівного, що має для неї в своєму серці Данко.

Увесь під враженням радісного піднесення, Данко бере зухвало Дарку за плечі і повертає у протилежний бік від квартири Дутків.

– Мені не туди йти додому, – лепече Дарка.

– Твій дім там, де я, – сміється Данко, підіймає в себе і в Дарки вгору коміри від плащів і жене кудись поперед себе, розштовхуючи прохожих ліктями так, як це робиться тільки у великій юрбі.

Тільки відступають вони трохи від ліхтарів, як збожеволілий Данко бере Дарку під руку. Забув, що він учень, а вона учениця, чи що? Притискує Дарку до себе так, що вона трохи кроку не губить.

«Йому слава в голову вдарила», – опам'ятовується Дарка, але розлучитися з цим коханим, владним плечем не має сили.

З бурого неба починають ліниво надлітати пухнасті пластинки снігу. Щораз більше, щораз густіше, доки не стає перед очима мерехтлива заслона. Сніжинки заліплюють очі, забілюють коміри, вплітаються в Дарчине волосся, холодними сльозинками течуть по теплих обличчях. Поміж жовтими смугами ліхтарів і червоним світлом вітрин дзенькотять дзвіночки. Дзвіночки нагадують у цю хвилину різдво на селі. Данко каже, що вони зовсім як ескімоси. І два чернівецьких «ескімоси» ідуть у сніговій, радісні, притулившись одне до одного, незважаючи на шкільні правила, заслухані тільки в стукіт власних сердець.

Дарка дійсно не знає, де вони тепер. Сніг закрутив світом, що ніяк не розбереш, де ти. Здається, людей поменшало на вулиці. І будинки якісь немов нижчі; а може, це тільки їх так сніг присипав?

Раптом Данко зупиняється, повертається до Дарки, обіймає її, тулить її голову до своїх грудей так міцно, що Дарка чує запах його одягу. Вона не має зовсім чим дихати. Хоче хоч би уста визволити на світ. Тоді Данко, який наче тільки чекає цієї хвилини, затуляє Дарчині уста своєю щічкою. Дарка чує під губами гаряче, покрите пушком обличчя, і її всю кидає в жар.

«Господи, – думає, – це все одно, як би його поцілувала! І як воно сталося?»

Данко випускає її з своїх рук.

– Тепер ти вже моя наречена, – жартує. З інтонації голосу видно, що жартує.

Дарку болісно вражає цей несерйозний тон. Цей веселий голос! Не повинен він у таку хвилину сміятися. І їй стає раптом, так раптом, як би хтось погасив світло перед очима, стає дуже сумно.

Але він іде поруч з нею, її хлопець, її Данко, і вона мусить пробачити йому його необачний сміх. Звичайно, він про це ніколи не повинен дізнатися.

«Власне, він правильно сказав, що тепер я вже його наречена. Коли між нами аж до того дійшло, що мої губи доторкнулися його лиця…»

Хоч, з другого боку, здається їй, що Данко в такому розгуляному настрої, що взяв би в обійми кожну дівчину, яка нагодилася б у таку дивну хвилину. А все ж таки що сталося, то вже сталося, і його ані заперечити, ані повернути не можна.

Данко теж замовкає. І вони йдуть щораз повільнішим кроком, щораз ближче одне до одного.

– Я не знаю, де ми? – запитує навмисно Дарка, щоб переконатися, чи її голос належить ще їй, чи вже теж змішався з Данковим.

– Я зараз проведу тебе… Зараз будеш вдома, – відповідає Данко пошепки.

А втім, Дарка починає лякатися того, що сталося: хто ж таке бачив, хто ж таке чув – дати себе обіймати хлопцеві серед вулиці? Що ж мама сказала б на це?

«Господи, що зі мною? Невже ж я так низько впала?»

Проте опускає повіки на очі, щоб знову пережити почуття цього радісного, хвилюючого, що його вона не знає, як і назвати.

Данко на прощання цілує Дарку в руку. Не так, як звичайно цілують у руку. Ні, нічого не відбувається тепер так, як звичайно: він вивертає Дарчину руку і цілує її долоню. Дарка, зачарована цим дивним поцілунком, не може з місця рушити, хоч вони вже стоять перед її брамою. Данко дивиться хвилину на неї, потім бере м'яко за плечі і штовхає у браму. Дарка виразно, зовсім виразно чує, як ці пальці, торкнувшись її плечей, теж втрачають, свій звичайний спокій.

Особливий вечір! Особлива хвилина!

У напівтемній брамі Дарку охоплює такий дошкульний смуток, така сердечна потреба плачу, що вона, не думаючи ні про що, притуляється в кутку до стіни і плаче беззвучно гарячими слізьми, які облегшують серце…

Вранці Дарка прокидається з виразним, хоч не з'ясованим щодо своєї причини почуттям, що сталося щось важливе. У вразливих людей буває це дуже часто: забувають про причину події, забувають про неї саму, а залишається тільки саме враження від цієї події.

Дарка подивилася у вікно на сніг і тоді лише пригадала: «Адже вчора те сталося між мною і Данком…»

Потім здивувалася, що за ніч, поки вона спала, коли ні про що не думала, так багато змінилося навколо. Дарка не могла з'ясувати, в чому полягають ті зміни, але напевно знала, що світ сьогодні став зовсім інший, ніж був учора. Це стосувалося в однаковій мірі живих людей, природи і предметів.

Дійсне з вимріяним, реальне з уявним, як це буває у підлітків, злилося докупи, і Дарка повірила, що між нею і Данком сталася вчора подія, що зробила її ніби зовсім дорослою, відкрила незнану загадку природи.

Лідка для жарту бризнула на неї водою. Дарка не відповіла їй так, як це була б зробила іншим разом.

«З цього часу мушу серйозніше поводитись», – думає поважно.

XII

Надворі трусить такий самий сніжок, що й учора увечері. Зима бродить по коліна в снігу, а сніг той мов упертий хлопчисько: його за день зіпхають з тротуарів, а за ніч він знову повертається.

Дарка по дорозі в школу зустрічає, як звичайно в цю пору, учнів і учениць – тих, що повертаються з школи, і тих, що йдуть до неї.

«Вони навіть не догадуються, що вчора сталося зі мною. Їм навіть на думку не спадає, що оце вітає і минає їх Данилюкова наречена».

Хоче якнайскоріше застати Стефу Сидір у класі. Та коли тільки бачить її мармуровий профіль, ховає свою новину в глиб серця. Як же може розповісти про своє щастя дівчині, яка малює Данкове лице? Але й нікому іншому, крім Стефи, цього сказати не може. Дарка почуває, що її похмілля мине, розпливеться, коли не поділиться ним із Стефою.

– Коли б ти знала, Стефо, коли б ти знала! – ховає Дарка своє лице поза Стефину спину.

Та це не те. Щось у ній говорить, кипить, примушує все-все розповісти своїй найближчій подружці.

Стефа відразу догадується, що Дарка палає від нетерплячки. Вона хоче допомогти Дарці, коли говорить:

– А ти скажи мені… ти ж мені можеш все сказати, – і при тому притримує ніжно Дарчину голову на своєму плечі.

– Я така щаслива, Стефо, коли б ти знала. Важко відразу все передати. Вчора, – її голос переходить у палкий шепіт, – вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коли б ти знала…

Стефині руки легенько сковзають по Дарчиних плечах:

– Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся…

«Для чого я їй сказала? Для чого зробила я це?» – трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати на собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до подружки, голосом:

– Сьогодні ввечері прийду до тебе, і підемо кудись… пам'ятай!

«Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна! Я зробила їй прикрість, а вона хоче відкрити мені свої таємниці», – карає себе докорами Дарка.

Після обіду приходить Стефа на півгодини раніше від умовленого часу.

– Одягай пальто, і ходімо, – каже коротко. Це означає, що не можна розмовляти про таємні справи там, де стіни мають вуха.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік.

– Ще маємо час, – каже так, немов Дарка знала, про що буде мова.

І все. Дарка зиркає збоку на Стефу. «Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє одиноко радості переносити, то Стефа не мовчала б так, як тепер».

І знову ця дошкульна мовчанка. Врешті в кінці Геренгасе [27]27
  Вулиці Панської (нім.).


[Закрыть]бере Стефа Дарку під руку, але це не є вже той теплий, сердечний рух, що колись. Мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив того, що говоритиме.

– Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово честі, що нікому про це ані мур-мур…

– Даю слово честі!

Мабуть, Дарка надто скоро заявляє про свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї.

– Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка з страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика таємниця, щоб ручатися за неї життям мами? А коли, не дай господи, в нестямі вихопиться необережно якесь слівце, то тоді мама… Ні! Ні! Всім іншим присягне, поклянеться, тільки не життям мами.

– Даю тобі слово честі… Ти не віриш мені?

Тепер Стефа вже вірить. Голос у Дарки такий, що йому не можна не повірити.

– Я не буду тобі багато розповідати. Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка – приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим шкільним роком ми втрачаємо щораз більше прав. Минулого року ми ще мали свідоцтво на двох мовах і румунська була тільки як предмет… Цього року будуть уже тільки румунською мовою і під час фізкультури вже румунська команда. А історія? Нам обіцяли, що ми будемо вивчати румунською мовою тільки історію Румунії, а що зробили з нами? Скликали начебто з'їзд істориків – і ось які наслідки… Для «нашого добра», для «полегшення» навчання вивчаємо румунською мовою вже і всесвітню історію. Бачиш, як вони це хитро роблять? Тебе грабують до сорочки, а тобі повинно здаватися, що це – для твого добра… І багатьом таким ідіоткам, як Лідка Дутка, і справді так здається. На другий рік, побачиш, уже відкрито, без штучок, будуть вивчати історію в усіх класах тільки румунською мовою. Через два, через три роки дійде до того, що в українській гімназії скасують українську мову як предмет… Будемо вивчати французьку, латинь, німецьку мову, тільки не рідну… Ось до чого йдеться! Чи ти розумієш, про що я тобі говорю?

Даремно Стефа гарячиться. Дарка все розуміє. Навіть більше: відчуває те ж, що й вона.

– Та справа не тільки в румунській мові… не думай собі! Тут більш далекозора політика! Вони хочуть взагалі змести нас як націю з території Романії маре. Так, щоб ти знала! Вони, не бійся, не такі вже дурні, щоб не розуміти, що насильство може викликати насильство, і тому вони… пускаються на різні допоміжні засоби. Вони починають «науково» доводити, що ніколи не було українців у Північній Буковині… а ми – «зрутенізовані» румуни… Але ж вони не можуть заперечити сорок мільйонів українців взагалі, правда? То що вони роблять: своє вихваляють, аж канудить, а українську культуру висміюють… Історію перекручують… І що ти їм зробиш? Ти чула, що городив Мігалаке на передостанньому уроці? «Руські князі часто були васалами румунських бояр…» Ну, скажи, як можна спокійно переносити таку брехню, просто нахабну, з пальця виссану брехню!

Дарка теж думає, що не можна, але що робити? Що робити? Про це, власне, хоче говорити Стефа:

– І тому, бачиш, є між учнями і нами самостійний гурток… Ми там читаємо заборонені політичні поеми Шевченка, Лесю Українку, про яку навіть не згадується в нашій гімназії… Революційні поезії Івана Франка… Ти чула такий вірш, як «Вічний революцьонер»? А про російського письменника Чернишевського чула? Чи ти хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконності, а водночас вона почуває, що вже факт таємних і небезпечних сходин сам по собі вабить її більше, ніж слухання творів поетів.

– А що б нам було, якби нас викрили? – говорить «нас», хоча ще не відчуває ніякого зв'язку з невідомими.

Стефа притискує щільніше її руку до себе.

– Вже злякалася?

– Ні, я хочу просто знати…

Не може сказати Стефі, що вона була б рада почути, що за участь у таких нелегальних зборах чекає шибениця, – коли вже риск, то хай той риск не буде з дешевих!

– Що ж, повикидали б нас усіх із школи на сто вітрів…

– І більше нічого?

– І гімназію закрили б. Тобі ще мало?

– Ти, певно, думаєш, що я так випитую, бо боюся? – визивно говорить Дарка.

Стефа подає їй заспокійливий знак рукою:

– Досить! Ніколи не вважала я тебе за боягуза! А от язик за зубами тримати чи зумієш ти?

– Якщо ти сумнівалася, – вже ображена Дарка, – то для чого взагалі починала таку балачку зі мною…

– Нічого… Нічого… Ходімо скоріше, а то спізнимося… Сьогодні збираємося в Оріховських.

Дарка ковтає цю звістку з такою жагою, начебто ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогника, і вона вже бачить цю таємну не то хатину, не то комірчину… Десь над квартирою Оріховських… Того брата Наталки Оріховської… того таємного… не впійманого, як дух, брата, що доставляє їм ті заборонені книжки. Не такі, як звичайні, а більші за євангеліє, більші за всі інші. Стоси, гори книжок.

І як же мусить вона розчаруватися, коли Стефа заводить її до звичайного будинку, ганком, попід вікнами сусідів, відчиняє двері до найзвичайнісінької кімнати і Дарка бачить там лише знайомих: Іванчука, Циганюка, Косована з восьмого, Федоровича з шостого. Самі знайомі. Всі знайомі, крім двох хлопців.

– Маємо ще одну нову, – каже Наталка. Цього досить. Ніхто ні дивується тому, ні радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею.

«Тепер, напевно, відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати», – рятує рештки своєї розчарованої уяви Дарка. Проте не відбувається нічого з «Тисячі й одної ночі».

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно, наче братство, яке дало обітницю довічної мовчанки.

Дарка починає себе почувати досить ніяково. Врешті Циганюк стає біля столу. І від цього звичайного жесту все набирає якоїсь незвичайної важливості. Зникають усі її знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі колись бачила. Всі вони наче скуті одне з одним ланцюгом якоїсь таємничої клятви. Циганюк витирає окуляри і повідомляє, що він сьогодні (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про роль Хмельницького в історії українського народу.

«Це ж урок історії», – приводить себе до дійсності Дарка.

Та чи так викладав хтось коли-небудь історію? Циганюк говорить про великий, далекозорий політичний розум Хмельницького, про його хист полководця і майстерність дипломата так, начебто гетьман був нашим сучасником. А втім, вся доповідь Циганюка побудована на паралелях між минулим і сучасним. Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший. Аж дивно.

Раптом Циганюк перескакує на випадок з Оріховською і Мігалаке.

«Стривайте, паралелі то паралелі, але до чого ж Оріховська з Мігалаке, коли мова йде про Хмельницького?»

Циганюк, який за хвилину перед цим хвалив Хмельницького за бунтарську вдачу, тепер хвалить Оріховську за спокій. Добре зробила Наталка, що не далася спровокувати себе і не вчинила скандалу. Цей випадок з Мігалаке буде використаний як аргумент у слушніший час, тоді, коли треба буде виступити не проти одного Мігалаке. Недобре зробив шостий чоловічий клас, що затіяв формальний бунт проти Мігалаке. Не треба розпорошувати дорогоцінного доказового матеріалу. Хай назбирається, як в ощадній касі. В нас нічого не пропаде. Нехай ще до якогось часу…

Дарку осліплює самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах виникають, як мінливі ракети, нові істини, народжуються і відразу стають міцними нові поняття, нові закони. Ніколи, ніколи досі не вважала Дарка українців господарями Буковини, її політичними володарями. Була Австрія, належали до неї, потім треба було належати до Румунії. Ніколи якось не могло вміститися в Дарчиній голові, що назву, саму назву «Україна» можна віднести і до Буковини. Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова (і то неофіціально), тільки його прикметник: українська пісня, українська вишивка, українська кераміка… Але Україна? Тут, на Буковині?

Тим часом Циганюк вірить у це. Дарка вдивляється в нього і бачить, як обличчя Циганюка починає перетворюватися в якусь фосфоричну кулю, що більшає, більшає, більшає, аж доки Дарка бачить перед собою тільки світлі стіни з безліччю очей. Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати, – це одна людина. Якась легендарна постать, яку румунські бояри намагаються вигнати з Буковини (України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі, тисячі голів, рук і сердець. У Веренчанці тато і Дмитро Улянич теж належать до однієї людини.

Чому татко? Хто казав, що татко? Ну, так, і татко також.

Адже не хто інший, як татко, оповідав комусь, як-от давно, ще перед світовою війною, два дні і дві ночі воювала купка учителів на одних зборах за один лише прикметник «братерський» у привітальній телеграмі до росіян з нагоди святкування якогось національного ювілею. Публіка поділилася на два табори. Одні стояли за братерство між слов'янами і за сміливість прилюдно визнати це, інші вважали, що Росія – це відвічний ворог австро-угорської монархії і переслати з офіційних зборів братерський привіт росіянам – це рівнозначно образі цісаря і короля Австро-Угорщини.

Два дні і дві ночі, як розказував татко, тривали збори. Прихильники одного й другого табору зміняли своїх однодумців, як солдатів на вахті, ті перепочивали годину й ішли зміняти тих, що залишились у залі. Нарешті все ж таки перемогли слов'янофіли, на боці яких був і татко.

– Зараз повернуться батьки Наталки, – хтось говорить надто голосно, і тому Дарка думає, що це стосується спеціально її, – вони нічого не мають проти, коли ми трохи заспіваємо і пограємо в їх хаті…

А все ж таки Данко не належить до них. Він зовсім щось інше. Йому, певно, однаково буде: житиме чи загине навіки українська мова, українська культура на Північній Буковині.

І вперше в житті відчуває Дарка щось подібне на сором, що Данко, той понад усіх і понад усе Данко, є причиною не її гордості, як досі бувало, а причиною глибокого клопоту, майже сорому.

І коли ні з того ні з сього починають співати й грати на гітарах, коли той самий Циганюк дістає десь з-під ліжка скрипку, у Дарки таке враження, ніби в засніжених небесах раптом вдарив грім.

Дарка не знає, куди ці батьки ходили і звідки повертаються. Її – дарма що немузикальне вухо – вражає блазнювата, не до ладу музика, ці розтулені вуста, ще хвилину тому такі багатомовні своєю мовчанкою. Дарка не може перенести цього і тому шепоче Оріховській:

– Я вже піду додому, Наталко… я… Мені здається, що я не маю тут чого шукати…

– Як хочеш, можеш іти вже, – досить байдуже відповідає Наталка.

Цей дім, видно, не має звичаю затримувати гостей. Проте Стефа Сидір довірливо обіймає Дарку за шию.

– Чого ти така ще наївна? Старі Оріховські ніби не знають, чого ми тут сходимося… Але якби щось, то їх не було дома, коли ми сходилися тут… А забавитися дітям, говорять вони сусідам, ніколи не забороняють…

Тоді Циганюк (от тобі ще раз, як одна хвилина може змінити людину!) відкладає обережно скрипку і запитує Дарку:

– Чи ви не заперечуєте, щоб я вас до хати провів?

Чи Дарка заперечує? Треба б насамперед запитати, чи Дарка взагалі має тут якесь слово, коли замість неї вже поспішила відповісти Стефа:

– Добре! Проведіть Дарку… Та й можемо розходитися поволі… Співайте. Ну, «На кедровім мості»!

Циганюк сходить перший по сходах (Данко ніколи так не зробив би!), а Дарка за ним. Дарка думає собі: «Якби я ще курку під пахвою мала, то тоді зовсім мали б вигляд, як пара газдів, що йдуть у куми».

Як можна жити у місті і таким невихованим бути? І чого тут дивуватися Івонкові Рахміструкові, який прийшов з села до міста?

– Де ви живете? – цікавиться Циганюк.

– На Руській.

– Ага!

Аж десь після якихось п'ятьох чи, може, навіть сімох хвилин нудної та смішної ходи знову озивається Орест Циганюк (голос у нього повільний, аж лінивий):

– Слухайте (навіть без «товаришко»), яка ваша думка… про участь нашої гімназії у цьому святі на честь міністра?

– Я… я хотіла б, щоб наша гімназія виграла, хочу сказати, щоб вийшла перша, – намагається так відповісти Дарка, щоб це сподобалося такому, як Циганюк. Для обох ясно, що під словом «наша» Дарка розуміє обидві, чоловічу й жіночу, українські гімназії.

– Слухайте, – тягне ліниво Циганюк, – і ви за те, щоб наша гімназія співала на честь того слов'яножера?

Дарка ніяковіє. Може, це тільки провокація з боку Циганюка? Дарка мала нагоду під час свого першого візиту, тоді, у тітки Іванчукової, переконатися, як Циганюк пишається рідною мовою. Невже ж тепер, коли рідна пісня має нагоду вибитися на перше місце по всьому королівстві, невже ж він… Ні, не може бути… Це він тільки так бере її, селючку, на штучки. Просто випробувати хоче.

– Так, я за те, – заявляє впевнено Дарка. – Я хотіла б, щоб наша пісня прозвучала на весь світ, щоб сам король почув її!

Ці слова проти її волі виходять занадто вивчено, занадто декларативно, а через це і менш щиро.

Циганюк пхає обидві руки до кишені (слово честі, аж соромно з ним вулицею іти!).

– Слухайте, а якби так… – але обриває мову, бо перед ним виросли, наче з землі, Лідка Дутка й Івонко Рахміструк.

– Ти де волочилася? – запитала Лідка просто з мосту Дарку.

Дарка мимоволі подивилася на Циганюка. Той, хоч і не помітив її погляду, миттю зорієнтувався в ситуації:

– Я зустрів панну Дарку коло поштової скриньки, як кидала лист до мамусі… Тому що ти, Лідко, повинна опікуватися панною Даркою, то знай, що вона не була сама у місті, а з Стефою Сидір. Тільки я Стефу відвів додому, бо не люблю говорити з дівчатами при свідках. Знаєш уже тепер, де була панна Дарка? А тепер я її проводжу додому…

– То, може б, ми помінялися ролями? – хоче догодити Лідка Рахміструкові, щоб потім мати нагоду сміятися над ним і Даркою.

– О, пробач, – перебив її Циганюк, – не на те відправив я Стефу, щоб тепер поступитися. Я не даю панни Дарки Рахміструкові – нема дурних! Ідіть… Ідіть вперед, а ми підемо за вами!

Ледве ця пара віддаляється від них, як Орест Циганюк стає зовсім іншим. Він перш за все щирий з Даркою:

– Слухайте, ми довго радилися («Хто з ким?» – б'ється Дарчина думка) і міркували про цю справу… Ми розглядали можливість нашої участі в тому концерті з усіх боків. Зразу, признаюся, думали так, як ви тепер. Думали хлопці: заспіваємо, бра, і приб'ємо всіх нашою піснею… Але врешті прийшли до переконання – ви слухаєте? – що ми не будемо співати на честь королівського міністра. Ми вже твердо вирішили, – ви слухайте мене, – що не будемо в цьому загальному хорі… ганьбити українську народну пісню перед тим бояриськом!.. Це ж ганьба… Це ж було б чисто по-рабському… Хто кінець кінцем ми такі? Собаки? («Від кого чула вже цю думку? Оце порівняння з собакою, яку б'ють, а вона лиже руку, що її б'є?») Слухайте, не перебивайте мене! А нас хоче вмовити Іванків, що ми цим виступом пропагуємо українську пісню… Нам не потрібна пропаганда серед окупантів! Слухайте, ви розумієте – нам не потрібна їх похвала, бо ми взагалі не визнаємо їх, їх влади, їх уряду, їх… – можливо, хотів сказати «короля», але стримав себе. – Слухайте, коли ми цей один раз їм заспіваємо, то це означатиме, – ви розумієте, – що ми погодилися з думкою, що Північна Буковина має бути вічно під їх окупацією… А ми не хочемо бути рабами! Слухайте, ми довго вирішували це питання і прийшли остаточно до переконання, що не будемо співати… Слухайте, хто нас насильно заставить співати? Щонайбільше можуть нас з гімназії повиганяти… Можуть нам школу закрити, але факт, факт цей перейде до історії, – ви уявляєте собі! – як наш протест проти бояр!

– Як? Як ви кажете? Розпустити гімназію і нас всіх розігнати? – питає зовсім приголомшена Дарка.

Та хіба це страшне для Циганюка!

– Слухайте, це в крайньому разі… Не лякайтеся, за таке на шибеницю нас не поведуть… Але співати ворогові все ж таки не будемо! А ви що на це?

– А чи всі… згодні на цей бунт?

– В тому й річ, що не всі… Але нічого… Досить буде, як і частина збунтується… Про що йдеться? Аби зірвати свято і надати справі розголосу! Слухайте, а ви? Ви пристанете до нас?

Що? Чи вона пристає до них? Таж вона завжди… аж тепер відчуває це, як завжди належала до них. Це ж та близька її натурі завзятість, що навіть самому королеві не хоче коритися!

Але як це буде? Як це буде, коли виженуть її і Данка з гімназії? Таж це значить перекреслити мистецьку кар'єру Данка? Куди він подасться без закінченої середньої освіти? А мама… Її мама і тато що сказали б на це, коли б її прогнали з гімназії? Це ж була б страшна кривда для тієї доброї, бідної мами… Ні, цього навіть не можна собі уявити! Орест Циганюк і сам знає, що на таку справу не можна відразу наважитись.

– Слухайте, не давайте мені тепер відповіді! Ви тільки подумайте добре над цим, що я говорив…

І хоч вони ще не розлучаються, чогось одночасно подають одне одному руки і стискають їх у німому порозумінні.