Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 33 страниц)

Було так глітно, що ми не вальсували, а, притулені до себе, поколихувалися в ритм музики.

Танець, – спало таке дурне Дарці на думку, – єдина ще безпосередність, що її не видерла людині цивілізація.

Я вдихаю запах його одягу, що видає з себе рештки запахів не знаних мені приміщень і людей.

Колишемося в ритм, як два кущі очерету. Він і вона. Ти і я замикаємо собою цілий світ. Ще ніколи так довго (провінціальні музики не зважають ні на час, ні на втому) і близько не були ми з тобою. Моя рука обіймає твою шию. Твоя міцно, певно, для того, щоб я не збилася з ритму, пригортає мене до твоїх грудей.

О, як хочеться, щоб ця хвилина тривала якнайдовше, бо не знаю, коли вона ще повториться (якщо настрої взагалі можуть повторюватись).

Терпець урвався не тим, що грали, і не тим, що танцювали, а тим, що через брак місця не могли й собі піти в танець.

Вони-то й перервали танець та розпочали товариські забави.

Дарка брала вже участь в того роду забавах, остаточна мета яких зводилася до того, щоб дівчина і хлопець залишилися сам на сам в темній кімнаті, де вони, за правилами гри, повинні поцілуватися. Ще було півбіди, коли траплявся інтелігентний партнер, в якого можна було відпроситись, або симпатія, перед поцілунком якого боронилися тільки задля пристойності. Проте були випадки, коли до «монастиря» чи в «куми» запрошували підстаркуваті ловеласи, які, користуючись з права, що дає їм оця варварська забава цивілізованих дикунів, просто-таки садистично знущалися з молоденьких дівчат. Панночки виривалися з їх рук розпатлані, у пом'ятих платтях, а часом і заплакані. І все те діялося і тут діється під опікою мам-добродійок в сусідній кімнаті.

Дарці пощастило тим, що Ориська попросила до «монастиря» Данка, а він уже Дарку.

Встала з місця і пішла назустріч, відразу вирішивши, що після Данка не буде нікого більше кликати до «монастиря», щоб чужі губи не профанували слідів його поцілунків. Прагла, – так, не ховається з цим, – його безпосередньої, без свідків, лице при лиці, близькості, а коли вже бути щирою до кінця, то з трепетом чекала і його поцілунків. Коли відчинила двері «монастиря», то побачила, що кімната не була зовсім темна. Високо на печі блимав каганець. Усміхнений Данко простягнув їй руки. Довірливо відповіла тим самим жестом. Коли б мала свідчити на суді, то так би і зізналася: пішла назустріч його усміхові. Як же могла не вірити йому? Та наступної миті він уже без усмішки кинувся до неї і без слова, без звичайного жесту повівся так, як досі в їх відносинах ще не бувало: боляче почав цілувати її губи, шию, груди. Ось коли згадала Дарка мамину пересторогу, що молодій дівчині небезпечно ходити без станика!

Коли нарешті Данко відкинув (так, відкинув!) її від себе, то обоє заточувалися, ніби від величезного фізичного зусилля. Розчухраний, з заплилими кров'ю очима, Данко здався Дарці неприємним і чужим.

– На, зачешись! – подав їй гребінець, змахуючи носовою хусточкою піт з чола.

На світло вийшли разом, що й викликало бурю незадоволення у чоловіків, які мали надію і собі побувати у «монастирі». Данко знайшов у собі ще стільки притомності, щоб заявити, що панна Дарка воліє світське життя і тому не захотіла залишитися в «монастирі». У відповідь мафія заспівала:

 
А наш Данко є колега,
рула-рула-рулала.
До дівчат він мамалига,
рула-рула-рулала.
 

«Файна мані мамалига», – подумала з гіркою іронією Дарка. Втягнула шию у плаття, не певна, чи не залишилися на ній сліди його шалених губ. Почувала себе, ніби у неї щойно пограбували щось дуже дороге. Брутально, егоїстично, без її згоди повелися з нею, як з першою-ліпшою. Взяла себе в руки, щоб не зрадитися. Головно перед Ориською, яка вже щось запідозріла:

– Ти чого така схвильована? Чей же не перший раз поцілував він тебе?

Данко й собі запитав над вухом:

– Чого маленька дівчинка сумна?

– Мене болить.

– Губи? – спитав простодушно, не зрозумівши, що діялося в ній.

«Не губи, а душа», – була б відповіла, якби знала, що він збагне це.

– А все ж таки що сталося? Чого ти якась така?

– Мені дуже сумно.

– Бо ти забагато випила, серце. Я ж тобі казав, що панночки нібито не п'ють, а потім виявляються п'яненькими.

– Мені сумно ще тому, що ти мене зовсім, зовсім не розумієш, – і мало не злетіло їй з язика: як же ми житимемо колись, якщо так не розуміємося?

– А чого ж то я тебе не розумію? – він хотів узяти її руку і затягти під скатерть, але Дарка спротивилася. – Як я тебе не розумію? В чім, ну в чім, можеш мені сказати, мені, – наголосив на цьому слові, – можеш звіритися?

Відповіла після деякої паузи:

– Мені прикро, що між нами до такого дійшло.

Був невдавано спантеличений її відповіддю. Ніби не знав, про що їй ідеться.

– А до чого між нами дійшло. Ти знаєш, що говориш?

– Про це могла б я тебе спитати. Чого ж ти вдаєш, ніби не знаєш, що я маю на думці? – відчула, що внутрішньо ридає. Буде сором, якщо не стримається і те ридання виллється назовні.

Данко начеб дещо передчував. Підсунув їй склянку узвару:

– Випий трохи компоту.

Послухалася.

– То ти мені таки не скажеш, чим я так завинив перед тобою?

– Що я буду тобі казати, коли ти й сам відчуваєш, що вже не зможеш любити мене таку… таку… вицілувану… таку… таку нечисту!..

Данко на мить застиг. Мені здавалося, що він хоче розсміятися на весь голос, але, видно, я не так витлумачила собі гримасу його губ, бо ось він торкнувся рукою мого підборіддя і сказав з ніжністю, від якої мене знову закололо в очах:

– Дарцю, подивися мені у вічі… ти, наївна-наївна дівчинко.

– Чому я наївна? То ти так думаєш і тому забагато дозволяєш собі. Я більше знаю, ніж тобі здається, а все ж таки ти неможливий.

– Ні-ні, ти солодка наївна дитина, – стояв на своєму, – бо ти не знаєш, що таку дівчину хочеться пізніше ще більше цілувати і любити. Ти нічого не розумієш у цих справах.

Нічого не відповіла, тільки заперечливо похитала головою. Не вірила йому, а його самовпевнені слова наводили на неї ще більшу меланхолію.

Непотрібно, собі не на користь, додав ще:

– Ти мало мені очей не видряпала, коли я хотів по-справжньому поцілувати тебе… Ну так, як дорослі мужчини цілують дівчат. А сама, тільки не ображайся, пручалася ніби, а водночас піддавалася вся мені. Ти теж хотіла, так-так, навіть не пробуй заперечувати, щоб тебе так цілували.

Не повинен цього говорити, навіть коли б так і було, але то – неправда. Прикро таке усвідомлювати собі, але вважала його більш делікатним. Не любила його в ту хвилину. Ба ще більше: не шанувала. Був для неї тільки мужчиною, одним з представників брутальної сили відмінної статі.

Боже, не була тією тринадцятилітньою Дарцею, яка колись першу ознаку статевої зрілості сприйняла за… вагітність. Була вже дорослою. Теоретично в галузі відносин між чоловіком і жінкою не існувало вже для неї секретів. І хоч, теж теоретично, знала вже, що більшість чоловіків саме так підходять до кохання, була глибоко ображена у своїй дівочій незайманості. Найсумніше було те, що Данко зовсім не розумів, в чому його провина. І знову, і знову мусила повертатися до своєї великої вчительки і духовної наставниці – Ольги Кобилянської: «Є рід любові, на якій мужчина ніколи не впізнається».

Не могла дати собі ради з своїм психічним станом: зазнала кривди з боку Данка, але не збиралася мстити; почувала себе приниженою, але готова була простити йому; відчувала жаль до нього, але не мала на думці поривати з ним; була зла на нього, але не збиралася віддавати його іншій.

Чи всі дівчата, думала, мусять пройти такі випробування? Якщо хоч половина хлопців на земній кулі подібні до Данка, то така сама частина дівчат мусить зазнати такої прикрості, що й вона, Дарка.

Свашки почали розносити на тацях чорну каву у спеціально для цього призначених чашечках. Більшість гостей не розуміла, з якого це дива серед ночі раптом подавати каву, та ще й без молока й булки? Дехто простягував руку в надії на компот, та, переконавшись, що в чашці лише чорна кава, ставив її назад на тацю. Однак були серед гостей і такі, що відразу збагнули, що ота чорна кава має утвердити панський стиль весілля.

Татко за своїм столиком випив чорну каву за себе і за двох своїх партнерів. Це відразу витверезило його не тільки від алкоголю, але й від революційного настрою.

Подав Дарці знак, щоб та підійшла до нього.

– Думаю, Дарцю, що нам вже пора додому.

Вже? Маю перша покидати забаву, коли ніхто й не думає з місця рушатись?

Якраз підійшов Улянич. Татко звертається до нього по моральну підтримку:

– Думаю, пане професоре, що найрозумніше зробимо, як поїдемо додому.

Зять Підгірських якось підозріло, скоса глянув на татка і сумовито усміхнувся:

– Слово честі, пане Попович, як будуть мене питати, то скажу, що ви не співали ні по-українськи, ні по-румунськи.

– А ви знаєте, таки можуть спитати.

Мені стало жаль татка і капку-капку… соромно за нього.

– Мене не спитають, пане Попович, це я вам гарантую, а чи кого іншого не спитають – вже гарантувати не можу. Я «за» – щоб поїхати додому. Тим більше, я щойно склав умову з Орисею: вона залишається тут до завтрашнього пополудня, а я не показуюся до того часу у Веренчанці на плебанії. Орися заїде по мене до моєї мами, і ми перед обличчя мого тестя з'явимося разом.

– Не розумію, нащо ця… – татко мало не сказав «комедія», та зрештою і так було ясно, що він мав на думці.

– Ви це зрозумієте, як скажу, що мені іноді буває дуже боляче, коли питають: «А чого тобі знову йти до мами? Ти ж недавно був», або: «Іди, але не сиди там довго, як звичайно», а так бодай з мамою побуду.

Аргумент Улянича мене не лише переконав, але й зворушив. Шана до матері – це теж одна з ознак порядної людини, може, ні?

Їдемо! Але де це Данко подівся? А ось де він. Його затримав господар дому і батько молодої в одній особі. Підійду, послухаю, чого він хоче від мого хлопця.

– Я вам скажу, пане Данилюк, я на музичних інструментах не дуже-то битий. От що люблю – то скрипку. Мамин брат, мій вуйцьо, чудово, кажу вам, чудово грав на скрипці. Тепер і мама покійна вже, і вуйцьо покійний, і ми з вами, пане Данилюк, будемо покійники, лише я скоріше, а ви пізніше, хоч то ніколи невгадно, як той казав…

– Але ви хотіли про щось спитати мене, пане Єлінський?

Данко зрозумів, що я хочу щось йому сказати.

– Ага, так-так. Як ви думаєте, пане Данилюк, тепер, коли моя Мізя вийшла за академіка, варто б до хати фортеп'ян придбати? Я вам признаюся щиро. Я зробив одну помилку в житті моєї дитини. Я її не посилав учитися. Дурний тато думав, що для неї краще буде, як дістане на фальчу поля більше, а то як сказати ще. Може, якби трохи школи мала і вміла… теє… на фортеп'яні пальцями перебирати, може, була б дістала скінченого академіка, – ви мене розумієте? У пана у дворі є фортеп'ян, хай був би й у моєї Мізі, але то дуже гандрабиста штука.

– То такий малий фортеп'ян.

– А, як так, то може бути.

Дарка взяла Богдана під руку:

– Перепрошую, я маю тобі щось сказати.

– Прошу, прошу, – кланяючись, делікатно відійшов убік Єлінський.

– Занудив мене старий. Дякую, що догадалася мене визволити.

– Та ні, я таки дійсно маю тобі щось сказати. Ми вже їдемо додому, Дан. Ти знаєш, де твоє пальто, шапка?

– Їдемо? – перепитав заклопотано. – А чого так скоро?

– Так треба. Пізніше все тобі розповім. Де ти роздягався?

Данко не рушався з місця:

– Хлопці ще залишаються на завтра. Костик хоче окремо попрощатися з братією. Орися теж залишається. Залишися й ти. Попроси татка, хай передасть тебе під мою опіку, – не то серйозно, не то жартома радить мені Дан.

– То ти тому залишаєшся, що вони тобі наказали? А якби ти їх не послухав і поїхав з нами, то що було б тобі за те?

Дан незадоволений мною:

– Говориш дурниці, Дарцю. Нічого б мені не було. Крім того, я й сам хочу бути на цьому прощанні з братією. Це мій товариський обов'язок щодо побратима. Але навіть і не це тепер важливе. Зрозумій, якби я тепер поїхав з вами, то хлопці мене висміяли б, що побіг за спідничкою.

«Не будь дурний! Всі твої хлопці бігають за спідничками», – подумала я із злістю, на яку лиш спромоглася.

– Ну, чого? Чого? – нахилився до мене так, що наші носи торкнулися один одного. – Чого маленька розстроїлася? Я не можу поїхати, то залишайся ти! Тобі важко зрозуміти ці речі, але хлопці є хлопці. А може, вони якраз хочуть випробувати мене, чи я справді не мамалига? Тим більше, що я зараз після матури хочу вступити в корпорацію «Січ»… правда, вона напівлегальна… а там, – усміхнувся винувато, – знаєш, які закони? «Мені з бабою не возитися…» Чого ти так подивилася на мене? Певно, я трохи перебільшую, але взагалі то найкраще буде, як ти залишишся. Піди скажи таткові, що Орися залишається, то, напевно, й тобі дозволять.

– Тато знає, що Орися залишається.

– Ну, то в чому справа?

Не можу йому сказати, що тато мій дістав боя і хоче додому, а вдома не сміє показатися на очі мами без мене. От і вся заковика! Тато саме йде до нас з моїм пальтом і бабциним пледом на руці.

– Іди, Дарцю, попрощайся з молодими, і будемо їхати. Коні вже чекають.

Допомагаючи мені надягнути пальто, Данко спритно й непомітно притиснув мене до своїх грудей.

Такий момент вже був раз поміж нами, коли я ще ходила в Чернівцях до гімназії. І, власне, тому, що він повторився, в мене виникла підозра, що це увійшло в нього в звичку – так само, як, вклоняючись, шаркати ногою.

Я недобра, бо скривджена. Орися залишається, а я мушу їхати.

Моя мама страшенний ворог грубих словечок в устах молодих панночок (розумій: моїх), а мені не хочеться вірити, щоб мама у свої літа не знала, як іноді може заспокоїти грубе словечко, вимовлене вголос і з притиском. От обізвала я Данка і його компанію ідіотами, і відразу відлягло мені від серця.

В санях я настільки заспокоїлася, що могла продекламувати в думках відповідний до мого настрою вірш (автора не пам'ятаю), який починається словами:

 
Я сонцю заздрю, воно світить на тебе, —
 

а кінчається:

 
Я всьому заздрю,
Чого ти тільки торкаєшся,
На що впаде зір чи усмішка твоя.
 

А взагалі я бажала б (якби це було можливе) на час їзди або заснути кам'яним сном, або тимчасово оглухнути, щоб не розпорошувати своєї уваги на розмову, що велася між татком і Уляничем. Та скоро я була вдячна господові, що не вислухав моїх побажань і не послав на мене ні мертвецького сну, ні тимчасової глухоти, бо добродії на задньому сидінні розмовляли про досить цікаві речі.

– От бачите, пане Попович, які вони хитрі стали. Пересвідчилися, що сигуранщик, якого всі ненавидять і бояться, багато користі не принесе. Навпаки, він своєю особою ще більш розпалюватиме в людей ненависть до влади. І от, прошу, підсувають людям добродушного, простакуватого п'яничку Лупула.

– Я думаю, що це не система, а випадковість.

– Наш пан Попович, – сказав Орисьчин швагер, – завжди воліє для святого спокою спрощувати питання. Ви думаєте, що з Лупулом – це випадковість, а я – ні. Дивіться, як вони поміняли тактику. Вони не приховують від людей, як раніше бувало, своїх донощиків. Ось вам один з них – Лупул Траян! Лупул Траян співпрацює з ними – і що з того? Вони проявляють, я б сказав, оцією грою у відкриті карти навіть до деякої міри лицарськість в стилі «іду на ви». А з другого боку, хіба такий добродушний, компанійський, завжди готовий випити з будь-ким чоловік може бути злим? А звідціль зробимо ще ширший висновок: хіба може бути зла влада, яка тримає таких людей у сигуранці?

Татко, напевно, мав досить Костикового політиканства і хотів відійти від теми, спитавши на свою голову:

– А як мається пані Софійка?

Софійка, як всім звісно, ось-ось чекала дитини, і запитання татка у присутності доростаючої дочки було недоречним. Принаймні мама так його кваліфікувала б.

– Нічого, слава богу, тримається. То воно так, пане Попович, десь інший батько на моєму місці тішився б, що побільшиться родина, а надто коли чекають першої дитини і коли та дитина має бути сином, а мені не судилося зазнавати цієї радості.

Тато не розуміє Улянича. Признаюся відверто – я теж ні.

– На, маєш! А чого це ви не маєте тішитися своєю дитиною? (Татко був більш досвідченим батьком і знав, що сини на замовлення не родяться). Дасть бог, все скінчиться гаразд, і будете мати такого козарлюгу, що аж ну-ну!..

– Та так повинно б бути, але хіба в нас так, як в людей? Хіба ми нормальні, у нормальних умовах?

– Ви кого маєте на думці? Ви не дивуйтесь, але я вас не розумію.

– Я маю на думці, пане Попович, себе, Костика, якого ми тільки що оженили, вас і взагалі всіх українців на Буковині. Ви можете сказати, що ми живемо нормально? От я. Працюю аж у Гіцах, бо на Буковині не знайшлося для мене місця. Я засланий у регат свідомо, планово, аякже, щоб у другому поколінні асимілюватися так, що й сліду не залишилося б з руса.

Татко спробував пожартувати:

– Будуть румуни мати клопіт з вашим прізвищем, пане Улянич. Улянеску не дуже-то звучить.

– Бачите, в чому річ. Вони знають, що з більшістю нас – людьми мого чи вашого покоління – вони вже нічого не зроблять. Ми ще з того покоління, що його вчили в школі шанувати і любити – еге ж, цього треба теж вчити – рідну мову. Гм, сміх, та й годі, – він дійсно засміявся, – що за дикунство, що за варварство двадцятого віку – відбирати в когось його рідну мову? Ну, яким, я вас питаю, яким правом? Таж звір у лісі чи птах і той реве чи цвірінькає по-своєму. Нас вони не можуть взяти голими руками, а до мого сина їм уже не треба буде рукавиць.

– Не надривайте собі голосу на морозі, пане Улянич.

– Ах, дайте спокій, пане Попович! Я собі серце надриваю, а ви мені про голос. Ви мені нічого не кажіть. На весіллі шикали-сьте на мене, може, дійсно забагато різних там людей було, а тут, під голим небом, серед ночі, дайте мені бодай раз у житті виговоритися. Часом думаю, що коли б людина могла своєчасно виговоритися, то на світі було б менше божевільних. Дарцю, тобі не нудно з нами?

Дарці не було нудно, про що вона й заявила.

Мені не може бути нудно вже й тому, що я слухаю їхню хоч і цікаву дискусію, правду сказати, тільки одним вухом. Цить, серце дурненьке! Це не біда, що ми любимо більше, ніж нас. Зате ми з тобою будемо по-жіночому економні з запасами любові, щоб колись-колись мати з чого наділити нею і те друге серце, що тепер веселиться…

– Ви сказали, що в мене народиться козарлюга. Я і сам так думаю і тішуся, як кожний батько. З одного боку, тішуся, а з другого, хочеться мені товкти головою об стіну. Сидіть тихо, пане Попович, я зараз поясню. Коли в мене знайдеться син, то я хотів би його назвати справді козацьким ім'ям, скажім, Тарас чи Ярема, але я не можу цього зробити для добра дитини, щоб з нього пізніше не сміялися в школі, щоб він змалечку не зазнав душевного болю. Одним словом, щоб не був тим курчам з чорнильною плямою на хребті, яке дзьобали б усі.

– Ви надто трагічно сприймаєте це все, пане Улянич.

– Не трагічно, пане Попович, а реалістично. Дивіться. Я знаю, з Гіц, якщо мене дисциплінарним порядком не зашлють в якийсь кут нашої Романії маре, я виберуся аж на пенсію. Так, аж на пенсію. Але я сьогодні не певний, чи разом зі мною схочуть повернутися на Буковину й мої діти. Для них батьківщиною, патрією буде вже регат, місто Гіци, а Веренчанка буде для них чужою місцевістю, куди батько примусово вивозив їх до баби на літо. Мої діти будуть вже чужими серед своїх і… своїми серед чужих. От, пане Попович, тема для драми, яка чекає свого Шекспіра! І яким збідненим на фоні цієї проблеми здається Гамлет, принц датський, з своїм «бути чи не бути?».

І подібно як тоді, чотири роки тому, на скалі, продекламував схвильовано:

 
Серце мучила тривога,
Важкі питання снувались мені:
Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
наш люд, чи, мов каліка та безнога,
він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чому відступників у нас так много?
І чому для них відступництво не страшне?
 

Хвилину під враженням Франкових слів мовчали обидва. Першим обізвався татко:

– Ви так говорите, пане Улянич, ніби ніколи нічого не мало б змінитися в нашому житті. А я все ж таки вірю…

– А в що ви вірите?

– Вірю, – запально вигукнув татко (ади, ади, які ми відважні!), – що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!

– «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? – зіронізував Улянич, чого, здається мені, не повинен був робити. Все ж таки татко настільки старший від нього.

– Самої віри замало, пане Попович, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, пане Попович, сили. А взагалі критерієм значення у світі даного народу є те, як до нього ставляться на міжнародній арені інші народи. І тому, я так думаю, для майбутнього всього українського народу є важливим той факт, що над Дніпром є Українська Радянська Республіка, яка перед світом офіційно називає себе українською, і її занесено на карти світу.

– Чекайте, чекайте, пане Улянич, та це проста агітація за більшовиків, а ви знаєте, що наш уряд нічого так не боїться, як слова «болшевік».

– Та я це знаю! А спитайте пересічного румуна, що таке «болшевік», то він вам і не знатиме, що відповісти.

– Ви кажете… Я, зять попа, як же я можу агітувати за більшовиків? Я не агітую за них, але я підходжу, повторюю ще раз, підходжу до справи реалістично. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з'явився, то перше, за що він береться, – це насаджує свою культуру. Він собі ставить найпершим завданням знищити культуру автохтонного населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі – Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, – важко повірити, що свого часу державною мовою у нас була польська і німецька, а тепер румунська, а все, щоб нас просвітити. То якесь чудо, може, і маєте рацію, що наша національна культура відпорна, то якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив у собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. А ви дивіться, – тільки знову не звинуватьте мене в тому, що я агітую за них, – як повелися більшовики на колосальній території колишньої царської Росії, горезвісної тюрми народів. Водночас з докорінними соціальними реформами – ми з вами можемо мати свої погляди на них – вони піднімають національну культуру всіх без винятку, навіть найменших народів, що про їх існування досі світ не знав. Такого, що не кажіть, ще не було в історії, і це відразу викликало у багатьох прихильність до нового суспільного ладу. І я вас запевняю, пане Попович, цим вони можуть втриматися.

– Ви не забувайте про землю, – відізвався хлібороб у моєму таткові.

– Так, земля… І націоналізація великих підприємств… але нас поки що обходить те, що в нас під носом діється.

– Ну добре. Ви кажете, що ви підходите до справи реалістично, то я хочу запитати вас, який ви реалістичний вихід бачите з нашої біди?

Улянич не відповів відразу:

– Оцього-то я не знаю, пане Попович, і, мабуть, більше таких, що не знають, як вилізти з біди, як кажете.

– То, може, і собі зробимо революцію, як на великій Україні?

Татко пожартував, а Улянич відповів йому серйозно:

– А це не жарти, коли взяти до уваги, що Румунія, по суті, ще й досі феодальна країна. Бачите, я не знаю статистики, але чи не займає Румунія першого місця щодо неписьменності в Європі. А вже напевно знаю, що немає ні в Європі, ні в цілому світі другої держави, де б так за ніщо мали закон, де б так процвітало санкціоноване урядом безправство, де б так офіціально і всевладно панував бакшиш. Кажуть, що в нас можна за бакшиш все дістати, крім рідної мами, а я не певний, чи десь у закапелках не гендлюють уже й рідними мамами.

– Ну, – не покидав татка добрий настрій, – то чого ще треба, щоб у нас вибухнула революція?

Він повернув голову в бік татка. Мій татусь і в цьому разі зберіг святу нейтральність. А взагалі всі ми троє (троє!) почували себе втомленими політичною дискусією.

Дарці здається, що вона навіть здрімнула під тишу. Коли ми приїхали, татко, прямуючи до хати, сказав:

– Не говори мамі, що я грав у карти, – і поквапився додати: – Та це нічого страшного. У мене зрештою перед мамою секретів немає, але мамці було б прикро.

– А чого прикро?

– Вуйко Юзьо, – власне, він тобі дідо-вуйко, бо ж то бабцин брат, знаєш, той, що в Америці? – колись програв не свої гроші і тому мусив аж до Америки тікати. З того часу мама не терпить, як сідаю до карт… Ну, штама [98]98
  Домовились.


[Закрыть]і ша!

Господи, татко шукає в мені союзника! Кінець світу настає, сказала б наша бабця.

По той бік вхідних дверей, не потрапляючи спросоння в замкову дірку, вовтузилися з ключем.

Врешті двері відчинилися. З ковдрою на плечах стояла на порозі бабця.

– Он, то чого так скоро?

Татко відповів щось невиразне, обмітаючи віником сніг з чобіт.

Теплий запах печеної прив'ялої картоплі вдарив Дарці в ніздрі. І по литках.