Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 33 страниц)

X

Таємничий четвер, в який Дарка повинна ввійти глибше в позашкільне життя Стефи й Оріховської, має перед собою досить поганого попередника: середу. Останній урок з румунської мови. Остання година перед чвертю. Тому треба вчитися, вчитися, вчитися… Ще один, ще два дні, а потім попросить Дарка пані, щоб та дозволила їй раз виспатися на дванадцять годин! Ах!

Румунська читанка, вимучена, повна неприємних спогадів про Мігалаке, наганяє тільки сон. Тепер, коли читають справжнього поета румунського народу Емінеску, – якими приємними могли б бути уроки румунської літератури, коли б, наприклад, їх вів домнул Локуіца!

Дарка не раз думала про це. Думала, між іншим, і про те, що іноді від особистого ставлення індивідуума до даної нації залежить і погляд, поняття про весь той народ. Хіба не так? Коли Дарка засвоювала початки румунської мови у пана Локуіци, то вона зовсім інакше внутрішньо ставилася до румунської культури, ніж тепер, коли її культуртрегером став Мігалаке.

Міоріца, ця чарівна овечка, ніяк не може так заворожити, щоб той вірш з трьома чабанами знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.

 
Пи ун пічор ди плай,
пи о бури ди рай, —
 

читає Дарка і думає водночас: «Ці узори на стінах мають найменше п'ять літ».

 
Яша він ин кале…
 

«Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на різдво до церкви?»

 
Се скобор ин вале…
 

«Так біло всюди… Там, у нас, у садку, є вже сліди заячих ніжок».

Вона пересідає від вікна на отоманку, з отоманки до печі, а звідти знову під вікно, а ці три череди овець із своїми чабанами ніяк не можуть зійтися в Дарчиній голові.

«Вірш мусить влежатися в пам'яті», – вигрібає вона думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.

«За вікном біла сила – сніг – зовсім перемогла чорну силу – землю, – немов розповідає комусь казку Дарка. – Вечір, наче не призвичаєний до засипаних снігом доріг, запізнюється в цей день».

– Лідко, а якби я здала вірш Івасюкові, то мала б з української мови «дуже добре»?

Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи:

– Так, бо ти одержала вже «дуже добре».

Та в Дарки скоро відпадає бажання вивчати напам'ять той вірш. Це переклад з Шіллерової «Поруки». Дарка пропонувала вчителеві Івасюкові здати «До мертвих і живих» Шевченка, але він порадив їй «Поруку» Шіллера.

На ранок знає Дарка «Міоріцу» напам'ять згори вниз. Справді, татко мав рацію.

– Лідко, ану, питай мене! – не може отямитися від здивування Дарка.

– Добре… Добре! Цей вірш, здається, питатиме Мігалаке на оцінки.

– Пхе! Може питати собі! Може собі на допомогу покликати і самого міністра!

Як добре, як легко, коли не треба боятися!

В середу, як звичайно, перша година – румунська. Хоч, власне, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет призначити на перший урок і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.

Але сьогодні Дарці байдуже. «Міоріца» сидить у неї в пам'яті, наче приросла до черепа.

Лідка добре говорила. Ще не втихли від скрипу парти, як до класу ввійшов Мігалаке з журналом. У класі вмить стало так тихо, що, здавалося, коли б павук пряв свою сітку, то й то було б чути.

Мігалаке скинув пальто (на першу годину в середу приходить він завжди у пальті), вийняв з-під поли зошити. Клас затаїв віддих. Але це ще не все: вчитель розгортає свій журнал. Клас завмирає. Цей румун хоче хіба всіх подушити, бо яке йому діло, що сімнадцять учениць перестало дихати? Поволі пройшовся з розгорненим журналом по класу туди й назад, глянув до журналу, посміхнувся до значків у ньому, підморгнув до класу, хоч нікому тепер не до жартів, перечекав і, нарешті, озвався:

– Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб яка-небудь з вас відчула себе скривдженою. Тих учениць, що написали завдання на «дуже добре», теж не буду питати. Завдання було вже таке легке, що коли і цього не спромоглася котра домнішора написати бодай на «добре», то я справді не маю з нею про що більш балакати. Тоді поговоримо наприкінці року при панові директорові…

Виклавши своє «вірую», він подивився на клас, перевіряючи, яке враження зробили його слова. Ті, що були певні свого «посереднього», могли тепер вільніше зітхнути. Засуджені на двійку з румунської мови були бодай забезпечені від нових тортур. Тепер усі муки непевності, всі побоювання за оцінку, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох сумнівних.

– Домнішора Оріховська!

Наталка схопилася з червоними, як листок півонії, плямами на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за п'ять років не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. Але й не було такого випадку, щоб Оріховську зарахували до сумнівних. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий листок півонії позначився ще виразніше на вилицях, зате ніздрі пожовкли, як у мерця. Руки лежали на парті, як відірвані.

– Ви, домнішоро Оріховська, зробили мені на початку року докір, що не вмію вчити.

Всі сподівалися, що відважна Оріховська заперечить цю очевидну напасть. Але вона мовчала. Не ворухнула навіть очима. Дивилася, як і раніше, румунові на краватку.

– Докір такий дуже немилий для вчителя. Особливо коли цей вчитель має тільки рік практики за собою. Але ви не думайте, що я буду мститися за це вам. Між румунами є й шляхетні, домнішоро Оріховська. На сьогодні було задано вам вірш «Міоріца». Я знаю, що ви знаєте його бездоганно напам'ять, домнішоро Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви не хочете чи не вмієте декламувати румунські вірші, а від учениці п'ятого класу вимагається вже художнє читання вірша. Так, домнішоро Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати «погано» уже за одну лише декламацію. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією своєю оцінкою, коли б я дуже хотів, міг би попсувати вам ваше традиційне «дуже добре». Але я цього, ваші товаришки є свідками, не роблю. Я прошу тільки сказати мені дещо про рід поезії, до якої належить цей вірш, і кілька слів про його побудову. Коли пригадаєте собі, то ще скажете нам, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.

На перший погляд питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститися учениці за якусь там образу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для чемних дітей, за зло платить добром. Усе це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити вільно по-румунському. Тільки ті, що їх насильно примушували вивчати чужу мову, знають, що легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати власними словами два речення. Тих кілька фраз, завчених і засвоєних, що ними зверталися учениці п'ятого класу до вчителя румунської мови, тут не можна використати.

Навіть коли б Оріховська пригадала собі щось з того, що її питає Мігалаке (в цій хвилині присягнулася б життям батька-матері, що не чула про щось подібне на його уроці), то все одно дістала б «погано» з граматики. Так чи так – присуд уже підписаний. За секунду буде виконана екзекуція. Все ж таки її думка шукає якогось виходу. Її мозок гарячково працює. Разом з нею сімнадцять істот напружують пам'ять: коли це було? Коли він говорив про ці речі?

Нарешті Оріховська повільно вимовляє:

– Пан професор не згадували про це…

Клас зітхає. Розв'язка така проста, але на неї може наважитися тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя займає скісну позицію:

– Чи справді не пригадуєте собі, що я про це говорив, чи сподіваєтесь на мою коротку пам'ять?

Оріховська вже з першої половини речення схоплює думку вчителя і червоніє так, наче всередині її відкрилися жили і залили гарячою кров'ю:

– Я ніколи не пробувала рятуватися неправдою…

І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це скидалося б на виклик учителеві. Адже ж відомо, що учениці не можна сісти, коли вчитель питає її або тільки задумується чи не кинути їй ще якого питання. Тому Оріховська сідає поволі і спокійно. Можна сказати – чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки ледве рожевіше.

Мігалаке якось нервово дивиться на клас: чи дійсно всім зрадила пам'ять? Ще трохи – і він сам почне сумніватися: говорив він про ці речі чи тільки мав намір говорити про них?

– Ніхто не пригадує собі? – питає він.

Клас дивиться на нього тупим поглядом. Сімнадцять мозкових апаратів застрайкували, а без них пам'ять безсила. Коли Оріховська, сама Оріховська не пригадує собі, то що про решту говорити? Коли Оріховська твердить, що не чула нічого подібного, то цього досить, щоб переконати себе, що і клас ніколи такого не чув.

– Домнішоро Підгірська, ви теж не пригадуєте собі, що я говорив про будову вірша «Міоріца»?

Цілий клас дивиться на Ориську. Ця встає бліда, з напіврозтуленими устами, непритомна від переляку. Беззвучно робить кілька порухів губами, наче ловить повітря, і не сідає, а сковзається по парті.

– Подивіться, домнішоро Підгірська, у свій румунський зошит…

Ориська бере слухняно зошит, але пальці так тремтять у неї, що вона мусить цілою долонею перегортати сторінку за сторінкою. Мігалаке сідає біля Ориськи (поруч з ученицею!) і сам стежить за кожною сторінкою. Так найкраще, бо Ориська, напевно, не відрізняє літер. Раптом затримує Орисьчину руку, коли та хоче сягнути по нову сторінку:

– Чекайте! «2 жовтня ц. р. професор Мігалаке пояснював формальну будову вірша під заголовком «Міоріца». – Учитель кладе свою випещену руку на Орисьчин зошит: – Чи й тепер не пригадуєте собі нічого, домнішоро Оріховська?

Оріховська встає і знову сідає:

– Ні.

Зате клас пронизує якийсь промінчик. Іде шепіт від лавки до лавки: стривайте, тільки стривайте, чи не було це тоді, перед фізкультурою? Ага, чи не говорив тоді щось Мігалаке про якісь народні рими? Ах! Можливо. Як же ж, дуже можливо. Тільки це було так мимохідь. Навіть не казав записувати своїх слів. Та що там! Половина учениць була вже у фізкультурній залі. А на черговому уроці він навіть не згадував про те. Це вже найкращий доказ, як мало ваги надавав він цим своїм кільком зауваженням про «Міоріцу». Ах, раптом сьогодні таке питання Оріховській… Нечувано!

– Домнішоро Оріховська, чи не будете відповідати?

Оріховська швидко встає і так само сідає:

– Я не знаю.

На це слово якраз і чигав пан учитель уже цілих двадцять хвилин. Половину уроку він присвятив для того, щоб почути це словечко.

Тепер він з тріумфальним обличчям повертається до класу:

– Ви чули, що відповіла мені домнішора Оріховська, яка має претензії бути найпершою ученицею в класі? Домнішора Оріховська перед цілим класом признається, що вона не підготовлена з матеріалу. Нехай же не скаржиться, коли я на конференції учителів поступлю згідно з своїм сумлінням. Самі ви бачили, що я хотів панні Оріховській полегшити відповідь, бо я розумію, що значить для учениці, яка не знала ніколи іншої оцінки, крім «дуже добре», понижений бал… Та найкраще бажання вчителя може розбитися об таку відповідь, яку я одержав від домнішори Оріховської.

Він витирає для чогось шовковою хусткою обличчя (хоч, правду сказати, це повинна робити Оріховська) і нахиляється над журналом. Дарка дивиться на густі пасма його волосся і думає: тепер Наталка повинна б підійти до нього, схопити за ті пасма, підтягти обличчя і плюнути в нього…

Але ні Наталка, ні ніхто інший не зважується на це.

Мігалаке підводить голову, і Дарка на мить зникає з лиця класу: тепер черга на її букву «п».

– Домнішоро Романовські, намалюйте нам три шляхи, якими йшли молдован, унгурян і той, з Вранчі.

– А чому він мене не питає? – підсувається з своїм тривожним шепотом Дарка до Ориськи. До Ориськи, бо Оріховська відгородила себе від класних справ і подружок рівчаком на переніссі, мов муром.

– Бо ти маєш «посередньо», – шепоче їй Ориська і, щаслива, що Дарка заговорила до неї, присувається ближче до Дарки.

– Справді? – тисне Дарка під партою Орисьчину руку.

– Пс-с! Так!

Тепер Дарка повірила. Тепер, коли захистила власну голову (недарма ж говорять у народі, що своя сорочка ближче до тіла), вона всіма нервами проймається нещастям Оріховської і Романовської. Цей румун, мабуть, збожеволів сьогодні, наказав Наталці визначити шляхи, якими колись мандрували (а може, й не мандрували?) чабани-бурлаки. Так питати може тільки Мігалаке!

Романовська держить великий шматок крейди, як цукерку, й з усмішкою дивиться на вчителя: чи вона має таке питання вважати серйозним, чи, може, це тільки жарт молодого вчителя?

Її очі спокійні, усміхнені. Занадто вона не вірить в серйозність питання, щоб боятися.

– Що я маю робити? – питає весело.

Мігалаке відповідає по-діловому:

– Намалюйте кордони Романії маре (великої Румунії), закресліть Молдавію, зазначте, де Романія межує з Угорщиною, визначіть Вранчу, а потім скажете нам вірш і покажете на карті, куди мандрували трей чабань.

Білий гранчастий цукерок у пальцях Романовської починає тремтіти. Вона востаннє посилає запитливий погляд Оріховській. Ця знизує плечима: абсурд! Всі постаті у вірші легендарні, недійсні, як же можна визначити на карті їхні шляхи?

Романовська глипає ще раз на Мігалаке. Він чекає. Засунув руку у кишеню, виставив одну ногу вперед і чекає. Тоді непевна рука найкращої малювальниці в класі креслить щось, схоже на дуже невдалий розлізлий бублик.

– Ви що малюєте, домнішоро Романовські?

– Румунію.

– Як ви сказали? Я не чув добре…

– Румунію, так, як пан професор казали, – не то дивується, не то виправдовується Романовська.

Мігалаке майже вириває крейду з її рук:

– Можете не рисувати! Учениця, яка не знає, як називається держава, в якій вона живе, яка не вміє елементарно означити границі цієї держави, може йти на місце.

Та Романовська і в думці не має йти на місце. Цупко стиснула крейду в кулаці і не поступається. Вона знає, і її повинні питати. Це її право. Вона мусить знати, за що має одержати оце неминуче «інсуфіцієнт» [26]26
  Погано.


[Закрыть]. Та, звичайно, вона знає так само, як і вчитель, за яку відповідь дістане «інсуфіцієнт».

Романовська належить до справедливців. Хоче, щоб цей акт кари чи помсти відбувся формально.

– Я підготовила урок, прошу пана професора. Прошу мене питати.

– На місце!

– Прошу мені сказати, за що я дістала «незадовільно». Мене будуть дома питати, я мушу знати, що я маю відповісти!..

Її голос починає вже втрачати рівновагу.

– Ага, ви конче хочете знати за що? Бо мені так хотілося, бо мені сподобалося поставити вам двійку. Можете це переказати своїм батькам. Можете послатися на мене, я не відцураюся від своїх слів. Ясно вам?

Романовська робить блискавичний рух, немов збирається кинути крейду, але в ту ж мить кладе крейду на підставку, повертається рвучко і біжить до лавки. Очі її в сльозах, але ці сльози настільки мужні, що не течуть по обличчю.

Клас вже не чекає на нові несподіванки. Оріховська і Романовська вже «трупи». Що ж може ще бути страшне чи цікаве? Нічого. Справді, нічого більше. Проте приходить ще одна несподіванка, коли Мігалаке викликає Косован:

– Домнішоро Косован, продекламуйте нам «Міоріцу», бо якось сьогодні не йде нам з нею…

Косован декламує вірш рівно, байдуже, як зозуля з годинника.

– Дуже гарно. Прошу сідати. Тепер, домнішоро Підгірська, роздайте румунські зошити.

Ориська з червоними вушками, спаленіла від щастя, яке її зустріло, розносить зошити по партах.

Дарка розгорнула свій зошит і зразу закрила його.

– Я маю «дуже добре», а ти? – витягнула шию Ориська.

Дарка зморщила лоб. Самовпевненість Ориськи шмагнула її, як ремінний батіг.

– Я маю «мінус три», зате з української мови – «дуже добре», а це важливіше.

– Пс-с! – остерегла на хвилинку запізно Оріховська, Мігалаке вже почув.

– Що ви кажете, домнішоро Поповіч? – І, не чекаючи на Дарчине виправдання чи пояснення, почав сміятися сам до себе. – Сідайте, сідайте домнішоро Поповіч, бо шкода часу.

– Я маю «мінус три», – що тепер буде? – звірюється Оріховській Дарка з усією щирістю свого страху.

Оріховська кладе свою долоню на її руку:

– Я маю велике «дуже добре», але це одно й те ж…

«Але ж мене не питали, – заспокоює саму себе Дарка, – адже мене ні разу усно не питали… Я можу усно відповісти на «дуже добре». Навіть коли б я мала письмово «погано», то він не має права дати двійку за чверть. Це було б крайнє беззаконня! Ні, навіть такому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому не можна цього робити. Татусь міг би звернутися до директора, до візитатора, до самого міністра. Мене ж не питали… Ані разу не питали», – відчайдушно захищається Дарка.

– Я не була ані разу питана, – каже Дарка нарешті Оріховській і знову чує відповідь, яка не заспокоює її:

– Я ж була питана – і що з того? На одне виходить…

Чистилище триває й після дзвінка. Нарешті, коли ноги під партами почали ставати дедалі нетерпеливішими, а лавки надто часто поскрипувати, Мігалаке виходить. На порозі поправляє пальто, що зсунулося в нього з одного плеча, і каже, що домнішори не повинні так зневірятися. Багато з них має ще час і ще насидиться у п'ятому класі. Еге ж!..

Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, п'ятий клас змовкає. Всі в німому нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй завдалася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій своїй, рідній школі потоптано всяку справедливість.

Ще ніколи сваволя вчителя не була така неприкрита. Правда, в історії української Чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів – одного філолога, одного математика і ще одного історика (цей, відколи учні його покропили в Пруті, зав'язавши спершу в мішок, став добрішим), які вважали, що доля учня – в їхніх руках. Але навіть у тих чорних типів кожне «погано» було принаймні формально законне. Ще ніколи в цих мурах не лунало з уст жодного вчителя таке цинічне, визивне:

– Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти скаржитися на мене хоч до бога.

Сьогодні довелося сприйняти цей удар від румуна-недоучки. Удар, який може викликати тільки дві протилежні реакції: придавити до самої землі або розпалити до боротьби.

Тому тепер всі дивляться на Оріховську. Вона і ніхто інший мусить бути тією, що перша дасть гасло.

Дарка тихенько, незалежно від подій, питає в себе, що буде тепер з нею, і не чує відповіді на своє запитання. Вона почуває те ж, що і всі: всі вони, як готові до походу солдати, чекають тільки на знак від свого командира – Оріховської.

Дарці хочеться заглянути тепер в Орисьчині очі, але їх нема. Ориська так глибоко прикрила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила лоб і скроні долонями, що Дарка бачить тільки проділ посередині Орисьчиної голови.

Оріховська підводиться на весь зріст, і всі голови, крім Орисьчиної, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, наче випогіднює його. Закидає голову назад і обертається до класу усміхненим обличчям.

Так! Оріховська сміється!

Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим обличчям повертається на всі боки: що це?

На задніх партах хтось шарудить папером, шукає сніданок.

Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне розряджується від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими вузлами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.

Оріховська, не перестаючи посміхатися, прямує до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкона, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класу. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не поважним голосом звертається насамперед до Кентнер:

– Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Так Мігалаке не поставив мені «погано» з румунської. Він файний хлоп, правда, Підгірська? Він знає, що вмію те, що він каже нам вміти. Але треба було якось покарати мене за те, що мені не подобається Тудоряну із своїми поезіями. Навіть наша Романовська після сьогоднішньої двійки буде підписуватися «Романовські». Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класу і спитав, кому подобається, що ми вивчаємо румунську мову, як папуги, мало що розуміючи з того, то три чверті класу підняли б руки догори…

– Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… Ти не маєш знати, що кожна з нас окремо думає…

Оріховська серйознішає:

– Тебе справді ображають мої слова, Косован? Це добре. Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатиме про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька до директора, бо тут директором є Мігалаке, а не Кваснюк… Зрештою це все одно…

– Неправда… директор українець, – зауважила похапцем Кентнер.

Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:

– Так? Що ти кажеш?

Лідка і в цю хвилину не могла тримати свого язичка.

– І ти будеш мати, – запитала вона лукаво Оріховську, – «незадовільно» в свідоцтві? Ти?

– Або що? Ми тільки помінялися балами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво якесь. Ідіть провітріться, бо зараз на урок задзвонять…

Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.

Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:

– Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!

Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.

«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», – із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.

Дарка воліла думати про Оріховську, воліла роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!

На уроці української мови знову трапилася незначна подія.

Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.

Тоді встала Оріховська:

– Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.

Учитель Івасюк глянув ще раз у список.

– Оріховська, ви подали балади…

– Ні, прошу пана професора…

Івасюк відклав окуляри і список:

– Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…

Оріховська залишилася непримиренна:

– Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…

Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.

Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.

– Самі не знаємо, хто наш приятель, – шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка.

Дарка стрепенулася: чи це до неї? До неї, до Дарки?

Дарка зрозуміла, що Оріховська в цю хвилину відкрила їй таємницю і цією таємницею зв'язала якимсь нерозгаданим способом себе з нею.

Давно вже не було таких важких, таких тоскних днів, як ця середа.