Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 33 страниц)

XXIII

В повітрі літають поголоси, ані правдивості, ані джерела яких не можна дошукатись.

Обидва директори їздили буцімто до Бухареста і були на аудієнції в самого міністра освіти.

З Бухареста приїздила комісія до Чернівців.

З того всього напевно, одне, що заарештували Ореста Циганюка та перевели його з поліційних до судових арештантів.

Чи ще когось заарештували з учнів? Теж не знати. Поголос сіє, що в'язниці переповнені шкільною молоддю. Тим часом усі бачать, що багато тієї молоді спокійно грає собі в футбол.

Лідка з Даркою надвечір підбігають до гімназії до чорної дошки. Як завжди, висить собі та чорна дошка з однісіньким застарілим оголошенням, яке закликає всіх учнів вчасно віддавати книжки до бібліотеки.

В середу (і хто б подумав, що це вже п'ять днів минуло від того пам'ятного дня!) Лідка і Дарка знову біжать до гімназії. На чорній дошці висить велике, виразне оголошення. Читають, ставши навшпиньки, задихано: чорним по білому написано, що українську жіночу гімназію ліквідовано!

– А щоб він не повернувся з тюрми! – закляла на весь коридор Лідка Ореста. – Це все через нього!

– Не кляни, а читай далі! – буркнула Дарка.

Кілька рядків нижче оголошують умови вступу до нової гімназії. До цієї нової можуть бути прийняті тільки ті, які напишуть потрібну заяву та приймуть присягу і… які, на думку дирекції, підходитимуть для цього закладу. Прийом до нової гімназії в п'ятницю та суботу від 8 до 12 годин ранку.

– Ти не гнівайся, що я так сказала на Ореста, Дарко! Я думала, що вже по нашій школі… Чуєш, Дарко! Але тепер бачу, що все в порядку…

Дарка дуже здивована:

– Як це «все в порядку»? Таж тут написано, що треба якусь присягу прийняти.

Лідка сміється весело:

– Ну й що з того, що написано? Ти думаєш, що змусять тебе перед свічками заприсягати? Певно, треба буде вислухати науку директора і підписати якесь зобов'язання… І по всьому параді! Ет… Добре, що поки що людина відпочине ще собі трохи. Так уже пахне весною і так не хочеться вчитись!..

Дарка мовчить. Завелика віддаль між ними, щоб Лідка могла зрозуміти її!

На вулиці повіває західним леготом. Сміється якась дівчина яскраво-червоними вустами до свого хлопця в офіцерському мундирі. Якийсь чорнобровий, як буковинська писанка, продавець газет вигукує:

– Велика залізнична катастрофа коло Плоєшті!

Життя не змінилося від того, що в Чернівцях ліквідовано обидві українські гімназії.

В четвер зранку (в четвер у школі: математика, румунська, латинська, історія, природознавство, малювання) надходить лист від мами. Про нещастя, яке зустріло українську молодь, довідалися у Веренчанці щойно з газет. Нехай доня буде розумна. Дасть бог, усе буде добре. Додому треба писати що б там не було. Пам'ятай про це, донечко. Дома все гаразд.

Лист короткий і дуже обережний. Мама не написала всього, що думала. «Які вони там налякані мусять бути», – подумала Дарка, і стало їй боляче за своїх.

Надвечір того сумного четверга прибігає заплакана тітка Іванчукова. Її здоровенні груди піднімаються й опускаються, і за кожним таким важким опусканням – новий потік сліз. Дарка згадує чомусь помпу з фізики.

Тітка прикладає і так мокру вже хустину до очей, щоб стримати сльози:

– Подумай собі тільки, тільки уяви собі («Але що уявити собі?» – нетерпеливиться Дарка). Я ноги свої сходила, я груди свої зірвала («Ну… ну, ці груди хіба пилкою надірвав би!»), поки дістала обіцянку, що Гиня приймуть до нової гімназії, а цей дурний, навіжений хлопчисько зранку робить пекельну авантюру, що хоч хати й дітей відцурайся! – На Іванчукову надходить нова хвиля розпачливого плачу… – Це просто збожеволіти можна: він каже, що його хіба зв'язаного повезуть на дрожці до прийому, бо він добровільно не піде. Таж тато його з хати прожене, коли він не запишеться до школи! Я добре знаю свого чоловіка… Пропаде дитина! Ох!..

– Чекай, чому він не хоче записуватися? – хвилюється Лідчина мама.

Тітка хапається за голову і колише її у своїх руках, як хвору дитину:

– Боже, за що ти караєш мене? Кого я собі до хати прийняла? Та якийсь лихий дух, той Циганюк… Якийсь лихий дух обплутав мою дитину… Таж він нехай і на очі не показується батькові, коли не запишеться… Ой боже, коли я якось з цього нещастя вийду, то ще сто років житиму!

– А що з Циганюком чувати, тіточко? – не дуже бере собі до серця Лідка розпуку маминої рідної сестри.

Тітку тільки зачепи за Циганюка!

– Не бійся, лихе не загине! Держать його в арешті. Аби чужі діти впали в біду! Нічого не признається – і що? Побачите, що подержать і ще випустять, а моя бідна дитина звихнеться на все життя через того чорта… Бодай була б я його на очі та й не виділа! Зовсім інший Івонко… Вже написав до старого про гроші і поступить. Закінчить гімназію, і такий мужичок буде доктором, а моя дитина буде поневірятися на світі неуком…

– Але чекай, чому це Гинько не хоче записатися? – ще не розуміє Лідчина мама.

– Чому? Тому, що бог йому розум відібрав. Треба там при вступові, жінко добра, якусь заяву підписати, а він з цим всім, каже, не має нічого спільного. Раз махнути пером, – а він каже, горенько моє, що він цього не зробить!

Пані й собі лякається. Перелякана, кличе Лідку до себе.

– Лідко, дитинко, може, і ти якісь лихі думки маєш?

Ні, Лідка не має ніяких поганих думок.

– За мене прошу не боятися. Я не така дурна… Записуюся зараз першого дня. Прошу тільки дати мені гроші на вступ.

Тоді пані пригадує, що ще й Дарку має на своїх руках:

– Панно Дарусю, а ви? Я не хочу брати відповідальності за вас перед батьками…

– Моя літера випадає аж на суботу, – дає Дарка дуже дипломатичну відповідь.

– Я вам кажу, панно Дарусю, ви вважайте, щоб потім ваші батьки не мали зла на мене. Що до чого, то я можу позичити вам гроші на вступне.

– Гаразд, – приймає вона цю готовність пані і виходить до своєї кімнати.

Вже їй досить плачу Гиневої мами. Вже того всього навіть більше слухати не може! Зразу було якось смішно, коли ця доросла жінка скаржилася, що ноги свої сходила, а потім… а потім щось стукнуло в серце: таж це Гинева мама плаче! У Веренчанці є ще одна мама, яку те саме чекає! Чи теж буде смішно, коли та, з Веренчанки, мама товктиме головою об стінку?

Досить! Досить!

XXIV

Вночі з п'ятниці на суботу в Дарчине ліжко ніяк не приходить сон. Дарка перекидається з боку на бік. Лягає горілиць і хоче уявити собі, що пливе на поверхні води. Десь з віддалі чути шум водопаду. Цей рівномірний, дрімотний шум вмить заколише її. Та й ця примара не приносить сну. Дарка перекладає подушку під ноги. Нічого не допомагає. Сон, як заворожений злою відьмою, не може потрапити в Дарчине ліжко.

Засинає далеко за північ, але незабаром прокидається. Мусить засвітити світло. Снилося їй зовсім виразно, що мама приїхала з Веренчанки. Такий близький до дійсності сон, що аж моторошно. Гасить лампу.

Лідка починає бурчати, що не дають їй спати. Дарка в темряві ховає голову під подушку: «Завжди з'являєшся, мамо, у вирішальні хвилини мого життя. Завжди, коли моє серце не може знайти спокою, ти уві сні чи несподіваним листом даєш знати, що ти зі мною. Чи тепер хочеш перестерегти мене, чи допомогти мені? Я знаю, знаю, знаю, мамо, як це дуже болітиме тобі, але я не можу, ти повинна зрозуміти, не можу відцуратися від того, що татусь і ти сама вчили мене любити. Чому ти нічого не говориш, мамо? Мамо!»

Згодом мамина постать розпливається, залишається тільки біла хмаринка.

Вранці пані не може добудитися Дарки:

– Бійтеся бога, панно Дарусю! Таж то вже десята доходить. Ми були вже перелякалися, що ви так спите і розбудити вас не можна…

Дарка не зразу усвідомлює, що сьогодні за день і чого від неї хочуть. Помічає і те, що пані не виходить з кімнати, як звичайно, збудивши Дарку. Пані тепер чекає, поки вона на її очах одягнеться, з'їсть вже зовсім холодний сніданок, зодягне шапку, сховає гроші і піде до гімназії.

– Панно Дарусю, ви вважайте, не візьміть собі за приклад Гиня… Я вам кажу: ідіть запишіться і повертайтеся щасливо додому.

– Гаразд, – на все згоджується Дарка.

Але коли Лідка, помітивши виразне підморгування маминого ока, пропонує Дарці своє товариство, в Дарки бунтується щось, і вона рішуче і досить неввічливо відмовляється:

– Я піду сама… Я тебе, Лідко, не водила і сама не хочу водія…

– Вважайте, що робите, панно Дарусю! – ще раз перестерігає пані.

– Гаразд, – відповідає таким самим тоном Дарка.

На балконі першого поверху – двоє дітей у білому, мов двоє полярних ведмедиків. Чіпляються лапками за грати балкона і мружать очі від сонця. На Дарку надходить те розкішне безвілля, яке може дати тільки весняний по коліна в сонці, ранок. Їй нікуди не хочеться йти, не хочеться про щось думати, з кимсь вступати у розмову. Хочеться стояти тут, на тротуарі, моргати до сонця, як ті двоє білих ведмедиків, що на балконі. Але на вулиці не можна стояти нерухомо та без діла.

І Дарка вирішує: піду туди, куди мене ноги понесуть.

Ноги, привчені до однієї і тієї ж дороги, заводять Дарку під гімназію. На перехресті двох тротуарів стоять два учні. Здалека палає руда Гинева чуприна.

«Це, певно, з тих, що не хочуть поступати», – здогадується Дарка. Її серце відчуває стільки сердечної теплоти до них, що вона починає думати, чи не підійти до них і не гукнути:

– Гаразд, товариші! Я теж з вами!

Але саме тому обминає їх та йде просто до гімназії. Тоді хтось кричить за нею товстим басом:

– Щасливої дороги!

«Господи, їм здається, що я піду поступати», – паленіє Дарка.

– Ах, ти тут! – налітає на Дарку просто з гімназії Наталка Оріховська. – Я по всій школі розшукую тебе. Добре, що зустріла! Ти записалася?

– Що ти? Що ти, Наталко? – міниться на обличчі Дарка від самого підозріння. – За кого ти мене маєш?

Оріховська бере її під руку і відводить убік од вхідних дверей гімназичного будинку. З якогось підвалу, незважаючи, що надворі тільки весна, доноситься запах свіжих яблук.

– Дарко, нам треба записуватись.

Дарка поволі відступає від Наталки. Біль від образи за недовір'я заставляє Дарку тремтіти всю. Тільки очі дивляться з викликом:

– Зі мною так не треба, Наталко.

– А я серйозно, Дарко!

– Та що ти говориш? Ще вчора говорила мені Стефа Сидір!..

Наталка намагається дістати через штахети галузку глоду, який розцвів раніше, ніж покрився листям.

– То було вчора, а цієї ночі вирішили інакше. Всі ми записуємося, хіба б дирекція сама не прийняла кого. Будемо вчитися і, – Наталка через плече оглянулася, – непомітно робити свою роботу.

– Мені все це якось в голову не вкладається, – нічого не розуміє Дарка. – Таж вчора тітка Іванчукова трохи з розуму не зійшла, що Гиньо не хотів іти записуватися.

– А він і сьогодні не йде…

Дарка рвучко повернула голову до Наталки: чи не вчулося їй часом?

– Не йде, – підтвердила з іронією Наталка. – Думає, що для народного трибуна, яким вважає себе Гиньо, освіта – зайва річ. Чого ж ти завагалася? Будь певна, що коли б Орест був серед нас, він теж записався б… Пішли, Дарко! – бере її за руку, але біля самого будинку гімназії відпускає. Дарка повинна сама увійти в браму поміж двома шеренгами хлопчиськів, від яких невідомо чого можна чекати. Здається, було так, що хтось з гурту глузливо свиснув. Дарка непевно оглянулася на подружку, тоді почула Наталчині слова:

– Іди вперед, не оглядайся!

І вона пішла, не звертаючи уваги на те, що довкола діялося. Так Дарка вже звикла не тільки вірити всьому, що скаже Наталка, але й навчилася не розпитувати. Зрозуміла нарешті, що в організації так і повинно бути. Хтось один не лише вирішує остаточно за всіх, але й бере на себе відповідальність за всіх.

Та тепер була не відповідна хвилина для роздумувань. Ішла до директора, й страх, що його відчувала, породжував неприємну реакцію. Проте все сталося далеко простіше, ніж Дарка уявляла собі. Була впевнена, що їй доведеться пройти крізь чергову полосу допитів, а тим часом обійшлося зовсім без цього. Єдине, про що помічник директора запитав, це її прізвище, клас і рік народження. Правда, підсунули їй підписати ще й якусь заяву, яку Дарка могла не читати, раз в гуртку вирішили підписувати цей папірець.

Коли Дарка вийшла з гімназичного будинку, на неї чекала вже Наталка з гілкою глоду.

Вона на обличчі Дарчиному прочитала, як їй у цю хвилину потрібна підтримка, бо відразу подала знак, щоб Дарка пішла за нею.

– Так ось, – заговорила Наталка, коли залишилися сам на сам, – з цим покінчено. У школу будуть всі прийняті. Можеш написати додому, що все гаразд.

– Наталко, я хочу запитати…

Але Наталка стримала її суворим виразом обличчя:

– Не треба. Іди! І так уже задовго стирчимо на очах у всіх, – і тут же недбало обернулася та пішла до гурту дівчат, що були в сквері перед гімназією.

Дарка подалася на Руську вулицю.

Її мучило одне питання: звідки раптом така терпимість з боку шкільних властей і сигуранци? Невже ж вони стомилися в боротьбі з бунтарями й захотіли перепочити? Невже й справді можна вірити, що директор та Мігалаке по-батьківському пробачили учням усі їхні гріхи?

Ні, не може бути! Напевно, що це не так. Проте факт залишається фактом: в обох гімназіях знову починається нормальне навчання.

Дома (тобто на квартирі у Дутків), навіть не переодягнувшись в домашнє плаття, Дарка сіла писати мамі листа.

Адже на цей лист там чекали, як на дощ у посуху! Від змісту цього Дарчиного листа залежить усміх або хмара на маминому лиці, від нього залежатиме, чи татко ходитиме ритмічним, бадьорим кроком, чи човгатиме ногами. Ах, як багато залежатиме там, у Веренчанці, від цього клаптика паперу!

Дарка повідомляла своїх, що сталося так, як мама передбачала: все пішло добре. Всіх прийняли у школу знову (тут Дарка повірила Наталці сліпо на слово, бо записування фактично ще не закінчилося), нікому не загрожує втрата шкільного року, одним словом, краще й не могла закінчиться ця неприємна історія.

Мамина донечка розписує про все барвистим стилем, часто закінчує речення великими знаками оклику, і все це від того, що в душі у Дарки немає переконання, що насправді все аж так дуже добре.

Що з того, що ніхто не втратив шкільного року, коли Орест Циганюк сидить у тюрмі? Чи годиться порядним людям радіти успіхові, коли той успіх здобуто ціною волі, ні, більше, ціною життя друга?

Орест Циганюк виріс тепер у Дарчиних очах до величини, якій не знаходила порівняння. Легко можна уявити собі, якими засобами домагалася в нього сигуранца виявлення, як там кажуть, спільників, а він, орел, нікого не виказав, нікого не потягнув за собою!

Та коли б він тільки хотів повторити їм свої розмови з Даркою, то Дарці далебі не поздоровилося б від них! А хіба така стійка поведінка товариша, який терпить тортури, щоб не виказати товаришів, не зобов'язує тих, які залишилися на волі, до боротьби?

О, ще й як зобов'язує! А тим часом як скоро, як ганебно скоро всі забули Циганюка і перейшли до щоденного порядку! Можна не дивуватися Лідці, яка в той же день, коли почула про арешт Циганюка, співала й займалася манікюром. Але інші? Інші в цьому відношенні мало чим відрізнялися від Лідки Дутки. Стосується це, на жаль, і самої Наталки Оріховської. «Чи, може, – думає Дарка, – вона помилилася?»

Після останньої вечірки в домі Оріховських Дарка мала підстави підозрівати, що в Наталки якісь особливі почуття до Ореста. Сприйняла це як приємне відкриття, рада просто була, що і в Наталки є нормальне дівоче серце, а тепер – таке болюче розчарування! По Наталці абсолютно не було видно, що вона переживає з приводу арешту Ореста.

Наталка, як завжди, була заклопотана шкільними справами, а більше мовчала і навіть наодинці з Даркою не згадувала про Циганюка.

Що ж Дарці думати тепер? Виходить, що оті її високоідейні товариші – це бездушна юрба, яка не заслуговує того, щоб заради неї жертвувати так, як це зробив Орест, як у свій час готова була зробити і вона, Дарка. Виходить, що тільки вона, Дарка Попович, страждає і переживає за Ореста?

Нісенітниця! Дарка не довіряє вже й своїм думкам!

Проте коли одного разу добрий настрій у Наталки дійшов до того, що вона почала розповідати анекдоти, Дарка не витримала. Підсунулася до Наталки й засичала на вухо:

– Веселись, веселись… Коли тобі так легко…

Наталка байдуже подивилася на Дарку і продовжувала своє. Тільки коли закінчили уроки, Наталка зробила так, щоб з класу вийти разом з Даркою:

– Ти чого ходиш, як у воду опущена?

Дарка націлила на Наталку свої сірі, тепер такі суворі очі. Ті очі говорили виразно, що вони не думають скорятися. Минули ті часи, коли вона, Дарка, без слова виконувала все, що їй наказувала Наталка, бо ж сліпо вірила їй.

– А чого мені веселитися? – запитала з викликом. – В мене не така коротка пам'ять, як у декого. Я ще не забула, що ще хтось був поміж нами, а тепер його нема, не можу забавлятися анекдотами!..

Всього могла сподіватися Дарка у відповідь, тільки не усміху. І то не єхидного, а такого доброго, мало не сестриного. Наталка засяяла від Дарчиних слів. Та скоро на її лиці світло погасло, і вона сказала з глибокою турботою:

– Ти зовсім не змінилася. Якою наївною приїхала з Веренчанки, такою і залишилася!

Дарка відчула, як від здивування в неї на лиці напружилися мускули.

Наталка продовжувала:

– Невже ж тобі ніколи не здавалося підозрілим те, що вони всіх нас без розбору знову прийняли до школи? Невже ж ти така наївна, що повірила, нібито дирекція дійсно шукає злагоди з нами? Невже ж ти, – допитувалася щораз настирливіше, – саме ти, що одержала такий наочний урок їхньої щирості на прикладі з твоїм татком, не подумала, що їх ласка – це якась чергова напасть на нашу голову? Дарко, ні на хвилину не забувай, що за нами слідкують, стежать за кожним нашим кроком. Може, і тобі не вадило б бути трохи веселішою в класі.

– Чекай, Наталко, досі я, сама знаєш, більше мовчала й слухала, бо вірила вам… тобі вірила беззастережно. А тепер для моєї віри у вас треба…

– Що тобі треба знати?

– Хочу знати, чому я маю удавати з себе клоуна, коли я й без того нічого протидержавного не роблю. Та ми ж навіть перестали сходитись!

– Пс-с! Та навіть за виразом твого лиця стежать…

– За чим?

– За тим!

– Але хто, хто, Наталко?

– А Мігалаке? А Мірчук? А ти певна, що вони не завели донощиків поміж учнями? Розумієш?

Оце «розумієш» відразу нагадало Дарці Ореста Циганюка.

Що він робить, що думає в цю хвилину?

Наталка час від часу зупинялася то перед вітриною з галантереєю, то з їстівними смачними речами. Тоді Наталка голосно ділилася своїм враженням про те, що бачила за склом. Той, хто спостерігав би за ними, прийняв би їх за пару легковажних дівчат, яким у голові тільки моди та ласощі.

Коли поблизу нікого не було, Наталка продовжувала:

– Навіть коли б, Дарко, за нами не слідкували, навіть коли б ми обставинами не були змушені вдавати веселих, то нам все одно не личило б упадати в тугу з приводу Ореста. Це почуття жалості не робить честі ані тому, кому співчувають, ані тому, хто співчуває. Зайва доза жалості у підпільній роботі може стати згубною. Треба, Дарко, гартувати свою волю. Треба враховувати, що ворог, вивчивши твій характер, може зіграти на м'яких струнах твоєї душі. Може статися таке, що ворог, якого треба знищити, прикинеться жалюгідним, нещасним, – і ти що? Пожалієш його? Пощадиш його, а він, вирвавшись на волю, віддячить тобі тим, що знищить тебе ще з більшою оскаженілістю, ніж зробив би це перед тим. Бо тепер, крім ненависті, він матиме до тебе ще й почуття презирства за твій дурний розум. Нам треба себе виховувати так, щоб бути на все готовим. Те, що спіткало Ореста Циганюка, могло спіткати кожного з нас. Може воно й тебе чекати, Дарко. А що, якби така історія, як з Орестом, спіткала твого батька? То ти, напевно, зовсім розкисла б, чи як? Не можна так, Дарко, аж ніяк не можна! Візьми себе в руки, закуси губи і не вішай голови!

Дивна, дивна сила слова! Що ж таке особливе, таке незвичайне сказала їй Наталка, а проте – як підбадьорили, як підкріпили фізично, як піднесли морально Дарку її слова!

Ще півгодини перед тим нещаслива і засмучена арештом Ореста, вона почувала себе тепер гордою з цієї самої причини. Так, гордою за свого друга, який не хоче, щоб йому співчували! Права, сто разів права Наталка! Не киснути, не плакати й не скиглити тепер треба, а з піднесеною головою, з нищівним сміхом дивитися в обличчя ворогові, хоч би серце розривалося на шматочки!

Перед закінченням шкільного року, саме напередодні канікул, прийшов від мами лист з привітанням з нагоди Дарчиного шістнадцятиріччя. Дарка була задоволена, що мама прислала листа замість якоїсь карточки з голубком чи якою-небудь незабудкою. Такий лист свідчить про те, що мама ставиться до неї, як до дорослої. Зрештою мама й сама писала про це.

Писала своїм гарним рівним почерком про те, що тепер, коли Дарці пішло на сімнадцятий, мама вважає її за дорослу. До того ж дорослість не тільки визначається, дитино, цифрою років, але й пережитим. А останнім часом наша донечка пережила чимало. Та добре, що все закінчилося благополучно. Говорять, добре те, що добре кінчається. Коди Дарця приїде на канікули, то в нагороду за всі неприємності вони справлять собі вечірку (вони – це мама і Дарка!) і відгуляють її як перенесені іменини.

Дарка зразу ж заперечила мамі. Не хочу іменин, мамочко, в цьому році. Того, кого я хотіла б бачити на іменинах у себе як першого гостя, може, зовсім не буде. А навіть коли й був би, то однаково його думки були б далеко від мене й Веренчанки. Ти вже не гнівайся, мамочко, і не називай мене невдячною, але я прошу: не треба нам ніякої вечірки!

Лідка, яка останнім часом знахабніла до непристойності, безцеремонно заглянула в лист від мами.

– Що там нового пише тобі мама? – вткнула лице у лист, пробігла очима по літерах і з усього виловила тільки те, що лише й могло її займати: «вечірка».

– О, як шкода, що я не зможу, Дарко, бути в тебе. Це, напевно, страшенно цікаво? Я ще ніколи не була на сільській вечірці.

Дарка відчула себе глибоко ображеною такою дурною балаканиною. Що значить – «сільська вечірка»? За кого та Лідка вважає кінець кінцем Дарчиних батьків? Коли вже на те пішло, то в Дарчиних батьків є спеціальна середня освіта, а Лідчина мама, хоч і величає себе панею, ледве підписатися вміє.

– Ти собі уявляєш, що ми справляємо вечірку у стодолі? – запитала досить терпким голосом Дарка. Лідка по-дурному розсміялася. Видно, сама зрозуміла, як нетактовно поступила.

– Я не мала на думці твоїх батьків, але ж люди на селі страшенно дичавіють. Це ти вже не заперечуй мені. Сільська інтелігенція – то ще гірше, ніж мужики. Так, так… Якби не те, що я їду на море, я зовсім, певно, просила б ти мене чи ні, – засміялася лукаво, – все одно приперлася б на твої іменини. А ти бачила коли-небудь море?

Лідка дуже добре знає, що Дарка так само ніколи не бачила моря, як і вона, але їй вигідно тепер так запитати.

– Яка шкода, Дарко, що ти не записалася до черчеташ! Поїхала б тепер разом з нами на море… Слухай, то правда, що ваша Веренчанка малярійна?

Так говорити може тільки провокатор. Дарка дивиться Лідці простісінько в очі. Вона хоче проникнути крізь оті два чорно-білих блискучих скельця всередину цієї вертихвістки, щоб дізнатися нарешті, хто вона така: ворог чи просто дурепа?

Нічого, абсолютно нічого не може Дарка вичитати з тих грайливих, з кокетливо попідкручуваними віями (нікуди правди діти), гарненьких очей. Не залишається Дарці нічого іншого, як страхувати себе перед Лідкою:

– Я й сама жалію, що не записалася…

Лідка немов чекала на це слово:

– Правда? Жалієш? А чому ти не записалася, коли тепер жалієш? Тобі, може, хтось заборонив?

Ах ти, гадино, ось що тобі потрібно знати! Прізвище тобі треба дістати до рук, аби хазяїни твої по ниточці могли дійти до самої середини клубочка!

– Ніхто мені не заборонив. Хто, крім татка, має право мені забороняти? А татко – нічого. Каже: «Як собі хочеш…» А я не записалася, бо… бо не вірила, що може з того якась користь бути… Правда, мені тоді говорили про прогулянку на море, але я не дуже вірила…

– А я зразу повірила і тепер їду, їду! – схопилася Лідка за краї спіднички і, розтягнувши її гармошкою, почала крутитися по хаті у такт вальса. – О, – сміялася з самозадоволенням, – в мене добрий носик! Він зажди винюхає, де можна користь мати! Ти будеш у Веренчанці, а я – на море! На море, на море!

«Дурний тебе піп хрестив, – думає Дарка. – А що таке Веренчанка? Малярійна околиця – і все? А мама? А татко? А Славочка? А… Ні-ні, не може бути, щоб сигуранца добирала собі на службу таких дуреп».

Раптом Лідка перестає танцювати і ні з сього ні з того кидається Дарці на шию:

– Слухай, хочеш? Кажи: хочеш? Я дістану в однієї дівчини форму, і ми сфотографуємося, як дві черчеташки. Хочеш?

Ні. Лідка просто набита січкою дурепа, й більше нічого. Справжній провокатор не робив би таких грубих штрихів.

– Хочу, – майже весело заявляє Дарка, яку вже починає займати ця гра, – бігме, хочу!

– А гроші на фотографа в тебе є? Мені здається, що в тебе є зайві гроші.

– За ті гроші повинна я Славочці якийсь подаруночок купити.

– Багато твоя Славка розуміється на подарунках! От дурна! Була б мала таку чудову пам'ятку. Як не хочеш, то ні… Сама будеш жалкувати колись…

Лідка (слава богу!) образилася на Дарку і, пробурмотівши щось собі під ніс на адресу сільських Федів, яких хоч медом масти, а Федь залишається Федем, демонстративно вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. «Краще вже бути Федем, ніж провокатором», – тільки й подумала Дарка. А може, Ліда й не провокатор? На всякий випадок, було б добре зробити з Лідкою, як поступають парубки на селі з кимсь, хто провиниться перед ними: засісти ввечері, коли Лідка повертатиметься звідкись до хати, накинути мішок на голову, заткнути хусткою рот, потягти на Прут і для страху похрестити трохи у воді. Коли вона навіть не має зв'язків з сигуранцою, то все одно – одна форма черчеташки заслуговує на це.

Та Наталка на це не пристане. А шкода!

Шкільний рік, хоч і з різними примусовими перервами, тягнувся незвичайно довго. Ніяк не можна було дочекатися того 28 червня. Коли нарешті настав цей довгоочікуваний день, то відчули не радість, а тільки деяку полегкість. Було таке враження, ніби йшли досі на гору з мішками піску на плечах і оце нарешті дозволили їм скинути ті мішки з себе.

Вже було звідкись відомо, що у п'ятому класі жіночої гімназії немає жодної двійки, жодного «хвоста» на канікули. Навіть Міці Коляска в цьому році переходила в шостий з чистим свідоцтвом. Можливо, що лише вона одна на весь клас казилася з радості. Вона, здавалося, саме не довіряла своєму щастю. Міці попрощалася з школою у ту ж хвилину, як дізналася, що переходить у шостий без «хвоста». Тепер вона цілковито належала майбутньому. Для неї навіть шкільна дошка була не дошкою, а дзеркалом. Стоячи перед дошкою, вона поправляла на собі туалет. Найбільше возилася з уявною чорнобуркою, що її мала купити їй мама в нагороду за чисте свідоцтво.

Знічев'я приходить Міці нова думка:

– Слухайте, діти, це буде недобре, коли я скажу своїм старим, що в цьому році ні один ідіот у класі не буде переекзаменовуватися! Тоді й моє свідоцтво не матиме ефекту! Ви знаєте, що я придумала? Що я скажу, що в цьому році вісім…

– Міці, та це ж половина нашого класу! – крикнув хтось.

– Правильно, правильно, діти! Вісім – це багато… Чотири, еге, чотири. Скажу, що в цьому році в нашому класі аж чотири переекзаменування. Ви уявляєте собі, яке це враження зробить на моїх старих? Може, розщедряться і, крім чорнобурки, пошлють мене ще й на курорт… Ох і ідея, діти! Але як вам подобається моя чорнобурка? Бачили ви щось гарнішого? – вона струшує уявною чорнобуркою, наче купець перед продавцем, дмухає на її волос, гладить рукою, прикладає ніжно до щоки. – Діти, а який волос! Ах, діти, уявляєте собі, який мене фурор чекає на курорті з цією чорнобуркою? А тепер хочу признатися вам в одному гріху. Винна я, діти, перед вами. Ні-ні, це не жарти. Таки насправді я страшенно винна перед вами. Іди, Косован, притримай двері за клямку, щоб не вліз сюди хто з бельферів… Діти, бийте мене, карайте, як хочете, бойкотуйте або пробачте, а я вам все одно мушу викласти правду…

– Досить пролога, досить! – крикнула Романовська, а клас підтримав її дружним гомоном.

Міці забула, що в неї в руках чорнобурка, трагічно заломила руки, перегнувшись вся наперед, ніби збиралася впасти на коліна:

– Діти, в мене фальшива метрика! Так-так. Мені не шістнадцятий пішов, як вам здається, а вже дев'ятнадцятий. І я вам не товаришка, а мама! Справжня мама!

– І що ти будеш тепер робити? – вирвалося у Косован.

Всі розсміялися, крім самої Міці.

– Діти, тут нічого сміятися… Ольга добре запитала. Так, діти, я признаюся вам, що тепер я вирішила навести порядок у своєму житті. Перше, що я зроблю, це що не ходитиму в шостий клас… Не перебивайте мене! Який екстерн? Що за екстерн? Я взагалі більше не хочу ходити до школи, так вона мені в'їлася в печінки! За всі тарапати, що я тут зазнала, мені треба подвійно залічити роки навчання. І так не п'ять років я ходила до цієї проклятої буди, а десять. Десять років! Скільки ж можна?

– Але що? Що ти задумала надалі? – почала допитуватися Лідка. Видно було, що їй самій хотілося б скористатися з прикладу Міці. Не ходити в школу – це була справді неабияка ідея!

– Діти, я задумала, – ей ви, малолітні, позатикайте собі пальцями вуха! – я задумала вийти заміж!

Почувши таку новину, клас відповів диким вереском. Міці мусила аж на стіл вискочити, аби втихомирити галас. Усі гуртом і кожна окремо вимагали відповіді на два найголовніших питання: який він і хто він?

– Спокій, діти, спокій! – кричала до хрипоти Міці. – Я ще сама не знаю добре. Це поки що тільки ідея… Я думаю оженити на собі брата мого шурина. Знаєте, того, що через нього я минулого року трохи до школи не спізнилася… Тепер, діти, ще одне… Я говорю вам щиро, і вам нічого ображатися на мене: не гостріть свої апетити, бо на весілля я вас все одно не запрошу. Ні-ні, не просіть і не переконуйте мене, бо нічого з того не вийде! По-перше, вас все ж таки забагато, а по-друге, це буде зовсім скромне і тихе весілля. Ви розумієте? Все повинно так раптово статися, щоб він не мав часу опам'ятатися… Ось у чому секрет! Діти, зате коли я вже вийду заміж і матиму свої гроші, то присягаюся вам: хай мені циферблат скрутить на потилицю, якщо не дотримаю свого слова, – вона зробила хрест з пальців і тричі поцілувала його. – Отож коли дорвуся до чоловікових грошей, то весь клас, навіть тебе, свинське вухо, Лідко Дутка, запрошую у кондитерську на морозиво. По три порції зразу плюс вода й вафлі! По три порції морозива всім-всім!