Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 33 страниц)

Спочатку Костик сприймав ці дружні насмішки байдуже. Але коли Улянич і Празький почали перед ним вимальовувати, скільки він втратить морально, якщо не виступить у ролі коханця, Костик так розпалився, що мусили вже уговкувати його.

Погрожував, що повибиває вікна сигуранци, якщо не дадуть візи. Проте й вікна у примарії залишилися цілі, й дозволу не привіз Костик.

Насправді сигуранца дозволила п'єсу, але з умовою, що дійові особи будуть виступати у формі румунських прикордонників.

Зрозуміло, Костик намагався з усіх сил довести їм, що це – неможливо. По-перше, тоді треба буде переносити дію в наші дні, а це означило б і викинути з неї такі слова, як «козак», «турок», «Січ», і взагалі міняти всю її сюжетну структуру, іншими словами – зарізати п'єсу.

– Нічого не шкодить, – запевняли його сигуранщики, – село таке темне, що й так нічого не розбере у змісті, а коли виступлять місцеві інтелігенти в мундирах прикордонників, то це матиме далекосяжне політично-виховне значення для села. По-друге, чому так настоюють на своєму панове студенти? Хіба їм не все одно, що грати. Вони й так не справжні актори.

– Так, – переказував Костик свою відповідь, – ми не актори, але й не клоуни.

В такому разі сигуранца може запропонувати їм переклад румунської високопатріотичної п'єси. А, це не подобається панам студентам? Ось найкращий доказ їх аполітичної діяльності в клубі: шовіністична українська п'єса, так, прошу дуже, їм подобається, а виховну, високоморальну, патріотичну п'єсу румунського автора – не хочуть. Добре, запам'ятаємо це собі!

Татко, що разом з усіма чекав на повернення Костика з Заставної, почувши таку відповідь, забідкався. Дарка його розуміла. Не йшлося йому так про п'єсу, як пригнічував факт безправ'я і сваволі сигуранци, яка свої методи могла легко перекинути на будь-яку галузь громадського життя. Бідкався він не над похороненою п'єсою, а над знаком часу. До того ж кінчався час канікул, і десь там готувався в дорогу до Веренчанки Манілу.

Закінчився час канікул, кінчалося й літо. Відчували це не тільки учні, яким батьки познімали валізки з горищ, але й птахи. Літали тепер переважно табунами, збудоражені, заклопотані готуванням до далекої дороги. Оголені поля наводили меланхолію, і ні криштальна блакить неба, ні чисте дзвінке повітря не в силі були розвіяти того суму, що плив понад стернями разом з бабиним літом. Ранки й вечори ставали холодні. Дикий виноград, передчуваючи свій близький кінець, налився багрянцем, але ця червона пляма на тлі жовтіючого вже листя ще більше посилювала гаму кольорів осені. Одна кукурудза стояла ще на полі й на городі. Обдерта вітрами, споловіла від дощів, шелестіла грубо сухим, шорстким листям. Це ж був один з голосів в осінньому хорі природи.

Час, всупереч фізичному правилу, яке наказувало йому бути рівномірним, гнав тепер з подвійною, потрійною швидкістю.

Дарку засмучували такі скорі темпи ще й тому, що їй треба було поставити перед батьком одне категоричне питання, для якого, правду кажучи, в неї не було відваги.

Та зволікати далі – могло означати зовсім програти. І Дарка, набравшися відваги, пішла в наступ:

– Мамцю, татку, мушу вам щось сказати…

В кімнаті стало тихо. Бабуся, яка поралася біля шафи, і собі підступила ближче до столу.

– Я хочу просити, щоб ви мені пошукали іншу станцію, бо я більше не буду у Дутків.

– Чому? – діловито запитала мама. – Я хотіла б знати чому?..

Ах, чому, чому! Дарка ж не може виявити дійсної причини, хоч для неї самої причина ясна: вона підозріває, що Лідка Дутка має зв'язки з агентами сигуранци. А крім того, ця Лідка – в їхній організації. Ось чому не хоче вона, Дарка, спати з нею в одній кімнаті, сидіти за одним столом. Але посвятити в це рідних – значить відібрати в бідного татка рештки його душевного спокою.

– Тому, що я не можу з Лідкою… Мені треба готувати уроки, а їй саме тоді обов'язково хочеться танцювати або гірше – співати.

– А чому ти досі мовчала про це? Це причини, які легко усунути. Я певна, що коли б ти чемно попросила Лідку, то вона послухала б тебе. А так їй могло здаватися, що тобі приємно, як вона співає чи там танцює… Це не причина, Дарцю, щоб міняти станцію.

Дарку тонко-тонко закололо в серце. Невже ж мама не чує серцем, що вона говорить неправду? Хіба ж природа не обдарувала матерів здібністю читати думки дітей?

– Я знаю, що це не причина. – І Дарка вирішує, що чим більше наблизиться до правди, тим краще буде для неї, – але… я взагалі Лідки терпіти не можу. Мені навіть важко їсти з нею за одним столом… І тої пані Дуткової я теж не люблю. Вона нещира до мене. Мамцю, я дуже прошу змінити мені станцію! – сльози забриніли в її голосі.

Бабуся, яка звичайно тримає руку Дарки, тепер несподівано перейшла на бік опозиції:

– Говоріть собі, що хочете, а я не знаю, що це таке… Щоб дитина не хотіла станції, яку я їй вибрала? Що то – дитина має хотіти або не хотіти? Раз вже ти пішла з дому, то це все одно що солдатська муштра: привикай до незгоди, привикай слухатися, привикай до не дуже смачної їди, до не дуже вигідної постелі – і будуть з тебе люди… Так, як я виховувала своїх дітей, слава богу, повиводила в люди…

– Мамо, – спочатку тихо, а потім голосніше (бабця останнім часом почала недочувати) став на захист Дарки татко, – таж у мами хлопці були, а не дівчата. Не журись, Дарцю, якось-то буде… щось придумаємо… Світ не зійшовся на одній пані Дутковій, а, признатися щиро, вона й мені не дуже-то подобається.

– От бачиш, – весело засміялася мама, сама рада, що тато взявся розв'язати це питання, – от бачиш, який ти… Мені завжди докоряєш, що я потураю їй, а сам ідеш назустріч всім її химерам. Бачиш, Дарцю, який в тебе «поганий» тато?

Не треба Дарці говорити, який в неї тато, вона сама найкраще знає про це. Золото – не татусь.

* * *

Хоча всім було ясно, що з вистави нічого вже не вийде, братія продовжувала сходитися регулярно щодня. Разом з канікулами, разом з відлітом бузьків кінчалося щось неповторно гарне, і всім, як видно, хотілося ще надихатися ним, як повітрям перед смертю.

Ляля, що за всіма зовнішніми ознаками закрутила голову не тільки Стефкові, але й собі, вишукувала безліч нагод, аби тільки братія держалася разом. Їй, наприклад, прийшла ідея зробити прогулянку в поле й пекти там картоплю. У Підгірських, Костика, Празького, нарешті, у мами Улянича були ниви з картоплею, проте жодна з них не задовольняла Лялю. Як на зло, всі ці поля були зразу ж за селом, а Лялі хотілося пекти картоплю далеко, бодай за три години ходу туди й назад.

– Ви знаєте, що я надумала? Я чудесно надумала! Слухайте лишень: ми будемо ганц айнфах [55]55
  Зовсім просто (нім.).


[Закрыть]красти картофель з чужого поля. Це страшенно інтересно, як гадаєте? Ви бачили оголошення на громадській канцелярії? «Хто буде красти картофель з чужого поля, того… ха-ха!.. посадять в цюпу». Це буде так смішно, якщо нас впіймають… Зальбстферштендліх [56]56
  Цілком зрозуміло (нім.).


[Закрыть], в кого довгі ноги, той дасть драпака, а решта цик – і попадуться!.. А ми будемо їм носити передачу через мале віконечко… Це страшенно інтересно, ви не знаходите?

– Ага, ви хочете нас завести у шкоду, щоб потім самій втекти? Це ваша тактика, Лялюнцю, ваша життєва лінія, коли хочете знати, – підводити людей під монастир, – підмітив Костик, який з того часу, як не вдалося йому зіграти Лялиного партнера, став її ніби недолюблювати.

– Чудак! Чудак! Чудак! – декілька разів повторила Ляля це слово, наслідуючи папугу. – Який монастир? Хто говорить про монастир? Я говорю про картофель.

Звичайно, ця Лялина фантазія нікуди не годилася. І придумати отаке: дочки чи зять священика підуть плюндрувати чужі поля з картоплею!

Софійка, яка серед братії у справах етики й моралі вважалася за найвищий авторитет, назвала Лялин проект просто авантюрою і прилюдно заявила, що не тільки сама не піде на цю авантюру, але також Дмитрові і Орисьці заборонить брати в ній участь.

Проте остаточний наслідок усіх цих суперечок був такий, що братія в повному зборі таки подалася під акацієвий гай… красти й пекти чужу картоплю. Отак Ляля вміє обкручувати людей довкола пальця! Єдиним аргументом в її руках був факт, що в тій околиці починаються вже панські лани, а крадіжка з панського й попового – це не гріх, як говорять селяни.

І хоч братія отаборилася за сім миль від села, все ж якийсь чоловік застукав злодіїв на гарячому.

Лялі для емоції страшенно хотілося, щоб це був сам польовий. Вона тут же підняла паніку, братія кинулася врозтіч, а сама Ляля так втікала, що аж загубила в кукурудзі свою туфельку.

Як пізніше виявилося, чолов'яга той був зовсім не польовий, а туфельку довелося Стефкові шукати довгенько. Правда, Ляля допомагала йому, підстрибуючи на одній нозі та хапаючись раз по раз за його плече.

Картоплі братія так і не спекла, проте головного було досягнуто: сміху й вражень вистачило на повних три дні.

Іншим разом Ляля вигадала якесь молод-зілля, що ніби росте за тополями аж на Когутівці, а навар його нібито зберігає людині вічну молодість. Ясно: хто не хоче бути вічно молодим?

Дарка, в якої інколи вроджене почуття чесності зводилося до наївності, хотіла знати, що скаже Ляля братії, коли виявиться, що ніяке чудодійне зілля на Когутівці не росте й ніколи не росло.

– Пхе, мала б я про що думати! Вранці зілля було, але ми прийшли запізно, й люди вже визбирали його…

– Зірвали, хочеш сказати?

– А, зірвали чи визбирали… алес егаль! [57]57
  Все одно (нім.).


[Закрыть]

Щастя, що вся братія добре розуміла, що справа не в печеній картоплі і не в чудодійнім зіллі, а в тому, що Лялі хотілося за всяку ціну продовжувати настрої з часів репетицій у клубі. Крім того, їй хотілося якнайбільше бути з Стефком.

Стало відомо, що Підгірські все ж таки примусили Стефка записатися на богослов'я. Та водночас дехто з братії, очевидно під великим секретом, довідався про те, що на теології Стефко пробуде тільки рік, а потім перейде в університет на другий курс філософії. Поки що цей стратегічний маневр потрібний для того, щоб обидві мами відв'язалися від них і залишили їх у спокої. При цьому Ляля при кожній нагоді демонстративно заявляла, що вона за жодні скарби світу не пішла б заміж за «алілуйка», а Стефко, з свого боку, правда спокійнішим, але не менш рішучим голосом, глаголив, що богослов'я – єдине його покликання.

Данко останнім часом став винятково ніжним до Дарки. Правда, він і надалі був дуже скупим, дуже обережним у словах, але його поведінка в цілому говорила про те, що він Дарку не тільки поважає найбільше з усіх дівчат, але й любить чимало.

Дарці подобається така ощадність слів у Данка. Вважає, що вони обоє вже виросли з віку, коли можна розкидатися словами, не надаючи значення їх звучанню. Тепер бодай мала ту певність, що коли Данко скаже «ні», то воно, на жаль, буде справжнє «ні», а коли скаже «так», то це буде вже залізне «так».

Данко засвоїв собі гарний, тільки йому властивий спосіб двозначними (в благородному значенні) жартиками проявляти свою симпатію до Дарки.

Вчора, наприклад, прийшла Лялі ідея вибратися на межу між Веренчанкою і сусіднім Киселевом шукати слідів фортеці, що була збудована ще за часів печенігів.

У Веренчанці небо здавалося якраз пригожим для прогулянки: не було ні захмареним, ні пекучим. Та коли підійшли до готару, раптом знявся рвучкий степовий вітер й так похолоділо, що в декого аж посинів ніс.

Данко в ту ж хвилину зняв з себе піджак і накинув його Дарці на плечі.

– Даню, – не сподобалася Лялі галантність брата, тим паче що Стефко вибрався без піджака і перед нею стояв вибір: або скористатися з піджака Костика, до якого вона відчувала фізичну огиду, або дзвонити зубами, – ти не забувай про те, що три роки тому було в тебе запалення легенів.

У відповідь Данко настояв, щоб Дарка одягла піджак. Всуваючи руки у рукави піджака, Дарці здалося, що це не рукави, а його руки оповили її. Данко теж у цей момент мусив щось подумати, бо подивився на Дарку так, що вона аж очі опустила, збентежена.

Пізніше, коли поверталися до села, Данко начебто між іншим сказав:

– А ти знаєш, Дарцю, що на Сході, забув, де саме, є вірування, що з одежею, знятою з тіла, передається й частина душі людини. Розумієш, що сталося? Ти взяла сьогодні частину моєї душі, а я зараз візьму твоєї… Що ти на це маєш сказати, Дарцю?

«Я хотіла б, щоб це було не вірування, а правда, щоб з сьогоднішнього дня ти дійсно дав мені частину своєї душі і взяв усю мою».

Ориська своєю лисячою мордочкою теж пронюхала, що Данко став тепліше ставитися до Дарки. Вона почала тепер мучити Дарку, щоб та призналася їй у всьому: чи пише їй Данко любовні записки? Чи приносить квіти? Чи грає серенади в Дарки під вікном, коли всі полягають спати?

Дарка з гідністю заперечила все. Невже ж вона, Ориська, вважає Данка таким обмеженим? Нащо йому писати до Дарки, коли вони й так щодня бачаться? Для чого мав би приносити їй квіти, коли в неї попід вікнами цілі потоки того добра? Для чого мав би вночі, як злодій, скрадатися зі скрипкою під її вікно, коли він може їй заграти і вдень?

– Якщо це так, то значить: ти для нього ніщо, – оголосила вирок Ориська.

Дарку анітрохи на зачепила Орисьчина нетактовність. Вона просто не повірила цій лисиці. Мала багато підстав допускати протилежне. Як вона могла бути нічим для нього, коли вони обмінялися душами?

Ориська просто мстить Дарці за те, що їй не вдалося втягти Данка у свої сіті, от і все!

Татко все зволікав з поїздкою до Чернівців у справі Дарчиної станції. Аж одного дня це питання вирішилося на місці, у Веренчанці. Несподівано до мами в гості приїхала її приятелька ще з семінарії. Мама, як це звичайно буває поміж подругами, поділилася з панею Фрозею своїми клопотами, а та вирішила, що Дарці найкраще житиметься у її матері на Домнику. Старенька живе самотня у своєму будиночку, і Дарка почуватиме себе там, як у бога за пазухою. Правда, далеченько від Дарчиної школи, але зате повітря яке! Не дихай ним, а пий його, як молоко!

Мама здавна знала цю родину і була зовсім спокійна за Дарку. Доручила свою дитину добрим рукам.

Зрозуміло, мама тепер була вже рада, що Дарка настояла на своєму й відмовилася від станції в Дутків. Дійсно, немає нічого поганого, щоб пізніше не обернулося на добре.

Бабця, забувши, як вона виступала проти Дарки, тепер почала вихваляти Дарчину кмітливість. Як добре, що Дарка здогадалася забрати з собою на канікули й подушку від Дутків!

Данко, дізнавшись, що Дарка замість Дутків на Руській житиме на Домнику, теж дуже зрадів. На Домнику жив і він.

– Підожди, Дарцю, аж тепер ти будеш під моїм контролем. Не бійся, я щодня забігатиму до тебе перевіряти, як ти там готуєш уроки…

Зрозуміло, Данко жартував, але такі жарти благодатною росою падали на Дарчине серце. Тепер і Данко признався, що він теж недолюблював Лідки:

– Язиката, нетактовна і дурна, як чобіт. А потім я взагалі не люблю, коли хто без дозволу втручається в мої особисті справи.

І як воно нічого не можна наперед знати! Дарка на початку канікул не сподівалася від них нічого для себе хорошого, а тим часом оці несповна шістдесят днів стали суцільним пасмом барвистої радості. А якщо й траплялися тіні на цьому пасмі, то вони ще чіткіше підкреслили світлі плями.

Навіть Ляля, яка спершу трималася Ориськи (Ориська таки ловко напустила туману тими своїми розповідями про життя в Гіцах!), тепер рішуче перекочувала на Дарчин бік.

Софійка й Ориська останнім часом були виключно зайняті заготовленням на зиму запасів маринадів і варення.

Улянич для компанії мусив залишатися з ними вдома.

Празький і Костик теж стали рідше заглядати до клубу, бо, як говорили, не могли миритися з тим, що на них припадає по половині дівчини, так що, по суті, братія тепер складалася з чотирьох осіб: Лялі, Стефка, Дарки й Данка.

Ця четвірка не пускалася у далекі мандри, але Ляля й без того встигала знаходити для прогулянок цікаві місця.

Сьогодні вони вибралися із дзбаночками по ожину, якої, якщо вірити Лялі, було більше, ніж листя. Як і слід було передбачати, ожини виявилося зовсім мало (її визбирали зранку), зате Ляля відкрила мальовничі кущі шипшини з червоними коралами, продовгуватими, як мініатюрні вази. Ляля раптом згадала, що з шипшини виготовляють чудесне вино і мармелад, і тут же дала команду хлопцям, щоб не залишили на кущах жодної вазочки. Стефко слухняно взявся за діло, і, хоч кров стікала з його пальців, він не переривав роботи, а Данко зовсім одмовився від цієї колючої справи. Він сів на пагорбок й іронічно поглядав, як Стефко за кожним уколом висисає собі кров з пальця.

Нарешті Данкові набридло це видовище. Він узяв Дарку під руку й поволі, щоб не залишити далеко позаду тих двоє, крок за кроком подався з нею до села.

Коли підійшли до залізничної станції, почули, що у начальника хтось грає на роялі. Данко, прислухаючись, зупинився. У місті, де з стількох вікон чути гру рояля, Данко на це не звернув би уваги, але тут, серед тиші сільського вечора, ця музика вражала. Дарку занепокоїла заслухана, непричетна до всього довколишнього поза Данка. Вона зміркувала, які небажані для неї спогади в пам'яті Данка може викликати цей рояль.

З чагарника вибігла Ляля, здалеку подаючи знаки, щоб ішли їй назустріч. Здається, Ляля з Стефком мали намір повернутися в село не з боку вокзалу, а стежкою понад ставом.

– Данку, Ляля хоче, щоб ми вертались…

Стрепенувся, наче вона збудила його зі сну. І тоді Дарка зрозуміла таку просту і водночас таку важливу для спокою її серця річ: Данко любить не Лучіку, а її музичність. Будь та дочка префекта так мало музикальна, як вона, Дарка, Данко й не глянув би в її бік!

Радість Дарки з цього приводу була така велика, що вона залишила Данка, побігла до Лялі, кинулась їй на шию і поцілувала за вушком.

– Що сталося, Дарко?

– Нічого… мені лише дуже легко на серці стало…

Та невдовзі сталося щось, що докорінно змінило хід товариського життя братії.

Через два дні після цієї мандрівки по ожину без всякого попередження чи хоч би натяку на нього з'явилася Ляля в клубі в товаристві незнайомого мужчини. Це – огрядний рожевий блондин з пухкими губами і трохи що не жіночими грудьми. Один з тих чоловіків, що малими хлопчиками бувають дуже вродливі саме тому, що нагадують дівчаток у зрілому віці, а пізніше з-за цього стають смішними.

Незнайомий, одягнений дещо не за тутешньою модою, короткозоро щурив очі.

– Знайомтесь, – заговорила Ляля по-німецькому, – приятель нашої родини – пан Альфред Шнайдер з Відня.

Шнайдер вайлувато вклонився і ще раз назвав своє прізвище.

Улянич досить нечемно як для хазяїна нахмурився. Він висловлював настрій всіх присутніх: на якого біса ввела Ляля між них цього рудого німчуру? І що ж тепер, перекладати йому кожне сказане слово, чи як?

Усі відразу відчули себе скованими присутністю чужої людини. Можна було розходитися по домівках, добрий настрій і так пси з'їли.

Втім, Уляничеві прийшла щаслива думка запитати Лялю, чи добродій розуміє по-українському.

– Анітелень! – відповіла Ляля, киваючи привітно головою в бік пана Альфреда.

– Так було зразу й говорити, – повеселішав Улянич.

А Костик, звертаючись до Альфреда, заговорив ввічливим тоном:

– Приїхала ти, рожева свиняко, на нашу землю, вчися по-нашому й розуміти… А ми поки що будемо себе вести так, начебто тебе й не було поміж нами. Згода? Я?

Альфред очима попросив Лялю перекласти йому слова Костика.

– Пан Костик говорить, що йому приємно вітати вас у наших краях. Він сподівається, що ви скоро навчитеся розуміти по-місцевому.

– Я… я… – притакнув Альфред.

Вклонившись злегка в його сторону, Костик запитав ще чемніше:

– А може, ти нам скажеш, німецька ковбаса, що ти загубила тут? Не знаєш, який чорт приніс тебе до нас і чого?

– Що пан каже? – запитав Альфред в Лялі, яка в цей час зосереджено думала над відповіддю, що своїм змістом виправдувала б загальний сміх серед братії. Враз Ляля проясніла. Впіймала ідею!

– Альфреде, пан Костик каже, що у війну тут гостювали німецькі офіцери. Коли їм місцеві люди розповідали анекдоти, то вони тричі сміялися з одного анекдота: перший раз, коли їм розповідали, другий, коли їм пояснювали, а третій, коли зрозуміли.

– Га-га! – засміявся Альфред, аж очі сховались у м'ясистих опуклостях обличчя. Вузенькі щілинки очей поміж білими повіками справді були схожі на свинячі.

– Смійся, смійся, свинське вухо, та не дуже… За чим ти приїхав до нас, матері твоїй ковінька, от що ми хотіли б від тебе знати!

Ляля так переклала ці слова:

– Пан говорить, що вам неодмінно сподобаються наші околиці і ви зможете робити з них цікаві зарисовки.

– Ти скажи їй, хай вона тобі не бреше.

– Я! Я! – погодився Альфред, не чекаючи перекладу.

Всі засміялися весело, а Костик так реготав, що аж головою товк об одвірок.

Улянич на знак незадоволення помацав свого дебелого носа. Відійшов убік і почав тарабанити пальцями по шибі.

– Що йому? – поцікавилася перша Ляля. – Що сталося, пане Улянич?

– А що мало статися? Нічого не сталося. Трохи неприємно за безкультурність нашої братії, і більше нічого. Вони сміються з вашого гостя, а ви хоч би й що! Треба нарешті, – звернувся до всіх, – і якусь честь мати. Чого ж ви насміхаєтеся з людини? Так обіграти можуть кожного з вас у будь-якій іноземній країні – приємно було б? Страшенно смішно, що німець не розуміє української мови! Просто вмерти зо сміху можна! І ви теж, Празький… – Улянич зробив кислу гримасу. – А мені завжди здавалося, що ви така культурна людина, хвалитеся, що так багато читаєте…

Запанувала неприємна мовчанка. Альфред дивився допитливими очима на Лялю, вимагаючи пояснення такої раптової зміни настрою. Ляля тріпотіла віями, наче метелик крильцями. Їй, видно, не приходила в голову жодна відповідна думка. Нарешті знайшла! Скаже йому правду, але так йому подасть її, що і його не образить, і себе вигородить.

– Пан Улянич лає їх за те, що вони так голосно сміються. Непристойно у вашому товаристві так вести себе, коли ви не розумієте української мови. Він каже, що у Відні вели б себе пристойніше в такому випадку.

– Нікс, нікс! – жваво заперечив Альфред, розкланюючись на всі боки, що мало означати: продовжуйте, продовжуйте, а я не маю нічого проти.

Поведінка Альфреда розв'язала язик Костикові:

– Що ти, мой чоловіче, став у позу попа і читаєш нам проповіді! Ми що? Ми тому проти нього, що він німець? Та хай буде собі й турок! Досадно, мой, що вліз між нас і попсував нам забаву. І дівчину нашу відбирає…

– Як це «відбирає»? – спитав крізь зуби Стефко, чекаючи від Лялі знаку заперечення. Вона й справді подала йому той знак очима.

– Та… не одружується з нею, але от ходить за нею, як теля за коровою. Ви, Лялю, відведіть того бичка в загорожу, замкніть його в хаті і повертайтеся до нас. А ти вже настрашився?

– Дай мені спокій, прошу! – буркнув Стефко.

Він цілий вечір був у поганому настрої. Важко було припускати, щоб він ревнував Альфреда до Лялі. Він, напевно, був лихий, що чужа людина, приблудна, можна сказати, краде в нього Лялин час і увагу. Стефко, напевно, сподівався, що Ляля при своїй кмітливості зманеврує так, щоб залишити німчуру на голову старим Данилюкам, а самій вирватися хоча б на годинку, але того не траплялося.

Шнайдер дійсно ходив за нею, як теля за коровою. Нарешті Ляля, незважаючи на Стефка, заявила всім по-німецькому, щоб і Шнайдер міг зрозуміти:

– Тепер, шановне товариство, прощайте, бо ми з паном Альфредом підемо зіграти з моїми батьками партію бриджа… У Відні є милий звичай – правда, пане Альфред? – після вечері грати в карти… Зрозуміло, в родинному колі.

Данко, який того вечора сам проводив Дарку до хати, не міг отямитися від обурення за поведінку своєї сестри:

– Я її не розумію. Для чого вона веде цю гру? Чому не скаже тому ідіотові Стефкові, що то зовсім не наш приятель родини, а її наречений? Це ж нечесно! Підло кінець кінцем!

Дарка жахнулася.

– Тим більше, – продовжував Данко, – що це вона одружує його на собі. Йому хотілося жіночки з капіталом, а тут наша Ляля запала йому в око, а через око потрапила аж у серце, здається. Тому він і вагався півтора року, не міг зважитись, як кажуть: «І сам не гам, і другому не дам». Аж Лялі спала ідея, – іронізував Данко, – пристрашити його Стефком, і, як бачиш, допомогло. Відразу приїхав, і тепер уже одружаться.

– Боже, а що з Стефком буде?

– А що мало б бути? Чому він не хотів мене слухати? Я ж попереджував його. Не прямо звичайно, але досить виразно… Я говорив йому, щоб дав собі спокій з моєю сестрою, бо з тієї муки хліба не буде. А він? Декламував мені вірші про кохання. От тепер і має те, що заслужив… «Мавр своє зробив, мавр може відійти». Хай ще подякує Лялі, що все ж таки намовила його записатися на богослов'я. Чого ти так зажурилася, моя маленька? Розчарування? Не думала так погано про мою сестру? Так?

Так! Ніколи не допускала, що та метеликоподібна, щебетлива Ляля була здатна на таке лицемір'я.

Ніколи не мала. Дарка великої симпатії до Стефка. З дитинства здавався їй надто спокійним, надто добре вихованим, млявим, як непосолена риба. Але тепер всіма своїми думками, всім своїм серцем була за Стефка.

Бідний, бідний Стеф! Пішов до хати внутрішньо безпечний, незадоволений лише тим, що шваб забирає час у Лялі, який належить лише йому, Стефкові, і гадки не має, що та «німецька ковбаса» забирає в нього з-під носа кохану дівчину.

В Дарки зародилася думка побігти попередити Стефка, але розум підказував інше. Що зміниться від цього? Нічого, абсолютно нічого. Тільки Стефко матиме менше на одну спокійну ніч.

Вранці, не встигла Дарка й поснідати, прибігла до неї Ориська. Прибігла захекана, спеціально для того, щоб похвалитися радісною новиною в їх родині: Ляля нарешті відмовилася (Ориська сказала «відчепилася») від Стефка!

– Ми всі такі раді, такі раді, що я не могла витримати і прибігла до тебе. Ти знаєш… така новина… весілля у Веренчанці! Мабуть, з його родини з Відня хтось приїде.

І ти… Ох, аж голова мені закрутилася!.. І ми з Софійкою вже заявили… хай Дмитро й татко звідки хочуть добувають гроші, а наші туалети мусять затьмарити навіть віденські моди… Гіци мусять покорити Відень… В нас удома такий рух, татко журиться, де б йому готівку дістати. Дмитро, як звичайно, проти. У мами з того всього голова розболілася. Софійка збирається в Чернівці, хоче модистку сюди привезти, бо ж немає часу до примірок їздити. А я взяла й втекла з хати…

– Чекай, чекай! – не може опам'ятатися Дарка від цієї зливи слів. – А що ж Стефко? Як же він переживає це все?

– Стефко? Подумаєш! Так і треба дурневі! Тепер матиме научку на майбутнє… Поки що козак «не їсть, не п'є, а тільки білі ручки ломить», але це пройде, рана загоїться до весілля.

– Ви гадаєте і його тягти на Лялине весілля?

– А як же інакше? – зіщулила злі котячі очі Ориська. – Софійка не хоче, щоб через його дурний роман витирали собі роти нашим прізвищем… Ніякого скандалу, ніяких підстав для пліток… Татко накаже йому бути на весіллі, і він буде… Ще й співатиме у церкві на хорах, як Ляля вінчатиметься. Побачиш!

У Данилюків теж, як чула Дарка, на стелю лізли з радості. Мама Данилюкова, за словами Данка, помолоділа відразу на десять років. Ляля після розмови з Стефком з півгодини ходила зажурена, а тепер уже знову тралялякає і вертиться по хаті, як дзига.

Біль Стефка на фоні спільної радості родини Підгірських і Данилюків не міг здаватися справді серйозним. Стефко був наче той комедійний герой, трагічним переживанням якого ніхто не співчуває.

Усі, батьки й діти, жили під враженням недалекого весілля, що призначено було на 23 серпня.

Отець Підгірський поїхав у Чернівці особисто попросити у митрополита дозволу повінчати молодих прискореним порядком, тобто проголосити дві останні оповіді в день вінчання. Підгірські не менш від Данилюків були зацікавлені в тому, щоб одруження Лялі з Шнайдером якомога швидше стало доконаним фактом.

Софійка поїхала в Чернівці і привезла звідтіля кравчиху, якій, як твердила Ориська, треба було щодня подавати до обіду торт і морозиво.

Ляля, яка й надалі відчувала за собою право командувати, зажадала, щоб під час шлюбної церемонії обов'язково співав хор з нашої братії.

Гостей запрошено стільки, що під весільний банкет відведено всі чотири класи. Мама Данилюкова ходила по селу з двома сільськими дівчатами і позичала килими, скатерті, занавіски, столовий посуд, вишивані рушники, вазони – одним словом, усе потрібне прибрання для столів і кімнат.

Тут ішлося не тільки про необхідність. Мамі Данилюковій хотілося ще й вразити багатством убрання маму й тітку Альфреда, які мали прибути на шлюб літаком.

Ніхто досі з мешканців Веренчанки й здалека не бачив літака, і ось тепер народ матиме нагоду побачити бодай живих людей, які прилетіли у Чернівці аж з Відня.

Мама Данилюкова лементувала між веренчанськими паніями, що вся ця історія так раптово, так зовсім несподівано сталася і вона, мати молодої, мовляв, не встигне приготовити дочці приданого, як годиться. Але всі знали, що це комедія.

– А як же ж Стефко? – раз по раз приставала Дарка до Ориськи. – Чому на нього ніхто не звертає уваги? Він ходить такий страшний, що я боюся, ти чуєш, Орисько, аби він не зробив собі чогось поганого…

– Ти маєш на думці: щоб не підрізав собі жил чи, може, щоб не повісився? Стефко цього не зробить…

– Чому ти така певна, що не зробить?

– Тому, що це був би скандал, а мій брат задобре вихований, щоб скандалити… Вже я свого брата знаю…

* * *

Поповичі теж одержали запрошення на весілля. Мама, яку Дарчині неприємності в школі, а потім усі ті історії татка з сигуранцою заставили забути, що вона ще молода й гарна, тепер наче пробудилася від зимового сну.

Вона підійшла до дзеркала, подивилася на себе з лівого боку, потім з правого, стягнула плаття в талії, як шнурівку, і вирішила, що їй ще не пора появлятися на весілля попелюшкою.

Про новий туалет (як у Підгірських) і мови не могло бути. Мама повиймала з шафи давні вечірні та інші свої плаття, з дозволу бабусі додала до того ще й бабусині бальні туалети й замислилась: як би то зробити, щоб ця скирта старого шовку й пожовтілого від часу мережива перетворилася у два елегантних вечірніх плаття для неї і Дарки.

Дарці пішов уже сімнадцятий, на вигляд можна було дати їй і дев'ятнадцятий. Дівчина вперше виходила на люди, а це не жарт.

Бабця любить знаходити порятунок з безвихідних ситуацій. (Часом це їй вдається, а часом не зовсім). Так і тепер, коли мама стояла з заломленими руками перед цими колишніми вечірніми платтями, бабця з хитрою міною заявила, що в неї є щось для внучки.

Тим «щось» виявилася чудово збережена (про існування якої й мама не мала поняття) тафтова бальна сукенка кольору морської води з велетенськими буфами, обшита золотим, трохи потемнілим від часу мереживом.