Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 33 страниц)

– Для кого це ви така щедра, Коляско?

Ніхто не міг пояснити, як це раптом Мірчук з'явився у класі. Адже Ольга Косован стояла біля дверей і притримувала клямку. Сталося, певно, так, що професор натис на двері, а Ольга, не насмілюючись опиратися йому, випустила клямку і не встигла попередити Міці. І от тепер: Коляска – на столі, а професор – у класі. Міці в ту ж мить зіскочила з столу, спробувала, бідолашна, пірнути у гурт і змішатися з дівчатами, але, на жаль, всі стояли на своїх місцях і їй теж довелося зайняти своє.

Мірчук, багровий, з прикушеною нижньою губою, поволі наблизився до столу. Його очі, як загіпнотизовані, тяглися до слідів Міциних ніг на столі. Він, що скоріше дарував учениці незнання правил з латинської граматики, ніж заяложений зошит, мусив тепер дивитися на сліди черевиків на столі, що його він інакше не називав, як кафедрою. Напевно, те, що зробила Міці, в його очах дорівнювало святотатству.

Косован, яка вже усвідомила свою важку провину перед Міці, підскочила до столу, сніжно-білим батистовим платочком з рожевими краєчками витерла злощасні сліди Міциних ніг.

Професор лише тепер поклав папку на стіл з свідоцтвами. Пальці в нього тремтіли так, що аж папір в його руці ритмічно шелестів.

– Слухай, – шепнула Лідка Дарці, – а коли б він тепер помер, то Міці відповідала б за його смерть?

Дарка відмахнулася від неї: саме відповідна хвилина для дискусій!

– Скандал! – нарешті промовив професор, шукаючи в кишенях блокнот. Він у великому хвилюванні забув про те, що сьогодні блокнот вже нікому не страшний. – Я цього не пробачу… Хай учениця запам'ятає собі!

З задніх парт перемандрував на першу парту великий букет розкішних біло-рожевих півоній. Косован вийшла з-за парти й боязко поставила букет на стіл, саме на те місце, де стояла Міці. Всі зрозуміли, що букет повинен був одержати керівник класу після офіційної частини, але тепер ці півонії були єдиною силою, яка могла в якійсь мірі втихомирити гнів Мірчука. Всі знали, що він любить квіти і навіть сам у своєму садочку їх вирощував. Мірчук справді звернув увагу на букет. Він навіть похилився, щоб вдихнути в себе його аромат.

– І як така, – він зробив образливу для особи Міці перерву, – така… Істота думає колись дружиною бути…

Клас не витримав і стримано засміявся. Професор сам не знав, як потрапив у ціль.

– Я, – відкашлявся він, перекладаючи свідоцтва у папці, – я Колясці першій дам свідоцтво і попрошу зараз же вийти з класу! Я бажаю, щоб це свідоцтво було останнім, яке учениця Марія Коляска одержує в нашій школі…

– О пане професор, – запищала Міці, – я ж саме цього й хочу!

Здавалося, що вона не стримає себе й кинеться йому на шию.

Мірчук двома пальцями взяв Міцине свідоцтво, ніби здохлу мишу за хвостик, передав його учениці Колясці й бровами показав їй на двері. Міці неквапливо перевірила свідоцтво: чи не підвели її часом та не всунули двійки в останню хвилину. Переконавшись, що все в порядку, вона з любов'ю склала його вчетверо, зробила реверанс Мірчукові й урочисто попливла до дверей. На порозі вона на мить зупинилася, послала класові повітряний поцілунок і ще раз на мигах нагадала, що за перші власні гроші купить всім по три, ось як ці три пальці, порції морозива.

Мірчук вийняв з бічної нагрудної кишені шовкову темно-фіолетову картату хусточку й витер нею піт з чола.

Почалася урочиста роздача свідоцтв.

Професор спочатку згадав, хто в цьому році вибув з нашого полку. Вибула з класу така здібна і зразкова учениця, як Орися Підгірська. Чому Підгірська не закінчила п'ятого класу в нашій школі? Хто винен у цьому? На його думку як керівника класу, вина падає на колектив. Колектив, який спаявся поміж собою з першого класу, не вмів приєднати до себе Підгірської, не вмів створити такої атмосфери, щоб нова товаришка почувала себе добре в ній. Про що це говорить? Це говорить насамперед про нездорові тенденції у класі. До цього питання ми повернемось ще колись, а тепер приступимо до роздачі свідоцтв.

– Ліда Дутка!

Та вибігла з-за парти, схопила свідоцтво, скрикнула від несподіванки і ще від стола почала сигналізувати класові, що в неї багато четвірок.

Справді, якщо Дутка отримує такий табель, то в такому разі бодай половина класу повинна бути відмінницями!

На жаль, мало кому пощастило так, як Лідці: Косован отримала такий самий табель, який і пророкував їй клас ще місяць тому. Ліпецька сподівалася дістати п'ятірку з малювання. Маньковська несподівано для себе самої одержала «дуже добре» з історії і географії. З цього стало зрозумілим, чому підвищені оцінки в Лідки: обидві вони були черчеташками.

Дарка чомусь пішла перед Оріховською. Можливо, виймаючи свідоцтво Колясці, професор порушив алфавітний порядок. Не можна сказати, що Дарка дуже хвилювалася. Вона сказала собі: що професор не говорив би, його слова однаково не матимуть сили викреслити в її свідоцтві «посередньо», а на це місце вписати «погано».

А це було найголовніше.

Ще недавно Дарка підходила до двійки лише як до джерела неприємностей для батьків. Тепер же, коли з посадою татка ставало щораз скрутніше, Дарка розуміла, що втрачений шкільний рік – це не тільки сором і неприємності, але й дошкульна в їх становищі матеріальна витрата. Тепер, коли першого-ліпшого дня тато міг опинитися без посади, гроші набирали в розумінні Дарки практичного значення. Це не просто гроші, але молочко для Славочки, взуття для неї самої, тютюн для татка, без якого він не може вже заспокоїти свої нерви, світло в хаті…

Життя було куди серйозніше від тієї нотації, що її збирався прочитати Дарці професор.

– Учениця Поповіч (навіть цей починає вже калічити її прізвище!) одержує не таке свідоцтво, яке вона заслужила собі своєю поведінкою. З ласки пана директора і панів професорів учениця дістає гарний табель. Так, гарний. Панове професори поставили Поповіч оцінки авансом. Так, авансом! Хай учениця задумається над цим і запам'ятає, до чого зобов'язує такий аванс. Під час канікул Поповіч матиме деякі справи, так би мовити. Професор Мігалаке бажає учениці, так, бажає, щоб учениця Поповіч під час канікул якнайбільше читала румунських книжок. Поповіч повинна до кінця свого життя, так, повинна бути вдячна дирекції школи за проявлену небувалу великодушність по відношенню до учениці Одарки Поповіч. Зокрема, учениця повинна дякувати панові професорові Мігалаке, в якого вона заслужила двійку, так, двійку, але пан професор змилосердився над нею.

– Ти, – щипає Дарку в плечі Лідка, – вони тебе зробили відмінницею. На зло Оріховській! Побачиш!

Звичайно, Лідка просто смішна. Куди ж Дарці до відмінниці? Може, підвищили їй з кількох предметів оцінки, як Лідці, але Лідка – черчеташка, і тому ніхто не дивується тим натягнутим «добре», а Дарці за них треба бути вдячною директорові і тій собаці Мігалаке до гробової дошки.

Ох, як важко брати на себе такий тягар вдячності! Вже краще були б Дарці дали те, що вона заслужила. Від кого це Дарка чула, що борг вдячності – найважчий з боргів?

– Прошу, Поповіч!

Дарка, збита за пантелику його промовою, якій довіряла й не довіряла, кисло усміхнена, вийшла з-за парти й взяла свідоцтво з рук професора. Глянула в нього, пересмикнула плечем, не довіряючи власним очам, ще раз глянула, й раптом стало їй гаряче. Оцінки від початку до кінця, за винятком оцінки з релігії, гімнастики й поведінки, були посередні. Навіть з української літератури, історії й природознавства!

З Дарки насміялися! І то ще як насміялися! З серйозним виглядом, начебто жаліючи її! Підсунули каменюку, переконуючи, що то шматок хліба!

Як жорстоко і як нечесно!

Мірчук помітив, що учениця Попович стала якась сама не своя. Здогадався, в чому її збентеження (де ж пак!), і собі розсердився на Дарку:

– Поповіч, бачу, незадоволена! Цікаво! Так, цікаво! А Поповіч знає, що така учениця, як Поповіч, повинна сьогодні одержати в табелі бодай з трьох предметів «погано»? Так і ще «погано» з поведінки! Знає Поповіч про це чи не знає?

Оце «знає чи не знає» поставило перед Дарчиними очима, наче живого, Мігалаке. Він саме й стояв за спиною Мірчука й директора, смикаючи за шнурочки ці дерев'яні фігурки клоунів. Вони мають рацію: якби Мігалаке був наважився, то вліпив би їй двійку з румунської, і тоді – прощай, шостий клас! Так, вони мають рацію. Власне кажучи, коли з цього боку дивиться на справу, то Дарці й не завдано великої кривди. Відбувся звичайний обмін речей: її три чи чотири «дуже добре» виміняли на «посередньо» з румунської мови й літератури. Формально – все гаразд.

А все ж таки це ганьба: приносити додому свідоцтво з самими «цісарськими» оцінками. Хто їде лише на трійках? Цілковитий нездара або найбільший лінюх, а Дарка ні одне, ні друге. До цього дня ніхто ні в їхній родині, ні в родині Поповичів (тут небагато було грамотних, треба сказати), а тим більше в роді Скобельських, по матері, не приносив такого свідоцтва. І за це вона повинна ще бути вдячна? А дзуськи!

Дарка навмисне зробила зухвале лице, наскільки вистачало в неї мімічних здібностей, але однаково професор не звертав більше уваги на неї.

Настала черга Оріховської. До Наталки він заговорив зовсім іншим голосом. Сердечно. Так сердечно, що хто б його не знав, то впіймався б на цю вудочку. Він почав жалкувати, що така до цього часу зразкова учениця, можна сказати – гордість всієї жіночої гімназії, так з'їхала в цьому році. За всі роки, що Оріховська ходить до гімназії, вона не мала жодної четвірки навіть за чверть, а тепер (з глибоким смутком стверджує професор) учениця одержує трійку в річному табелі з такого важливого предмета, як румунська мова. А коли в учениці знижена оцінка з румунської мови, то цілком логічно, що їй треба було знизити бал і з історії та географії, тобто з предметів, які викладаються цією мовою. І от вам картина: кругла відмінниця одержує табель з однією трійкою і двома четвірками. Куди ж це годиться?

– Погано, Оріховська! Не тільки погано, але й дуже погано! Оріховській треба серйозно подумати над своїм становищем. Дирекція дає Оріховській змогу продовжувати освіту й тим самим виправити, панно Оріховська, деякі свої фальшиві політичні погляди. Оріховська повинна знати, що дирекції відомо про те, який вплив має учениця на деяких своїх малостійких товаришок. І тому Оріховська морально відповідає не лише за себе саму. Од відмінниці дирекція чекає, щоб вона була зразком для своїх товаришок. А що ми маємо на ділі?.. Оріховська так само, як і Поповіч, як Романовська, Сидір і ще дехто, повинна використати канікули на вправи з румунської мови. Так, на вправи з румунської мови. Ну що ж, ученице Оріховська, війна чи мир?

– Мир! Мир! – кричало кілька голосів у класі. Сама Оріховська стояла випростана, наче вирізана з дерева, без краплинки крові на обличчі. Здавалося, вона навіть перестала дихати.

Коли Мірчук скінчив, вона рівним кроком підійшла до нього, взяла з його рук свідоцтво і, не ворухнувши повіками, без слова, пішла назад до парти.

До кінця було недалеко, і нічого цікавого вже не сталося. Дарка себе так погано почувала, що найрадше пішла б з школи прямо на вокзал і там чекала б на поїзд. Та з станції треба було забрати валізку, зимове пальто й клунок з подушкою.

– А навіщо вам, панно Дарусю, зимове пальто? Все одно у вересні вам доведеться знову везти його сюди, а в мене від молі є дуже добра скриня… Я закину його туди, й воно пролежить собі там до осені… І все!

«Повертатися в це кубло розбійників? Ні, ні за які скарби світу!»

– Ні, я таки мушу взяти пальто, бо воно на мене вже коротке. Мама доточить його трохи…

– А, це інша справа! А подушку можете залишити. Хіба дома не знайдеться для вас подушки, панно Дарусю?

Звичайно, що подушка знайдеться, але Дарка не хоче залишати жодного завдатку, бо ні за які гроші не хоче тут жити після канікул. Зрозуміло, що пані Дуткова хоче таким способом забезпечити собі квартиранта на черговий шкільний рік, але це Дарці байдужісінько. Хай вона називає собі Дарку невихованою, хай собі думає про Дарку, що їй завгодно, а подушки Дарка все ж таки не залишить.

Як і під час зимових канікул, так і тепер приїхав по Дарку Стефко Підгірський. Галантно виніс Дарчину валізку (клунки Дарка зносила вже сама, вважаючи, що вони не зовсім пасують мужчині), посадив Дарку з правого боку; візник цмокнув на коня, і поїхали на вокзал.

Дарка вирішила ні про що не розпитувати в Стефка, але всю дорогу до вокзалу була в напруженні: їде з ними Данко чи не їде?

Коли під'їжджали до вокзалу, Дарчине серце забилося нерівним, швидким стуком. Стефко щось запитав, але язик її від хвилювання заплутався, і вона не могла відповісти йому до ладу.

Чекальний зал на вокзалі роївся від учнів і учениць з валізками та клунками. Проте якби Данко був у цій юрбі, Дарка відразу помітила б його. Не тільки тому, що він вищий за всіх ростом. Ох, не тільки тому!

У вагоні Стефко раптом став дуже говірким. Примостився він якраз біля Дарки, так що їм було зручно розмовляти напівшепотом.

Стефко розповідав: Орися затрималася тому, що у шурина виникли якісь додаткові екзамени. Десь за тиждень приїдуть уже всі троє. Данко, лукавий, теж запізниться. Має ще тут у Чернівцях якийсь концерт на користь бідних дітей.

«Де концерт, там і Лучіка, – шкребе Дарку по серцю, але що вона може? Може заборонити йому брати участь у концерті? І взагалі, що вона ще може по відношенню до Данка?

Празький і Костик приїхали ще минулого тижня і вже десь гасають веренчанськими луками та полями.

– Як ти думаєш, Дарко, чи й цього літа буде так весело, як минулого?

Дарка добре знає, про що хоче запитати Стефко: він сумнівається у прихильності Лялі до себе й хоче, щоб Дарка заперечила йому, розвіяла його сумніви… А хто розвіє Дарчині сумніви – про це Стефко зовсім не турбується. Він тільки дивиться на Дарку своїми голубими, безпорадними очима і чекає збоку відповіді, яка б влила надію в його серце.

«Який він все ж таки не схожий на мужчину, – з досадою думає Дарка, – і вродливий, і такий коректний у поведінці, а я не могла б такого любити. Та його слимакова покірність відштовхує від нього. Молодчина Ляля, що не відповідає йому на листи. Молодчина! Так і треба цьому слимакові безхребетному!»

Не діждавшись відповіді, Стефко починає торочити про Лялю. Смішно! Він розповідає про те, що було, а вголос мріє про те, що, може, буде, і тому кожна його думка обумовлена слівцем «може».

Може, Ляля запишеться до вищої музичної школи у Чернівцях і не поїде більше до Відня. А може, не схоче вчитись, а буде давати приватні уроки музики. У всякому разі, вона повинна залишитися на Буковині.

Дарка слухала, слухала його теревені, а далі повернулася до нього спиною і стала роздивлятися краєвиди, що пропливали за вікном.

Що за егоїст поганий! І не припускає навіть, що і в Дарки можуть бути свої справи, про які їй потрібно бодай спокійно подумати. Для себе Дарка в ці канікули не очікує веселого.

Та зразу ж дорікає собі: добре так, як є, а то з нею могло б бути куди гірше! Сигуранца могла нагнати татка з роботи. Мігалаке міг не допустити її в шостий клас, взагалі могла навіть у цей час в тюрмі сидіти, коли б Орест був слабкого характеру. А якщо всі ці нещастя обминули її, то хіба це не досить поважна причина для радості? Невже ж обов'язково треба радіти тільки тоді, коли успіх золотим дощем спадає нам на голову!? А може, ще більше треба радіти від того, що нас минуло нещастя?

Хай буде так, що Данко заради Лучіки затримується в Чернівцях. Хай! Хай за весь час канікул не чекає її жодне, хоч би зовсім маленьке, щастя. Хай! А все ж таки перед нею щось, чого у неї ніхто не відбере: шістдесят вільних від навчання і страху перед Мігалаке днів! Шістдесят днів у колі своїх рідних! Шістдесят ранків: прокинувшись, вона замість чужого балкона бачитиме у вікні зелень саду.

Хіба цього мало, щоб відчути легкість на серці без особливої для цього причини?

А втім, якби хто стільки пережив, як Дарка останнім часом, то для нього щастям був би вже один спокій.

І Дарка в'їжджає у Веренчанку, сповнена по вінця блаженним спокоєм.

XXV

Біля воріт рідного дому Дарку привітала бабуся з Славочкою на руках, чи, вірніше сказати, Славочка у бабусі на руках. Мала дівчинка була причепурена на честь приїзду старшої сестрички, як лялечка. На ній було рожеве з прозорого фулярду платтячко у численних воланчиках і бантиках. Славочка в ньому була ніби сповита хмаринкою.

Крізь дрібне листя акації, що під нею стояла бабуся з Славочкою, просвічувало сонце, наче обсипало малу золотими горошками. Дарка відразу помітила, що личко сестрички набуло виразності. Носик, очі, розріз уст набрали вже окресленої форми, і тепер зовсім певно можна було сказати про Славочку, що вона батьків портрет. Дарка не без болю ствердила, що цей батьків портрет є і гірким обвинуваченням життю: ось яким був колись наш татусь, а що ти з нього зробило, жорстоке життя!

Дарка простягнула руку Славочці. Мала заглянула в очі бабусі, наче спитала, чи можна, а потім, схиливши кокетливо голівку до плеча, віддалася Дарці в руки.

І коли Дарка, підтримуючи за потиличку, тулила до себе те приємне тільце, вона відчула дивне враження, ніби Славочка не тільки сестра їй. Була хвилина, коли Славочка здалась їй дочкою. Було це немов повторення тих почуттів, що їх вона раніше зазнавала до своїх ляльок.

Дома нічого не змінилося, хоч все здавалося Дарці оновленим. Після сірих, аж білих від спеки міських мурів трава й листя дерев у садку були особливо зелені, квіти на грядках особливо яскраві, особливо запашні.

Першого дня бажання простору було таке непереможне, що вона, незважаючи на пересторогу бабусі перед протягами в хаті, повідчиняла вікна й двері: повітря, свіжого повітря!

Навіть пес Циган, який, згідно з фізіологічними законами, мусив досить уже постаріти, зважаючи на недовгий собачий вік, був у Дарчиних очах таким самим, як і рік тому. Дарка відчула вдячність до нього за те, що він відразу впізнав її. Вірний друг!

Ні, нічого не змінилося тут ні в людях, ні в речах. Тільки у мами від ніздрів до вуст протяглася тонесенька, як біла нитка, риска, якої ще на різдво не було. Коли мама сміялася, риска поглиблювалася, і тоді видно було, що це не біла нитка, а зморшка. Напевно, ні татко, ні бабуся, що бачать маму день у день, не помітили цього, але Дарчині очі вловили вже цей перший сигнал старості, що наближалася до мами.

Мама була така сама вродлива, рожево-біла, з гарними зубами і з світлими товстими косами, але вже десь, сама не відчуваючи того, переступила межу, за якою кінчається розквіт і починається прив'ядання. Прийде такий день, коли мама загляне в дзеркало і не схоче повірити йому.

Добу пожила Дарка серед своїх, а ніхто з них і словом не заїкнувся про свідоцтво. Скінчився й другий день, а вдома, здається, забули про те, що всі учні у цілому світі в кінці шкільного року одержують табелі з оцінками. Третього дня Дарку почала вже гнітити надмірна делікатність. Невже ж вони не розуміють, що чим довше зволікають з цією справою, тим гірше і для них?

Довелося Дарці першій порушити це питання. Скористалася тим, що всі зібралися в їдальні за столом, витягла з книжки те злощасне свідоцтво і, розпростерши його на столі, щоб усі могли прочитати, сказала досить нескромним голосом:

– Ось яке я свідоцтво дістала, – і трохи не вихопилося: «Полюбуйтесь ним!» Ото був номерочок! Насамперед усі троє зразу начебто злякались чогось, а потім, як слід навіть не прочитавши документа, в один голос почали розраджувати Дарку, мовляв, таке по людях ходить, і не варто надто близько до серця приймати цю історію. Всі знають, як несправедливо поступили з Даркою і чому.

Татко міцно притиснув її до своїх задимлених тютюном грудей.

Хто-хто, але татко добре знає, що його дочка своїми знаннями заслуговує на кращі оцінки. Знав татко й те, що більшість трійок поставили Дарці професори під терором Мігалаке.

– Так, – промовив нарешті татко, – ти повинна ще пам'ятати й те, що цим свідоцтвом б'ють не тільки по тобі. Вони хочуть, щоб ти стала за відстрашуючий приклад і для інших… Ну що ж, такий час настав, дитино…

Дарка дивилася на батька розжалобленими потемнілими очима:

«Мій татусь – як він мене розуміє! І як це сталося, що в деяких справах татко ближчий мені, ніж мама? Може, це тому, що ми з ним – це два «мужчини», які повинні охороняти спокій нашої трійки жінок? Татко – тому, що він голова родини, а я… Я мушу співдіяти з ним, бо більш витримана за мамцю, бабцю і Славочку, разом узятих. Часом мені здається, що я в дечому міцніша за самого татка. Він, певно, дуже радий, що я так по-чоловічому переношу удари, які падають на мою голову, ніби шишки з сосни. Мій дорогий, дорогий татусь! Чи знає він, що я ще багато більше можу перенести в ім'я його душевного спокою?»

Бабця важко зітхнула. Вона старенька вже, тому і дипломат з неї нікудишній.

Бажаючи розрядити важку атмосферу, вона по своїй старечій наївності випалила просто з мосту:

– Та то, Даруню, таке… ми подивилися на твоє свідоцтво ще першого вечора, як ти приїхала. Так що нема що багато тепер говорити про це. Псів обдирати їм, а не вчити людських дітей!

Мама подивилася з докором на бабцю, а та, не знаючи, як замазати свій невдалий виступ, схопила Славочку під пахви й заставила її танцювати по столі:

– Танцю-танцю-танцю!

Тато, ніби не дочувши бабциних слів, з поважним виглядом узяв свідоцтво і сховав його до скриньки з родинними документами. І зараз же вийшов надвір. Захотів, бідолаха, дихнути свіжим повітрям. Вийшла й Дарка.

Знайшла татка в садку. Ходив поміж деревами та відмірював для чогось кроками простір поміж ними.

– Що татко задумав?

– Задумав, дитинко, викорчовувати старі дерева, а на їх місце посадити нові, але вже за іншим методом.

Дарка не могла уявити собі, як виглядатиме хата без цього пишного озеленення. До того ж молоді деревця деякий час здаються такими несамостійними, такими жалюгідними.

– Не треба їх викорчовувати, татку. Хай всихають і вмирають собі поволі, як люди.

– В тім-то й справа, що дерева, як і люди, рідко коли вмирають від старості. Переважно вкорочують їм віку, як і людям, різні хвороби. Треба буде з почестями відправити їх на той світ… Ми їх зрубаємо і спалимо в наших грубках, як у крематоріях. А крім того, бачиш, вони через цю свою старість і ліниві, химерні, родити не хочуть, а догляду вимагають великого.

– Все ж таки як це жорстоко поводитися отак з деревами тільки тому, що вони старі!

– Нічого, донечко, на їх місце прийдуть молоді. Чого хочеш? Такий уже закон природи, що одне заміняється іншим.

«Одне заміняється іншим…»

– Татку, а що з домнулом Локуіцою? Де він тепер?

– Поїхав від нас до своєї сестри, кудись у Штефанешті. Потім, розуміється під іншим прізвищем, дістав я листа від нього з Яссів. Видко, що таки рішився жити у великому місті. Чесна, щира душа… І от – виїли його вороги.

– А хто тепер на його місці?

Питання не випадкове. Від особи, що зайняла місце домнула Локуіци, багато в чому залежала родина Поповичів. І перш за все – хліб, посада самого батька.

– Та… сталося те, чого ми справді найбільше боялися. Дали на нашу голову румуна-гвардійця. А як же ж інакше? Локуіца був невідповідний, значить, треба було його замінити таким, що буде догоджати… І догоджає, ой догоджає! То ще наше щастя, що п'є до непритомності! Оце перед самими канікулами десь потягнув собі тієї браги й прийшов до мене сюди-о п'яний, як стодола. Прийшов і став вихвалятися переді мною, що написав отакенний донос на мене до сигуранци… Розсівся у кімнаті, як свиня у фотелі, плював, де попало. А ти знаєш, як бабуся «любить», коли смітити на підлогу… Ну, і тоді «по щирості» й признався, що матеріалами на мене допомагав йому і дехто з місцевих…

– Хто? – спитала Дарка, переводячи віддих.

Тато подивився на неї уважно:

– Менше знатимеш, легше тобі буде… Між іншим, Манілу проговорився, що тепер дістав від своїх господарів завдання втягнути у свою роботу й учнів старших класів. Так розходився наприкінці… Бабця по своїй наївності почастувала його ще порічковим вином, а той почав танцювати чардаш і далі з сльозами на очах почав мене просити, щоб я допомагав йому фактами з мого життя… Чула ти чудасію? Бо, каже, як не справлюсь з роботою, то мене проженуть з учителювання, а в мене немає диплома – куди ж я тоді подінуся? А найсмішніше, що на другий день прийшов уже тверезий і почав клеїти дурня, нібито він навмисно вдавав п'яного, щоб випробувати таким чином мою дружбу… Дружив би ти з тим, що в болоті водиться, а не зі мною! Так ось кого ми дістали на місце нашого Локуіци. Щастя в нещасті бодай те, що тепер я вже знаю, з ким маю справу. Бо в таких випадках, я тобі скажу, викритий ворог уже півворога. Тепер його можна буде якось укоськати, щоб не пакостив. Головне, якось пережити, може, дочекаємося кращих часів…

«І більше нічого? І вже все?» – розчаровано думає Дарка. Та погляд її впадає на засмалені сонцем впадини на татковому обличчі, на його передчасно зігнуту спину, і внутрішній голос вмовкає.

У татка не вистачало вже сили на відкриту боротьбу. Може, й ніколи не було в нього цього гатунку сили. Може, він з тих натур, що в нормальних, спокійних умовах можуть досягти вершин, але для війни вони не годяться.

Одне було вже давно ясним для Дарки, що її татко не з породи Локуіців. Не був з тих, у яких невдачі і перешкоди породжували ще більше завзяття. Локуіца міг вдарити кулаком об стіл і крикнути: «Треба щось робити!» – і вірилося, що він справді почне якусь дію.

Обнишпоривши всі закутки в саду й городі, надивившись досхочу на схід і захід сонця, побродивши вдосталь по холодній сизуватій росі удосвіта, Дарка погасила свою першу тугу за селом. Було так, ніби дійшла знеможена до джерела й випила першу пригорщу води.

Тепер Дарку більше цікавила хата. Переглянула («переревізувала», як казала бабуся) всі закутки, всі закоморки, всі шафи, всі шухляди у шафах, добралася навіть до бабусиної скрині на горищі, де бабуся зберігала пам'ятки своєї молодості (віяльця з слонової кості, пелеринки з страусового пір'я, смішні очіпки з двометровими бантами, якісь листи), але й це заняття вкінці приїлося Дарці.

Тоді почала Дарка займатися «вищою освітою» Славочки. Брала малу в сад, розстеляла там рядно, сідала на нього й клала Славочку перед собою. І тепер починалася наука: Дарка торкала ручкою Славочки її носик, повторюючи при тому: «Носик, то – носик», а потім вела ручкою до ока, приговорюючи за кожним таким рухом: «А то очко». Після десятого разу питала: «Де у Славочки очко? Ну, де очко? Покажи пальчиком очко!» А коли дитина показувала на ніс, то Дарка з терпеливістю професіонального педагога поправляла її лагідно, але вперто: «То носик, а очко ось тут. Там носик, а це очко. Очко. Де у Славусі очко?»

І так без кінця. На третій день Славка, на велику радість усіх домашніх, вміла прекрасно відрізняти ніс від ока.

Та ця педагогічна робота згодом теж набридла Дарці. Дарка відчувала, що їй скучно від того, що немає справжньої роботи. Її одірвали від нормального, щоденного верстата – праці, якою було для неї навчання.

Перша радість від волі, від простору, від свідомості, що їй не треба більше боятися двійки, поволі переходила у нудьгу.

Крім усього, від Дарки не відступав підсвідомий, десь прихований у звивинах мозку страх, з яким вона прокидалася майже кожного ранку: час втікає, а вона не вчиться.

Звичайно, вона могла дістати румунські книжки й читати їх для вправляння. Вона ніколи вороже не ставилася до румунської мови, бо це була мова домнула Локуіци, яку вона з чужих мов любила й поважала найбільше. Але думка про те, що вона, Дарка, читала б ці книжки з наказу Мігалаке, вбивала всяку добру волю в цьому напрямі.

Бракувало їй товариства. Десь забарилися Данко і Ляля. Орися з Уляничами не приїхала. І так з минулорічної їхньої братії у Веренчанці були поки що тільки Костик, Празький. Розповідали, що Костик і Празький напівголі валандаються над ставком з вудками, але сама, слава богу, не зустрічалася з ними ні разу. Дарка свідомо уникала цієї зустрічі. Минулого літа вони ставилися до неї, як до дитини, трохи смішної тим, що намагалася грати роль дорослої. Тепер, очевидно, все повинно змінитися у їх взаємовідносинах. За цей рік Дарка так вигнала вгору, так змужніла, що навіть чужі люди у крамниці чи у трамваї зверталися до неї на «ви».

І тому Дарка хотіла б, щоб це нове її знайомство з Костиком і Празьким відбулося непомітно, в більшому гурті. Хай поки що ловлять рибку на здоров'я, а вона почекає на Лялю, Ориську і Данка.

Єдиною подругою залишалася тепер для Дарки Санда. Але вона вийшла заміж і, згідно з прийнятими на Буковині звичаями, не мала вже права танцювати на данци [41]41
  Гулянні.


[Закрыть], а лише на весіллях, та й то в спеціальних танцях для заміжніх. У церкві стояла у кутку, призначеному для бабів, і навіть коли поверталася з церкви додому, то трималася старших жінок.

Санда, як і всі заміжні жінки, носила тепер червоний рогатий фез [42]42
  Схоже на очіпок головне вбрання, що його носили на Буковині заміжні жінки.


[Закрыть]. Коло хати ходила в самому фезі, але коли виходила хоч би за ворота, то на фез обов'язково накидала хустку.

Дарку, правду сказати, найбільше цікавив чоловік Санди. Мамця говорила, що Санда зразу не хотіла йти за нього, але коли виявилося, що у молодого є повен льох картоплі, то погодилася вийти за нього. Картопля у ту голодну зиму збереглася у нього не тому, що він був розумніший від інших, а навпаки. Коли всі люди сподівалися заробити на цукрових буряках, Сандин чоловік, лінивий і вайлуватий, замість того щоб і собі вхопитися за цю новину, засадив свою ниву, як і завжди, картоплею. Виявилося, що він зробив найрозумніше.

Чоловік Санди був з давно не стриженою головою кольору соломи. Своїми ясними, широко відкритими очима і невеликим, таким контрастним для всієї фігури личком він нагадував дурника з казки. Різниця була лише в тому, що в казці дурники звичайно одружуються з королівнами й самі стають згодом мудрими королями, а цьому так і судилося на ціле життя залишитися в дурнях. Інша справа, що Санда поруч з ним виглядала, ніби справді королівна з казки.

– Як ти могла за нього піти? – запитала Дарка, хоч добре знала, яка це безтактність – гудити перед дружиною її чоловіка. – Це ж, Сандо, на все життя! Ціле життя матимеш ту стріху перед очима…

Санда червоніє злегка і здвигає плечима:

– Овва!

Вона статечно, наче хтозна-як довго господарює вже, запрошує Дарку, немов якогось поважного гостя, у велику хату.

Велика хата – це навіть не кімната, а сховище парадного одягу, взуття, зерна, прядива тощо. Насамперед тут ніхто ніколи не живе. Тільки у незвичайні для родини події, як весілля, хрестини чи смерть, сім'я користується великою хатою. На чисто застеленій постелі лежить гора, рогами догори, вишитих заполоччю подушок, на яких ніхто ніколи не спить. Вони недоторканні. Сплять у малій хаті, на подушках, напханих вівсяною соломою. В головах постелі, на всю її широчінь, стоїть залізом кована скриня у червоних півниках з неприродно великими голубими очима. Піч, розмальована у пави й квіти, така чиста, що здається навіть якоюсь бутафорською. На печі, тобто на місці, що служить звичайно за ліжко, стоять мішечки із збіжжям, вузлики з мукою. В хаті, незважаючи на спеку за вікнами, було холодно й сиро, як у льоху. Через маленькі шиби, обліплені кольоровими, вирізаними мереживом папірцями, не доходить сонце.