Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 33 страниц)

– Та говори, – байдуже відповіла Дарка.

Ориська якось безпорадно сплела пальці рук:

– Я хотіла б… Чи не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?

– Дарко, зараз вечеря буде… Ти знаєш, як мамця гнівається, коли нема всіх при столі! – втрутилася вороже Лідка.

– Кажи тут, як що маєш казати, – підтримала цей самий тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник з її щік, мов пилок з крильця метелика. Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, хоч і мала смуглясту шкіру.

– Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? – голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисно підібрала ноги під себе, щоб ще виразніше показати, що їй і в думці немає залишати їх на самоті.

Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Мимохіть глянула на Ориську (ця Лідка дійсно багато собі дозволяє) і помітила сльози на її щоці.

– Я вберуся й піду з тобою, – сказала м'яко Орисьці.

– Дарко, зараз вечеря, я тобі кажу! – різко сказала Лідка.

– То засунуть у піч моє молоко, коли я не повернуся вчасно, – буркнула вже злісно Дарка.

На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину.

– Ну, говори, – почала перша Дарка.

Ориська ще щільніше пригорнулась до Дарки.

– Дарцю… Дарцю… – вона була така схвильована, що їй важко було говорити. Слова кришилися десь у горлі і проривалися безладними звуками.

Дарка перечекала хвилину:

– Я слухаю тебе, Орисько…

Сказала, не задумуючись, за давньою звичкою, «Орисько», і сама стрепенулася від звуку цього слова. Так давно не звала Ориську по імені! В пам'яті була вона зафіксована як Підгірська. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчинім голосі.

– Дарцю… я не можу так жити… Як же ж я можу, коли ти, моя найкраща подружка, гніваєшся на мене? Коли половина класу не відзивається до мене? Як я можу з цим усім жити?

Дарка прикусила губу:

– Ти добре знаєш, чого я на тебе гніваюсь…

Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі:

– Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені і слід… Я заслужила таке відношення, але я не хотіла нікому шкодити… Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму… на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити.

«Комедіянтка, – пригадує Дарка сцену в церкві, коли Ориська заливалася сльозами, щоб тільки звернути увагу на себе. – Така може поклястися, ким захочеш».

– Я тільки хотіла відзначитися в його очах, – продовжує між тим Ориська. – Тільки за це одне можна мене карати. Ти ж бачила, як я його слухала і робила все, чого він хотів… Бо я завжди боялася, що коли не послухаю його, то він уже ніколи не гляне на мене. І не поставить мені «дуже добре». Я не знала, що так не слід робити, я бачила, що всі в класі відвернулися від мене… але тоді я говорила собі, що це кара… кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як міг він так питати тебе останнього разу… так глумитися з нас усіх? А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, – вона з риданням повисла на Дарчиній руці, – тепер я не знаю, що дала б для того, щоб можна було все повернути, щоб… мої товаришки, щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…

– Орисько, перестань плакати… Люди на нас дивляться! Ще поліція вчепиться!

Ориська наче заспокоїлася. Не плакала, тільки схлипувала глибоко.

– Це ще не все, Дарцю, ти ще не все знаєш… Я носила йому зошити на квартиру. Адже не раз таке бувало. Він іноді частував мене чаєм… Можеш уявити собі, яким щастям це для мене було… аж коли я останній раз віднесла зошити, він…

Дарка урвала крок. Схопила Ориську руками за голову і з силою притягнула її обличчя до себе, аж очі їхні майже діткнулися віями.

– Не може бути! Орисько, бійся бога, що ти плетеш!

Дарка тремтіла. Ориська, налякана, звільнилася від її рук.

– Це не те, Дарцю, що ти маєш на думці… Він, ти подумай тільки, він… почав намовляти мене, щоб я слідкувала за подругами, що говоритимеш ти, Оріховська, Сидір… Ти знаєш, що він навіть дозволив мені намовляти на нього перед вами, щоб тільки я могла від вас більше витягнути. А я не Іуда, їй-богу, не Іуда… О-о-о!.. – істерично заплакала Ориська.

Дарка притулила своє холодне обличчя до її розпаленого і почала водити губами по ньому. Ця близькість заспокоїла Ориську.

– Я піду собі геть з нашої гімназії… розповім усе таткові, і татко забере мене звідси… З Мігалаке в одній школі я не буду… Я досить гризла для нього румунську… Досить! Можу тепер і до румунської школи піти… Так, до румунської або до єврейської школи піду, а з ним разом не буду… Але ти мусиш мені все простити, все забути. Добре, Дарцю?

– Добре, вже добре. Я не гніваюся, Орисько… я теж за те, щоб між нами все було так, як колись…

Говорила, щоб заспокоїти її, може, і сама щиро прагнула, щоб між ними було так, як колись, але в глибині серця вже не вірила в це.

Орисьчине каяття не зовсім виправдувало її в очах Дарки. В цей гарячий час, коли учні діляться на два різних табори, непричетність теж може вважатися гріхом.

– Бачиш, – напав знову плач на Ориську, – бачиш, я не хотіла б з тяжким серцем відходити з нашої школи… Зроби так, Дарцю, щоб і подруги наші були інші до мене…

Дарка втішала Ориську, не задумуючися над тим, що говорить. Вона тепер ламала собі голову над одним: чи щирість Ориськи досить високої проби, щоб нею можна було купити в подруг пробачення?

– Ти коли їдеш, Дарцю?

– В суботу.

– Я зайду за тобою з нашим Стефком, і поїдемо разом на вокзал. Добре?

Дарка притакнула:

– Очевидно. Як же ж тепер може бути інакше? Хіба ми не їхали разом до школи?

– Так, але тоді до школи їхав з нами і Данко.

Дарка звернула розмову на інше:

– Я вже мушу йти, Орисько. Пані може справді розсердитися з-за тієї вечері.

– Як ти не гніваєшся на мене, як ти… дійсно мене любиш, то поцілуй мене, Дарцю.

Дарка взяла Орисьчину голову в свої руки й поцілувала її кілька разів так, як старші цілують чужих дітей. Дарка відчула, що немає сили, яка відновила б між ними давню сердечність. В душі в неї зародився сумнів до всього, що розповідала Ориська. Чи правда все це? А може, й це – добре зіграна роль для того, щоб повернути її дружбу, влізти в довір'я товаришок, а тоді відносити все Мігалаке? А як же можна любити, коли не віриш тому, кого любиш?

XIV

Майже перед самим від'їздом надходить лист від мами і тата. Тато писав, що надсилають одночасно з листом гроші за квартиру і на поїзд, що з дому вже ніхто не приїде цього місяця, бо й так Дарка за кілька днів буде дома. Дарка нехай довідається, коли їдуть Ориська і Стефко («Татко добрий, – думає Дарка – дуже добрий, але він нічого не розуміє. Мама, напевно, додала б до Стефка й Ориськи ще й Данка!»), і нехай їде разом з ними. Найкраще дати заздалегідь Стефкові гроші на квиток. Нехай купить він Дарці квиток і переховує в себе. В Дарчиній голові має бути тільки валізка. В поїзді краще не відчиняти вікна. Можуть натопити у вагонах, а тоді неважко дістати й нежить. Нехай діти не забудуть купити собі свічки на дорогу, бо це дуже неприємно – їздити в сутінках. На станції у Веренчанці напевно буде хтось з дому чекати на Дарку.

«Мама! Як же ж мама добре знає, що для дитини на станції найважливіше».

Мама дуже радіє, що побачить свою доню. Таж мама вже шостий місяць не бачила своєї панни. Напевно, Дарка змарніла за цей час. Мама така стара, а закреслює дні в календарі до п'ятого січня, мов школяр.

Хоч через того малого ціпендрика вся хата пішла догори дном. Може (якби тільки Славочка дозволила це!), мама навіть на станцію вийде. Нехай доня, коли буде їхати додому, одягне гімназичну шапочку (хіба б дуже великий мороз був, тоді треба натягти на вуха білу, вовняну), щоб у селі всі бачили, що то не хто-небудь, а гімназистка з п’ятого класу приїхала на святки додому. Чи Дарчик знає, що ще півроку – і Дарка буде у вищій гімназії?

Ну, але мрії на потім. Тепер треба вважати, щоб не забути забрати всі літні панчішки, трусики і літні сукенки. Мама дома гарно все випере, поштопає, випрасує, і навесні Дарка все як знайде.

«Навесні», – здригається Дарка. Вона вже тоді не ходитиме до школи. Мама ще пише про якийсь гіркий мигдаль і про ще щось, що Дарка має купити й привезти додому, але Дарка не дочитує вже маминого листа. Ховає його в якусь книжку, щоб тільки якнайдальше прогнати від себе думку про те, що вона навесні не ходитиме до гімназії.

Про все інше думати, всім іншим займатися – тільки цю думку не допускати до себе. Бодай на час свят.

Тепер вона міркує, яким чином їй зустрітися з Данком. Не хоче думати про те, що її серце вже звугліло від туги за ним. Не хоче про себе думати. Коли б так можна було, то хотіла б на якийсь час забути, що вона взагалі живе. Тепер їй треба зустрітися з Данком тому, що так наказав Циганюк (не думати… не думати про цю зустріч біля музичного інституту!).

І Дарка після останнього уроку навмисне довго одягає шапочку, навмисне не може зібрати своїх книжок, щоб тільки Лідці набридло чекати на неї.

І Лідці набридає (від кого Дарка чула таке порівняння – «терплячий, як дзеркало»?) чекати. Ну, ось. Дарка кидається вниз (треба знати, що вже два тижні, як дівчата ходять до школи в першу зміну, як і хлопці) і біля виходу чекає на Данка. Ось і він. Його широкі плечі просуваються поміж синіми плащами і барвистими дівочими шапочками. Починаючи з шостого класу, з хлопцями ходять разом і дівчата-приватистки. Їм не хочеться носити обов'язкових мундирів, і вони скидаються на кольорові ліхтарики на фоні цього темно-синього моря.

У вхідній брамі Дарка мало не губить Данка, але на вулиці знову відшукує його. Та Данко не сам, а з двома товаришами. Дарка безсоромно біжить за ним: може… оглянеться він, запримітить її і відлучиться якось від тих хлопчиськів. Але вони йдуть разом і сміються так, як тільки хлопці вміють сміятися на порозі свого дозрівання. Після сміху штовхають себе для кращого порозуміння в лікті і дальше йдуть. І знову Дарка біжить за ними. Раптом хтось зупиняє її.

– Ти куди біжиш?

– Орисько, я мушу з Данком про щось поговорити… конче…

Чернівці зробили з Ориськи справжню даму:

– То чого ж не попросиш його?

І, не допитуючись Дарчиної згоди, вона енергійно ступає кілька кроків і вже стоїть коло Данка. Данко зразу ж прощається з хлопцями. По його лицю можна пізнати, що йому приємна ця зачіпка. Ориська про щось повідомляє його, махає рукою – «до побачення» – і відходить. Тепер Данко залишається сам на сам з Даркою.

– А ти… ти що? – в його голосі стільки розчарування, що Дарка готова повернутися без слова. Але хіба ж вона оце для себе зачепила його?

Надворі знялася раптом така хуга, що з ніг валить.

Від цього морозного вітру Данкове обличчя якось стяглося, ніс набряк від фіолетової поволоки. Данкове прекрасне лице стало жалісним, але ще ріднішим для Дарки.

– Це ти? – немов усвідомлює собі своє розчарування Данко, але в ту саму мить перемагає в ньому добре вихований хлопець. – Ти знаєш, я думав десь цими днями сам зайти до тебе. Хотів тебе запитати, коли ти додому їдеш? В суботу ввечері чи, може, ранковим недільним? Наша вся братія (Дарка не знає, хто тепер в нього «наші») їде в суботу… Їдь і ти…

Це не прохання, не треба себе обдурювати, що йому потрібно дуже, смертельно потрібно, щоб вона їхала разом з ними. Ні, це просто та чемність, що спонукає незнайомих людей давати один одному місце в вагоні: «Будь ласка, може, сядете, ми посунемося!»

Дарка уявляє собі, як це приємно стояти з милим біля вікна у вагоні, прохукувати кружальце в шибі і дивитися на танець червоних іскор у пітьмі. А поїзд туркотить… І щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

– Я теж поїду в суботу…

– Ти мала мені щось сказати? – пригадує раптом Данко.

І це раптове питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

– З ким ти повертався минулого понеділка з уроку музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягалася собі ніколи не згадувати?

Данко мусить задуматися так, начебто не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

– Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску… Цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, власне мусить, поговорити про цю Лучіку, хоч кожне питання і кожна відповідь вражають її так, мовби хтось перерізував волокнинки її серця.

– Вона сама просила, щоб ти її проводжав додому?

Данко не забуває про своє добре виховання навіть в цьому перехресному вогні Дарчиних питань.

– Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: «В мене колись, мабуть, серце розірветься від цієї безсоромної правдивості. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені».

– Данко, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані темно, ані пізно…

Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе його:

– Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й пізно? – Але вмить каже по-людяному: – Вона така весела, оця домнішора Лучіка! Її всі студенти з інституту хочуть проводжати, але вона не хоче з будь-ким іти…

Коли б не ця болюча Данкова правдивість, ці слова можна прийняти за чванькуватість.

«Даночку, я прошу тебе… я не хочу!..» Та сором, дошкульний сором стуляє Дарці вуста, а коли вона знову розкриває їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:

– Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Адже вона – дочка префекта!

Данко підводить брови вгору, і від цього немов розширюються його зіниці:

– І що з того, що вона дочка префекта?

Як? Оцей її найсильніший аргумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити від цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомості, мов горох від стіни?

– Румуни наші вороги… Знаєш вже, що з того? – каже Дарка, а водночас думає: «Пан Локуіца не ворог. Пан Локуіца – ні, а префект Джорджеску – напевно ворог».

Данкові смішно.

– О, можеш бути певна, що Лучіка не з моїх ворогів! Ха… ха!.. Лучіка – мій ворог! Що ти говориш, Дарцю? Знай, що в них дами з товариства не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, чим належить займатися дамам… Вони намагаються бути гарними, шикарними, бавляться… Коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких «ворогів» можеш зовсім спокійна бути. Чекай, – пригадує він щось, – а може, моя маленька наречена ревнує?

Вражена гордість вибухає, мов водограй:

– Я ревную? До кого? До цієї Лучіки, що буде, що буде так, як її мама, малюватися і сидіти тільки біля дзеркала… До цієї кітки мала б я бути ревнивою? До цієї мальованки?

– Зате моя Дарця почепить собі шаблю і піде за неньку Україну воювати!

– Данку! – скрикує Дарка. – Як ти смієш сміятися з таких справ?!

Данко глянув на неї, начеб хотів запитати: з чого сміятися? Бере Дарку за руку, щоб виправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити. Але Дарка вириває свою руку, майже викручує її, щоб тільки звільнитися від нього.

– Пусти… пусти мене! Ти нічого не знаєш, що діється. Іди собі, Данку… Іди собі тепер, ми поговоримо про все дома… у Веренчанці…

– Як хочеш… Я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможлива і з тим треба покінчити…

Знизує плечима, скидає кашкет і залишає Дарку.

Він сказав, що треба покінчити? Він таке сказав?

І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця розмова у Веренчанці. Тільки у їхній Веренчанці може ще багато що на краще змінитися!

XV

Все сталося точнісінько так, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом зі своїм та Орисьчиним. Гіркого мигдалю і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має в голові? Нагадала собі в останню хвилину перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила, що мигдаль можна замінити ядерцями з слив, а ром можна буде й у Веренчанці дістати. Хіба нема там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарів та пасма жовтогарячого світла з вітрин освічували людям доріжки по тротуарах. Повітря пахло свіжим, чистим снігом, як травами. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки посунулися по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ні двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до станції молола щось безнастанно. Стефко поводився тихенько, мовби його між ними не було.

Через якийсь час Дарка розплющила очі і вперше за їх знайомство подивилася поглядом просто у вічі Стефкові (сидів напроти Дарки на лавочці): як багато передумало це чоло, як багато оці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На вокзал приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагона, налетів з чемоданом і високо піднятим коміром Данко.

– Данко, – зачепив його Стефко, – Веренчанка їде в цьому вагоні!

– Я пересяду до вас, мабуть, пізніше, бо до Кіцмані матиму товариство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула з сердечним співчуттям:

– Не бери собі так до серця, Дарцю… Він так тобі навмисне робить! А ти знаєш, що, кого любиш, тому завжди хочеться трохи дошкулити.

– Ой Орисю!..

Дарчине просте серце не розуміло такої гри.

Поїзд гуркотів, і десь, мабуть, летіли іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохукувати у замерзлій шибці кружальця…

Коли поїзд рушив з станції Кіцмань, до вагона, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку тато, мама. Мама видалася Дарці якась така відмоложена, така свіжа, що вона кинулась їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчини, гарне личко.

– Ти мене, мамцик, з'їси, коли про щось дізнаєшся!

– Що таке, Дарчику? – вже стривожилася мама.

– Ти знаєш, я не купила ні мигдалю, ні рому… І все дивувалася, звідки в мене зайві гроші…

– Дурниця, – засміялася весело мама, яка, видно, була вже приготувалася до гіршого. – А з татком чому ти не вітаєшся?

– Ах, правда!

Тато стояв з батогом у руці біля саней.

– Я маю таткові так багато розповідати!.. – притулилася Дарка до таткового лиця.

– Дитино моя! – і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це, безсумнівно, в Дарчину честь. Бабуня не могла вийти назустріч навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій пелеринці, ляльку. Перше, що впало Дарці у вічі, це те, що Славочка показалася такою гарною, як намальована. Дарка заговорила до неї, і ця лялечка посміхнулася. Так вони при першій зустрічі визнали себе рідними сестрами і виявили взаємну любов.

Але через хвилину ця Лялечка починає кривити свої беззубі устонька, немов настроює їх до щораз більшого плачу. Потім цей плач переходить у вереск, і всі – мама, бабуня, Гафія – забувають про Дарку і кудкудакають коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, наче зайва в цій хаті! Навіщо вона тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала з школи додому, де не була більше як півроку? О, яка вона, Дарка, була дурна, коли уявляла собі, що всі її тут чекають, що всі будуть наввипередки розпитувати її!

Нарешті Славочка, втомлена плачем, випила своє молочко і пішла спати.

Тепер мама пригадала, що додому приїхала її старша доня.

– Як тобі на станції, моя донечко? По твоєму личку не видно, щоб тобі там погано було. А як там з свідоцтвом? Буде двійка?

Тато не зрозумів маминого жартівливого тону (мама жартує собі, а це правда, страшна правда!) і скипів:

– Що ти говориш? Наша Дарка – і двійка? Ще щось скажи! Таж як я був перед останньою конференцією («Саме перед пригодою з Мігалаке», – пригадує Дарка), професор Сліпий не знаходив слів для похвали. Правда, наша доня ніколи не була міцна в математиці, а професор Сліпий, хоч як хвалив її прямолінійний характер, не дав їй кращої оцінки, як «посередньо». Зате з інших предметів, будь ласка: з української – «дуже добре», з природознавства – «дуже добре», з фізкультури (жартує собі татко) – «дуже добре», з німецької – «добре», з латині – «посередньо»… Щось там доня провинилася відносно правил шкільної поведінки у професора Мірчука, і тому тільки «посередньо» з латині… Здається мені, не було ще в журналі оцінок з фізики, румунської і ще з чогось, чи не з історії… Ти знаєш, – звернувся тато до мами, – що оце наше Дареня всі професори люблять…

Мама відкидає пасмо неслухняного волосся з-над лівого Дарчиного ока.

– Чекай, тату, чекай… Це тільки перший рік так! Доня ще не освоїлася з школою… Але я можу з тобою піти об заклад, що до матури вона виб'ється на відмінницю… А поки що, – робить мама міну малого пустунчика, – тому, що перше свідоцтво без двійки, то ти, татку, маєш ще цього тижня поїхати до Заставної й купити доні гарні коньки.

В Дарки починають палати щоки, мов від ляпаса. Так обманювати своїх батьків! Своїх найдорожчих, найкращих від усього під сонцем батьків!

– Ні, мамцику, мені не треба коньків. Справді! Нащо такі видатки? Краще за ці гроші купіть що-небудь Славочці, – намагається полегшити свою совість Дарка.

Мама пригортає щиріше доню до грудей:

– Це гарно, донечко, що ти така добра й ощаджуєш нас. Це радує маму, що мама має таку розумну дитину, але скажи сама: чи не кортить тобі побігти на лід? А це вже трошечки не личить панні з п'ятого гімназичного сковзатися з хлопчиськами на одній дерев'яній дошці… А щоб ти не думала, що мама тільки Славочкою займається («Як мама вгадала її думки?»), а ти вже в мами нічого не значиш, то ходи зі мною! – Мама тягне Дарку силоміць до другої кімнати, відчиняє шафу і виймає з горішньої полиці пречудовий, синій, ручної роботи светр, таку саму шапочку, шарфик, навіть і рукавиці…

Цього вже забагато, Дарка замість подяки падає, схлипуючи, мамі на груди…

– Я не варта, мамцику, прошу вірити мені… Я не варта твого доброго серця… Не гідна того, щоб ви мене так любили!

Ридання вихоплюється в Дарки з таким стогоном, що з кухні прибігає з ножем бабця:

– Що сталося?

Надбігає звідкись і Гафія:

– Агей, що сталося?

В мами тремтять руки. Вона на мигах показує, щоб мовчали. Сама бере Дарку попід руки і веде до ліжка. Тут знову охоплює Дарку спазматичний плач… Бабуня намочує рушник в оцті, і мама добре натирає ним Дарчині скроні.

За якийсь час Дарка зводить на маму свої запухлі від плачу очі:

– Мамцику, прошу забрати лампу, бо я хочу вже спати.

Мама виконує слухняно Дарчине бажання. Двері, мабуть, з уваги на Дарчині нерви, не зачиняють. З кімнати вузенька смуга світла і голос тата (який же він стурбований!):

– Занадто перемучена дитина!

Бабуня трохи недочуває, тому говорить зовсім голосно:

– Ти, Климцю, сама винна в цьому. Скажу тобі щиро, не хотіла я до цього втручатися, бо не моя це справа, але тепер скажу тобі, що до дитини ніхто не пише таких сентиментальних листів. Дитина і без того вразлива, а ти ще її розчулюєш. Чи я писала щось таке до тебе чи до хлопців, як ви вчилися у місті? Написала «посилаю тобі стільки і стільки на станцію, решту на підметки до черевиків, вчися, бо як буде зле, то тато приїде на твою голову», і кінець, і мусиш визнати, що ви мали здоровіші нерви від Дарчиних. Але ніхто не скаже, що я не любила своїх дітей. Однак моя любов, не гнівайся, Климцю, була таки розумніша…

Мамин голос обурюється:

– Саме тому, що Дарця вразлива дитина, я повинна бути до неї ніжна, бо всяка жорстка поведінка може довести до катастрофи.

– До якої катастрофи? Що це значить «катастрофа»?

І Дарка бачить два поїзди, що налітають один на одного. Її думки плутаються.

З усіх кутків підходить навшпиньках ласкавий сон і обережно кладе Дарку в дуже тепленьку і дуже дрімотливу постіль.

* * *

Хоч Дарка дістала під ялинку свою мрію мрій – прегарний альбом з розумною головою білого коника, хоч і колядники кожну колядку закінчували словами «гречная панна, на мнє Дарця» і хоч Дарка власноручно виносила їм поколядне, все ж таки цей свят-вечір не мав тієї святкової чарівності, що попередні.

Славці заманулося одразу після борщу плакати, а потім спати, і все пішло шкереберть. Дарка пішла спати з новеньким подарунком і глухою досадою на свою сестричку, що та зіпсувала вечір, на який треба було чекати півроку.

На різдво Данко диригував хором у церкві. Дарка стояла з бабунею і татком (мама знову через Славочку залишилася вдома), ліворуч від вівтаря, між панством. Могла дивитися на Данка без образи для стареньких святих. Ориська обійшла Софійку і стала й собі коло Дарки.

– Коли виходитимеш з церкви, то зачекай. Стефко хоче з тобою про щось поговорити.

– Зі мною? – здивувалася Дарка.

– Еге! – так голосно сказала Ориська, що аж отець Підгірський, Орисьчин батько, відірвав очі від євангелія і поглядом, повним докору глянув на Ориську. Вона запізно сховалася за Дарчині плечі, шепнувши їй на вухо:

– Я вже добре матиму від татка вдома…

Після відправи Стефко сам відшукав Дарку. Так воно і слід: не вона до нього, а він до неї має справу.

– Ти будеш бачитися з Данком, Дарко? Та що я таке дурне питаю! Певно, що будеш! Я маю до тебе одне прохання… Мені незручно звертатися з цим до Данилюка… Своїм сестрам також не можу сказати цього. Бачиш, я хотів би побажати Лялі у Відні веселих свят… Спитай Данка про її адресу. Ніби ти сама хочеш написати до неї… Тільки прошу тебе, Дарко, не кажи йому, що це для мене. Добре, Дарко? Коли маю прийти до вас по адресу? Я хотів би, може, ще сьогодні. Поки листівка дійде до Відня, то вже й по святах буде…

Дарка знизує плечима:

– Хіба я знаю, чи зустріну десь Данка… Сьогодні має приїхати до нас тітка… Ні, сьогодні неможливо… Знаєш що? Скажи йому, що я завтра о десятій буду на льоду. Ти знаєш, мені татко купив нові коньки…

Стефко не звертає уваги на цю новину, і це ображає Дарку: чи він собі думає, що на світі тільки одна справа важлива – його Ляля?

– Дарко, а може, ти ще сьогодні зустрілася б з Данком?

– Ні, я вже сказала, що сьогодні неможливо, – каже Дарка на злість Стефкові, який поза своїми справами нічого іншого знати не хоче.

Ех, дурний хлопчище! Вона там, у Відні, якраз пам'ятає за нього!