Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 33 страниц)

VIII

Перше листопада з голими галузками, на яких роса закам'яніла льодяними слізьми, вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був татко, то Дарка не повірила б, що це вже перше!

Татко, як більшість інтелігентів, що живе на селі, урвав півдня від господарства, хати й школи та хотів з того півдня привезти з собою в село півміста. Так! Треба було за тих кілька годин від ранішнього до полудневого поїзда оббігати кілька разів сходи вгору і вниз у шкільнім інспектораті, повідвідувати прогресивні українські редакції (це ті вістки з світу, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні, випити чай у знайомому ресторані в надії, що, можливо, зустріне там когось з давніх товаришів, виконати мамині доручення (довгий, довгий список), а вже під кінець, як не дивно, – Дарка. Це, мабуть, для того, щоб від Дарки татко не мусив був уже відриватися ні до чого іншого. Але що з того? Тому, що Дарка на самому кінці у списку всіх важливих справ, для неї залишилося найменше часу.

Татко на фоні чужого середовища і обставин зовсім інший, ніж той татусь у Веренчанці. Якийсь несміливий, чи, може, справляє тільки таке враження?

Дарка помітила, що тут, у місті, де стільки чепурних панів, якось надто світив голим хребтом хутряний комір таткового пальта. І капелюха з такими широкими крисами не носить ніхто з добре одягнених панів. Раніше це відкриття розсмішило б Дарку. А сьогодні болісно їй за цю таткову бідність. Проте вона нітрохи не соромиться його. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це могло мати якесь моральне значення для нього, то вона ладна була б узяти його під руку, піти з ним на найбільшу Панську вулицю увечері, коли там проходжується багато шикарних пань і панів, і говорити кожному з них:

«Дивіться… цей немодний пан – це мій татусь… Але я не соромлюся його. О ні! Хочете, то я при вас поцілую його в руку!»

– Прошу дуже, дуже поцілувати від мене мамцю, бабцю, Славочку, – передає свій привіт додому Дарка. Прощаючись на вулиці, не може притулитися до татка, тільки гладить рукою витерте хутро його коміра так, начебто це було його серце.

Відчула легку неприязнь до Славочки, що затримала маму у Веренчанці. Мама теж не має нового хутра, але мама має молоде, свіже обличчя, і тому мама ніколи не може мати такого нещасного вигляду. Так, це правда. Після зустрічі з мамою завжди якось веселіше жити.

Ціле щастя, що після першого (перше припало на четвер) була репетиція змішаного хору. П'ятниця – це був один день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, сповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до нестями і обіцяв так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п'ятниці після репетиції тягнули Данка товариші з собою, а Дарка мусила задовольнятися товариством Лідки, яка молола цілу дорогу ні пришив, ні прилатав.

Проте п'ятниця – це найбільш очікуваний, вимріяний день у цілому тижні. Було так розкішно стояти собі з вухами, як два вогники, й усвідомлювати, що десь за десятками плечей і голів є хтось невимовно дорогий, що дивиться на ці самі, що й ти, предмети, слухає ці самі голоси, дихає цим самим повітрям. І від цих почуттів росла вдячність до світу і людей. Вдячність до вчителя Іванкова, який дозволив їй приходити сюди, який зрівняв її з тими всіма, що їх доля обдарувала слухом, який хоче людину зробити з неї.

Сьогодні учитель Іванків якийсь інший, ніж кожної п'ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення недалеко від фісгармонії і жде. Вже міг би починати говорити, бо в класі стало зовсім тихо. Хоч ця тиша, може, більше від здивування до дивної поведінки вчителя, ніж з пошани до його особи. Відомо, що таке спів у гімназії, щоб заради нього аж учителя поважати! До того ж Іванків мав за собою дуже погану славу як уродженець буковинської землі. Він був один з тих, які першими вийшли вітати окупантів з музикою. Правда, про це тепер не говорили голосно, а вірніше, зовсім перестали згадувати, щоб не наразити себе на неприємності з боку сигуранци, проте факт цей був записаний в пам'яті громадськості.

Учитель Іванків спирається правою рукою на стіл і каже (незвичайним відгомоном відбиваються його слова):

– Коли я ще був учнем – це було в сьомому класі, – довелося мені брати участь у шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії, мусите знати, правив Буковиною президент так, як Галичиною – намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я відспівав свою партію, я зараз відчув, що мій спів справив враження. Мій професор з співів сам підійшов до мене і потис мені руку. Тоді хтось з моїх товаришів сказав, що зі мною хоче говорити сам президент. Я догадався, що йому сподобався мій спів і він хоче сказати мені слово визнання. Я хотів, щоб президент якимсь чином дізнався, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії в Чернівцях. І я вирішив, навіть якщо мене не питатимуть про це, сам розказати президентові, хто я. Я був так захоплений цією думкою, яка здавалася мені майже зухвалою, що, коли президент запитав мене: «Ві гейсен зі» [23]23
  Як вас звати?


[Закрыть], я відповів одним духом: «Рутене» [24]24
  Українець.


[Закрыть]. Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом та показати, що вона вміє, мені на думку спав цей інцидент у моїй молодості. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але сповнить гордістю так само, як і мене сповнило воно: наша гімназія – єдина школа з усіх національних меншостей, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки подобалися панові міністрові, але щоб ми його зачарували красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно у вухах, і щоб він там, у столиці великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дійшли до вух самого його величності короля. Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю до вас, як українець до українців, і думаю, що ви розумієте мене. На це свято проектується конкурс самої лише румунської пісні. Я, ваш учитель, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі. І те перше місце має здобути не «Лічеул патру», як офіціально називається наша гімназія, а «Лічеул українян». А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами.

Дарка дивилася по залу. Учні не обіцяли, не вигукували, не присягали, а стояли збиті в одну густу лаву, і годі було відгадати, що означає та їхня нерухомість. Можна було думати, що вони таким способом демонструють свою готовність постояти за честь своєї гімназії й української пісні, а міг це бути німий протест. Дарка не могла знати. Знала тільки те, що багато поміж учнів не довіряло Іванкові.

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсної пісні.

– Але ж це зовсім легке! – вилетів звідкись оклик.

– Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим, – відповів учитель.

Данко з цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла його розпитати Дарка, як було на тій прогулянці!), але сьогодні менш болісною була їй така неуважність з його боку.

На розі Головної Дарка побачила Івонка у склепінні однієї брами. В сердачку, притулившись до одвірка, чекав на когось.

Торкнула Лідку за плече:

– Перейдім на другий бік вулиці! Там є Рахміструк – не хочу з ним зустрічатися.

Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:

– Не вдавай… не вдавай, Дарко… Адже це твій хлопець. От не тріпайся… Бери Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, їй-бо, упадає за тобою, – чого ти ще хочеш? Зле тобі колись докторовою бути?

Дарка визволила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Відчувала на собі Івонкові очі.

«Може, й Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, – майнула думка, – тільки не ради мене…»

* * *

На другий день наче хтось підпалив гімназію звісткою про приїзд міністра. Вона оббігла миттю всі класи, парти, від учениці до учениці. Шарпала за вуха, відкривала широко очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, відроджувала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназичного будинку. Тут ішли наради, складалися проекти, придумувались нові засоби для досягнення мети.

Дарка бачить, як нерухомі очі Оріховської просвердлюють кожний гурток, а вуха, здається, видовжуються, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і зв'язати їх в один вузол. Вона і не підтримує радість учениць, і не гасить її. Ходить поміж ученицями поважна, замкнена в собі, з глибшою, ніж звичайно, рискою на переніссі.

Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту саму мить їй стало ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим ставленням до справи в Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) приховувалося від Дарки між цими двома дівчатами, про що Дарка не могла ані здогадатися, ані дізнатись.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок повинні були знову записатися до хору.

Адже українська гімназія мусить виграти!

Серед проектів виникло цікаве запитання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні – сопранове соло.

– Ох, Попович, – мліє Савчук з сьомого класу, – ти знаєш, що сказала Шнайдер учора? Вона каже, – це неможливо, але вона так каже, – що я могла б теж соло взяти.

Очі Савчук вже не питаються, а просять підтвердження цього здогаду.

Дарка не розуміється так добре на музиці, не може передбачити всіх вимог такого соло і тільки із співчутливим серцем відповідає:

– Але ж, напевно, будеш ти співати, – хто ж би інший?

– Ох, і Попович! – більше нічого. Та хіба цього мало?

Учитель подає до відома всіх, що до оркестру, складеного з найкращих музикантів усіх гімназій, з української підуть Ілюк і Богдан Данилюк.

Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі заздрі: чому саме ці два? Чому Данилюк, чому не Роган? Чому Ілюк, чому не Завадюк?

Але ці холодні бризки незадоволених не в силі пригасити того вогню сподівань, що спалахнув у Дарчиному серці: міністр звертає увагу на русявого скрипаля. Смичок у пальцях цього скрипаля хвилює міністра. Він хоче особисто познайомитися з русявим хлопцем. Говорить з ним і відразу відчуває в ньому майбутню славу. Тепер нема вже чого шукати Данкові в Чернівцях. Мусить їхати у світ. Бухарест, а потім переїзд із столиці до столиці, банкети… Зовсім так, як колись розповідав Данко.

Дарка захищається перед цими вогненними мріями, вертить головою то вліво, то вправо, але це нічого не допомагає: добра русалка накладає їй на голову корону з одних лише самоцвітів. Дарка дивиться у дзеркало: таж вона Данкова наречена!

Господи, яким прекрасним можуть зробити життя бідної учениці добрі русалки!

IX

Проте добра русалка не в силі відвести чорного крила, що нависло над гімназією. Події, що вимальовувалися на гімназичному небі на початку шкільного року, тепер набирали крові і кості і йшли наступом на гімназію: кінець чверті! Кінець чверті! Кінець чверті!

Слова ці наганяли стільки страху, що їх, на думку Дарки, можна було змінити словом: «Татари! Татари!»

Учителі, ці самі кохані професори, що досі тільки читали, аби раптом запитати (хоч це і негарно, але дійсно можна було їх порівняти до гицлів, які підстерігають з арканом невинних собачок) ученицю, тепер ходять з бундючно-діловими мінами, і треба їх просити, щоб запитали перед кінцем чверті.

Щось неймовірне!

Коляска вже третій урок ходить за професором Мірчуком, як курчатко за квочкою, і безнастанно цвірінькає:

– Прошу пана професора… Прошу мене запитати… Прошу мене запитати…

Професор Мірчук буває поверне своє залізне лице і відповість таким самим залізним голосом:

– Коляску вже питано. Записано. Вистачить.

– Я маю виписані всі слівця. Я все вмію, прошу пана професора, – проситься Коляска і ніби ненароком висуває перед ним гарно оправлений зошит з гарячими, як кров, маками.

Мірчук обертається від порога:

– Учениця, яка не вважає за потрібне додержувати шкільного розпорядку і першого дня науки приходить в сукенці до школи, може взагалі не ходити до школи.

Колясці не до жартів від цих слів. Вона з розпукою обертається до класу:

– Дітки, може, пригадує собі котра з вас, коли мене останнього разу питали? Не пригадуєте собі, що я не вміла? Я не розумію, слово честі, скільки голів у класі, а не можете пам'ятати про мене одну… Я вам кажу, ну, я вам кажу, що той бельфер готовий ще мені двійку всадити… Здурів старий! Дітки, я вам кажу… я не можу принести додому більше ніж дві двійки. З історії і фізики – буде з мене. Попович, він тебе вже питав у цій чверті? – хоче знати Коляска, як справа її товаришки по недолі.

Так. Дарку він уже питав. Це пригадує собі весь клас. Дарка пригадує собі ще щось більше: таємний зошит з трояндами, що примандрував до неї аж з третьої лавки і врятував її з становища, в якому тепер знаходиться Коляска.

Стефа Сидір без слів іде до таблиці й певними, спокійними штрихами малює грізного, з бровами, як у казкового Прудивуса, професора Мірчука.

Під цим портретом надруковано двоє слів – параграфи з Мірчукового кодексу: «Записано. Вистачить».

– Додай йому ще роги! Я тебе прошу: дорисуй йому ще роги! – заходиться від сміху Кентнер.

– Намалюй мені копію в чернетці. Я мушу його такого мати, – просить Романовська, хоч рука в неї така, що сама могла б зробити. Всім відомо, що Романовська збирає фото кіноартистів і карикатури учителів.

– Роги! Малюй ще роги! – аж тупотить ногами Кентнер.

– Увага! – скрикує, на півхвилини спізнившись, Косован, бо Мірчук уже побачив себе.

– Хто це намалював? – питає по-діловому.

Ті дві, що були біля дошки, пурхнули на свої місця, як сполохані горобці.

– Я притягну до відповідальності винного, – заявляє нарешті Мірчук. Ніхто не дивується такій заяві. Само собою зрозуміло, що так повинно бути. Мусить навіть бути.

– Чи учениці знають, що це дорівнює зневазі учителя?

Певно, що знають. Чого ж би інакше зображували шановну особу вчителя?

– Якщо винуватниця не признається, то я піду до директора, і наслідки впадуть на цілий клас. Так, на цілий клас!

У класі стає моторошно. Сидір повинна б признатися! Дехто нетерпляче повертає голову в її сторону. Мірчук не знає жартів.

Що ти на це, Сидір? Нічого. Вона має свідків, що схоплювалася двічі, щоб признатися, але Міці Коляска моргнула, щоб мовчала. Знаками натякнула їй, що в разі чого вона всю вину візьме на себе. Як має мати вже двійку з латині, то бодай нехай знає за що!

– Якщо ніхто не признається, то в такому разі нехай директор подивиться на таблицю (якось важко йому було вимовляти «на мене») і сам побачить, до яких вибриків доходять у класі типи, що давно повинні бути поза шкільним життям.

Натяк виразний, як білий день. Коляска зухвало висуває голову вперед і дивиться просто на Мірчука своїми розкосими, визивними очима: «Прошу далі, я слухаю! Прошу!»

Але професор не має що більше говорити. Встає і з розгоном виходить з класу, не зачинивши навіть дверей за собою.

Тоді схоплюється Стефа і кількома помахами губки стирає з дошки карикатуру.

– Ай! – зойкнула Романовська. – Ти, певно, не намалюєш мені вже такого в зошиті!

– Тепер хай приходить директор! – набирає відваги мала Кентнер. – Що побачить?

– Чекай, здається, вже йдуть.

Тоді Коляска миттю перескакує через лавку і похапливими, недоладними рухами накреслює на вогкій дошці осла з вухами, такими довгими, як ноги. На хвіст уже не стало часу, бо за дверима залунали голоси Мірчука та директора.

– Рятуй нас, мати божа! – заголосила Ориська і закрила лице долонями.

Перший ввійшов до класу директор (Мірчук схвильований став собі віддалік). Елегантний, як закордонний дипломат, він з суворими бровами приступив відразу до справи. Був уже поінформований про суть провини, не мав сумнівів щодо того, хто з учениць зробив цей гідний кари вчинок. Директор дивився непримиренно просто на клас. На таблицю й не глянув. Видно було, що в нього нема двох думок щодо того, що Коляска встигла вже затерти сліди свого злочину. Ясно теж було, що він довірятиме словам пана професора, хоча б у цю хвилину не було на таблиці жодної риски.

– Хто дозволив собі жартувати з особи пана професора? Коляска, може, ви скажете нам?

У класі стало тихо, аж страшно.

Він зробив рукою рух у бік дошки, і клас завмер.

– Це ж нечувана нахабність: брати собі за предмет своїх пустощів особу пана професора! Я вас навчу…

І в ту хвилину директор і Мірчук повернули голови до дошки. По класу рознісся спазматичний, насильно стримуваний сміх. Це сміялася мала Кентнер. Сміялася дитина, що затикала собі вуста й ніс, що душилася, аби не вибухнути. Нарешті все це прорвалося, і вона, здригаючись від сміху, пірнула під парту.

Дарці здалося, що Мірчук за мить перевтілився в сіру піраміду піску, яка на очах розсипається в порох. Директор пирснув сміхом (і справді, не можна було не сміятися з цього осла з вухами до землі і без хвоста), але миттю оволодів собою, начебто кашель застукав його, і, відкашлявшись, звів грізно брови. Та поки розтулив рота, Коляска вже сама встала.

– То я намалювала, прошу пана директора.

– Я з вами не маю нічого більше говорити, бо від сьогодні не вважаю вас ученицею нашої школи. Забирайте свої книжки та йдіть додому. Поговорю з вашим батьком. Завтра нехай він прийде до мене до канцелярії.

– Завтра неможливо, прошу пана директора, бо завтра татко має комісію. Може, післязавтра.

– Мовчіть і йдіть геть із класу! – директор був тепер насправді лютий.

Коляска в покорі зібрала книжки (виглядало так, наче вона їх заздалегідь спакувала), поклонилася чемно обом панам, а вже від дверей гукнула товаришкам досить голосно:

– До побачення, діти!

Директор стиснув кулак, ніби хотів дати ще штовханця на дорогу цій зухвалій учениці, але згодом став спокійніший. Певно, усвідомив, що оце «до побачення» могло бути звичайною формою прощання і в'яжеться з планами Коляски знову повернутися до школи.

– Ведіть себе спокійно! Я маю з паном професором дещо поговорити, – наказав ученицям з п'ятого класу і вийшов, забравши з собою Мірчука, що захворів від обурення.

Тепер клас накинувся на Кентнер. Вона вже не сміялася. Стояла з винуватими, ще вогкими від сміху очима і виправдовувалася, як уміла:

– Забийте, заріжте, посічіть мене на шматочки – я не могла… Слово честі, я не могла… Як подивилася на того осла, а директор ще як сказав, що то пан професор, то в мене щось тріснуло від сміху.

– А тепер через твій сміх виженуть Міці з школи. Приємно тобі буде?

Кентнер зблідла.

– Не бійся, Ольго, – заспокоїла Стефа Сидір грішницю, – не виженуть Міці. Пан Коляска дасть тисячу леїв на фізичний кабінет. Міці перепросить Мірчука, і все буде по-старому… все буде гаразд.

– Еге, буде гаразд, – по-дитячому намагалася залишитися нещасною Кентнер, але сама відчула, як заспокійливо подіяли на клас слова Сидір.

– Це ангел – не дівчина, – шепнула Романовській Дарка.

Стефа, мабуть, почула ці слова про себе, бо почервоніла раптом. Наблизилася до Дарки, обійняла її за шию і притулила до своєї запашної, як свіже сіно, блузки.

Дарка відчула, як до її гарячого лиця торкнулося щось оксамитне, гладеньке, і цей поцілунок не вустами, а тільки поверхнею лиця значив для неї більше, ніж усі слова, більше, ніж присяга.

Здавалося Дарці, що над їхніми головами злетіли два білих голуби і замість них обмінялися поцілунками.

В Дарки спочатку наче хто мову відібрав. А проте її перші слова до Стефи, найліпшої подружки, не були такі ясні, як вони обидві бажали б цього:

– А тепер уже скажеш мені, куди ти ходиш у четверги вечорами?

Стефа затулила їй рот долонею. (Долоня знову нагадала свіжоскошене сіно. Чи може бути на світі такий одеколон?)

– Не говори так голосно! Тепер уже не буду мати таємниць від тебе. У четвер будеш усе знати, а поки що мовчи! Мовчати, як гріб!

Тепер Стефа бере Дарку за стан і підводить її до своєї парти. Наступні, останні, два уроки – малювання. Єдині години, коли можна міняти безкарно місця. Учитель малювання, відомий у Чернівцях художник, займається тільки тими ученицями, які цікавляться цим предметом. Учениці малюють з довільних моделей.

– У нас так, як в академії, – каже Стефа, яка і там була з батьком.

Дарка з цікавістю, що межує з подивом, дивиться на виповнену Стефину теку з малюнками.

– Так багато… Коли ти все це намалювала?

– Нема майже такої днини, щоб я не малювала, – розв'язує Стефа блакитні стрічки теки. – Нічого іншого не роблю… Тільки малюю та малюю. Хочеш подивитися на мої ескізи?

І вона розкладає вздовж парти зображення людей, дерев, будинків, тварин, квітів, людських рук, вулиць, далеких обріїв…

– О, яка гарна! Хто це? – привертає Дарчину увагу голівка якогось дівчатка.

– Це тато купив раз на вулиці в одного хлопця гіпсову голівку… Я її намалювала… Тато купив її, бо хлопець казав, що голівка зветься «Сліпа дівчина». Дивно, правда? Адже всі обличчя людські з гіпсу мають вигляд сліпих!

– А це хто? Стефо! – аж скрикує голосно Дарка і дивиться просто у вічі Стефі, щоб та не мала часу приховати правду.

– Ти впізнаєш? – радіє Стефа-художниця.

– Так… це – профіль Данилюка.

Аж тепер, коли промайнула перша радість молодого художника, радість, що твір добре нагадує оригінал, Стефа бентежиться.

– Данилюк брав уроки гри на скрипці в професора Леві. Від нас з першого поверху було дуже добре видно, як вони грали в партері. Ти знаєш, де живе професор Леві? Ні? Просто проти нашої вілли. І мені спало одного дня на думку намалювати профіль Данилюка. Ти не вважаєш, що він має дуже характерний профіль? Таке гострогранчасте підборіддя – це дуже типове для артистів…

В Дарки вихоплюється необережно:

– Данко просив передати тобі привіт. Він казав, що ви мали познайомитися…

Стефа червоніє так, що аж Дарці стає незручно:

– Ні… ніколи такого не було… З тим привітом – то хіба жарт. Все одно ти подякуй йому. Ні, не дякуй, не треба – то жарт, ми ж незнайомі! – І вона скоренько, доки ще Дарка не встигла надивитися, збирає людей, міста, руки, профілі, тварин, квіти, сліпу дівчину, Данка і ховає до теки. – Пусте! – сміється Стефа і бере Дарку за обидві руки. – Правда, що пусте? – хоче перевести на жарт своє схвилювання, свою таку очевидну радість, що раптом спалахнула в ній.

«Боже! Таж вона кохає Данка», – усвідомлює собі в якусь мить Дарка.

І той раптовий страх, що його породжує ця свідомість, уже хвилиночку згодом переходить у щось тепле і сердечне. Якась незбагненна таємниця повисла над ними трьома, таємниця, що звела її з Стефою і кинула одну одній в обійми.

Після шкільної молитви просить Стефа Дарку:

– Проведи мене сьогодні додому. Я пішла б з тобою, але в нас точно о сьомій вечеря…

За брамою школи, незважаючи на пізню пору дня, стає дивно ясно тією прозоро-білою ясністю, від якої в душі починає ворушитись якась сором'язна ніжність до незнайомих людей з помолоділими обличчями, до будинків під білими стріхами, обведеними чорною смужкою, до дерев у новій пухнастій одежині.

Перший сніг.

Тихо падають з висоти білі конфетті і, ледве торкнувшись своїми крильцями землі, гинуть у калюжах. Ті, що причепилися до рам вікон, ліхтарів, берегів тротуару, як холодний білий мох, зберігають ще свою форму.

Бадьоріші чіпляються за гострі голівки залізних штахетів і одягають їх у чепурні мініатюрні білі шапки.

Дарка відкинула голову назад, наставляючи обличчя під сніжинки: перший сніг!

Перший сніг завжди будив у її душі якусь сумовиту радість, яку вона не зуміла б навіть висловити.

Стефа зняла рукавичку і витягнула назустріч молодим сніжинкам теплу руку: надлетіла їх пара і зразу ж перестала жити.

На гайворонську Стефину гривку сідають сніжинки і прикрашають її білим віночком з дуже нетривких самоцвітів.

– Як гарно, коли падає перший сніг… Як гарно… – лепече Дарка.

А Стефа з сніжинкою на закучерявлених віях каже на це:

– Сьогодні якийсь особливий день, чи не так? Все щось нове… І все гарне… Як прийду додому, заграю собі «шнеглекхен» [25]25
  Пролісок (нім.).


[Закрыть].

Дарка не розуміє: чи це назва квітки, чи може, справді десь є такі дзвіночки, що тільки тоді озиваються, коли падає сніг.

– Я ні на чому не вмію грати. Мамця думає, що я не маю слуху, і тому не хотіла, щоб я вчилася музики… Не вмію ні так малювати, як ти (хотіла ще додати: не маю твоєї краси), але я все так відчуваю… Так відчуваю!.. Тільки переказати цього не вмію. Та й кому це може бути цікаво?

Голос Дарки – як цей сніжок безшелесний і пестливий. Стефа тулить її до свого плеча.

– Я дуже, дуже рада, що ти – моя подруга. Моя найкраща подруга. Я завжди мріяла про таку, як ти, дівчину, щоб могла все відчувати, все розуміти. Правда? Часом так хочеться мати коло себе когось близького. Часом так хочеться розказати комусь дещо… Правда? – І, немов на доказ, питається: – Скажи мені, але так, щиро: Данко Данилюк справді казав мене вітати? Справді?

Голос Дарки надломлюється, можна сказати, перестає жити, коли вона вимовляє:

– Так!

– Так? – ще раз хоче підтвердження цієї великої радісної новини Стефа.

І Дарка знову видобуває з себе оце смертельне:

– Так!

– Ходім до мене, – не тямить себе від радості Стефа, – ходім до мене. Я заграю тобі «шнеглекхен». Ні, таки ходім…

Дарка стоїть і дивиться на Стефу. Так дивиться, наче вся її душа злетіла до тих очей і перетопилася там в один сердечний вогонь. Нарешті вона набирається духу:

– Не піду я тепер до тебе… У вас, мабуть, скоро вечеря… Хіба іншим разом… Бувай!

– Не йди! Не йди ще! – гукає Стефа. – Зачекай, я тобі заграю!

Але Дарка не чекає на музику з Стефиного вікна.