Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 33 страниц)

Дарка охоче мовчала б, але треба щось відповісти, коли господиня питає.

– Я не можу, щоб з мене сміялися…

Пані тільки руки схрещує над Даркою:

– Що вам, дитино? Хто з вас сміється? Ви надто чутливі, панно Дарусю, дуже розпестила вас мамця… Так не можна. Та де ж би я дозволила, щоб з вас хтось сміявся?

Не розумієтеся ви на жартах, панно Дарусю, от що! Щось таке ще мені не траплялося!

Пані іде готувати чай, а тоді Лідка сідає на край отоманки.

– Слухай! Ти чого втекла з забави? Я сказала тобі, що не пожалієш, як залишишся! Я тобі казала чи не казала? Ану, вгадай, кого ми з мамою зустріли по дорозі? Не можеш вгадати? Слухай: твого свояка Данка… Данка Данилюка з панною Джорджеску… з дочкою самого префекта [15]15
  Начальника поліції.


[Закрыть]. Ти знаєш, що це за риба?

Дарка не озивається. Хай Лідці здається, що ця звістка прогула над нею байдуже. Нехай тільки залишить її у спокої.

Того дня Дарка не написала листа до мами. Зате вночі приснилася їй дочка префекта і клаптик Веренчанки. Данка уві сні не було видно. Але він десь мусив бути. Обов'язково мусив бути, бо коли Дарка вранці прокинулася, то серце заважало в грудях, як порошинка в оці, а подушка була вогка від нерозумних, як то уві сні буває, сліз.

III

Потім Дарка наче розкололася надвоє: одна половина залишилася їй, а друга помандрувала поміж люди. Обидві ненавиділи одна одну і безупинно воювали поміж собою.

Бо ж і як можна було їх погодити, коли одна бодай про людське око вибачила Орисі її зраду, друга, самотня і горда, як вершок гори з снігом, давно викреслила її з списку своїх подружок!

Адже справа не тільки в тому, що Ориська з першого ж дня зблокувалася з дочками священиків. Дарчине уважне око помічає, що в класі товаришки взагалі розподіляються на дві категорії: тих, що їх батьки мають якесь значення, і тих, що їх батьки без значення. Дарка належить до цієї другої категорії. Але не це її вражає. Дарку, яка з такими надіями їхала в Чернівці, боляче вражає, що навіть тут, у класі, де, здається, у всіх однакові інтереси, де, здається, один спільний фронт учениць проти вчителів, навіть тут іде розподіл на дітей багатих і бідних батьків.

Дарка не може забути одної сцени, де вона була мимовільним свідком. Це було десь на початку шкільного року.

Стефа Сидір під час перерви їла булку з маслом і шинкою. Ольга Косован забулась, що на неї дивляться, і теж їла ту булку… очима. Стефа помітила це, відломила кусочок булки, відщипнула шинки і, стуливши разом, простягла з погордою Ользі.

Косован почервоніла й відмовилася. Так почервоніла, що Дарці аж жаль стало її і водночас прокинулася ворожість до Стефи.

Одна Дарка, покірна і по-дитячому закохана, задовольнялася самою тінню від Данкової постаті, друга, горда і непримиренна, ненавиділа Данка за його зарозумілість і замкнутість у собі. Одна дитина ще, друга – вже жінка з пробитим серцем. Обидві вони впліталися у дні, що ділилися завжди надвоє: на школу і квартиру.

Данко ніколи не мав часу. Може, тільки для Дарки? Завжди біг кудись, кудись квапився, наче ціле його життя залежало тільки від стрілок годинника. Звістка про дочку префекта, яку тієї неділі з легкої руки кинула Лідка, в'їлася в Дарчине серце, мов куля. Лежала там притамовано, поки що без великого болю, хоч завжди небезпечна. Треба було поговорити з Данком віч-на-віч, щиро, сердечно, але на це в нього ніколи не було часу. Вічно якісь музичні репетиції… якісь уроки… Двічі чи тричі зустрічалися Дарка з Данком біля гімназії. Ледве кинув кілька слів і вже гнав кудись із хлопчиськами, що мали широкі плечі і довгі руки та сміялися з чого-небудь довго і грубо.

Осінь підійшла вже так близько, що навіть у тихі дні було чути шелест її кроків. Тільки тут була це не та осінь, що там, у селі, в любій Веренчанці. Тут це не багата молода, що в'їздить у село з весільними музиками й співає аж за північ, що привозить з собою у придане золотисту пшеницю (дарма що часто з панського лану за одинадцятий сніп), яка сипле жовтою, як шафран, кукурудзою.

О ні! Тут скиглить вона десь під муром, мов жебрачка, а її дім – купка сухого листя, залишена через неувагу сторожем в парку. А кам'яниці та електричні дроти затуляють собою небо, щоб не видно було, щоб не чути було, коли птахи відлітають у вирій. І як тут не тужити за селом, і як тут щодня не снитися Веренчанці?

В один з понеділків влетіла до п'ятого класу Гарасимович з шостого:

– Почекайте після цієї години трохи в класі, бо професор Іванків буде голоси для хору випробовувати!

Влетіла, кинула цю жахливу звістку і вилетіла, а Дарці аж віддих перехопило.

– Чи той хор обов'язковий? – злякалася Дарка і звела свої очі на Оріховську. Ця, здається, не дочула запитання, бо не відповіла на нього. Відомо, Оріховська рідко коли чує те, що біля неї діється. Завжди осторонь гурту (улюблене місце коло печі), наче заслухана в якісь голоси, що лунають у ній. Немає навіть чого дивитися на неї і чекати на відповідь, бо її очі і так десь блукають понад головами гімназисток.

Але… але… що воно буде з цих хором? Чи схоче професор і її голос випробовувати тут, перед цілим класом, перед цими всіма чужими очима? Таж Дарка не має слуху. Й на шеляг не має слуху! Зате (так, мабуть, уже доля віддячила їй за цю ваду) має вона досить гордості. Дарчина натура не терпить, просто-таки не терпить того, щоб вона чогось не вміла тоді, коли всі інші можуть цим похвалитися. Ні-ні, тут не йдеться про шкільну кар'єру, до якої треба лізти по драбинці, підлабузнюючись до учителів, наражаючись на презирство всіх товаришок у класі. На цьому полі Дарка не буде змагатися за першість. Може таку першість віддати своїй товаришці Орисьці. Дарчина гордість стоїть на високих скелях, куди треба дряпатися без компаса й карти.

О, Чернівці навчили її вже не кричати, коли болить! Урок з німецької в тітки Іванчукової був добрий. Дуже добрий. Дарка витримала і не сказала ні слова по-німецькому, хоч на Буковині – це всім відомо – людину, яка не вміє розмовляти німецькою мовою, вважають за некультурну такі, як тітка Іванчукова.

Що вони подумали собі про Дарку? Не вміла? Не хотіла? Щира українська патріотка? Це її справа. Прошу, можуть вірити Лідчиним словам. Можуть з нею разом насміхатися над Даркою! Але вона не заговорить з ними по-німецькому. Хоч німецьку мову вивчить. Так, візьме і вивчить. Так само легко і вільно розмовлятиме нею, як вони. Напевно! Може, не за тиждень, не за місяць, може, навіть не за два, але вже йде до того. Щораз частіше трапляється, що Лідка по дорозі з школи чи до школи накидається на неї, чому Дарка не відповідає на її запитання, йде, як мумія, що води в рот набрала (в Лідки можливе навіть те, щоб мумії тримали воду в роті). Лідка не знає, що Дарка коли найзавзятіше мовчить, то, власне, тоді говорить. Говорить по-німецькому! Вивчає цілі абзаци напам'ять, зафіксовує в пам'яті, а потім повторює десь почуті фрази, розповідає собі події дня. І все по-німецькому!

Але… але… слуху не можна вивчити напам'ять. І тому так дуже, дуже не хотіла б вона виходити перед усіма із своїм духовним каліцтвом.

– Ти не любиш співати? – кладе хтось руку на Дарчині плечі. Дарка підводить голову: Стефа Сидір. Знову ця гарна дівчина приходить, як добрий дух, що з'являється у найприкріші хвилини людського життя.

– Я не маю слуху! – червоніє Дарка.

– І нічого не можна вже зробити? – питає привітно Стефа.

Дарка заперечливо хитає головою.

– Професор Іванків дуже добра людина. Не журись! Він, певно, не буде примушувати тебе співати, якщо ти не маєш бажання!

Б'є легенько Дарку пальцями по плечу і відходить до своєї парти.

Стефа Сидір не сказала, що як Дарка не захоче, то може не брати участі в пробі голосів, не втішала, що в гімназії не вважають за сором, якщо хтось не вміє співати. Не порадила втекти з години. Але те вже, що відчула Дарчин неспокій, що сама підійшла до Дарки, що заговорила тоді, коли всі мовчали, що зацікавилася Дарчиними справами так, що аж з-за парти вийшла, сповнює Дарку такою нелукавою вдячністю до цієї дівчини, що хотіла б побігти за нею і при всіх поцілувати її.

І наче для підкреслення цього вибуху симпатії чи новонародженої любові їй спадає на думку сцена з учителем Мірчуком і тим нещасним словником. Дарка ще сьогодні бачить той лиховісний блиск у вчителевих очах, коли він запитав Дарку, чи вона оправила словник латинської мови. Хтось за неї відповів «так», і Дарка притакнула. Потім… досі не може збагнути, не знає, звідки і як поміж лавок з'явився на її парті гарно оправлений словник з великою трояндою на сніжно-чистій обкладинці. Дарка подала словник учителеві. Він не взяв його, тільки задоволено кивнув головою: так і слід.

На перерві дізналася Дарка, що це Сидір врятувала її від очевидного лиха.

Тепер ця подія виростає раптом до такого сердечного жесту, що в Дарки набігають сльози на очі. Стоїть як зачарована і тільки здивовано дивиться на Стефу.

І немов щойно тепер бачить Дарка, що обличчя Стефи – кольору чайної троянди, таке чисте, таке чисте, що видно, як відбиваються на ньому тіні вій. Все раптом починає Дарці подобатися в Стефі: і цей прямий, акуратний ніс, і синьо-чорна гривка над зеленими очима, і ці уста, бліді, але такі виразні за своєю формою, що несвідомо самі напрошуються на поцілунки. Дарка помічає, що ця Стефа приходить щодня до школи у вигладженому, чистому платті з сніжно-білим комірцем.

І несміливе, але гаряче бажання чи молитва: «О боженьку, зроби так, щоб вона хотіла бути моєю подружкою! Моєю найліпшою, єдиною подружкою!»

– Алло! Будемо випробовувати голоси, – і вчитель Іванків, нічого собі черевань (чи не сам Данко говорив раз, що всі співаки добре виглядають?), всувається до класу. – Чи торік співав хто з вас у хорі?

– Ніхто!

– Ага, це тогорічний четвертий. Ну, то почнемо за азбукою. Андрійчук, до мене!

І так якось відважно, за прикладом цієї Андрійчук, одна по одній вставали, підходили до стола і затягали:

– До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!

Черевань прикладав долоню до вуха і визначав легким помахом руки:

– Сопрано. Альт. Друге сопрано. – Або: – Ти, доню, прийдеш до мене на другий рік.

Дивно, що говорив «ти» дівчатам!

Або ще й гостріше:

– Слухай, тобі мама не співала до колиски?

Дівчата не дуже приймали до серця його приємні чи неприємні слова. Ті, що їм «мама не співала до колиски», поверталися від столу і показували класові великий, призначений для учителя язик.

Дарка ке могла розуміти, як можна так сорому не мати. Оріховська зовсім не пішла до столу. Вона завжди любить щось таке незвичайне. Заявила з парти, що співає першим сопрано, і учитель повірив їй.

Тепер неминуча черга на Дарку.

– Попович!

Дарка не встала. Не могла.

– Немає в класі? – запитав учитель.

Зараз же загуло:

– Є… є… о! На бічній лавці сидить! Коло Оріховської!

– Чому ти не встаєш, коли тебе кличуть? – не розсердився, тільки здивувався учитель. Дарка мовчала. – Ти перший рік у школі?

І знову клас хором відповів за Дарку:

– Перший! Перший!

Хтось докинув з задньої лавки:

– Вона з села приїхала!

– Що тобі? – спитав учитель і підійшов до Дарки та підвів її підборіддя вгору.

Дарка стулила повіки і мовчала.

– Що з нею? – звернувся учитель до класу.

Клас, який гудів досі, мов заведений, тепер не знайшов, що відповісти.

Тепер встала Ориська і, трохи заїкаючись, виклала:

– Вона не має слуху, і через те їй соромно перед паном професором. Але вона дуже хотіла б співати у хорі.

Учитель засміявся десь аж з черева:

– Хто тобі це сказав?

– Татусь. Як мене учив.

– Ага, зараз побачимо. Тра… ля… а… Ану, співай за мною…

Дарка, вже непрошена, впевнена, що вона зуміла б таки заспівати, відкрила рот і затягла й собі: «Тра… ля…»

І вчитель, не брат, не сват, а цілком чужий, незнайомий чоловік, зрадів:

– Ану, ще раз спробуй… ану, ще раз… – підганяв Дарку. Дарка завмерла. Адже вона не зуміє вдруге так заспівати. Певно, ні. Чому він не хоче цього зрозуміти? Чому так наполягає, коли це тільки погіршить перше враження?

– Тра… ля… ля…

Цього разу вчитель уже не зрадів. Аж головою покрутив чогось. Хіба Дарка не знала, що так буде? Але глянув на Дарку, і, мабуть, жаль йому стало її, бо сказав:

– Твій тато трошки помилився. Знаєш що, мала? Я візьму тебе поки що на пробу до хору. Тобто ти півроку будеш тільки прислухатися, як ми співаємо, а потім попробуємо твій голос знову. Згода? Задоволена?

Учитель викликає вже на букву «р».

Дарка прилягла до парти, напівпритомна від виру почувань. Вибігла б кудись за місто, впала б на суху траву і качалась би по ній, як молодий, щасливий звір. А так тільки щипала себе за руки та литки, щоб впевнитися, що це не сон. Вона співатиме в хорі! І, хоч як це непристойно, вона заплющує очі, щоб тільки побачити у своїй уяві Данкове здивоване обличчя, коли вони зустрінуться на репетиції хору.

Щось наче полоскотало Дарку по потилиці. Повертає голову: Стефа Сидір посміхається до неї тріумфально. Дарка дивиться на неї закохано, а її великі, блискучі очі, аж вогкі від радісної новини, говорять: «Ти гарна… гарна, подружечко, навіть не здогадуєшся, навіть тобі на думку не спадає, що значить для мене те, що я буду близько до тих, які мають з музикою справу. Звідки ти можеш знати про це, гарна квітко, що ця музика – це єдине, що мене може розлучити або поєднати з Данком? Адже ти нічого не знаєш про Данка… Ніхто тут нічого не знає про Данка…»

– В середу – жіночий хор, а щоп'ятниці – мішаний, – закінчив професор.

Дарка не має відваги зачекати на Стефу Сидір і разом з нею зійти зі сходів гімназичного будинку. Ніколи цього не робила досі. Стефа надіває шапочку, дивлячись у шибку вікна.

Дарка в припливі великого переможного задоволення хапає Лідку за шию:

– Лідко, хочеш, повернемо з школи на морозиво? Хочеш? Я маю тридцять п'ять леїв.

Лідка думає практичніше:

– О, краще халви купити!

Буде і халва! Будь ласка! Може, ще хтось має якесь бажання? Може, ти, Орисько? Може, ти, рибко Оріховська? А може, ти, гарна Стефо, хочеш ущасливити мене й прийняти що-небудь від мене в цей незабутній день? Всі, всі дістанете, що хочете. Дарка в такому п'яному настрої, що зняла б з себе форму, дерла б її на шматочки і дарувала б кожному стрічному по шматкові.

Лідка з Ориською беруть Дарку всередину (справді, треба сьогодні зважити на Дарку, бо вона як непритомна) і так ідуть утрьох тротуаром, гомінливі, як хлопчиська. Шукають крамнички з халвою і морозивом.

Ориська хоче залишити їх. Не личить же так дівчатам поводитися на вулиці. А що, коли б, не дай боже, хтось з учителів побачив їх у такому стані?

Але Дарку і Лідку обурює дурна поведінка Ориськи. Тепер вертатися додому? Дарка просто ображена: у таку хвилину думати про вчителів і станцію?

Ориська, найбільш за всіх бувала, заводить їх до якоїсь крамнички через сіни. Тут так темно, що звиклі до сонячного світла очі не в силі допомогти ногам, що наштовхуються на якийсь столик і мало не перекидають його. Хочуть виправити свою помилку і попадають на якогось чолов'ягу при цьому. Дарка відчуває чиюсь чужу руку і скрикує голосно. Господиня цукорні піднімає штору на єдиному вікні, і Дарка бачить, що вони натрапили на якихось військових. Хлопці (якісь такі ще молоді, що аж дивно, що це вже військові) анітрохи не збентежені тим, що трапилось. Сміються до дівчат і просять, так сердечно просять по-румунському залишитися з ними, випити по склянці прохолодного напою. Надворі така пекельна спека! «Пофтім, пофтім, фрумосе домнішори!» («Прошу, прошу, гарні панночки!»)

В Дарку вскочив уже бісик, і вона хоче залишитися. Еге! В неї сьогодні такий день, що нехай весь світ догори ногами. Тоді Ориська («Яке щастя, – думала пізніше Дарка, – що Ориська не розгубилась!») підносить свою гарну голівку і питає, як тільки Підгірські це вміють:

– І ти сідала б з військовими за один стіл, Дарко?

Дарка хапає Лідку за руку, і вони вибігають з таким же гомоном, як і раніше, на вулицю.

Ориська мала рацію, тільки ні слова нікому про це.

Тоді Лідка погоджується завести їх до цукорні Крамоліна на Руську. Дарці починає здаватися, що колись, ще у дитинстві, була вона вже раз там з мамою.

– Добре! Гаразд! Ідемо до Крамоліна!

Посеред Головної вулиці, пригадує собі Дарка, що тут десь, під номером 77, живе її добра знайома, пані Робертова. Може б, дівчата хотіли з нею відвідати її? Ориська знову стає в опозицію: як, тепер, саме сьогодні?

Нічого. Дарка тільки подзвонить, запитає її, і більше нічого. Нарешті Ориська погоджується. Дарка веде їх на перший поверх ліворуч.

– Тут вона живе!

– Бійся бога, Дарко, – читає табличку на дверях Орися, – таж тут живуть якісь Енглі…

Та Дарка подзвонила вже, і тепер не залишається нічого, як тільки сходами з першого поверху, і то не як-небудь, тікати, але так, щоб аж патинки губити. Адже хтось відчинить двері і впізнає, що це учениці з «Лічеул українян» – з «ЛУ» на беретиках.

Ориська, добре вихована попова дочка, мало не плаче. Вона дякує за таке частування! Дякує за таке товариство! Це ні до чого доброго не доведе! Недарма кажуть, що до часу дзбанок воду носить.

Дарка ледве вмовляє її, щоб вона пішла з ними до Крамоліна на морозиво. Вони будуть уже серйозно поводитись. Добре? Ну, добре, Орисько? Певно, що «добре», бо все ж таки нема що й казати, морозиво є морозивом і нагода поласувати трошки не трапляється щодня.

У цукорні Лідка по-панському, по-німецькому, замовляє три великі порції. Ориська ще хвилину стежить з недовір'ям за Дарчиною поведінкою, але помітивши, як побожно Дарка збирає язичком з ложечки рожеве морозиво, заспокоюється.

Лідка з Даркою за кожним разом, як хтось минає їх столик, починають балачку словами: «Як була я у Парижі», але це тільки бавить Ориську.

Поїли, а тепер треба платити. І тут Дарка ніяк не може знайти свої гроші. Перегорнула всі книжки, повитрушувала з портфеля все, що було, аж до вчорашніх крихот з хліба, обмацала всі кишені, а грошей нема. Нема, і кінець! Гроші ж не шпилька.

– І що тепер буде? – спитала Ориська злякано. Дарка і не думає впадати в паніку.

– Я, мабуть, загубила їх або там, у тій пивничці, або як ми летіли зі сходів… Нема іншої ради, тільки ти, Орисько, мусиш заставити свою золоту сережку.

Орисьчині очі миттю наливаються сльозами.

– І треба було всього цього, Дарко! Я ж не можу заставити сережку… бо раз, що її не можна зняти, а по-друге, це пам'ятка про хресну маму… А по-третє… це страшно неелегантно заставляти речі… Так роблять тільки останні пияки і картярі… Я не можу, Дарко!

– А ми тут до ночі теж сидіти не можемо. Я зову офіціантку, Орисько!

Дарка дзенькнула ложечкою об тарілку, і вмить з'явилася коло їх столика панна, вся у білому, як медична сестра.

– Ми платимо. Три великі порції. Скільки?

Орися схоплює Дарку за руку:

– Дарко, я не буду!

– Дай спокій! – викручує Дарка свою руку, виймає з кулака пом'яті гроші і платить.

– Ти свиня! – не може стримати себе добре вихована Ориська.

– Ні, Орисько, я тільки дуже-дуже щаслива!

Ориська не розуміє такого щастя. Вона прощається з Даркою і Лідкою, бо їм до хати всього кільканадцять кроків.

– Що ми скажемо твоїй мамі, де ми були до цього часу? – запитує Дарка.

Лідці не треба довго шукати виправдання:

– Не знаєш що? Мали задачу на останньому уроці! Слухай, – спадає щось інше Лідці на думку. – Я не радила б тобі дружити з Сидір.

– Чому? Що ти маєш проти неї? – вражено і здивовано запитує Дарка.

Лідка сміється своїм ущипливим сміхом:

– Вона може бути небезпечна для тебе!

– Що ти кажеш? – не розуміє Дарка.

– Те, що чуєш! Я чула, що вона якісь заборонені книжки читає.

Дарка не має бажання розпитувати більше. Не хоче псувати собі цей безхмарний, прекрасний день у своєму житті.

IV

Перший урок у вівторок – румунська. Кожного вівторка Ориська має матовий від пудри ніс і оксамитну стрічку попід косами на голові. Ориська обожнює вчителя Мігалаке. На уроці, як вірний пес, вона дивиться йому у вічі, і кожна зміна на його лиці чи в його голосі віддзеркалюються в її покірних очах. Дарці розповідає, що їй по ночах сниться та кімната і хата, де він живе: там стіни з червоного оксамиту і високо під стелею співають золоті птахи. Дарка не може зрозуміти Ориську, не в силі приховати свого обурення:

– Орисько, я тебе знаю! Передо мною не маєш потреби прикидатися! Тебе так цікавить Мігалаке, як торішній сніг. Хочеш мати «форте біне» («дуже добре») з румунської, а перед ним граєш турка.

Тоді спокійна, побожна (кожне друге слово в неї – це «гріх») Ориська вибухла святим гнівом, майже грішним обуренням:

– Як ти можеш так говорити! Як ти можеш про мене так думати! Так… так… я хочу мати в нього «форте біне», але не тому, що ти думаєш. Зовсім не тому… Я думаю, що, може, як буду пильно вчитися, то він заговорить колись до мене під час перерви… Може… Яка щаслива його мама, що може щодня бачити його… подавати йому до столу… дивитися на нього, як він спить…

Тоді Дарка замовкає. Не може мати думки в справах, у яких не розуміється. Бо ж темним лісом для неї здається сама можливість захоплюватися на кільканадцять літ старшим професором, який ніколи не тільки не відповість на її почуття, але навіть не заговорить до неї іншим голосом, ніж до решти учениць.

Румун і цього вівторка приходить за хвилину перед дзвінком. Перші його слова до класу – справжня новина:

– Професор Мігулів повернувся вже із з'їзду істориків, і сьогодні буде вже у вас історія на другому уроці…

Дарка навчилася оцінювати учителя, тобто визначати, чи він добрий, чи злий, на підставі того, як його приймає клас. Клас прийняв цю новину з радісним вигуком. Це незаперечний знак для Дарки, що цей новий – добра людина.

Клас, з усього видно, віддає перевагу його дисципліні перед тією, що нею підміняли. А це були години самого Мірчука, або Порхавки, з природознавства, або Мігалаке.

Учитель всунув руки в кишені і став широко, немов подвійна драбина.

– Це гарно, домнішори, що так радієте з приїзду професора Мігулева, але я думаю, що знайдеться бодай одна поміж вами, що буде жалкувати за поемами такого гарного, великого сучасного поета, як Тудоряну. Хто з вас пригадує собі його вірш «Наше серце з заліза»?

Клас мовчить.

Мігалаке грається ножиком, прив'язаним на срібному ланцюжку до ременя.

– Я не хочу вірити, щоб жодній домнішорі не подобалися його балади. Я навіть певний, що знайдеться між вами дехто, що їх уважно прочитає і розповість товаришкам на уроці. Можна навіть по-українському. Наприклад, його вірш «Нам пахне крові смак солоний» – прекрасна річ! Невже ж такі байдужі домнішори до поезії?

Це був виклик, водночас глум і погроза. Признатися, що не можуть подобатися поезії поета, який називає твій народ «стадом русаків покірних» (правда, Дарка цього сама не читала, але цю фразу вона чула ще у Веренчанці від татка – татко так обурювався, що такою поезією годують українську дітвору, що аж губи в нього тремтіли), що кінець кінцем не можна любити поезію, яку не розумієш дослівно, признатися в цих гріхах – означало б до кінця шкільного року не вилазити з двійки.

– Як-то, в цілому класі не подобаються нікому поезії Тудоряну? А це що?

Він з посмішкою на вустах, але вже забарвлений тією червоною люттю, що в ньому накипіла, зробив салонний півоборот ліворуч і праворуч. Фальшива посмішка, що відкривала тільки кінчики зубів, як у мерця, була страшна при цих очах, що зовсім не ховали свого глуму і бажання помсти.

Дарка прилягла грудьми до лавки і тремтіла.

«Це нічого… Зараз котрась встане і скаже, що ми не розуміємо так добре по-румунському… І він так і не знатиме про те, що ми вже чули про «стадо русаків покірних». А я… я нова… мені можна більше, ніж будь-кому, не розуміти. Я ж приїхала з села… І він не повинен подумати собі про мене, що я знаю про «русаків»…» Хотіла заспокоїти саму себе, але в ту саму мить відчула, що тремтить мимоволі. Цілий же клас тремтить, і її трепет – це тільки рух малого коліщатка в загальному механізмі.

Учитель продовжує стояти в цій салонній, але такій грізній позі і чекає: нікому, нікому не подобаються такі високохудожні поезії?

Клас мовчить, спантеличений. Дарка добре відчуває в цій мовчанці нагромаджену за всі його уроки енергію бунту, але й відчуває інстинктивно водночас і те, що тієї енергії замало ще, що вона ще далеко не відповідає тій силі, яку дає Мігалаке його становище. Ні, поки що тут треба не відкритого, чесного бунту, а хитрощів. Як цього не розуміють дівчата?

В серці Дарки тліє дуже слабий вогник надії, що, може… може… з третьої лавки вибухне Міці Коляска якимсь дотепом і розпорошить цю напружену тишу, рятуючи себе і всіх.

На жаль, Коляска – тепер тільки маленьке коліщатко, що обертається на своїй осі разом з головним мотором.

Учитель рвучким рухом, безсилий, щоб бодай зовні опанувати собою, повертається до столу. Тоді, наче звільнена від безпосереднього впливу його лютих очей, встає Оріховська. Ще не вхопилася вона як слід за парту, як разом з нею встала і Ориська Підгірська. Учитель повертає голову до Оріховської.

– А, домнішора, – його гарне обличчя стає ще гарнішим від щирої усмішки, – слухаю вас…

Оріховська відкидає властивим їй рухом голову назад і відповідає поважно:

– Пане професоре, ми слабо розуміємо мову поета і тому не можемо захоплюватися ним…

Це й були ті хитрощі, про які мріяла Дарка.

– Так? – спитав Мігалаке, не дуже-то довіряючи, хоч справді дівчата мало що розуміли з тих поезій. – Так? То прошу сідати, домнішоро Оріховська.

Оріховська говорила від імені всього класу, але всі зрозуміли, що вона своїм виступом всю провину бере виключно на свої плечі і тільки вона одна приймає всі її наслідки.

Учитель ще й рукою дав знак, щоб Оріховська сідала, і лютим поглядом дав їй зрозуміти, що він ніколи не забуде цієї «послуги».

Ориська чекала на свою чергу.

Дарка зразу відгадала зміст Орисьчиних слів. Стиснула кулаки під лавкою і думала напружено, уперто, переконана, що її думка та її сильна воля просвердлять Орисьчину свідомість і приведуть її до пам'яті.

«Орисько, не роби цього!.. Сідай, Орисько, сідай, доки не пізно!..»

– Що ви скажете? – якось безбарвно запитав Мігалаке в Ориськи.

У класі настає така закам'яніла тиша, що чути, як чотирнадцять дівчат вдихають і видихають повітря з своїх легенів.

– Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, – немов заохочує Ориську Мігалаке.

– Єв вряв (я хочу)… – промовила нарешті Ориська. В той момент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось засвистів застережливо чи, може, здивовано з відваги Дарки.

– Пс-с-с!

Учитель, здається, не помітив цього руху.

– Коли вам важко висловитися по-румунському, то можете це зробити по-німецькому, так, як домнішора Оріховська, – додав з іронією.

Дарка кусала собі губи: «Не говори, Орисько, не говори!»

Але запізно. Запізно думати, запізно просити чи погрожувати, бо ось Ориська говорить вже ламано по-румунському:

– Я розумію «Балади та ідилії», і вони мені дуже сподобалися.

Сталося. Стеля не впала нікому на голову. Учениці сидять всі на своїх місцях.

Портрети короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Одна тільки зміна сталася, зміна, якої не було ще за секунду перед цим: кожна учениця дивиться прямо перед собою й не має відваги глянути у вічі своїй сусідці.

Мігалаке наказує Орисьці сідати, не дякує їй за цю небувалу увагу до україножерського поета, тільки регоче. Так фальшиво регоче, що Ориська відразу сідає на лавку, як печеричка.

Мігалаке, здається, не помічає зовсім Ориськи, він звертається до Оріховської:

– Домнішоро Оріховська, а ви що скажете на це, ви, що маєте з усіх предметів «дуже добре»? Як ви це собі пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє по-румунському більше, ніж ви? А може, домнішоро Оріховська, вам спеціально не подобаються поезії Тудоряну? Де густібус нон діспутандум [16]16
  Про смаки не сперечаються (латин.).


[Закрыть]. Ну?

Оріховська встає. Повинна встати, коли до неї говорить учитель.

– Прошу пана професора, я знаю не менше, ніж наші учениці знають. Можливо, що приватистки знають більше.

Мігалаке вдарив себе рукою по лобі:

– Ви хочете сказати, що я не вмію учити? Зараз переконаємося, чи приватистки знають більше… Домнішоро Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте ті поезії, що ми читали? Ви можете своїми словами переказати те, що ми у класі вивчали?

Оріховська сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих пар очей, немов це були не очі, а голки. Вона була майже готова до цього запитання, але наперед знала, що заперечить вчителеві. Щоб рятувати клас? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб, нарешті, відмежуватися від цієї попівської дочки? Адже ця обставина, що вони з одного села, робила їх в очах товаришок, незважаючи на всі інші різниці, якимись сіамськими сестрами.

Ні, Дарка не робила такого складного аналізу своїх почуттів. Просто слухалася щирого голосу своєї вдачі, що не терпіла підлабузництва та брехні.

– Ну, домнішоро?

Дарці здається, що шістнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати звідсіль світ за очі. Дарка не впізнає свого голосу – таким чужим він їй здається:

– Я теж мало що розумію з того, що ми вивчали.

Сказала і відразу упала на лавку. Так миттю покинули її сили. На чолі виступив росистий піт, і Дарка зробилася зовсім безвольною від нього. А може, це почуття безсилля не що інше, як приємна свідомість, що сталося так, як повинно було статися?

Дарка наче здалека чує ще, як Мігалаке питає:

– Що вона сказала?

Хтось переклав йому (чи не Міці Коляска?) Дарчині слова по-німецькому, а потім ще хтось по-румунському. Щось холодне і тверде стиснуло Дарку за руку: Оріховська! У цім потискові руки, крім співчуття, було підбадьорювання і подяка за поведінку Дарки перед румуном. За це Дарка була особливо вдячна. Оріховська вгадала: не співчуття їй потрібно, а підбадьорювання!

Румун говорив:

– Домнішора Оріховська зробила мені перед цілим класом докір, що я не вмію навчати. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми хвилину тому довідалися ще про щось. Ми мали класичний приклад того, що й найкращий учитель не може багато зробити, коли учениця не любить предмета і не хоче його вивчати. От маємо приклад: домнішора Підгірська і домнішора Поповіч. Панове викладачі такої думки, що панна Поповіч краще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської мови – і що з того вийшло? Вийшло з того, що слабша учениця на цілу голову переросла в цьому предметі цю нібито кращу. Пан корепетитор [17]17
  Домашній учитель.


[Закрыть], може, був кавалір молодий і гарний, і йому не годилося звертати увагу панни Дарки на те, що вона на хибній дорозі… До того ж йому платили за те, щоб він поводив себе галантно з панною. У школі учителі менш галантні і трохи по-іншому дивляться на цю справу…