Текст книги "Повнолітні діти"

Автор книги: Ірина Вільде

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 33 страниц)

– Ого! – запалив нарешті свою цигарку Оріховський. – Видно, все ж таки дуже допекли їм нащадки отих панів на портретах, коли наш вайлуватий буковинський мужик допустився аж до такого… садизму… Виколювати очі панам, що спокійно висять собі на стіні… Ха!..

– Ви там, той, не мудрішкуйте, а відповідайте на питання! – втрутився Іванчук.

– Що ж тут відповідати? Панна Сидір плаче за портретами й не бачить того, що спричинило до заколоту. В неї закриті очі на людей, що вмирають від виснаження на полях того, здається, українського, поміщика! Вона не хоче бачити людей, яких катують тепер в застінках сигуранци, бо для панни Стефи поміщик, чи статечний господар, як ви зволили сказати, ближчий, ніж отой народ, іменем якого ви так розпинаєтесь. Але вважайте, панно Стефо, що ваші розумування викличуть тільки сміх, так, недобрий сміх можуть викликати в того народу, інтереси якого ви начебто обстоюєте.

– Ви ще не знаєте, що я хочу сказати, пане Оріховський, – захищалася Стефа. – Я хочу сказати, що для нас…

– Конкретніше! – гукнув хтось з хлопців.

– Для української інтелігенції, – поправилася Стефа, – не так страшний стихійний вибух, який, я так думаю, завжди можна погасити…

– Припустім, не завжди! – кинув той самий голос, але Стефа не звернула уваги на цю репліку.

– …як та ваша організована маса, про яку ви любите говорити… Ну, що в Росії… коли б вона дірвалася до влади, перевернула б життя догори корінням, – схопившись за це порівняння, продовжувала розвивати думку. – Я ще не бачила, щоб квітувало й родило дерево, не маючи свого коріння в землі… А зрештою, в нашому конкретному випадку найважливіше – це національна боротьба, і для неї треба нам об'єднати всі сили народу, а не роздрібнювати їх, я так думаю, штучним розподілом на бідних і багатих…

– Дозвольте, дозвольте, – не дав їй докінчити думку Оріховський, – для вас соціальний розподіл – це штучний розподіл? Що ж! З ваших вуст воно звучить зовсім природно… Але я сумніваюся, чи не байдуже українському робітникові, хто його визискує: фабрикант-румун чи – я лише для прикладу – батько нашого шановного Равлюка.

Равлюк схопився, ніби його смикнули за шнурок. Вродливе, з темним пушком у кутиках лице пашіло обуренням:

– Перепрошую! Ви ображаєте мого батька, а ви його зовсім не знаєте. Ви не знаєте, як нас румуни тиснуть податками, о! Ви помиляєтеся! Ви грубо помиляєтеся! Робітникові, нашому українському робітникові, не однаково, в кого працювати. Ви б побачили, який образ принесла нам з нагоди Нового року делегація робітників нашої фабрики, і… Оце я хотів би, щоб ви побачили, який патріотичний адрес притому. Ви помиляєтеся! Ви нічого не знаєте! Ви – кабінетний патріот! Коли б ви тільки побачили той адрес, ви б інакше тоді заговорили!

Романовська замахала руками, щоб зараз, у цю мить, дати їй слово!

– А ти думаєш, що це з великої любові? Це вони, знаєш, трималися народної приказки… знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий!

Дарка не могла стриматися й розсміялася. Наталчин брат погрозив їй пальцем. Романовська продовжувала:

– Ти гадаєш, що… фабрикантові-румунові вони не піднесли б патріотичного, з румунського погляду, адреса?

– Це ж безхребетність! Це безпринципність, це… – піна виступає в кутиках рота, і Равлюк почав нишпорити по кишенях за хусточкою.

– Ні, – відповів за Романовську Роман Оріховський, – це боротьба за існування. Нашому Іванові чи Павлові з Жучки поки що вигідніше працювати на фабриці вашого тата, ніж, наприклад, на заводі Сигулєску. Це факт. Але факт і той, що й вашому батькові теж вигідніше держати в себе на роботі затурканих батраків з довколишніх сіл, ніж більш свідомого міського пролетаря… Та факт ще й той, що наш той же самий Іван чи Павло з однаковим серцем скинув би з своєї спини і Сигулєску, і, пробачте за неделікатність, вашого батечка…

Равлюк ударив кулаком по поруччю крісла, з якого щойно схопився:

– Я перепрошую!

– Нема за що, – спокійно відповів Оріховський.

– Я перепрошую! Ви хочете тим сказати, що ви ставите мого батька на один щабель з румуном?

Стефа Сидір і собі схопилася. Мережана хусточка знову забігала поміж її пальцями…

– Може, ви й мого тата…

– Сідайте, панно Сидір, – зробив Оріховський запрошуючий жест в її бік. – Ви праві. Я не бачу різниці між президентом суду румуном і українцем… Ні той, ні той у теперішніх умовах не можуть бути, хоч би й хотіли, не можуть бути порядними людьми…

– Що ви сказали? Повторіть! – у Стефи зблідли губи.

Двома стрибками Равлюк опинився перед нею. Заступив її витягнутою рукою, наче справді загрожувала якась небезпека її життю.

– Спокійно, Стефцю! Я – твій побратим. Я зумію оборонити твою честь…

– Славно! – вигукнув Гиньо. – Славно, Равлюк! Нам нічого шукати там, де ображають нашу особисту і, той… національну честь…

Усі посхоплювалися з місць… Равлюк вийняв з портфеля візитну карточку і поставив її на стіл перед Оріховським:

– Пане Оріховський, я чекаю ваших секундантів…

– Ах ви, – Оріховський оглянувся, ніби шукав дрючка, – клоуни нещасні! Ви ще будете мені тут погрожувати дуеллю? Ану-но, виносіться звідсіль! Хай це вас не ображає, панно Сидір, ваші побратими звільнили вас від обов'язку реагувати на образу… Ось поріг!

Гиньо Іванчук перший переступив його. Стефа Сидір обернулася перед самими дверима. Вона щось сказала, але так невиразно й тихо, що ніхто з тих, що залишилися, не розібрав її слів. Равлюк, якому довелося замикати процесію, грюкнув дверима.

Чути було, як вони поспішно збігають східцями вниз.

Оріховський підійшов до вікна, розчинив його, наче хотів провітрити кімнату. Наталка з схрещеними на грудях руками дивилася побожно на брата й чекала від нього слова.

Тиша ставала гнітючою.

Дарка відчувала фізичний біль у грудях. Було так, начебто чиясь рука взяла її серце в кулак і, ритмічно стискуючи, видушувала з нього кров, як сік з лимона.

Стефа Сидір була тією, що перша ввела Дарку в цей дім, а тепер дороги їх розійшлися і не зійдуться ніколи, хіба що схрестяться…

Але що ж робити, коли правда – Дарка це відчувала і розумом, і серцем – на боці таких, як Оріховські.

Роман заходився порядкувати в кімнаті. Поставив на свої місця крісла, витрусив попіл з попільнички, поправив килим на підлозі.

– Так, – сказав він, – прикро це все… Стефа Сидір, Равлюк бодай боронять свої шкури, а що між ними шукає той ідіот Іванчук? Чиї інтереси боронить він? Він блокується з сидорами і равлюками, бо його народ пригнічують румуни, і не може, дурень, пробачте, додуматися своїм курячим мозком, що без розв'язання соціального питання не може бути й мови про якесь національне визволення… Так, прикро це все. А найприкріше те, що скоріше чи пізніше потрапить до агентів міжнародного шпигунства – і пропаде хлопець ні за цапову душу! Той же самий Равлюк продасть його, і не за тридцять сребреників, а за тридцять грошів! Вони те вміють: вигортати чужими руками каштани з печі… Ну, – знову той рух від чола по голові, – досить політики на сьогодні! А ви, – він обвів поглядом кожного зокрема, – зробіть собі один висновок з сьогоднішніх, з дозволу сказати, зборів: якнайбільше вчитися і читати, читати і вчитися. Бо поки що, – ви чули, як Равлюк обіграв той «патріотичний» адрес, – вони хитріші за вас! А тепер, Наталочко, чаю! Тільки міцного!

* * *

Коли Дарка вийшла від Оріховських, сонце вже добре перехилилося через обруч зеніту. Важке враження від зборів і їх фіналу не залишало Дарку. «Так і батьки іноді, – роздумувала, – цураються дітей, коли ті – великі негідники, але це не означає, що вони не терплять з приводу такої розлуки…»

Нічого критися: Дарка сумувала за Стефою Сидір. За тією шкільною Стефою. Знала дуже добре, що цей біль – по той бік здорового глузду й логіки, а проте було їй важко. Вже жаліла, що не пішла до Стефка. Данко зумів би скерувати її думки й почуття у протилежний бік. Ба навіть більше. Дарка певна, що коли б він сам розповів їй про свою зустріч з панною Джорджеску, то подав би це в такому освітленні, що Дарчині ревнощі розвіялися б, як досвітні тумани.

А втім, ще є час. Ще можна б попробувати збігати до Стефа. Ні! «Притримував її за лікоть та нахилявся над нею, що аж їх голови майже сходились…»

Для чого це? Музичні інтереси вимагали цього?

Не знаючи, як впоратися з тими важкими думками, що з двох боків, від Данка і Стефи Сидір, натискали на Дарчине бідне серце, вибралася Дарка в парк – лісок на Домнику.

Піднімалася стежкою все вище й вище, а перед її очима розгорталося щораз ширше коло зеленого царства. Дерева зблизька здавалися ще зовсім зеленими, але коли дивитися на їх крони згори, то видно було, ще берізки набрали вже жовтуватого, як лампове світло, кольору, клени зайнялися рум'янцем, ніби памороззю, а листя дуба кучерявилося сильно від того, що починало вже всихати.

Все південне узбіччя гори, до самого вершечка, покривали кущі калини та горобини. Згори здавалися вони вогнищами червоних полум'яних квітів. Коли б людьска рука хотіла перенести їх на полотно, то художника обвинуватили б у неприродному згущенні фарб.

На незаліснених місцях росли квіти. Дрібні, але збиті пучечками, на високих бильцях, то повзучі, жовті, то знову білі, ніжні, на тонесеньких, як волосинки, ніжках. Були це осінні квіти, що не любили ні холодка провесни, ні літньої спеки, а тільки лагідну температуру золотої осені.

З гори Домнику здавалося, що місто лежало на дні велетенської миски, облямованої густими садами передмістя. З висоти, на якій знаходилася Дарка, не можна було розрізнити вулиць. Усі вони були такі вузькі, що губилися в зелені, як стежки в лісі. Дарка ніяк не могла знайти хату, де жив Данко.

Бачила його очима душі в малій, темнуватій від зелені за вікном кімнаті: стоїть перед старовинним дзеркалом і причісує свій вихрястий чуб.

Ах, боже ти мій, чому старовинне дзеркало? Чому гребінь і дзеркало, а не скрипка і смичок?

Постояла Дарка на шпилі гори, пізніше видряпалася на кам'яну брилу, піднялася на півтора метра ще вище.

Поглянула ще раз з пташиного польоту на квадрати парків, голубу стрічку Пруту, на писані верхи метрополії, на білі лінії головних магістралей, на горбки й долини рідного міста, зітхнула журно і почала спускатися вниз.

Від річки тягнуло прохолодою, а татко, напевно, давно полагодив свої справи й чекає на неї.

На ратуші вдарило чверть на сьому.

Татко справді чекав уже Дарку. Ходив з закладеними за спиною руками перед центральними дверима вокзалу – туди й назад, туди й назад.

Коли побачив Дарку, так зрадів, що їй аж соромно стало. Коли б знала, що вона потрібна йому, чи волочилася б без мети по Домнику?

– Я вже свої очі видивив за тобою… Тільки з'явиться яка-небудь жіноча постать у світлому, так і думаю, що це вже ти. Вже мені аж очі заболіли від напруження. А як же ти там? Бачилася з товаришками? Була, може, у Дутків? Їла що-небудь? Не голодна?

Дарка почувала, що коли татко не перестане, то вона не витримає і розплачеться. На щастя, татко взявся саме виносити Дарчині речі із сховища. Непокоїло його, що, крім трьох великих пакунків, у неї ще й торба з їжею. А чи не можна б оту торбину прикріпити до меншої валізки, га?

Дарка почала допомагати таткові. Обоє понагиналися над валізкою, а коли Дарка випростала спину, то побачила по той бік вокзалу Наталку з братом і Стефком Підгірським. Усі троє – чоловіки по боках, а Наталка всередині – ішли просто до них.

Як же втішилася вона появою Стефка!

Не тямлячи себе, вона не дала їм перейти вулицю. Побігла їм назустріч, відразу припала до Стефка. Серце їй говорило, що він приходить як посланець від Данка. Стефко (яким несхожим на себе виглядав він у довгій рясі й чорному ширококрисому, як у монахів, капелюсі), збентежений таким привітанням, шепнув їй несміливо, що насамперед треба познайомити татка з Романом Оріховським.

Коли хвилину пізніше татко з Оріховським метикували над тим, чи безпечно прикріплювати торбину до валізки, а Наталка розглядала архітектуру вокзалу, начебто вперше бачила його, Стефко одним духом прошепотів Дарці:

– Він дуже ображений, що ти йому не дала знати. Дізнався випадково від Лідки. Сьогодні в них якраз обговорення програми концерту… Як зможе вирватися, то, може, ще прийде. Просив передати привіт і ще раз нагадати, що він дуже ображений на тебе…

– Скажи йому… передай йому… – не знаходила слів Дарка.

Можливість зустрічі з Данком зовсім сп'янила її.

– Що з тобою? – спитала Наталка. Вона ще запитала щось Дарку, а та відповіла їй невпопад.

– Наталю, якби ти знала…

– Не вмієш ти володіти собою, а це – погана риса, – півголосом зробила їй зауваження Наталка. – Але я рада, що ти не плачеш.

Роман Оріховський втрутився в розмову:

– Підемо, Наталочко. А то ти сьогодні досить перехвилювалася. – І, взявши сестру під руку, заговорив до Дарки: – Я приніс вам щось почитати, але з тим треба бути обережною. Невеличка брошурка поки що. Як приїдете на різдво – поговоримо.

Татко, перегнувшись, ніс Дарчину велику валізу. Оріховський пішов виручати татка. І тільки одна Дарка помітила, як зручно переклав Роман брошуру в чохол валізи.

До відходу поїзда залишилося ще сім хвилин. Першим покинув перон Стефко Підгірський. Попросив пробачення, що мусить спішити, бо там його взиває вечірня молитва. Оріховські теж вважали за потрібне останніми хвилинами поступитися таткові.

Дарка стояла на східцях вагона. Татко дивився на неї знизу вверх, а вона, витягнувши шию і примруживши очі, дивилася десь понад його головою.

Нарешті кондуктор попросив домнішору зайняти місце у вагоні, бо зараз поїзд рушить.

Дарка ступила крок назад, але руки з поруччя східців так і не прийняла. Тепер і татко здогадався, що вона ще когось виглядає.

– Ще хтось мав прийти тебе проводжати? – спитав по-товариському, хоч Дарчине вухо впіймало і нотку докору.

– Ні… так…

Татко без слова поклав свою руку на Дарчину. Тепер і татко дивився разом з Даркою в бік входових дверей. Він, безперечно, був би від душі радий, коли б перший міг сповістити Дарці добру новину. Та той, очікуваний, не являвся. Свисток чергового. Останній потиск руки. Поїзд рушив. Татко попробував держати ногу з поїздом. Пройшов декілька кроків – і поїзд обігнав його.

Дарка побігла у вагон. Коли виглянула у вікно, татка не було вже видно. Стирчав тільки дзьоб водокачки.

Дарка вперше в житті їде на південний схід від Чернівців. Досі знала вона тільки одну дорогу: через Лужани, Кіцмань, на північ до Веренчанки.

Щоб відірвати свої думки від татка, якого залишила на поталу Манілу, від мами, з якою так стримано попрощалася, від Данка, від Стефи Сидір, Дарка починає думати, якою покажеться їй та румунська земля, що про неї стільки наплескала їй Ориська.

Та й тут не зовсім пощастило Дарці. Саме на кордоні Буковини й регату застукала Дарку ніч. Прийшла вона якось раптово.

Люди у вагоні почали засвічувати свічки. Дарка згадала, що й у неї про всякий випадок є дві воскові свічки у валізі.

На якійсь зарослій диким виноградом невеличкій станції, що в тьмяному освітленні з вікна поїзда мала вигляд альтанки, сіла у вагон група лісорубів, а з ними і якийсь старий гуцул з туго напакованими бесагами через плечі.

Румуни всі, як один, були смагляві, чорноокі, довгообразі. У нерівному світлі свічок здавалися схожі один на одного, як брати-близнюки. Одягнені були дуже бідно. Одні, в чорних сукняних безрукавках, виглядали ще сяк-так, а інші, у купованих піджаках, були облатані, як старці.

Дарка звернула увагу на буковинського гуцула. Його ясні втомлені очі висловлювали біль, якому немає розради. Біле волосся довгими рідкими пасмами спадало аж до плечей. Не звертаючи ні на кого уваги, він сперся на ціпок і, здавалося, зовсім не цікавився, що навколо нього діється.

Лісоруби, як видно, поспішаючи на поїзд, не встигли й повечеряти, бо тепер ділили поміж собою кукурудзяний хліб і бринзу.

Раптом у передніх рядах вагона зчинився шум.

– Ревізор… ревізор… – прошелестіло з уст до уст.

Дарка приготувала свій квиток. Дядько з Буковини вийняв з-за пазухи хустину і поміж різними папірцями теж почав нишпорити за квитком. Лісоруби, не перериваючи вечері, переглянулися поміж собою.

– По скільки?

– По сім…

– Ба чи не замало? Га? Якби так – по десять?

– Давай і двадцять, як маєш… Я кажу: по сім. Це ж не старший, а той цуцик…

– Правда, по сім.

Він простягнув долоню, в яку почали втискуватися гроші, як у копилку.

Для Дарки картина була ясна: лісоруби їхали без квитків і оце тепер збиралися ублагати ревізора. Дивувало її лише те, що вони одверто торгуються поміж собою, так без страху поводяться. Коли наблизився ревізор, вони ще завзятіше взялися за свій малай і бринзу. Один з них, той, що збирав гроші, не підводячись навіть з місця, ткнув жмутик банкнотів ревізорові в руку.

Ревізор, такий же самий чорноокий, з блискучою оливковою шкірою, як і вони, тільки куди повніший і круглолиціший, підозріло пом'яв гроші в кулаці.

– Мой, хлопці, беріть самі, чи не замало?

– Знаємо… Досить, досить!

Гуцул німо, з якоюсь болісною покорою простягнув ревізорові свій квиток. Той подивився і схопився за голову.

– Ай… ай… такий старий, а такий ще дурний!.. Де ж твій розум був, діду, коли ти брав квиток?

В очах старого з'явився страх. Він розгублено дивиться то на ревізора, то на квиток.

– Недобрий? – стривожено спитав ламаною румунською мовою. – Недобрий? Як же ж недобрий, паночку? Таж я його в касі на вокзалі брав…

– Він хоче додому. Відішліть його додому, пане ревізоре, – реготав кондуктор.

Лісорубів, видно, прикро вразив насміх кондуктора над старим. Вони перестали їсти й почали пояснювати гуцулові, що його квиток бун [67]67
  Добрий, годящий (рум.).


[Закрыть]. Хай він собі спокійно їде – чах… чах… І не звертає уваги на кондуктора, бо то все одно, що тьфу – і нема!

Дядько ніяк не міг розуміти, в чому справа. Якщо квиток дійсний, як кажуть ці добрі люди, то чого ж тоді ревізор брався за голову? Навіщо ж тоді ревізор налякав його?

І лише Дарка пояснила йому українською мовою (дядько як почув рідне слово – відразу пояснів), що його квиток справді дійсний. Тут все в порядку. Справа лише в тому, що ревізор був ображений на дядька, що той по-дурному купив квиток відразу до Бухареста замість купити до половини дороги й притому самому скористатись і дати трохи заробити панові ревізорові.

– Інтеледж! – стукнув його кондуктор пальцем по лобі.

– Ага-га, – притакував дядько. Його хвилинне задоволення від того, що йому не загрожує жодна халепа, тепер минуло, і обличчя прибрало суворий, недобрий вираз. – Ти, мой, – відкинув він з розмахом руку кондуктора, – прибери свої пальці мені з чола, аби я не обернув бука другим кінцем!.. Дотепер не був я шахраєм та й відтепер не гадаю ним бути… Гаддя ви сорокате!

– Що старий плете? – запитав кондуктор у Дарки. Вона згадала, як перекладала Ляля Альфредові слова Костика, то й собі скористалася цим методом:

– Він каже, що іншим разом сідатиме до поїзда з перонним квитком…

– Ну… – косо глянув на нього кондуктор, – а знаєш, чим може скінчитися? Квитка треба брати, а то ти, свиня, ще можеш десь ляпнути, що я тебе намовляв без квитка сідати. Квитка треба, але неповного, зрозумів? Квиток потрібний, бо держава не думає тебе, смердючого, задарма возити…

– Видите, яка напасть? – гуцул для більшої безпеки пересів до Дарки, відчуваючи в ній свого захисника. – Трохи що не оштрафували за те, що взяв квитка. Ви скажіть мені, панно, що за порядки тепер настали і чи довго гадають вони панувати над нами?

Дарка, не зовсім певна, чи кондуктор не розуміє по-українському, утрималася від відповіді на таке гостре питання. У свою чергу, вона розпитала дядька, куди це він їде, бо здається їй, що він небагато подорожував у своєму житті.

– До сина їду, панно! Вже другий рік служить там при війську. Ось почитайте. – Він знову виймає із-за пазухи хустину і шукає там папірець з адресою сина. – Бухарест, правда? Адіть, пише, фурт, пише, аби до нього хтось приїхав. Каже: або приїжджайте хто до мене, або відберу собі життя, а потім щоб-сте не жалували за мною. Тяжко йому там, панно! Мови не розуміє. Вони йому кажуть «дряпте», а він не знає, чи то вліво, чи вправо… А там, знаєте, не так ногу поставив – і вже буки…

– Хіба й досі б'ють?

– А ви хіба не знаєте? Б'ють… Ой, б'ють, били б їх на тому світі!.. Перевертають на лави й порють палицями, як ціпами. Хто слабкого серця, то мліє, а тоді його відливають водою і далі б'ють… ніби стільки наказано. А чого ж би так народ тікав з війська? Адіть, як потім штрафують, а все одно тікають… Невитримання, панно! Так і мій Петро. Ая! Син нібито мій. Пише: або приїжджайте і привезіть трохи грошей моєму начальникові, або наймайте службу божу за упокій моєї душі, бо аус мені тут. А звідки грошей взяти, коли від податків не можна обігнатися, як від скажених псів… Тримала моя стара кілька золотих дукатів… ще від прабаби своєї собі на похорон… та їх дала… «На, – каже, – вези. Мене поховаєте в чому-небудь, аби тільки він собі, борони боже, не наклав руки на себе…»

На якійсь зупинці, що навіть не була освітлена, тільки вийшов хтось з ліхтарем до поїзда, зійшли лісоруби. У вагоні стало майже порожньо.

Гуцул витер лавку полою сердака.

– Кладіться, панно, ви не привичні не спати. Ая. Кладіться, а я постережу ваші речі.

– То ви лягайте самі, бадіко [68]68
  Дядьку.


[Закрыть], бо я їду на певне місце, а вам, хто знає, де прийдеться наступну ніч перебути… Мене чекає ліжко, та й дорога вже мені недовга…

– То як недовга? А ви хіба не їдете до Бухареста? – на лиці дядька відбився такий переляк, що Дарка пожаліла своїх слів. Здається безпомічною дитиною. Випадок з ревізором зробив його недовірливим і відібрав решту впевненості у свої сили.

– Ой, як же я заїду без вас, моя золота? Та я всю надію мав, що ви їдете разом зі мною… А тепер я став, як серед води… Зажурили-сте мене, панно, так, що й сказати вам не вмію… Ой мамо моя, та вони мене там чисто оциганять!

– Не оциганять, бадічко, тільки ви не давайте нікому пізнати, що маєте трохи грошенят. А квиток вас завезе аж до самого Бухареста.

– Ой, завезе… завезе… возив би їх вже на той світ… А ви на мене не дивіться та й не беріть собі до серця того, що сказав. Чоловік думає, що тільки його клопіт найважливіший, а то в кожній хаті по букаті. От дивлюся на вас та й думаю собі: та хіба добро вигонить вас з хати, з рідного краю, від тата-мами? А я гадаю, що то тільки моя біда найперша…

І, так приговорюючи, примусив-таки Дарку лягти на лавку і взяти замість подушки його тайстру. Тільки вклалася, як зараз же заснула. Сон був неспокійний, але кам'яний, наче під наркозом. Коли прокинулася, вже сіріло. Бадіка сидів на тому самому місці, підперши підборіддя посохом, в тій позі, що його залишила Дарка вночі.

За вікнами простяглися безконечні лани кукурудзи.

– Мошії, – пояснив дядько.

Дарка знала від домнула Локуіци, що таке мошії. Це величезні простори землі, яку місцеві поміщики, так звані бояри, обробляли за старими панщизняними традиціями. Селяни були такі бідні, що силою обставин були змушені ходити до пана на роботу, а пан за допомогою своїх орендарів і корчмарів, яких мав у кожному селі і які, по суті, були його агентами і в усіх інших справах, керував так, що заробіток за ціле літо опинявся в шухляді орендаря. Ограблений селянин, не маючи іншого виходу, вже взимку продавав за мізерну плату свої руки на наступне літо. Одним словом, селянин був завжди у становищі пайового боржника. І навіть коли такий бідолаха вмирав, то борг його переходив на дітей.

Поїзд наближався до якогось села. Низькі, часто не побілені хатки-ліплянки робили дуже прикре враження. Не пожвавлювали цієї сумної картини ні виноградники, ні квіти, які росли тут вільно на подвір'ях. Доказ того, що в цих господарствах немає навіть і курки. Єдиними господарськими будівлями були кошниці з вербового пруття і чотирикутні загорожі для овець, які, мабуть, на снігу й зимували. Лише де-не-де вистрілювали з-поміж цієї мізерії пишні, побілені, ще й розмальовані хати під цинком, з високо обведеним, виліпленим і побіленим плотом.

– Видите, панно, нігде люди не живуть однаково. Я часом, прости мене господи, думаю: не знати, чи там, у раю, всі рівні?

Поїзд зупинився. До поїзда підійшли підлітки і старі жінки з коновками вина. Темно-фіалкове вино сочилося у них поміж пальцями, по склянках, які тримали в руках, а вони ходили від вікна до вікна, закликаючи:

– Чіне врей вінул? Вінул! Вінул!

До вагона ввійшов цілий гурт заробітчан, як можна було здогадуватися по мішках збіжжя, що їх втягнули за собою. Були ніби рідними братами лісорубів: такі самі вродливі, смагляві, блискучошкірі та чорноокі, лише дуже обдерті. Ознака того, що ніколи їм було за роботою займатися латанням одягу. Згодом у вагоні запахло дешевим вином. Тепер Дарці було ясно, чому вони всі такі веселі. Всі вони, не виключаючи й жінок, були злегка напідпитку.

Сивий патріарх з смолястими бровами продовжував історію про якогось Йону. І хоч, власне кажучи, в тій історії не було нічого смішного, компанія аж головами похитувала, а жінки товкали кулаками чоловіків у плечі, як у барабани.

– Я йому кажу: «Чому не женишся, – пробачте на слові, – свинтуху?» А він каже: «З чим буду женитися? З голою, – пробачте на слові, – гузицею? Як зароблю гроші, тоді й оженюся. Іду, – каже, – на мошію, а ви мені підбирайте тут молодицю». Я думаю, – пробачте на слові, – що мав діло з розумною людиною, і я, правда, став підбирати молоду. Не молода вона така, бо вже тринадцять років, як вдова, але для Йони, так як він, пробачте на слові, норовистий, то в самий раз. Молода готується до весілля, а Йона не показується. Вже й жнива скінчилися, а Йони нема. Хата лободою поросла. На стрісі висіявся овес і вже доспіває… З підвіконня виросла черешенька, а Йони нема…

Хтось недовірливо кашлянув. Оповідач образливо замовк, запихкав своєю люлькою.

– Говоріть, мош Штефане, говоріть…

– Коли я брешу, то чого ж мені говорити? Я можу й мовчати. Мені не треба цієї історії, бо я її знаю… Як кажу, що черешенька виросла на вікні, то виросла. Я ж не сказав: ні дуб, ні смерека, а черешенька. Навіть «черешня» не сказав…

– Правда, мош, правда. А черешенька може бути й завбільшки з мізинний палець… То той злодій щось покашлює тут, рот би йому скрутило… Розповідайте далі, мош Штефане, розповідайте, як ви за свата були Йоні…

– А це то я можу розповісти, я тільки не люблю, як мене хто, пробачте на слові, за дурня має… На чому я став? Отож повернувся Йона…

– Таки повернувся, сердега! І що далі?

– А ти не спіши. Треба все по порядку, так, як історія була. Бо я брехати й не вмію, і не люблю. Коли кажу черешенька, то так і розумій: черешеньку, що вилупилася тільки з зернятка, завбільшки з мізинний палець, а не дерево, з якого тобі труну робитимуть… На чому я став?.. Ага! Отож приїхав Йона та й просто до мене. До хати не може дістатися, бо кропива та будяки не пускають… Прийшов по косу, а я йому кажу: так і так. Молодиця жде вже. Купи лише цуйки [69]69
  Горілки.


[Закрыть]– і просто до попа. Він так зрадів, кажу вам, так зрадів, що аж шапкою об землю кинув…

– Мо', п'яний був, – втрутилася якась молода жінка незадоволено. Могло здаватися, що заздрила тій удові.

– І які ви, їй-бо! І що за люди настали! Як же п'яний, коли щойно вибирався по цуйку? Прислухувалися б краще до того, що розповідаю, а то потім вирветься, пробачте на слові, як теля… Отож пішов він на радощах по цуйку до корчми. В корчмі, звісно, восени коли без людей? І почав він на радощах, що жениться, частувати народ і дочастувався до того, що позичив п'ять леїв до рахунку у мого кума… А я нічого не знаю. Хоча б мене як свата запросив, чорт неголений, пробачте на слові, так ні! Сиджу собі під хатою, а він ось іде… Зелений, стягнутий, як би днину мок з коноплями, пробачте на слові. Прийшов і стоїть переді мною, як стовп. Хоч би словечко промовив. «Ти що, – вже сам питаю, – онімів чи блекоти об'ївся»? А він каже як каже: «Прийшов вам сказати, що, – каже, – замикаю свою хату, – каже, – на прут, а сам іду до пана, щоб перезимувати там де-небудь у стайнях, а їй перекажіть, що як може, то хай ще одну зиму почекає на мене».

– І чекає? – обсіли діда жінки. – Падоньку ти мій, скільки ж їй тоді років? І хочеться їй ще одну зиму чекати!

– Ага… га… а ти б не втерпіла!

– Та таки не втерпіла б…

– А вона, бач, яка гречна, чекає… «Вже тепер, – каже, – як вернеться він з мошії, піду сама зустрічати його… І вже я буду купувати цуйку…»

– Ох, та цуйка, цуйка… Ви й не кажіть, діду! Наш мужик за вино й горілку і рідну маму продав би! От чули самі: гарував, як віл, ціле літо, а за день пустив усе в корчмі… Женитися мав – і фю-ють! Пішло все за вином і цуйкою, згоріла б вона!

– А ти, Маріоро, чого гарячишся? Твій чоловік не п’є, небого… лише у суботу…

– Ага, не часто, зате здорово! А ви послухайте, яка чудасія сталася минулої весни в нашому селі… Забаглося нашій пані купатися у вині…

– Не може бути, Маріоро, не може бути, дочко, – занепокоївся старий.

Дарка не могла збагнути, що його непокоїть: чи те, що пані стільки вина перевела, чи, може, те, що Маріора розповіла цікавішу від його історію.

– Як же не може бути? – грізно лупнула на нього очима Маріора. – Як же не може бути, коли я розповідаю? Служить моя рідна сестра у тієї пані, то не вигадала ж… до того ж ціле село знає про це!

Мош Штефан завертівся на лавці.

– Я ж не кажу, що не купалася, але щоб у чистому вині – пробач на слові, не вірю… Не кажу «брешеш», але не вірю. Сам не люблю брехати і на другого не кажу, але все-таки не вірю… Може, долила до купелі літру-дві… ну, може, п'ять… Знаєш, пани люблять різні витребеньки, але щоб аж купалася!..

Розгнівана Маріора встала і взялася в боки. Можна було думати, що кинеться з кулаками на моша Штефана.

– Що ви будете мені тут говорити «долила», коли вона купалася у вині!.. Наказала викотити з льоху бочку вина, розбили чіп, і загадала дівчатам занести відро на кухню… Підогріли їй його там, а звідтіль червоне, як кров, та просто у цебер, і вона влізла туди голісінька…

– Ну й ну! – пішло поміж чоловіками. – Стільки добра перевести!..

– Не бійтеся, не перевела ваше добро! Три чи чотири дні покупалася отак пані, а на п’ятий прийшлося їй кудись їхати… Видно, мусила радісна новина бути, бо їй наче хвіст запалився… І з челяддю жартує, і фурманам наказала на обід м'яса зварити… А там на радощах скликала слуг та й каже: «Можете вино з цебра випити, хай не чекає мого повернення».

– І пили? – з острахом запитала якась старша жінка.

– Дівчата не пили – гидилися, а мужики дудлили, як свині…

– Свят, свят, свят! – перехрестилася стара жінка.

– І хоч би, свині, перекип’ятили його, та ні! А ви говорите, мош Штефан… Та мужик за вино й цуйку рідну маму продасть!..