Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

20. СОТИ Й МИША

У старій їхній колонії Падуб посідав важливе місце. Він із великою мужністю виконував щонайтрудніші доручення Треари, тож Головний Кріль цілковито покладався на нього. Хоча того незабутнього вечора Падуб із власної ініціативи прискочив, щоб арештувати Кучму, але помстивим він не був. Просто він не терпів неладу, сам завжди неухильно виконував свої обов’язки й вимагав того ж від інших. Тверезомислячий, непихатий, сумлінний, хоч і не дуже, як на кроля, здатний на витівки, він був природжений заступник ватажка. Коли Ліщина й П’ятий задумали втечу, вони і в думці не припускали зманити Падуба з собою. Просто так капітан нізащо не покинув би колонії. А тепер він – біля підніжжя Вотершипського пагорба! Та ще в такому жалюгідному стані! Диво дивне, неймовірне диво!

Упізнавши в тому нещасному створінні капітана Падуба, Ліщина й Кульбаба так були вражені, мовби натрапили на білку в норі чи на струмок, що тік нагору. Вони не повірили своїм очам. Так, плакав і гукав Кучму не Чорний Кріль з Інле, але дійсність – капітан Падуб під Вотершипом – теж лякала своєю незбагненністю. Що привело його сюди? І як він допустився до такого стану?

Ліщина зібрав усю свою мужність і отямився. Зараз було не до з’ясування, що й до чого, – треба було спершу зробити найнеобхідніше. Їм випадало вертатися додому поночі й відкритим полем, та ще довести до нір Падуба, що тхнув кров’ю, ридав безперестанку і, чого доброго, ще й не зможе йти! Що коли по його сліду вже йде горностай? Не можна було втрачати й хвилини!

– Біжи приведи Кучму! Скажи, що тут капітан Падуб! – попросив Ліщина Кульбабу. – Вероніка хай негайно вертається до нір і скаже всім, щоб ніхто не смів бігти нам назустріч. Допомогти ніхто нічого не зможе, то й ризикувати марно не треба.

Не встиг Кульбаба щезнути в пітьмі, як Ліщина вчув: щось іще ворушиться в живоплоті! Але він ще й не подумав, що воно там таке, бо цієї ж миті з'явився ще один кріль і, кульгаючи, наблизився до Падуба.

– Допоможи нам, – звернувся він до Ліщини. – Ми з капітаном набідувалися, а він же ще й хворий! Нам би заховатися в нору!

Ліщина впізнав його: це був один із тих двох кролів, що разом із капітаном Падубом хотіли арештувати Кучму. Але імені його Ліщина не знав.

– Як ти посмів сам заховатись, а свого капітана лишив напризволяще? – суворо спитав його Ліщина.

– Я сховався, коли почув, що ви йдете, – відповів кріль. – А капітана ніяк не міг зрушити з місця. Я подумав, що ви – елілі! Що ж мені було – пропадати задурно з ним разом? А я зараз такий кволий, що й миші не подужав би!

– Ти знаєш мене? – спитав Ліщина. Але капітанів помічник не встиг відповісти, як із пітьми виринули Кульбаба з Кучмою. Кучма спочатку витріщився на Падуба, а тоді присів і торкнувся носом його носа.

– Падубе, це я, Тлайлі! – сказав він. – Ти кликав мене?

Падуб не відповідав, тільки невідривно дивився на Кучму. Той глянув на другого кроля.

– А хто це прийшов із ним? – спитав він. – Ой, це ти, Дзвіночку! Скільки ще вас прийшло?

– Більш нікого, – відповів Дзвіночок. Він хотів ще щось додати, але тут заговорив Падуб.

– Тлайлі, – вимовив він. – Ми таки знайшли тебе!

З великим зусиллям він спромігся сісти на задні лапи й подивився довкола.

– А ти – Ліщина, правда? – спитав Падуб. – А це… ох, я згадав би хто, коли б не почувався так кепсько.

– Це Кульбаба, – пояснив Ліщина. – Слухайте… Я розумію, що ти зморений, але нам не можна тут лишатися. Це небезпечно. Зможеш ти дійти з нами до наших нір?

– Так, я вже зможу йти, – відповів Падуб. – А далеко туди?

– Не дуже, – сказав Ліщина, думаючи, що навряд чи Падуб зійде на крутий схил.

Багато часу й зусиль забрала в них ця дорога. Коли зійшов місяць, Ліщина побачив у місячному світлі Чашечку – малий вибіг їм назустріч.

– Ти чого це прибіг? – суворо спитав його Ліщина. – Я ж сказав Вероніці, щоб усі сиділи в норах!

– Вероніка не винен! – сказав Чашечка. – Ти захистив мене біля річки, Ліщино, і я вирішив піти пошукати тебе зараз. Та й нори ось вони, поруч! А це з вами справді капітан Падуб?..

Надбігли Кучма й Кульбаба.

– Ось що я скажу, – заговорив Кучма. – Цим двом потрібен відпочинок, і то надовго. Може, хай Чашечка й Кульбаба візьмуть їх із собою в порожню нору й побудуть коло них, скільки буде треба? А решта хай не турбує їх, аж поки вони піддужчають.

– Авжеж, так буде краще, – погодився Ліщина.

Ось вони вже й дострибали до глоду. Всі кролі сиділи надворі, чекаючи й перешіптуючись.

– Усі мовчіть! – звелів Кучма, перш ніж будь-хто встиг подати голос. – Так, це Падуб, і Дзвіночок із ним, а більш нікого. Вони дуже слабкі, їх не можна турбувати. Ось цю нору ми віддамо їм. А зараз я сам іду під землю, і ви всі йдіть спати, якщо у вас лишилась хоч крапля здорового глузду.

Але перш ніж полізти в нору, Кучма обернувся до Ліщини й сказав:

– Цього страшного вечора ти пішов назустріч небезпеці замість мене. Я цього не забуду, Ліщино!

А Ліщина не забув про Жостірову лапу і взяв його з собою в нору. Рана вже загоювалась, і Ліщина невдовзі спокійно заснув.

Наступний день видався теж спекотний, безхмарний. Ні Чашечка, ні Кульбаба не вийшли на ранковий сильфлай. Після паші Ліщина безжалісно повів усіх кролів до букового гаю і сказав рити далі. Розпитавши Суницю про те, як була зроблена велика нора в його колонії, Ліщина з’ясував, що стелю там тримало не тільки бічне коріння, а й коріння, що йшло прямовисно вниз, у долівку.

– Прямовисних коренів там небагато, але вони важливі, – пояснив Суниця. – Вони тримають велику масу землі. Без них стеля завалилася б після зливи.

Ліщина й Кучма спустилися з Суницею під землю. Перша нора нової колонії починалась між коріння одного з буків. Поки що, власне, вся колонія зводилась до невеличкої, невивершеної печери з одним-єдиним входом. Кролі взялися до роботи, намагаючись розширити нору, влаштувати залу під корінням і вирити із зали вгору другий хід, який виводив би в ліс.

Раптом Суниця перестав рити й затупцював поміж корінням. Він нюхав, покусував, утоптував землю передніми лапами. Ліщина подумав, що той, може, стомився і це так відпочиває, ніби працюючи, але незабаром Суниця вернувся до Ліщини й Кучми і сказав, що у нього виникли деякі міркування.

– Бачите, – сказав він, – тут немає такого великого розгалуження міцних коренів, як було у нас там. Навряд чи нам пощастить натрапити на таке саме розгалуження тут. Проте ми можемо чудово обійтися і тим, що маємо.

– А що ж ми маємо? – спитав Ожина, що саме спустився згори.

– Маємо кілька товстих коренів, що йдуть прямо вниз, їх тут більше, ніж у залі в тій колонії. Найкраще буде рити землю навколо них, а самі корені лишити – ні в якому разі не перегризати! Вони пригодяться нам, якщо ми хочемо спорудити залу.

– Отже, в залі ми скрізь натикатимемося на ці товсті, прямовисні корені? – розчаровано спитав Ліщина.

– Ну то й що? – сказав Суниця. – Зала від цього аж ніяк не стане гірша. Ми спокійно зможемо обминати ці корені, й вони не заважатимуть нам розповідати казки. Вони й зігріватимуть залу, і звук проводитимуть із поверхні, а це теж може стати нам у пригоді.

Побудова зали, яку кролі вже встигли наректи Сотами, стала своєрідним тріумфом Суниці. Ліщина обмежився тим, що організовував копачів, а всі інженерні клопоти полишив на Суницю. Робота велась позмінно: кролі, що попрацювали якийсь час, виходили на поверхню попастись, побавитись та просто полежати на сонечку. День хилився вже до вечора, і весь цей час довкола панувала тиша, якої не порушували ні люди, ні трактори, ні навіть худоба. Кролі дедалі більше цінували цю перевагу, здобуту завдяки прозірливості П’ятого. Надвечір почали проглядати обриси великої зали. У північній її частині букові корені утворили щось ніби несиметричну колонаду; в центрі був відкритий простір, а далі, де не було опорних коренів, Суниця подекуди лишив блоки неторканої землі, тож вийшли наче земляні колони, які поділили південну частину зали на чотири затишні ніші. З цих ніш вузькі ходи вели до кролячих спалень.

Ліщина був задоволений – він бачив, що колонія буде просто чудова. Разом із Срібним вони вмостилися біля входу в тунель, коли це хтось застережливо тупнув лапою, залунали вигуки: «Яструб! Яструб!», і кролі сипонули до криївок. Ліщина і так був у безпеці, тож нікуди не втік, тільки з-під лісової тіні став спостерігати за осонценими обширами трави. Ось він побачив боривітра: опустивши облямований чорними пір’їнами хвіст, птах ширяв, вишукуючи здобич.

– Невже отакий малюк посміє напасти на кроля? – спитав Ліщина, побачивши, що птах опустився нижче й знов завис у повітрі.

– Може, й не посміє, – відказав Срібний, – але ж і ти не зважишся вийти зараз на пашу?

– А я залюбки став би на герць із яким-небудь елілем, – пролунав за їхніми спинами голос Кучми, який виліз тунелем нагору. – Надто вже ми всіх боїмося! Звісно, з яструбом не дуже позмагаєшся, особливо коли він падає на тебе з висоти. Хижий птах може подолати й великого кроля, якщо нападе зненацька.

– А бачите мишу? – раптом сказав Срібний. – Он там! Бідолашка!

Недалеко від їхньої нори в невисокій траві сиділа полівка. Вона, очевидно, зайшла надто далеко від своєї нірки й тепер не знала, як їй бути. Тінь боривітра ще не впала на неї, але раптове зникнення кролів змусило її насторожитись; вона завмерла, припавши до землі й очима шукаючи рятунку. Птах іще не побачив її, але мав неодмінно побачити, як тільки вона ворухнеться.

– Ну, тепер їй капець! – мовив Кучма не без жорстокості.

Ліщина, мовби його хто підштовхнув, вискочив із нори на пагорбок, а тоді – на осоння. Миші не розуміють кролячої мови, але існує дуже простий жаргон полів і лісів, і Ліщина крикнув на цьому жаргоні:

– Біжи! Сюди! Швидко!

Миша глянула на нього, але не зворухнулась. Ліщина повторив ці самі слова, й тоді миша раптом помчала до нього – саме тієї миті, коли боривітер ковзнув убік і вниз. Ліщина шаснув у нору. Обернувшись, побачив, що полівка біжить за ним. Ураз боривітер ковзнув ще нижче в косому польоті, склав крила й каменем упав додолу. Не встиг Ліщина відскочити далі в нору, як миша прослизнула поміж його передніми лапами. Тієї самої миті боривітер дзьобом і кігтями вдарився в голу землю перед норою.

Птах люто забив крильми, й три кролі побачили його страшні круглі очі, що на секунду зазирнули просто до них у тунель. А тоді полетів геть. Швидкість, сила його падіння, та ще під самісіньким їхнім носом, жахнула кролів. Ліщина, сахнувшись назад, збив з ніг Срібного. Мовчки кролі приходили до тями.

– Ну як, хочеш помірятися силою з цим елілем? – спитав Срібний Кучму. – То попередь мене. Залюбки прийду подивитись!

– Ліщино, я знаю, що ти не дурень, – сказав Кучма, – але яке нам пуття з цієї миші? Чи не збираєшся ти давати прихисток кожному кротові чи землерийці, що не втрапить до своєї нори?

Миша не ворушилася – сиділа, припавши до землі.

– Може, яструб іще тут, – сказав він. – Побудь у нас. Підеш потім!

Кучма хотів ще щось сказати, коли перед норою з’явився Кульбаба. Він легенько відсунув мишу лапою і заліз у нору.

– Ліщино, – заговорив він, – я надумав прийти й розповісти тобі про Падуба. Зараз йому вже набагато краще, але ніч у нього була дуже тяжка – і в нас теж. Скільки разів було: наче от-от засне, та як кинеться, як закричить! Я вже думав, що він божеволіє. А Чашечка молодець – весь час говорив до Падуба, переймаючи жарти від Дзвіночка. І Дзвіночок не змовкав. Над ранок Падуб геть знесилів, і ми коло нього вибилися з сил. Цілий день проспали. А після обід капітан прокинувся і вже наче став більше схожий на самого себе, навіть на сильфлай виходив. Він поцікавився, де ти з усіма будеш увечері, а я й сам не знав, то прийшов тебе спитати.

– Значить, він спроможний розмовляти з нами? – спитав Кучма.

– Здається, так. Наскільки я можу судити, це будуть для нього найкращі ліки: посидить із нами всіма, то, либонь, більш не матиме такої страшної ночі.

– Ну, а де ж ми спатимемо сьогодні? – спитав Срібний.

Ліщина подумав. Соти були ще не зовсім готові, але, мабуть, уже зручніші за нори під глодом. А якщо недоробки заважатимуть – тим більше виникне бажання їх усунути. Всім, певне, приємно буде відчути наслідки своєї тяжкої сьогоднішньої праці – куди приємніше щось тут доробити, ніж ночувати третю ніч у крейдяних норах.

– Думаю, що тут, – сказав він. – Але чи захочуть інші?

– А що робить тут ця миша? – поцікавився Кульбаба.

Ліщина пояснив. Кульбаба спантеличився, як перед ним Кучма.

– Щиро кажучи, я тоді ні про що не думав, коли вискочив допомогти їй, – сказав Ліщина. – Одначе зараз я дещо надумав, потім поясню. Насамперед ми з Кучмою повинні піти поговорити з Падубом. А ти, Кульбабо, збігай, будь ласка, розкажи всім те, що розказав нам, та попитай, як вони хотіли б провести вечір.

Вони знайшли Падуба, Дзвіночка й Чашечку біля того самого мурашника, з якого Кульбаба вперше оглянув шпиль пагорба. Падуб якраз обнюхував лілову орхідею: бузкові квіточки легенько гойдалися від доторків його носа.

– Не лякай її, капітане, а то ще полетить геть! – мовив Дзвіночок. – А може, це сонечко? Он скільки по ній цяточок!

– І коли ти нажартуєшся, Дзвіночку? – добродушно відказав Падуб. – Нам треба добре вивчити цю місцевість. Я не знаю і половини тутешніх рослин. Ця, звісно, не годиться в їжу, але тут хоч бедринцю багато, а він кролям дуже корисний.

Ліщина й Кучма зраділи, побачивши капітана в доброму настрої. Ліщина висловив надію, що Падуб настільки гарно себе почуває, що зможе приєднатися до всіх, але той перебив його запитанням:

– А багато вас усіх?

– Грайр! – відказав Кучма.

– Всі, що залишили колонію разом із тобою?

– Усі до одного, – відповів гордо Ліщина.

– А це хто біжить сюди? Його не було в нашій колонії.

З букового ліска до них мчав Суниця. Наблизившись, він почав виробляти такі самі дивні танцювальні рухи головою і лапами, якими привітали мандрівників на мокрому лузі господарі колонії пасток. Але зразу ж схаменувся, трохи знітився і, щоб не дати Кучмі побурчати, квапливо заговорив до Ліщини.

– Ліщино-ра! – сказав він (при цьому Падуб вражено сіпнувся, але промовчав). – Усі бажають лишитись сьогодні на ніч у новій великій норі й сподіваються, що капітан Падуб зможе розповісти, що сталось та як він прийшов сюди.

– Атож, ми всі хотіли б послухати твою розповідь, капітане, – підхопив Ліщина. – Це – Суниця, він пристав до нас дорогою, і ми раді, що він з нами… Як ти, зможеш розповідати?

– Зможу, – відповів Падуб. – Але мушу застерегти: серця ваші обіллються кров’ю, коли ви це почуєте!

Він так похмуро й сумно вимовив ці слова, що всі помовкли. А за якусь хвилину шестеро кролів – усе мовчки – бігли нагору. Коли примчали на узлісся, їхні товариші паслись, а дехто просто грівся на вечірньому сонечку.

– Звісно, ще не совина пора, – мовив Кучма, – але всім так кортить швидше почути твою розповідь, Падубе, що вони вже й зараз ладні спуститися під землю. Ти згоден?

Кролі один по одному спускалися в нори. Дарма що місця тут вистачало на всіх, але повітря наче було менше, ніж у залі в колонії пасток, тож цього червневого вечора в Сотах трохи відчувалася задуха.

– Ми можемо легко зробити так, щоб тут було більше прохолоди, – сказав Ліщині Суниця. – Там, у великій залі, ми, було, відкривали деякі тунелі на літо й закривали їх на зиму. Завтра прориємо ще один хід на вечірню сторону, й сюди доходитиме вітерець!

Ліщина вже був розтулив рота, щоб попросити Падуба почати розповідь, коли із східного ходу вигулькнув Вероніка.

– Ліщино, – сказав він, – там твоя… гм, гостя, твоя миша хоче поговорити з тобою!

– Ой, а я забув про неї! Де вона? – спитав Ліщина.

– Біля виходу.

Ліщина виліз нагору, де його дожидала миша.

– Ти вже йдеш? – спитав він. – Нема небезпеки?

– Йду, – відповіла миша. – Не чекати сову. Але ось що я хотіти сказати. Ти – помогти миші. Колись миша помогти тобі. Ти кликати – миша прийти.

– Фрітх у ставку! – пробурмотів Кучма за Ліщининою спиною. – Ще припхається з усією мишачою ріднею! Наші Соти кишітимуть мишами! Ліщино, чом ти не попросиш їх вирити нам пару нір, га?

Ліщина провів очима мишу, що шмигнула у високу траву, а тоді вернувся в Соти і вмостився біля Падуба. Капітан якраз почав свою розповідь.

21. «САМ ЕЛЬ-АГРАЙРА ЗАПЛАКАВ БИ»

– Тієї ночі, коли ви пішли з колонії, Оусла погналася за вами. Відтоді наче вічність минула! Ми пройшли вашим слідом до струмка, але Треара, коли йому доповіли, що ви подалися за течією, сказав, що не варто ризикувати й переслідувати вас далі. «Пішли, то й пішли!» – сказав він. Тільки розпорядився, щоб арештували кожного, хто вернеться в колонію. Я негайно припинив розшук.

Нічого незвичайного не сталось наступного дня. Тільки ходили плітки про П’ятого та про кролів, що подалися з ним. Усі вже знали, що П’ятий провістив якесь лихо. Поповзли всякі чутки. Хто казав, що всі ті пророцтва – дурниці, а хто запевняв, що на колонію нападуть люди з тхорами й рушницями. Гіршого лиха, ніж це та ще біла сліпота, ніхто й уявити не міг.

Ми з Вербою пішли до Треари, щоб разом усе це обговорити.

«Я знав кролів, яким здавалося, ніби вони мають дар ясновидіння, – сказав нам Треара. – Але їхнім словам не варто надавати великого значення. Буває, слабкий кріль, аби якось здобути шану, проголошує себе пророком. Але трапляються також кролі, що й справді мають цей незвичайний дар. Такий віщун може, наприклад, провістити повінь чи напад людей із тхорами та рушницями. Що ж буває в таких випадках? Частина кролів перестає бігати. А як цьому запобігти? Треба евакуювати колонію, а це жахливо клопітне діло! Хтось не захоче нікуди рушати. Головний Кріль покидає колонію з тими, хто хоче йти. Його авторитет піддається найсуворішому випробуванню! Йому треба вести юрбу глессілів по відкритій місцевості, ще й, чого доброго, кролиць із кроленятами! На них ордами нападають елілі. Отже, ліки тут іще гірші, ніж сама хвороба! Майже завжди краще відсидітися в норах!»

– Бачите, я нічого не думав, не видумував, – перепинив оповідача П’ятий. – Треара мав усе обдумати! Просто мене мучили такі жахи, що я не міг не кричати! Великий золотий Фрітху, не дай мені ще колись такого зазнати! Я ніколи не забуду цього… й тієї ночі під тисом. Жахливе зло живе на світі!

– Те зло від людей, – підхопив Падуб. – Усі інші елілі роблять те, що мають робити, бо живуть на землі й повинні щось їсти. А людина ніколи не заспокоїться, поки не перепсує землі та не винищить тварин… Але розказую далі. Наступного дня після обід задощило…

– Пам’ятаєш ті наші вигрібанки під гаєм? – прошепотів Жостір Кульбабі.

– …Всі були під землею, спали здебільшого. Я. вийшов на хвилинку до вітру. Я був на узліссі, біля канави, коли це бачу: кілька людей вийшло з хвіртки коло тієї дошки. Здається, їх було четверо. У них були довгі чорні ноги, а з ротів у них стирчали й диміли білі палички. Звільна походили вони туди-сюди, подивилися на живоплоти, на струмок. Тоді перебрели через струмок і попрямували до колонії. І кожен з них підійде до нори – й копне ногою, і все щось балакають. Коли вони стали наближатися до мене, я знов шаснув під землю. Якийсь час я чув, як вони гупали довкола та говорили. А я думав: «Ну, вони без тхорів, без рушниць!» Але все одно мені це не подобалось.

– Що сказав про це Треара? – спитав Срібний.

– Не знаю. Я не питав його, й ніхто інший не питав, наскільки мені відомо. Я заснув, а коли прокинувся, нагорі було тихо. Був вечір, і я вийшов на сильфлай. Дощ не переставав, але я все-таки трохи попасся. Ніяких змін я не запримітив, тільки то тут, то там були поколупані входи в нори.

Наступний ранок був погожий. Всі, як завжди, вийшли на сильфлай. Була саме моя черга йти по салату, й чогось-то я вирішив, що піду сам.

– Звичайно в похід по салату ходять утрьох, – зауважив Кучма.

– Знаю, але… Згадав: я хотів глянути, чи не наросла вже рання морква, і вирішив, що в незнайомій частині городу безпечніше полювати самому. Я побув там довгенько й пішов додому десь перед ні-Фрітхом. Ішов я через ліс. Вийшов на узлісся, де воно спускається до старого паркану, й запримітив грудуділя на протилежному пагорбі. Грудуділь стояв біля хвіртки й дошки з оголошенням, і з нього виходило багато людей. Серед них був хлопець із рушницею. З собою вони несли якісь великі, продовгасті речі (не знаю навіть, як їх вам описати); зроблені ті штуки були з того самого матеріалу, що й грудуділь, і були, певне, важкі, бо кожну несли аж двоє чоловіків. Отже, чоловіки принесли ті продовгасті штуки на поле, й кілька кролів, що були на поверхні, сховалися під землю. Я зостався. Я побачив рушницю, але не знав, до чого ще вони вдадуться: чи випустять тхорів, чи ловитимуть нас сітями. Подумав: «Переконаюся. що саме вони затівають, і побіжу попереджу Треару!»

Чоловіки ще балакали, ще смалили білі палички. Адже люди ніколи не квапляться. Тоді один узяв лопату й почав засипати землею входи в нори. Це мене збило з пантелику, тому що коли полюють із тхорами, то стараються повиганяти кролів з нір. А може, подумав я, вони залишать кілька вільних входів і накриють їх сітями? Але ж так не роблять, коли полюють із тхорами, бо тоді кріль, що полізе вгору забитим ходом, загине під землею, а мисливцеві нелегко буде виманити свого тхора на поверхню!

– Не треба стільки жахів, Падубе! – попросив Ліщина, бо Чашечка вже дрижав на саму думку про забитий хід і тхора позаду.

– Стільки жахів? – перепитав Падуб із гіркотою в голосі. – Це ще тільки початок! Може, хтось вийде, щоб не слухати?

Але ніхто не ворухнувся, і за хвилину капітан знов повів мову:

– Тоді один із чоловіків приніс якісь довгі, тонкі, гнучкі штуки. Я не маю слів, щоб назвати ці людські речі… Ну, щось таке, як пагони ведмежини, тільки набагато товще! Кожен чоловік брав по такому пагону й приєднував до важких штук. Потім наче щось зашипіло, і… Я знаю, вам нелегко це зрозуміти, але раптом повітря стало погане! Дарма що я був далеченько, але, мабуть, вітер війнув, і я вхопив чимало того запаху, що виходив із «пагонів». Я наче осліп і втратив тяму! Мене валило з ніг. Хотів тікати, але вже не тямив, де я. Похопився: це ж я біжу до людей! Ще вчасно зупинився! В голові наморочилось, і я геть забув, що хотів попередити Треару. Далі я просто сидів – не міг зрушити з місця.

Чоловіки засунули по «пагону» в кожну нору, яку лишили відкритою, і якийсь час ніби нічого не траплялось. А тоді я побачив Скабіозу – пам’ятаєте Скабіозу? Він виліз із нори біля живоплоту, її чоловіки не помітили. Видно було, що Скабіоза нанюхався того смороду, бо не тямив, що робить. Чоловіки спочатку його не бачили, а тоді один показав на нього рукою, і хлопець вистрелив у нього з рушниці. Але тільки поранив, бо Скабіоза заверещав, і тоді один з чоловіків підійшов і добив його. Віриться, що він не дуже страждав, бо від отруєного повітря зовсім очманів. Але краще б я цього не бачив! Тоді той чоловік закидав землею нору, якою піднявся Скабіоза.

Тим часом отруєне повітря, мабуть, ширилося під землею по ходах і лігвах. Уявляю, що там творилося!..

– Ні, капітане, де тобі уявити, адже ти там не був! – заперечив Дзвіночок. Падуб замовк, і оповідь продовжив Дзвіночок:

– Я ще не понюхав тієї отрути, як почув крики, біганину. Перші вчули запах кролиці й почали дертися до виходів. Але матері не хотіли кидати маленьких і нападали на кожного кроля, що до них наближався. Вони хотіли битися, щоб захистити своїх кроленят! Дуже скоро ходи стали забиті кролями, що дерлися один по одному нагору. Дехто, переконавшись, що хід закиданий землею, зумів обернутись, але не міг пробитися назад, бо ззаду напирали інші кролі. Згори донизу ходи почали наповнюватись мертвими кролями, а живі, що надбігали, розривали їх на шматки, щоб продертися на повітря.

Я сам не знаю, як мені пощастило врятуватися. Це був один шанс із тисячі. Я лежав у лігві біля одного з тих ходів, у які люди пускали свою шипучку. Щось вони довго гомоніли коло свого «пагона», і я подумав, що чогось він у них не працює як слід. Ледве вчувши запах, я вискочив з лігва й подався до виходу. Я піднявся якраз тієї хвилини, коли вони знов вийняли «пагона». Вони саме роздивлялися його й говорили, тому й не помітили мене. Я ще тямив, що роблю, тож крутнувся під самим носом у людей і шаснув знову під землю.

Ви, мабуть, пам’ятаєте Плаский Хід? Навряд чи хто скористався ним за нашої пам’яті, бо він лежав так глибоко та й виводив у зовсім нецікаве місце. Невідомо навіть, хто й коли його вирив. Певне, сам Фрітх вів мене, бо я спустився просто до Плаского Ходу й поповз ним. Часом я мусив прогрібати собі дорогу – стільки через горішні ходи насипалося землі й жорстви. А згори до Плаского Ходу вело стільки забутих ходів-тунелів, і ними долинали до мене жахливі звуки: гукали на допомогу, кроленята пищали, звучи матерів, бійці Оусли намагалися роздавати накази, але ніхто їх не слухав, кролі вигукували прокляття, билися один з одним. Я чув отруєне повітря, але повз так глибоко, що не надихався стільки отрути, як інші.

Раптом я побачив, що попереду рухається ще один кріль. Це був Волоок, і почувався він кепсько. Він кашляв і задихався, але міг посуватися вперед. Він спитав, як я почуваюсь, але я тільки сказав: «Де ми вийдемо?» – «Я покажу тобі дорогу, – мовив він, – а ти допоможи мені!» Тож я йшов за ним слідом, – а він усе забувався, де ми, – й весь час підштовхував його вперед. Раз навіть укусив його. Я так боявся, коли б він не помер та не загородив мені шляху! Нарешті Плаский Хід повернув угору, я почув свіже повітря. Вибралися ми нагору посеред лісу.

– Ті люди робили свою роботу абияк, – підхопив нитку оповіді Падуб. – Або вони не знали про виходи в ліс, або ж полінувалися засипати їх землею. Хлопець стріляв у кожного кроля, що вилазив на поверхню серед поля, але двоє таки втекло, я сам бачив. Стояв жахливий галас, і я залюбки втік би, але все чекав, чи не з'явиться Треара. Потім я роззирнувся і побачив, що в лісі уже зібралося кілька кролів. Я зібрав їх усіх і звелів не розбігатися, сидіти в криївці.

Минуло багато часу, поки люди скінчили своє діло. Вони повиймали ті «пагони» з нір, а хлопець поприв'язував тіла до тички…

Падуб затнувся і зарився носом у Кучмин кожушок.

– Може, досить про це? – твердим голосом мовив Ліщина. – Розкажи, як ви йшли сюди.

– Перш ніж ми вирушили, ми ще побачили, як на поле виїхав грудуділь – інший, не той, що з нього повиходили люди. Цей грудуділь страшенно гуркотів і мав жовтий колір – жовтий, як дика гірчиця. Своїми величезними передніми лапами він тримав велику блискучу річ. Не знаю навіть, якими словами її описати! Вона сяяла, як Інле, тільки була широка й не така яскрава. І ця штука – як вам це сказати? – розірвала поле на частинки!

– Капітане, – озвався Срібний, – ми всі знаємо, що ти. пережив невимовні жахи. Але невже так-таки й розірвала ціле поле?

– Клянусь моїм життям! – тремтячи, вигукнув Падуб, – Ця блискуча штука зарилася в землю й попхала перед собою цілу гору! Поля нашого враз не стало. Грудуділь штовхав тією штукою землю, коріння, кущі і… і те, що було під землею.

А потім я побрів через ліс. Мені геть вилетіло з голови, що я хотів зібрати докупи кролів, які врятувались. Але троє самі приєдналися до мене: Дзвіночок, Волоок і молодий Жабрій. З них тільки Жабрій входив до Оусли, і я спитав його про Треару, але Жабрій не міг нічого сказати до ладу. Так я і не дізнався, що сталося з Треарою. Сподіваюсь одначе, що його спіткала легка смерть.

Волоок ошалів і все плів нісенітниці, та й ми з Дзвіночком були не в кращому стані. Чомусь я все думав про Кучму. Мені згадалось, як я був пішов арештувати його, і тепер я хотів розшукати Кучму, аби попросити в нього пробачення.

Вчотирьох ми брели навмання, аж поки вибрели до струмка й пішли далі понад ним. Тієї самої ночі, коли ми ще не вийшли з лісу, помер Жабрій. На якусь хвилину розум вернувся до нього. Дзвіночок саме казав, що люди ненавидять нас за наші набіги на їхні поля й городи, а Жабрій заперечив йому: «Ні, не за це зруйнували люди нашу колонію! Просто ми їм заважали. І вони вбивали нас, аби прибрати з дороги». Незабаром він заснув, а трохи згодом, коли щось нас налякало й ми хотіли його розбудити, він був уже мертвий.

Утрьох ми подалися далі понад струмком і вийшли до річки. Настав ранок, і невдовзі ми знайшли місце вашої переправи. На піску під крутим берегом було багато кролячих слідів та буруб’яшків триденної давності. Сліди нікуди не вели – ні вгору, ні вниз за течією, тож це означало, що ви перепливли річку. Я переплив на той бік і там теж побачив сліди кролів. Тоді слідом за мною перепливли й Дзвіночок із Волооком. Нелегко це було, бо річка розлилася після дощу, – вам, певне, переправа далася легше.

Поля на другому березі річки мені не сподобались. Там скрізь бродив чоловік із рушницею. Я повів товаришів через дорогу й скоро ми опинилися в поганому місці, де ріс тільки верес і земля була пухка й чорна. Тяжкий був той перехід через вересовище, але знов ми натрапили на буруб’яшки триденної давності. Нір чи якихось інших кролячих признак не було видно, то я подумав, що це, мабуть, ви тут пройшли. Дзвіночок почувався добре, а Волоока била лихоманка, і я боявся, що й він помре.

Потім нам трохи пощастило – чи то так нам тоді здалося. Тієї ночі ми здибали глессіля, старого жилавого кроля з подряпаним, пошрамованим носом (це вже було на другому краю вересовища), і він сказав, що неподалік є кроляча колонія, ще й дорогу туди показав. Знов ми вийшли на поля й переліски, але так наморилися, що не могли вже шукати тієї колонії. Залізли в якусь канаву, і я не мав духу звеліти одному чи другому повартувати. Спробував попильнувати сам, але не зміг і заснув.

– Коли це було? – спитав Ліщина.

– Позавчора, – відповів Падуб, – рано-вранці. Коли я прокинувся, було близько до ні-Фрітха. Все було тихо, пахло тільки кролями, і все ж я зразу відчув якусь небезпеку. Розбудив Дзвіночка й тільки хотів розбудити Волоока, як нас оточила юрба кролів. Це були велетні, й пахли вони якось дивно – наче…

– Ми знаємо, як вони пахли, – сказав П’ятий.

– Один із тих кролів мовив: «Я – Первоцвіт. А ви хто й що ви тут робите?» Мені не сподобалось, як він це сказав, але я не думав, що вони можуть зичити нам зла. І я розповів йому, що нас спіткала біда й що ми шукаємо кролів із нашої колонії – Ліщину, П’ятого й Кучму. Як тільки я назвав ці імена, той Первоцвіт обернувся до своїх і закричав: «Так я й знав! Бийте їх! Порвіть на шматки!» І всі накинулися на нас. Один учепився мені в вухо й розірвав його, перш ніж Дзвіночок зумів його відтягти. Ми билися двоє проти цілого гурту. Захоплений зненацька, спочатку небагато міг удіяти. Але я здивувався, що такі кровожерні велетні зовсім не вміють битись і не знають найпростіших прийомів бою. Дзвіночок збив з ніг двох, більших за нього удвічі. Зрештою нам довелося тікати, бо надто вже їх було багато. Ми з Дзвіночком уже відбігли від канави далеченько, як згадали, що залишили там Волоока. Він був такий хворий і не прокинувся вчасно. Тож після всього, що він пережив, бідолашний Волоок знайшов свою погибель від чужих кролів.