Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Частина IV. ЛІЩИНА-РА

39. МОСТИ

Якби це було на іншій річці, з Ожининого плану, мабуть, нічого не вийшло б. Човен або зовсім не відчалив би, або знов прибився б до берега. Але тут, на річці Тест, не було ні корчів під водою, ні обмілин, ні заростей комишу. Від берега й до берега течія була рівна й незмінна, не швидша за нормальну людську ходу. Опинившись посеред річки, човник спокійно й тихо поплинув собі, ані сповільнюючи, ані прискорюючи швидкості.

Більшість кролів погано розуміла, що відбувається. Ефрафанські кролиці ніколи не бачили річки, а, скажімо, Чашечка чи Козелець не змогли б їм пояснити, що всі пливуть на човні, бо й самі цього не тямили. Здебільшого вони просто звірилися на Ліщину й робили, що їм воліли. Але всі, і кролі, й кролиці, збагнули, що Звіробій із своїми посіпаками щез. Виснажені всім пережитим, давно промоклі наскрізь кролі мовчки поприпадали до дерев’яних дощок човна, відчуваючи тільки невиразне полегшення. У них навіть не лишилося снаги подумати, а що ж воно буде далі.

Тим часом дощ не вщухав. Вони вже й не звертали уваги на дощ, але тремтіли від холоду. До того ж наші мандрівники були зовсім безпомічні й неприкриті, незахищені від багатьох можливих небезпек. Керувати човном вони не могли й не знали, куди їх несе. Щоправда, останню трудність усвідомлювали тільки троє: Ліщина, П’ятий та Ожина.

Знеможений Кучма впав біля Ліщини та так і лежав на правому боці. Гарячкова одвага, завдяки якій він добувся від Ефрафи до річки, покинула його, а поранене плече дуже нило. Попри дощ і пульсуючий біль у передпліччі він ладен був тут і заснути, на цих жорстких дошках. Але він розплющив очі й подивився на Ліщину.

– Вдруге я б такого не втнув, Ліщино! – мовив він.

– І не треба вдруге! – відповів Ліщина.

– Знаєш, коли б я на мить завагався – нічого б не вийшло! Це був один шанс із тисячі!

– Діти наших дітей почують чудесну оповідь! – вимовив Ліщина традиційні кролячі слова.

– Слухай, Ліщино, от ми добули кролиць. А що далі?

– Не знаю, – відповів Ліщина. – Може, нам це скаже хтось із наших мудрагелів. Або Кегаар… Де він подівся? Він-бо знає норов цієї штуки, на якій ми сидимо!

Почувши про «мудрагелів», Кульбаба, що тулився біля Ліщини з другого боку, пробрався по залитому водою дну й привів П’ятого та Ожину.

– Ми тут гадаємо, що чинити далі, – сказав Ліщина.

– Мені здається, що незабаром нас приб’є десь до берега, ми виберемося на суходіл і сховаємося, – задумано мовив Ожина. – Та й непогано буде, коли нас занесе чимдалі від Кучминих приятелів!

– І все-таки погано, – заперечив Ліщина. – Нас будь-хто може побачити, а втекти ми нікуди не втечемо! Біда, якщо нас побачать люди!

– Люди не люблять дощу, – сказав Ожина. – І я його не люблю, як про те вже мова, але саме зараз нам із дощем безпечніше!

Цієї миті Хізентлай, що сиділа зразу ж за ними, здригнулась і задивилася вгору.

До них летів крізь дощ Кегаар – звідти, куди вони пливли. Птах сів на борт, і кролиці нервово позадкували від нього.

– Пане Лішшино! Попереду міст! – оголосив він. – Ви башити міст?

Нікому з кролів не прийшло в голову, що вони пливуть попід тією самою стежкою, якою прийшли надвечір, ще до грози. Тепер вони бачили прибережні зарості з другого боку, все довкола виглядало інакше. Але цієї миті кролі угледіли недалеко попереду міст – той самий міст, який вони перейшли чотири дні тому, ще коли вперше вибрели до річки Тест. Міст вони впізнали з першого погляду.

– Може, ви проскошити під ним, а може, ні! – сказав Кегаар. – Але вам сидіти так – біда!

Міст стояв на двох низьких палях. Мостової арки не було. Сталеві ферми тяглися від одного берега до другого паралельно поверхні води. До водної гладіні лишався просвіт сантиметрів двадцять заввишки. Дуже вчасно Ліщина зрозумів, що має на увазі Кегаар: якщо човен і пройде попід мостом, не застрягши, то проміжок між човном і фермами буде не більший кролячого кігтя! А. кожного, хто сидітиме вище рівня бортів, міст ударить або й скине в річку! Ліщина по дну, вкритому теплою водою, перебіг на другий край човна, розштовхуючи мокрих кролів, що збилися докупи.

– На дно! Всі на дно! – наказав він. – Срібний, Козелець – усі-всі! І ти, й ти – як тебе звати? Ах, Чорнобіль! Зжени всіх на дно! Швидко! Не бійтеся води!

Ефрафанські кролі беззастережно виконали наказ. Ось Кегаар знявся у повітря й шугнув понад дерев’яним поруччям. Бетонні контрфорси з берегів заходили трохи в воду, тож тут звужена річка текла ледь швидше. Ось міст темною масою насунувся на них, мов снігова шапка впала з дерева. Ліщина припав до вкритого водою дна. Потім човен задвигтів од важкого удару, рух сповільнився; пролунав глухий скрегіт, довкола все потемніло, й дуже низько над головами кролів навис якийсь ніби дах. За хвилину дах щез, і човен плавно поплинув собі далі. Кролі почули Кегаарів голос. Так, вони минули міст і пливли далі за течією!

З’ясувалось, що на Ліщину звалився Жолудь. Ударом його приглушило й пом’яло, але не поранило.

Одна з кролиць побоялася стрибати на дно у воду і вдарилась спиною об балку. Видно було, що вона поранена, тільки Ліщина не міг знати, наскільки серйозно. Коло потерпілої клопоталася Хізентлай. Ліщина обвів поглядом своїх тремтячих супутників, а тоді глянув на бадьорого Кегаара, що вмостився на кормі.

– Як би нам причалити до берега, Кегааре? – спитав він. – Сам розумієш, життя на воді – не для кролів!

– Ви не спинити шовен! Але там, далі, ше один міст! Він спинити шовен!

Не лишалося нічого іншого, як просто чекати. Помалу човен принесло до іншого повороту, де річка повертала на захід. Налякані тим, що спіткало Жолудя й ту кролицю, кролі так і зостались сидіти у воді на дні човна. Ліщина поповзом вернувся на ніс човна й задивився вперед.

Далі річка розливалася ширше, течія тут була повільніша. Ліщина побачив, що пливуть вони вже не так швидко. Ближчий берег, високий та крутий, густо поріс лісом, але дальший був пологий, відкритий, рівненько порослий травою. Ось пологий берег лишився позаду, й тепер уже обабіч зависочіли дерева. А попереду, як і обіцяв Кегаар, шлях річці перегородив другий міст.

Це був дуже давній міст. Його цегляне мурування потьмяніло від часу, обросло плющем, валеріаною та рожевим льонком. Далеченько від обох берегів, посередині його прорізали чотири низькі арки з вузькими отворами для водостоку. Від поверхні води до склепіння арки була відстань сантиметрів у тридцять. Через ці отвори з того боку моста прозирали тонкі смужки денного світла.

Видно було, що човен приб’ється до цього моста й там стане. Але Ліщина все одно зіскочив у воду на дно човна. Проте це вже було зайве. Човен бортом легко торкнувся двох стояків і зупинився, загородивши вхід до одного з центральних водостоків.

Пливли вони всього хвилин п’ятнадцять і залишили позаду трохи менше милі.

Ліщина поклав передні лапи на другий борт і обережно виглянув: де береги? Обидва береги тут були круті, кролеві до них не дострибнути. Тоді обернувся і подивився вгору. Цегляна стіна була рівна й гладенька, з виступом посередині відстані між ним і парапетом. Ні, кріль туди не видереться!

– Що робити, Ожино? – спитав Ліщина, пробираючись на ніс човна. – Ти нас посадив на цю штуку, то й скажи, як із неї злізти!

– Не знаю, Ліщино-ра! – признався Ожина. – Я всяке уявляв собі, але тільки не такий кінець шляху. Схоже на те, що нам доведеться пливти.

– Пливти? – перепитав Срібний. – Як же нам пливти, Ліщино-ра? Воно то недалеко до берега, але ж глянь, яка крутизна! І течія нас затягне в одну з цих дірок під мостом!

Ліщина спробував зазирнути в отвір арки. Темний тунель був не довший за сам човен, і поверхня води в ньому здавалася гладенькою. Там не стирчало ніяких камінців, і між поверхнею води й склепінням арки вистачало місця, щоб кріль, пливучи, міг тримати над водою голову. Але просвіт був такий вузький, що не видно було місцевості по той бік моста. Смеркало.

Ліщина обернувся до Ожини й Срібного.

– От так вскочили – з однієї халепи та в іншу! – мовив він. – І лишатися тут не можна, і виходу ніякого я не бачу!

На парапеті над ними з’явився Кегаар і заплескав крильми, витрушуючи з них на кролів дощ.

– Шовен більше не плифти! – оголосив він. – Більше не шекати!

– Але ж як нам дістатися до берега, Кегааре? – спитав Ліщина.

Птах здивувався:

– Собаки плифти, пасюк плифти, а ви – ні?

– Та ми можемо пропливти трохи, але ж береги надто круті для нас, Кегааре! Нас затягне водою в котрусь із цих нір, а ми не знаємо, що там, по той бік моста!

– Там добре! Ви лехко вилісти!

Ліщина розгубився. Як розуміти ці чайчині слова? Адже Кегаар не кріль! Чи зумів він оцінити цю річку з кролячого погляду? Чи означали його слова, що за мостом спокійна течія і пологий берег, де кролі можуть легко вилізти? Чогось Ліщині не вірилося…

Ліщина обвів усіх поглядом, шукаючи розради. Срібний вилизував Кучмі плече. Ожина, нервуючи, то вилазив на перекладинку, то злазив із неї, і видно було, що його терзають такі самі сумніви. Бачивши таку кролячу нерішучість, Кегаар пронизливо закричав:

– Ярк! Шортові кролі не тямити нішого! Я показати, шо робити!

І незграбно стрибнув з носа човна в воду. Між човном і темним отвором тунелю не було ніякого проміжку. Сидячи у воді, мов дика качка, птах поплив за течією і щез в тунелі. Заглянувши в отвір арки, Ліщина спочатку не побачив нічого, а тоді розрізнив темні обриси птаха проти плями світла там, де кінчився тунель. Ось Кегаар зовсім виплив на світло, повернув убік і зник із поля зору.

– Ну, й що це доводить? – сказав Ожина, цокочучи зубами. – Він там міг злетіти в повітря! Чи дістати до дна своїми великими перетинчастими лапами!

Кегаар знов з’явився на парапеті над їхніми головами.

– Тепер ти! – коротко мовив він.

А бідолашний Ліщина ніяк не міг зважитися й стрибнути вниз.

– Дозволь, я піду перший, Ліщино! – мовив йому П’ятий.

Він уже був поставив передні лапи на край борту, коли це враз усі кролі завмерли – котрась із кролиць тупнула лапою по дну. Згори долинули людські голоси, хода й запах запаленої білої палички. Люди наближались. Кегаар злетів з парапету. Жоден кріль не ворушився. Ось уже людські кроки й голоси залунали на мосту. Могутній інстинкт спонукав кожного кроля: тікай, сховайся в нору!..

Та ось голоси й запахи подаленіли, тупіт помалу завмер. Люди перейшли міст і навіть не глянули через парапет! Ліщина отямився.

– Вирішено! – мовив він. – Усім пливти! За мною, Дзвіночку! Ти ж казав, що станеш водяним кролем.

Від підійшов до борту й побачив поруч себе Чашечку.

– Швидше, Ліщино-ра! – попросив Чашечка, нервово сіпаючись і тремтячи. – Я йду за тобою. Тільки швидше!

Заплющивши очі, Ліщина шубовснув у воду. Як і колись у річці Енборн, його вмить скував холод. Але течія тут була дужча, вона вмить підхопила його й потягла. З переляку він заборсався, підняв голову над водою і вдихнув повітря. Ось його кігті дряпнули по битій цеглі під водою – і знов опори не стало. Потім течія ослабла, тунель закінчився, темрява змінилася світлом, і він побачив над головою листя й небо. Все ще борючись з течією, він ударився об щось тверде, відштовхнувся, знов ударився і тоді лапи його торкнулися рідкої грязюки. За хвилину він виповз на слизький берег. Ще якусь хвилину лежав, відсапуючись, а тоді втер лапою писок і розплющив очі. І зразу ж побачив Чашечку – весь обліплений мулом, малий теж виповзав на берег.

Враз забувши всі свої страхи й сповнившись упевненості, відчувши радісний підйом сил, Ліщина поповз назустріч Чашечці, й разом вони вилізли в кущі верболозу. Обом не хотілося говорити. Із свого укриття вони оглянули річку. Тут, за мостом, вона розливалася широким плесом. Скрізь надовкола обидва береги поросли деревами й кущами. Але тут нелегко було визначити, де кінчалась вода й починався ліс, бо верболіз ріс на замуленому мілководді. Видно було дві борозни, що їх проклали обидва кролі в мулі, виповзаючи на берег. По діагоналі через усе плесо, від протилежного кінця моста до місця, трохи нижчого від того, де вони сиділи, тяглась загорожа з тонких вертикальних металевих прутів. Коли вище за течією, до рибні угіддя, викошували очерети й комиші, все то припливало сюди й затримувалось цією загорожею. Потім люди граблями збирали бур’яни й складали на купи, щоб гнило на добриво. Весь лівий берег був, власне, великою купою згноєного бур’яну. Це була зелена, оточена лісом, повна смердючих випарів місцина.

– Добренький старий Кегаар! – розчулено вигукнув Ліщина, втішено роззираючись довкола. – Я мав би більше довіряти йому!

Цієї миті ще один кріль виплив з-під моста. Ліщина й Чашечка завмерли, стежачи, як той борсається у воді, мов муха в павутинні. Кріль наштовхнувся на загорожу, проплив трохи попід нею і, намацавши дно, вибрався з каламутної води. То був Чорнобіль. Він упав знесилено на бік і, здавалось, не помічав Ліщини й Чашечки, що підійшли до нього. Але за хвилину він закашляв, виблював трохи води й сів на задні лапи.

– Як ти, живий-здоровий? – спитав Ліщина.

– Більш-менш, – відповів Чорнобіль. – А чи багато ще справ лишилось на сьогодні, пане? Я дуже втомився!

– Можеш тут відпочити, – сказав Ліщина. – Але як це ти на свій страх і ризик кинувся у воду слідом за нами? А що коли б ми всі потопилися?

– Я чув наказ, пане! – відказав Чорнобіль.

– Он як! Ну, у нас ніхто так беззастережно не виконує наказів! Боюсь, що ми здамося тобі гуртом нехлюїв… А хтось іще ладнався стрибати за тобою?

– Вони трохи нервуються, – відповів Чорнобіль. – І їх можна зрозуміти.

– Але ж поки вони там розсиджуються, що завгодно може скоїтись! – сердито вигукнув Ліщина. – їх ще візьме тхарн! Люди можуть вернутися! Коли б їм якось переказати, що тут безпечно пливти…

– Гадаю, це можливо, пане! Якщо я не помиляюсь, треба тільки перейти на той бік моста. Дозвольте виконати, пане?

Ліщина був спантеличений. Наскільки він розумів, перед ним був нещасний ефрафанський в’язень, навіть навряд чи й член Оусли! До того ж він щойно признався, що дуже втомився. Ліщині треба було негайно подбати про свою репутацію!

– Ми підемо обидва, – сказав він. – А ти, Глао-роо, лишайся тут і стеж за річкою. Зараз вони почнуть випливати один за одним, а ти їм допомагай!

До моста треба було дертися по крутизні попід мокрими від дощу кущами. Вони обережно виглянули з високого бур’яну на путівець, що біг через міст. Там нікого не було видно, нізвідки не долинали ні звуки, ні запахи. Вони перебігли дорогу, опинившись на горішньому краї моста. Берег майже прямовисно сходив тут до води з двометрової висоти. Внизу стояв човен, прибитий течією до двох стояків.

– Срібний! П’ятий! – загукав Ліщина. – Підворушіть їх, нехай стрибають і пливуть! Там, за мостом, хороше місце. Спочатку постарайтесь умовити кролиць! Та швидше повертайтесь, бо сюди можуть знов прийти люди!

Нелегка то була справа – розбуркати заціпенілих, спантеличених кролиць, розтлумачити їм, що від них вимагається. Кульбаба, як побачив Ліщину на березі, зараз же й стрибнув у воду. За ним пірнув Вероніка, та коли слідом хотів плигнути й П’ятий, Срібний затримав його.

– Якщо всі кролі попливуть, кролиці зостануться самі! А самі вони не насміляться стрибати у воду.

– Вони послухають Тлайлі, пане! – підказав Чорнобіль. – Тільки він може їх зрушити!

Кучма досі лежав у воді на дні човна. Він начебто спав, та коли Срібний ткнувся в нього носом, підвів голову й подивився на всіх затуманеним поглядом.

– О, привіт, П’ятий! – мовив він. – Це плече таки завдасть мені клопоту! І я страшенно змерз! А де Ліщина?

Срібний пояснив йому все. Кучма якось зіп’явся на ноги, і з рани на його плечі зацебеніла кров. Кульгаючи, він підійшов до поперечки й виліз на неї.

– Слухай, Хізентлай! – заговорив він. – Твої подруги навряд чи намокнуть більше, якщо зараз пострибають у воду й пропливуть трохи. Тільки не разом, а поодинці, щоб у воді не подряпали одна одну!

Але не все так легко зробилося, як здавалось Чорнобілеві. Не одна хвилина збігла, поки всі кролі покинули човен. Кролиць було всіх десять (хоч ніхто з кролів не знав точного числа). Більшість їх була до того змучена, що так і сиділа купкою. А як котру підштовхнуть до борту, вона тільки тупо дивилася на воду й ані руш з місця. Тоді замість цієї приводили іншу. Час від часу Кучма просив когось із кролів показати приклад. Трайонлоза, поранена кролиця, настільки зле почувалася, що з нею разом попливли Ожина й Сесусіннан: він попереду, а вона – позаду потерпілої.

Споночіло, і дощ перестав. Ліщина з Чорнобілем вернулися назад, до пологого бережка за мостом. Гроза посунула на схід, і небо очистилось від хмар, стало легше дихати. Але настала фу-Інле, коли останній проплив попід мостом Кучма в супроводі Срібного й П’ятого. Він насилу тримався на воді, а допливши до загорожі, перевернувся горічерева, мов дохла рибина. Та коли його винесло на мілке, Срібний допоміг йому стати на лапи. Ліщина й ще дехто кинувся йому назустріч, але Кучма відрізав їм у своїй звичній грубуватій манері.

– Геть з дороги! – рикнув він. – Як засну я зараз, Ліщино, то ти не смій мене будити, а то сам Фрітх тебе не врятує!

– От бачиш, як у нас ведеться! – сказав Ліщина Чорнобілеві, що вражено витріщив очі. – Помалу звикнеш до цього. А зараз пошукаймо сухе місце, якого ще ніхто не назорив, та й собі поспимо!

Кожен сухий п’ятачок на березі позаймали купки наморених, поснулих кролів. Трохи попошукавши, знайшли повалене дерево, у якого з одного боку відійшла кора. Вони пролізли попід листям і гіллям, втислися в гладеньке вигнуте ложе і вмить поснули.

40. ДОРОГА НАЗАД

Прокинувшись уранці, Ліщина зразу ж почув прикру вість: уночі померла Трайонлоза. Пропливши разом із нею попід мостом, Сесусіннан допомогла Трайонлозі виповзти на берег і заснула поруч подруги, сподіваючись, що та одужає до ранку. Та коли Сесусіннан прокинулась, Трайонлози поруч не було. Кинулась шукати подругу і знайшла її мертву в очереті над річкою. Певне, бідолашна відчула, що помирає, і відповзла, щоб померти на самоті, як то роблять тварини.

Лиха вість засмутила Ліщину. Так, їм пощастило добути стільки кролиць в Ефрафі й без бою вислизнути з-під носа у Звіробоя. І план вони придумали добрий, але буря та ще страхітливе завзяття ефрафанців мало не звели все нанівець. З усією мужністю Кучми та Срібного їхній задум таки провалився б, якби не Кегаар. А Кегаар саме збирався покинути їх. Кучма був поранений, і його, Ліщинина, нога так не до речі розболілась. Тепер, із кролицями, де вже їм помандрувати так швидко й легко, як мандрувалось від Вотершипа до Ефрафи! Побути б тут кілька днів, поки Кучма піддужчає, а кролиці відпочинуть і звикнуть до непевного життя за межами колонії. Але він розумів, що цей берег, до якого вони пристали, зовсім негостинний. Дарма що дерева й кущі давали кролям надійне укриття, але тут було надто сиро. До того ж десь поблизу пролягала дорога, ще й, мабуть, більша, гомінкіша за всі дороги, які вони бачили досі. Щойно засірів світанок, як загурчали, зачаділи грудуділі, – не далі, як через невелике поле. Особливо лякалися того гуркоту кролиці. А тут іще смерть Трайонлози! Стурбовані гамором і стугонінням землі, кролиці не могли пастись, а тільки ходили до річки дивитися на труп подруги й шепталися про те, який тут дикий та небезпечний край.

Ліщина покликав Ожину на пораду. Той наголосив, що скоро сюди, певне, прийдуть люди і знайдуть човен. І Ліщина вирішив: треба негайно вирушати звідси, знайти безпечніше місце для відпочинку.

Взявши Кучму з собою, він поліз нагору, до порослого моріжком путівця. Там вони побачили Кегаара, що добував слимаків із куща болиголову. Два кролі мовчки наблизились до птаха й стали скубти моріжок.

Десь за хвилину Кегаар заговорив:

– І ось ви добути мам, пане Лішшино! Фсе добре, еге ж?

– Так! Без тебе ми б нізащо не добули собі кролиць, Кегааре! Чув я, що ти вчора якраз вчасно надлетів і врятував Кучму.

– Ага, ага!.. Пане Лішшино, скоро прийти люди! Шо ви робити?

– Ми вертаємося до колонії, Кегааре! Коли б тільки дійти…

– Я для вас усе зробити! Тепер летіти на Велику Воду!

– Чи ж ми побачимо тебе знов, Кегааре?

– Ви йти назад, на горби? Лишатися там?

– Так, ми йдемо туди. І тяжко нам доведеться: нас так багато, а ще ж треба уникати ефрафанських патрулів!

– Ви прийти туди! А потім зима, багато холоду, бурі на Великій Воді. І тоді я вернутись, побашити, як ви жити!

– Ми виглядатимемо тебе, Кегааре! – сказав Кучма. – Звалися нам на голову несподівано, як учора ввечері!

– Так, так! Прилетіти й налякати мам і кроленят-кушменят!

Розгорнувши крила, Кегаар піднявся в повітря і, видавши свій хрипкий крик, полетів на південь. Ліщина й Кучма дивилися йому вслід, аж поки він щез за деревами.

Невдовзі рушили й кролі – через міст, а далі через ліс на північ. Пройшовши зовсім небагато, Кучма зрозумів, що далеко не помандрує. Рана його дуже боліла. Ліщина теж досі кульгав, а кролиці хоч і слухалися й хотіли подолати всі труднощі, нелегко звикали до життя глессілів. Непереливки їм були!

В ці дні – а година стояла напрочуд гарна! – Чорнобіль не раз показав, що він, колишній член Оусли, дечого варт. І незабаром Ліщина вже покладався на нього так само, як і на будь-кого із своїх ветеранів. Вирішивши неодмінно визволити Чорнобіля з Ефрафи, Кучма керувався тільки співчуттям до нещасної жертви Звіробоєвої жорстокості. Одначе з’ясувалось, що коли не принижувати, не топтати гідності Чорнобіля, то він буде на голову вищий за пересічного кроля. Опинившись на волі серед цих добродушно-веселих, лінькуватих чужинців, він, вбачаючи в собі вишколеного ефрафанця, вирішив прислужитися новим друзям усім, що сам знав-умів. Звісно, він виконував усі накази, але не вагаючись висловлював свою думку, надто коли йшлося про розвідку місцевості чи призвістки небезпеки. Ліщина, хто завжди й від будь-кого приймав розумні поради, почав уважно дослухатися до його слів. А вже Кучма – кого Чорнобіль, природно, надзвичайно шанував, – дбав про те, щоб новачок не перестарався у своєму палкому прагненні віддячити добром за добро.

Після двох чи трьох днів забарних, обережних мандрів, під час яких загін не раз відсиджувався в укритті, кролі знов опинилися біля Цезаревого Пояса, тільки трохи далі на захід від того місця, яке пройшли тиждень тому, коли прямували до Ефрафи. Поруч, на невисокому узвишші, шумів листям гайок. Коли потомлені кролі напаслись («Вечірній сильфлай щодня, як ти обіцяв!» – не забула нагадати Кучмі Хізентлай), Дзвіночок і Вероніка запропонували вигребти невеликі нори-вигрібанки в пухкому грунті під деревами та й перепочити в них день чи два. Ліщина був не проти, але П’ятий погодився на таке не одразу.

– Звісно, відпочинок нікому не завадив би, але чомусь мене це місце насторожує, Ліщино-ра! – сказав він. – Як подумаю трохи, то, може, й додумаюсь чому?

– Мене тобі не доведеться переконувати, але решту не умовиш зрушити з місця, – мовив Ліщина. – Декотрі з цих кролиць «готові бути мамами», як сказав би Кегаар, – оце ж тобі справжня причина того, чому Дзвіночок та інші ладні взятися за риття нір. То, може, й нехай собі?.. «Кріль у норі – у теплі й добрі»!

Тим часом Чорнобіль і Кульбаба з власної ініціативи подалися в розвідку по околицях. А коли повернулись, Чорнобіль рішуче запротестував проти того, щоб ставати на нічліг у такій місцині.

– Тут ні в якому разі не можна зупинятись, Ліщино-ра! – заявив він. – Жоден Великий Патруль не отаборився б тут! Це – край лисиць! Треба якнайдалі відійти звідси, поки не споночіло!

У Кучми вже півдня як нило поранене плече, і він був не в гуморі. Йому здалось, що Чорнобіль виставляв себе розумником за чужий рахунок. Якщо в суперечці гору візьме він, доведеться всім, таким потомленим, тюпати далі, аж поки дістануться до задовільного, відповідно до ефрафанських мірок, місця. Там буде ніскільки не безпечніше, ніж тут, у цьому гаю, але зате Чорнобіль зіграє роль мудреця, що вберіг їх від лисиці, яка, певне, існувала тільки в його уяві! Ні, Кучмі таки добряче набридло, що Чорнобіль весь час хизується своїм ефрафанським вишколом!

– В будь-якій горбистій місцевості завжди водяться лисиці, – роздратовано кинув Кучма. – Чому цей гайок видався тобі лисячим царством?

Чорнобіль надто вже хотів бути тактовним із Кучмою, тож і відповідь дав зовсім не найкращу:

– Я не можу достеменно сказати чому! Просто у мене зародилась велика підозра, але мені тяжко пояснити, з чого вона виникла.

– Ах, у нього зародилась підозра! – перекривив ефрафанця Кучма. – Чи ти бачив лисячі сліди? Чув запах? Чи таке тобі наспівала зелена мишка, сидячи під поганкою? Чи знаєш ти, Чорнобілю, що цього літа, поки ми ще не мали щастя користуватися твоїм досвідом, ми стільки ходили полями, лісами, пустищами, пагорбами й не втратили жодного кроля?

– Я тільки проти риття нір, – примирливо сказав Чорнобіль. – Свіжі нори помітні, привертають увагу елілів.

– Облиш його, – попросив Ліщина Кучму, хоч той уже розтулив рота, щоб відповісти. – Не на те ж визволяв ти його з Ефрафи, щоб тепер збиткуватися з нього! Слухай, Чорнобілю! Певне, мені доведеться вирішити цю суперечку. Мабуть, твоя правда: лишатися тут ризиковано. Але скільки ми в дорозі, стільки й ризикуємо весь час, а безпеку знайдемо аж у своїх норах! Усі так потомилися, що треба день-два відпочити. Чом би й не тут, у цьому гайку?

Поки зайшло сонце, кролі вже й вирили кілька нір. Після ночівлі під землею всі почулися набагато здоровішими. До самого вечора панував святковий настрій. Ліщинина нога вже не так боліла, і Кучма подужчав, повеселів. Кролиці, які ще два дні тому були худі й кістляві, тепер поповніли, погарнішали.

Наступного ранку кролі повиходили на пізній сильфлай. Легкий північний вітерець задував просто в нори. Дзвіночок, що вийшов на повітря останній, клятвено запевнив товаришів, що вітерець несе виразний кролячий запах.

– Це там старий Падуб тисне на свої залози під підборіддям – подає нам знак, Ліщино-ра! – сказав він, а продовжив віршиком:

 
Ой, кріль дома чхнув!
А я почув —
Як мене мандри стомили!..
 

А Ліщина докінчив за нього:

 
Він там сидить,
На стежку глядить
І мріє про подругу милу!
 

– Так не годиться, Ліщино-ра! – заявив Дзвіночок. – у Падуба там аж дві кролиці!

– Хатні, – уточнив Ліщина. – Сподіваюсь, вони там досі зміцніли, меткіші стали, але все одно вони ніколи не зробляться такими, як дикі кролі! Глянь на ефрафанок! Як вони зараз бігають, які щасливі, коли їх ніхто не стереже! Подивися хоч би на тих двох красунь, що зайшли он під крутизну. Вони ж… О, Фрітх на небі!

Руда, схожа на собаку тінь тихо, мов світло з-за хмари, впала з навислої над крутизною ліщини. Вона приземлилася між двох кролиць, схопила одну за шию і блискавкою майнула нагору. І тут усі почули різкий лисячий запах. Тупнувши, як один, блискаючи білими підхвістями, кролі кинулися в укриття.

Ліщина й Дзвіночок опинилися в одній норі з Чорнобилем. Ефрафанець був стриманий і діловитий.

– Бідолашка! – сказав він. – Бачите, у них ослаблені природні інстинкти від життя в мітці. Додумались: пастися під кущами з навітряного боку! Але ось що я вам пораджу, Ліщино-ра: якщо тут не дві гомби (а це вже була б велика біда!), нам треба до ні-Фрітха, не пізніше, забратися звідси. Та гомба якийсь час не полюватиме. Треба якомога швидше рушати!

Висловивши свою згоду, Ліщина без зволікань скликав усіх докупи. Швидкими перебіжками кролі подалися на північний схід попід ланом половіючої пшениці. Ніхто не говорив про загиблу. Так вони лишили позаду три чверті милі, поки Ліщина з Кучмою зупинились перепочити трохи й переконатися, чи ніхто не відстав. Коли надбігли Чорнобіль і Хізентлай, Кучма спитав ефрафанця:

– Адже ти попереджав нас, що так станеться, хіба ні?

– Попереджав? – перепитав Чорнобіль. – Не розумію!

– Про те, що може наскочити лисиця!

– Таки не пригадую… Та й хто з нас міг те передбачити? Зрештою, пропала одна кролиця – невелика втрата!

Кучма вражено витріщився на нього, але Чорнобіль, чи то не бажаючи наголошувати на своїх словах, чи то щоб урвати розмову, просто почав скубти траву. Спантеличений Кучма відійшов і собі став пастись біля Хізентлай і Ліщини.

– Куди це він хилить? – не втерпів Кучма за хвилину. – Ви ж усі свідки, як він застерігав нас дві ночі тому, що може наскочити лисиця! А я грубо з ним повівся.

– В Ефрафі, – сказала Хізентлай, – якщо кріль дасть старшому пораду й ту пораду відкинуть, він про це негайно забуде, мовби й не казав нічого. Чорнобіль прийняв рішення Ліщини, і то вже байдуже, до чого це призвело. Просто він нічого не радив – і край!

– Так, це може бути, – погодився Кучма. – Ефрафа! Нікчемні мурашки під проводом собаки! Але ж ми не в Ефрафі! Невже він таки й справді забув про своє попередження?

– Може, й забув. Але хоч би й не забув, ти нізащо не доб’єшся від нього признання, що він попереджав. Казатимеш йому, що він слушно застерігав, а він тебе й слухати не стане. Це для нього все одно, що справити нужду в норі.

– Ти теж ефрафанка. Невже й ти так думаєш?

– Я кролиця, – відказала Хізентлай.

* * *

Десь опівдні кролячий загін наблизився до Цезаревого Пояса. Кучма перший впізнав це місце.

– А знаєш, кролицю спіймала та сама лисиця, що гналась тоді за мною! – сказав він Ліщині. – І як я про це не здогадався!

– Заспокойся, Кучмо! – сказав Ліщина. – Ти сам добре знаєш, чим ми всі завдячуємо тобі. Он кролиці всі думають, що тебе послав Ель-аграйра, щоб ти визволив їх із Ефрафи. А в сьогоднішній нашій втраті я винен не менше за тебе… Але я і на мить не припускав собі, що ми вернемося додому без втрат. Недолічилися двох кролиць, а я розраховував на гірше. Якщо ми наддамо ходи, то на вечір будемо вже в Сотах. Забудьмо про ту гомбу, Кучмо… А це хто?

Загін саме підходив до заростей ялівцю й шипшини, і тоді перед ним на пагорку, мовби з-під землі, виросли з високої трави чотири великі кролі.

– Ну, чом же ти не відповіси йому, Тлайлі? – сказав один із незнайомців. – Хто я?

Запала мовчанка. Тоді заговорив Ліщина:

– Я бачу, що це ефрафанці, бо вони мічені. Це Звіробій?

– Ні, – сказав Чорнобіль. – Це капітан Горицвіт.

– Ага, – протяг Ліщина. – Що ж, я чував про тебе, Горицвіте. Не знаю, чи збираєшся ти чинити нам перешкоди, але краще залиш нас у спокої. З Ефрафою ми не маємо більше ніяких справ!

– Помиляєшся! – відповів Горицвіт. – Та кролиця, що йде за вами, піде з нами! І всі інші кролиці, які тільки є у вас!

Цієї миті біля підніжжя пагорка показались Срібний і Жолудь, а за ними Сесусіннан. Із першого погляду впізнавши ефрафанців, Срібний шепнув щось Сесусіннан, і та шаснула назад поміж лопухів.