Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

35. НАВПОМАЦКИ

– …А коли треба вести мітку на сильфлай, – розповідав Кервель, – я сам виходжу й дивлюсь, яка погода. Звісно, попередня мітка посилає гінця з повідомленням, коли вони йдуть під землю, і він же розповідає про погоду. Але я завжди ще й сам вийду подивитись. Коли світить місяць, ми ставимо вартових щільніше, а самі весь час рухаємось, оббігаючи всіх, щоб ніхто не зайшов далеко. Але в дощ або вночі ми ділимо мітку на менші групи, які виходять на пашу одна за одною, і кожну веде свій вартовий. Коли погода зовсім нікудишня, ми просимо у генерала дозволу перенести сильфлай.

– А часто у вас кролі пробують тікати? – спитав Кучма.

Після обід Кервель і Гравілат, другий офіцер мітки, поводили його по норах і підземних ходах, напхом напханих кролями. Місцеві кролі справили на нього гнітюче враження: він ніколи не бачив такого невеселого, затурканого стада!

– Мені здається, що ними не так уже й важко керувати, – додав він замислено.

– Це правда, більшість не завдає нам клопоту, – підхопив нитку розмови Гравілат. – Але ніколи не скажеш, як, із чого беруться раптом прикрощі! От візьмімо, наприклад, хоч би «Мітку правого боку»! Здавалося б, найтихіша, найсумирніша в усій колонії мітка. Та одного чудового дня Рада вирішила ввести в мітку чотирьох глессілів. Чогось-то капітан Бурячок не поспішив приділити їм увагу зразу, й раптом ці заброди обдурюють його і вшиваються геть! І кінець кар’єрі капітана Бурячка! Що вже й казати про сердешного Гірчицю, що погнався за тими глессілями й загинув на залізниці… Таких подій не можна передбачити заздалегідь. Це – як удар блискавки й паралізує, заражає вмить, мов тхарн. Кріль, може, й не задумував ніякої втечі, а зненацька зривається й біжить! Його треба тут-таки збити з ніг, а то за ним кинуться й інші. Тут єдина рада: не ловити гав, пильнувати й пильнувати! А відпочинеш, коли доведеться, зрештою, на те й Оусла – давати лад у колонії.

– Треба тобі сказати, що ми зариваємо послід у землю, – сказав Кервель. – З цим у нас дуже суворо! Якщо генерал натрапить на буруб’яшки в полі, він заткне тобі твого хвоста в горлянку. А кролі не хочуть закопувати своїх буруб’яшків. Їм, бачте, хочеться жити природним життям, начхати їм на громадські інтереси! Ніяк не тямить, що загальне благо будується на злагодженій співпраці всіх з усіма! Тут було б тільки бажання карати, а порушники знайдуться… На дно канави для посліду ведуть окремі ходи. Кожна мітка повинна виходити лише через свій хід. У тій канаві є спеціальний вартовий.

– А як перевіряється, чи всі вернулися з сильфлаю? – спитав Кучма.

– Усіх кролів мітки ми знаємо в обличчя і перевіряємо, коли вони вертаються в нори, – відповів Кервель. – Кожна мітка має тільки дві вхідні нори, тож я сідаю біля однієї, а мій офіцер – біля другої. Кожен кріль знає, в яку йому йти нору, і я неодмінно помічу, коли хтось з моїх не спуститься вниз. Останні в хід спускаються вартові. Тепер про риття нір. В Ефрафі заборонено риття нір без дозволу Ради. Мабуть, найзручніша нагода для втечі, це коли звучить сигнал тривоги – скажімо, побачили людину чи лисицю. Звісно, тоді кожен кидається до найближчої нори. Та досі ще жодному з наших незадоволених не спало на думку, що можна кинутися не в нору, а в поле й далеченько забігти, поки помітять, що когось там бракує. Але який кріль кинеться назустріч елілям? Оце тобі й справжній сторож.

– Я просто в захваті від того, як бездоганно все у вас продумано! – сказав Кучма, зазначивши подумки, що його таємне завдання виявилось ще труднішим, ніж він того сподівався. – Докладу всіх сил, щоб усе як слід затямити! А скоро нам іти в патруль?

– Перший раз ти підеш у дозір під проводом самою генерала, – сказав Гравілат. – Як попобігаєш день-два з ним, то й перестанеш рватися в патруль. Він тебе швидко вхоркає! Хоча ти, Тлайлі, здоровань нівроку, а що набродився полями-лісами, то, може, й витримаєш цей випроб!

Цієї миті в нору спустився кріль із білим рубцем поперек шиї.

– Пане капітане! «Мітка на шиї» спускається в нори! – сказав він. – Чудовий вечір! Бажаю вам якнайкраще його використати!

– А я вже потерпав, що тебе не видно, – пробурчав Кервель. – Скажи капітанові Еспарцету, що я зараз же виводжу свою мітку!

Обернувшись до солдата, що сидів поблизу, Кервель звелів йому обійти лігва й послати всіх нагору, на сильфлай.

– Ти, Гравілате, йди, як завжди, до дальшої нори, а ми з Тлайлі підем до виходу з ближчої, – розпоряджався капітан. – Для початку вишлемо нагору чотирьох вартових, а коли вийде вся мітка, пошлемо ще чотирьох, а двох лишимо в запасі. Гравілате, будь потім біля великого каменя, як завжди, – я підійду до тебе!

Кучма подався слідом за Кервелем по тунелю. Згори долинули пахощі розігрітих сонцем конюшини й хмелю. Повітря в ефрафанських норах було затхле, бо надто мало було виходів на поверхню. Навіть перебуваючи в Ефрафі, Кучмі приємно було подумати про вечірній сильфлай. Він згадав шелест букового листя над далекими Сотами й зітхнув. «Хотів би я знати, як там ведеться старому Падубові? – подумав він. – Чи ж побачу я його ще коли-небудь? Або хоч Ліщину? Ну, перш ніж мене прикінчать, я залишу дещо на згадку цим душогубам! Яка тяжка ця самотність! Як тяжко берегти таємницю!»

Офіцери підійшли до виходу, й Кервель вискочив на поверхню, щоб роззирнутись. Вернувшись, він зайняв пост біля самого виходу, а Кучма примостився поруч. Раптом він побачив у стіні навпроти відкриту нішу. В ній сиділи три кролі. З боків, певне, були поліцаї Оуслафи, це видно було по тупому, грубому виразу їхніх писків, а посередині сидів кріль із майже чорним кожушком, і він був жахливо скалічений. Вуха його були подерті й висіли стьожками; рани подекуди зажили й були залатані грубими, нерівними рубцями, а місцями випирали шматочки голого м’яса. Одна повіка була спотворена й не опускалась до кінця. Попри хвилюючу прохолоду липневого надвечір’я цей кріль здавався чомусь байдужим, немов заціпенілим. Погляд його був прикутий до долівки, i він постійно кліпав очима. Ось він опустив голову й машинально потерся носом об свої лапи. Тоді почухав шию і знов похнюпився.

Жаль і цікавість спонукали Кучму, палкого й поривчастого від природи, підійти до того кроля ближче.

– Як тебе звати? – спитав він.

– Мене звати Чорнобіль, пане! – відповів кріль. Він не підвів голови й говорив якось завчено, мовби не раз уже відповідав на це запитання.

– Ти йдеш на сильфлай? – спитав Кучма, не сумніваючись, що перед ним якийсь ветеран колонії, скалічений на полі бою і вдостоєний почесної варти за бойові заслуги.

– Ні, пане! – відповів кріль.

– Чом ні? Такий гарний вечір! – зауважив Кучма.

– Я не ходжу на сильфлай о цій порі, пане.

– Тоді чому ти сидиш тут? – поцікавився Кучма із своєю звичайною прямотою.

– Мітка, що йде на вечірній сильфлай, пане… – почав кріль. – Мітка, що йде… я… – Він затнувся й замовк.

– Говори, говори далі! – втрутився один із поліцаїв.

– Я тут для того, щоб ваша мітка побачила мене, – сказав кріль тихим, безживним голосом. – Усі мітки повинні побачити, як мене заслужено покарали за зрадницьку спробу втекти з колонії. Рада була милосердна до мене… Рада була милосердна… Рада… Я не можу всього цього запам’ятати, пане, ніяк не можу! Я вже нічого не пам’ятаю! – випалив він, обернувшись до поліцая, що спонукав його говорити.

Поліцай не сказав нічого. До глибини душі вражений Кучма хвилину дивився на в’язня, а тоді вернувся до Кервеля.

– Він повинен розповідати кожному, хто спитає, про свій злочин і покарання, – пояснив Кервель. – Ось уже пiвмісяця він це розказує, і від того вже з глузду з’їжджає. Він намагався утекти, але Горицвіт спіймав його й привів назад. Рада порвала йому вуха й звеліла виставляти його напоказ кожній мітці, що йде на ранковий та вечірній сильфлай. Щоб невдоволені бачили його приклад і шанувались. Проте мені здасться, що він уже довго не протягне. Скоро він здибається з чорнішим кролем, ніж є сам!

Кучма здригнувся – від черствого та байдужого тону Кервеля, але також і від думки про свою доленьку. Цієї хвилини кролі його мітки почали виходити на сильфлай. Видно було, що Кервель пишається тим, що знає, як звати кожного свого підлеглого. Чи не для кожного він мав слівце, намагаючись показати, що знає навіть подробиці їхнього особистого життя. Кучмі здалося, що відповідали капітанові не дуже тепло, але нелегко було визначати, чи то від неприязні до Кервеля, чи просто від невеселого настрою, адже в Ефрафі всі, хто не мав відношення до влади, були постійно сумні-невеселі. Хоч як старався Кучма, пам’ятаючи Ожинину пораду, вловити ознаки гніву та обурення в безвиразних фізіономіях, що мелькали перед ним, він не побачив нічого обнадійливого. Останні проходили три кролиці, що тихо перемовлялися між собою.

– Ну, як, Нельтільто, подружила ти зі своїми новими сусідками? – спитав Кервель першу кролицю, що саме проходила мимо.

Кролиця, гарненьке створіння місяців трьох від роду, стала й зухвало зиркнула на капітана.

– І ви, капітане, подружите одного чудового дня… з Чорним Кролем! – відрізала вона. – Отак, як подружив з ним капітан Мальва! Чом ви не пошлете кролиць ходити Великим Патрулем?

Вона почекала, що відповість капітан, але той не удостоїв її відповіддю. Не заговорив він і до кролиць, що слідом за Нельтільтою вийшли на поле.

– Що вона хотіла сказати? – спитав Кучма.

– Знаєш, тут у нас були якось прикрі події, – відповів Кервель. – Гурт кролиць із «Лівої передньої» влаштував скандал на засіданні Ради. Генерал звелів роз’єднати їх і парочку прислав до нас. Я відтоді наглядаю за ними! Самі бунтівниці зараз тихенькі, а от Нельтільта, відколи пристала до них, зробилася нахабна, нестримана, поводиться десь так, як оце сьогодні. По-справжньому це мене не турбує, бо зайвий раз свідчить: вони відчувають владу Оусли. Я більше турбувався б, якби молоді кролиці раптом стали сумирні та чемні; отоді б я задумався: чи вони часом чогось не затівають? І все ж я хочу попросити тебе, Тлайлі: постарайся зазнайомитися з цими кролицями та приструнч їх трошки!

– Гаразд! – погодився Кучма. – До речі, а які у вас шлюбні правила?

– Правила шлюбу? Та коли тобі сподобається яка кролиця в мітці, то й бери її собі! Ми ж офіцери як-не-як! Усі кролиці нашої мітки – наші підлеглі, й жоден кріль не стане тобі на заваді. А між нами трьома – тобою, мною та Гравілатом– через це не повинно бути сварок, адже кролиць повно, вибирай яку хочеш!

– Розумію, – сказав Кучма. – Ну, я попасуся трохи. Якщо ти не заперечуєш, я порозмовляю з деякими кролями, а тоді обійду вартових, гляну на поле.

Кучма пострибав полем, відчуваючи на собі косі погляди своїх нових підлеглих. Він був збентежений i сповнений лихих передчуттів. Як почати виконувати доручене йому небезпечне завдання? А починати треба негайно, так чи інак. Адже Кегаар недвозначно сказав, що не може чекати. Треба було ризикнути й комусь довіритись. Але кому? В такій колонії повинно бути повно донощиків і вивідачів. Можливо, тільки сам генерал Звіробій знав усіх своїх шпигів. Може, хтось із тих шпигів і зараз за ним стежить?

«Доведеться мені просто покластися на свої почуття, – подумав він. – Обійду всіх та й побачу, може, з ким подружу. Але одне я знаю достеменно: якщо мені пощастить вивести звідсіля хоч кілька кролиць, я неодмінно заберу з собою цього нещасного Чорнобіля! Фрітх на мосту! Мене бере нестяма, як тільки здумаю про його приниження! Ото генерал – Звіробій! Розстріляти його мало!»

Отак міркуючи та поскубуючи траву, Кучма стрибав лугом, осяяним вечірнім сонцем. Незабаром він наблизився до виямки, схожої на ту, в якій колись вони з Срібним знайшли були Кегаара. Спиною до нього в тій виямці сиділи три кролиці. Він упізнав їх: це ж вони останні виходили з нори. Вони вже втамували перший голод і тепер гомоніли, зрідка зриваючи травинку-другу. Видно було, що дві кролиці уважно слухали третю. Кучма страшенно любив слухати казки, і йому закортіло почути щось новеньке в цій дивній колонії. Він тихо підкрався до краю виямки.

Але тут розказували не казку – це Кучма зрозумів одразу. Десь він уже чув щось подібне… Схвильована, піднесена мова, її розмірена течія, захоплені слухачі – що ж це? І тут він пригадав: запах моркви, Перстач серед великої нори – як той чарував юрбу кролів! Але ця поезія зворушила його дужче, ніж Перстачева…

 
Давно колись
Вівсянка на гілочці глоду співала,
А під тим глодом кролиця діток научала.
Співала вівсянка, а діточки грались, так розійшлись!
Той час облетів, наче цвіт бузиновий.
О серце моє почорніле! Журись – не журись,
А час той щасливий не вернеться знову!
Давно-давно
Сонечко лізло по житньому колосочку,
А кріль із кролицею бігли понад струмочком
І вигребли в пагорку нору… У всьому були заодно,
Жили як хотіли, де шелест ліщини…
Та холод те сонечко вбив, і серце моє полинове,
Замерзле, зотліле, – друга не вибере знову!
Холод жорстокий скував моє тіло,
Лютий мороз серце беззахисне їсть.
Стриж загука навесні: «Вість! Вість!
Ллється в кролиць молоко – кроленята пить похотіли!»
Я ж не почую стрижа. Зародки вмруть у мені.
Тільки почую вві сні:
Б’ється ув’язнений вітер, що ніс весняні обнови…
Ох, не погладить мене той вітер лагідний знову!
 

Кролиця замовкла. Її подруги теж мовчали. Їхня мовчанка промовисто свідчила, що в тій поезії вилилась їхня спільна туга.

Кучма пройнявся повагою і співчуттям до страждання цих кролиць. Його вразило те, що їхній дух надламаний, сили – майже вичерпані. Дика тварина, відчувши, що подальше її існування не має сенсу, може спрямувати рештки своєї снаги на те, щоб швидше померти…

Піддавшись пориву почуття, Кучма скочив у виямку. Потурбовані кролиці обурено подивилися на нього й відсунулись.

– Я знаю, тебе звати Нельтільта, – сказав Кучма гарненькій кролиці, що допіру дала Кервелю одкоша. – А тебе як звати? – звернувся до її сусідки.

Помовчавши, та знехотя відповіла:

– Сесусіннан – Шепчи-листя, пане.

– А тебе? – спитав Кучма ту, що читала вірша.

Кролиця повернула голову до нього, і в її погляді Кучма прочитав таке страждання, таку скорботу, змішану з докором, що насилу стримався, щоб тут-таки не заблагати її повірити: він-бо її таємний друг і ненавидить Ефрафу, осоружну її владу, яку мусить представляти!

І цієї миті кролиця відповіла:

– Мене звати Хізентлай, пане.

– Хізентлай? – вражено перепитав Кучма, втративши на мить самовладання. – То це з тобою…

І замовк. Небезпечно було питати її тут-таки, чи пам'ятає вона про свою розмову з Падубом. Але навіть якщо вона й не пам’ятала, то це ж вона, Хізентлай, була тією кролицею, що розповіла Падубові з товаришами про ефрафанські лиха та про невдоволення кролиць. Якщо він добре пам’ятав Падубову розповідь, Хізентлай вже робили якусь спробу покинути колонію. «Але ж, – подумав він, дивлячись у її скорботні очі, – чи ще здатна вона нині на бунт?»

– Чи не дозволите ви нам піти геть, пане? – спитала Нельтільта. – Офіцерів тих жменя, а ніде з ними не розминешся!

– О так, звісно… йдіть собі! – збентежено мовив Кучма.

Кролиці пострибали геть, а він лишився у виямці.

Нельтільта зухвало на нього подивилась і голосно зауважила: «Що за мугир!», явно сподіваючись, що він накричить на неї, але Кучма промовчав.

«Принаймні хоч одна з них не занепала духом!» – подумав, прямуючи до вартових.

Якийсь час він розмовляв з вартовими, вивчаючи, як вони організовані. Ця система була так добре налагоджена, що Кучма був близький до відчаю. Кожен вартовий міг за якусь мить добігти до сусіднього вартового. На різні випадки тривоги вони мали цілі набори сигналів – тупання. Відповідним сигналом можна було покликати на поміч запасних вартових та офіцерів інших міток. У разі потреби вмить можна було викликати поліцію – Оуслафу. Так само легко можна було попередити капітана Горицвіта чи якого іншого офіцера, що на час тривоги патрулював околиці колонії. А що кожного разу паслась тільки одна мітка, то в разі тривоги навряд чи могло виникнути замішання, адже кожен знав, у яку нору йому треба кидатись.

Перед самим кінцем сильфлаю, коли вже сутеніло, на полі з’явився капітан Горицвіт із трьома патрульними. Кервель кинувся йому назустріч по лінії вартових. Кучма й собі приєднався до них. Горицвіт розповів, що якраз водив патруль до залізниці, але не помітив там нічого вартого уваги.

– А ви ходите патрулем за залізницю? – поцікавився Кучма.

– Дуже рідко! – відповів Горицвіт. – Там надто сиро – зовсім не кролячий край! Я бував там, але зараз ми пройшлися звичайним круговим дозором. Моє завдання – збирати відомості, цікаві для Ради, й виловлювати всіх, хто пробує втекти, як той нещасний Чорнобіль. А він тоді добряче мене куснув!.. До речі, я щойно бачив генерала – здається, він через два-три дні хоче взнай тебе у Великий Патруль. А поки що ти призвичаюйся!

– А навіщо так довго чекати? – з награним ентузіазмом вигукнув Кучма. – Я хоч завтра ладен піти в патруль!

– Завтра ще ваша мітка пасеться вранці та ввечері, і вся Оусла мітки повинна бути в зборі. Адже вранці та ввечері кролі найжвавіші, й за ними треба пильніше наглядати. От коли мітка перейде на пашу в ні-Фрітх і Фу-Інле, тоді можна взяти декого з Оусли на патрулювання. Ну, а зараз я біжу до Крікси – доповідати генералові!

Коли кролі мітки після сильфлаю спустилися в нори й сторожа повела геть Чорнобіля, Кучма вибачився перед Кервелем і Гравілатом і пішов до свого лігва. Зоставшись нарешті на самоті, Кучма став думати, як виконати своє неймовірно трудне завдання.

Так, перепони, про які він довідався, просто приголомшували. Сам, та ще з Кегааровою допомогою, він міг утекти будь-якої хвилини. Але як вивести з колонії гурт кролиць – хай навіть знайдуться бажаючі ризикнути втекти? Якщо під час сильфлаю він скомандує всім вартовим спуститися під землю, то Кервель умить це помітить і вживе заходів. Отже, єдина можливість – улаштувати втечу вдень? Дочекатися, поки Кервель засне, й наказати вартовому біля однієї з нір залишити пост? Начебто бездоганний план… «А як же бути з Чорнобілем? – подумав він раптом. – Удень його тримають під вартою в якійсь норі, але в якій – ніхто не знає! Ніхто нічого не знає в Ефрафі, а якщо хто й знає, то не скаже! То що ж: залишити Чорнобіля?»

– Ні, нізащо, хай мене чорти розірвуть, якщо я його покину! – пробурмотів Кучма сам до себе. – Ожина за таке обізвав би мене дурнем. Але ж Ожини тут немає, і все це мушу владнати я сам! А що коли через цього Чорнобіля провалиться вся справа? О Фрітх у коморі! От так крутиголовка!

І він думав, думав, аж поки збагнув, що думки його йдуть по колу. Трохи згодом заснув. Коли прокинувся, зрозумів, що надворі світить місяць, там гарно й тихо. Йому спало на думку, що можна приступитися до справи з іншого боку, – спочатку вмовити кількох кролиць приєднатися до нього, а вже тоді й виробити план утечі, можливо, з їхньою допомогою.

Він пішов углиб тунелем, аж поки наштовхнувся на молодого кроля, який спав просто на дорозі, бо, мабуть, не вистачило місця в переповненому лігві, й послав того по Хізентлай.

Молодий кріль побіг, а Кучма вернувся до свого лігва, тривожно гадаючи: а чи не збудив він уже чиєїсь підозри? Але навряд чи. Кервель сам сказав, що ефрафанські офіцери часто посилають по кролиць. Тож, якщо його спитають про це, треба просто якнайкраще прикинутися справжнім ефрафанцем. Кучма ліг і почав чекати. Незабаром він почув, що хтось повільно підіймається тунелем, ось зупинився біля входу в його лігво.

– Це ти, Хізентлай? – тихо спитав Кучма.

– Так, це Хізентлай!

– Я хочу поговорити з тобою.

– Я в вашій мітці, а значить, у вашій владі, пане! Але ви помилились, – відповіла вона.

– Ні, не помилився, – відказав Кучма. – Не бійся! Заходь і сідай близенько!

Вона послухалась. Кучма чув, як сильно б'ється її серце. Вона вся була напружена: очі заплющені, а кігті її вп'ялися в долівку.

– Слухай мене уважно, Хізентлай! – зашепотів Кучма їй на вухо. – Ти, мабуть, пам’ятаєш, що не так давно надвечір до Ефрафи були прийшли четверо кролів. Один мав сріблястий кожушок, а в другого був рубець на передній лапі від пацючого укусу. Ти розмовляла з їхнім ватажком, Падубом.

Вона злякано повернула до нього голову:

– Звідки ви це знаєте?

– Це не має значення! Слухай далі!

І Кучма розповів їй про Ліщину й П’ятого, про те, як люди знищили сендлфордську колонію, та про те, як вони примандрували на Вотершипський пагорб. Хізентлай не урвала його жодним словом.

– Чи знаєш ти, – спитав Кучма, – про долю тих чотирьох кролів, які розмовляли з тобою того вечора, розповіли тобі про зруйнування колонії та як так сталося, що вони прийшли запрошувати кролиць із Ефрафи до себе жити?

Хізентлай ледь чутно прошепотіла йому на вухо:

– Я чула, нібито вони втекли наступного вечора, а капітан Гірчиця, що кинувся їх доганяти, загинув.

– Хізентлай, а не посилали за ними ще одного патруля?

– Ми чули, що нікого було послати, бо Гірчиця загинув, а Бурячок сидів під арештом.

– Знай: ті кролі щасливо повернулися додому. Один із них зараз недалеко, разом із Ліщиною, П’ятим та ще кількома. Вони спритні й винахідливі. Вони сподіваються, що мені пощастить вивести з Ефрафи незадоволених кролиць, і то якомога більше! Вранці я передам моїм друзям звістку про себе.

– Як це?

– Якщо все буде гаразд, моє повідомлення віднесе друзям білий птах.

І розповів їй коротко про Кегаара. Він договорив, а Хізентлай все мовчала, й незрозуміло було, чи вона обдумує все почуте, чи мучиться страхом і недовірою. Може, Хізентлай має його за шпига?

Нарешті Кучма спитав:

– Скажи, ти віриш мені?

– Так, вірю.

– А що коли я – шпиг, підісланий Радою?

– Ні, я знаю: ти – не шпиг Ради!

– Як ти це можеш знати?

– Ти розповів мені про свого друга – про того, що знав: колонія із ситими кролями – лихе місце. Він – не єдиний кріль, що вміє бачити майбутнє. Іноді й на мене таке находить, але не часто останнім часом, бо серце моє скрижаніло.

– Отже, ти підеш зі мною? І вмовиш своїх подруг тікати з нами? Тут ви тільки заважаєте всім, а у нас вам будуть раді!

Хізентлай знов замовкла. В тиші Кучма чув, як поблизу в землі точить собі хід черв’як. Кучма теж мовчав, боячись налякати її необачним словом. Нарешті вона зашепотіла, але так тихо, що ледь чутні слова можна було прийняти за уривчасте дихання:

– Ми можемо втекти з Ефрафи! Небезпека дуже велика, але ми її подолаємо. Більш я нічого не бачу… Метушня й страх увечері… а там люди, люди, все людські речі! Собака… і мотузка перервана, мов зламана суха гіллячка. Кріль – ні, це неможливо! – кріль їде в грудуділі! Ох, що за дурниці я верзу – казки малим дітям літнього вечора! Ні, я вже не можу так бачити, як колись могла: це наче обриси дерев за завісою дощу.

– Ну, тобі варто познайомитися з тим моїм другом, – сказав Кучма. – Він теж так говорить, як оце ти. Я навчився вірити йому, то й тобі вірю. Якщо ти відчуваєш, що нам поталанить, то це чудово! Але ось що найголовніше: я прошу тебе умовити своїх подруг тікати з нами!

Знов помовчавши, Хізентлай відповіла:

– Моя хоробрість, моя воля – не ті вони вже тепер! Боюсь обіцяти, щоб ти поклався на мене…

– Я розумію. Що тебе так надломило? Чи не ти була проводиркою тих кролиць, що ходили до Ради?

– Ми з Сесусіннан. Я не знаю, що сталося з іншими кролицями, котрі були з нами. Тоді ми всі були ще в «Правій передній». Я досі маю мітку на правій передній лапі, хоча тут мене мічено знову. Чорнобіль… Ви бачили його?

– Авжеж.

– Він теж був з нами в одній мітці. Він дружив з нами й підбадьорював нас. Десь через два дні після того, як ми ходили з нашим проханням до Ради, він спробував утекти, але його спіймали. Ви бачили, що з ним зробили. Це сталося того самого вечора, коли прибули ваші друзі, а наступного вечора вони й втекли. Тоді нас, кролиць, знов покликали до Ради. Генерал сказав, що надалі вже більш нікому не вдасться втекти. Нас розподілили по інших мітках, не більше ніж по двоє на мітку. Вже й не знаю, чому нас із Сесусіннан лишили разом. Може, просто не подумали про це. А зараз я стала боязка й відчуваю, що Рада стежить за нами.

– Не бійся – тепер з вами я! – гордо сказав Кучма.

– Радники дуже мудрі й хитрі!

– Наших їм не перехитрувати! У нас є набагато мудріші за них кролі, повір мені! Оусла Ель-аграйри, незгірш! Але скажи: чи давно з вами Нельтільта?

– Ні, вона народилася тут, у «Лівій задній». Вона смілива, але молода й дурна. Її тішить, що всі бачать, як вона дружить із бунтівницями. Вона й не тямить, що робить чи що таке Рада. Це для неї мов цікава гра: дражнити офіцерів і все таке. Одного дня вона таки накличе біду на наші голови! Їй не можна довіряти ніяких таємниць.

– А чи багато кролиць у цій мітці захоче втекти з нами?

– Грайр! У нас дуже багато незадоволених. Але ж, Тлайлі, таємницю можна буде розкрити їм тільки перед самою втечею. Не лише Нельтільта – у нас ніхто не вміє тримати язика за зубами, а вивідачів тут повно! Тільки ми двоє повинні скласти план утечі, й поділитися ним можна хіба з Сесусіннан. А коли приспіє час, ми з нею враз усіх зберемо скільки треба!

Кучма зрозумів, що натрапив, сам того не сподіваючись, на надійного й розумного друга, ладного і здатного взяти на себе частину його тягаря. Саме такого друга він потребував найдужче!

– Отже, я доручаю тобі вибрати кролиць, – сказав Кучма.

– А коли ми втечемо?

– Краще тікати після заходу сонця, і що швидше, то краще. Ліщина й інші зустрінуть нас і відіб’ють будь-який патруль. А головне – на нашому боці битиметься той птах! Таке й не снилося генералові Звіробою!

Хізентлай знов замовкла, й Кучма, в душі радіючи і захоплюючись нею, зрозумів, що вона обдумує його план, шукаючи, чи немає в ньому прорахунків.

– Але скількох кролів може подужати той ваш птах? – сказала вона нарешті. – Невже він прожене їх усіх? Це буде велика подія, і будь певен, Тлайлі, сам генерал поженеться за нами з добірним загоном! А ми не зможемо довго бігти. Вони не загублять нашого сліду й рано чи пізно наздоженуть нас.

– Кажу тобі, наші друзі перехитрують і Раду, й Звіробоя. Чи ти бачила коли річку?

– А що таке річка?

– От бачиш! Це довго пояснювати. Але обіцяю тобі, що нам не доведеться бігти далеко. Якщо Оусла дожене нас, ми вмить щезнемо у них з очей!

Вона мовчала, й Кучма додав:

– Повір мені, Хізентлай! Клянусь тобі своїм життям: ми зникнемо з-перед їхніх очей! Я нічого не вигадую, не обманюю тебе.

– Якщо ти помиляєшся, Тлайлі, то можна буде тільки позаздрити тим, хто загине швидкою смертю! – сказала вона нарешті.

– Ніхто не загине! Мої друзі придумали таку витівку, що й сам Ель-аграйра нею пишався б!

– Якщо ти плануєш втечу на вечір, – сказала Хізентлай, – то це має статися не пізніше ніж завтра чи післязавтра. Через два дні наша мітка втратить право на вечірній сильфлай. Ти це знаєш?

– Так, я чув про це. Отже – завтра! Навіщо відкладати надовше? Але тут іще є одна справа: треба прихопити з собою Чорнобіля.

– Чорнобіля? Та його ж охороняє Оуслафа!

– Знаю. Через нього ми ризикуємо ще більше, але я вирішив забрати його з собою. Ось як ми це зробимо. Увечері, коли мітка вийде на сильфлай, ви з Сесусіннан згуртуйте кролиць довкола себе – всіх, кого ти вибереш, – і будьте напоготові. Я зустрінуся з птахом далі на лузі й скажу йому, щоб він напав на вартових, як тільки він побачить, що я побіг у нору. Тоді я швиденько розправлюся з Чорнобілевою сторожею – вони ж не сподіватимуться нічого подібного! За хвилину я його визволю, і ми з ним приєднаємося до вас. Зчиниться страшенна метушня, ґвалт, а ми скористаємося цим і втечемо. Птах нападатиме на кожного, хто спробує переслідувати нас. Затям: біжимо до великої залізничної арки. Друзі вже чекатимуть там. Ви тільки біжіть за мною, а я показуватиму дорогу.

– Може, капітан Горицвіт ходитиме з патрулем.

– Ну й нехай собі!

– Чорнобіль може розгубитись, не побігти зразу. Злякається, як і його сторожа.

– Чи не можна якось попередити його?

– Ні! Сторожа весь час коло нього, й на сильфлай його водять окремо від усіх.

– І скільки ще йому так мучитись?

– Коли його покажуть кролям усіх міток, Рада його стратить!

– Тоді вирішено. Я не втечу без нього!

– Тлайлі, ти дуже хоробрий! Але тут потрібна ще й хитрість! Завтра від твоєї спритності буде залежати все. Пам’ятай, я вручаю тобі життя моїх подруг!

– Може, ти бачиш якісь прорахунки в моєму плані?

– Ні! Але я всього тільки слабка кролиця, що ніколи не бувала за межами Ефрафи… Що коли скоїться щось непередбачене?

– Ризик є ризик! Хіба ти не хочеш утекти звідси й зажити разом із нами на високих пагорбах?

– Ох, Тлайлі! А нам дозволять вибрати собі друзів? Вирити нори й привести маленьких?

– Авжеж! І ми ходитимемо на сильфлай коли схочемо, а не за розкладом! І розказуватимемо казки в Сотах! Обіцяю тобі, це буде чудове життя!

– Тоді я з тобою! Я згодна на будь-який ризик!

– Який я радий, що зустрів тебе, що ти теж опинилася в цій мітці! – сказав Кучма. – До цієї розмови з тобою я просто не знав, що й придумати, що діяти.

– А зараз я вернуся до нашого лігва, Тлайлі. Інші кролі дивуватимуться, чому ти послав по мене, адже я ще не готова до парування. Ми з тобою можемо сказати всім цікавим, що ти помилився.

– Гаразд! Іди й попередь інших, щоб були готові до втечі під час вечірнього сильфлаю. А я не підведу вас!

Хізентлай пішла, а Кучма відчув жахливу втому. Він спробував думати про те, що його друзі перебувають недалеко й що він побачиться з ними через день. Але не міг забути, що між ним і ними лежить уся грізна могуть Ефрафи. В його думки вривалися тривожні картини, що їх малювала збуджена уява. Кучма задрімав, але в напівсні йому привидівся капітан Горицвіт. Горицвіт чогось перетворився на чайку і з криками літав над річкою. Нажаханий Кучма прокинувся і знов задрімав – і побачив величезну, мов конячу, тінь генерала Звіробоя, якому було відомо все-все на світі. Нарешті, змучений тривогами, він заснув глибоким сном, куди не могли поринути навіть його страхи.