Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)

17. БЛИСКУЧИЙ ДРІТ

Було холодно-холодно, і стеля й справді була з кісток… Ні, стеля була з переплетеного гілля тиса, твердого й холодного, мов лід, а на тому гіллі тьмяно червоніли ягоди.

«Ходімо, Ліщино, – сказав Первоцвіт. – Візьмемо в рот тисові ягоди, віднесем у велику нору й там з’їмо. І твої друзі повинні так робити, якщо хочуть жити по-нашому». – «Ні, ні! – закричав П’ятий. – Ліщино, не треба цього робити!»

Але тут із-під тисового гілля виповз Кучма. У роті в нього було повно ягід.

«Дивись, як я навчився носити! – сказав Кучма. – А я йду від вас, Ліщино! Спитай куди, спитай куди, спитай куди!»

Потім вони десь бігли, не до колонії, а холодними полями, і Кучма все губив і губив червоні ягоди – червоні, мов краплі крові, й тверді, мов скрутні залізного дроту. «Не треба їх їсти, – сказав він. – їх не розкусиш. Це крижані ягоди».

Ліщина прокинувся. Він лежав у норі й тремтів. Чом не зігрівають його тіла сусідів? А де П’ятий? Він сів на задні лапи. Поруч крутився й здригався уві сні Кучма, намагаючись знайти теплий бік товариша, щоб притиснутися до нього, але товариша не було. Виямка в піщаній долівці, де лежав П’ятий, була ще тепла, але сам П’ятий десь подівся.

– П’ятий! – гукнув Ліщина в пітьму, вже знаючи, що відповіді не буде.

Він сильно штовхнув Кучму носом.

– Кучмо! П’ятий пропав!

Кучма вмить прокинувся, як завжди бадьорий і готовий діяти.

– Що сталось?

– П’ятий утік.

– А куди?

– На сильф – нагору. Куди ж іще? Блукати по норах він не став би – сам знаєш, він терпіти не може колонії.

– Набрид він мені! Та й нору захолодив. Думаєш, він у небезпеці? Треба йти шукати його?

– Так, треба. Він украй пригнічений, а ще ж зовсім темно. Хай там що говорять Первоцвіт і Суниця, а вночі можуть блукати елілі.

– Вже досвіток, – сказав Кучма, понюхавши повітря й прислухавшись. – Ось-ось світатиме, й ми легко його знайдемо. Мабуть, краще й мені піти з тобою. Не хвилюйся, далеко він не забіг. Але, клянусь королівською салатою, я скажу йому, що думаю про нього, хай-но тільки ми його спіймаємо!

– Я потримаю його, поки ти лупцюватимеш. Тільки б ми його знайшли!

Вони вилізли до виходу й там присіли.

– Поки наші друзі не підпихають нас у спину, щоб ми не роззиралися, – сказав Кучма, – роздивімося гарненько, чи немає поблизу горностаїв і сов!

І тієї ж хвилини з гайка, що через долину, почувся крик сови. Інстинктивно два кролі припали до землі й нарахували чотири удари серця, поки крик сови повторився.

– Вона летить геть, – мовив Ліщина.

– Цікаво, скільки полівок повторює ці слова щоночі? Ти ж знаєш, що сова зумисне обманює: кричить усе тихіше й тихіше, ніби віддаляється.

– Ну, я не можу чекати! – сказав Ліщина. – Десь там П’ятий, і я піду слідом за ним. А ти правду казав – уже світає.

– Гляньмо спершу під тисом!

Але під тисом П’ятого не було.

У сірому світлі вималювався край лугу, а живопліт і струмок ще чорніли далі невиразними смугами. Кучма зістрибнув із пагорка й довгою дугою помчав по мокрій траві. Зупинився він біля входу в нору, з якої вони допіру вийшли. За ним підбіг і Ліщина.

– Ось і слід П’ятого! – вигукнув Кучма. – Свіжий слід, веде з нори просто до струмка. Навряд чи він далеко забіг.

Після дощу легко роздивитися свіжий слід – там струшено з трави краплини. Кролі добігли до живоплоту в тому місці, де було морквяне звалище й починався струмок. Кучма не помилився – слід таки був свіжий. Пролізши крізь живопліт, вони зразу побачили П’ятого. Кілька шматків моркви досі валялося біля струмка, але П’ятий їх не зачепив – він скуб траву коло старої покрученої кислиці. Коли Ліщина й Кучма підбігли ближче, П’ятий підвів на них очі.

Не зронивши й слова, Ліщина й собі став пастися поруч П’ятого. Він уже шкодував, що прихопив Кучму. В досвітковій пітьмі, побачивши, що П’ятий десь подівся, Ліщина не на жарт розхвилювався і радий був опертися на Кучму. А нині, побачивши П’ятого, такого маленького й рідного, нездатного хоч кого скривдити чи приховати свої почуття, тремтячого в мокрій траві чи то від холоду, чи то від страху, Ліщина зрозумів, що гнів його розвіявся. Він почував тільки жаль до брата і думав, що, коли б вони з П’ятим зосталися вдвох, той би помалу заспокоївся. Але пізно вже було умовляти Кучму діяти лагідніше – лишалось хіба сподіватися на краще.

Всупереч побоюванням Ліщини, Кучма теж мовчав. Очевидно, він вважав, що розмову повинен почати Ліщина, й трохи був розгублений.

Ліщина був уже понадіявся, що все скінчиться добре, й подумав, що Кучма розумніший, ніж йому здавалось, коли це П’ятий, сівши на задні лапи й помивши писок передніми, заговорив, дивлячись Ліщині просто в вічі:

– Я йду від вас! Мені дуже сумно. Я хотів би побажати вам усього доброго, але ж у цій колонії не може бути добра! Тож просто кажу: прощавайте!

– Але куди ж ти підеш, П’ятий?

– Геть звідсіля. До пагорбів, якщо доберуся туди.

– Сам-один? Ти не дійдеш. Пропадеш!

– У тебе немає жодного шансу, хлопче, – докинув Кучма. – Щось та згребе тебе ще до ні-Фрітха!

– Ні, – дуже тихо відповів П’ятий, – тобі ближче, ніж мені, до смерті!

– Ах ти ж нікчемне базікало, ти, кущик мокрецю! Ти ще хочеш мене залякати? Я ж тобі…

– Стривай, Кучмо, – втрутився Ліщина. – Не треба грубо!

– Але ж ти сам… – почав Кучма.

– Знаю, але тепер я передумав. Не сердься, Кучмо. Я просив тебе, щоб ти допоміг мені вернути його назад у колонію. А зараз… Знай, П’ятий ніколи не помилявся у своїх передчуттях. Останні два дні я не слухав його, і я досі думаю, що в цьому він помиляється. Але мені бракує духу загнати його назад до колонії. Я вірю, що чомусь це місце зводить його з ума. Я проведу його трохи. Я не можу просити тебе піти з нами – це зайвий ризик. Зрештою, всі наші повинні знати, де ми, і хто ж їм скаже, як не ти? Я вернуся ще до ні-Фрітха. Сподіваюсь, ми обидва повернемось.

Кучма витріщив очі й люто насипався на П'ятого:

– Ах ти, нікчемний чорний жучок! Ти так і не навчився слухатися старших? Весь час тільки: «Я, я, я! Ах, у мене дивне відчуття в задній лапі, й тому ви всі негайно станьте на голову!» А тепер, коли ми влаштувалися в чудовій колонії, ти щосили стараєшся все зіпсувати! Та ще хочеш, щоб заради тебе важив життям один із найкращих наших кролів. Ти побредеш полями, як очманіла миша, а він піде няньчитися з тобою! Ну, то знай: я пориваю з тобою! А зараз я побіжу в колонію, всім розкажу про тебе, щоб і вони порвали з тобою. Не сумнівайся: всі начхають на тебе!

Кучма крутнувся і кинувся у найближчу дірку в живоплоті. В ту ж мить по той бік живоплоту зчинилася справжня буря. Хтось там бився, молотив лапами. В повітря злетіла паличка, тоді волога грудка злежаного листя снарядом пролетіла через дірку і впала біля Ліщини. Тамуючи бажання втекти геть, Ліщина й П’ятий нажахано перезирнулись. Який ворог напав на Кучму по той бік живоплоту? Не чути було ніяких криків – ні котячого шипіння, ні кролячого вереску, тільки тріскотіли гіллячки та наче хто з відчаю виривав із коренем траву.

Зібравши всю свою мужність і поборовши веління інстинкту, Ліщина змусив себе кинутися в прохід. П’ятий скочив за ним. Їхнім очам відкрилось жахливе видовище. Скрізь на гіллі висіло перетліле торішнє листя. А на оголеній, поритій глибокими борознами землі лежав на боці Кучма, звиваючись, дригаючи задніми лапами. Шию йому стягував зігнутий мідний дріт, що тьмяно поблискував у перших променях сонця. Нап’ятий, мов струна, дріт тягся через передню лапу до кілочка, забитого в землю. Гострий кінець дроту поранив йому шию, і краплини крові, темно-червоні, мов тисові ягоди, скочувались по його плечу. Боки його надсадно то здіймались, то опадали. Кілька секунд Кучма полежав, сапаючи. Тоді знов забився, засовався вперед-назад, аж поки задихнувся і стих.

Приголомшений жахом Ліщина вискочив з дірки живоплоту й присів поруч. Кучмині очі були заплющені, а губи розтяглися, ніби в посмішці, оголивши довгі передні зуби. Він прикусив спідню губу, і з неї теж крапала кров. Піна вкривала його щелепи й груди.

– Тлайлі! – тупнувши лапою по землі, заговорив Ліщина. – Слухай, Тлайлі! Ти в пастці – у пастці! Як тобі допомогти? Ну, згадай, чого вчили у Оуслі?

Задні лапи Кучми знов слабко забились, він опустив вуха й розплющив очі, що нічого не бачили. Потім голос його, глухий і тихий, пробився, булькочучи, крізь криваву піну в його роті:

– Оусла… не варто… кусати дріт. Вирити… кілочок!

Знов корчі струснули його, і він зашкріб кігтями землю. Земля й кров, неначе машкара, запеклись на його писку.

– П’ятий, біжи в колонію! – закричав Ліщина. – Приведи Ожину, Срібного, всіх! Швидше! Він помирає!

П’ятий швидше за зайця помчав лугом. Лишившись один, Ліщина спробував з’ясувати, з чого ж почати. Що таке «кілочок»? Він уважніше придивився до місива, що лежало перед ним. Кучма лежав на дроті, придавивши його своїм тілом. З-під нього дріт начебто йшов просто в землю. Ліщина напружено силкувався збагнути: що ж йому треба вирити? Одне він розумів: треба рити. Він почав розгрібати пухку землю, й за якусь хвилину його кігті зашкрябали по чомусь гладенькому й твердому.

Він розгублено зупинився і тут завважив, що Ожина вже прибіг і дивиться через його плече.

– Кучма допіру ще говорив, а зараз навряд чи заговорить, – сказав він Ожині. – Ось його слова: «Вирийте кілочок». Що це означає? Що треба робити?

– Дай подумати, не підганяй, – попросив Ожина.

Ліщина повернув голову й задивився туди, куди тік струмочок. Від колонії щодуху мчали Козелець, Срібний, Кульбаба й Чашечка. Далеко перегнавши товаришів, Кульбаба кинувся до дірки в живоплоті й став як укопаний, здригаючись і витріщивши очі.

– Що сталось, Ліщино? П’ятий сказав…

– Кучма попав у сильце! Не чіпай його, поки Ожина не скаже, що робити. Зупини їх, щоб не юрмилися довкола!

Кульбаба кинувся назад і зупинив Чашечку, що надбігав перший.

– А Первоцвіт прийде? – спитав Ліщина. – Може, він знає…

– Він не прийде, – відповів Чашечка. – Він звелів П’ятому заткнути рота…

– Що звелів? – не вірячи власним вухам, спитав Ліщина.

Але цієї миті заговорив Ожина, й Ліщина всю увагу звернув на нього.

– Ось воно як, – сказав Ожина. – Дріт зачеплений за кілочок, а кілочок зарито в землю, – ось, дивись! Ми повинні його вирити. Греби кругом нього!

Ліщина знов заходився рити, вигрібаючи передніми лапами пухку сиру землю й ковзаючи кігтями по твердому дереву. Краєм свідомості він розумів, що решта стоїть поруч і чекає. Захекавшись, він скоро мусив зупинитись, і його змінив Срібний. Незабаром Срібного змінив Жостір. Їм пощастило оголити поверхню цього ненависного, гладенького, пахнучого людиною кілочка на довжину кролячого вуха, але він усе ще міцно сидів у землі. Кучма, весь закривавлений, із заплющеними очима, нерухомо лежав на землі. Жостір виткнув голову з виритої ямки і, витерши бруд із писка, сказав:

– Внизу кілочок стає вужчий. Здається, його можна перегризти, але я не можу вчепитися в нього зубами.

– Хай Чашечка спробує, – сказав Ожина. – Він же найменший.

Чашечка кинувся в ямку, і всі чули, як дерево тріщить під його зубами, перетворюючись на скіпки. Та ось він виліз із роздряпаним носом.

– Скіпки поранили мені носа, й там тяжко дихати, але кілочок майже перегризено!

– П’ятий! Лізь у яму! – скомандував Ліщина.

П’ятий пробув у ямці зовсім недовго. Він теж видряпався із закривавленим писком.

– Кілочок розламався надвоє. Земля вже не тримає його! – оголосив він.

Ожина доторкнувся носом до Кучминої голови й легенько штовхнув його. Кучмина голова безсило впала назад.

– Кучмо, – сказав Ожина йому на вухо, – ми вирили кілочок!

Відповіді не було. Кучма все так само не ворушився. Велика муха сіла на одне з його вух. Ожина сердито зігнав її, і вона, дзизкочучи, злетіла в сонячне небо.

– Здається, він загинув, – сказав Ожина. – Я не чую його подиху!

Ліщина припав до землі поруч Ожини й притис свого носа до Кучминих ніздрів, але віяв вітерець і не давав йому розібрати, дихає Кучма чи ні. Лапи його лежали безживно, живіт був ніби плаский і кволий. Ліщина силкувався пригадати все, що будь-коли чув про пастки. Дужий кріль міг скрутити собі в’язи в пастці. Чи, може, гострий кінець дротини розірвав Кучмі дихальне горло?

– Кучмо, – прошепотів Ліщина. – Ми тебе визволили, вставай!

Але Кучма не ворушився. Зненацька Ліщина усвідомив, що коли Кучма справді помер (а чого б іще він лежав мовчки серед грязюки?), то він, Ліщина, повинен мерщій вивести звідси весь загін! От-от мав прийти сюди фермер…

– Моє серце стало серцем одного з Тисячі, бо мій друг перестав сьогодні бігати! – вимовив Ліщина традиційну кролячу клятву, звертаючись до Ожини.

– Ох, краще б це сталося з кимось із нас! – сказав Ожина. – Не знаю, що ми робитимемо без Кучми!

– Ми повинні жити, – відповів Ліщина. – Друзі чекають. Треба змусити їх думати про щось інше!

Він одвернувся од тіла й пошукав очима П’ятого. П’ятого ніде не було видно, але гукати його Ліщина остерігся, бо кролі могли сприйняти це за слабкість і подумати, що їхній ватажок хоче, щоб хтось його втішив. Погляд його впав на Чашечку.

– Чашечко! – грізно заговорив він. – Чом ти досі не втер собі носа, щоб не крапала кров?

– Вибач, Ліщино. А що, Кучма…

– І ще одне! – у відчаї провадив Ліщина, не знаючи, чим забалакати друзів. – Що ти хотів розказати мені про Первоцвіта? Що він звелів П’ятому замовкнути?

– Коли П’ятий прибіг у колонію і сказав нам, що бідолашний Кучма попав у пастку, то Первоцвіт, Суниця й інші тутешні кролі прикинулися, буцімто нічого не чують. Це було безглуздо, бо П’ятий кричав на весь голос, щоб усі чули. А коли ми всі кинулись до виходу й Срібний сказав Первоцвітові: «Звісно, ви йдете з нами?», той просто повернувся до нього спиною. Тоді П’ятий підійшов до Первоцвіта й тихо заговорив до нього. Його слів я не розчув, зате добре чув відповідь Первоцвіта: «Чи на пагорби, чи на Інле – мені байдуже, куди ви підете. Тільки заткни рота!» І вдарив П’ятого, обдер йому вухо.

– Я вб’ю його! – видихнув хрипкий здушений голос у них за спиною. Всі так і підскочили, обернулися на той голос. Кучма підняв голову, спираючись на самі передні лапи й вигнувши спину. Його задні лапи все ще лежали на землі, а на писку, що перетворився на жахливу машкару з крові, піни й землі, жили самі очі. Мовби це був і не кріль, а якийсь лихий демон! Побачивши його такого, кролі не зраділи, не зітхнули полегшено, а тільки нажахано сахнулись, неспроможні мовити слово.

– Я його прикінчу! – повторив Кучма, бризкаючи слиною і ворушачи замурзаними вусами. – Та поможіть мені, хай вам абищо! Зніміть із мене цю смердючу дротину!

Він спробував вивільнитись, але задні ноги не слухались, волочилися по землі. Тоді він упав і поповз, тягнучи по траві дротину з перегризеним кілочком.

Тепер усі гуртом кинулися допомогти пораненому.

– Не чіпайте його! – закричав Ліщина. – Ви ще вб’єте його! Дайте йому відпочити, віддихатись!

– Не треба відпочивати, – через силу мовив Кучма. – Зі мною все гаразд. – І він знову впав і негайно звівся на передні лапи. – От тільки задні лапи чогось не йдуть. Який негідник той Первоцвіт! Я його вб’ю!

– І що це за кролі? – закричав Срібний. – Вони покинули Кучму в біді! Вони боягузи! Чого нам терпіти їх у цій колонії? Виженімо їх! Повбиваймо їх! Захопимо колонію і заживемо в ній самі!

– Так, так! – завторувала решта. – Назад, до колонії! Геть Первоцвіта! Геть їх усіх!

– О емблеєр Фрітх – Фрітх смердючий! – раптом продзвенів із трави пронизливий голос.

Від такого страхітливого блюзнірства гамір миттєво вщух. Кролі почали роззиратися, шукаючи, хто ж це викрикнув прокляття. Тоді з-за кущиків плауна вийшов П’ятий. Очі його горіли божевільним блиском. Він щось бурмотів і гарчав, мов кріль-чаклун, і всі сахнулися від нього. Потім зрозуміли, що П’ятий до них промовляє.

– До колонії? Ви хочете вернутись до колонії? Божевільні! Ця колонія – могила, нора смерті! Вся ця місцина – велика комора елілів! Уся, вся вона в пастках – скрізь, повсякчас! І цим пояснюється все, що відбулося, відколи ми сюди прийшли. Ти знаєш багато історій, Кульбабо? А ось цієї, що я зараз розповім, ти ще не знаєш! Сам Ель-аграйра заплакав би, коли б її почув! Тож слухайте!

Була собі під гаєм чудова кроляча колонія, з якої видно було весь фермерів луг. І ось фермер подумав: «Цих кролів можна розводити – на м’ясо, на хутро. І не треба возитися з клітками – їхня колонія і так буде частиною моєї ферми. Нехай собі живуть у лісі!» І фермер почав убивати всіх елілів в околиці – лендрі, гомбу, горностая, сову. Він почав скидати для кролів їжу, але трохи віддалік від колонії. Йому потрібно було, щоб кролі звикли вільно бігати в лісі й на лузі. І почав ставити пастки, не дуже багато, щоб не налякати всіх кролів, а то б вони покинули колонію. А вони ж поробилися великі, дужі та здорові, бо фермер дбав, щоб їм була добра їжа, надто взимку, і щоб вони нічого не боялися, крім сильця в дірці живоплоту чи на лісовій стежці. Тож кролі зажили так, як той чоловік для них задумав, і час від часу декотрі з них десь дівалися. І ось кролі стали поводитися так дивно, що багато чим почали різнитися від нормальних кролів. Вони добре знали, що діється, але прикидалися, ніби все гаразд, бо їжа була добра. Мешканці колонії забули життя диких кролів! Вони забули про Ель-аграйру, бо навіщо хитрощі та витівки кролям, які звикли жити в колонії, що стала власністю ворога? Замість витівок і стародавніх казок вони навчилися нового мистецтва – почали танцювати на знак привітання, співати по-пташиному й викладати образи на стінах. Звісно, це їх не рятувало, але допомагало збавляти час і вважати себе передовими кролями, цвітом усього кролячого роду! Їм непотрібний став Головний Кріль, який має бути Ель-аграйрою для свого племені, має оберігати його від смерті. А тут була тільки одна смерть, із якою не впоратися Головному! Натомість Фрітх їм послав дивних співців, гарних і хворих, як дубові яблучка. А що ці співці, які десь-інде були б мудрецями, не могли говорити правду, бо на них давила всією жахливою вагою страшна таємниця колонії, то скоро вони почали виспівувати прекрасних і божевільних пісень про смирення і вміння миритися з власного долею, або щось подібне, – аби тільки виходило, ніби кролі люблять блискучий дріт. У цих кролів було тільки одне суворе правило: ніхто не смів питати, де той чи той перебуває і де хто-небудь пропав. Слово «де» можна було вжити хіба що в пісні. Спитати будь-кого вголос: «Де?» – вважалося непристойністю, а от говорити відкрито про блискучу дротяну петлю якнайсуворіше заборонялось. Такого вільнодумця мешканці колонії негайно вбивали…

А потім прийшли ми, звичайні дикі кролі, й заходилися рити нори через долину від них. Колоністи не показалися нам одразу. Їм треба було подумати, як краще вчинити. І вони швидко придумали! Привести нас у колонію і нічого нам не сказати. Розумієте? Фермер ставить не дуже багато силець, і якщо хтось попадеться, то інші можуть протягти довше. Вони не захотіли слухати розповіді про наші небезпечні пригоди! Хто захоче слухати про чиїсь хоробрі вчинки, коли сам соромиться свого боягузтва? Кому захочеться слухати пряму й чесну мову того, кого ти підло обманюєш? Чи ж треба мені ще говорити далі? Все, що з нами тут сталося, підтверджує мої слова й підходить, як хоботок бджоли до дзвоника наперстянки! Ви кажете, вигнати їх і поселитись самим у тій великій залі? Що ж, поселіться під стелею з кісток, скручених блискучим дротом! Віддайте самі свої голови в обійми смерті!

П’ятий опустився на передні лапи в траву, а Кучма, все ще тягнучи за собою страшну дротину з кілочком, підійшов до нього, хитаючись, і потерся носом об його ніс.

– Я ще живий, П’ятий, – мовив він. – І всі ми поки що при купі. Розгадавши їхню таємницю, ти перегриз більшого кілка, ніж той, що тягнеться за мною! Кажи: що нам тепер робити?

– Що робити? – перепитав П’ятий. – Негайно тікати звідси! Я вже сказав Первоцвітові, що ми йдемо геть.

– А куди? – спитав Кучма.

Відповів йому Ліщина;

– До пагорбів!

На південь від них, за струмком починався пологий схил, по якому брався нагору путівець. Далі виднів гай.

Ліщина рушив у тому напрямку, і його загін, розсипавшись по двоє і по троє, подався за ним.

– А дротина, Кучмо? – спитав Срібний. – Кілочок ще зачепиться за щось і знов затягне її на шиї.

– Зараз вона висить вільно, і я міг би скинути її, коли б не боліла так шия, – сказав Кучма.

– Все-таки спробуй струснути дротину, бо так ти далеко не зайдеш, – порадив Срібний.

– Ліщино, глянь! – раптом гукнув Вероніка. – Якийсь кріль біжить сюди від колонії!

– Тільки один? – перепитав Кучма. – Жаль, що мало! Бери його на себе, Срібний, – я не стану забирати в тебе роботу! Дай йому доброго чосу!

Кролі зупинились, чекаючи, розсипавшись цятками по схилу. Біг той кріль якось дивно, мов наосліп. Ось він налетів на могутній стовбур лопуха, перекинувся й покотився по траві. Тоді підвівся і навмання побіг до них.

– Він не розбирає дороги, – сказав Жостір. – Чи не хворий він білою сліпотою?

– Боронь Фрітху! – вигукнув Ожина. – Може, треба тікати від нього?

– Ні, була б у нього біла сліпота – він не зміг би так швидко бігти, – заперечив Ліщина. – Якась у нього інша біда…

– Це Суниця! – вигукнув Кульбаба.

Суниця проскочив у дірку в живоплоті біля кислиці, роззирнувся довкола й попрямував до Ліщини. Разом із самовладанням він розгубив і свої вишукані манери. Втупившись у Ліщину, він тремтів усім своїм великим тілом. Здавалося, його зламало якесь горе. Принижено схилився він перед кролями. Ліщина, мовчазний і суворий, чекав; поруч нього стояв Срібний.

– Ліщино, це правда, що ви йдете геть? – спитав Суниця.

Ліщина мовчав, а Срібний відрізав:

– А тобі що до того?

– Візьміть мене з собою!

Ніхто не відповів, і Суниця повторив:

– Прошу, візьміть мене!

– Ми не любимо, коли нас обманюють, – знов відповів Срібний. – Краще вертайся до Нільдрогайн. Вона, мабуть, простіше до цього ставиться.

З горла в Суниці вирвався здушений зойк, неначе його боляче вдарили. Він перевів погляд із Срібного на Ліщину, тоді на П’ятого. Тоді жалібно прошепотів:

– Дріт!

Срібний хотів щось сказати, але Ліщина випередив його:

– Бідолаха! Ні слова більше! Ти можеш іти з нами.

За кілька хвилин кролячий загін перебіг через путівець і щез у гаю. Сорока, приваблена якоюсь блискучою річчю, помітною на голому схилі, підлетіла ближче, щоб її роздивитись. Але там лежав тільки перегризений кілочок і покручений шмат дроту.