Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

4. В ПУТЬ!

Фу-Інле означає «схід місяця». Кролі, звісно, не мають уявлення про точний час чи пунктуальність. Насправді минула година після сходу місяця, коли Ліщина і П’ятий знов вибралися із своєї нори й тихенько подалися по канаві. З ними був третій – кролик на ім’я Глао, тобто Чашечка Квітки. Глао був друг П’ятого. Biн теж був маленький, та ще й боязкий; Ліщина і П’ятий майже весь свій останній вечір у рідній колонії потратили, умовляючи Глао тікати з ними разом. Погодився Чашечка не без вагань. Страшенно потерпаючи, що ж то спіткає його за межами колонії, він вирішив, що найбезпечніше буде триматися ближче до Ліщини й робити все, як старший скаже.

Троє все ще бігли по канаві, коли це вгорі щось шелеснуло. Ліщина вмить підвів голову.

– Хто там? – спитав він. – Кульбаба?

– Ні, я Козелець! – відказав кріль, зазираючи в канаву, й важко скочив униз до них. – Ти ж пам’ятаєш мене, Ліщино? Взимку ми пересиджували великий сніг в одній норі. Кульбаба сказав мені, що ти цього вечора покидаєш колонію. То й я з тобою.

Ліщина пригадав Козельця – вайлуватого, некмітливого кроля, в чийому товаристві йому довелося пронудьгувати п’ять присипаних снігом днів. Але, думав він, зараз не час вибирати-перебирати. Може, Кучмі і вдасться умовити одного-двох, але сподіватися охочих до мандрів слід було таки не з Оусли. Здебільшого прийдуть із крайніх, ті, хто має самі прикрощі й не знає, як із них вилізти. Він саме згадував декого з таких, коли з’явився Кульбаба.

– Треба чимшвидше рушати! – сказав Кульбаба. – Я тільки умовив Козельця приєднатися до нас і заговорив до ще кількох, коли бачу: Жабрій ушпинився за мною в нору. «Що це ти затіваєш?» – причепився він до мене. Я сказав йому, що просто цікавлюся, чи нема таких кролів, котрі хотіли б полишити колонію, та він навряд чи мені повірив. Почав допитуватись, чи не ладнаю я змови проти Треари, та так підозріливо. сердито! Скажу правду, я добряче перелякався і на тому все й покинув, привів самого Козельця.

– Я не виню тебе, – відповів Ліщина. – Знаючи Жабрія, дивуюсь, як це він спершу не збив тебе з ніг, щоб спитати потім. Але хай там що, а почекаймо ще трохи. Ось-ось прибіжить Ожина.

Час минав. Кролі сиділи, припавши до землі, а місячні тіні на траві помалу посувалися на північ. Нарешті, коли Ліщина вже був зібрався скочити до нори Ожини, той вигулькнув на поверхню, а за ним аж три кролі. Одного з них, Жостіра, Ліщина знав добре. І радий був його бачити, бо той був міцний, ще й завзятий; йому б іще трохи ваги – і прийняли б його до Оусли.

«Тільки нетерплячий трохи, – думав Ліщина. – А може, зазнав поразки, як бився за самичку, переживав. Ну, з Жостіром та ще Кучмою ми щось та значитимемо, коли дійде до бійки».

Двох Жостірових супутників він не знав і не згадав, коли той назвав йому їхні імена: Вероніка й Жолудь. Та воно й не дивно – це були крайні з крайніх, худі шестимісячні сіромахи, по них видно було, що звикли остерігатися зусебіч окриків та стусанів. Вони не зводили очей з П’ятого. Після Ожининої розповіді чи не сподівалися, що з уст П’ятого так і литимуться пророцтва. А той з усіх був найспокійніший. Знав: це вже вони вирушають в дорогу, і мовби камінь йому звалився з пліч.

Повільно сплив ще якийсь час. Ожина видерся в папороть і вернувся назад, крутячись знервовано, ладен забігти світ за очі від найменшого шереху. Ліщина і П’ятий зоставалися в канаві, знічев’я поскубуючи поночі траву. Нарешті Ліщина почув сподіване: один кріль – чи двоє? – біг від лісу.

За хвилину Кучма був уже в канаві. За ним біг чималий жвавий кріль, якому було трохи більше року. Завдяки примітному вигляду його знали всі в колонії, бо весь його кожушок був сірий-сірий, із латками майже білого, аж сріблястого нині від місячного проміння. Він сів і почухався за вухом, але не сказав ні слова. Це був Срібний, небіж Треари, – він тільки перший місяць служив у Оуслі.

Ліщина аж зітхнув полегшено, пересвідчившись, що Кучма привів самого Срібного – спокійного, простодушного ярчука, який ще й не знав, на котру ступити серед ветеранів. Коли Кучма був сказав, що спробує поговорити з оусланцями, Ліщина завагався. Звісно, поза колонією вони зіткнуться з небезпеками, й тоді знадобляться добрі бійці. Знов же, якщо П’ятий каже правду й на колонію насувається невідворотне лихо, вони повинні залюбки прийняти всіх кролів, що забажають приєднатися до них. А з другого боку, наче й не випадало їм дуже запрошувати таких грубіянів, як Жабрій.

«Хоч би до чого ми дійшли, – подумав Ліщина, – а я не дозволю, щоб кривдили Чашечку й П’ятого, аж поки вони зможуть самі постояти за себе. Та чи дивитиметься н Кучма так само на ці речі?»

– Це Срібний, ти ж знаєш його? – перебив Кучма йому думки. – Дехто з молодших оусланців брав його на кпини, казали, буцім до Оусли він потрапив тільки завдяки Треарі. Хотів я прихопити ще кількох, але чи не вся Оусла дуже задоволена всім, як воно є.

Він роззирнувся довкола.

– Небагато зібралось нас тут, еге ж? Як ти гадаєш, чи справді варто нам доводити до кінця цей задум?

Срібний хотів і собі докинути слово, коли зненацька згори долинув тупіт, і ще троє кролів надбігло з лісу берегом. Ці рухалися впевнено й цілеспрямовано, не покрадьки, як товариство, що зібралося в канаві. Найбільший з трьох біг попереду, а двоє трохи позаду, ніби його підлеглі. Ліщина, відразу збагнувши, що мета в тих трьох зовсім не така, як у них, сів на задні лапи й весь напружився. П’ятий пробурмотів йому на вухо: «Ой, Ліщино, вони хочуть…», але не договорив. Кучма обернувся до тих і придивлявся, принюхувався. Троє підбігли просто до нього.

– Тлайлі? – спитав перший.

– Ти ж добре мене знаєш, Падубе, – відказав Кучма.

– Ти затриманий.

– Затриманий? За що?

– За розкольницьку діяльність і підбурювання до бунту. Срібний, ти теж затриманий – за те, що не доповів Жабрію цього вечора й замість тебе мусив заступити на чергування інший товариш. Ви обидва йдете зі мною.

Цю ж мить Кучма кинувся на нього, дряпаючись і б'ючи лапами. Падуб став оборонятись. Його підлеглі підступили ближче, чекаючи слушної нагоди, щоб і собі встряти в бій та придавити Кучму до землі. Раптом згори на них стрибнув Жостір, збив одного з оусланців ударом задніх лап, а тоді зчепився з другим. За його прикладом і Кульбаба впав на кроля, якого збив з ніг Жостір.

Обидва оусланці відірвалися від своїх нападників, озирнулись і щезли в лісі. Падуб вивільнився від Кучми й, присівши на задні лапи, замолотив передніми, загарчав. Враз супроти нього став Ліщина.

– Іди геть! – мовив Ліщина, твердо й спокійно. – Геть, а то ми вб’ємо тебе.

– Ти тямиш, що кажеш? – огризнувся Падуб. – Я – начальник Оусли! Знаєш ти це чи ні?

– Іди геть, – повторив Ліщина, – а то тут тобі й смерть.

– Це тобі смерть буде, – відказав Падуб. Не зронивши більше й слова, він теж подався назад, до лісу.

У Кульбаби юшила кров з плеча. Biн полизав ранку, а тоді обернувся до Ліщини:

– Вони не забаряться, ось-ось повернуться, Ліщино. Нагрянуть усією Оуслою, і тоді непереливки нам будуть!

– Треба негайно рушати, – докинув П’ятий.

– Так, це вже час і пора, – погодився Ліщина. – Гайда, за течією струмка! Йдемо понад берегом, щоб не розгубити одне одного.

– Послухай моєї ради… – почав Кучма.

– Якщо ми хоч трохи довше затримаємось тут, то я вже не зможу тебе послухати, – урвав його Ліщина.

І повів перед – із канави та в долину схилом. П’ятий біг поруч нього. Не минуло й хвилини, як зграйка кролів зникла в залитій місячним сяйвом ночі.

5. У ЛІСІ

Місяць хилився до небокраю, коли долина закінчилась, перед утікачами постав ліс. Розбрівшись віялом, перебіжками наздоганяючи одне одного, вони подолали півмилі, тримаючись берега струмка. Ліщина вкотре уже гадав, чи не почує позаду звуки погоні, коли перед ним темною стіною виріс ліс. Струмок далі ховався серед дерев.

Кролі не полюбляють тінявих, сирих лісів, де немає трави і де в кущах повно всякої небезпеки. Ліщина не боявся грізного вигляду дерев. А все ж, подумалось йому, Падуб навряд чи наважиться слідом за ними заглибитися в хащі. Треба йти далі понад струмком – це безпечніше, ніж блукати полями, ризикуючи прибрести насамкінець знов назад до колонії. І він вирішив не радитися з Кучмою, а вести всіх просто в ліс, сподіваючись, що вони підуть за ним.

«Якщо тільки ми не вскочимо в халепу й струмок виведе нас із лісу, – думав він, – то колонія нас уже не дістане, а там пошукаємо, де б перепочити. Здебільшого вони ще нівроку, а от П’ятий і Чашечка скоро зовсім виб’ються з сил».

Здавалося, ліс повний всякого шуму. Тхнуло вогким листям і мохом, голосно плюскотіла вода. Тут струмок невеличким водоспадом уливався в озерце, й серед дерев розлягався такий плюскіт, наче це було в печері. Вгорі шамотіли, мостячись по гніздах, птахи, нічний вітерець шепотів серед листя, то тут, то там падали сухі галузки. А звіддалік долинали ще якісь лиховісні, незнані звуки.

Все невідоме здається кролям небезпечним. Перша реакція – злякатись, друга – кинутися геть. Знов і знов мандрівники лякались, аж поки майже зовсім знесилились. Але що означали всі ті звуки й куди було тікати в цій хащі?

Кролі збилися щільніше докупи. Просувалися тепер повільніше. Незабаром вони загубили струмок, перебігаючи через осяяні місяцем галявини й зупиняючись серед кущів із нашорошеними вухами й широко розплющеними очима. Місяць був уже зовсім низько, крізь верховіття сочилось його ніби постаріле, густіше, зжовкле світло.

З купи торішнього листя під падубом Ліщина подивився на вузьку стежку, облямовану обабіч заростями папороті й хмизу. Папороть ледь колихалася від леготу, вже на самій стежці нічого не було видно, крім розсипу торішніх жолудів під дубом. Що там, у заростях? А далі, ті поворотом стежки? Чи не чигає там щось небезпечне? Він обернувся до Кульбаби, що опинився поруч.

– Ви всі зачекайте тут, – мовив він. – Коли добіжу до повороту, я тупну. А якщо вскочу в халепу, веди всіх геть звідси.

Не чекаючи на відповідь, вискочив із прихистку й помчав стежкою. Ось він уже й під дубом. Зупинився на мить, роззирнувся й побіг до повороту. Стежка й далі була пустельна, тільки вже вела трохи вниз, до дубового гайка. Ліщина тупнув – і за кілька секунд Кульбаба вже був поруч нього. Попри весь свій страх і незвичайне напруження, Ліщина відзначив подумки, який прудкий Кульбаба.

– Ти молодець, – прошепотів Кульбаба. – Важиш головою за нас усіх, як Ель-аграйра!

Ліщина подякував йому швидким дружнім поглядом. Ця щира похвала зігріла, підбадьорила його. Чим Робін Гуд є для англійців чи Джон Генрі для американських негрів, тим Ель-аграйра, чи, точніше, Еліль-Грайр-Ра – Князь о Тисячі Ворогів – є для кролів. Напевне, чував про нього дядечко Рімус, бо чимало пригод його Братика Кролика – це ті самі витівки Ель-аграйри. Може, й славетний Одіссей позичив трохи хитрощів у кролячого героя, бо Ель-аграйра жив дуже давно й завжди мав напоготові яку-небудь каверзу, щоб перехитрувати своїх ворогів. Кажуть, якось він вертався додому й мав перепливти через річку, де жила велика й голодна щука. Ель-аграйра начесав із себе вовни, обліпив нею глиняну подобу кроля й зіштовхнув ту подобу в воду. Щука як кинеться до тієї ляльки, як ухопить зубами, а воно не смакує – то й покинула. Трохи згодом ляльку прибило до берега. Ель-аграйра витяг її, почекав трохи й знов кинув у воду. Так п’ять разів закидав він того ніби-кроля. Через годину щука вже й не звертала уваги на глиняного кроля, і тоді Ель-аграйра спокійно переплив річку. Дехто з кролів стверджує, що це він управляє погодою, адже вітер, туман і роса – друзі кролів, їхні знаряддя в боротьбі проти ворогів.

– Ліщино, нам доведеться тут зупинитись, – сказав Кучма, підбігши разом із захеканою рештою. – Це не найкраща місцина, але П’ятий і той недоросток, якого ти взяв з собою, добряче наморились обидва. Якщо ми не перепочинемо негайно, вони не зможуть іти далі.

Насправді всі вони добряче потомилися. Кролі переважно все своє життя проживають на одному місці й рідко пробігають більше ста метрів за раз. Вони не люблять заходити далеко від хоч би якої нори-криївки. В колонії пересуваються легкими, лінивими стрибками, а коли яка тривога – роблять блискавичний ривок до прихистку. Нелегко уявити, щоб кріль довго біг без перепочинку – вони не створені для такого. Щоправда, молоді кролі часто мігрують, долаючи не одну милю, але вдаються до мандрів знехотя, коли вже доведеться.

Тієї ночі Ліщина і його товариство мусили вперше у житті робити не те, що завжди. Рухалися то підстрибом, то бігом, намагаючись тримати сталий середній темп, а це ж їм було тяжко. Відколи вступили, до лісу, на них невідступно давив лютий страх. Декотрі були близькі до тхарну – етапу приголомшеної заціпенілості, яка находить на нажаханих чи знеможених кролів, коли вони просто сидять і дивляться осклілими очима, як наближається ворог – ласиця чи людина, щоб забрати їхнє життя. Чашечка дрижав під папороттю, вушка його висли, мов зів’ялі, обабіч голови. Незграбно піднявши лапку, він пригнічено лизав її. П’ятий почувався трохи ліпше. Вигляд у нього був бадьорий, але стомлений. Ліщина зрозумів: коли всі не відпочинуть тут-таки, то десь там, на відкритому просторі, в них уже не буде сил утекти, коли трапиться ворог. Але ж якщо вони лежатимуть мовчки, в моторошній задумі, не маючи змоги ні попастись, ні сховатися під землею, всі їхні клопоти, зібрані докупи, переповнять їх серця, страх дедалі наростатиме, аж поки всі порозбігаються хто куди, а то й повернуться до колонії. І він щось придумав.

– Гаразд, ми перепочинемо тут, – мовив він. – Поховаймося в цій папороті. А ти, Кульбабо, розкажи нам казку! Я знаю, з тебе добрий оповідач. Он Чашечці аж не терпиться щось таке послухати.

Кульбаба з одного погляду на Чашечку збагнув, про що саме просить його Ліщина. Тамуючи свій власний страх перед похмурою хащею, перед досвітковими совами, що пугукали десь віддалік, та перед якимсь дуже бридким і дивним тваринним запахом, що доносився до них начебто зблизька, він почав свою розповідь.

6. ЧИМ БЛАГОСЛОВИВ ПАН ФРIТХ ЕЛЬ-АГРАЙРУ

Давно колись Фрітх сотворив світ. Сотворив віy також і зорі, й весь цей світ є одна з зірок. А як він це зробив? Просто порозкидав свої буруб’яшки по небу. Ось чому так густо ростуть на землі трави й дерева. Фрітх жене струмки, щоб вони текли. Він створив усіх звірів і птахів, але спочатку були вони у нього всі однакові. Горобець і боривітер дружили собі, а годувалися насінням та мухами. Лисиці дружили з кролями, разом паслися на травиці. Було тоді багато-пребагато трави й мух, бо світ був іще зовсім молодий, а Фрітх цілими днями світив і грів усіх з ясного неба.

Наш Ель-аграйра був теж серед тварин у ті дні, й мав він багато дружин. Так багато він їх мав, що й не злічити, а ті дружини привели стільки кроленят, що й сам Фрітх не міг їх порахувати, і вони їли траву, й кульбаби, й салату, і конюшину, а Ель-аграйра був їм усім батько. Але згодом трава порідшала, і кролі розійшлися по всьому світу, не перестаючи розмножуватись і пастись.

Тоді Фрітх сказав Ель-аграйрі: «Кролячий князю! Якщо ти не можеш якось приборкати свій народ, то приборкаю його я, так чи інак. Затям це!» Та Ель-аграйра і слухати не хотів, а тільки відказав Фрітхові: «Мій народ найдужчий у світі, бо він розмножується найшвидше і їсть найбільше. А з цього видно, як дуже він любить Пана Фрітха, бо найвдячніше відповідає на його теплоту і щедрість. Ти, мій Господи, повинен усвідомити, який важливий мій народ, і не заважати його чудовому життю».

Звісно, Фрітх міг би вмить знищити Ель-аграйру, але йому не хотілося зводити нашого прабатька зі світу, бо хто б тоді витівав усякі витівки й жарти? Тож Фрітх вирішив перемогти Ель-аграйру не силою, а хитрістю. Він оголосив, що скликає великі збори, а на тих зборах дасть кожному звірові й птахові подарунок, щоб кожен чимось відрізнявся від усіх. І всі створіння подалися на збори. Але прибували вони в різний час, бо Фрітх подбав, щоб склалося все саме так. Прибув дрізд– і дістав свою прегарну пісню, прийшла корова – й дістала від Фрітха свої гострі роги та силу, щоб не боятися нікого. Прийшли також лисиця, ласиця та горностай. І кожного з них Фрітх обдарував хитрістю, лютістю та бажанням полювати, вбивати й поїдати дітей Ель-аграйри. Тож вони повернулися від Фрітха, сповнені жадання нищити кролів.

А Ель-аграйра тим часом танцював собі, та кохався, та хвалився, що йде до Фрітха на збори по великий подарунок. Нарешті й він вирушив до місця зборів. Дорогою він приліг перепочити на пагорку, де був м’який пісочок. А над пагорком саме пролітав стриж і верещав на весь голос: «Вість! Вість!» Ви ж знаєте, що відтоді вiн тільки й повторює оте єдине слово. Ель-аграйра погукав його та й питає: «А що за вість?» – «Ой, Ель-аграйро! – озвався стриж. – Не хотів би я бути на твоєму місці. Адже Фрітх дав лисиці й ласиці хитрі мізки й гострі зуби, а котові – нечутну ходу й очі, що бачать у темряві, і всі вони розійшлися від Фрітха з єдиним наміром убивати й пожирати рід Ель-аграйри!» І шугонув далі понад пагорбами. І тої самої хвилини Ель-аграйра почув Фрітхів голос, що гукав: «Де Ель-аграйра? Уже всі порозбирали свої дари й порозходились, а я сам іду тебе шукати».

Збагнув Ель-аграйра, що Фрітх перехитрував його, й перелякався. Він подумав, що це ж разом із Фрітхом ідуть лисиця й ласиця; повернувся він обличчям до пана Фрітха й почав рити пісок. І вирив нору, але тільки наполовину, коли з’явився над пагорком сам Фрітх. І побачив Фрітх: стирчить із нори Ель-аграйрин задок та злива піску летить угору. Покликав Фрітх: «Скажи, друже, чи не бачив ти Ель-аграйри? Я шукаю його, щоб дати йому подарунок». – «Ні, – відказав Ель-аграйра, не вилазячи з нори, – я його не бачив. Він далеко. Він не мiг прийти». А Фрітх йому: «То вилізь ти з тієї нори, і я поблагословлю тебе замість нього». – «Не можу, – на те йому Ель-аграйра, – ніколи мені. Лисиця й ласиця йдуть сюди. Як хочеш благословити мене, то поблагослови мій задок, він якраз стирчить із нори», Всі кролі колись та чули цю історію раніше: чи зимовими ночами, коли холодний протяг забирається в найглибші нори й крижана волога осідає у виямках нижче їхніх лігв, а чи літніми вечорами, лежачи в траві під квітучим глодом чи бузиною. Оповідач із Кульбаби й справді був добрий – навіть Чашечка забув про втому й небезпеку, цілком перейнявшись натомість духом великої незнищенності кролячого роду. З них кожен цієї хвилини мав себе за самого Ель-аграйру, який міг собі дозволити бути зухвалим із паном Фрітхом.

– І тоді, – розповідав далі Кульбаба, – Фрітх полюбив Ель-аграйру ще дужче – за його винахідливість і за те, що не хотів здаватись, навіть коли думав, що лисиця й ласиця ось-ось нападуть на нього. І він сказав: «Гаразд, я поблагословлю твій задок, що стирчить із нори. Задок, будь навіки сильний і прудкий і остерігай, рятуй життя своєму господарю. Хай буде так!» Він ще й не договорив, як Ель-аграйрин хвіст ураз став білий-білий, заблищав зорею, а задні ноги витяглися в довжину й зробилися дужі-дужі. Ель-аграйра як забарабанив ними по пагорку, то всі яблучки посипалися із стебел додолу. Вискочив він з нори та як рвоне по схилу – прудкіш за будь-якого звіра. А Фрітх йому навздогін: «Чуєш, Ель-аграйро? Твій народ не правитиме світом, бо я того не бажаю. Цілий світ буде твоїм ворогом, Князю о Тисячі Ворогів, і хто тільки спопаде тебе, той і вб’є. Та спершу хай лишень твої вороги тебе спіймають – тебе, що риє нори, має чулі вуха й легкі ноги, князя, якого не захопити зненацька. Будь хитрим, невичерпним на витівки, і твій народ ніколи не згине». І Ель-аграйра зрозумів, що Фрітх йому друг, дарма що не терпить зухвальства.

І відтоді щовечора, коли Фрітх, натрудившись за день, відпочиває край неба, Ель-аграйра із дітьми і з дітей його дітьми виходить із нір, щоб попастися та погратися перед Фрітховим лицем, бо вони його друзі, а він пообіцяв їм, що народ кролячий ніколи не згине.

7. ЛЕНДРI Й РIЧКА

Коли Кульбаба замовк, Жолудь, що сидів скраю з підвітряного боку, раптом здригнувся й сів на задні лапи, нашорошивши вуха й принюхуючись. Той дивний, бридкий запах став тепер ще чутніший, і за хвилину всі почули недалеко чиюсь незграбну ходу. Зненацька на другому кінці стежки з папороті виткнулась довгаста, схожа на собачу голова з чорними та білими смугами. Оскалена морда була при самій землі. Далі вгадувались могутні лапи й волохате чорне тіло. Хитрі й хижі очі втупилися в кролів. Довгенько воно так дивилося на них, а вони без звуку, не ворушачись, – на нього. Й тоді Кучма, що сидів найближче до стежки, крутнувся й побіг назад поміж товаришів.

– Це лендрі, – пробурмотів він. – Він може зачепити нас, а може – й ні, та краще з ним не жартувати. Забираймося геть!

Усі кинулися за ним і дуже скоро вибігли на іншу, паралельну стежку. Кучма щодуху дременув по ній. Ліщина з рештою намагався не відставати, а Чашечка шкандибав позаду – страх гнав його вперед, хоч як боліла лапка.

Ось уже перебігли дубовий гайок, поворот стежки. Й тут Ліщина став як укопаний, сів на задні лапи. Просто перед ним Кучма й Кульбаба сиділи на самісінькому краю крутого берега, а внизу біг потік. Насправді то була річечка Енборн, метрів чотири-п’ять завширшки й до метра завглибшки завдяки весняним дощам, але кролям вона здавалася величезною, такої річки вони й не уявляли собі. Місяць уже майже зайшов, стало темніше, але вони розрізняли тьмяне мерехтіння води й невиразні обриси вільх на тому березі.

Кролі надбігали один за одним і мовчки витріщалися на воду. Дув холодний вітерець, і дехто почав тремтіти.

– Оце так несподіванка, Ліщино! – заговорив зрештою Кучма. – Чи ти, може, знав, що вийдемо до великої води, коли повів нас у ліс?

У стомленому мозку Ліщини майнуло, що з Кучмою, мабуть, буде морока. Звісно, він ніякий не боягуз, але покладатися на нього можна тільки тоді, коли він знає чітко, що й для чого треба робити. Збентеження для Кучми було гірше за небезпеку, а коли він збентежиться, то й розлютиться. Напередодні пророцтво П’ятого стривожило його, і спересердя він посварився з Треарою, вийшов з Оусли. Потім уже на місці збору він завагався, чи варто покидати колонію, але, як на те нагодився капітан Падуб, довелося битися з ватажком Оусли й лишився єдиний вихід – тікати. Нині перед річкою Кучмина впевненість захиталася знов, і якщо він, Ліщина, не зміцнить якось тієї його впевненості, буде біда!

– Вже й не знаю, Кучмо, як ми б викрутилися допіру без тебе, – сказав він. – Що ж то був за звір? Чи він порозривав би нас?

– То лендрі, – відповів Кучма. – Я чув про них в Оуслі. По-справжньому вони не небезпечні. Кроля, що біжить, лендрі не спіймає, а тхне він так, що здаля почуєш запах. Кумедні вони. Дехто з кролів жив просто в них на голові, й нічого їм лендрі не зробили. Але все одно краще їх обходити. Лендрі можуть докопатися до кролячого виводка, а як де натраплять на пораненого кроля, то прикінчать. Вони – з Тисячі Ворогів, безперечно. Я не впізнав його за запахом, бо запах був мені незнайомий.

– Перш ніж натрапити на нас, він когось загриз, – сказав Ожина, здригаючись. – Я бачив кров на його морді.

– Може, пацюка чи фазанячий виводок. Це ще наше щастя, що він якраз був наситився, а то б він повертався швидше. Справді, ми ще легко спекалися лиха, – закінчив Кучма.

З-за повороту стежки викульгали П’ятий із Чашечкою. Малі теж сахнулися й задивилися на річку.

– Як ти думаєш, П’ятий, що нам далі робити? – спитав Ліщина.

П’ятий дивився на воду й пряв вухами.

– Нам доведеться перепливти річку, – мовив він. – Але я не зможу пливти, Ліщино. Я не маю сил, а з Чашечкою ще гірше.

– Перепливти? – скрикнув Кучма. – Перепливти річку? Кому перепливти? Нащо? Ще ніколи я не чув такої дурниці.

Як і всі дикі тварини, кролі вміють плавати, але не люблять. І, звісно ж, виснаженому кролеві не перепливти було через Енборн.

– Не хочу я туди стрибати, – докинув Вероніка.

– Чом не піти просто понад берегом? – спитав Козелець.

Ліщина був схильний вважати, що коли вже П'ятий відчуває: треба перепливти річку, то небезпечно буде вчинити якось інакше. Та як умовити решту? Цієї хвилини він раптом відчув, що від чогось йому стало ніби спокійніше, веселіше. Але від чого? Від якогось запаху? Від звуку? Й тоді він збагнув. За річкою защебетав, набираючи висоту, жайворонок. Світало! Чорний дрізд озвався однією, двома низькими протяглими потами, а йому завторувала горлиця. Незабаром кролі змогли вже побачити, що річка й далі, скільки видно, в’ється попід лісом. А на тому боці лежали відкриті лани.