Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

Частина II. НА ВОТЕРШИПСЬКОМУ ПАГОРБІ

18. ВИСОКИЙ ПАГОРБ

Над вечір наступного дня мандрівники підійшли до підніжжя Вотершипського пагорба. Вечірнє світло золотою кіркою вкрило траву, тисові кущі й кілька покручених вітром глодових дерев на вершині. Звідти світло мовби розтеклося вниз по схилу, сонне й супокійне. Дзижчали, дзуміли, гули розмаїті комахи, виспівували жовта вівсянка, коноплянка й пташок-зеленяк. Тріпочучи в духмяному повітрі, над пагорбом злітали вгору жайворонки. Внизу лежали поля ще зеленої пшениці, просторі пасовиська, де паслися коні.

Загін Ліщини відпочивав під кущем бруслини. Від учорашнього ранку вони пробігли близько трьох миль. Досі їм добряче таланило: всі кролі, що втекли з колонії-пастки, були собі живі-здорові. Дорогою вони перебрели через два струмки й набралися страху, заблукавши в дрімучому лісі. Ночували в якійсь занедбаній повітці, де на них напали пацюки. Кучма, Срібний і Жостір прикривали відступ кролячого загону, тож усі встигли вискочити з повітки й дали драла. Але пацюки вкусили Жостіра в передню лапу, й рана розболілась, адже пацючі укуси дуже болючі. Добрих півмилі пройшли пасовиськом, де не видно було ані кущика, за яким би сховатись, щомиті сподіваючись нападу, але ніхто не нападав. Високо над ними страшно гули високовольтні дроти, але П’ятий запевнив, що той гул аніскілечки їм не зашкодить, і вони пройшли попід лінією електропередачі. Тепер вони лежали під бруслиною й стомлено принюхувались до цієї незнайомої, дуже відкритої місцевості.

Покинувши колонію-пастку, кролі ще дужче згуртувалися, стали обачніші, кмітливіші, витриваліші. В цьому невеличкому загоні всі навчилися розуміти одне одного, звикли діяти узгоджено. Сварок більше не було. Страшна правда засильцьованої колонії потрясла їх, стала суворим уроком. Усі цінували здібності кожного, розуміючи, що вижити можна лише при чіткій взаємодії. Тоді, стоячи над непритомним Кучмою і гадаючи, що той загинув, кожен з них, як і Ожина, думав, що з ними тепер буде. Коли б не Ліщина, Ожина, Жостір та Чашечка, Кучма й справді загинув би. Та й, зрештою, таке міг витримати лише Кучма – будь-хто інший з них на його місці перестав би бігати. Тепер ніхто більше не сумнівався в силі Кучми, інтуїції П’ятого, розумі Ожини й авторитеті Ліщини.

Найтяжче з усіх доводилось Суниці. Від горя він отупів і став дуже необережний. А ще ж йому було соромно за ту негарну роль, яку він зіграв у колонії. Суниця боявся признатися своїм новим друзям, який він лінивий, зманіжений і звиклий до розкішних харчів. Він не нарікав, одначе, й видно було, що він твердо вирішив терпіти всі злигодні, аби його не прогнали. До того ж він краще за наших кролів знав лісові хащі і в нетрях виявився навіть корисним.

Кучма став не такий деспотичний. Побувавши в сильці, він ослаб і притих. Уперше в своєму житті Кучма відчув, що йому треба бути поміркованішим та обачнішим.

Коли сонце торкнулося хмарного поясу на небокраї, Ліщина вислизнув з-під бруслинового гілля й уважно оглянув нижню частину схилу. Тоді задивився поверх мурашників на оголену вершину, що височіла вгорі. Слідом за ним вилізли П’ятий і Жолудь. Вони заходилися скубти листочки еспарцету, що латками ріс поруч.

– Отже, П’ятий, ти радиш нам видертися на найвищий пагорб і знайти прихисток на його вершині? – спитав він.

– Саме так, Ліщино.

– Але ж це дуже далеко, високо! Я навіть не бачу звідси вершини. Там, певне, голо й холодно!

– А в землі тепло, і грунт легкий, тож ми без труднощів вириємо собі нори, як тільки знайдемо підходяще місце.

– Перш ніж усім гуртом дертися на великий пагорб, треба його обстежити, – сказав Ліщина. – Я піду на розвідку й хутенько повернуся. А ви тим часом відпочиньте, попасіться.

– Сам-один ти не підеш, – твердо мовив П’ятий.

Всі як один, попри втому, виявили палке бажання піти разом із Ліщиною, і ватажок відібрав Кульбабу й Козельця, які виглядали не такими стомленими. Утрьох вони помалу рушили нагору.

Трьох розвідників особливо пригнічувала відкритість місцевості, а також їхня неспроможність бачити далеко вперед у високій, густій, пронизаній сонцем траві. Звичні бігати по траві, а не продиратися крізь неї, вони посувалися далі й далі серед комашиної метушні й палахкотливого вечірнього світла. Хвилями коливалася довкола трава. Вони обережно виглядали то з-за мурашників, то з-за кущиків конюшини, сподіваючись уздріти жадану вершину, та ледве вискакували на одне узвишшя, як попереду, ще вище, виростало друге. Ліщині здавалося, що ці місця зручні насамперед для ласиць і сов. Червнева заграва обагрила півнеба, аж до зеніту. Ліщина, як більшість диких звірів, не звик дивитися вгору на небо. Для нього небо зводилося до ламаної лінії небокраю, де видніли дерева, живоплоти. А тут, задерши голову догори, він побачив, як понад пагорбом безшелесно мчать червонясті купи хмар. Цей мовчазний, невпинний рух хмарних мас усе в одному напрямку непокоїв кролячу душу. Адже кролі, трави, дерева рухаються зовсім не так! Хмари – жителі зовсім іншого світу…

«О Фрітху! – подумав Ліщина, на мить повернувши голову до заграви на заході. – Невже ти послав нас сюди, щоб ми жили серед хмар? Якщо ти й справді сказав П’ятому йти сюди, допоможи мені не зневіритися в ньому!»

Цієї миті він побачив, як Кульбаба, що забіг далеко вперед, вискочив на мурашник, забовванівши проти неба. Стривожено кинувся він до товариша.

– Злізь, Кульбабо! – гукнув він. – Чого ти усівся там на видноті?

– Бо звідси все видно! – радісно закричав Кульбаба. – Іди й подивися! Звідси видно весь білий світ!

Ліщина вискочив на інший мурашник і сів на задні лапи, як Кульбаба. Він одразу збагнув, що вони нарешті досягли вершини великого пагорба. Сидячи над морем трави, кролі бачили далеко навсібіч. У навколишньому просторі не було нікого. Якби хтось, чи кріль, чи людина, спробував піднятися на пагорб, вони б його враз побачили. А за їхніми спинами, де кінчалася земля, починалося небо.

Вітер кошлатив їхнє хутро й колихав траву, що пахла чебрецем і суховершками. Кругом була така воля, панувала така чудесна тиша! Від висоти, й далини, і близького неба у кролів закрутилися голови, й вони радісно застрибали у вечоровому промінні.

– О Фрітху на пагорбах! – вигукнув Кульбаба. – Мабуть, ти створив цей край зумисне для нас!

– Може, Фрітх створив його для нас, але П’ятий умовив нас іти сюди, – сказав Ліщина. – Ми його привітаємо, як вийдемо всі сюди, П’ятого-ра!

– А де подівся Козелець? – спитав раптом Кульбаба.! —

Ніде, хоч скільки вони видивлялися, Козельця не було видно. Кролі оббігли невеличкий пагорок, але натрапили тільки на мишу-полівку, що вилізла з нірки й гризла насіннячко.

– Мабуть, побіг наниз, – припустив Кульбаба.

– Чи побіг, чи пропав, а нам шукати ніколи, – сказав Ліщина. – Нас дожидають, може, вони там у небезпеці. Треба спускатися вниз!

– Яка ганьба! – сказав Кульбаба. – Втратити його тут, після того, як усі живі-здорові добулися до пагорбів П’ятого! Не треба було брати його з собою, він такий недотепа! Дивно тільки: що ж його могло спопасти? Ми не бачили ніяких елілів.

– Та ні, він просто пішов назад, – заперечив Ліщина. – Цікаво, і що йому там скаже Кучма? Хоч би не покусав його знову! Але ходімо!

– Ти хочеш на ніч привести сюди всіх? – поцікавився Кульбаба.

– Не знаю, що діяти, – відповів Ліщина. – У нас нема ніякого прихистку!

Вони подалися вниз. Уже меркло світло. Зорієнтувалися по купці покручених дерев, що їх минули, беручись на вершину.

Як же вони здивувалися, коли побачили Козельця: той сидів під глодом і потирав передніми лапами писок.

– А ми тебе шукаємо! – вигукнув Ліщина. – Де ти пропадав?

– Вибач, Ліщино, – дуже лагідно відповів Козелець. – Я оглядав ось ці нори! Мені здалося, що вони можуть нам пригодитись.

Позад нього, під урвищем, видніли три кролячі нори, а поруч були ще два ходи, що вели під вузлувате коріння дерев. Не помітно було ні слідів, ні кролячих буруб’яхів. Очевидно, господарі давно покинули ці нори.

– Ти побував у них? – спитав Ліщина, принюхуючись.

– Так, у трьох, – відповів Козелець. – Вони неглибокі й досить незручні, але там не тхне хворобою чи смертю. Я подумав, що для початку нам кращого й не треба.

В сутіні над ними пролетів стриж, пронизливо вигукуючи: «Вість! Вість!»

– Оце так вість! – мовив Ліщина, обернувшись до Кульбаби. – Хутко веди всіх сюди!

19. ЖАХ У ПIТЬМІ

Так вийшло, що один із найскромніших рядових кролячого загону зробив важливе відкриття, яке допомогло їм закріпитися на пагорбі й, можливо, врятувало декому життя. Адже навряд чи їм пощастило б перебути ніч нагорі чи вдолині й не зазнати нападу когось із ворожої Тисячі.

Нори й справді були незручні, але Кучма сказав, що кращого й не треба для таких глессілів, як вони, – блукачів без пристановища. Хіба змучений подорожанин, що мандрує по незнайомій країні, стане вередувати, знайшовши бодай сякий-такий нічліг? Кролі не вередували. Тут принаймні вистачало місця на дванадцятьох кролів, і всередині було сухо. Два ходи (ті, що починались серед глоду) впиралися в шар крейди, й лежати тут було твердо з незвички, а кролі підстилок не визнають. Одначе нори, що починалися біля підніжжя урвища, мали звичайну дуговидну форму: дійшовши до крейди, вони загиналися вгору, ведучи до лігв із утрамбованою долівкою. Тунелів, що зв’язували б нори, не було, але кролі надто стомилися, щоб про таке турбуватись. По четверо позалазили вони в три кращі нори й поснули в затишку безпеки. Останній заснув Ліщина – він ще якийсь час вилизував рану на Жостіровій лапі.

Швидко збігла коротка червнева ніч. Світло рано вернулося на високий пагорб, але кролі й не думали прокидатися. Вже добре розвиднилось, а вони все ще безтурботно спали. Довкола панувала така глибока тиша, якої вони зроду не знали. За останні п’ятдесят літ не стало тиші на англійських полях. Але сюди, на Вотершипський пагорб, ізнизу долинали тільки ледь чутні відлунки денного шуму.

Сонце вже зійшло, хоч і не порівнялося ще з високим пагорбом, коли Ліщина прокинувся. У норі з ним спали Жостір, П’ятий і Чашечка. Але його місце було найближче до виходу, й він зумів, нікого не розбудивши, вислизнути з нори, а тоді проскакав поміж глодом на відкриту траву. Рівнина біля підніжжя пагорба все ще була повита ранковим туманцем. Тут і там удалині вимальовувались обриси дерев і дахів, з яких каскадами спадали додолу клапті туману. На небі не було ані хмаринки, й воно було синє-синє, аж лілове по всій лінії обрію. Легіт завмер, і павуки вже встигли спуститися в траву. Заповідався спекотний день.

Уперше за всі останні дні Ліщина почувався в безпеці, був спокійний. І почав думати: чи ж багато нового доведеться їм дізнатися про свою нову домівку?

«Правду казав П’ятий: ця місцина саме для нас! Але нам треба буде призвичаїтися до неї, ознайомитися з околицями. Що менше промахів ми зробимо на початку, то краще. Цікаво, що сталося з тими кролями, які вирили ці нори? Перестали бігати? Чи просто помандрували десь далі? Якби-то здибатися з ними – вони б нам чимало корисного розповіли!»

Тієї миті він побачив, що з найдальшої від нього нори нерішуче виліз Ожина. Ліщина й собі скочив до нього, став пастися поруч. Так надибали на латку молочаю, що стелився поміж трав, щохвилини розкриваючи по дві небесно-сині пелюстки. Ожина понюхав цю незнайому рослину, але її листя видалося йому надто цупким і несмачним.

– Ти не знаєш, що це за трава? – спитав він Ліщину.

– Та я сам бачу її вперше! – відповів Ліщина.

– Ми так мало знаємо про це місце, – зауважив Ожина. – Рослини, запахи – все незнайоме. Нам тут доведеться добряче попрацювати головою, щоб пристосуватись.

– Ну, попрацювати головою – це якраз для тебе! – сказав Ліщина. – Я, бува, думаю, думаю – нічого не придумаю, а ти зразу кажеш, що і як.

– Зате ти береш всякий ризик на себе й завжди ідеш попереду! – захоплено мовив Ожина. – Всі це бачать, і всі це знають. А зараз нашій мандрівці кінець, чи не так? Це місце й справді таке безпечне, як передбачав П’ятий. Ми завчасу побачимо будь-кого, хто поткнеться сюди до нас, і так буде доти, доки ми матимемо нюх, зір і слух.

– А всього цього нам не позичати!

– Але ж коли-небудь ми та повинні спати, й поночі ми не бачимо.

– Вночі має бути поночі, – відказав Ліщина, – і кролі ночами повинні спати.

– А де?

– Ну, ми можемо й далі користуватися цими норами, хоча скоро дехто перехоче лізти в таку нору й волітиме спати надворі. З другого боку, чи можна сподіватися, щоб гурт кролів-самців узявся за риття нір? Ну вигребуть дві-три вигрібанки – як того дня, коли ми перейшли вересовище. Але чи спроможуться вони на більше?

– І я думаю про це саме останнім часом, – признався Ожина. – Але ж кролі можуть міняти свої звичаї – на краще чи на гірше. Он ті, від яких ми пішли, – Первоцвіт та інші, – скільки вони роблять усякого зовсім не кролячого? І камінці втикають у землю, і моркву в нору носять, і Фрітх їх знає, що ще.

– А салата Треари, як уже зайшла про те мова? У нас теж салату носили в нору.

– Атож. І ті, й ті міняли свої звичаї, придумували щось краще, як уміли. А хіба ми не можемо змінити свої звичаї? Кажеш, кролі-самці не риють нір. Так, але вони можуть рити, коли захочуть. Уявляєш: ми маємо глибокі, затишні нори, де зручно спати? Отоді ми будемо в безпеці. І ніщо нам не завадить вирити такі нори, крім одного-єдиного: якщо наші молодці не побажають рити. Не те, що не зможуть, – не захочуть.

– І що ж ти пропонуєш? – запитав Ліщина. – Спробувати розбудувати ці дірки, перетворити їх на справжню колонію?

– Ні, ці дірки не годяться. Легко зрозуміти, чому їх покинули. Зовсім на невеликій глибині залягає те тверде й біле, яке нічим не вгризеш. Узимку в цих норах, мабуть, жахлива холоднеча. Але тут, нагорі, є лісок, я запримітив його ще вчора, коли ми тільки прийшли сюди. Давай скочимо вдвох та глянемо, га?

І двоє друзів помчали до вершини. Трохи далі, на південний схід від них, за старим порослим травою путівцем, що тягнувся по шпилю пагорба, ріс буковий гай.

– Там є кілька великих дерев, – сказав Ожина. – їхнє коріння, мабуть, добре розпушило землю. Якщо ми вириємо під ними нори, то заживемо, як у нашій колишній колонії, незгірш. Але якщо Кучма та інші не захочуть попрацювати (чи скажуть, що не можуть), – ну, тоді це місце нам не підходить, бо тут надто голо. Через це, звісно, тут так привільно та безпечно, але негода зжене нас із цих пагорбів, це безперечно.

– Нелегко буде змусити цілий гурт самців рити справжні глибокі нори, – задумано сказав Ліщина, коли вони верталися наниз. – Малим кроленятам, звісно, потрібні добротні нори, а нам? Може, обійдемося тим, що є?

– Ні, я цілком певен: якщо ми не відступимо від наших предковічних звичаїв, довго ми тут не втримаємося. Десь-інде ми б, може, прижилися й так, але тільки не тут! – твердо мовив Ожина.

– Ой багато ж буде роботи!

– Глянь, он Кучма вибрався на сильф, і ще дехто з ним! Чом не поговорити з ними зараз же? Що вони на таке скажуть?

Одначе за сильфлаєм Ліщина розповів про Ожинин задум тільки П'ятому. Перегодом, коли кролі наситились і відпочивали – хто грався в траві, хто грівся на сонечку, – він запропонував усім піти на шпиль і глянути, що там за ліс. Кучма й Срібний погодилися піти зразу ж, і зрештою пішли всі – ніхто не лишився біля нір.

Буковий ліс не схожий був на придолинні ліси їхньої батьківщини. Вузький пояс дерев, метрів п’ятсот завдовжки і п’ятдесят завширшки, скидався на лісосмугу. Росли тут майже виключно буки. Товсті гладенькі стовбури стояли у своїй зеленій тіні, а кучеряві гілки розташувались пласкими ярусами, по яких жваво витанцьовували тисячі сонячних зайчиків. Під деревами не було трави, а отже, не було й укриття. Кролі не могли втямити: чому тут так тихо й світло, чому вони можуть так далеко бачити поміж дерев? М’який, незмовкний шелест букового листя дуже відрізнявся від звичного їм шуму в лісах із ліщини, дуба й сріблястої берези. Розгублено блукаючи туди-сюди по гаю, вони вийшли на північно-східне узлісся. Тут був невеликий крутосхил, із якого можна було далеко-далеко оглядати трав’яні простори. Малюк П’ятий, що, мов на сміх, став поруч велетня Кучми, обернувся до Ліщини й радісно вигукнув:

– Молодець, Ожина! Його правда! Нам треба постаратися вирити нори саме на цьому узвишші. Я б оце вже й узявся до роботи!

Невтаємничені кролі аж сахнулися. Але Чашечка залюбки приєднався до Ліщини й П’ятого, й незабаром іще троє заходилися гребти пухку землю. Робота посувалася легко, й хоч завзятці часто уривали своє заняття, щоб поскубти травицю чи просто погрітися на осонні, над полудень Ліщина вже сховався в глибоченькій ямі.

Підліска в буковому гаї майже не було, але густі верховіття захищали принаймні від нападу з неба. А боривітрів, як скоро завважили нові поселенці, чимало водилося в цій пустизні. Хоча боривітер рідко полює щось більше за пацюка, але часом нападає і на кроленят. Ось чому, коли в небі ширяє пустільга-боривітер, жоден дорослий кріль не покладеться на милість пернатого хижака. Ліщина мусив поставити Жостіра на чати, і той після обід аж двічі подавав сигнал тривоги, поки вони нападами, прихватками якось продовжували будівництво нір. Надвечір їх налякав тупіт копит: якийсь вершник тюпки їхав путівцем. А більше за той день вони не бачили нікого, крупнішого за горлицю.

Після того як вершник звернув на південь від шпиля й щез удалині, Ліщина знов вискочив на узлісся й подивився на північ, де лежали залиті сонцем тихі поля й мріла лінія електропередачі, крокуючи ген-ген на північ. Повіяло прохолодою, і сонце знов зазирнуло на північний схил.

– Либонь, на сьогодні ми зробили досить, – мовив Ліщина. – Кортить мені спуститися вділ, пошукати там справжньої смакоти. Тутешня трава по-своєму добра, але тонка й сухувата. Хто хоче, гайда зі мною!

Зголосилися піти Кучма, Кульбаба й Вероніка, а решта зосталась, щоб попаски вернутися до глоду й лягти спати разом із сонцем. Четверо вирушили в чотирьохсот– чи й п’ятисотметрову путь до підніжжя пагорба. Ніщо їм не стало на заваді, й незабаром вони вже паслися край пшеничного лану. Ліщині ще й пощастило набрести на коротку й вузьку канаву, краї якої так густо поросли дикою петрушкою та кропивою, що в ній, на випадок тривоги, можна було пересидіти, неначе в тунелі.

– Чудова криївка! – промимрив Кучма, пережовуючи конюшину й нюхаючи опалий цвіт чорної калини. – Подумати лишень, скільки ми всього навчились за ці мандри! Вдома ми б і за все життя такого не пізнали. А тепер ми навіть уміємо рити нори. Ще й літати навчимося, чого доброго! Чи ви помітили, що тут зовсім інший грунт, аніж там, у нашій колишній колонії? І пахне інакше, й інакше навіть обвалюється!

– Ти нагадав мені про одну річ – я саме хотів спитати тебе про це, – сказав Ліщина. – У тій жахливій Первоцвітовій колонії мені сподобалось єдине – їхня зала. От коли б нам і тут таку зробити! Чудово мати під землею таке місце, де можна зібратися всім разом, погомоніти, казок послухати і все таке. А як ти думаєш, Кучмо? Зуміємо ми зробити таку велику нору?

– Я знаю ось що, – поміркувавши, відповів Кучма. – Якщо просто так вирити під землею велику порожню залу, то в ній може обвалитися стеля. Отже, треба, щоб щось тримало дах. А що тримало дах у Первоцвітовій колонії?

– Коріння дерев.

– І в нас є коріння дерев. Але чи воно таке, як треба?

– Треба розпитати Суницю – хай розкаже все, що знає про їхню велику нору. Але чи багато він знає? Я певен, що його ще й на світі не було, коли вирито їхню залу.

– Принаймні тепер він не загине, коли в тій їхній залі обвалиться стеля. Вся та колонія – суцільний тхарн, саме заціпеніння, як сова серед білого дня. Йому ще стало кебети накивати звідти п'ятами.

Над пшеницями вже сутеніло, хоча довгі червоні промені сонця ще осявали шпиль пагорба. Запахло прохолодою, близькою ніччю. Мимо прогув хрущ. Давно вже помовкли коники в траві.

– Скоро вилетять на полювання сови, – мовив Кучма. – Рушаймо нагору!

Цієї миті з окутаного сутінню поля долинув сигнал тривоги – хтось тупнув лапою, потім тупнуло ближче, блиснув білий хвостик. Кучма й Ліщина вмить кинулися до канави. Тепер, коли вона їм знадобилася по-справжньому, з’ясувалося, що канава ще вужча, ніж їм видалося спочатку. В ній і двом було тісно, а тут на них сторчголов скотилися ще й Вероніка з Кульбабою.

– Що там таке? – спитав Ліщина. – Що ви почули?

– Щось там іде попід живоплотом! – випалив Вероніка. – Якийсь звір! І тупотить – страх!

– А ти його розгледів?

– Ні, і запаху не рознюхав. Вітер відносить запах. Але ходу я чув досить добре.

– І я почув ходу, – сказав Кульбаба. – Щось чимале, завбільшки з кроля, і рухається воно незграбно, хоч начебто й старається ховатись за живоплотом.

– Гомба?

– Ні, не гомба! – заперечив Кучма. – Що-що, а лисичий дух ми вчули б! Швидше всього – то кіт. А що як горностай? Гой, гой, у емблеєр грайр! От досада! Посидьмо нищечком, та якщо воно вчує нас – усі врозтіч!

Кролі принишкли, чекаючи. Ось долинув далекий, але виразний звук: щось ніби плакало чи голосило, то тихіше, то гучніше. Дарма що не схоже ні на чий мисливський клич, але те голосіння здавалося таким неприродним і моторошним, що Ліщина похолов від жаху. Та ось ніби все стихло.

– В ім’я Фрітха, що воно так кричить? – спитав Кучма. Хутряна шапка наїжилася в нього на голові.

– Невже кіт? – мовив Вероніка, широко розплющивши очі.

– Ні, це не кіт! – заперечив Кучма, розтягти рота в неприродній гримасі. – Це не кіт! Хіба ти не знаєш, що це? Хіба твоя мати… не розказувала тобі?

– Ні, ні! – вигукнув Кульбаба. – Це якийсь птах… чи пацюк…. поранений…

Вигнувши спину дугою і насилу повертаючи голову на закляклій шиї, Кучма звівся на ноги.

– Чорний Кріль з Інле! – прошепотів він. – А хто ж іще… поночі, в такому місці?

– Не говори так! – вигукнув Ліщина, тремтячи й сам.

Раптом голос почувся вже зовсім близько. Тепер сумніви розвіялися: це був голос кроля, але змінений до невпізнанності. Можна було подумати, що лине він із самих верховин холодного темного неба, таким надприродним видавався цей невтішний плач. Спочатку воно тільки голосило, а тоді – тут не було помилки! – всі кролі виразно розчули слова.

– Зори, зорн! Погибель, погибель! – кричав страшний, пронизливий голос. – Усі загинули! Зорн!

Кульбаба запхикав. Кучма зашкрябав лапами, ніби щоб заритися в землю.

– Спокійно! – сказав Ліщина. – І не засипай мене землею! Дай послухати!

Тієї миті голос цілком виразно вигукнув:

– Тлайлі! О Тлайлі!

Від цього поклику четверо кролів заціпеніли з жаху. Й тоді Кучма, дивлячись просто перед себе знерухомілим, осклілим поглядом, почав ривками посуватися до виходу з канави.

– Треба йти, – пробурмотів він так глухо, що Ліщина ледве вловив його слова, – треба йти, коли тебе кличе Чорний Кріль!

Ліщина був такий наляканий, що не міг дати ладу своїм думкам. Як і тоді, на березі річки, все довкола йому стало мовби нереальне, туманець нестями огорнув йому розум. Хто кликав Кучму на ім’я? Адже тут жодне живе створіння ще не чуло його імені! Одне тільки він знав напевне: Кучма зараз безпомічний, тож треба неодмінно затримати його в канаві!

Продершись повз Кучму, Ліщина притис його до стінки канави.

– Сиди на місці! – видихнув він. – А я гляну, що то за кріль.

Ледве тримаючись на неслухняних від страху лапах, він змусив себе вийти на відкрите поле. Поблизу нікого не було.

– Хто там? – гукнув він.

Відповіддю було мовчання, і він хотів уже ще раз гукнути, коли знов обізвався той самий голос:

– Зорн! О, зорн!

Голосіння долинало від живоплоту край поля. Ліщина обернувся в той бік і не зразу роздивився під кущем болиголову скоцюрбленого кроля. Підбігши ближче до тієї прояви, спитав:

– Хто ти? – але знов не дістав відповіді. Що було діяти? І тут позад себе почув шерех.

– Це я, Ліщино! – мовив Кульбаба здушеним від страху голосом.

Удвох вони підступили ще ближче. Проява не ворухнулась. При тьмяному світлі зірок вони розгледіли такого ж кроля, як і самі, тільки геть виснаженого. Його задні лапи тяглися позаду, мов паралізовані. Він поводив туди-сюди невидющими білками витріщених очей, а тоді, так і не знайшовши ліків од непідступного страху, почав лизати своє роздерте й закривавлене вухо, що звисало йому на писок. Так, це був той самий кріль, який допіру кричав і голосив, ніби прикликаючи лиху Тисячу збігтися звідусіль та позбавити його від мук, що їх несила йому була терпіти.

Обидва кролі впізнали в ньому капітана сендлфордської Оусли – Падуба.