Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

«Тварини поводяться не так, як люди! – сказав він. – Вони б’ються, коли їм треба битись, і вбивають тільки тоді, коли не можна обійтися без убивства. Але вони не сушать мізків, придумуючи способів, як би зіпсувати життя іншим створінням. Тварини мають гідність і те, що я назвав би тваринністю!»

Але все було даремно. Нарешті ми помовкли, й генерал Звіробій сказав:

«Ви вичерпали час, який Рада виділила для вас, і я змушений доручити капітанові вашої мітки, щоб він ознайомив вас із нашими правилами. Ваша мітка – „Правий бік“, ваш капітан – Бурячок. Ми ще коли-небудь Побачимося з вами, і ви матимете нагоду переконатись, що ми завжди раді допомогти кролям, які розуміють, чого від них сподівається керівництво».

І сторожа вивела нас із нори Ради. Мабуть, того дня капітан Бурячок був надто зайнятий і не зміг нас побачити, та й я старався не потрапляти йому на очі, побоюючись, коли б він не почав нас зразу мітити. Помалу я зрозумів, що мала на увазі Хізентлай, коли казала, що цей лад стає справжнім безладдям. Нори у них переповнені – як на наші уявлення. Тож у них легко лишатися непоміченим, бо їхні кролі мало знають одне одного, навіть в одній мітці. Ми знайшли собі місце в одній норі й спробували заснути, але ще до півночі нас розбудили й вигнали на сильфлай. Я сподівався, що, може, поталанить утекти при місяці, але хоч би куди поткнувся, всюди натрапляв на вартових. А крім вартових, черговий капітан мав при собі ще й двох гінців, чиїм обов’язком було при першому сигналі тривоги мчати туди й з’ясувати, в чім річ.

Коли ми попаслися, нас знов позаганяли в нори. Майже всі кролі довкола нас були якісь покірливі, мов прибиті. Ми уникали розмов із ними, бо планували при нагоді втекти й не хотіли, щоб нас знали. Я думав, думав, але план утечі ніяк не придумувався.

Наступного дня ми попаслися десь перед ні-Фрітхом і знов нас загнали під землю. Час тягнувся жахливо повільно. Надвечір я приєднався до гурту кролів, що слухали казку. І там розповідали про королівську салату, тільки їхньому оповідачеві далеко до нашого Кульбаби. Та я все одно слухав, аби чимось займатися, і знаєте, коли оповідач дійшов до того місця, де Ель-аграйра перевдягається і зображає лікаря в палаці короля Дарзіна, мені раптом сяйнуло. План був вельми ризикований, але він міг легко вдатися з тієї простої причини, що в Ефрафі кожен кріль звик слухняно виконувати накази, не ставлячи запитань. Я спостерігав за капітаном Бурячком, і він видався мені славним хлопцем, сумлінним, але слабохарактерним і трохи затурканим від безлічі непосильних обов’язків.

Наступної ночі, коли нас знов вигнали на сильфлай, було темно хоч око виколи, і йшов дощ, але такі дрібниці в Ефрафі нікого не хвилюють: радій, що тебе взагалі випустили попастись. Уся мітка дружно вийшла нагору, а ми пішли у хвості. Капітан Бурячок стояв на пагорку з двома своїми вартовими, чи то гінцями. Срібний з товаришами пройшов уперед, і тоді я, хекаючи, от ніби примчав стрілою, підбіг до капітана Бурячка й сказав:

«Ви капітан Бурячок? Вас негайно викликають у Раду!» – «Що таке? Навіщо?» – спитав він. «Там вам скажуть! – відповів я. – На вашому місці я б не змушував Раду чекати». – «Але ти не гонець Ради! Я всіх їх знаю! Ти якої мітки?» – «Я не зобов’язаний відповідати на ваші запитання, – заявив я. – Отже, мені доповісти, що ви відмовляєтеся з’явитись до Ради?»

Він завагався, а я удав, ніби йду геть. І тоді він сказав: «Гаразд, я йду!» Вигляд у нього, бідолахи, був страшенно переляканий. «Але хто ж заступить мене на посту, поки мене тут не буде?» – «Я вас заступлю! Такий наказ генерала Звіробоя. Але вертайтеся швидше! Щоб не виконувати мені півночі вашу роботу». Він помчав прожогом, а я обернувся до вартових і сказав: «Стійте тут та глядіть, пильнуйте! Я обійду вартових!»

Ну, тут ми четверо як рвонули в пітьму! І, звісно ж, скоро наштовхнулися на двох патрульних, які спробували нас зупинити, але ми гуртом накинулися на них.

Я думав, вони втечуть, але де там! Ті двоє билися, мов божевільні, й один роздер Жостірові носа. Але нас недарма було вдвоє більше. Зрештою ми прорвались і дременули безбач у поле. В такий дощ, поночі ми й не тямили, куди біжимо – бігли, та й усе.

Звісно, за нами погнались, але з погонею вийшла затримка, бо сердеги Бурячка не було на місці й нікому було дати команду. І ми взяли добрий розгін. Але скоро почули за спиною тупіт переслідувачів. І що найгірше – нас наздоганяли!

Оусла в Ефрафі – це вам не жарти, повірте мені.

Туди беруть за зріст і силу. Вони чудово вміють переховуватися і знаходити шлях поночі й під дощем. Вони так трусяться перед своєю Радою, що не бояться більш нічого на світі.

Скоро я збагнув, що нам від них не втекти. Патруль уже наступав нам на п’яти. Я вже хотів був дати наказ накинутись і прийняти бій, як раптом перед нами виріс високий і дуже крутий пагорб. Він був крутіший цього нашого пагорба і дуже правильний, от ніби його зробили люди.

Обдумувати, що воно таке, у нас не було часу, й ми подерлися нагору. Там росли кущі, груба трава. Не знаю точно, який він заввишки, але, мабуть, ледь вищий за високе горобинове дерево. Вихопившись нагору, ми відчули під ногами невеличкі, легкі камінчики, що розсувалися у нас під лапами. Ну, думаю, тепер ми пропали! Потім ми опинилися на якихось широких пласких шматках дерева, під ногами у нас заспівали-загули якісь дві довжелезні, прикріплені до того дерева смуги металу. Не встиг я подумки проказати собі: «Ну, це вже достеменно робота людських рук!», як покотився вниз по другому схилу пагорба. Поночі я не роздивився, що вершина того пагорба дуже вузька в ширину, а другий схил – такий самий крутий. Я покотився перевертом і влетів у кущ бузини, де й застряг…

Просто й не знаю, як описати вам, що трапилося потім. Четверо нас там було, а жоден з нас того не втямив. Але я скажу вам чисту правду: пан Фрітх послав одного з своїх великих гінців урятувати нас від ефрафанської Оусли! І він нас порятував! Усі ми четверо скотилися з пагорба й лежали хто де. Жостір, засліплений власною кров’ю, що заливала йому очі, опинився аж біля підніжжя. Я звівся на ноги й став дивитися на вершину пагорба. Небесне тло було ледь світліше, і я побачив би ефрафанців, коли б вони перелазили через вершину. Й тоді… тоді щось величезне… ну, таке як тисяча грудуділів, чи й більше… із страхітливою швидкістю вискочило з ночі! Воно бурхало вогнем, пихтіло димом, сліпило світлом, а як гриміло, як гупотіло по металевих смугах! Аж земля тряслась. Воно промчало поміж нами й патрульними, мов тисяча ураганів із блискавками. Я був такий нажаханий, що й ворухнутися не міг. Той блиск і гуркіт розкололи ніч надвоє. Вже й не знаю, що спіткало тих ефрафанців: чи вони побігли назад, чи їх пошматувало те чудовисько. Коли це дивлюсь, а воно вже й пролетіло, тільки гур-гур! гур-гур! а тоді тук-тук-тук – і пропало вдалині.

Довго я не міг поворухнутись. Нарешті якось звівся на ноги й пішов, розшукав усіх по одному. Ніхто з нас не сказав і слова. Потім біля підніжжя укосу ми натрапили на тунель – він протинав той пагорб наскрізь. Ми пішли тим тунелем і незабаром вилізли там, де були подерлися на пагорб. Потім довго бігли полями, аж поки я вирішив, що це вже ми далеко зайшли від Ефрафи. Ми залізли в якусь канаву й проспали там до ранку. Звісно, елілі могли натрапити на нас і повбивати, але чомусь ми почувалися в безпеці. Ви, може, скажете, що це чудово – те, що нас порятував сам пан Фрітх. Та я скажу вам, що той порятунок був страшніший за ефрафанську погоню. Ніхто з нас до скону не забуде, як ми лежали під дощем на тому схилі, а вогняне чудовисько гуркотіло понад нашими головами. Чому воно надумало порятувати нас? Цього ми ніколи не дізнаємось.

Наступного ранку я глянув туди-сюди й незабаром зрозумів, куди треба прямувати. Дощ перестав, і ми вирушили далі. Але це вертання тяжко нам далось. Ми швидко зморилися – всі, крім Срібного. Не знаю, що б ми й робили без нього. День і ніч бігли ми, майже не перепочиваючи. Всі ми бажали тільки одного: чимшвидше опинитися вдома. Підходячи до лісу, я кульгав і марив. Я зараз не набагато здоровішій за сердешного Суницю. Він не нарікав, жодного разу не поскаржився, але і йому, й мені потрібен буде добрий відпочинок. І Жостір дістав уже другу рану. Але це не найгірше. Найгірше те, що ми втратили Ліщину. Дехто з вас питав мене перед цими зборами, чи зголошуся я стати Головним Кролем. Я, звісно, радий, що ви мені довіряєте, але я геть виснажений і тим часом не годжуся на ватажка. Я почуваюсь таким висушеним і порожнім, мов порхавка восени– от ніби мене щомиті може здути вітром.

28. ПIД ПАГОРБОМ

Поскубуючи траву, кролі звільна рухалися по залитій вечірнім сонцем траві. Падуб помітив, як Кучма задивився на північ, і простежив за його поглядом.

– Що ти там набачив? – поцікавився він.

– Ожина вернувся! – полегшено відповів Кучма.

Ожина, виринувши на лінії обрію, неквапливо скакав до них. Видно було, що він стомлений, але, побачивши інших кролів, припустив дужче, прямуючи до Кучми.

– Де ти був? І де П’ятий? Він же ходив з тобою? – засипав його запитаннями Кучма.

– П’ятий з Ліщиною! 1 Ліщина живий! – вигукнув Ожина. – Він поранений – не скажу, наскільки тяжко, – але він не помре!

Кролі дивилися на нього мовчки, мов поніміли. Ожина чекав, тішачись враженням, яке справили його слова.

– Ліщина живий? – перепитав Кучма. – Ти певен?

– Цілком! – відповів Ожина. – Зараз Ліщина лежить у тій самій канаві, де ви з ним сиділи того вечора, коли прийшли Падуб і Дзвіночок.

– Якщо це правда, то кращої новини я ще в житті не чув! – вигукнув Падуб. – А немає тут помилки, Ожино? Як усе це вийшло?

– Ніякої помилки! Ліщину знайшов П’ятий! Він змусив мене піти з ним аж до самої ферми. Там він пішов нюхати по канаві й знайшов Ліщину – під землею, у водостоці! Нам довелося витягати його звідтіля за здорову задню лапу. Там було так вузько, що він не міг повернутись.

– Але як же П’ятий здогадався, що Ліщина живий?

– А як він узагалі про що-небудь здогадується? Спитай його сам! Коли ми витягли Ліщину з труби, П'ятий оглянув його рани. У Ліщини препогана рана на задній лапі, хоча кістка ціла. І ще у нього порваний весь бік. Ми як уміли вилизали йому рани й повели його додому. Можете уявити собі наше становище: серед білого дня й мертвої тиші насилу кульгає кріль, тхнучи на всю околицю свіжою кров’ю? Ще наше щастя, що такого спекотного дня ще не було цього літа – хоч би тобі миша де шелеснула! Час від часу ми перепочивали в заростях дикої петрушки. Я страшенно нервувався, а П’ятий був спокійнісінький, мов той метелик на камені! Сяде у траві й тільки пригладжує вушка. «Ти не хвилюйся, – примовляв він. – Ми можемо не поспішати!» Тепер я повірю йому, хай навіть він скаже, що кролі можуть полювати лисиць! Та коли ми доплентали до підніжжя, Ліщина геть вибився з сил. Вони з П’ятим заховалися в тій порослій бур’яном канаві, а я побіг до вас із новиною. Ось так!

Запала мовчанка, поки Кучма й Падуб звикали до неймовірної новини. Нарешті Кучма запитав:

– Вони там і заночують?

– Мабуть, що так, – відповів Ожина. – Поки Ліщина не піддужчає, йому не здолати підйому.

– В такому разі я біжу наниз! – заявив Кучма. – Поможу їм влаштуватися зручніше.

– То поквапся, бо скоро зайде сонце! – сказав Ожина.

– Ха! Якщо мені здибається горностай, то хай він сам стережеться! А то я завтра принесу тобі його шкурку! – мовив Кучма, – і тільки смуга за ним лягла.

– Ходім, Ожино, заберем усіх, – запропонував Падуб. – І ти розкажеш усім, як це було, з самого початку.

У Ліщини так боліла лапа, що ті три чверті милі, які вони під пекучим сонцем пройшли від В'язового Гаю до підніжжя пагорба, видалися йому найтяжчою дорогою в його житті. Звісно, він таки помер би у водостоці, коли б його не відшукав П’ятий. Коли крізь припливи й відпливи гарячкового марення, крізь тупе заціпеніння до його свідомості дійшов голос П’ятого, він спочатку не хотів озиватись. Набагато легше було залишатися на місці, по той бік страждання, яке він переніс. Аж нарешті, коли він усвідомив, що П’ятий з Ожиною, важачи життям, прийшли на ферму з єдиною метою – врятувати його, він змусив себе зіп’ястися на ноги й зашкутильгав униз схилом до дороги. Зір йому знай затуманювався, і він йшов і знов зупинявся. Якби П’ятий не підбадьорював його, Ліщина здався б і ліг на землю помирати. Переходячи дорогу, він не зміг подолати укіс і мусив шкандибати дорогою попід обочиною, аж поки далі проліз попід хвірткою. А там звалився й зразу ж заснув од цілковитого виснаження.

Коли перед самими сутінками прибіг Кучма, П’ятий якраз пасся нашвидку серед високої трави. Про риття нори не могло бути й мови – щоб не потурбувати Ліщину… Тож вони пересиділи ніч у тісноті на дні канави.

На світанні Кучма вибрався з канави й зразу ж побачив Кегаара, що добував собі харч під бузиною. Кучма тупнув лапою, щоб привернути увагу чайки, і Кегаар, махнувши раз крильми, ковзнув у повітрі й приземлився поруч.

– Пан Кушма, ви знайти пана Лішшину?

– Авжеж! Він тут, у канаві!

– Не помер?

– Ні, але він поранений і дуже слабкий. Люди з ферми стріляли в нього з рушниці.

– Ви дістати шорні каміншики з рани?

– Що за чорні камінчики?

– Шорні каміншики від рушнисі! Ніколи не башив?

– Ні, я не тямлю на рушницях.

– Вийняти шорні каміншики – бути легше. Хай він вийти сюди!

– Хвилинку! – сказав Кучма й шаснув у канаву. Ліщина вже прокинувся і розмовляв із П’ятим. Коли Кучма сказав йому, що біля канави на нього чекає Кегаар, Ліщина зібрав усі свої сили й вибрався на відкрите місце.

– Клята рушниця! – сказав Кегаар. – Заганяє маленькі каміншики, шоб ранити тебе. Я подивитися, гаразд?

– Прошу, подивись! – відповів Ліщина. – 3 ногою у мене досі дуже погано.

І ліг на траву, а Кегаарова голова швидко завертілася над ним. Можна було подумати, що він шукає в брунатному хутрі Ліщини равликів. А це він так пильно вивчав порваний дробом бік.

– Тут нема каміншиків, – нарешті мовив він. – Вони увійти і вийти, не застрягати. А зараз я дивлюсь твою ногу. Може боліти, але недовго.

З’ясувалось, що в м’язі стегна застрягли дві дробини. Кегаар вчув їхній запах і висмикнув їх так легко, як витягував жучків із щілини. Ліщина не встиг навіть сіпнутись, як пара дробинок уже лежала на землі, й Кучма нахилився їх понюхати.

– Зараз трохи текти кров! – сказав Кегаар. – Полежати, пошекати день-два. А тоді добре, як було раніше. А ваші кролі все ждати, ждати пана Лішшину. Лешу, кажу їм: він прийти!

Ліщина й Кучма не встигли мовити й слова, як він уже й полетів.

Вийшло так, що Ліщині довелося пробути три дні під пагорбом. Спека не спадала, і він майже весь час лежав під гіллям бузини, дрімаючи на поверхні, мов який самітний глессіль, і відчуваючи, як до нього помалу вертаються сили. П’ятий не відходив від нього ні на крок. Він зализував другові рани, стежив за його одужанням.

Одного вечора Падуб спустився в долину й розповів Ліщині про свою втечу з Ефрафи. А наступного вечора Падуб прийшов з Ожиною. Як тільки вони взялися за пашу, Ліщина вернувся до вчорашньої розмови.

– Отже, Падубе, ми ніскільки не наблизились до вирішення нашого основного завдання, – невесело мовив він. – Ми творили чудеса, а не здобули нічого. І мій наскок на ферму виявився дурним жартом, який мені особисто дорого обійшовся. А справжню нору ще треба рити!

– Ну, хоч ти й жартував, зате добув двох кролиць! – зауважив Падуб. – Адже, крім цих двох, ми не маємо жодної.

– А буде з них пуття?

Ідеї, що стали такими природними для стількох представників чоловічої статі серед людей, – ідеї захисту жінок, вірності їм, романтичної любові тощо, – кролям, звісно, незнайомі, хоча виняткова прихильність у кролів буває набагато частіше, ніж це уявляється людям. Однак вони не романтики, тож було цілком природно, що Ліщина й Падуб дивилися на двох кролиць із В’язового Гаю як на племінний матеріал для колонії. Саме заради цього вони важили своїми життями.

– Поки що важко судити, – відповів Падуб. – Вони щосили стараються пристосуватись до наших умов, особливо Конюшина. Вона, здається, тямуща. Але ж до чого вони безпомічні! Таких я в житті не бачив. Вони можуть не витримати негоди. Хтозна, чи переживуть вони зиму…

– Може, як трохи пощастить, вони обидві приведуть по виводку до зими, – сказав Ліщина. – Знаю, пора парування минула, але ж у нас ще з травня все пішло догори дригом, то що вже тут казати!.. Чи хтось уже попарувався з ними?

– Ні, вони ще не готові паруватись. Але я вже бачу, що будуть за них гарні герці!

– То не така велика біда. От що я вам скажу: ми не можемо обійтися цими двома кролицями!

– А що ж ми можемо вдіяти?

– Я знаю, що саме нам треба зробити, лише не знаю як, – заявив Ліщина. – Нам треба знов іти в Ефрафу по кролиці!

– З таким самим успіхом ти міг би добути їх з Іще, Ліщино-ра! Либонь, я не зумів досить правдиво й переконливо змалювати тобі Ефрафу!

– Ні, ти гарно змалював її! Мені самому стає моторошно, як я здумаю про ту Ефрафу, але ми таки добудемо там кролиць.

– Це неможливо!

– Це неможливо – якщо просити чи битись. Отже, лишається тільки здобувати кролиць хитрощами.

– Повір мені, ніякими хитрощами ти їх не перехитруєш. Їх дуже багато, куди більше, ніж нас. У них усе до дрібниць продумано. І я не збрешу, коли скажу: з них більшість краще за нас уміє битись, бігати і йти по сліду!

– Наша хитра витівка, – повернувся Ліщина до Ожини, який весь цей час мовчки слухав розмову, поскубуючи траву, – наша хитрість повинна задовольнити три умови. По-перше, треба вивести з Ефрафи кролиць; по-друге, треба знешкодити ефрафанську погоню, адже, звісно, за нами поженуться, і ми не можемо сподіватися на те, що нас врятує якесь чудо. Але й це ще не все. Як тільки ми втечемо, треба так зробити, щоб ніякий Великий Патруль не розшукав нас!

– Авжеж, для успіху треба виконати всі ці три умови, – невпевнено пробурмотів Ожина.

– І всю ту хитру витівку випадає продумати тобі, Ожино.

– Я знаю, як виконати першу умову – принаймні, мені здається, що знаю, – помовчавши, сказав Ожина. – Але це небезпечно. Що ж до другої та третьої, то я поки що нічого не придумав, але про ці останні дві умови я хотів би поговорити з П’ятим.

– Нам із П’ятим треба швидше повертатися до колонії, – сказав Ліщина. – Я вже стаю на поранену ногу… Але ні, не цього вечора! Падубе, друзяко, сповісти їх, що ми з П’ятим прийдемо завтра вранці, добре? Мене непокоїть те, що Кучма й Срібний от-от поб’ються за Конюшину.

– Послухай, Ліщино, – наполягав Падуб. – Мені зовсім не подобається цей твій задум! Ти ж не був у тій Ефрафі, а я був. Ти легковажно втягуєш нас у цю затію, де всі ми запросто можемо накласти головами!

Замість Ліщини відповів П’ятий:

– Я теж мав би так думати, але чомусь у мене немає лихого передчуття. Я вірю, у нас це вийде! Принаймні я поділяю думку Ліщини: так, це наша єдина можливість! Може, ми придумаємо щось, як ще трохи поговоримо про це?

– Ні, не зараз! – заперечив Ліщина. – Нам із тобою пора вже в нору. А ви, Падубе й Ожино, якщо припустите нагору, то ще, може, потішитеся трохи вечірнім сонечком. На добраніч!

29. ПОВЕРНЕННЯ ЛІЩИНИ

На світанку кролі як один висипали на сильфлай. Всі були збуджені – чекали повернення Ліщини. Їхній ватажок в очах у всіх набув якоїсь нової, магічної якості. Кульбаба, звісно, не пропустив нагоди скласти нову гарну історію, безконечно розвиваючи в різних варіантах тему про те, як Ліщина героїчно побіг перед самим носом фермерів і врятував своїх друзів. Ніхто не називав його необачним. Адже хай там що, а він добув двох кролиць, а зараз укупі з Ліщиною в колонію знов мала повернутись удача!

Перед самим сходом сонця Чашечка й Вероніка побачили П’ятого, що пробирався крізь росяну траву до вершини. Вони кинулися йому назустріч і разом почекали, поки підійде Ліщина, який добряче накульгував. Але, перепочивши кілька хвилин та трохи підкріпившись травою, він побіг до колонії майже так само швидко, як і його товариші. Всі кролі з’юрмилися довкола нього – кожному хотілось доторкнутися до нього. Його нюхали, валили в траву й качали, аж йому здалося, що на нього по справжньому напали. Люди в подібних випадках закидають товариша запитаннями, а кролі виказували свою радість тим, що просто, через дотик, переконувались, що перед ними й справді Ліщина-ра. Хоч-не-хоч він мусив одбиватись од грубуватих привітань.

«Цікаво, що буде, коли я просто ляжу й не опиратимусь? – подумалось йому. – Та мене ж тоді викинуть геть як непотріб! Кому потрібен калічний Головний Кріль? Безперечно, хоч вони цього й не усвідомлюють, а всі їхні привітання все ж наполовину іспит. Гаразд, поки я ще не вмер, покажу я їм, негідникам, іспит!»

Одним поштовхом він скинув з себе Вероніку й Жостіра, що вилізли йому на спину, й кинувся бігти до нір. Перш ніж лізти під землю, переговорив майже з усіма кролями.

– Треба ще кролиць, Ліщино, – сказав Кучма. – А то ми всі скоро поперегризаємо один одному горлянки! Я вже й не знаю, як цьому зарадити.

Надвечір Ліщина скликав усіх кролів до Сотів.

– За ці дні я багато передумав, – почав він. – Мені не довелось загинути у В’язовому Гаю, тож я надумав цього разу податися трохи далі.

– Куди ж? – спитав Дзвіночок.

– До Ефрафи! Якщо, звісно, ви підете зі мною. І ми приведемо стільки кролиць, скільки треба для колонії.

Кролі вражено загомоніли, а тоді Вероніка спитав:

– А як ми їх візьмемо?

– Ми з Ожиною придумали план, але я не хочу його розкривати, і ось чому: похід буде небезпечний і, якщо кого-небудь схоплять ефрафанці, то вже змусять говорити. Якщо ж ви нічого не знатимете, то й виказувати вам не буде чого. Я все розповім в останню мить.

– Чи багато кролів треба тобі для цього, Ліщино-ра? – спитав Кульбаба. – Судячи з того, що тут розповідали про Ефрафу, нас усіх надто мало, щоб битися з ефрафанцями.

– Я сподіваюсь, що обійдеться без бою, хоча, звісно, така можливість не виключена, – зауважив Ліщина. Зрештою, буде довга дорога додому з кролицями, і на той випадок, якщо трапиться зіткнутися з Великим Патрулем, потрібна достатня кількість бійців, щоб із тим патрулем упоратись.

– Нам доведеться проникнути в саму Ефрафу? – несміливо поцікавився Чашечка.

– Ні, ми не…

– От уже не думав, що коли-небудь доведеться виступити проти тебе, Ліщино! – урвав Падуб. – Я можу тільки повторити знову: в Ефрафі нас спіткає цілковиту поразка! Я розумію, на що ти розраховуєш, Ліщино: на те, що у генерала Звіробоя не знайдеться жодної такої розумної голови, як у наших Ожини й П’ятого. Твоя правда: мудреців у них немає. Але кролиць звідтіля не умкнути! Вони наздоженуть вас разом із кролицями і повбивають. Я знаю, що ти тільки хочеш облагодіяти нас, але прислухайся до голосу розуму, відмовся від цієї затії! Від такого місця, як Ефрафа, треба триматись якнайдалі!

Соти загули, загомоніли.

– Правильно!

– Не хочемо, щоб нас порозривали на шматки!

– Але ж Ліщина-ра знає, що робить!

– Це так далеко…

– Я не піду!

Ліщина терпляче дожидав тиші. Нарешті він сказав:

– Перед нами вибір. Ми можемо тихенько собі сидіти й намагатись якось прожити, або ж спробувати зробити все раз та гаразд. Звичайно, є великий ризик – всі чули, що спіткало Падуба з його посольством. Та хіба ми не ризикували весь час, відколи покинули колонію Треари? І що б ви хотіли робити? Сидіти на місці й видряпувати один одному очі через двох кролиць, коли в Ефрафі повно кролиць, які залюбки підуть жити до нас, от тільки ми боїмося піти й привести їх?

– А що думає П’ятий? – викрикнув хтось.

– Я охоче піду в цей похід, – спокійно мовив П’ятий. – Ліщина каже чистісіньку правду, і план його бездоганний. Але ось що я обіцяю вам усім. Якщо згодом у мене виникнуть якісь сумніви чи лихі передчуття, я поділюся з вами!

– А я не буду нехтувати слова П'ятого, – пообіцяв Ліщина.

Запала мовчанка. Тоді заговорив Кучма:

– Знайте, я теж іду в Ефрафу. І, якщо це про щось вам говорить, Кегаар полетить за нами!

Знявся здивований гомін.

– Звичайно, декому доведеться лишитися в колонії, – сказав Ліщина. – Годі й думати, щоб із нами йшли кролі з ферми, і я не умовлятиму тих, хто вже туди ходив іти до Ефрафи вдруге.

– А я таки піду, – заявив Срібний. – Я всією душею ненавиджу генерала Звіробоя та його Раду й хочу допомогти їй пошити його в дурні! Зрештою, вам же потрібен провідник, що знає туди дорогу.

– І я піду, – сказав Чашечка. – Ліщина-ра одного разу врятував мене… Тобто я хотів сказати, що він знає, що я… – Він зовсім збентежився. – Хай там що, а я піду, – повторив він тремтячим голосом.

Щось затупотіло в тунелі, що виходив у ліс.

– Хто там? – гукнув Ліщина.

– Ліщино-ра, це я, Ожина!

– Ожина! – повторив Ліщина. – Де ж ти був?

– Даруй, але я не зміг прийти раніше, – сказав Ожина. – Я оце розмовляв з Кегааром про наш план. Він уніс до плану багато важливих поправок. Якщо я не помиляюсь, ми таки ловко пошиємо генерала Звіробоя в дурні! Спочатку я сумнівався, а тепер я певен, що все у нас вийде чудово.

– Ну то що ж – гайда в Ефрафу! – вигукнув Дзвіночок і продекламував:

 
Ходім, де трава зеленіша,
Де гарна салата росте,
До вільний кріль носа не віша
Подряпаного, – то пусте!
 

– Я піду – хоча б тому, що мені цікаво! – додав він. – Я все розкривав і закривав рота, мов пташеня, думав: от-от мені туди покладуть той славетний план. Але де там! Ніхто й не збирається нагодувати мене планом! Мабуть, Кучма цього разу перевдягнеться грудуділем і вивезе всіх кролиць просто через відкрите поле!

Ліщина рвучко повернувся до Дзвіночка, але той сів на задні лапи й пропищав:

– Пробачте, генерале Звіробою, я просто маленький грудудільчик і полив своїм бензином оцю травицю, то ви будьте ласкаві, звольте скуштувати цієї травиці, а я тим часом покатаю вашу даму…

– Дзвіночку, щось ти дуже роздзеленчався! – зауважив Ліщина.

– Пробач, Ліщино-ра! Я тільки хотів трохи всіх звеселити, щоб не було так страшно йти в те жахливе місце!

– Слухайте всі! – сказав Ліщина. – Збори на сьогодні закінчено. Хай кожен подумає і сам вирішить, як це заведено у кролів. Хто не хоче йти, той ні в якому разі не повинен іти в Ефрафу, але вже видно, що дехто з вас має намір іти. А зараз я піду ще сам поговорю з Кегааром.

Ліщина знайшов Кегаара в лісі. Своїм довгим дзьобом той терзав страшенно смердючий шмат коричневого! м'яса, що ледве трималося на плетиві тонесеньких кісточок. Ліщина гидливо поморщив носа.

– Що це ти доп'яв, Кегааре? – спитав він. – Тхне жахливо!

– Ти не знати? Се риба, риба з Великої Води! Смашно!

– З Великої Води! Пху! То ти літав по неї так далеко?

– Ні, ні! Люди її мали. Я знайти її на фермі, тамі великий смітник, де є фсяка фсяшина. Я йду туди по їжу, беру рибу – вона пахне Великою Водою. Забираю – їсти й згадувати Велику Воду.

Ліщина мало не задихнувся від смороду тухлого оселедця, але якось перемігся.

– Кегааре, – сказав він, – Кучма розповів мені, що ти пообіцяв допомогти нам дістати для нашої колонії матерів?

– Так, так, я йду з вами! Пан Кушма казав – я потрібен, хош я і не кріль. Треба? Іду!

– Так, Кегааре, без тебе у нас нічого не вийде! Ти справжній друг, Кегааре!

– Так, так, поможу вам дістати мам! Але ось що, пане Лішшино. Я тепер дуже хотів летіти на Велику Воду. І коли ви маєте мам, я вас лишаю і лешу геть. А вертаюсь на осінь, на зиму, добре?

– Ми скучатимемо за тобою, Кегааре! Та коли ти і вернешся, у нас тут буде чудова колонія і повно матерів! I тобі буде приємно бачити, скільки ти зробив для нас хорошого!

– Хай буде так! Але коли ви йдете, пане Лішшино?! Я хочу помогти вам, але не можу довго шекати! Хошу на Велику Воду! Мені не сидиться! Ви йти в похід швидко-швидко, так?

Тут із нори виткнув голову Кучма й нажахано сахнувся.

– Фрітх на дереві! – вигукнув він. – Що за жахливий сморід! Це ти вполював, Кегааре, чи воно задихнулося під каменем?

– Ви любите, пане Кушмо? Я принести вам гарний шматошок, га?

– Кучмо, піди, будь ласкав, і оголоси всім-усім, що ми вирушаємо завтра на світанку! – попросив Ліщина. – Падуб хай порядкує тут, поки ми вернемось, а Жостір, Суниця й хатні кролі лишаються з ним. Може, хто ще хоче лишитись, то хай лишається, – силоміць не поведем нікого.

– Не турбуйся, Ліщино! – запевнив Кучма, не вилазячи з нори. – Я їх пошлю хоч би й помогти Кегаарові вечеряти! Ти лише скажи – і вони підуть за тобою у вогонь і в воду!