Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

24. ФЕРМА

Настала вже середина літа. Тільки п’ять годин панувала справжня темрява, а тоді розливались бліді сутінки. В такий час Ліщина вже не міг спати. Ось і зараз він виліз нагору й сидів на пагорку. Все йшло, як було задумано. Вчора після обід Кегаар розшукав Падуба й поправив тому курс – трохи ближче до заходу. Мабуть, вони таки дійдуть за два дні… Отже, все складалось якнайкраще.

Якийсь веселий, збитошний дух вселився в Ліщину. Його пойняло таке саме радісне збудження, як і тоді, після переправи через річку Енборн, коли він подався на розвідку і знайшов бобове поле. Він прагнув пригод і був упевнений, що все у нього вийде, все кінчиться щасливо. Але яких пригод? Добре було б утнути щось таке, чим можна було б похвалитися Падубові й Срібному, коли ті повернуться! Щось таке… ні, не для того, щоб применшити їхні здобутки! Звісно ж, ні! Просто йому кортіло довести, що їхній Головний Кріль не в тім’я битий і що йому до снаги все те, на що здатні його підданці. Стрибаючи вниз по пагорку й вишукуючи кущик салатного бедринцю, він неквапливо думав свою Думу.

Яка ж витівка може приємно здивувати кролів? А що коли Падуб і Срібний, повернувшись, застануть у колонії парочку кролиць?!

Але що ж треба зробити в першу чергу? Чого він досягне, якщо ось зараз опиниться на фермі? Дожувавши при зоряному світлі останній листочок бедринцю, Ліщина відповів сам собі: «Просто обдивлюся на місці та спробую порозмовляти з тими хатніми кролями, якщо знайду їх. Та й досить буде. Я не буду ризикувати по-справжньому, поки принаймні не переконаюся, що є для чого важити життям».

Піти йому туди самому? Звісно, безпечніш і приємніш піти з товаришем. Але тільки з одним. А кого ж найкраще взяти? Кучму? Кульбабу? Ліщина зразу ж відкинув ці кандидатури. Тут був потрібен хтось такий, що без заперечень виконуватиме накази й не збиватиме його з пантелику якимись своїми рантовими ідеями. І він зразу подумав про Чашечку. Чашечка піде за ним, ні про що не розпитуючи, й зробить усе, що він накаже. Цієї хвилини Чашечка, либонь, іще спав у лігві, яке він ділив із Дзвіночком та Жолудем…

Ліщині поталанило: він знайшов Чашечку біля виходу з нори, той уже не спав. Тож, не розбудивши Дзвіночка й Жолудя, Ліщина повів його на пагорок. Чашечка збентежено роззирався довкола, от ніби чогось побоювався.

– Боятися нічого, Глао-роо! – заспокоїв малого Ліщина. – Просто я хочу разом із тобою піти й розшукати ферму, про яку розказав нам Кегаар. Ми тільки роздивимося там і повернемось назад.

– Тільки роздивимося, Ліщино-ра? А для чого? А небезпеки? Там є коти й собаки…

– Не бійся нічого – ти зі мною! Тільки ти і я… Не хочу більш нікого брати. Я маю таємний задум, але ти поки що нікому не розказуй! Тут тільки ти можеш мені допомогти!

Останні слова справили на Чашечку належне враження. Більше його не довелось умовляти. Вони пострибали вперед, перескочили порослий травою путівець і подалися вниз по схилу. Залишили позаду вузьку смугу дерев і вийшли на поле, де тієї страшної ночі Падуб у гарячковій нестямі гукав Кучму.

Ферму слід було шукати десь за дорогою, що пролягала за полем. Легким плигом Ліщина рушив далі, Чашечка – за ним. Обережно то поринаючи в живопліт, то виринаючи з нього (того самого живоплоту, попід яким приблукали Падуб і Дзвіночок), проскочивши під легеньким гудінням лінії електропередачі, вони за кілька хвилин опинилися край дороги.

Їх огортала тиха літня, озорена ніч, що вже блідла на сході. Боятися не було чого – Ліщина відчував, що зараз може проскочити через тисячу фермерських подвір’їв, коли б вони були пошиковані рядочком! Адже бувають і в нас дні, коли ми заздалегідь знаємо, що все складеться чудово. Таке почуття заволоділо Ліщиною цього ранку, його мовби несли якісь чудотворні веселі води!.. Сидячи з Чашечкою на укосі над дорогою, яка тхнула асфальтом, він і не подумав, що це йому щастить, коли побачив молодого пацюка – той перебіг через дорогу на їхній бік і сховався під кущем відцвілої бугили. Він тільки знав, що сьогодні йому неодмінно трапиться провідник. Тож хутенько зліз по укосу в канаву, де пацюк якраз винюхував собі поживу.

– Де тут ферма? – спитав він. – Ферма на пагорку!

Пацюк пильно подивився на нього, ворушачи вусами.

У нього не було особливих підстав виказувати люб’язність кролеві, але щось у вигляді Ліщини змусило його чемно відповісти:

– Через дорогу – стежкою нагору!

Небо щомить світлішало. Не дожидаючи Чашечки, він перебіг дорогу, й малий наздогнав його під іншим живоплотом, що біг обабіч стежки. Зупинившись тут і ще послухавши, вони побралися нагору, до ферми.

В’язовий Гай – так називалась та ферма, що мовби вийшла із давньої казки. Між Ечінсвеллом і Вотершипським пагорбом, на відстані півмилі від того й того, посеред рівнини є широкий пагорок, крутіший з півночі, але пологіший з півдня, десь так, як і саме пасмо пагорбів Вотершипу. З обох боків нагору ведуть дві стежки, які сходяться у великому колі в’язів, що облямовують пласку вершину. Навіть найлегший легіт видобуває з їхніх верховіть многолисте, могутнє шелестіння. Будинкові буде років двісті чи й більше, це кам’яниця, що дивиться вікнами на південь, де пагорби. Із східного боку, перед котеджем, стоїть на високому кам’яному підмурку комора, а навпроти – хлів.

Коли Ліщина й Чашечка добулися на вершину пагорка, в сірому світлі світанку вже виразно вимальовувались будівлі ферми серед дерев. Тут виспівували ті самі пташки, до яких вони були звикли в колишній колонії: вільшанки, зяблики, вівчарики. Ліщина зупинився й присів, щоб краще винюхати повітря. Різкий запах коров’ячого гною і соломи змішувався з ароматом в’язів. А ще всюди тхнуло тютюном, трохи менше – котом, і ще менше – собакою. І раптом – помилки бути не могло! – потягло кролячим духом. Він глянув на Чашечку й зрозумів, що той теж уловив знайомий запах.

Намагаючись розрізнити всі ці запахи, кролі не забували прислухатися до звуків. Але, крім невпинного шелесту в’язового листя, пурхання пташок і дзижчання перших мух, не чути було нічого.

Кота вони ніде не бачили, але біля будинку стояла собача будка з пласким дахом. Видно було, що собака ще спить. Це був великий пес із гладенькою чорною шерстю. Він лежав, поклавши голову на лапи. Ланцюга ніде не було, але Ліщина запримітив мотузок, що тягся з дверцят будки на її дах, де був якось закріплений. «Чому мотузок? – подивувався він і зараз же здогадався: – Бо пес, мабуть, неспокійний – вночі бряжчав би ланцюгом».

Двоє кролів запетляли поміж господарчих будівель. Спочатку вони все ховалися, боячись котів. Але, не бачивши ніяких котів, посміливішали, почали перебігати відкриті місця, зупиняючись навіть поскубти кульбабок, де були латки трави. Ідучи на кролячий запах, Ліщина попрямував до повітки з низьким дахом. Двері були прочинені, й він, майже не затримавшись на цегляному порозі, плигнув досередини. А там, на широкій дерев’яній полиці, стояла клітка з дверцятами, затягнутими дротяною сіткою. Через сітку він побачив коричневу миску, якусь зелень і вуха двох чи трьох кролів. Поки Ліщина придивлявся, один із кролів наблизився до сітки, виглянув і побачив його. Поруч полиці стояв сніп околоту. Вистрибнувши на снопа, Ліщина легко виліз на полицю, старі й вичовгані дошки якої були присипані висівками й пилюкою. Тоді обернувся до Чашечки, що сидів на порозі, чекаючи наказів.

– Глао-роо, – сказав йому Ліщина, – звідси можна втекти лише через двері. Посидь там і попильнуй котів, щоб не опинитися наче в пастці. Як тільки побачиш кота, зразу кажи мені!

– Добре, Ліщино-ра, – відповів Чашечка.

Ліщина підійшов до бокової стінки клітки – передня, затягнута сіткою, виступала вперед над краєм полиці, тож туди він ніяк не міг наблизитись. На щастя, в одній з дощок бокової стінки була дірка від сучка, й Ліщина побачив, як усередині рухається, принюхуючись, чийсь ніс.

– Я – Ліщина-ра! – відрекомендувався він. – Я прийшов поговорити з вами. Ви розумієте мене?

Почулась відповідь трохи дивною, але цілком зрозумілою кролячою мовою.

– Так, ми розуміємо тебе! Я – Самшит! А звідки ти прийшов?

– Із пагорбів. Я і мої друзі живемо там як хочемо, без людей. Їмо траву, гріємося на сонці, а спимо в норах під землею. А скільки вас тут?

– Четверо. Двоє кролів і дві кролиці.

– А вас випускають коли-небудь погуляти?

– Буває! Дівчинка випускає нас у невелику загорожу на траву.

– Я прийшов розповісти вам про нашу колонію. Наші кролі хочуть, щоб ви втекли з ферми й пристали до нас.

– Позаду в клітки є дротяні дверцята, – сказав Самшит. – Перейди туди – там легше буде нам розмовляти.

Дверцята були зроблені з дротяної сітки, натягнутої на дерев'яну раму. По той бік дротяної сітки стояло четверо кролів, тиснучись носами в дротяні вічка. Двоє з них – Лавр і Конюшина – були короткошерсті чорні ангорці, а решта двоє – Самшит і Копичка – чорно-білі гімалайці.

Ліщина розповів про життя на шпилях, про радість волі, якою тішаться дикі кролі. Сказав, що їм сутужно без кролиць.

– Але, – запевнив він, – ми не збираємось викрадати кролиць. Ми запрошуємо вас усіх чотирьох до нас – і кролів, і кролиць. На пагорбах місця вистачить для всіх!

І почав змальовувати їм красу і втіху вечірнього та ранкового сильфлаю у високій траві.

Здавалось, його розповідь водночас і зачарувала й налякала домашніх кролів. Конюшина, сильна й енергійна ангорська кролиця, була захоплена розповіддю Ліщини і все розпитувала його про колонію. З’ясувалось, що домашні кролі вважають своє життя в клітці нудним, але безпечним. Звідкілясь вони начулися про елілів і думали, що у диких кролів життя недовге. Скоро Ліщина переконався, що, хоч вони були раді його відвідинам, бо це ж була все-таки цікава подія в їхньому одноманітному житті, їм аж ніяк не до снаги щось вирішити й вирішене здійснити. Коли Ліщина і його товариші були звичні швидко думати й діяти, то цим кролям ніколи ж не доводилося рятувати своє життя або хоч добувати їжу. Щоб привести хоч кого з них на пагорби, доведеться того умовляти й підганяти.

Ліщина хвильку посидів мовчки, полизав розсипані на полиці висівки, а тоді сказав:

– Зараз я повинен вернутися до своїх друзів на патрон, але ми ще навідаємо вас! Прийдем однієї ночі й, повірте мені, відкриємо клітку незгірш вашого фермера, I тоді кожен з вас, хто захоче жити на волі, зможе піти з нами!

Самшит саме хотів щось відповісти, коли це від дверей почувся схвильований голос Чашечки:

– Ліщино, на подвір’я вийшла кішка!

– Ми не боїмося котів, коли зустрічаємо їх у полі! – похвалився Ліщина Самшитові. Намагаючись показати, що він не дуже поспішає, ступив спочатку на сніп, а тоді скочив на підлогу. Чашечка дивився на подвір’я крізь щілину біля навісів. Малий не приховував переляку.

– Ой, вона нас почула, Ліщино! – прошепотів він.

– То виходь звідти, – сказав Ліщина. – Тримайся ближче до мене і, як тільки я побіжу, мчи за мною щодуху!

Не зупиняючись, щоб виглянути в щілину, він обійшов прочинені досередини двері й став на порозі. Смугаста кицька з білими грудьми й лапами неквапливо прогулювалась попід стосом дров у протилежному кутку невеличкого двірка. Вона зразу ж помітила Ліщину на порозі й заклякла на місці, втопивши в нього очі й посіпуючи хвостом. Ліщина звільна скочив з порога й знов зупинився. Скісне сонячне проміння вже заливало двірок, у тиші дзижчали мухи над купкою гною. Пахло соломою, пилюкою і глодом.

– Чогось у вас вигляд дуже захарчований, – зухвало заговорив Ліщина до кішки. – Невже пацюки поробились такі розумні, що не попадаються вам до лап?

Кішка не відповіла. Ліщина сидів, кліпаючи очима проти сонця. Кішка припала до землі. За спиною Ліщини нервувався Чашечка, й Ліщина, не зводячи очей з кішки, відчував, як той тремтить.

– Не бійся, Глао-роо! – прошепотів він. – Нехай вона перша кинеться на нас! Сиди тихо!

Кішка почала бити по землі хвостом і поводити задком з боку в бік, лаштуючись стрибнути.

– Ви не вмієте бігати? – старався роздражнити хижачку Ліщина. – Таки не вмієте! Ах ви, вирячката кухонна підлизниця…

Зненацька одним стрибком кішка перетнула двірок, але тієї самої миті стрибнули в інший бік кролі, сильно відштовхнувшись від землі задніми лапами. Кішка гналась за ними таки дуже швидко, і хоч кролі добре приготувалися до стартового кидка, вони ледве-ледве встигли проскочити на відкритий простір. Біжучи попід довгою коморою, вони чули збуджений гавкіт пса, що метався по двору, натягнувши до краю мотузок. На пса накричав чоловічий голос. Аж опинившись у рятівному живоплоті біля стежки, кролі стали й озирнулись. Кішка враз зупинилась і, вдаючи незворушність, почала вилизувати лапу.

– Коти страшенно не люблять шитися в дурні! – пояснив Ліщина. – Далі вона не поженеться за нами, а коли б вона не кинулася отак на нас, то переслідувала б і далі, ще й подругу покликала б на поміч. Чомусь від котів не слід тікати зразу, а треба чекати, поки вони і на тебе кинуться. Добре, що ти вчасно запримітив кицьку, Глао-роо!

– Я радий, якщо справді хоч чимось допоміг, Ліщино! Але чого ми сюди ходили, для чого ти розмовляв із тими кролями в клітці?

– Перегодом я все тобі розкажу. А зараз ходімо в поле та попасемось. Потім помаленьку, щоб ти не натомився, подамося додому.

25. НАБІГ

Ліщина й Чашечка вернулися в Соти аж надвечір. На півдня зарядив дощ, і довелося пересидіти в одній з повіток, що стояли над стежкою. Ніхто не спитав їх, де вони були цілий день, тож Ліщина зразу спустився у свою нору, попросивши малого поки що нікому не розповідати про їхню пригоду. В норі нікого не було, то він зручно ліг і за хвилину й заснув.

Прокинувшись, він відчув: П’ятий, як завжди, поруч. Був іще досвіток, суха, приємна долівка надила ще поспати, але П’ятий не дав заснути.

– Ти був мокрий як хлющ, Ліщино!

– Ну то й що? Чи ти не знаєш, що трава вчора були мокра?

– Ні, ти намок не на сильфлаї! Адже ж правда, тебе цілий день не було в колонії?

– Я ходив пастися на долину.

– Їв буряки та брукву. А лапи твої пахнуть подвір'ям садиби – висівками та курячим послідом. Але тут іще щось є чудне, чого я не вчую нюхом! Скажи, що сталось?

– Ну, мав я сутичку з кицькою! Було б про що переживати!

– Я переживаю, бо ти щось приховуєш від мене, Ліщино. Щось небезпечне!

– Зараз у небезпеці Падуб, а не я. Чого непокоїтися через мене?

– Падуб у небезпеці? – здивовано перепитав П'ятий. – Але ж Падуб із товаришами ще вчора надвечір щасливо прибув у чужу колонію! Кегаар приніс вісті про це. І ти цього не знаєш?

Ліщина зрозумів, що попався.

– Ну то дізнався оце від тебе. Дуже радий за них!

– Виходить отак, – підсумував П’ятий. – Ти вчора ходив на ферму й рятувався від кішки. І хоч би що воно було – те, що ти замислив, – воно так тебе захопило, що ти забув увечері спитатися про Падуба!

– Ну, гаразд, П’ятий! Скажу тобі все. Ми з Чашечкою ходили вчора на ту садибу, про яку нам розповідав Кегаар, буцім там є кролі. Я розшукав тих кролів і порозмовляв з ними. І я надумав піти туди ще раз уночі, випустити їх із клітки й привести сюди!

– Навіщо?

– Там дві кролиці – ось навіщо!

– Але ж якщо Падуб зуміє виконати своє завдання, незабаром у нас буде багато кролиць. Я чув про хатніх кролів: вони дуже нелегко звикають до життя на волі. Як на мене, то ти просто хочеш перемудрувати всіх!

– Перемудрувати всіх? – перепитав Ліщина. – Що ж, послухаємо, що про це скажуть Кучма й Ожина!

– Ти хочеш ризикнути своїм життям і життям друзів заради такої дурниці! – сказав П’ятий. – Звісно, всі підуть за тобою! Ти – Головний Кріль! Вважається, що ти найкраще розумієш, що найважливіше для колонії. Всі покладаються на тебе. Тим, що ти їх умовиш, ти нічого не доведеш, але якщо загинуть троє-четверо кролів, це й доведе тобі всю твою дурість! Тільки буде вже пізно.

– Ох, перестань! Дай поспати! – урвав друга Ліщина.

Уранці на сильфлаї Ліщина розповів усім про їхній з Чашечкою похід на ферму. Кучма палко привітав задум здійснити зухвалий наліт і звільнити з клітки бідолашних невільників.

– Все повинно вийти добре! – сказав він. – Чудовий задум, Ліщино! Я не вчився відкривати клітки, але вже ж Ожина щось та придумає! Мені тільки одне прикро – що ти втік від кицьки! Добрий кріль ніколи не повинен поступатися котові! Якось моя мати зчепилася з кішкою, і тій кішці було що згадати: шерсть із неї летіла, мов пух знітового насіння восени! Беру на себе всіх котів тієї ферми!

А от Ожину довелося довго умовляти. Врешті він, у глибині душі скривджений тим, що його не взяли до Падубового загону, здався на умовляння Ліщини й Кучми. Адже, казали вони, хто, як не Ожина, зможе відкрити дверцята клітки?

– Хіба неодмінно треба йти на ферму всією ватагою? – спитав він. – Адже, собака на прив’язі, і в садибі не тримають більше трьох котів. Коли всі підуть у нічний похід, клопоту не оберешся: хтось та загубиться й доведеться шукати його, втрачати час.

– Що ж, тоді візьмемо Кульбабу, Вероніку, й Козельця, – сказав Кучма. – А решта хай сидить дома. Наскочимо сьогодні, га, Ліщино?

– Так, чим швидше, тим краще, – погодився Ліщина. – Жаль, що буде дуже темно, а то ми б могли взяти з собою Кегаара. Ото б він потішився!

Одначе їхні плани на вечірній наліт зіпсував дощ – його приніс північно-західний вітер.

Перед сном П’ятий знов завів мову з Ліщиною про майбутній набіг.

– Мабуть, не варто й пробувати відмовити тебе від того походу? – почав він.

– Слухай, – відказав Ліщина, – коли ти маєш якесь лихе передчуття щодо ферми, то так і скажи! Хоч знатимемо, що й до чого.

– Якихось особливих передчуттів щодо ферми у мене немає, – мовив П’ятий. – Але це аж ніяк не означає, що все гаразд. Передчуття не щоразу бувають у мене! Ні того лендрі, ні ворони я не передчував. От нараз я не уявляю, як там ведеться нашим послам, добре чи зле. Але, сказати правду, щось мене дуже тривожить, і це стосується тебе самого, Ліщино, тільки тебе, а не будь-кого іншого. От ніби ти зараз сам-один, як сухий сучок проти неба.

– Ну, якщо ти гадаєш, що небезпека загрожує тільки мені, а більш нікому, то скажи тим чотирьом, і хай вони вирішать, іти мені з ними чи ні. Але врахуй, що в такому разі я багато втрачу. Навіть зважаючи на твої слова, хтось та подумає, що я злякався!

– Кажу ж тобі, Ліщино, нема для чого ризикувати! Ну чом тобі не зачекати, поки повернеться Падуб? Оце й усе, що треба зробити.

– Е, ні! Хай мене задавить сильце, якщо я дожидатиму Падуба! Невже ти не розумієш, що мені хочеться привести сюди кролиць саме до його повернення? Але ось що я тобі обіцяю. Я так вірю в твої передчуття, що буду обережний як ніколи! Я навіть лапою не ступну на подвір’я, а сидітиму на стежці перед фермою. Якщо навіть зараз ти скажеш, що я не зважаю на твої застереження, то я вже й не знаю, що робити!

П’ятий не сказав більш нічого, й Ліщина знов почав обдумувати, як краще вчинити набіг та як подолати іншу трудність – привести хатніх кролів до колонії.

Наступний день випав напрочуд ясний і сухий. Подув свіжий вітер, і земля швидко протряхла. Ліщина повів Кучму й Ожину на край пагорка, звідки видно було садибу, розташовану на невисокому узвишші. Він описав їм підходи до ферми й пояснив, як потрапити до клітки з кролями.

Кучма був у захваті. Його збуджував бадьористий вітер, а ще дужче – перспектива зазнати цікавих пригод. Він примусив Кульбабу, Козельця й Вероніку потренуватись і влаштував учбовий «бій з котом». Кучма взяв на себе роль кота, а товариші повинні були якомога правдивіше нападати на нього. Навіть Ліщина, трохи стривожений розмовою з П’ятим, розвеселився, дивлячись, як вони борюкаються в траві, й собі приєднався до них.

Ліщина з Кучмою вирішили, що набіг треба здійснити поночі, як тільки на фермі все стихне. Це означало, що надвечір вони спокійно пройдуть півмилі до повіток при стежці, замість брести поночі по місцевості, яку знав тільки Ліщина. Там підкріпляться бруквою, поки споночіє, а тоді, добре відпочилі, нагрянуть на ферму.

Якщо не буде сутичок із котами, вони матимуть предосить часу на відкривання дверцят. А коли б вони подалися на світанку, у них було б дуже мало часу до тієї години, коли прокидаються люди. Так нальотчики матимуть у своєму розпорядженні цілу ніч, адже тільки вранці люди похопляться, що пропали їхні вухаті вихованці.

– І пам’ятайте, – напучував товаришів Ліщина, – домашнім кролям, мабуть, нелегко дасться дорога до пагорба! Нам доведеться бути з ними дуже терплячими. Треба забирати їх і негайно вести в колонію, незважаючи на всіх елілів. Це краще, ніж плентати з ними серед білого дня.

– Якщо буде крайня скрута, ми будь-якої миті можемо кинути хатніх кролів і накивати п’ятами, – сказав Кучма. – Адже елілі хапають тих, що відстають. Звісно, це свинство, але якщо опинимося у великій небезпеці, рятуватимемо першою чергою своїх. Та сподіваймося, що до такого не дійде.

До повіток дісталися в сутіні. Підкріпившись бруквою, кролі повмощувалися в траві й сиділи, поки згасла вечірня заграва.

Кролі не дають зіркам імен, але Ліщина знав, де сходить зірка, відома людям як Капела. Він вирішив чекати, поки вона засяє в північно-східній частині неба, праворуч від ферми. Коли Капела дійшла до точки, яку він намітив, він підняв товаришів на ноги й повів нагору, до в’язів. Біля вершини проскочив через живопліт і вивів загін на стежку.

Ліщина ще раніше сказав Кучмі про те, що пообіцяв П'ятому триматися чимдалі від небезпеки, й Кучма, який дуже змінився останнім часом, не добачив у цьому нічого ганебного.

– Якщо так застерігає П’ятий, то ти, Ліщино, краще дотримайся обіцянки, – сказав він. – Так воно ще краще буде. Ти засядь біля ферми в безпечному місці, а ми приведемо тих кролів до тебе; тоді ти береш нас усіх і ведеш до пагорбів.

Ліщина промовчав про те, що Кучмина пропозиція достоту співпала з його обіцянкою П’ятому.

Сховавшись під гіллякою, що впала з дерева, Ліщина дивився, як товариші, ведені Кучмою, попрямували на подвір’я. Він умостився зручніше й став чекати.

Кучмина охота діяти майже одразу знайшла собі застосування. Дійшовши до рогу комори, він зіткнувся з кішкою. Це була, однак, не смугаста знайома Ліщини, а тримасна (рудо-чорно-біла) особа жіночої статі, із тих, що люблять посидіти на підвіконні в дощову погоду. Вона жваво вийшла з-за рогу назустріч кролям і, побачивши їх, ураз заклякла.

Не роздумуючи й миті, Кучма кинувся на неї, мовби це була не кішка, а буковий сучок, на якому вони вправлялися дома. Але Кульбаба випередив його: вихопившись уперед, дряпнув кішку кігтями й відскочив назад. Коли вона обернулась до Кульбаби, Кучма стрибнув з другого боку й придавив її до землі всією вагою свого тіла. Кусаючись, вони зчепилися й покотилися по землі. Решта кролів чули, як Кучма шипів незгірш самої кішки. Потім він уперся задньою лапою в кіщин бік і завдав кілька швидких ударів.

Знавці котячої вдачі запевняють, що коти не витримують прямого й рішучого нападу. Навальність і шал Кучминої атаки приголомшили кішку. Вона була не слабачка, вступала в бої з пацюками, але, собі на лихо, здибалася з природженим бійцем, у якого просто лапи свербіли. Ледве їй пощастило відірватися від Кучми, як Веронiка вдарив її передньою лапою по писку. Цей удар виявився останнім, бо поранена кішка втекла через двір і сховалася під парканом.

Із трьох глибоких паралельних подряпин на задній лапі Кучми сочилась кров. Товариші обступили його, засипали похвалами, але Кучма сердито урвав їх, роззираючись по темному подвір’ю і намагаючись визначити, де саме вони перебувають.

– Ану, швидко! Шукайте! – наказав він. – Де та повітка з кліткою? Повертайтеся, поки собака спить!

Козелець винюшив двірок, де стояла повітка з кролями. Плануючи набіг, Ліщина потерпав, коли б двері повітки не були зачинені. Але двері, на щастя, були прочинені, і п’ятеро сміливців один за одним прослизнули досередини. В непроглядній пітьмі не могли розгледіти клітки, але чули запах кролів і їхню шамотню.

– Ожино! – швидко заговорив Кучма. – Лізь зі мною, відкривай дверцята! А ви троє – чатуйте! Якщо з’явиться інший кіт, упорайтеся з ним самі.

– Слухаємось! – відказав Кульбаба. – Покладися на нас.

Відшукавши сніп околоту, Кучма й Ожина вилізли на полицю.

– Хто там? Це ти, Ліщино-ра? – спитав хтось із клітки.

– Ліщина-ра прислав нас сюди, – відповів Ожина. – Ми прийшли випустити вас на волю. Підете з нами?

Запала мовчанка, потім щось зашаруділо чи зашепотіло, й Конюшина відповіла:

– Ми згодні! Випустіть нас!

Ожина винюшив дорогу до дротяних дверцят, а тоді сів на задні лапи й нанюхав шкіряні завіси. Після кількох невдалих спроб ухопити завіси зубами він розгублено присів.

– Навряд чи в мене що вийде з цими дверцятами, – сприкрено мовив він. – Чи не можна відкрити клітку яким іншим способом?

Цієї миті Самшит став на задні лапи, а передні поклав на верхню частину дротяних дверцят. Під його вагою верх дверцят виступив назовні й відтяглась верхня шкіряна завіса.

– Ану, спробуй погризти цю завісу! – сказав Ожина Кучмі.

Зачепивши зубами шкіряну завісу, Кучма щосили рвонув її, і шкіра ледь тріснула.

– Великий Фрітху, виходить! – мовив страшенно задоволений Ожина. – Тепер нам потрібен тільки час.

Але шкіра була міцна й прибита на совість, тож кролям довелось добряче коло неї поморочитись. Тим часом Кульбабу почали підводити нерви, й він двічі безпричинно подавав знак тривоги. Кучма, розуміючи, що вартові знудилися й знервувалися від тривалого та бездіяльного напруження, помінявся з Кульбабою місцями й послав Вероніку підмінити Ожину. Коли нарешті Кульбаба й Вероніка стягли шкіряну завісу з гвіздка, Кучма вернувся до дверцят. Але, здавалось, вони так і не наблизилися до успіху! Нижня завіса ніяк не піддавалась. Відсапуючись і нетерпляче трясучи вусами, Кучма знов привів до клітки Ожину.

– Що діяти? – спитав він. – Тут потрібні якісь чудеса – мов отой шмат дерева, що ти був зіпхнув на воду!

В цю хвилину Самшит зсередини уже вкотре сперся передніми лапами на верхню частину дверцят. Але передня завіса не відхилялась, її ніяк було вхопити зубами.

– Ти, що всередині, сядь! – звелів Ожина. – А ти, Кучмо, штовхни дверцята ззовні!

Кучма, підвівшись на задніх лапах, штовхнув верхню частину дверцят, і рама легко піддалась! Дверцята, звісно, відчинялись назовні, й нижньої їх частини не стопорила планка-поріжок. Шкіряна завіса перекрутилась, і Кучма трохи не впав досередини. Злякано пирхнувши, він сахнувся назад.

– Ти начебто просив чудес? – потішено спитав Ожина. – Ану, спробуй іще! Тільки обережно, а то ще впадеш. Просто відтягуй завісу зубами.

Скоро дверцята повисли на самій защіпці. Конюшина штовхнула їх зсередини й вилізла назовні, а за нею вистрибнув Самшит.

Через якусь хвилину й решта двоє мешканців клітки, Лавр і Копичка, нерішуче вилізли назовні, роззираючись довкола.

– Де Ліщина-ра? – спитав Лавр.

– Недалеко, – відповів Ожина. – Він очікує нас на стежці.

– А що таке стежка?

– Ви не знаєте, що таке стежка? – здивувався Ожина, але похопився, збагнувши, що ці кролі не знають не тільки стежки, а й навіть свого двора. Він задумався, як бути з ними далі, але тут втрутився Кучма.

– Нічого розсиджуватись! Усі за мною! – скомандував він.

– А куди? – спитав Самшит.

– Геть звідсіля – куди ж іще! – нетерпляче відрізав Кучма.

Самшит невпевнено розглянувся довкола.

– Я не знаю… – почав він.

– Зате я знаю! – кинув Кучма. – Ви просто йдіть за нами. І ні про що не турбуйтесь.

Хатні кролі спантеличено перезиралися. Вони боялись нього величезного сердитого кроля з дивною хутряною кучмою на голові. А ще ж він тхнув свіжою кров’ю. Вони не знали, що робити, й не розуміли, чого від них вимагають. Вони пам’ятали Ліщину, їх схвилювало те, що дверцята розчинились, а потім цікаво було вилізти назовні. Більш ніякої мети вони не мали на думці. Все, що відбувалося, вони розуміли не більше, ніж мала дитина, що проситься лізти на круту гору разом із скелелазами.

Коли Ожина побачив, які безпомічні ці хатні кролі, в нього упало серце. Треба було придумати щось просте, буденне, що зацікавило б їх і спонукало йти вперед. Він обернувся до Конюшини.

– Не думаю, щоб тобі коли-небудь доводилось уночі пастися на траві в полі, – сказав він. – Уночі трава куди смачніша! Ходімо на пашу!

– Ох, я залюбки, коли б не було небезпеки! Знаєш, ми тут так боїмося котів! Іноді вони приходять до нашої клітки й дивляться на нас крізь дріт! Від того аж мороз продирає поза шкірою!

«Ну, в цих міркуваннях є хоч натяк на якийсь здоровий глузд», – подумав Ожина. А вголос відповів:

– Отой наш великий кріль подужає будь-якого кота! Коли ми йшли до вас, він мало не вбив одну з тутешніх кицьок!

– Але йому не хотілося б дожидати ще одну кицьку! – весело докинув Кучма. – Тож якщо ви справді хочете попастись при місяці, то ходімо туди, де нас жде не діждеться Ліщина!

Кучмі здавалось, що посуваються вони вперед страшенно повільно. Самшит і Конюшина начебто збагнули, що треба поспішати, й намагалися не відставати, але решта двоє, Лавр і Копичка, вистрибнувши на подвір'я, всілися на землі й дурнувато роззиралися навколо. Вони то кліпали розгублено очима, то витріщалися в пітьму, не слухаючи ні умовлянь Ожини, ні нетерплячих наказів Кучми.

Цієї хвилини інша кішка, смугаста знайома Ліщини, вийшла з-за рогу будинку й попрямувала до них. Коли вона минула будку, прокинувся пес-лабрадор і, виткнувши голову з будки, подивився в один бік, тоді в другий. Ось він побачив кролів, кинувся вперед, скільки дозволяв мотузок, і люто загавкав.

– Вперед! Годі розсиджуватись! – крикнув Кучма. – Всі за мною!

Ожина, Вероніка й Козелець, підштовхнувши Самшита й Конюшину, зразу помчали в пітьму попід довгою коморою. А Кульбаба лишився біля Копички. І так і сяк умовляв він її поквапитись, чекаючи із страхом, що ось-ось йому в спину вгородяться котячі кігті. До нього підскочив Кучма.

– Ушивайся звідси, Кульбабо, як не хочеш, щоб тебе тут прикінчили! – крикнув йому на вухо.

– Але ж… – почав Кульбаба.

– Роби як тобі сказано!

Гавкіт собаки був такий оглушливо-жахливий, що сам Кучма відчував: його ось-ось охопить паніка. Кульбаба повагався ще мить, а тоді, зоставивши Копичку на подвір’ї, помчав поруч Кучми по стежці. Всі інші учасники нальоту вже зібралися коло Ліщини. Тут-таки тремтіли Самшит і Конюшина – вони, здавалось, були вже геть виснажені. Ліщина намагався заспокоїти їх, але, коли з пітьми виринув Кучма, замовк. Пес теж перестав гавкати, й запанувала тиша.

– Усі вже тут, – сказав Кучма. – Рушаємо, Ліщино?

– Але в клітці було четверо! – сказав Ліщина. – Де решта?

– Зостались на подвір’ї, – знічено відповів Ожина. – Ми ніяк не могли зрушити їх з місця, а тоді собака розгавкався…