Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

8. ПЕРЕПРАВА

Піщаний берег на добрих два метри здіймався над річкою. Кролі звідти, де сиділи, могли бачити чималий підтичок річки праворуч, звідки вона текла, й ліворуч, за течією. Певне, в стіні під ними були нори з гніздами берегових пташок, бо три чи чотири ластівки вишугнули знизу й подалися через річку на поля. Урвище тяглось недалеко. Трохи вище за течією воно сходило нанівець, там річку від лісу відділяла поросла травою смуга. Ніде не видно було ні броду, ні місточка. Нижче за течією урвище так само сходило нанівець, там були зарості вільхи й чути було, як дзюрчить вода.

– Там, вище, є трава, – сказав Ліщина. – Ходімо на попасочку.

Вони спустилися вниз, і заходилися скубти траву біля води. Ластівки вже носилися зграями туди-сюди понад річкою. Ліщина наблизився до П’ятого і, не кидаючи пастись, тихенько відтер його далі від решти. Опинившись за кущем очерету, він спитав:

– П’ятий, ти певен, що нам конче треба перепливти річку? А що коли податися понад берегом, угору чи вниз за течією?

– Ні, ми повинні перепливти річку, Ліщино, щоб дістатися до он тих полів… і піти ще далі. Я знаю, що нам треба – високе, віддалене від людей сухе місце, звідки кролям видно й чути все довкола. Хіба така місцина не варта далекої дороги?

– Звісно, варта. Але чи ж є де така місцина?

– Є, але тільки не коло річки – ти й сам це добре розумієш. А переправившись через річку, ми будемо підніматися вище й вище. Нам треба жити десь нагорі, щоб довкола було все видно.

– Але ж, П’ятий, навряд чи вони послухаються й зайдуть дуже далеко. І ще таке: ти кажеш усе це і ти ж заявляєш, що зморився і неспроможний пливти?

– Я-то відпочину, Ліщино, а от у Чашечки справи кепські. Мабуть, він поранився. Може, нам доведеться побути тут півдня.

– Що ж, ходімо й поговоримо з усіма. Може, вони й згодяться побути тут. От переправлятися вони ніяк не хочуть, хіба щось налякає та й змусить попливти.

Тільки вони рушили назад, коли це навперейми їм кинувся Кучма.

– Де ви поділися? – вигукнув він. – Ви готові рушати далі?

– Ні, – твердо відповів Ліщина. – Як на мене, то нам краще побути тут до ні-Фрітха. Всі добре відпочинуть, і тоді ми зможемо перепливти до тих полів.

Кучма хотів щось відповісти, але Ожина випередив його.

– Кучмо, – сказав він, – а чом би тобі не перепливти зараз на той берег, щоб вибігти в поле та роззирнутися довкола? Лісок там навряд чи простягається далеко, і ти зможеш роздивитися звідтіля. Тоді ми знатимемо, куди краще прямувати.

– Ну гаразд, – пробурчав Кучма, – в цьому хоч є якесь пуття. Я перепливу цю річку тисячу разів для вас!

Без найменшого вагання він зробив два стрибки до води, пробрів трохи й поплив через глибоке, тихе плесо. Кролі бачили, як він підплив до кущика раннику, закусив зубами одне з цупких стебел, підтягся і виліз на берег. Там обтрусився і гайнув у вільшаник. За хвилину він уже миготів поміж горіхів ген-ген у полі.

– Як добре, що Кучма з нами! – сказав Ліщина Срібному й знов із прикрістю згадав Треару. – Він розвідає для нас усе, що треба. О, дивись, він уже й вертається!

Кучма мчав назад через поле. Після сутички з капітаном Падубом він ще ні разу не був такий схвильований. Стрімголов плюхнувся в воду й щосили запрацював лапами, лишаючи позаду стрілчастий бриж на брунатній поверхні. Ось вихопився на мілке, став лапами на пісок і квапливо заговорив:

– Чуєш, Ліщино? На твоєму місці я не чекав би до ні-Фрітха. Треба негайно переправлятись.

– Чому? – спитав Ліщина.

– В лісі великий собака, що зірвався з прив’язку.

– Що? – аж сахнувся Ліщина. – Звідки ти це знаєш?

– З поля проглядається ліс, він спускається полого до річки. Я бачив, як той собака перебігав просіку. За ним тягся ланцюг– отже, собака, напевне, зірвався з прив’язку. Може, він іде по сліду лендрі, та лендрі досі вже, мабуть, сидить у своїй норі. Але що буде, коли він візьме наш слід? Нумо швидше на той берег!

Ліщина розгубився. Перед ним стояв Кучма, мокрий як хлющ, безстрашний, з однією думкою в голові – просто втілення рішучості. А поруч, мовчазний і тремтячий, стояв П’ятий. Ліщина бачив, що Ожина пильно дивиться на нього, не звертаючи уваги на Кучму й чекаючи на його, Ліщини, вирішальне слово. А там Чашечка скулився в піщаній виямці – такого нажаханого та безпомічного кроля він ще в житті не бачив. І цієї миті з лісу долинув собачий гавкіт, потім заверещала, сварячись, гонка.

Ліщина заговорив крізь туманець легкої нестями:

– Що ж, ти переправляйся – і всі, хто хоче з тобою. А я чекатиму, поки П’ятий із Чашечкою зможуть перепливти річку.

– Ти, телепню! – закричав Кучма. – Ми всі пропадем! Ми…

– Не кричи й не тупочи, а то ще почує собака, – сказав Ліщина. – То що ти пропонуєш?

– Що пропоную? А що тут пропонувати? Хто може пливти, пливе. А решта мусить зостатися й сподіватись, що пронесе. Може, собака й не прийде сюди.

– Ні, це не для мене. Я втягнув Чашечку в це діло, то й витягти мушу.

– Ну а П’ятого ти втягнув? Це він втягнув тебе!

Ліщина подумки зазначив, мимоволі захоплюючись товаришем, що хоч Кучма і втратив самовладання, а не спішив рятувати свою шкуру й переляканий був менше за будь-якого з них. Пошукав очима Ожину й побачив, що той відбіг од них угору понад річкою до невеличкої коси. Грузнучи в мокрій ріні, обнюхував щось велике й плоске, прибите водою до берега. Та річ скидалася на шмат дерева.

– Ожино, – погукав він, – а підбіжи сюди на мить!

Ожина озирнувся, висмикнув лапи з ріні й прибіг назад.

– Ліщино, – швидко заговорив він, – там є шмат плоского дерева, схожий на отой, що перекинутий через канаву вище колонії, пам’ятаєш? Мабуть, його принесло сюди водою. Значить, він не тоне у воді. Ми могли б посадити П’ятого й Чашечку на той шмат дерева й підштовхнути його, щоб він знову поплив. Може, його приб’є до того берега. Ти розумієш?

Ліщина нічого не зрозумів. Йому здавалось, що Ожина намолов сім мішків гречаної вовни, й від того тільки стягся ще тугіше вузол небезпеки та розгубленості. Ніби замало було Кучминої сердитої нетерплячки, нажаханості Чашечки й собаки, що наближався, так ще й найрозумніший серед них кріль, очевидячки, з’їхав з глузду! Ліщина був близький до відчаю.

– Клянуся Фрітхом, я розумію! – продзвенів біля його вуха схвильований голос П’ятого. – Мерщій, Ліщино, не зволікай! Ходім підведемо туди Чашечку!

Ожина розбуркав заціпенілого Чашечку й, штовхаючи носом, змусив прошкандибати кілька метрів до невеличкої коси. Дощечка, не набагато більша за ревеневий листок, одним краєм увіткнулася в рінь. Ожина загнав Чашечку туди. Кролик припав до дерева, дрижачи всім тілом. Слідом за товаришем «на борт» зійшов П’ятий.

– Ану, хто дужий? – гукнув Ожина. – Кучмо! Срібний! Підштовхніть, щоб попливло!

Ніхто не послухався. Всі сиділи приголомшені й не знали, що робити. Тоді Ожина підважив носом ближчий до берега край дощечки й штовхнув її. Дощечка схитнулась. Чашечка запищав, а П’ятий пригнув голову і вчепився в дерево кігтями. Дощечка знов лягла рівно й відпливла десь на метр насеред плеса разом із двома кроликами, що заціпеніло припали до неї. Течія повільно закрутила її, і ось обох пасажирів знов повернуло головами до товаришів на березі.

– Фрітх і Інле! – скрикнув Кульбаба. – Вони сидять на воді! Чом же вони не тонуть?

– Вони сидять на шматку дерева, і той шмат пливе, хіба ти не бачиш? – пояснив Ожина. – А зараз і ми попливем. Можна рушати, Ліщино?

На ці останні кілька хвилин Ліщина трохи не втратив тями. У відповідь на гнівне нетерпіння Кучми він міг тільки повторити, що ладен ризикнути своїм життям, лишившись разом із П’ятим і Чашечкою. Він досі не міг збагнути, що сталося, але принаймні зрозумів: Ожина хоче, щоб він ужив владу. В голові йому проясніло,

– Пливти, – сказав він. – Усім пливти!

Він дивився, як вони позаходили у воду. Кульбаба плив так само добре, як і біг, – швидко й легко. Срібний теж не відставав, плив дужими ривками. Решта безладно гребла лапами, якось посувалася вперед, і, коли вони вже допливали до того берега, Ліщина й собі стрибнув у річку. Холодна вода враз промочила його шубку. Йому прихопило дух, він занурився з головою і тільки почув, як тихо шкряботять камінчики ріні один об один. Незграбно запрацювавши лапами, виринув і, високо задерши голову, став гребти до кущиків раннику. Ось він видряпався на берег і обвів поглядом кролів, що обтрушувались серед вільшини.

– А де Кучма? – спитав він.

– Позад тебе, – цокочучи зубами, відповів Ожина.

Кучма був досі у воді, ще й не посередині плеса. Він підплив до «плотика» і, впершись у нього носом, штовхнув уперед. Ліщина почув, як він видихнув здавленим голосом: «Сидіть тихо!» – й пірнув. За мить Кучма виринув і сильно штовхнув дощечку. Вона повільно рушила через плесо й ткнулася кінцем у протилежний берег. П’ятий виштовхав Чашечку на рінь, а позаду, тремтячи й надсадно хекаючи, вже брів по мілкому Кучма.

– Я все зрозумів, як тільки Ожина показав нам дощечку, – сказав він. – Та її важко штовхати, коли ти сам у воді. Швидше б сонце зійшло. Я геть змерз! Гайда всі далі!

Собаки ніде не видно було – ні коли вони хутенько брели через вільшину, ні коли бралися вгору полем до найближчого живоплоту. Більшість кролів так і не збагнула, що Ожина відкрив пліт, і зразу ж це забула. Але П’ятий підбіг до Ожини, що лежав, притулившись до глодового стовбурця.

– Ти врятував життя Чашечці й мені, адже так? – сказав він. – Навряд чи Чашечка втямив, що ж сталося, але я все розумію.

– Та, мабуть, непогано придумано, – мовив Ожина. – Запам’ятаймо це – може, ще коли-небудь пригодиться.

9. ВОРОНА Й БОБОВЕ ПОЛЕ

Вони все ще лежали серед глоду, як зійшло сонце. Декілька кролів уже й спало неспокійним сном, примостившись поміж глодових стовбурців, пам’ятаючи краєм свідомості, що небезпека може нагрянути в будь-яку мить. Ліщина дивився на них, почуваючись майже так само непевно, як на березі річки. Живопліт у чистому полі – аж ніяк не підходяще місце, щоб сидіти тут цілий день. Але куди їм податися? Йому хотілося знати більше про місце, де вони притулились. І він пострибав попід живоплотом, відчуваючи південний легіт і вишукуючи таку місцину, де можна було б сісти й спокійно винюхати всі довколишні запахи. А запахи з узвиш могли розповісти йому дещо.

Він вийшов на витоптаний, вибитий ратицями худоби глибокий шлях. Он і корови – пасуться трохи вище на схилі. Обережно він вибіг на поле, присів за будяками й почав принюхуватися до вітру. Тепер, коли йому не заважали ні запах глодового цвіту в живоплоті, ні сморід коров’ячого гною, Ліщина добре розрізнив те, що доходило до його ніздрів ще там, у живоплоті. Тут вітер доносив єдиний запах – сильний, свіжий, солодкий аромат, ніби й не шкідливий для здоров’я. Але що це й чому так сильно пахне, що притлумлює всі інші запахи? Це десь недалеко. Послати когось із кролів на розвідку? Але охота до пригод і витівок підказала йому: треба піти самому й принести новину, поки вони не роздивилися, де від дівся. Та й Кучма прикусить язика.

І Ліщина легко пострибав до корів. Ті підвели голови, всі разом подивилися на кроля й знов заходилися коло паші. Трохи далі, за чередою, підстрибував, махаючи крильми, великий чорний птах. Щось ніби великий грак, але ж граки тримаються зграями. Ліщина бачив, як птах довбе землю своїм могутнім зеленкуватим дзьобом. Але навіщо? Річ була в тім, що Ліщина досі не бачив ворон. І не здогадався, що ворона йде по свіжому сліду крота, сподіваючись убити його ударом дзьоба, а тоді витягти з неглибокого ходу. Якби він був додумався до цього тоді, то не відніс би легковажно того птаха до «не-яструбів», тобто нехижих птахів од кропив’янки до фазана, й не подався далі вгору схилом.

Нагорі запах захлюпнув його хвилею. Там був ще один живопліт, а за ним квітував, колишучись на вітерці, лан кормових бобів. Ліщина сів на задні лапи й витріщився на такий собі стрункий лісок сірувато-зелених деревець із стовпчиками чорно-білого цвіту. Він знав пшеницю і ячмінь, раз якось побував на грядці ріпи. Але це було ні на що таке не схоже. Запах підказував йому, що це не їжа для кролів. Але вони могли безпечно посидіти серед цих рослин скільки їм заманеться; в міжряддях легко бігати й ніхто тебе не помітить. Ліщина вирішив привести кролів на бобове поле, щоб у цьому прихистку перепочити до вечора. І помчав назад. Усі були на місці, неспокійно дрімаючи; пильнували тільки Кучма й Срібний.

– Не спиш, Срібний? – спитав він.

– Це надто небезпечно, Ліщино, – відказав той. – Я теж хочу спати, як і всі, та коли ми всі позасинаємо і з’явиться щось лихе, то хто ж його помітить завчасу?

– Я знаю. Я назнав таку місцину, де ми зможемо безпечно спати скільки захочемо.

– Нору?

– Ні, велике поле пахучих рослин! Воно сховає нас і запах наш, поки ми відпочинемо. Скочте й понюхайте самі, якщо хочете.

Обидва кролі так і вчинили.

– Кажеш, ти бачив ті рослини? – перепитав Кучма, ловлячи вухами далеке шемрання бобового листя.

– Авжеж, якраз за горою. Ходімо приведем туди решту, поки не примчала людина на грудуділі й вони не розбіглися на всі боки.

Срібний розбуркав сплячих і почав умовляти їх іти в поле. Заспані, вони спотикались, огризалися на його запевнення, що це недалечко. Через силу дибаючи нагору, весь гурт широко розсипався по полю. Срібний і Кучма вели перед, а Ліщина з Ожиною замикали похід. Срібний вже майже добувся на вершину, коли десь посередині дороги пролунав чийсь пронизливий зойк – так кричить переляканий на смерть кріль. Це ворона напала на П’ятого з Чашечкою, що шкутильгали позаду, такі зморені й маленькі, аж це впадало в око. Надлетіла ворона на бриючому польоті. Й напала, націлившись великим своїм дзьобом у П’ятого, що ледве встиг ухилитись. А тепер вона скакала в траві, роблячи жахливі випади головою проти двох кроликів. Ворони цілять в очі, й Чашечка, інстинктивно це збагнувши, сховав голову в кущику трави й намагався заритися глибше. Це він видав той зойк.

Ліщина добіг до побоїща за кілька секунд. Він не уявляв, що зробить, і коли б ворона не звернула на нього уваги, то, може, й зовсім розгубився б. Але ворона обернулась і кинулася на нього. Він ухилився й проскочив мимо, став і, озирнувшись, побачив Кучму, що надбігав з протилежного боку. Ворона знов крутнулась, зробила випад по Кучмі й промахнулась, тільки кресонула дзьобом по камінчику в траві. Надбіг Срібний – ворона накинулась на нього. Срібний став як укопаний, а ворона мовби витанцьовувала перед ним, страшно б’ючи своїми великими чорними крильми. Вона б таки дзьобнула Срібного, та Кучма налетів ззаду й турнув нападницю, аж вона поточилася, хрипко й люто закаркавши.

– Нападайте! – кричав Кучма. – Заходьте ззаду! Вони боягузи! Вони нападають тільки на безпомічних кролів.

Але ворона вже летіла геть, низько понад землею, повільно махаючи важкими крильми. Кролі провели її поглядом, аж поки вона щезла в лісі за річкою. В тиші чути було тільки, як корови пасуться на паші.

Кучма підбіг до Чашечки, наспівуючи оусланську дражнилку:

 
Гой, гой, у емблеєр Грайр,
сайон уле грака вайр.
 

Що приблизно означало:

 
Гей, гей, Тисяча Врагів
Нате вам буруб’яшків!
 

– Заспокойся, Глао-роо, – мовив він. – Тепер можеш підняти голову. От так деньок випав нам, еге ж?

І повернувся йти, а Чашечка спробував підбігти за ним. Ліщина згадав: П’ятий казав, що Чашечка поранив лапку. І справді той не міг ступити на одну лапку, біг на трьох. «Треба буде глянути на ту його лапку, хай-но сховаємося в прихистку», – подумав Ліщина.

А нагорі Жостір уже вів усіх до бобового поля. Ліщина проскочив крізь живопліт і опинився просто перед прямісіньким довгим, тінявим міжряддям бобів. Земля була пухка, грудочки легко кришилися, подекуди зеленів бур’янець. Тут тільки м’яко шелестіло бобове листя, в зеленій сутіні танцювали сонячні зайчики – одне слово, нічого тривожного. Далеко попереду в міжрядді майнула Жостірова спина, й Ліщина подався за ним у глиб лану.

Скоро всі кролі зійшлися в невеличкому видолинку. Далеко навсібіч тяглися стрункі бобові ряди, захищаючи їх від усіх ворожих підступів, затіняючи від сонця й ховаючи їхній запах. Навряд чи й у норах, під землею, були б вони в більшій безпеці. Навіть трішки їжі було під боком – то тут, то там стирчали бліді кущики трави, жовтіли кульбабки.

– Тут ми можемо поспати до кінця дня, – сказав Ліщина. – Спочатку попильную я, а ти, Глао-роо, покажи мені тим часом свою лапку. Мабуть, ти загнав колючку.

Чашечка, що лежав на лівому боці, важко й часто дихаючи, перевернувся на спину й простяг свою праву передню лапку. Ліщина почав вглядатися в густу «щіточку» (кролі не мають подушечок на лапах) і швидко розгледів округлу основу одламаної колючки, що трохи виступала над шкірою.

– Ти тут загнав велику колючку, Глао, – сказав він. – Ось чому ти не міг бігти. Доведеться витягти її, а ти потерпи.

Нелегка це була робота: лапка стала така болюча, що навіть коли Ліщина торкався до неї язиком, Чашечка зойкав і відсмикував її. Але нарешті Ліщині вдалося вхопитися зубами за основу колючки. Витяглась вона легко, і з ранки потекла кров. Колючка була така довга й товста, що Козелець, який лежав найближче, розбудив Вероніку, щоб і той подивився.

– Залижи лапку, Глао, – порадив Ліщина. – Лижи, поки полегшає, а тоді засни.

10. ПУСТИРИЩЕ

Через якийсь час Ліщина розбудив Жостіра. Тоді вигріб ямку в землі й заснув. Варта заступала варту протягом дня, визначаючи час способами, які ми, цивілізовані люди, вже давно втратили. Трішки потепліло чи похолодніло, сухіша чи вологіша стала земля, перемістились сонячні зайчики, інакше зашелестіло бобове листя, з іншого боку повіяв легіт – усе це чуло сприймав кріль на чатах.

Заходило сонце, коли Ліщина прокинувся. Довкола панувала тиша. Вартовий – Жолудь наслухав, принюхувався. Лилося густе світло, легіт не дихав, листя бобів не шелестіло. Недалечко простягся Чашечка. Жовто-чорний жук-могильник видерся по білій вовні його живота, зупинився, поворушив своїми короткими вигнутими вусиками й поліз вище. Ліщина напружився. Лиха призвістка! Адже ці жуки приходять до трупів, годуються вони мертвятиною і відкладають у ній свої яєчка. Чи не помер Чашечка уві сні? Ліщина рвучко сів. Жолудь сахнувся, обернувся до Ліщини – й жук заспішив геть по камінчиках, бо Чашечка ворухнувся і прокинувся.

– Як лапка? – спитав Ліщина.

Чашечка ступив на неї.

– Майже не болить, – сказав він. – Либонь, тепер я зійду з усіма. Вони ж не покинуть мене, правда?

Ліщина потерся носом за Чашеччиним вухом.

– Ніхто нікого не кине, – відказав він. – Якщо тобі доведеться лишитись, то й я лишуся з тобою. Але не збирай більше колючок, Глао-роо, бо, може, перед нами ще неблизька дорога.

А наступної миті всі кролі як один підскочили в паніці. Зовсім недалеко пролунав постріл, і луна покотилася полем. Закричала, знявшись угору, чайка. Мить – і кролі вже мчали у всіх напрямках бобовим ланом, щоб порятуватися в норах, яких не було.

Ліщина зупинився на краю лану. Роззирнувся довкола, але жодного кроля не побачив. Дрижачи всім тілом, чекав другого пострілу, але скрізь було тихо. І тоді він почув, як застугоніла земля під важкою ходою чоловіка, що поквапливо подався через шпиль туди, звідки вони прийшли. Цієї миті до нього приєднався Срібний.

– Сподіваюсь, це стріляли по вороні, еге ж? – мовив Срібний.

– А я сподіваюсь, що ніхто здуру не вискочив за межі цього поля, – сказав Ліщина. – Всі розбіглися хто куди. Як їх позбирати?

– А ніяк. Краще вернімось туди, де ми спочивали. Помалу всі посходяться.

Збігло чимало часу, поки всі кролі посходилися знов до того видолинка серед лану. Ждучи, Ліщина гостріше, ніж будь-коли раніше, відчув, яке небезпечне у них становище– оце їхнє блукання в незнайомому краї, де немає нір. Лендрі, собака, ворона, мисливець – вони просто чудом не постраждали від цих елілів. Але скільки що протриває це їхнє чудесне щастя? Чи зможуть вони дістатися до омріяної П’ятим височини, хоч би де вона була?

«Про мене, то згодився б перший-ліпший сухий пагорок, – подумав він, – була б там якась трава та коли б не тинялися мисливці з рушницями. І що швидше ми знайдемо таку місцину, то краще».

Останній вернувся Козелець, і Ліщина зразу ж повів товаришів геть. Обережно визирнув із бобів і шугнув до живоплоту. А там присів, принюхався до вітру – нічого тривожного, тільки запахи вечірньої роси, глодового цвіту й коров’ячого посліду. І він повів ватагу на сусіднє поле, пасовище. Кролі так і припали до трави – звільна, попаски, от ніби зовсім поруч рідні нори, посувалися вони вперед.

Смерком кролі перебігли через дорогу, а коли зійшов місяць, перебрели через цвинтар, де попід містком дзюрчав струмок. Далі подолали пагорб і опинилися на пустирищі – в царстві торфу, дроку й сріблястої берези. Після приємних пасовиськ цей край видався їм непривітним і відворотним. Дерева, трави, навіть грунт – усе тут було незнайоме. Незабаром їхні кожушки наскрізь промокли від роси. То тут, то там шлях їм перетинали рови та ями, де чорнів голий торф. Раз у раз кролі натикалися на жуків, павуків та ящірок, які з-під їхніх ніг розбігалися навсібіч. Жостір потурбував змію і високо підскочив, коли вона нагайкою шмагонула поміж його лапами й щезла в норі під березою. Вони насилу пробилися крізь цупкий верес. Тут панувала мертва тиша, тільки здаля вітерець доносив різні нічні звуки. Десь заспівав півень. Гавкаючи біг собака, а чоловік його кликав. Прокричала сова. Всі ці звуки ніби промовляли, як тут небезпечно.

Пізньої ночі вони зупинилися перепочити в якійсь торфовій ямі. Ліщина задивився на невисокий пагорок, що нависав над ними. Він думав, що добре було б вилізти туди, щоб роздивитися, куди йти, і цієї хвилини почув позаду якийсь рух. Обернувшись, побачив поруч Козельця. Вигляд у того був якийсь злодійкувато-непевний, і Ліщина пильно глянув на нього: чи не захворів часом?

– Е… послухай, Ліщино, – заговорив Козелець, утопивши погляд у торф’яну чорноту, щоб не дивитися Ліщині в очі. – Я… е… тобто ми… е… вважаємо, що далі йти не варто. Нам це набридло!

І замовк. Ліщина завважив, що позад Козельця стоять Вероніка й Жолудь і вичікувально дослухаються.

– Говори ж, Козельцю, – втрутився Вероніка, – а то я сам усе скажу йому!

– Нам це набридло гірше гіркої редьки, – мовив Козелець із якоюсь дурнуватою поважністю.

– Та й мені це набридло, – відказав Ліщина. – Але я сподіваюсь, що скоро нашим мандрам буде край. Тоді ми й відпочинемо всі.

– Ми хочемо покласти цьому край негайно! – заявив Вероніка. – Це дурість, що ми забрели так далеко!

– Що далі ми йдем, то все гірші місця, – докинув і Жолудь. – Куди ми йдемо? І чи далеко зайдемо, поки всі перестанемо бігати?

– Вас збиває з пантелику це похмуре пустирище, – сказав Ліщина. – Мені й самому воно не до вподоби, але ж не вічно блукати нам по ньому.

Козелець зиркнув лукаво й підступно.

– А ми не віримо, що ти знаєш, куди нас ведеш, – сказав він. – Ти ж нічого не знав про дорогу, то й не знаєш, що там, попереду.

– Ви краще скажіть, що ви хочете, а тоді я вам скажу, що я про це думаю, – запропонував Ліщина.

– Ми хочемо вернутися додому! – випалив Жолудь. – Ми певні, що П’ятий помилився.

– Як же ви зумієте подолати все те, через що ми пройшли? – заперечив Ліщина. – Та навіть якщо дістанетеся додому, вас уб’ють за поранення офіцера Оусли. Не меліть дурниць, ради Фрітха!

– Це не ми покусали Падуба! – сказав Вероніка.

– Але ви були при цьому. Думаєте, вони вам цього не згадають? До того ж… – Ліщина замовк, побачивши, що до них наближається П’ятий, а за ним – Кучма.

– Ліщино, – заговорив П’ятий, – чи не міг би ти вилізти зі мною на оцей пагорб? Це важливо.

– А я тим часом, – мовив Кучма, понуро з-під своєї кошлатої шапки озираючи трьох баламутів, – трохи погомоню з цими хлоп’ятами. – Ти чого не вмиваєшся, Козельцю? Та ти ж схожий на одбитий пасткою пацючий хвіст! А ти, Вероніко…

Ліщина вже не чув, до чого прирівняв Кучма Вероніку. Слідом за П’ятим він видерся спочатку по торфу, потім по камінцях на вершину пагорка – того самого, на який думав полізти, коли підійшов Козелець. На метр із чимось здіймався пагорок над колихливим морем вересу, а вершина була рівна, поросла рідкою травою. Там обидва і вмостилися. Праворуч від них місяць, жовтаво-тьмяний за прозорою нічною хмаркою, завис над гурточком далеких сосон. Вони дивилися в південному напрямку, понад осоружним пустирищем.

– То що ти хотів мені сказати? – спитав П’ятого Ліщина.

П’ятий мовчав. Тільки знизу долинав Кучмин голос: «А ти, Жолудю, ти, кролю із собачими вухами й замурзаним носом, ти гідний, щоб тебе повісив єгер на стовпі в науку всім звірям! Мав би я час розказати тобі все про тебе…»

Місяць виплив із-за хмарки й подарував пустирищу більше свого сяйва. Обидва кролі не зворухнулися. П’ятий невідривно дивився за межі пустирища, туди, де за чотири милі, підпираючи південний небокрай, височів двадцятип’ятиметровий кряж пагорбів.

– Дивись! – нарешті заговорив П’ятий. – Ген там підходяща місцина для нас, Ліщино… Високі, безлюдні пагорби, де тільки вітер гуляє і все-все чути здалека; там грунт сухий, як солома в повітці. Ось куди нам треба йти!

Ліщина уважно подивився на ті далекі, повиті імлою пагорби. Про те, щоб добитися в таку далину, не могло бути й мови! Добре, якщо їм поталанить вибрести з вересу та натрапити на який-небудь тихий вигін чи на узлісся гаю. Їм потрібне було щось таке, до чого вони звикли, і то близенько. Щастя ще, що П’ятий не вискочив із цією безглуздою пропозицією перед рештою кролів! Уже й так он бунтуються… Треба умовити П’ятого зараз облишити цю думку, то ще, може, все обійдеться.

– Ні, П’ятий, мені здається, що це задалеко, – сказав він уголос. – Подумай про довгі милі, повні всіляких небезпек. Усі й так налякані, наморені. Зараз нам треба якомога швидше знайти перше-ліпше пристанище.

П’ятий мовби й не чув його слів. Він начебто заглибився у свої думки. Ось він заговорив, але ніби сам до себе:

– Між нами й пагорбами – густий туман… Мені не проглянути крізь нього, але крізь нього нам доведеться пройти…

– Який туман? – перепитав Ліщина. – Де ти його бачиш?

– На нас чигає якась таємнича небезпека, – прошепотів П’ятий. – Це не елілі! Схоже, що нас заманять у якийсь туман, щоб ми збилися з дороги…

Довкола не видно було ніякого туману. Травнева ніч була ясна й свіжа. Ліщина вичікувально мовчав, і за хвилину П’ятий вимовив, якось повільно й глухо:

– Але ми повинні йти вперед, аж поки доберемося до пагорбів. – І повторив ще тихіше, мовби уві сні: – Аж поки доберемося до пагорбів… Кріль, що вертатиметься до нори через дірку в живоплоті, вскочить у пастку. Бігти так – нерозумно. Бігти так – не варто. Бігти… не… – Він весь затрусився, затіпався і затих.

А в ямі внизу Кучма, очевидно, кінчав свою нотацію: «А зараз ви, зграя задрипаних, тупорилих кротів, гідних жити в клітці під защіпкою, а не на волі, ви, кліщі овечі, геть з-перед моїх очей!»

Ліщина глянув ще раз на імлисті обриси пагорбів. Тоді П’ятий заворушився, забурмотів у нього під боком, і Ліщина легенько штовхнув його лапою, потерся носом об його плече. П’ятий стрепенувся.

– Що я говорив, Ліщино? – спитав він. – Ніяк не пригадаю…

– Дарма, – заспокоїв його Ліщина. – Ходімо вже додолу. Пора вже нам підіймати їх і рушати далі. Якщо з тобою ще творитимуться такі дива, тримайся коло мене. Я подбаю про тебе.