Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

42. ГРІЗНА ВІСТЬ НАДВЕЧІР

Розповівши казку до кінця, Кульбаба згадав, що саме пора була йому заступити Жолудя на сторожовому посту. А пост був недалеко – на східному узліссі їхньої буковини, тож Ліщина, вирішивши перевірити, як у Самшита з Веронікою виходить нова нора, подався разом із Кульбабою попід пагорком. Він тільки хотів лізти в нову нору, коли помітив маленьке створіннячко, що швидко дрібушило в траві. Це була та сама миша, яку він був порятував від боривітра. Радий бачити тваринку живою-здоровою, Ліщина вернувся назад, щоб перекинутися з нею словом. Миша теж упізнала його й заговорила швидко– швидко, сівши на задні лапки, а передніми умиваючи писочок.

– Хороші дні, теплі дні! Вам подобатись? Багато їжі, тепло! А ви десь ходити, а тоді вернутись, так?

– Так, ми ходили в похід, але знайшли те, що шукали, й тепер сидітимемо тут завжди, – відповів Ліщина.

– Це добре! Багато кролів – трава коротша!

– І яка їй різниця: довга трава чи коротка? – зауважив Кучма, що пасся неподалік разом з Чорнобілем. – Миші не їдять трави!

– Хіба ви не знати, що в короткій траві нам легше бігати? – спитала миша таким панібратським тоном, що Кучма тільки вухами затряс від злості. – Бігати швидко, а от насіння з короткої трави нема! От у вас тут колонія, а ще прийти інші кролі – скоро бути ще одна колонія! Нові кролі – ваші друзі?

– Так, так, усі друзі! – нетерпляче відповів Кучма. – Поговорімо, Ліщино, про майбутніх кроленят!

Але Ліщина не відвернувся – пильно дивився в очі миші.

– Почекай трохи, Кучмо! – сказав він. – То що ти, мишко, говорила про нову колонію? Де буде нова колонія?

– Ви не знати? – здивувалась миша. – Не ваші друзі?

– Ти розкажи мені про них більше, то я знатиму, друзі вони чи ні! Що ти мала на увазі, коли сказала про нових кролів?

Тон його був тривожний, вимогливий, і миша занервувалася і, як і всі її родичі в таких випадках, вирішила говорити лише те, що, на її думку, могло сподобатися Ліщині.

– Може, ніяка не колонія! Тут і так багато кролів, і всі – мої друзі. Більше нема ніяких кролів. Більше не треба кролів!

– Але що ж то за кролі? – наполягав Ліщина.

– Ні, ні, пане, ніяких інших кролів, усі тут мої друзі, врятувати мене, дуже добре, бо як я бути, коли знов кобець падати на мене? – запищала миша.

– Та облиш її, Ліщино! – втрутився знов Кучма.

Ліщина не відповів другові – тихо, але твердо сказав миші:

– Ти кажеш, що ти наш друг. Якщо ти справді наш друг, розкажи, що ти знаєш про тих, інших кролів! І не бійся!

Миша збентежилась, а тоді, оговтавшись, сказала:

– Я не бачити інших кролів, пане, але мій брат казати, що одна пташка розповідати, що прийти кролі, багато-багато кролів на ранковій стороні пагорба! Може, це й неправда! Я вам не те казати, а ви більше не любити мишки, не дружити більше!

– Ні, ні, ти не турбуйся! Тільки повтори: де, казала та пташка, знаходяться ті, інші кролі?

– Вона казати, що вони допіру прийти на ранковій стороні!

– Ти молодця! – похвалив мишу Ліщина. – Ти дуже нам допомогла! – І, обернувшись до Кучми й Чорнобіля, спитав: – Що ти скажеш на це, Кучмо?

– Ат, плітки польової дрібноти! – відмахнувся Кучма.

– Якщо твоя правда, то я помиляюсь, і нам треба все це забути, – сказав Ліщина. – Але я хочу перевірити, що за цим криється! Чорнобілю, будь ласкав, знайди мені Падуба!

– А я тут! – мовив Падуб, надбігши тим часом.

– Пройшла чутка, що якісь чужі кролі стали табором на ранковій стороні пагорба, – сказав Ліщина. – Хотів би я знати, хто вони! Чи не могли б ви з Чорнобілем гайнути й глянути, хто там?

Падуб і Чорнобіль тільки рушили, як із нори вискочив Вероніка. На його писку був написаний справжній тріумф.

– Закінчили нору? – спитав Ліщина.

– Та що там нора! – відказав Вероніка. – Я вискочив, щоб повідомити інше: Конюшина привела маленьких! Усі здоровенькі кроленята. Цілий грайр: три кролики й три кролички!

– То вилети на бука й заспівай на всю колонію! – жартома порадив Ліщина. – Щоб усі-всі знали! І ще заспівай, щоб не бігли до Конюшини юрбою, не турбували її!

– Та кому воно треба! – кинув Кучма. – Кому приємно бачити таке: сліпе, глухе ще й голе!

– Кролиці захочуть побачити, – сказав Ліщина. – Їх це хвилює. Але не можна, щоб її турбували, а то ще поїсть маленьких!

– Ну нарешті у нас починається нормальне кроляче життя! – вигукнув Кучма. – Що за літечко було у нас! Знаєш, мені все сниться, що я знов опинився в Ефрафі. А проте є в них одна хороша річ, яку я хотів би запозичити: як вони добре заховані! Колонія розростається, Ліщино, і треба подбати про безпеку! Але ми не повторюватимемо помилок ефрафанців. Будемо заохочувати молодняк, щоб ішли десь засновували нове поселення.

– Тільки ти нікуди не йди, а то я попрошу Кегаара, щоб приніс тебе назад, схопивши за шкірки! Я хочу, щоб ти вишколив для нас по-справжньому добру Оуслу!

– О, це якраз по мені! – підхопив Кучма. – Уявляю, як поведу новобранців до комори, і ми повиганяємо звідтіля котів, просто щоб апетит розгулявся!.. Але чи не збігати нам на долину, прихопивши ще П’ятого? Пшениці вже покошено – наберемо колосків!

– Ні, почекаймо трохи! – заперечив Ліщина. – Хотів би я спочатку почути, які вісті принесуть Падуб із Чорнобілем.

– Уже й чекати не треба! Он вони біжать, якщо не помиляюсь. Просто по відкритій дорозі шпарять, не ховаються! Ну й дають!

– Якась біда… – тихо мовив Ліщина.

Падуб і Чорнобіль на граничній швидкості домчали до довгих тіней лісу. Вони бігли так, мов за ними гнались. Ліщина й Кучма сподівались, що на пагорку ті сповільнять біг, але Падуб і Чорнобіль зразу ж кинулись до нір. Останньої миті Падуб став, роззирнувся і двічі тупнув лапою. Чорнобіль шаснув у найближчу нору. Зачувши сигнал тривоги, кролі сипонули до нір.

– Стривай, Падубе! – закричав Ліщина, проштовхуючись між Чашечкою та Козельцем, що спішили сховатись. – Чого ти зняв тривогу? Та не тупай так, бо дах у Сотах завалиться! В чім річ?

– Засипайте нори! – видихнув Падуб. – Усі під землю! Там, у видолинку, повно ефрафанців!

– Ефрафанців? Утікачів із Ефрафи?

– Ні, не втікачів! – сказав Падуб. – Там Горицвіт із солдатами! Ми наскочили на них – Чорнобіль упізнав кількох. Напевне, й сам Звіробій там! Вони прийшли перебити нас усіх!

– Може, це просто патруль?

– Ні, це не патруль! – відповів Падуб. – Ми чули запах і тупотіння багатьох лап у видолинку! Спочатку ми подивувались, що можуть там робити стільки кролів, і хотіли туди спуститись, та й наскочили просто на Горицвіта. Ми крутнулись і побігли геть. Він не погнався за нами – певне, не мав такого наказу. Але вони не забаряться – скоро будуть тут!

З нори вискочив Чорнобіль, ведучи за собою Срібного та Ожину.

– Треба негайно покидати колонію, пане! – звернувся Чорнобіль до Ліщини. – Поки вони сюди доберуться, ми далеко зайдемо!

Ліщина обвів усіх поглядом.

– Хто хоче йти – хай іде! Я не зрушу з місця. Тут наш дім, ми його побудували і крізь що тільки не пройшли – Фрітх один знає! – заради цього дому! Ні, я не покину колонії!

– Я теж нікуди не піду звідси! – сказав Кучма. – Коли вже мені пора до Чорного Кроля, то я ще прихоплю з собою парочку ефрафанців для компанії!

На мить запала мовчанка.

– Падуб радить правильно: закопати ходи, – сказав Ліщина. – Це найкраще з усього, що ми можемо зробити. Треба добре, надійно закидати входи землею. Тоді їм доведеться нас викопувати. А нори у нас глибокі, скрізь коріння дерев. Чи довго вони протримаються нагорі? Коло них зберуться елілі. Їм доведеться зняти облогу.

– Ви не знаєте ефрафанців! – наполягав Чорнобіль. – Мати розповідала мені, як вони знищили колонію в гаю Натлі.

– Тікай – я не затримую тебе! – відповів Ліщина. – А я не покину колонії. Це мій дім! – Він подивився на Хізентлай, що сиділа в отворі найближчої нори й дослухалася до їхньої розмови. Вона мала незабаром привести маленьких. – Чи далеко забіжить із нами Хізентлай? А Конюшину залишимо напризволяще із її виводком?

– Ні, ми лишаємось! – рішуче мовив Суниця. – Я вірю, що Ель-аграйра порятує нас від цього страшного Звіробоя! А якщо й не порятує, я все одно не вернуся до Ефрафи!

– Закопуйте ходи! – звелів Ліщина.

Зайшло сонце. Кролі почали завалювати ходи. Довелось розвалити деякі земляні колони в Сотах. Тунель, що виходив у ліс, залишили відкритим. Там при виході був Кегаарів «передпокій», весь заляпаний чаїним послідом. Перевіряючи цей тунель, Ліщина подумав: адже ж генерал не знає, що Кегаар полетів від них! Він розрив той послід, порозкидав довкола. Внизу кипіла робота, а Ліщина виліз на пагорок і задивився на потемнілий небокрай.

Невеселі були думки Головного Кроля. Власне, він був близький до відчаю. Перед товаришами він говорив рішуче і впевнено, хоч і надто добре розумів, як мало у них надії на порятунок. Ефрафанці добре знали своє діло. Безперечно, вони мали свої способи штурму закритих колоній. І не випадало сподіватися, що їх розженуть елілі. Адже більшість представників Лихої Тисячі полювала тільки заради їжі. А ефрафанці привчені до смерті, їх не відлякає смерть одного чи двох товаришів. Якщо тільки не загине сам генерал, вони нікуди не підуть, аж поки не сплюндрують колонії. Тільки якась несподівана катастрофа могла їх зупинити…

А що коли він сам піде до Звіробоя на переговори? Хай там який у них досвід після розгрому колонії в гаю Натлі, але, б’ючись до кінця з такими воїнами, як Кучма, Падуб та Срібний, ефрафанцям не уникнути тяжких втрат! Має ж Звіробій це зрозуміти! Може, ще не пізно піти, саме зараз піти й схилити генерала прийняти новий проект, вигідний для обох колоній?

«Може, ще й не пізно, – похмуро думав Ліщина. – А якщо так, то Головний Кріль повинен використати цю нагоду! Одначе довірятися такій лютій тварині, як Звіробій, було б нерозважливо, тож Головний повинен піти на переговори сам!»

Обміркувавши все, Ліщина вернувся в Соти й розшукав Кучму.

– Я йду на переговори до генерала Звіробоя – якщо доб’юся до нього, – сказав він. – Призначаю тебе на час моєї відсутності Головним Кролем колонії! Підтримуй їхній бойовий дух!

– Але стривай, Ліщино! Це небезпечно… – почав був Кучма.

– Я тільки з’ясую наміри ворога й вернусь, – мовив Ліщина.

Через хвилину він уже спустився з пагорка й, накульгуючи, побіг путівцем, час від часу сідаючи на задні лапи й роззираючись.

43. НАДЗВИЧАЙНИЙ ПАТРУЛЬ

Частина влади й авторитету генерала Звіробоя попливла геть разом із плоскодонним човном тієї грозової ночі. Генерала пошили в дурні! На очах у своїх підлеглих і ворогів він так спантеличився, ніби Тлайлі з його товариством злетіли в повітря й вітер поніс їх понад деревами! А до тієї останньої миті він виступав як грізний, майже непереможний супротивник. І саме тоді, коли він загнав здобич у глухий кут, вороги раптом перехитрували його – вислизнули з-під самого його носа! Потім, коли під зливою ефрафанці верталися додому, Звіробій почув, як один із його офіцерів прошепотів іншому на вухо: «Тхарн!» Так, він з’їв облизня! Тлайлі, Чорнобіль і кролиці з «Лівої задньої» щезли. Сам генерал гнався за ними й зазнав такої ганебної поразки!

Тієї ночі Звіробій ніяк не міг заснути, обдумуючи і так і сяк план подальших дій. Наступного дня він скликав засідання Ради. Він сказав, що безглуздо було б посилати каральний загін понад річкою. Знайшовши ворога, його можна було розбити лише великими силами. Для цього довелося б виділити багатьох офіцерів і цілий загін Оусли. А тим часом удома, поки військо шукало б утікачів, міг спалахнути новий заколот. Та й навряд чи взагалі експедиція знайшла б Тлайлі – тільки виставили б себе ще більшими дурнями.

– Досить того, що ми й зараз виглядаємо дурнями, – сказав Звіробій. – Он попитайте Вербену, й він розкаже, що подейкують по мітках. І що білий птах загнав Горицвіта в канаву, і що Тлайлі викликав блискавку з неба та Фрітх знає, що ще!

– Просто не треба згадувати про цю подію, – порадив старий Підсніжник. – Пам’ять у кролів коротка – воно й вивітриться!

– Ось що, на мою думку, слід зробити, – провадив Звіробій. – Тепер нам відомо, де ми вперше зіткнулися з Тлайлі та його зграєю, – жаль тільки, що ніхто вчасно не додумався! Це сталося тоді, коли Мальва погнався за ними і його розтерзала лисиця. Щось мені підказує, що рано чи пізно вони знов прийдуть до того місця!

– Але ж, пане, великий загін не зможе бути там довго! – несміло заперечив Жовтоцвіт. – Їм доведеться рити нори.

– Так, твоя правда, – погодився Звіробій. – Ми пошлемо туди невеликий патруль. Вони вириють собі нори й поживуть там якийсь час. Що два дні їх змінюватиме на посту свіжий патруль. Виявивши Тлайлі, розвідники повинні поспостерігати за його загоном, таємно пішовши за ним слідом. Коли ми дізнаємось, куди він повів кролиць, тоді ми візьмемось за нього. І я запевняю вас, – закінчив він, обводячи всіх палючим поглядом своїх великих бляклих очей, – що тоді я піду на все! Я пообіцяв Тлайлі, що вб’ю його власними лапами. Може, він забув це, зате я не забув!

Звіробій сам повів перший патруль до Цезаревого Пояса, взявши з собою Жовтоцвіта, щоб показав їм те місце, де Мальва натрапив на сліди чужинців. Вони вирили нори в кущах на узліссі Цезаревого Пояса й стали чекати. Після двох днів пантрування їхні надії на успіх трохи зблякли. Звіробоя підмінив Вербена. Ще через два дні Вербену змінив на посту Горицвіт. На цей час командири Оусли почали перешіптуватись, що, мовляв, їхній генерал опинився в полоні хворобливої омани! Поки він не зайшов далеко у своїй манії, треба було вжити якихось заходів! І наступного вечора на засіданні Ради, було запропоновано зняти патруль у дводенний строк. Із грізним гарчанням Звіробій став вимагати, щоб Рада не поспішала з таким рішенням. Спалахнула суперечка, й генерал відчув, що зіткнувся з таким упертим опором, якого не зустрічав ні разу в житті. Й тут, як не треба вчасно (з погляду генерала), до нори Ради вскочив смертельно наморений Горицвіт і оголосив, що патруль здибався з Тлайлі та його загоном саме в тому місці, де це передбачив генерал. Горицвіт доповів, що він таємно пройшов за загоном Тлайлі до самої його колонії. Розташована та колонія далеченько, але досягти й розгромити її можна. Горицвітові здалось, що колонія невелика й можна заскочити ворогів зненацька.

Це повідомлення приголомшило членів Ради. Опору мовби й не було – вся Рада й Оусла знов згуртувалися під незаперечною владою Звіробоя. Дехто з офіцерів пропонував вирушити в похід негайно. Але Звіробій, знов утвердившись серед своїх солдатів і діставши точні дані про місцезнаходження супротивника, вирішив не поспішати. Почувши, що Горицвіт був віч-на-віч зіткнувся з Тлайлі, Чорнобілем та рештою, він сказав, що треба почекати, поки ослабне пильність супротивної сторони. До того ж йому потрібен був час, щоб самому провести розвідку до Вотершипу та організувати експедицію. Він планував здійснити весь перехід за один день, щоб випередити всі можливі чутки про наближення його війська. Аби перевірити, чи й справді вони зможуть пройти всю відстань за один день і зберегти при тому боєздатність, він узяв Горицвіта й ще двох і сам подолав три з половиною милі відстані до пагорба, що височів на схід від Вотершипа. Тут він зразу побачив, як найкраще підкрастися до букового гаю, щоб колоністи ані побачили їх, ані вчули слухом чи нюхом. Як і в Ефрафі, тут переважав західний вітер. Ефрафанцям слід було прибути сюди надвечір, а тоді всім зібратися докупи й відпочити у видолинку на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Коли ж споночіє і Тлайлі з товаришами сховаються в норах, ефрафанці пройдуть по шпилю і нападуть на колонію. Може, й пощастить захопити їх зненацька! Ніч вони перебули б у затишку здобутої колонії, а наступного дня Звіробій із Вербеною повернулися б до Ефрафи. Решта під проводом Горицвіта відпочила б там день і потім вернулася додому, ведучи відвойованих кролиць і полонених. Уся операція зайняла б не більше трьох днів.

Генерал твердо вирішив не тягти за собою завеликого війська. Йому не потрібні були ті, що неспроможні зберегти боєздатність після денного переходу. В цій виправі швидкість, навальність вирішували все! Слабосилі, відстаючи й приваблюючи елілів, тільки підриватимуть бойовий дух армії.

Само собою зрозуміло, що командувачем мав бути сам генерал. Кожен рядовий повинен був відчувати, що його генерал поруч, кожен мав пишатися, що його взято до загону вибраних вояків. А відбирали дуже ретельно. Всього вирушило двадцять шість чи двадцять сім кролів. Половину складали солдати Оусли, а другу половину взято з великонадійного молодняку за рекомендаціями офіцерів їхніх міток. Стараючись пробудити в бійцях дух змагання, Звіробій пообіцяв розмаїті винагороди тим, хто відзначиться. То Горицвіт, то Кервель знай водили молодих кандидатів у «випробні патрулі», а на ранкових сильфлаях влаштовувались учбові бої та сутички. Учасників експедиції звільняли від вартування, їм дозволялося виходити на пашу, коли тільки вони забажають.

Вирушили одного ясного серпневого ранку, ще й не сіріло. Розбившись на кілька невеликих роїв, ефрафанці рушили на північ попід пагорбами та живоплотами. Коли підходили до Цезаревого Пояса, на Жовтоцвітів рій напали двоє горностаїв, старий і молодий. Зачувши позаду писк, Звіробій вмить опинився на місці події і сам-один прогнав обох хижаків, поранивши старшого.

– Ти міг би й сам зарадити такій біді, – дорікнув Звіробій Жовтоцвітові. – Горностаї зовсім не страшні! Ходімо далі!

Десь після ні-Фрітха з’ясувалось, що відстало кілька новобранців. Звіробій вернувся, знайшов їх – всього трьох, причому один з них поранив лапу шматочком скла. Генерал зупинив кровотечу, а тоді наказав стати на відпочинок. Сам він пішов довкола дозором. Було дуже спекотно, й дехто з кролів мав виснажений вигляд. Зібравши всіх ослаблих в один рій, Звіробій повів його сам.

Надвечір ефрафанці обійшли свинарник на схід від ферми Кеннон-Гіт і почали забігати у видолинок на південному схилі пагорба Кеннон-Гіт. Багато з них добряче потомились і, попри всю свою величезну повагу до Звіробоя, мали таке відчуття, що задалеко зайшли від дому. Генерал дав наказ заховатись, погодуватись, відпочити й чекати, поки зайде сонце.

Місце тут було пустельне. Лише кілька вівсянок та мишей-норичок вишукували насіннячко на осонні. Дехто з кролів тут-таки й заснув у високій траві. На схил уже впала тінь, коли раптом згори прибіг Горицвіт і повідомив, що він ніс до носа зіткнувся з Чорнобілем і Падубом. Генерала взяла досада.

– І чого вони забрели аж сюди, хотів би я знати? А ти що, не міг повбивати їх? Тепер не буде вже раптового нападу!

– Перепрошую, пане, але я зіткнувся з ними так несподівано! Та й дременули вони так швидко! – виправдувався Горицвіт.

– Що ж, може, це й не має великого значення, – сказав Звіробій. – Я не бачу що б вони могли нам протиставити. Хоча тепер, довідавшись, що ми тут, вони щось та спробують зробити…

І Звіробій пішов обходом кругом свого війська, оглядаючи та підбадьорюючи кожного й водночас обмірковуючи становище, що склалось. Одне було ясно: нагоду застати зненацька Тлайлі та його кролів утрачено безповоротно. Треба негайно з’ясувати, що роблять вороги! Звіробій звернувся до молодого кроля з «Мітки шиї», який скуб неподалік траву:

– Тебе звати Будяк?

– Так, пане! – відказав молодий солдат.

– Скоч, Будяче, та розшукай мені капітана Горицвіта! Хай він чекає на мене он біля того ялівця! І сам чекай там на мене.

Зустрівшись біля куща ялівцю з Горицвітом і Будяком, Звіробій повів їх на шпиль. Якщо ворог уже тікає, Будяк понесе генералів наказ Жовтоцвітові та Вербені – всім негайно бігти до гаю. А якщо Тлайлі не тікає, Звіробій вдасться до погроз…

Раптом із трави вийшов кріль і рушив до трьох ефрафанців. Він накульгував, але вигляд мав рішучий.

– Ви – генерал Звіробій? – спитав кріль. – Я прийшов переговорити з вами.

– Тебе послав Тлайлі? – спитав Звіробій.

– Я – один із друзів Тлайлі. Я прийшов запитати: чому ви прийшли сюди та чого вам треба?

– Ти був тоді на березі річки в зливу?

– Так.

– Те, що ми не встигли зробити тоді, ми зробимо зараз, – відповів Звіробій. – Ми знищимо вас!

– Це буде нелегкою справою! – сказав кріль. – Далеко не кожний ефрафанець, що прийшов сюди, повернеться додому! Краще буде, якщо ми зуміємо домовитись.

– Тоді ось мої умови: віддайте нам усіх кролиць, що втекли з Ефрафи, а також видайте Тлайлі й Чорнобіля моїй Оуслі! Ці двоє – дезертири! – відрізав Звіробій.

– Ні, ми не можемо погодитися на таке! Я прийшов запропонувати дещо зовсім відмінне, набагато привабливіше для обох сторін! – мовив кульгавий кріль. – У кроля два вуха, два ока й дві ніздрі. Хай же і наші дві колонії стануть такою дружною парою! Наші колонії повинні дружити, а не воюватись! Чом би нам не заснувати інших колоній між нами? Заснуймо одну на півдорозі між нами й Ефрафою, пошлімо туди кролів – наших і ваших! Від цього ви тільки виграєте! І ми виграємо. У вас багато незадоволених, і вам доводиться докладати всіх зусиль, щоб тримати їх у покорі, та коли ви погодитеся на цей план, цим і вирішиться ваш великий клопіт. У кролів і так задосить природних ворогів. Навіщо заводити ще ворожнечу між собою? Така рівноправна спілка двох вільних, незалежних колоній – оце наша пропозиція. Яка буде ваша відповідь?

Тієї миті на осяяному призахідним сонцем Вотершипському пагорбі перед генералом Звіробоєм відкрилась нагода показати всім, що він і справді був далекоглядним, мудрим ватажком, за якого мав себе, а не звичайнісіньким тираном із хитрістю й хоробрістю пересічного розбишаки-пірата! На один удар пульсу перед його внутрішнім зором постала вся велич задуму кульгавого кроля. Так, він зрозумів, що це означає! Та з другим ударом серця він прогнав з-перед віч те видіння, мов ману. Сонце пірнуло в хмару, й він ясно побачив перед себе путівець, що вів по шпилю до букового гаю – і до кровопролиття, яке він так ревно й винахідливо готував…

– Ніколи мені говорити про такі дурниці! – гаркнув він. – Чи ж вам торгуватися зі мною? Вам, у вашому становищі? Я все сказав! Будяче, піди скажи капітанові Вербені, хай веде всіх сюди!

– А що робити з цим кролем? Убити його? – спитав Горицвіт.

– Не треба! Його прислали спитати про наші умови, то нехай вернеться і передасть нашу відповідь… Чуєш? Скажи Тлайлі: якщо він із Чорнобілем та всіма кролицями зараз не вилізе на поверхню, то до завтрашнього ні-Фрітха я всіх вас позагризаю!

І, обернувшись до кульгавого спиною, Звіробій почав пояснювати Горицвітові план майбутнього штурму. Жоден із них навіть не глянув, як той закульгав назад дорогою, якою прийшов.