Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 26 страниц)

48. «БОГИНЯ ІЗ МАШИНИ»

Коли Люсі прокинулась, у кімнаті вже було зовсім світло. Вікна не були затулені гардинами, а шибка одного розчиненого вікна посилала сонячного зайчика: Люсі то ловила, то губила його, ледь повертаючи голову на подушці. У листі в’язів воркувала горлиця, але не вона розбудила Люсі. То був якийсь інший, різкий звук – частина сну, що, коли вона прокинулась, випарувався, мов вода з тазика. Може, пес загавкав? Але зараз панувала тиша, в якій були тільки той сонячний зайчик та воркування горлиці, – наче перші мазки пензля на аркуші паперу, коли ще не знаєш, який вийде малюнок. Чудовий ранок!.. Щось той зайчик більше не ловиться – значить, сонце помандрувало далі. Що ж сьогодні буде? Четвер – базарний день у Ньюбері, й тато поїде туди. А до хворої мами приїде лікар. Якщо лікар не поспішатиме, то побалакає з Люсі. Лікар спочатку здається трохи чудним, але насправді він такий милий дідусь!

Раптом тишу розірвав новий пронизливий звук – щось відчайдушно пищало! Люсі вискочила з ліжка й кинулася до вікна. Пищало начебто під самим вікном… Перегнувшись через підвіконня, аж ноги її відірвалися від підлоги, Люсі глянула на подвір’я. Біля будки сиділа Смугастенька й щось тримала лапами. Чи не пацюка?

– Смугастенька! – гукнула Люсі. – Що ти спіймала?

Почувши голос дівчинки, кішка на миті, підвела голову, але й не подумала випустити з лап здобич. То був не пацюк, а кріль! Бідолаха лежав на боці біля будки й тільки безпомічно борсався. Ось він запищав знову…

Забувши, що на ній сама нічна сорочка, Люсі збігла вниз по східцям і відчинила двері. Коли підійшла до будки, кішка сердито зашипіла на неї.

– Ану, відпусти бідолаху, безсовісна! – крикнула Люсі.

І злегка вдарила кішку, а та, прищуливши вуха, махнула лапою, трохи не вдряпнула малу хазяйку. Дівчинка знов підняла руку, й кішка, загарчавши, відбігла і стала, озираючись у безсилій люті.

Люсі підняла кроля з землі. Він забився в її руках, але, міцно стиснутий, скоро затих.

– Сиди тихо! – наказала Люсі, несучі кроля на руках. – Я нічого тобі не зроблю!

– Де це ти гасала? – спитав батько дочку, шкаргаючи чобітьми по кам’яних плитах біля ганку. – Глянь на свої ноги! Скільки разів тобі казати… А що це ти несеш?

– Кроля! – з викликом відповіла Люсі.

– Гасаєш по двору в самій нічній сорочці! Ще хвороби вхопиш! І що ж ти робитимеш із тим кролем?

– Він у нас житиме!

– Е, ні!

– Тату! Він хороший!

– Та не буде тобі радості від нього! Посадиш його в клітку, й він здохне! Ніхто не тримає вдома диких кролів. А вже як вибереться на волю, то нашкодить на городі!

– Він поранений, тату! Кішка його мучила!

– Кішка своє діло знає! Хай би його й з’їла!

– Я хочу показати його лікареві!

– Придумала! У лікаря є важливіші справи, ніж глядіти твого дикого кроля. Ану, давай його сюди!

Люсі заплакала. Проживши все своє коротеньке життя на фермі, вона чудово розуміла, що батько правильно міркує, і водночас їй страшно було подумати, що бідолашного кроля візьмуть і холоднокровно вб’ють. Вона й справді не знала, що їй з ним робити, але тим часом їй кортіло показати кроля лікареві. Лікар вважав її за розумну, хорошу дівчинку, що добре знає сільське життя. Вона щоразу показувала йому свої лісові знахідки: то щигликове яєчко, то метелика-кропив’янку, то жовтогарячого гриба, і лікар ставився до неї серйозно, розмовляв із нею як із дорослою. Спитати в нього поради про пораненого кроля – це буде так по-дорослому! Але ж тато…

– Я тільки покажу його лікареві, тату! Чесне слово, я не дам йому робити шкоду! А з лікарем так цікаво…

А батько дуже пишався своєю донькою, тільки не признавався їй. Адже вчителі хвалили її, казали, що здібна дівчинка й що вона піде, певне, в хорошу середню школу після початкової… І лікар не раз казав, що Люсі тямуща й недаремно приносить з лісу й показує йому всяку всячину. Але ж яка шкода від тих клятих кролів! Та дарма – Люсі ж не пустить його на город…

– Ти б не рюмсала та не галасала, як навіжена, а робила щось розумне! – сказав батько уголос. – Піди спершу вдягнися, а тоді посади його в клітку.

Враз переставши плакати, Люсі з кролем на руках піднялася до своєї кімнати. Зачинивши його в комоді, вона одяглась і пішла по клітку. Вертаючись назад, стала біля будки – взяти соломки на підстилку. Тут і тато надійшов від довгої комори.

– Чи ти не бачила Боба?

– Ні! – відказала Люсі. – Де ж він подівся?

– Обірвав мотузка й десь подався! Не думав я, що мотузок так швидко порветься. Та поїду зараз до Ньюбері, куплю там нового. Якщо він вернеться – прив’яжи!

– Добре, прив’яжу, як прибіжить! А зараз понесу мамі їсти.

– А понеси, от молодчина! Либонь, завтра вже вона і встане…

Лікар Адамс приїхав близько десятої ранку. Дівчинка вибігла йому назустріч. Лікар стояв біля машини, заклавши руки за спину, й дивився на доріжку. Але він помітив дівчинку й покликав до себе:

– Глянь, чи то не ваш собака вертається додому?

Доріжкою до них біг пес лабрадорської породи, стомлено хекаючи й волочачи за собою обірваного мотузка. Люсі зараз же того мотузка й схопила.

– Зірвався з прив’язку, лікарю! А ми потерпали!

Зацікавившись лікаревими черевиками, пес ретельно їх обнюхав.

– А ваш Боб із кимось бився! – зауважив лікар Адамс. – Хтось йому роздряпав носа і вкусив у лапу.

– Хто ж його міг покусати?

– Може, великий пацюк, а може, горностай… Десь напав на якогось звірка, що дав йому бій!

– Лікарю, а я сьогодні знайшла дикого кроля! Живого! Кицька його поранила! Може, ви глянете на нього?

– Гаразд, але спочатку я гляну на місіс Кейн. – Люсі завважила, що він не сказав «гляну на твою маму», – говорить із нею як із дорослою! – Потім, як матиму час, подивлюся твого дикунця.

Через двадцять хвилин лікар уже оглядав спійманого кроля, обережно двома пучками обмацуючи його тільце, а Люсі міцно тримала звірка, щоб він не пручався.

– Ну, я не знаходжу в нього якихось великих ушкоджень, – мовив нарешті лікар. – Усі кістки цілі. Тут у нього щось негаразд із задньою ногою, але це рана давня, і вона більш-менш зажила. Бачиш, ось тут кішка його подряпала, але це не страшно.

– А що, лікарю, його не можна тримати в клітці?

– Ні-ні, він не житиме взаперті! Якщо він не зуміє втекти, то скоро помре. На вашому місці я б випустив сердегу на волю – якщо ви не збираєтесь його з’їсти!

Люсі засміялась.

– Тато розсердиться, як я випущу його біля городу! Каже, що там, де один кріль, завтра їх буде сто один!

– Ну, от ось що… – мовив лікар Адамс, дістаючи з кишені годинничка й дивлячись на нього на відстані відставленої руки. – Зараз мені треба проїхати кілька миль дорогою – перевідати одну бабусю в Коул-Генлі. Їдьмо разом! Я покатаю тебе, а ти випустиш, вухатого на пагорбі. Привезу тебе додому якраз на обід.

Люсі аж підскочила на радощах.

– Я тільки спитаю дозволу в мами!

За Заячим пагорбом лікар Адамс зупинив машину.

– Оце й підходяще місце! – сказав він. – Тут кріль навряд чи наробить багато шкоди.

Лікар і дівчинка пройшли трохи на схід від дороги, й тоді Люсі посадила кроля на землю. Той ошелешено посидів півхвилини, а тоді враз дременув у високу траву.

– Таки й справді щось у нього негаразд із тією лапою, – сказав лікар, задивившись услід кролеві. – Але з нею поскаче він ще не одне літо – братик-трусик, що виріс під кущем глоду!

49. ЛIЩИНА ЗНОВУ ДОМА

Хоча Звіробій в останню свою хвилину показав себе по суті божевільною твариною, але віддав він своє життя таки не зовсім намарне. Коли б він не вчинив того відчайдушного опору собаці, можна не сумніватися, що куди більше кролів загинуло б того ранку на Вотершипі. Коли слідом за Кульбабою та Ожиною собака блискавкою виметнувся на пагорб, його мовчазна атака була така навальна й несподівана, що навіть один із Горицвітових вартових, котрий задрімав був у траві після безсонної ночі, не встиг урятуватися втечею. Згодом, уже покінчивши із Звіробоєм, пес ще якийсь час метався по пагорку й по вигону, з гавкотом накидаючись на кожен кущик. Але ефрафанці уже встигли порозбігатись і хто як міг поховалися. Зрештою, викалашкавши з-під куща того самого кроля, що напередодні поранив склом лапу, собака схопив його в зуби й помчав геть.

Тепер уже не могло бути й мови про поновлення перерваної облоги. Кожен ефрафанець більше не дбав ні про що, крім порятунку власної шкурки. Ватаг їхній наклав головою, і це ж кролі, яких вони намірялися знищити, нацькували на них чорного пса. В тому, що це було саме так, ніхто більше не сумнівався. Адже раніше були таємнича лисиця й великий білий птах. І Жовтило справді чув у глибині колонії собаче виття…

Тож коли Горицвіт, скулившись у заростях кропиви разом із Вербеною та ще кількома кролями, заявив, що треба негайно тікати з цього пагубного місця, де вони й так задовго пробули, його соратники тремтячими від страху голосами сказали палке «так».

Коли б не Горицвіт, навряд чи хто з ефрафанців живий добувся б додому. Але навіть його величезний досвід не допоміг йому привести в Ефрафу бодай половину солдатів, що облягали Вотершипську колонію. Троє чи четверо забігло так далеко, що їх годі було розшукати, і ніхто так ніколи й не довідався про їхню доленьку. Чотирнадцятеро чи п’ятнадцятеро кролів вирушило назад із Горицвітом десь перед ні-Фрітхом, але до ночі вони не спромоглися подолати всю відстань. До того ж їм довелося бороти не тільки власну втому та кепський настрій. У лихої вісті ноги сягнисті. До Цезаревого Пояса ще й далі полетіла чутка, що жахливого генерала Звіробоя з його Оуслою вщент розгромлено на Вотершипському пагорбі, а рештки його війська у вельми плачевному стані тягнуться на південь. Зла Тисяча негайно почала гуртуватись: зібралися горностаї, лисиці, вийшов навперейми котяра з якоїсь ферми. Після кожного передиху кролі недолічувались когось із товаришів, і ніхто не міг пригадати, що ж його спіткало. Спостигла біда й Вербену…

Але попри всі страхи й небезпеки Горицвіт не занепадав духом і ревно оберігав рештки свого загону. Надвечір наступного дня, коли «Мітка правої передньої» саме була на сильфлаї, він пройшов, накульгуючи, лінію вартових, а за ним тяглися семеро вцілілих бійців…

Тієї хвилини, коли налетів собака, тільки Жовтоцвітові, Будякові та ще трьом солдатам вистачило тями кинутись у відкопаний тунель. Опинившись знов у Сотах, Жовтоцвіт негайно з усією своєю командою здався П’ятому, який ще й не дуже розумів, що діється. Припавши до землі, переможець і переможені довго прислухалися до собачого шаління нагорі, аж поки П’ятий достатньо отямився і пробрався до отвору тієї нори, де лежав напівпритомний Кучма. Тут він якось розтлумачив Падубові й Срібному, що облогу знято.

З якою радістю всі кинулися розгрібати закидані проходи! Перший із спалень у Соти вискочив Дзвіночок. Згодом він не раз і все з новими дотепними подробицями зображав «капітана П’ятого» на чолі полонених ефрафанців: «наче синичка арештувала зграю галок, які полиняли й не встигли ще відростити нове пір’я!»

А втім, колоністи попервах не дуже звертали увагу на полонених, бо всі тільки й думали в ці хвилини, що про Ліщину та Кучму. Схоже було, що цього разу Кучмі не вижити. Підпливаючи кров’ю з шести ран і заплющивши очі, він лежав у тому тунелі, якого відстояв від ворога. Він не відгукнувся, коли Хізентлай сказала йому, що ефрафанці зазнали поразки й колонія врятована. Скоро кролі обережно вирили кругом нього ширшу нору й домовилися про чергування коло зраненого героя. Кролиці по черзі сиділи біля нього, злизуючи кров, очищаючи йому рани й дослухаючись, як він важко дихає.

Тим часом Ожина й Кульбаба прогреблися крізь Кегаарів тунель, який був не дуже закиданий, і розповіли про свої пригоди. Кульбаба не міг придумати, що скоїлося з Ліщиною після того, як собака зірвався з прив’язку. Пополудні кролі вже стали побоюватись, чи не спіткала їхнього Головного біда. Нарешті стривожений та опечалений Чашечка почав наполягати на тому, щоб вирушити по Ліщину на ферму. Зразу ж піти з ним зголосився П’ятий, і вдвох вони вирушили до В’язового Гаю. Вони й небагато пройшли, коли П’ятий угледів кроля, що біг у їхньому напрямку по західному шпилю. Друзі помчали йому назустріч. То був Ліщина! П’ятий побіг далі назустріч Ліщині, а Глао поніс радісну вість до Сотів.

Вислухавши звіт про всі події (і Жовтоцвітову розповідь у тім числі), Ліщина попросив Падуба взяти двох-трьох кролів та оббігти весь пагорб, щоб переконатися, чи й справді ефрафанці пішли геть. Тоді він спустився в тунель, де лежав зранений Кучма. Хізентлай, що сиділа поруч, підняла на Ліщину очі.

– Тільки-но він прокидався, Ліщино-ра! – сказала вона. – Спитав, де ви, а ще сказав, що дуже болить вухо.

Ліщина потерся носом об ковтунувату шапку на Кучминій голові. Волосинки позлипалися від засохлої крові й кололись, мов колючки.

– Ти переміг, Кучмо! – сказав він. – Вороги втекли!

Якусь хвилину Кучма не ворушився, а тоді розплющив очі й підвів голову. Надувши щоки, він понюхав Ліщину і Хізентлай. Нарешті Кучма прошепотів, ще й передражнюючи Кегаара:

– То шо, кінесь панові Звіробою, так?

– Так, – підтвердив Ліщина. – Я хочу допомогти тобі вибратися на сильфлай. Надворі тобі зразу стане краще. Та й нам легше буде почистити тобі рани. Ходім!

Насилу підвівшись, Кучма захитався, але таки вийшов у зруйновані Соти. Там він упав на долівку, перепочив і за другою спробою дістався до Кегаарового тунелю.

– А я вже думав, що він доконав мене, – сказав Кучма. – Віднині я вже не боєць… А ти… твій план таки спрацював, Ліщино? Як ти вибрався з ферми?

– Мене привіз на грудуділі чоловік, – відповів Ліщина.

– А решту шляху ти, певне, летів у повітрі, попахкуючи білою паличкою? – не повірив Кучма.

– Ой! – тільки й мовила Хізентлай, широко розплющивши очі. – Він і справді приїхав додому в грудуділі! Саме таким він мені привидівся тоді – тієї ночі в Ефрафі, коли ти покликав мене до свого лігва! Пам’ятаєш?

– Пам’ятаю, – відповів Кучма. – І ще пам’ятаю, що я тоді на те сказав. Я сказав, щоб ти розповіла про це П’ятому! Ходімо до П’ятого! Якщо він повірить тобі, Ліщино-ра, тоді й я повірю!

50. Епiлог

Збігло півтора місяця. Була середина жовтня. Стояв ясний, погідний вечір. Хоча листя ще не опало з буків і сонце пригрівало, видно було, що широкі простори пагорбів уже перетворюються на зимову пустку. Дедалі менше ставало квітів – більшість рослин уже відцвіла й принесла насіння. Рідко де-не-де задзижчить яка комашина. Стояла пора тихого вирію, коли в тепліші краї подавалося все, що не могло вистояти супроти зими.

Багато людей стверджують, ніби люблять зими, але насправді вони тільки тішаться захищеністю від зими. Для птахів і диких звірів, як і для бідняків, зима – то інша річ. Кролям, як і більшості диких тварин, нелегко перебути зиму. Іноді їм доводиться кілька днів поспіль сидіти під землею, жуючи саму жуйку. Взимку вони частіше хворіють, від холоду стають не такі життєздатні.. А проте в лігвах їхніх може бути затишно й тепло, особливо коли багато вуханів збереться докупи. Взимку вони частіше паруються, ніж пізнього літа чи восени, і найбільша плодючість у кролиць починається з лютого місяця. Випадають і взимку гарні дні, адже сповнені пригод нальоти на городи мають свої незаперечні приваби й чари. А вечорами в норах кролі залюбки розповідають-слухають казки та грають в ігри – крем’яшки абощо…

На вечірньому осонні західного узлісся сиділи Ліщина, П’ятий, Падуб, Срібний і Жовтоцвіт. Тим ефрафанцям, що після облоги лишилися на пагорбі, дозволили приєднатися до колонії, і, хоч спочатку їхнє становище було непевне, бо господарі ставилися до них із неприязню та підозрою, вони зрештою непогано влаштувались – великою мірою завдяки тому, що цього прагнув Ліщина.

П’ятий після тієї страшної ночі майже весь час був на самоті, а коли й бував у товаристві в Сотах чи на сильфлаї, то здебільшого мовчав, думаючи щось своє. Одного вечора, коли П’ятий не прийшов до Сотів послухати казку, Кучма сказав, що П’ятий за ту нічну перемогу заплатив навіть дорожче, ніж він сам. Але при всьому тому П’ятий палко й віддано прихилився до Вільтуріль, своєї кролиці, а вона навчилася розуміти П’ятого.

Недалечко біля дорослих на узліссі гралися четверо кроленят Хізентлай. Тиждень тому їх уперше вивели на попасочку. Мама й собі паслася біля малят, поглядаючи на їхні забавки й час від часу присмиряючи стусанчиком найдужчого, щоб не кривдив менших.

– Хороші дітки у Хізентлай! – сказав Падуб. – Сподіваюсь, що й інші підуть у нас не гірші!

– До кінця зими навряд чи буде багато виводків, – зауважив Ліщина. – Але якісь та будуть!

– Можна сподіватися чого завгодно! – провадив Падуб. – Три виводки восени – хто коли чув про таке? Фрітх не велів кролям паруватися серед літа!

– Але ж Фрітх не велів нам також і воювати! – докинув слово Срібний. – Багато чого у нас ішло останнім часом не за правилами, і все через Звіробоя! От уже хто незмінно чинив супроти природи!

– Правду казав Кучма: Звіробій був зовсім не схожий на кроля! – мовив Падуб. – Він був бойовою твариною, лютим, як пацюк чи собака. Він бився, бо йому страшніше було втекти, ніж стати до бою. Звісно, він був хоробрий, але ж хоробрість не в кролячій природі, і вона ж повинна була неодмінно привести його до згуби. Йому ще б трошки, і він став би еліль елілем!

– Знаєте, а він таки не загинув! – випалив Жовтоцвіт. – Чи хтось бачив його труп? Ніхто! Його неможливо вбити! Він допоміг нашим кролям стати більшими, дужчими, кмітливішими, ніж вони були доти! Знаю, ми дорого за це заплатили. Дехто з нас пожертвував за це своїм життям. Але то були недаремні жертви! Це щось та значило – почуватися ефрафанцями! Вперше за всі часи кролі перестали боязко втікати – нас боялись елілі! І все це ми завдячуємо Звіробоєві, тільки йому! Тільки далеко було нам усім до нашого генерала… Повірте моєму слову: він десь пішов і заснував нову колонію!

– Ні, не кажи, Жовтоцвіте, що вам було далеко до вашого генерала! – заперечив він. – Ви старалися, робили все, що було у ваших силах і навіть більше. А скільки всього корисного ми навчилися від вас!.. Що ж до Ефрафи, то я чув, що Горицвіт там трохи поміняв порядки, й колонія процвітає. І ще що я вам скажу: на весну, якщо не помиляюсь, у нас тут буде більше кролів, ніж треба, щоб жилося зручно й затишно. Я підохочу декого з молодняка піти й заснувати нову колонію посередині між нашим пагорбом та Ефрафою. Гадаю, що й Горицвіт залюбки пошле туди кількох своїх кролів. Чом би тобі, Жовтоцвіте, не очолити тієї нової, зібраної колонії? Ти якраз підходящий хлопець для такого діла!

– А не важко буде це владнати? – спитав Падуб.

– Ми все легко владнаємо, хай тільки прилетить Кегаар! – сказав Ліщина, неквапливо вертаючись разом з усіма до нір. – Скоро почнуться бурі на тій його Великій Воді, й він не забариться, прибуде до нас. А він донесе вісточку до Горицвіта швидше, ніж найпрудкіший з нас добіжить до залізного дерева!

Кролі вийшли на східне узлісся й тут, на відкритому місці, досі залитому сонцем, побачили трьох кроленят, більших, ніж у Хізентлай; вони сиділи серед високої трави на задніх лапах і слухали напучування величезного кроля – ветерана з напіводірваним вухом, укритого рубцями від носа до хвоста. Був то, звісно, Кучма – капітан дуже вільної та зухвалої Оусли. А кроленята були Конюшинині дітки – здоровенькі, нівроку їм, хлоп’ята.

– Ні, ні, ні, ні! – казав їм Кучма. – Клянусь моїм дзьобом і крильми, так діло не піде! Дивись ти, як тебе звати? Скабіоза! От уяви, що я – кіт і я побачив, як ти наминаєш салату в кутку мого городу. Що я зроблю? Піду собі по межі, махаючи хвостом, га?

– Даруйте, пане, але я ніколи не бачив кота!

– Авжеж, не бачив, – погодився доблесний капітан. – Знайте, хлоп’ята, що кіт – це такий жахливий звір з довгим хвостом. Кіт має хутряний кожушок і настовбурчені вуса, а коли б’ється, то верещить і шипить люто, злістю! І він дуже хитрий! Зрозуміли?

– Зрозуміли, пане! Значить, кіт схожий на вас! – відповіло кроленя й запитало чемно – А де ви загубили свого хвоста?

– Хоч вони потроху кепкують з нього, але чого вони тільки не зроблять заради нього! – зауважив Срібний.

Падуб і Жовтоцвіт полізли в йору, а Срібний і Ліщина знов вийшли на осоння.

– Так само і всі ми, – додав Ліщина. – Коли б він не вистояв тоді, собака нічого б нам не поміг! Звіробій із своєю зграєю доти вже кінчали б розправу.

– Так, Кучма здолав Звіробоя в чесному бою ще до появи пса! – сказав Срібний. – Він – справжній герой!

– Ходім глянемо, як посуваються справи у копачів зимового великого лігва! – запропонував Ліщина. – Буде воно ой як потрібне нам, коли настануть холода! Бо та дірка в стелі Сотів стримить як болячка. Колись вона, певне, затягнеться, а поки що так заважає!

– А он і копачі йдуть назустріч! – мовив Срібний.

І справді з-за пагорка вискочили Чашечка й Дзвіночок. Жартун так і застрочив віршем:

 
Ага, ага, Ліщино-ра!
Готова вже у нас нора!
В ній ні жучка, ні черв’ячка,
Ні слимачка, ні павучка!
У ній ми взимку як заляжем…
 

– За нору вам спасибі скажем! – докінчив Ліщина. – А чи добре заховані входи-виходи?

– Як сама Ефрафа, незгірш! – запевнив Дзвіночок. – Та ось я приніс вам у лапах один тунельчик на перевірку! Ви нічого не бачите, адже так? Значить, чудово замасковано!.. А ви тільки гляньте он на Кучму з молодняком! Знаєте, коли б він оце зараз подався знов до Ефрафи, там би зроду не придумали, до якої мітки його приставити! Всі ефрафанські мітки на ньому!

– Ходіть із нами на вечірню сторону гаю, Ліщино-ра! – попросив Чашечка. – Ми вискочили раніше, щоб прихопити трохи сонця!

– Гаразд, – добродушно погодився Ліщина.

– Гайда до тієї виямки, де ми знайшли колись Кегаара! – запропонував Срібний. – Там затишно, вітер не задуває. Пам’ятаєш, Ліщино, як Кегаар тоді намагався проколоти нас своїм дзьобом?

– А яких черв’яків ми йому носили! – підхопив Дзвіночок.

Підійшовши ближче до виямки, почули, що там хтось є. Хтось їх випередив!

– Ану, підкрадьмося тихенько – чи помітять нас? – запропонував Срібний. – Нумо як Горицвіт!

Вони наблизилися покрадьки, тримаючись навітряної сторони. Зазирнувши за край, побачили там Вільтуріль із чотирма кроленятами. Малі грілись на сонечку, а мати розповідала їм казку.

– …Отож перепливли вони річку, й повів Ель-аграйра своє плем’я поночі диким та пустельним краєм. Декому було страшно, але Ель-аграйра знав дорогу й над ранок вивів їх на гарні зелені поля з чудовою смачною травою. І тут вони натрапили на зачаровану колонію. Всі кролі в ній перебували під владою Темної Сили. Вони носили блискучі нашийники й виспівували, мов пташки. Та хоч виглядали вони такими красивими, а в серцях їхніх були пітьма й тхарн. І тоді кролі Ель-аграйри сказали: «Перед нами чудесні кролі принца Райдуги! Вони й самі як принци! Коло них ми теж поробимося принцами!»

Вільтуріль підвела голову й побачила нових слухачів. Вона хвилину помовчала, а тоді повела далі:

– Але Фрітх явився Трусь-трусеві уві сні й застеріг його, що та колонія зачарована. Трусь-трусь розповів свій сон Ель-аграйрі, і той почав рити землю, щоб викопати Темну Силу. Глибоко він рив і тяжко намучився, але таки знайшов ті лихі чари й витяг їх нагору з нори. Кролі злякались і порозбігалися, а Темна Лиха Сила обернулася великим пацюком і кинулася на Ель-аграйру. Ель-аграйра довго бився і таки переміг, притис того великого пацюка кігтями до землі. Тоді пацюк обернувся великим білим птахом, який поблагословив Ель-аграйру…

– Десь я начебто вже чув цю казку, – пробурмотів Ліщина. – От тільки не пригадаю де.

Дзвіночок сів і почухав шию задньою лапою. На те чухання кроленята обернулись і всі разом кинулися з виямки, почали дертися на Ліщину, попискуючи:

– Ліщина-ра! Ліщина-ра!

– Ану, вгамуйтеся! – сказав Ліщина, розганяючи малих стусанчиками. – Я прийшов зовсім не для того, щоб битися з юрбою таких нікчем, як ви. Краще дослухаймо казку до кінця!

– Але сюди їде чоловік на коні, Ліщино-ра! – сказало одне кроленя. – Треба тікати в гай!

– Звідки ти це взяв? – здивувався Ліщина. – Я нічого не чую!

– Я сам не знаю звідки, Ліщино-ра! – відповіло воно. – Тільки я певен, що не помиляюсь!

Вони трохи почекали, й червоне сонце опустилося ще нижче. Вільтуріль уже хотіла продовжити казку, як почувся тупіт копит і на заході з’явився вершник.

– Він їде мимо й не зачепить нас, – мовив Срібний. – А ти чудний хлопець, малий Треаре! Було так далеко, а ти почув!

– Такий вже він у нас! – сказала мама Вільтуріль. – Днями він розказав, як виглядає річка, – уві сні побачив. Це йому передалось чуття його тата – П'ятого!

– Чуття П’ятого? – перепитав Ліщина. – Ну, якщо у нас є такі спадкоємці, то можна не боятися за наше майбутнє! Але щось воно холодно стає! Ходімо краще в нору та й дослухаємо казку до кінця в теплі-добрі!

Через кілька хвилин нагорі не зосталось жодного кроля. Сонце зайшло за сусіднім пагорбом, і на потемнілому східному небосхилі проблисли осінні зорі.

А під землею продовжували розповідати казку…

«І що ж трапилося насамкінець?» – запитає читач, побувавши з Ліщиною та його товаришами у всіх пригодах і повернувшися з ними нарешті до колонії, яку П’ятий вимріяв для них що в сендлфордських полях. Мудрий містер Локлі стверджує, що дикі кролі живуть два-три роки. Він-бо все-все знає про кролів, але Ліщина таки прожив довше – кілька гарних літ, як кажуть у тих краях, і добре вивчив, як виглядають пагорби, коли весна приходить на зміну зимі, зима – на зміну осені, а тоді знов приходить весна…

Колонія жила в щасті й мирі, й так само щасливо зажила нова колонія біля Цезаревого Пояса, яку склали наполовину вотершипці й наполовину ефрафанці – та сама колонія, що її замислив Ліщина того страшного вечора, коли, намагаючись попри все врятувати своїх друзів, він був вирушив на переговори з генералом Звіробоєм. Першим Головним Кролем нової колонії став Жовтоцвіт, який запросив до себе радниками Суницю й Жостіра; він відмовився від системи міток і тільки вряди-годи посилав кролів у Великий Патруль. Горицвіт залюбки погодився прислати частину кролів з Ефрафи, й перший загін переселенців повів капітан Гравілат.

Генерала Звіробоя так більше ніхто й не бачив. Але й справді, як казав Жовтоцвіт, ніхто ж ніде не бачив його трупа, то зрештою могло й статись, що той незвичайний кріль таки забіг десь далеко і жив собі далі своїм лютим життям, усе так само винахідливо побиваючи елілів. Небагато місяців збігло, а вже на Вотершипі ніхто не пам’ятав і не цікавився особливо, чи він сам, а чи його товариш походить від одного або й двох батьків ефрафанців, а чи в його жилах нема й краплі ефрафанської крові. Ліщина такому поворотові справ був тільки радий. Але в колонії часто розказували легенду, що десь там, за пагорбами, живе самотою величезний кріль – велетень, що розганяє елілів, як мишей, а пастися ходить на небо. І, мовляв, коли кролям загрожуватиме велика небезпека, він прийде на поміч і битиметься за тих, хто вшановує його ім’я. А кролячі мами страхають своїх кроленят, що коли ті їх не слухатимуться, то прийде генерал Звіробій і забере їх, – той самий генерал, що доводився двоюрідним братом самому Чорному Кролеві. Отакий був пам’ятник Звіробоєві. Знав би він, що така зосталася по ньому пам’ять, то, мабуть, неабияк тим би втішився.

Одного холодного вітряного ранку в березні (вже й не скажу, котра то була весна) Ліщина дрімав у своєму лігві, то прокидаючись, то знову впадаючи в дрімоту. Останнім часом він рідко виходив нагору, бо дуже став мерзлякуватий, та й нюх і ноги були вже не ті, що колись. Снилась йому всяка всячина – щось про дощ і бузиновий цвіт, коли це він прокинувся і відчув, що біля нього тихенько лежить якийсь інший кріль. Певно, хтось із молодиків прийшов спитати поради. Хоча вартовий, що надворі охороняв вхід до його нори, мав би спочатку попередити його, Ліщину, а тоді вже впускати гостя. Та дарма! – подумав Ліщина. Він підвів голову й спитав:

– Ти хочеш поговорити зі мною?

– Так, саме для цього я й прийшов! – відповів гість. – Адже ти знаєш мене, чи не так?

– Авжеж, знаю, – сказав Ліщина, сподіваючись, що за мить пригадає гостеве ім’я. І тоді побачив, що гостеві очі в пітьмі лігва ледь мерехтять срібним світлом. – Так, мій повелителю! – мовив він. – Так, я знаю тебе!

– Останнім часом тебе змагає втома, – сказав гість, – але я можу цьому зарадити. Я прийшов спитати тебе: чи не хотів би ти пристати до моєї Оусли? Ми будемо раді тобі! У нас тобі сподобається! Ти готовий? То й ходімо!

Вони вийшли нагору повз молодого вартового, що не звернув на гостя ніякісінької уваги. Світило сонце, й кілька кролів та кролиць, попри холод, вийшли на сильфлай. Тут Ліщині здалося, що тіло більш йому не потрібне, й він лишив його на краю канави, але ще спинився на мить – глянути на своїх кролів та трохи звикнути до предивного відчуття, ніби сила й спритність невичерпно переливаються з нього в їхні молоді тіла.

– Не потерпай за них! – сказав його супутник. – Усе в них буде гаразд і в тисяч їм подібних. Ходім зі мною, і ти побачиш і зрозумієш, що я хотів цим сказати!

І одним дужим стрибком опинився на вершині пагорка. Ліщина не відстав від нього. Разом вони легко подалися через гай, де вже розпукувалися первоцвіти.