Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

– То ви кинули їх напризволяще?

– Скоро ними призволятимуться коти, – зло пожартував Кучма.

– Нащо ж ви їх покинули?

– Вони не хотіли зрушити з місця! Ще й до того, як загавкав пес, ми нічого не могли з ними вдіяти.

– Пес прив’язаний? – спитав Ліщина.

– Він-то прив'язаний! Але який кріль не кинеться тікати, опинившись за два кроки від розлюченого пса, хай він буде й на прив’язку!

– Це правда, – погодився Ліщина. – Ти творив чудеса, Кучмо! Мені вже розказали, як ти дав чосу тій кішці! Ну, а зараз – я сподіваюсь, що ти з Ожиною, Веронікою і. Козельцем доведеш цих двох кролів до колонії? Може, вам доведеться добиратися цілу ніч. Ви вже будьте з ними терплячі, бо швидко вони не побіжать. А ти, Кульбабо, підеш зі мною.

– Куди, Ліщино-ра? – спитав Кульбаба.

– Забрати і тих двох! – пояснив Ліщина. – Ти з усіх найпрудкіший, то й ризик для тебе найменший. Ну ж бо, Кучмо, не зволікай, прошу тебе! Веди всіх у колонію! До завтра!

І не встиг Кучма відповісти, як він щез під в’язами. Кульбаба невпевнено глянув на Кучму.

– Ти збираєшся виконувати наказ? – сердито спитав його Кучма.

– А ти? – перепитав Кульбаба.

Кучмі в одну мить стало ясно, що коли він не виконає негайно розпорядження Ліщини, настане цілковитий безлад. Тож він, на гаючись більше, повів своїх п’ятьох кролів униз по схилу. А Кульбаба кинувся слідом за Ліщиною на подвір’я садиби.

Скрадаючись попід коморою, він почув, як Ліщина умовляє Копичку. Вона і Лавр там і сиділи, де їх залишили Кучма й Кульбаба. Пес вернувся у свою будку, але не заснув – пильнував далі. Кульбаба обережно вийшов з густої тіні й наблизився до Ліщини.

– А я тут гомоню з Копичкою, – сказав Ліщина. – Хочу пояснити їй, що йти нам недалеко. Може, ти спробуєш умовити Лавра?

Він намагався говорити веселим голосом, але Кульбаба помітив, які в нього широко розплющені очі, як легенько тремтять передні лапи. Тут і Кульбаба завважив щось дивне – чомусь серед ночі посвітлішало! І якесь ніби гурчання долинуло здалека. Може, коти? Він озирнувся і побачив: обидві кішки сиділи, припавши до землі перед будинком. Може, вони через Кучму боялися підступити ближче, але ж і забратися геть не хотіли. Дивлячись на них, Кульбаба відчув раптом крижаний стиск жаху.

– Ліщино! – прошепотів він. – Глянь на котів! Великий Фрітху, чому їхні очі так світяться зеленим світлом?

Ліщина швидко звівся на задні лапи, й Кульбаба сахнувся від нього – Ліщинині очі зажевріли в темряві, мов дві жарини! Тієї миті дивне гурчання раптом погучнішало, заглушивши шелест нічного вітерцю у верховітті в’язів. І враз усіх чотирьох кролів мов паралізувало сліпуче світло – неначе сонце зненацька вдарило їм у вічі з-за хмари. Це страшне сяйво притлумило всі їхні природні інстинкти. Загавкав і замовк пес. Кульбаба хотів тікати, але не міг. Це жахливе світло немовби проникало в самісінький його мозок!

Автомашина з засвіченими фарами під’їхала доріжкою і зупинилася в колі в’язів.

– Глянь, кролі нашої Люсі повтікали!

– Треба швиденько їх половити! Не вимикай світла!

Звуки людських голосів долинали звідкілясь із-за того немилосердного світла. Вони привели Ліщину до тями. Він нічого не бачив, але зрозумів, що ні слух, ні нюх його поки що не підводять. Він заплющив очі й зразу збагнув, де перебуває.

– Кульбабо, Копичко! Заплющіть очі й бігом за мною! – скомандував він і кинувся до комори. Через хвилину його ніс почув запах лишайників і холодну вологу кам’яного фундаменту. Він був уже під коморою. Поруч присів Кульбаба, а трохи далі – Копичка. За рогом зарипіли підошви.

– Он вони! Зайди ззаду!

– Далеко не забіжать!

– Та лови, кажу!

Ліщина скочив до Копички й сказав:

– Боюсь, нам доведеться залишити Лавра! Біжи за мною!

Попід високою підлогою комори вони проскочили до в’язів. Голоси людей зосталися позаду.

– Може, все-таки залишимо її, Ліщино-ра? – спитав Кульбаба. – Зрештою, люди нічого лихого їй не зроблять! Вони ж піймали Лавра і просто віднесли його до клітки.

– Був би це кріль, я б не сперечався! – відповів Ліщина. – Але ж це кролиця, і ми прийшли сюди по кролиць!

Скоро кролі вчули запах запалених білих паличок і почули голоси обох чоловіків, що верталися на подвір’я. Забряжчав метал – люди порпалися в машині. Той брязкіт ніби пробудив Копичку.

– Я не хочу назад до клітки! – сказала вона.

– Правда? – перепитав Кульбаба.

– Так! Я йду з вами.

Кульбаба негайно рушив до живоплоту. Але тільки пролізши попід кущами й добігши до канави, він збагнув, що це не та канава, якою вони прийшли. Та була по той бік стежки. Одначе, здавалось, не варто було непокоїтись, адже канава вела вниз, а це було якраз у напрямку колонії.

Ліщина перебіг стежку через кілька секунд після Кульбаби й Копички. Він чув, як люди відійшли від свого грудуділя. Коли він вискочив на край канави, на нього впало світло ліхтарика, й люди побачили його червоні очі й білий хвіст.

– Глянь, там дикий кріль!

– Ага, значить, і наші недалеко. Не треба стріляти, чуєш? Краще наших пошукаймо!

Ліщина наздогнав Кульбабу й Копичку в канаві.

– Біжи швидше, якщо можеш! – попросив він Копичку. – Люди вже близько!

– Далі канава засипана! Нам доведеться вилізти з канави на видноту, щоб іти далі! – сказав Кульбаба.

Ліщина понюхав те, що було попереду. Зразу ж за ведмежиною, канава була засипана землею, бур’янами і всяким сміттям. Їм треба було вибігати на відкриту місцевість! А люди наближалися, і промінь ліхтарика нишпорив по живоплоту, блискав по ведмежині понад їхніми головами. За кілька метрів від того місця, де заховалися кролі, земля задвигтіла від важкої ходи. Ліщина обернувся до Кульбаби.

– Слухай! Я зараз побіжу до протилежної канави, і люди помітять мене. Вони, я певен, спробують засліпити мене своїм світлом. Тим часом ви з Копичкою вискакуйте з канави й мчіть просто до повітки з буряками! Сховайтесь там і ждіть мене! Все!

Для суперечок не було часу. Наступної миті Ліщина вискочив із канави майже з-під ніг двох чоловіків і помчав полем.

– Он він!

– Засліпи його!

Кульбаба й Копичка вилізли на край канави й побігли стежкою. Ліщина, переслідуваний променем ліхтарика, вже був майже добіг до протилежної канави, коли зненацька відчув сильний удар по задній лапі й гострий, пекучий біль у боці. Через мить почув звук пострілу. Летючи перевертом у кропиву на дні канави, виразно пригадав запах бобового цвіту при вечірній заграві. Аби ж то знаття, що в людей рушниця!

Ліщина поповз по заростях кропиви, волочачи за собою поранену лапу. За хвилину над ним з’являться люди з ліхтариком і заберуть його. Спотикаючись, він заспішив на трьох попід внутрішньою стіною канави, відчуваючи, як кров заливає лапу. Раптом його ніс уловив якийсь наче протяг, дух сирості й гнилизни; біля самого його вуха гучно зашептала порожнеча. Значить, він дістався до отвору якогось водостоку. Перед ним був гладенький холодний тунель, трохи вужчий за кролячу нору, але все ж досить широкий. Прищуливши вуха й притиснувшись животом до мокрого дна, він проліз в отвір, штовхаючи перед собою купку рідкої грязюки. Почувши, що тупотіння наближається, завмер, затамувавши подих.

– Чи ж не промазав ти, Джоне?

– Точно попав! Он бачиш кров?

– Ну, це ще нічого не значить. Хоч і поранений, а мабуть, дмухнув він до лісу.

– Десь він тут, у кропиві… Ні, таки нема!

– Ну, то й нічого товктися тут до ранку! Нам би половити наших, що повилазили з клітки! І треба ж було тобі бахкати з тої пукавки! Вони й сипонули врозтіч з переляку. А пораненого пошукаєш завтра, якщо він десь тут.

Знов запала тиша, але Ліщина так і лишився лежати в шепітливій прохолоді тунелю. Крижана втома скувала його, й він поринув у дрімотне заціпеніння, відчуваючи тільки ниючий біль. Через якийсь час тоненька цівка крові закрапотіла в порожню, стоптану людськими черевиками канаву.

Кучма саме лежав у соломі поруч Ожини, коли метрів за двісті від повітки пролунав постріл. Інстинкт – тікати! – підкинув його, мов пружина, але Кучма тут-таки схаменувся і звелів кролям:

– Не бігти! Тікати нікуди! Поблизу немає нір!

– Треба тікати далі від рушниці! – мовив Ожина, повертаючи білками витріщених очей.

– Стійте! – звелів Кучма, дослухаючись. – Наші біжать, униз стежкою! Чуєте?

– Я чую, що біжать тільки двоє кролів, – сказав, помовчавши, Ожина. – І один з них біжить з останніх сил.

Вони перезирнулись і стали чекати. Тоді Кучма знов підвівся:

– Всі лишайтеся на місці! Я приведу їх.

Край стежки він побачив Кульбабу. Той умовляв виснажену Копичку, яка припадала на одну лапу.

– Швидко сюди! – сказав Кучма. – Ради Фрітха, де Ліщина?

– Люди застрелили його! – видихнув Кульбаба.

Вони приєдналися до решти п’ятьох у повітці, й Кульбаба заговорив, не чекаючи запитань:

– Люди застрелили Ліщину! Спочатку вони спіймали Лавра й знов посадили його в клітку, а тоді прийшли по нас. Нас троє опинилося в канаві, з якої не було виходу. Ліщина сказав, що вибіжить, щоб відвернути від нас увагу людей і дати нам утекти. І побіг до іншої канави. Але хто ж знав, що ті люди з рушницею?!

– А ти певен, що Ліщина вбитий? – спитав Вероніка.

– Я не бачив, щоб у нього влучили, але стріляли зблизька!

– Треба почекати, – сказав Кучма.

Вони довго чекали. Нарешті Ожина й Кучма обережно пішли вгору стежкою. Вони дійшли до канави, побачили, що земля на її дні затоптана черевиками й забризкана кров’ю, і вернулися до всіх.

Дорога додому зайняла кілька тяжких годин. Троє хатніх кролів кульгали й насилу повзли вперед. Коли нарешті вони добулися до підніжжя пагорба, Кучма звелів Ожині, Вероніці й Козельцю йти в колонію, а сам зостався з трьома хатніми кролями в долині, щоб дати їм перепочити. Ожина, Вероніка й Козелець підійшли до букового лісу, як засіріло небо на сході, й назустріч їм по мокрій траві кинувся якийсь кріль. Це був П’ятий.

Ожина зупинився, а Вероніка й Козелець мовчки пройшли до нір.

– П’ятий, – сказав Ожина. – У нас погані вісті! Ліщина…

– Я знаю, – перепинив його П'ятий. – Я все знаю!

– Звідкіля? – вражено перепитав Ожина.

– Щойно, як ви підходили сюди по траві, я побачив позад вас четвертого кроля, – тихо мовив П’ятий. – Він кульгав і весь був залитий кров’ю. Я побіг до вас, щоб довідатися, хто це, і тут з’ясувалось, що вас тільки троє і ви йдете рядом.

І він задивився на долину, мовби все ще шукав очима закривавленого кроля, що розтав у ранковій імлі. Ожина мовчав, і тоді П’ятий спитав його:

– Що ж скоїлось?

Коли Ожина все йому розповів, П’ятий вернувся до колонії і забився у свою порожню нору. Згодом Кучма привів хатніх кролів і негайно скликав усіх до Сотів на збори. П’ятий не з’явився.

Новим кролям випала така сумна зустріч. Навіть Дзвіночок не спромігся бодай на одне веселе слово. Кульбаба карався думкою, що міг не пустити Ліщину, побігти замість нього від канави до канави. Збори закінчилися понурим мовчанням.

А пізніше того самого ранку до колонії прикульгав Падуб із своїм загоном. Із трьох його товаришів тільки Срібний був неушкоджений і тримався бадьоро. У Жостіра була рана на писку, а Суниця весь дрижав і здавався хворим од виснаження. Посли не привели з собою жодної кролиці.

26. СОН П’ЯТОГО

П’ятий лежав на долівці у своєму лігві. Надворі на пагорбах панував ясний, спекотний полудень. П’ятий то засинав неспокійним сном, то прокидався. Вся волога в норі випарувалась, і зі стелі сипались струминки сухої землі. Одна струминка сипонула йому на голову, I спросоння він прожогом вискочив з нори, а тоді отямився й вернувся назад. Прокидаючись, він щоразу згадував про смерть Ліщини й щоразу переживав страшний здогад, який пронизав його, коли перед його очима тінь кульгавого кроля розтала в ранковому світлі. Де ж той кріль зараз? Куди він подівся? П’ятий спробував пройти за ним плутаними стежками своїх думок через холодний, зарошений шпиль у сповиту ранковою млою долину…

Туман клубочився довкола П’ятого, але він уперто продирався крізь зарості кропиви та будяків. Зненацька той кріль, що кульгав попереду, зник. П’ятий зостався на самоті. Йому стало страшно, але звідусіль линули знайомі змалечку звуки й запахи… Це ж те саме поле, де він з’явився на світ! Тільки довкола не було вже літнього буйнотрав’я. П’ятий ішов попід квітучим терном. Ось він перейшов струмок і рушив нагору, до стежки, до того місця, де вони з Ліщиною колись натрапили на дошку з оголошенням. Чи ж та дошка все ще тут? Він боязко підвів очі, але за туманом нічого не було видно. Піднявся ще вище й раптом побачив нагорі чоловіка, який порався коло купи знарядь: там була лопата, мотузка й ще якісь дрібніші речі, призначення яких він не знав. Дошка з оголошенням лежала на землі, але вона, здавалось, поменшала й кріпилася тепер до одного довгого чотиригранного стовпця із загостреним вільним кінцем, щоб легше було забити в землю. Біла поверхня дошки була так само біла й покрита гострокутними чорними паличками. П’ятий, вагаючись, вийшов нагору й став біля самого чоловіка. Той, нагнувшись, зазирав у глибоку вузьку нору. Чоловік повернув голову до П’ятого. Обличчя його сяяло добродушністю, яку може показати своїй жертві казковий велет-людожер, поки вважає, що ще не настала пора вбити жертву й з’їсти.

«Як ти думаєш, що я роблю, га?» – спитав він П'ятого. «І що ж ви робите?» – тремтячи від страху, перепитав П’ятий. «А ставлю ось цю дошку, – відповів чоловік. – І ти хотів би знати, для чого?» – «Так!» – прошепотів П’ятий. «Це для твого друзяки Ліщини! – пояснив чоловік. – Нам треба вивісити про нього оголошення. А що говориться в тому оголошенні, як ти думаєш?» – «Не знаю! Хіба дошки можуть говорити?» – спитав П’ятий. «Можуть, ще й як! – відповів чоловік. – Отож-бо й є, що ми знаємо більше за вас. Ось чому вбиваємо вас, коли маємо охоту. А зараз, якщо хочеш, то поглянь на цю дошку – може, й справді знатимеш більше!»

Крізь мертвотно-сизий туман П’ятий задивився на дошку. І враз чорні палички замигтіли на білій поверхні, попідводили свої гострі клинцюваті голівки й залящали водно, наче виводок малих ласиць. Їхні жорстокі й знущальні голоси долинали до нього немов здалеку, немовби вуха йому засипало піском. «На згадку про Ліщину-ра! На честь Ліщини-ра! На пам’ять про Ліщину-ра! Ха-ха-ха-ха!»

«Ну, тепер ти втямив? – спитав П’ятого чоловік. – Треба тільки забити цього кілка в землю, і тоді я повішу на ньому ту Личину чи Ліщину. Як вішають злодюжку-сойку чи старого горностая. Отак візьму й повішу!» – «Ні, не треба! Не робіть цього!» – закричав П’ятий. «Та от заковика: я його ніяк не дістану! – провадив чоловік. – Тому й повісити не можу. Бо він заліз у цю кляту нору, ось куди він заліз! Заліз, коли я все вже наготував!»

П’ятий підповз до самісіньких чобіт чоловіка і зазирнув у нору чи то в яму. Вона була округла. Округлим колодязем, складеним із випаленої глини, вона прямовисно йшла в глиб землі. П’ятий покликав: «Ліщино! Ліщино!» Там, глибоко-глибоко, щось ворухнулось. Він хотів ще гукнути, але тут чоловік нагнувся і вдарив його по голові межи вух!..

П’ятий борсався в густій хмарі м’якої, мов пил, землі. І хтось примовляв:

– Спокійно, П’ятий, спокійно!

Він сів на задні лапи. Йому так засипало піском очі, вуха й ніздрі, що він втратив на хвилину нюх. Він обтрусився і спитав:

– Хто тут?

– Це я, Ожина! Прийшов перевідати тебе. Все гаразд! Просто на тебе впало трохи землі зі стелі, от і все. Сьогодні по всіх норах сиплеться земля зі стель, це від спекоти! Але, може, й добре, що тебе розбудило, бо тобі щось погане снилось: ти молотив лапами й гукав Ліщину! П’ятий, бідолашко! Треба якось перенести це страшне горе. Всі ми колись перестанемо бігати…

– Скажи: зараз вечір? – спитав П’ятий.

– Ні, ще не вечір, але вже далеко після ні-Фрітха. Знаєш, Падуб вернувся із своїм загоном! Суниця ледь живий, і вони не привели жодної кролиці! Погано, дуже погано! Падуб досі спить – такий знеможений. Пообіцяв, що все розповість нам увечері. Коли ми сказали йому про сердешного Ліщину… П’ятий, ти ж не слухаєш!

– Ожино, ти пам’ятаєш те місце, де підстрелили Ліщину?

– Авжеж! Ми з Кучмою, перш ніж рушити звідти, ходили й оглянули канаву. Але невже ти…

– Міг би ти повести мене туди?

– Вернутися туди? Ні, ні! Це ж далеко, П’ятий, та ця жахлива спекота, і ризик… Тільки зажуришся тяжко, та й усе!

– Ліщина не загинув! – твердо мовив П’ятий.

– Але ж люди його забрали! П’ятий, я бачив кров!

– Але ти не бачив його мертвого! Ожино, уволь мою волю!

– Ти забагато просиш.

– Тоді я піду сам-один. Знай: я прошу тебе піти рятувати Ліщину!

Нарешті Ожина дуже неохоче поступився, і вони рушили вниз по схилу. П’ятий біг так швидко, наче тікав до укриття. Знов і знов він підганяв Ожину. Під палючим промінням сонця поля були зовсім пустельні: все живе, що було більше за муху, поховалося від спеки. Коли вони дійшли до повіток, Ожина почав розповідати, як вони з Кучмою ходили шукати Ліщину, але П’ятий урвав його:

– Я знаю, що тут треба піднятися вгору, але ти покажи мені ту саму канаву!

В’язи не шелестіли – хоч би один листочок ворухнувся. Ожина привів П’ятого до канави, де похилилась потоптана кропива, і малий сів серед того потопту, нюхаючи та роззираючись довкола. Ожина зажурено тільки дивився на нього. Нарешті П’ятий поволі подибав по дну канави. Навколо його вух роїлися комахи. Раптом з-під його ніг злетіла вгору хмарка мух – вони сиділи на якомусь камені. Але ні, то був не камінь! Гладеньке, округле – край цегляної труби! Внизу коричневого отвору водостоку чорніла підсохла струминка крові – і то була кров кроля.

– Клята нора! – прошепотів П’ятий. – Ось вона, клята нора!

Він заглянув досередини. Там лежав кріль! Запах підказав йому це зразу. П’ятий почув слабеньке биття кролячого серця – в порожній трубі водостоку його підсилювала гучна луна.

– Ліщино! – покликав П’ятий.

Ожина одним скоком опинився поруч.

– Що-що, П’ятий?

– Ліщина лежить у цій норі! І він живий!

27. «Я САМ НЕ ПОВІРИВ БИ, КОЛИ Б НЕ ПОБУВАВ ТАМ»

Кучма й Падуб сиділи в Сотах, чекаючи, поки зберуться всі на збори – другі збори, відколи вони втратили Ліщину. Прохолода будила кролів, і. вони один за одним покидали свої лігва і йшли вниз до Сотів. Усі були пригнічені, сповнені сумнівів. Доля відвернулася від них. Ліщина загинув, а Падуб не привів жодної кролиці…

Кучма послав Жолудя подивитися по норах, чи не прийде ще хто-небудь. Жолудь повернувся і доповів, що Суниця надто хворий, а Ожини й П'ятого ніде не видно.

– Даймо П’ятому спокій, – сказав Кучма. – Йому, бідоласі, краще якийсь час побути на самоті.

– Але ж і в лігві його немає! – додав Жолудь.

– Дарма! – мовив Кучма. А сам задумався: «П’ятий і Ожина? Невже вони покинули колонію, нікому нічого не сказавши? Що ж буде, коли про це довідається решта?..»

Цієї миті заговорив Падуб, і всі розмови припинились.

– Ми всі розуміємо, в якому нелегкому становищі опинилась наша колонія, – почав Падуб. – Мабуть, найближчим часом нам доведеться поговорити про те, як бути далі. Але спочатку я мушу розповісти вам, як воно так склалось, що четверо нас: Срібний, Жостір, Суниця і я – повернулися додому без кролиць. Коли ми вирушали, всім це здавалося простою справою. І ось що ми маємо: один вернувся хворий, другий – поранений, а здобутку – ніякого. Ви, певне, дивуєтеся чому?

– Ніхто ні в чому не винуватить тебе, Падубе! – сказав Кучма.

– Не знаю, наскільки я винен чи ні, – відповів Падуб. – Це ви скажете мені, коли вислухаєте мою розповідь.

Того ранку, коли ми вирушили, стояла добра погода для мандрівників-глессілів. Ми не поспішали, сподіваючись, що прохолода триватиме довго. Там, де кінчається цей ліс, є неподалік ферма, і, хоч о такій ранній порі там не вештались люди, я не захотів іти повз ферму. Ішли ми все по узвишшях, по вечірній стороні. Не поспішали, часто зупинялись – я остерігався наскочити на елілів. Я певен, що той край кишить горностаями й лисицями.

Близько ні-Фрітха путівець вивів нас до смуги ріденького лісу. Дивні ліси на цих пагорбах. Той ліс був не густіший за наш буковий гай, але тягся, скільки видно було, прямісінькою смугою в обидва боки. Не люблю я цих прямих ліній – їх роблять люди! І, звісно ж, попід цим лісом бігла дорога. Дуже тиха дорога, але все одно мені не хотілося там огинатись, тож ми перейшли той ліс і дорогу. Там, у полях за лісом, і знайшов нас Кегаар, порадивши нам змінити трохи напрямок руху. Він сказав, що ми пройшли половину відстані. І я вирішив, що пора нам пошукати пристанища на ніч. Ми вирили невеличкі вигрібанки на дні якоїсь ями, добре попаслись і щасливо перебули ніч.

Уранці зірвався холодний вітер, тож ми пересиділи в тих вигрібанках до ні-Фрітха. Потім вигодинилось, і ми подалися вперед по росі. Надвечір здибали якогось зайця. Я спитав його, чи не знає він, де тут поблизу розташована велика кроляча колонія.

«Ефрафа? – перепитав він. – Невже ви йдете в Ефрафу?» – «Може бути, якщо вона так називається», – відповів я. «А ви знаєте, що це за колонія?» – «Ні, не знаємо, але хочемо знати, де вона!» – «Ну, тоді ось вам моя порада: беріть ноги на плечі й тікайте, не оглядаючись!» – сказав заєць і помчав далі.

Я саме розмірковував, що б це могло означати, коли на пагорку перед нами виросли три кролі – достоту, як я прийшов був арештувати тебе, Кучмо, тієї ночі, – й один із них сказав: «Покажіть ваші мітки!» – «Які мітки? Я нічого не розумію», – відповів я. «Отже, ви не з Ефрафи?» – «Ні, ми не з Ефрафи, але йдемо туди». – «Ідіть за нами!» – наказав він. Ані спитав, чи здалеку ми йдемо, чи не промокли, ані ще щось подібне, як завжди вітаються-знайомляться кролі. Отож ці троє повели нас схилом наниз, і так ми опинилися в Ефрафі, як вони називають свою колонію. І ось що я вам скажу: ми супроти них – купка задрипаних, сонливих заброд!

Це величезна колонія, багато більша за колишню нашу, де головував Треара. Найдужче всі вони бояться одного: коли б люди не натрапили на їхню колонію та не заразили білою сліпотою. Все життя у них підпорядковане одній меті: щоб ніхто не здогадався про існування колонії. Нори всі замасковані, й солдати Оусли всякчас командують усіма кролями. В їхній колонії ніхто не владний розпоряджатися своїм життям. Натомість вони мають відносну безпеку й охорону, якщо тільки варто платити за неї такою дорогою ціною.

Крім Оусли, у них є так звана Рада, і кожен член Ради має свій якийсь обов’язок. Один відповідає за харчування, інший – за маскування, ще інший – за відтворення потомства тощо. Рядові кролі не мають права перебувати на поверхні в неналежний час. Одночасно вся колонія не повинна пастися на поверхні – пасуться вони по черзі, змінами. Як тільки народжується кріль, на ньому ставлять мітку. Я бачив їх – це рубці від глибоких укусів! Ставлять мітки під підборіддям, на стегні й на передній лапі. Відтоді все життя, скільки житиме кріль, видно буде, до якої він належить мітки. На пашу можна вийти лише в час, визначений для твоєї мітки.

– І хто ж не пустив би мене попастись тоді, коли мені хочеться? – прогарчав Кучма.

– Оусла – ось хто! Це в них найстрашніше! Я сам не повірив би, коли б не побував там. За Головного у них кріль на ім’я Звіробій. Вони називають його генералом. Про нього я розповім трохи далі… Безпосередньо йому підлягають капітани, кожен з яких командує «міткою» – гуртом однаково позначених кролів. Капітанові підлягають офіцери й солдати. В будь-яку пору дня й ночі на поверхні вартує-патрулює та чи та «мітка». Якщо десь поблизу з’явиться людина, вартові завчасу подають сигнал усім ховатися під землю. До вітру там можна ходити лише в певних місцях – у канавах, а буруб'яшки треба загрібати. Якщо солдати здибають когось на поверхні в неналежний час, вони вимагають, щоб порушник показав свою мітку. Фрітх один знає, яка буде кара, коли бідолаха не зуміє виправдатись. Буває, що кролі у них цілими днями не бачать Фрітхового лиця. Якщо «мітці» випадає іти на сильфлай вночі, то пасуться вночі, байдуже, чи там дощ чи холод. Вони позвикали все робити під землею: розмовляти, гратися, паруватись. Якщо чомусь «мітка» не може у свій час піти на сильфлай – ну, наприклад, коли поблизу працює людина, – то це їм справжня біда. Вони пропускають чергу на сьогодні й голодні дожидають черги наступного дня.

– Але ж від такого життя вони, мабуть, робляться і на нормальних кролів несхожі? – спитав Кульбаба.

– Це справді так! – відповів Падуб. – Там більшість може робити тільки те, що їм велено. Вони не бувають за межами Ефрафи, не знають, як пахнуть елілі. Єдина мрія у кожного кроля Ефрафи – потрапити до Оусли заради її пільг. А єдина мрія кожного члена Оусли– потрапити до Ради. Рада має все найкраще. Але до оусланців у них дуже суворі вимоги. Вони по черзі ходять Великим Патрулем – так у них називається обхід околиць дозором. Буває, Великий Патруль кілька днів поспіль ходить по відкритій місцевості. Призначення патруля подвійне: вони розвідують усе, що тільки можна розвідати й заразом солдати проходять школу витривалості, спритності й хитрості. Якщо патруль натрапляє на глессіля, вони його повинні захопити й привести в Ефрафу. А коли глессіль опирається, його вбивають. Це, мовляв, для того, щоб блукач не привертав уваги людей. Коли натраплять на щось нове й підозріле, то доповідають генералові Звіробою, і тоді Рада вирішує, що робити.

– Значить, патруль вас проґавив, коли ви підійшли до колонії? – спитав Дзвіночок.

– Аж ніяк не проґавив! Спочатку патруль натрапив на наш слід, і капітан Горицвіт послав до колонії гінця– скорохода з повідомленням, що троє чи четверо кролів рухаються до Ефрафи з півночі. Захопивши нас, цей Горицвіт привів нас до канави, в якій була цегляна труба, – це і є вхід їхньої колонії. Там капітан Горицвіт передав нас іншому капітанові, а сам вернувся на поверхню, бо строк його патрулювання ще не скінчився. Нас одвели до великої нори й веліли влаштовуватись.

У норі було багато кролів. Слухаючи їхні розмови й розпитуючи їх, я багато чого дізнався. Мені пощастило подружити з однією кролицею на ім’я Хізентлай – Сяй– роса. Я розповів їй про наші труднощі та про те, чого ми сюди прийшли, а вона розповіла нам про Ефрафу. Я сказав їй: «Все це жахливі речі! Невже тут так було споконвіку?» Вона відповіла, що так було не завжди. Мати розповідала їй, що колись колонія була в іншому місці й набагато менша. А тоді прийшов генерал Звіробій, примусив усіх переселитися до Ефрафи і, розробивши цілу систему маскування, вдосконалював її доти, доки безпека ефрафанців стала така гарантована, мов у зірок на небі. «Кролі тут помирають здебільшого від старості, якщо не гинуть від зубів та кігтів Оусли, – сказала вона. – Але найбільша та біда, що колонія нині страшенно перенаселена. Рити нові нори забороняють, а коли й дозволяють, то тільки під наглядом Оусли, вигрібаючи по жмені в день, бо ж, бачте, все треба десь ховати! Більшу частину життя ми нидіємо під землею. Чомусь у нас забагато кролиць, а кролів – замало. Через таку тісноту й препогані умови чимало кролиць не приводять виводків, але й піти геть їм не дозволяють! Днями нас кілька подруг звернулося до Ради з проханням дозволити нам піти й заснувати нову колонію в іншому місці – десь далеко звідси. Але Рада й слухати нас не хотіла. Далі так бути не може – такий лад стає справжнім безладдям. Але краще про це не говорити – страшно й подумати, що буде, як нас почують!»

«Ну, – подумав я, – це звучить обнадійливо! Чого б їм і не задовольнити нашого прохання? Ми ж тільки хочемо забрати з собою кілька кролиць, а кролів нам не треба. Кролиць тут так багато, що їм бракує місця, а ми поведемо їх так далеко, що ніхто з цих ефрафанців ніколи туди й не доходив…»

Трохи перегодом прийшов ще один капітан і звелів нам іти з ним на засідання Ради.

Рада засідала у великій норі. Вона продовгаста й вузькувата, не така вигідна, як наші Соти, бо у них там немає коріння дерев, щоб можна було зробити широку стелю. Нас примусили чекати біля входу, а самі тим часом розбирали всякі свої справи. Адже ми були для них просто «затриманими невідомими»! Крім нас, дожидав своєї черги ще один кріль, якого стерегли вже й не солдати, а поліція Ради. Називають вони ту поліцію Оуслафа. Я в житті своєму не бачив нікого такого переляканого – здавалось, бідолаха от-от збожеволіє від страху. Я поцікавився, в чім його провина, і один із поліцаїв сказав, що цей кріль, Чорнобіль на ім’я, був спійманий при спробі втекти з колонії. Скоро його ввели в нору Ради, й ми чули, як він спочатку намагався виправдатись, а тоді плакав і просив пощади. Одначе це йому не допомогло, бо коли його звідти вивели, обидва його вуха були подерті на стьожки – гірше, ніж оце моє вухо. Нас приголомшило це жахливе покарання, і ми співчутливо його обнюхали, а поліцай сказав: «Нічого його жаліти! Йому ще поталанило, що живого лишили!»

Не встигли ми оговтатись після такого, як нас викликали в нору Ради й підвели до генерала Звіробоя. Мені досі моторошно, як його згадаю. З таким не дуже порозмовляєш! Навряд чи навіть ти, Кучмо, зміг би впоратися з ним. Завбільшки він буде із зайця, і щось у ньому є таке дике, що навіює жах. От ніби кров, поєдинки, вбивства для нього буденна робота. Я гадав, що він почне нас розпитувати, звідки ми та чого прийшли до Ефрафи, але він сказав: «Я ознайомлю вас із правилами нашої колонії. Слухайте мене уважно. Цих правил треба неухильно дотримуватись, а хто їх порушить, той буде жорстоко покараний!»

Я зразу ж заперечив, що тут сталась якась помилка, що ми – посольство іншої колонії, послане в Ефрафу просити дружньої допомоги. І пояснив далі, що нам потрібна лише їхня згода на те, щоб ми умовили кількох кролиць піти з нами до нашої колонії. Коли я договорив, генерал заявив, що про це не може бути й мови. Я додав, що ми б хотіли зостатися в них на день-два, аби спробувати умовити їх перемінити свою думку.

«Та ніде ви не дінетесь – залишитеся! – відказав він. – Але іншої нагоди морочити Раду ви не дістанете – принаймні протягом кількох наступних днів».

Я сказав, що це надто суворе рішення. Адже наше прохання цілком прийнятне. Я тільки розтулив рота, щоб попросити їх подивитися на наше прохання нашими очима, коли один із членів Ради, старезний кріль, перебив мене:

«Вам здається, що ви тут стоїте для того, щоб сперечатися, торгуватися з нами. Але тут ми говоримо вам, що вам слід робити, і то без заперечень!»

Я попросив їх не забувати, що ми представляємо іншу колонію, хоч і меншу за їхню. Ми ж їхні гості. І тільки мовивши ці слова, раптом із жахом збагнув, що ми для них лиш полонені, затримані, чи ще щось таке, хоч би як вони це називали.

Що ще сказати про ту зустріч? Суниця старався як міг допомогти мені. Він дуже добре говорив про порядність і товариськість, природні для тварин.