Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

П’ятий так само сидів під тисом. Відбулася досить бурхлива сцена, під час якої Кучма не стримався і показав деяку грубість. Кінець кінцем Ліщина з Кучмою, коли умовляння не допомогли, просто заштовхали П’ятого у велику нору.

Там уже було чимало кролів, а коли пішов дощ, зібралася вся колонія – і господарі, й гості. Всі весело базікали, а по вечері ніхто й не подумав розходитись. Приємно було в залі, надиханій, зігрітій теплом стількох тіл. Ліщина помітив, що його товариші вже подружили з місцевими кролями. Помітно було також, що місцеві обходилися з ним самим вельми шанобливо, маючи його, певне, за ватажка прибульців. Він шукав і не міг знайти Суницю, але тут до нього підійшов Первоцвіт.

– Наші кролі просять, щоб хтось розповів казку, – сказав він. – Може, для початку виступить ваш оповідач?

Ліщина порадився з друзями, і за хвилину Ожина оголосив:

– Ми попросили Ліщину розповісти, яких пригод ми зазнали, поки добулись до цієї долини.

Відповіддю було збентежене мовчання. Чути було тільки, як господарі топчуться та перешіптуються. Спантеличений Ожина обернувся до Ліщини й Кучми.

– В чім річ? – спитав він пошепки. – Сподіваюсь, у цьому нема нічого непристойного?

– Зачекай, – пошепки відповів йому Ліщина. – Хай вони самі скажуть, що їм не сподобалось. Вони тут мають свої звичаї.

Але мовчання тривало. Видно було, що чужі кролі чомусь не бажають пояснювати, в чому полягає помилка гостей.

Нарешті Ожина сказав:

– Трохи подумавши, Ліщина згадав, що у нас є чудовий оповідач – Кульбаба. Він вам розкаже казку про Ель-аграйру. Це, мабуть, підійде, – шепнув він Ліщині.

– А яку розповісти? – спитав Кульбаба.

Ліщина згадав про камінці в колодязній ямі.

– Розкажи про королівську салату, – порадив він. – Вони, здається, люблять цю казку.

Кульбаба взявся оповідати з тією самою готовністю, яку показав ще в лісі над річкою.

– Я розповім вам казку про королівську салату! – оголосив він.

– Ми залюбки її послухаємо, – відгукнувся Первоцвіт.

І Кульбаба почав.

15. КОРОЛІВСЬКА САЛАТА

– Розповідають, що настав якось такий час, коди щастя відвернулося від Ель-аграйри з його народом. Вороги потіснили їх з рідного краю, загнали в болота Кельфазіну. Я там не бував, але подейкують, буцімто в ті часи це було найгірше місце на світі. Там доводилося їсти саму болотяну траву, гіркий ситняг і кислий щавель, а як вириють, було, нору, її зараз же заллє вода. Вороги не хотіли випускати Ель-аграйру з того гнилого краю, і щодня принц Райдуга прогулювався по болотах, щоб переконатися, що Ель-аграйра ніде не подівся. Тоді Фрітх десь відпочивав і настановив замість себе принца Райдугу володарем небес, пагорбів і всього світу.

Одного разу Ель-аграйра звернувся до принца Райдуги: «Принце, мій народ страждає від голоду й холоду, через мокречу ми не маємо нір. Їжа тут така погана, що всі мої підданці захворіють, коли настане негода. Ми не хочемо тут жити! Відпусти нас звідсіля!»

«Ель-аграйро, – відповів принц, – всі знають тебе як злодія та ошуканця. Тебе покарано за твої витівки, й ти не виберешся звідси, поки не виправишся, не доведеш усім, що ти чесний кріль».

«Значить, ми залишимося тут навіки! – вигукнув Ель-аграйра. – Я помру з сорому, якщо мені доведеться звеліти моїм підданцям, щоб вони перестали жити своїм розумом та хитрістю! Ти випустиш нас, якщо я перепливу через озеро, що кишить щуками?»

«Ні, – відповів принц Райдуга, – я вже чув про твій фокус із щукою, Ель-аграйро, і знаю, як ти це проробляєш!»

«А якщо я вкраду салату з городу короля Дарзіна?» – спитав Ель-аграйра.

А слід сказати, що король Дарзін на той час правив найбільшим і найбагатшим містом, у якому будь-коли жили тварини. Воїни його були люті-прелюті, а город, обкопаний глибоким ровом, стерегла день і ніч тисяча вартових. Тож коли Ель-аграйра похвалився, що покраде салату короля Дарзіна, принц весело засміявся і мовив: «Спробуй, Ель-аграйро, і, якщо це в тебе вийде, я всюди помножу твій рід і ніхто віднині й довіку не зуміє вберегти від кролів свої городи! Але я певен, що станеться якраз навпаки: тебе вб’ють вартові й світ позбудеться найспритнішого, найзатятішого шахрая!»

А ту Їхню розмову підслухав Йона-їжак, що шукав на болоті равликів та слимаків. Йона хутенько побіг до короля Дарзіна й за винагороду попередив його про наміри Ель-аграйри.

Король прикликав до себе начальника сторожі й мовив, показуючи на салату: «Досі ніхто не вкрав жодного листочка з городу! Але я почув, що негідник Ель-аграйра наміряється покрасти мою салату! Подвоїти сторожу! Жоден листочок не повинен пропасти!»

Вночі Ель-аграйра, взявши з собою випробуваного капітана Оусли Трусь-труся, підкрався до городу. Засівши в кущах, вони переконалися, що неможливо перехитрувати подвійну сторожу.

Наступного дня принц Райдуга, прогулюючись по болоту, єхидно спитав Ель-аграйру: «То де ж твоя салата, Князю о Тисячі Ворогів?»

«Я звелів приставити салату в наші болота, – відповів Ель-аграйра. – Але її так багато– зразу й не донести».

Біля королівського палацу був сад, куди його дружини й дружини його вельмож приводили гуляти своїх численних дітей. Сад не був обнесений стіною, і його не охороняли, бо там нічого було вкрасти й нікого ловити. Уночі Трусь-трусь пробрався до саду, вирив собі невелику нору й пересидів під землею до ранку. А вранці, коли в сад привели дітей, він тихенько виліз нагору й приєднався до них. Трусь-трусь був не більший за будь-кого з тих дітей і не дуже від них відрізнявся, тож кожна мама чи няня думала, що він прийшов із кимось іншим. А він легко подружив з дітьми. Адже Трусь-трусь був мастак на всякі ігри, фокуси й витівки, і незабаром він уже бігав та грався з дітьми, ніби й сам був дитина. Коли настав час дітям іти додому, син короля Дарзіна взяв Трусь-труся з собою в палац.

Потрапивши до палацу, Трусь-трусь шаснув там у якусь темну нору, де й пересидів до вечора. А ввечері заліз до королівської комори, де зберігались запаси харчів для короля і його двору. Там лежали трави, фрукти, овочі, ба навіть горіхи та ягоди, бо в ті часи підданцям короля Дарзіна належали всі ліси й поля. Ніхто комори не охороняв, тож Трусь-трусь, попоївши всякої смакоти, решту припасів перепсував і отруїв як тільки міг.

Увечері король звелів головному дегустатору принести з комори першої салати йому на вечерю. А наступного ранку і король, і двірські, що поласували салатою, тяжко захворіли: у всіх розболілися животи. І їм ставало гірше й гірше, бо, хоч би що вони з’їли, все було перепсоване й затруєне, адже Трусь-трусь сидів у коморі, «обробляючи» всі харчі, що їх туди приносили. Король іще попоїв салати, але, звісно, від того не поздоровшав, а отруївся ще дужче.

– Через п’ять днів Трусь-трусь замішався в юрбу дітей, а з саду вислизнув і прибіг до Ель-аграйри. Коли Ель-аграйра дізнався, що король Дарзін хворий і що Трусь-трусь упорався з його дорученням, він переодягся так, аж годі було його впізнати. Він обрізав свого білого хвоста, Трусь-трусь обскуб йому вовну, щоб було якнайкоротше, розмалював його чорницями й заляпав грязюкою. Тоді Ель-аграйра обплутав себе хмелем, обчіплявся реп’яхами й навіть зумів змінити свій запах. Тепер навіть його власні дружини не могли впізнати свого чоловіка. А Ель-аграйра, звелівши Трусь-трусеві йти за ним віддалік, подався до королівського палацу.

Він прийшов до начальника варти й заявив: «Я – лікар! Мене послав сюди принц Райдуга. Він довідався про королеву хворобу й послав мене з далекого закельфазінського краю, щоб я вилікував короля, Веди мене до його величності негайно, бо я не звик чекати!» – «А ти не брешеш?» – спитав начальник варти. «Ну, та гаразд! – мовив Ель-аграйра. – Що мені хвороби вашого нікчемного короля, мені, головному лікареві краю, що за золотою рікою Фрітха. Я вернуся і доповім принцові Райдузі про те, що в королівській варті служать дурні, які скривдили мене, бо чого ще можна сподіватися від зграї закусаних блохами песиголовців?»

І Ель-аграйра крутнувся й рушив геть, але начальник варти перелякався, почав його кликати назад. Ель-аграйра дав себе умовити, і його провели до короля.

П'ятиденні страждання притупили пильність хворого короля – він повірив, що принц Райдуга прислав йому лікаря. Він почав слізно просити Ель-аграйру оглянути його, обіцяв виконувати всі лікареві приписи. Ель-аграйра якнайретельніше його оглянув: і очі, й вуха, і зуби, й послід, і кігті, а насамкінець поцікавився, чим той харчувався. Тоді зажадав побачити королівські комори й салату на городі. Повернувся він вельми спохмурнілий і заявив: «Великий королю! Знаю, як засмутять вашу величність такі вісті, але захворіли ви, попоївши тієї самої салати, якої у вас так багато і в городі, і в коморі!» – «Салата? – вигукнув король. – Не може бути! Її вирощено з найкращого насіння, її стерегли день і ніч!» – «Знаю, знаю, – на те йому Ель-аграйра. – Але салату вразив жахливий вірус – смертельний вошекок! Його виділяє пурпурове Овваго, а визріває цей вірус у сіро-зелених лісах Окея-Покея. Правильність мого діагнозу дуже просто перевірити, – додав Ель-аграйра. – Але не варто випробовувати отруйну дію цієї салати на ваших підданцях. Накажіть солдатам захопити кого-небудь у полон!»

Король послав солдатів, і ті зразу ж натрапили на Трусь-труся, що скуб собі травицю на пагорбі, недалеко від палацу. Вони його схопили й притягали в палату до короля.

«Ага, це кріль! – мовив Ель-аграйра. – Нікчемне створіння! Тим краще для досліду. Бридкий кролю, ану з’їж оцю салату!»

Трусь-трусь слухняно ум’яв салату і враз заметався, застогнав; він бився в корчах і закочував очі на лоба, гриз підлогу й пускав піну з рота.

«Бачите, він зразу заразився! – сказав Ель-аграйра. – Кролів ця інфекція вражає на смерть! Порадіймо, що ваша величність уникла такої долі. Ну, цей кріль свою службу виконав – викиньте його геть! А ще я настійно раджу вашій величності, – додав Ель-аграйра, – виполоти всю салату, бо вона ще дасть насіння, і тоді інфекція пошириться, переросте в епідемію!»

Цієї миті до палати увійшов начальник варти, тягнучи їжака.

«Ваша величносте! – заволав він. – Оце створіння прилізло з боліт Кельфазіну! Воно каже, що народ Ель-аграйри муштрується, готуючись до війни. Кролі хочуть напасти на город вашої величності й покрасти королівську салату! Прошу наказу вашої величності рушити з військом на кролів і винищити їх!»

«О! – вигукнув король Дарзін. – Я придумав хитрість, яка мені більше до вподоби! Значить, „кролів ця інфекція вражає на смерть“? Чудово, чудово! Та даймо їм стільки салати, скільки їхня душа забажає! Ану зберіть тисячу пучків салати й скидайте в болота Кельфазіну! Ха, ха, ха! Оце так жарт! Я аж поздоровшав од нього!»

«Ах, ах! Яка жорстока хитрість! – мовив Ель-аграйра. – З цього видно, що ваша величність одужує. Як часто буває, що досить розпізнати причину хвороби – і хворий уже й здоровий! Ні, ні, не треба винагороди! У вашому палаці немає нічого такого, що цінувалося б у світлому краї за золотою рікою Фрітха. Я тільки виконав прохання принца Райдуги.»

Ель-аграйра відкланявся й пішов з палацу.

Того вечора Ель-аграйра змушував своїх кролів гарчати якомога лютіше та бігати по болотах Кельфазіну, коли це з-за річки надійшов принц Райдуга.

«Ель-аграйро, – гукнув він, – чи не наслав хто на мене чарів?»

«Цілком може бути, – відказав Ель-аграйра. – Смертельний вошекок поширюється по всьому світу з лісів Окея-Покея…»

«Тисяча пучків салати лежить купою на пагорбі серед болота! Хто її туди переніс?»

«Я ж казав тобі, що звелів приставити її сюди! Невже ти думаєш, що мій охлялий з голоду народ міг притягти сюди таку гору салати з королівського городу? Одначе незабаром мої підданці піддужчають, бо я прописав їм салатну дієту. Адже я великий зцілитель, і до тебе, принце Райдуго, ще докотиться моя лікарська слава!»

Тут принц Райдуга збагнув, що Ель-аграйра дотримав свого слова – здобув королівську салату – й що тепер йому самому доведеться виконати свою обіцянку. І він випустив кролів із Кельфазінських боліт, і вони розмножилися, розповсюдилися по всьому світу. Й від того самого дня ніяка сила на землі неспроможна віднадити кролів від городів, бо сам Ель-аграйра всякчас підказує їм цілу тисячу щонайліпших, щонайхитріших витівок.

16. ПЕРСТАЧ

– Чудово! – вигукнув Ліщина, коли Кульбаба скінчив оповідь.

– Правда, Кульбаба гарно розповідає? – сказав Срібний. – Як добре, що він з нами! Послухаєш його – I зразу повеселієш!

– Ну, тепер вони похнюплять носа! – прошепотів Кучма. – Де вже їм виставити такого оповідача!

Всі прибулі кролі не сумнівалися, що Кульбаба чудово розповів свою казку й тим самим довів господарям, цим величним, угодованим, загадково-зажуреним дженджикам з їхніми картинами на стінах, що вони не просто купка приблуд без роду-племені! Який розумний кріль міг не захопитися таким оповідацьким хистом! Вони чекали виразів захоплення, але за якусь хвилину, собі на подив, переконалися, що господарі аж ніяк не поділяють їхнього захвату.

– Дуже мило, – промимрив Первоцвіт. Він нібито підшукував слова, щоб ще щось додати, але потім просто повторив: – Дуже мило, незвичайна історія!

– Та невже він не знає цієї казки? – прошепотів Ожина Ліщині на вухо.

– Я завжди вважав, що в цих давніх оповідках є щось чарівне, – протяг хтось із господарів. – Надто коли їх відтворюють у давній, старомодній манері!

– Саме так, – докинув Суниця. – І тут не обійтися без віри. Треба повірити у справжніх Ель-аграйру та принца Райдугу, а все інше прикладеться само собою.

– Нічого не кажи, Кучмо! – пошепки застеріг Ліщина, завваживши, що той гнівно шаргає лапами по долівці. – Силою колодязь копати – води не пити! Побачимо, що вони самі вміють. – А вголос він сказав: – Змінилося стільки поколінь, а наші казки не мінялись, як не змінились і ми самі. Ми живемо тим самим життям, яким жили наші батьки й батьки наших батьків. У вас тут інакше. Ми це розуміємо, і нас неабияк цікавлять ваші нові ідеї та ваш спосіб життя. Нам цікаво знати, про що ви розповідаєте казки?

– Ну, ми не часто розповідаємо давні історії, – сказав Первоцвіт. – Ми здебільшого складаємо оповідки та вірші про наше нове життя, про сучасність. Той Образ Ель-аграйри, що його створив Лабурнум, уже, звісно, застарів. Ель-аграйра втратив своє значення. Хоча та історія, яку розказав ваш друг, просто чарівна, – додав він, похопившись.

– Ель-аграйра – великий витівник, – зауважив Жостір, – а кролям завжди будуть потрібні хитрість і винахідливість!

– Ні, неправда! – почувся голос із протилежного кінця зали. – Кролям потрібні смирення і вміння змиритися із власною долею!

– Це Перстач, один із найкращих поетів, які у нас були за останні місяці, – пояснив Первоцвіт. – Його ідеї дуже популярні. Хочете його послухати?

– Хочемо! Хочемо! – загукали зусебіч. – Давайте Перстача!

– Ліщино, – раптом сказав П’ятий, – я хотів би краще роздивитися цього Перстача, але мені страшно підступитися до нього. Проведи мене до нього!

– Та чого це ти, П’ятий? Чого тут боятись?

– О Фрітху, допоможи мені! – тремтячи, заблагав П’ятий. – Я звідсіля чую його запах – він мене жахає!

– Ну, П’ятий, не мели дурниць! Він пахне, як і всі вони.

– Ні, він тхне ячменем, що гниє в полі, прибитий дощем! Він тхне пораненим кротом, що не може сховатися в нору!

– Про мене, то він таки пахне – великим, угодованим кролем, напханим морквою! Ну та гаразд, я проведу тебе до нього.

Коли вони проштовхалися крізь юрбу в протилежний край зали, Ліщина з подивом побачив, що Перстач – усього-на-всього зелений недоросток. У їхній давній колонії такого малюка нізащо не попросили б розповісти історію для всіх. Такий міг розповідати хіба в товаристві не старших за себе.

Погляд у Перстача був дикий і відчайдушний, а його вуха безперестанку сіпались. Ось він почав говорити, помалу неначе забуваючи, де він і хто його слухає, та все повертаючи голову назад, до входу в тунель, ніби прислухаючись до чогось, чутного тільки йому самому.

Але голос його був сповнений дивного, захопливого чару, мов танець вітру й світла на лузі, і всі слухачі перейнялися ритмом його поезії, всі затамували подих.

 
Віє вітер, віє понад травою,
Гойдає гілля вербове, листя блищить
сріблисто.
Куди ти, вітре, летиш? Далеко, далеко
Понад горбами, аж за край світу.
Візьми ж мене, вітре, з собою, над небом
мене понеси,
Я полечу з тобою, Вітровим стану Кролем,
У небо я полечу – небо перисте й кріль.
Біжить струмок, біжить по ріні,
Між комишів, жовтеців, серед золота й блакиту весни.
Куди ти біжиш, струмочку? Далеко, далеко,
Ген-ген за луки, біжу всю ніч.
Візьми ж ти мене, струмочку, в зоряне світло неси мене,
Я поплину з тобою, стану Струмковим Кролем,
За водою, водою – зелена вода і кріль.
Осінь зриває листя, жовте й червоне,
Воно шарудить по канавах, не хоче з живоплотів злітати.
 Куди ви йдете, листочки? Далеко, далеко
В землю йдемо, із ягодами й дощем.
Візьміть же мене, листочки в темну свою мандрівку,
З вами я помандрую, стану Кролем Листяним
У глибинах землі – земля і кріль.
Фрітх у вечірньому небі, серед багряних хмар…
Ось я, о Фрітху, біжу по траві високій!
Візьми ж ти мене з собою, візьми за ліс
Далеко-далеко, у серце світла, у тишу.
Бо я готовий віддати тобі мій подих, життя моє,
Сяйливе сонячне коло – сонце і кріль.
 

Видно було, що ця поезія справила глибоке враження на П’ятого. І водночас він виказував якийсь неймовірний жах. От ніби він заразом і приймав кожне поетове слово, і жахався кожного слова. Раз йому навіть перехопило подих, ніби він уперше почув і розпізнав свої власні напівусвідомлені думки. А коли Перстач замовк, П’ятий зробив одчайдушне зусилля, щоб прийти до тями.

Кріль, коли злякається ворога, іноді завмирає на місці – або загіпнотизований, або сподіваючись, що лишиться непоміченим. Але згодом, якщо гіпноз не дуже сильний, настає момент, коли кріль, мовби розірвавши чари, вдається до іншого рятівного засобу – втечі. Щось подібне сталося і з П’ятим. Зненацька він підскочив і, відчайдушно штовхаючись, кинувся до виходу. Місцеві кролі, яких він зачепив, сердито огризались, але він не звертав на те уваги. Та нарешті, не змігши пробитись між двох важких самців, мусив зупинитись. Тут П’ятий забився в істериці, замолотив передніми й задніми лапами, тож Ліщина, йдучи за ним по п’ятах, із великими труднощами відвернув бійку.

– Мій братик теж свого роду поет, – пояснив Ліщина наїженим кролям. – Деякі речі справляють на нього таке сильне враження, що він і сам не завжди знає чому.

Тим часом П’ятий уже обминув їх і пробивався далі до виходу. Ліщина відчував, що не можна лишати його самого. Але, поклавши стільки сил на те, щоб подружити з місцевими кролями, Ліщина був дуже сердитий на П’ятого, який мало не звів нанівець усі його миротворчі зусилля. Тож, проходячи повз Кучму, він шепнув йому:

– Ходімо наставимо його на добрий розум! Чого-чого, а бійки нам не треба.

Ліщині здавалося, що П’ятий заслужив на невеличкий Кучмин прочухан.

Вони наздогнали П’ятого біля виходу з тунелю. Перш ніж хтось із них устиг заговорити до нього, він обернувся й заговорив сам, ніби відповідаючи на запитання:

– І ви це відчули, правда? Ось що тут найгірше! Тут немає омани. Він мовить правду! А якщо він мовить правду, то це не марення божевільного, – чи не це хотіли ви сказати? Я не засуджую тебе, Ліщино. Я сам відчув, що Перстач невідпорно притягує мене до себе, мов одна грозова хмара притягує іншу. Але в останню мить я відскочив від нього. Чому? Хтозна. Просто так вийшло. Певне, якась остання часточка волі, що лишалася в мені, відкинула мене від нього. Я казав, що стеля тієї зали зроблена з кісток? Ні! Непроникний туман безумства вкриває тут усе небо, і нам уже ніколи не ходити при світлі Фрітха. Ох, що буде з нами? Одна й та сама річ може бути водночас і правдою, і безумством, Ліщино!

– Що за бредня? – звернувся спантеличений Ліщина до Кучми.

– Я тільки одне втямив: він говорить про того клаповухого нікчему-поета! – відповів Кучма. – Але він чомусь вважає, що ми маємо якесь відношення до нього й до його божевільної балаканини. Заспокойся, П’ятий! Нині нас хвилює тільки сварка, яку ти затіяв. А для мене цей Перстач – ніякий не перст судьби, а просто бур’ян, та й годі.

П’ятий дивився на них величезними очима, які, мов у мухи, здавалися більшими за його голову.

– Ви так думаєте, – сказав він. – Ви в це вірите. Але кожен із вас по вуха втонув у тому тумані. І де…

Ліщина урвав його, і П’ятий здригнувся.

– Скажу тобі правду, П’ятий: я пішов за тобою, щоб полаяти тебе. Ти поставив під удар все наше майбутнє життя в цій колонії.

– Поставив під удар? – вигукнув П’ятий. – Та вся ця колонія…

– Заспокойся. Я хотів полаяти тебе, але не буду, бо ти й так пережив потрясіння. Але зараз ти негайно спустишся з нами в нору й заснеш. Ходімо! І поки що мовчок!

Життя кролів простіше за наше життя в одному відношенні: за певних обставин вони не соромляться застосувати силу. Не маючи змоги вибирати, П’ятий спустився з Ліщиною і Кучмою в ту нору, де Ліщина, Ожина й Чашечка спали напередодні. Нора була порожня, тож вони полягали й швидко заснули.