Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 26 страниц)

Ожина не належав до Кегаарових улюбленців – птах більше прихилявся до простодушніших хлопців, як от Кучма, Срібний чи Жостір. А з такими «сухопутними розумниками», як Ожина, у нього була коротка мова.

– Її тримати мотуз! Перекуси його і пливи швитко-швитко к шорту в зуби! – прокричав Кегаар.

– Так, так, розумію! – сказав П’ятий. – Мотуз – це те, що зав’язане кругом круглої металевої штуки, де сидить Ліщина, а другий кінець мотуза прикріплено на березі. Це ніби черешок величезного листка. Перегризи його, і листок – чи то човен – відірветься від берега!

– Що ж, ходімо назад, – невесело мовив Ліщина. – Не знайшли ми нічого такого, що хотіли знайти, Кегааре. Не міг би ти почекати до завтра? Я оце надумав, що нам треба ще засвітла перейти на сухіше місце – вище в лісі далі від річки.

– Як жаль! – вигукнув Дзвіночок. – А я вже був зовсім зібрався стати водяним кролем!

– Чим-чим? – перепитав Кучма.

– Водяним кролем! Адже є водяні пацюки й водяні жуки, а Чашечка говорить, що бачив учора водяного яструба. Чом би й мені не стати водяним кролем? Так мирно пливлося б мені за течією…

– Великий золотий Фрітх на горі! – раптом вигукнув Ожина. – Великий стрибун Трусь-трусь! Ось воно! Ось! Та це ж саме те, що нам треба! Дзвіночку, ти таки станеш водяним кролем! – Він вискочив на берег і радісно застрибав, тусаючи П’ятого передніми лапами. – Невже не розумієш, П’ятий? Невже? Ми перегризем мотузка й попливемо геть! І не залишимо сліду для генерала Звіробоя!

П’ятий на мить задумався.

– Так, я вже розумію! – сказав він нарешті. – Значить, попливемо на човні! Розумний же ти хлопець, Ожино! Я оце пригадав, як ти після тієї переправи сказав, що хитрість із плавучим деревом може ще стати нам у пригоді…

– Стривайте, стривайте, – мовив Ліщина, – ми з Кучмою – прості кролі. То ви вже поясніть і нам, будь ласка!

Там-таки, навіть не зганяючи чорних комарів, що обсіли їм вуха, біля дощаного містка й водоспаду, Ожина з П’ятим пояснили ідею товаришам.

– Може, ти зараз спробуєш, чи можна перегризти мотузка, Ліщино-ра? – запропонував наостанок Ожина. – Що коли він затовстий?

Обстеживши мотузок, Ліщина сказав:

– Ні, він не затовстий! І натягнутий – то легше буде перегризти. Я його швидко перегризу!

– Так, се добре! – схвалив Кегаар. – Ви гарно поплифти! Тільки робіть швитко, гаразд? Щось може змінитись. Люди прийти, брати шовен – розумієте?

– Так, більше нічого зволікати! – мовив Ліщина. – Час настав! Твій час, Кучмо! Вирушай, і хай береже тебе Ель-аграйра! Пам’ятай: віднині ти – наш ватажок! Передавай нам свої накази через Кегаара. Ми чекаємо тут на тебе. Підтримаємо тебе в будь-яку мить!

Потім усі присутні згадували, з яким самовладанням Кучма вислухав цей наказ. І цього разу слово у нього не розійшлося з ділом. Після миттєвого вагання він глянув Ліщині в вічі.

– Хоч я не сподівався, що доведеться йти сьогодні, в так воно ще краще, – сказав він. – До скорого побачення!

Кучма торкнув своїм носом ніс Ліщини, крутнувся, пострибав до кущів. Кегаар полетів показати йому дорогу. Через кілька хвилин Кучма вже біг по відкритому полю на північ від річки, прошкуючи до цегляної арки по порослому бур’янами залізничному насипі й далі – до Ефрафи.

34. ГЕНЕРАЛ ЗВІРОБІЙ

Над Ефрафою гусли сутінки. В непевному світлі вечора генерал Звіробій спостерігав, як мітка «На задній лівій» вийшла на сильфлай на велике пасовисько, що лежало між колонією і залізницею. Більшість кролів зосталась пастися біля своїх нір, які виходили на поверхню біля самого поля, приховані деревами й кущами, що росли над безлюдною стежкою. Декотрі, однак, вихопилися далі в поле, щоб поскубти трави та погратися и останніх променях сонця. А ще далі стояли вартові Оусли, пильнуючи, коли б не з’явилися люди чи елілі та коли б який кріль не забрів надто далеко – бо тоді не встигне вчасно шаснути в нору, коли пролунає сигнал тривоги.

Капітан Кервель, командир мітки «На задній лівій», якраз обійшов своїх вартових і розмовляв із кількома кролицями посеред території мітки. І тут він завважив, що до них прямує генерал. Кервель швидко роззирнувся. Чи скрізь у нього добрий лад? Начебто все було гаразд і капітан почав скубти соковиту траву, намагаючись якомога переконливіше зобразити спокій і впевненість.

Генерал Звіробій був незвичайний кріль. Народившись близько трьох років тому в норі біля городів Коул-Генлі, він виявився найдужчим у виводку з п’ятьох кроленят. Його батько, безтурботний і легковажний кріль, зовсім не боявся жити під боком у людей, адже це давало йому змогу рано-вранці обкрадати їхні городи. І він дорого поплатився за свою легковажність. Два чи три тижні псував він салату й гриз капусту, а тоді господар городу зробив засідку й застрелив шкідника, коли той на світанку пробирався по картопляній грядці. Того самого ранку фермер заходився розкопувати нору, в якій ховалась кролиця з виводком, що вже підростав. Кролиця зуміла вислизнути й побігла через поле кучерявої капусти до пагорбів, а кроленята кинулися за матір’ю, намагаючись не відстати. Не відстав тільки Звіробій. Його мати, поранена дробиною, кульгала попід живоплотами серед білого дня, лишаючи кривавий слід, а Звіробій дибав поруч неї. Дуже скоро ласиця вчула запах крові й подалась по кривавому сліду. На очах у кроленяти, що зіщулилося в траві, ласиця загризла його матір. Малий Звіробій навіть не пробував утекти, але хижачка, втамувавши голод, не зачепила кроленяти, пішла собі геть кущами.

Через кілька годин добрий старий вчитель із Овертона, прогулюючись полями, натрапив на малого Звіробоя. Побачивши кроленя, що пищало, штовхаючи носом захололе тіло матері, він вирішив забрати його додому. Старий вчитель урятував малому Звіробоєві життя, поселивши його у себе в кухні й годуючи молоком із піпетки. Трохи підрісши, кроленя почало їсти висівки й зелень. Але росло воно дуже дике й лихе, ладне кусати всіх і кожного. Коли Звіробою виповнився місяць, він мало не роздер учителевого кота, що був кинувся на нього в кухні. А через тиждень, уночі, він зірвав дріт із дверцят клітки і втік на волю.

Не маючи досвіду життя на волі, більшість кролів у його становищі зразу стає жертвою елілів. Але не такий був Звіробій, щоб коритися долі. Поблукавши кілька днів, він набрів на невелику колонію і силою своїх кігтів та гарчанням змусив тих кролів пустити його в нору. Незабаром він став тут Головним Кролем, убивши двох: свого попередника й суперника в боротьбі за владу. В бою він був страшний, адже бився на смерть і зовсім не зважав на будь-які рани, використовуючи свою величезну, як на кроля, вагу, щоб підім’яти під себе суперника. А кролі, що не мали духу стати з ним на герць, не могли не визнати в ньому справжнього ватажка.

А Звіробій ладен був битися з будь-яким елілем, меншим за лисицю. Одного вечора він напав на щеня абердінської породи, яке здумало пополювати в лісі, й вигнав його звідти. Куниці не діяли на нього своїм гіпнозом, і Звіробій плекав мрію вбити коли не горностая, то хоч би ласицю. Змірявши межі своєї фізичної сили, він зрозумів, що задовольнити дедалі більше жадання влади зможе одним-єдиним шляхом: побільшивши колективну силу своїх підданців. Йому потрібне було ціле королівство! Великою небезпекою були люди, але й цю трудність можна було подолати хитрістю й дисципліною. Тож Звіробій повів своїх кролів на пошуки місця, яке найкраще відповідало б його задумам: де б вони могли – добре замаскуватися від людей і максимально застерегтися від руйнації та знищення.

Ефрафа збудувалася на перехресті двох зарослих травою путівців. Обабіч одного з них дерева й кущі росли так щільно, що він нагадував зелений тунель. Під Звіробоєвим керівництвом переселенці вирили під кущами, серед коріння дерев і вздовж канав глибокі нори. Колонія зразу ж почала процвітати. Звіробій стежив за всім з невтомним запалом, який викликав у кролів колонії вірнопіддану пошану, змішану із страхом. Коли кролиці стомлювались рити, він продовжував риття за них, поки вони спали. Наближення людини Звіробій помічав за півмилі. Він бився з пацюками, сороками, білками, а раз напав навіть на ворону. Коли у кролиць з’явилися виводки, він стежив за тим, як кроленята росли, й відбирав найдужчих для війська, сам навчаючи їх військового мистецтва. Він нікому не дозволяв покидати колонію. Ще на зорі їхнього життя на новому місці троє спробували втекти, але він завернув їх назад.

Колонія розросталась, і Звіробій помалу виробив свою систему керівництва. Коли б цілі зграї кролів висипали на поля для ранкового та вечірнього сильфлаю, це б усім кинулося в вічі. Тож він придумав систему міток, щоб кожну таку групу виводив на пашу свій офіцер з допомогою солдатів. Вечірні й ранкові години, найкращі для паші й тому улюблені у всіх кролів, розподілялись почергово між усіма групами. Всі ознаки, все, що свідчило про присутність кролів, ретельно маскувалось.

Офіцери й солдати Оусли мали певні переваги, порівняно з рядовими ефрафанцями: більшу свободу пересування, вибору подруг і часу для сильфлаю. Всякий прояв недбальства на службі загрожував їм пониженням у посаді й позбавленням усіх привілеїв. Звісно, простих кролів за всілякі порушення карали суворіше.

Коли Звіробій побачив, що вже не встигає скрізь давати лад, він запровадив Раду. Туди увійшов дехто з Оусли, але решту вибрано тільки за відданість генералові. Були, щоправда, й такі, що потрапили до Ради завдяки своїй здібності давати хитромудрі поради. Он старий Підсніжник уже й недочував, але ніхто не знав краще за нього, як добитися найбільшої безпеки для колонії. Це ж на Підсніжникову пораду переплетіння нір різних міток не зв’язувались між собою, щоб у випадку заразного захворювання чи масового отруєння однієї мітки не постраждала вся колонія. Чи зародиться яка змова, то не пошириться так швидко. Без дозволу офіцера не дозволялось відвідувати нори інших міток. Знов же на Підсніжникову пораду генерал, хоч і не зразу, постановив більше колонію не розбудовувати, щоб не зростав ризик виявлення колонії людьми та не послаблювався контроль центральної влади. Це рішення далось йому нелегко, бо така нова політика суперечила його жаданню дедалі більшої могутності. Кипучій енергії генерала потрібен був вихід, тож невдовзі після того, як колонія перестала рости, він запровадив Великий Патруль.

Спочатку не був ніякий не Великий Патруль, а прості набіги в межах околиці. Генерал візьме чотирьох-п’ятьох оусланців та й подасться з ними шукати пригод. Першого разу вони задовольнилися тим, що добили хвору гику, яка проковтнула мишу, яка, своєю чергою, наїлась труєного посівного зерна. Наступного разу наскочили двох глессілів, яких узяли в полон і змусили приєднатися до Ефрафи. Генерал не був просто забіяка, та й годі. Ні, він знав, як підохочувати інших кролів, як пробуджувати в них дух змагання. Скоро вже офіцери просилися вести патрулі. А Звіробій давав їм таке чи таке завдання: прочесати певну місцевість, чи немає там глессілів, або з’ясувати, чи є в якійсь там повітці пацюки, щоб напасти на них згодом і прогнати геть. Але на ферми та городи їм заборонено було потикатись. Один із дозорів під командою капітана Зозулинця виявив невелику кролячу колонію біля гаю Натлі. Негайно туди рушила експедиція на чолі з самим генералом. Колонійку розгромили, а полонених привели в Ефрафу, й дехто з них навіть удостоївся честі бути прийнятим до Оусли.

З часом патрулювання стали здійснювати регулярно, й влітку й ранньої осені одночасно ходили два чи й три патрулі дозором. На великій відстані довкола Ефрафи не лишилось більше ніяких кролів, а кожного, хто випадково заблукав до її околиць, швидко виловлювали. Але патрулі зазнавали тяжких втрат, бо їхні маршрути стали відомі довколишнім елілям. Часто командирові патруля доводилось діяти з величезною відвагою і застосовувати весь свій досвід, щоб виконати завдання й привести бодай частину патруля назад до колонії. Але вся Оусла пишалася своїм сповненим небезпек життям, і до того ж Звіробій мав звичку власною персоною виходити в поле, щоб перевірити, як справується патруль. За милю від Ефрафи, шкандибаючи в дощ попід живоплотом, командир патруля міг натрапити на генерала, що, мов заєць, сидів собі під будяком, і доповідай тут-таки, що ти зробив або чому відхилився від маршруту. Патрулювання було школою хитрих слідопитів, прудких бігунів і лютих бійців, а нещасливі випадки (дарма що їх могло бути п’ять-шість на місяць) цілком влаштовували Звіробоя, адже так регулювалася чисельність населення колонії і завжди були в Оуслі вакансії, за які змагалися молоді шанолюбні кролі. Генералові подобалось, що молодняк змагається за право ризикувати своїм життям під його проводом, хоча він і справді вірив (а з ним вірили і члени Ради, і вся Оусла), що це ще не дуже дорога ціна за безпеку й мир колонії.

Одначе цього вечора, вийшовши з-під ясенів, щоб поговорити з капітаном Кервелем, генерал терзався неспокоєм. Ставало все важче й важче контролювати чисельність населення колонії. Перенаселеність ставала серйозною проблемою – незважаючи на те, що кролиці нечасто приносили виводки. Для блага колонії це було добре, але ж от біда: кролиці стали неспокійні, ними нелегко було керувати. Не так давно гурт молодих кролиць прийшов на засідання Ради з проханням дозволити їм піти з колонії. Спочатку вони говорили мирно, обіцяли зайти так далеко, як тільки Рада побажає, та коли з’ясувалось, що їхнього прохання не задовольнять ні на яких умовах, так розвередувались-розкричались, що Рада мусила вдатися до крайніх заходів. Загальне невдоволення з цього приводу ще й досі не розвіялось. До того ж останнім часом трохи підупав авторитет Оусли серед рядових кролів.

Недавно Великий Патруль захопив чотирьох бродячих кролів, що видавали себе за посланців якоїсь іншої колонії. Їх зарахували до мітки «Ліве плече». Генерал намірявся згодом довідатися, звідки прийшли ті глессілі. Але з допомогою простенької хитрості бродягам пощастило обдурити командира їхньої мітки, напасти на вартових і втекти під покровом ночі. Звісно, генерал розжалував командира мітки капітана Бурячка, викинув його з Оусли геть, але ж, покаравши невдаху, хоч і по заслузі, він поставив сам себе в нелегке становище. Адже Ефрафа й так страждала останнім часом від нестачі вмілих та досвідчених офіцерів. Менше ніж за місяць генерал утратив трьох своїх найкращих помічників. Винахідливий і хоробрий Гірчиця, що очолив погоню за чотирма втікачами, загинув під поїздом. Біда іде ще й другу веде: тільки дві ночі тому солдати патруля, що обходив північні кордони володінь колонії, повернулися з жахливою вістю, що їхнього капітана Мальву розтерзала лисиця. А Мальва був дуже досвідчений, винятково шанований офіцер. Обставини його загибелі здалися генералові вельми підозрілими. Незадовго перед сутичкою з лисицею Мальва був натрапив на слід чималого загону кролів, які з півночі йшли в напрямку Ефрафи. Мальва повів патруль по сліду того загону, але не встиг він наздогнати порушників, як раптом навперейми патрулю кинувся якийсь чужий кріль. Капітан спробував зупинити його, але тієї миті лисиця, що, повне, гналася за чужинцем, вискочила з яру і враз прикінчила сердешного Мальву. Зоставшись без командира, патруль вернувся до колонії, і Жовтоцвіт, другий офіцер, учинив правильно. Одначе той чужий кріль як крізь землю провалився, а безглузда, нічим не відшкодована загибель капітана Мальви налякала всю Оуслу.

На пошуки чужинського загону були негайно вислані інші патрулі, але вони тільки з’ясували, що північани перейшли залізницю і щезли в південному напрямку. Генералові було нестерпно прикро, що якісь заброди пройшли так близько від Ефрафи й не були схоплені. Навіть зараз тих кролів можна було б наздогнати й забрати в полон, якби пошуки очолив по-справжньому винахідливий і заповзятий офіцер. Це міг би зробити хіба що кріль з ініціативою та досвідом… як от капітан Горицвіт! Адже патрулі рідко заходили в той край мочарів, що біля річки, за залізницею, і та місцевість була досі майже необстежена… Чи піти туди самому? Але це ризиковано: не можна лишати колонію з такою ослаблою дисципліною без генеральського нагляду. І Горицвіта ніяк не випадало туди послати. Ні, хоч як це лютило генерала, але поки що доводилось забути на час про порушників кордону!

Найперше слід було поповнити втрати в Оуслі – бажано б вибрати для цього таких кролів, що вміли б безжально придушити будь-яке невдоволення, що могло спалахнути в колонії. Що ж! Доведеться підвищити у званні кращих із нижчих чинів!

Продовжуючи подумки розглядати цю проблему під різними кутами зору, генерал відповів на привітання капітана Кервеля.

– Які у тебе вартові, Кервелю? – спитав він нарешті. – Може, я знаю декого з них?

– У мене добрячий народ, пане! – відповів Кервель. – Ви ж, мабуть, пам’ятаєте Майорана? Ви брали його з собою в патруль за гінця. А ще, мабуть, ви знаєте Пристрітника.

– Авжеж, я знаю їх, але з них не вийде офіцерів, – мовив Звіробій. – А нам треба кимось замінити Гірчицю й Мальву – ось до чого я веду!

– Це непроста справа, пане, – сказав Кервель. – Такі кролі самі собою не вискочать із трави!

– Треба, треба, щоб вискочили звідкілясь! – вів своєї генерал. – Ти б краще помізкував над цим! Як щось надумаєш – скажи мені. А зараз я хотів би обійти твої пости. Ходім!

Але не встигли вони рушити, як до них наблизився третій кріль – той самий Горицвіт, про якого щойно згадував генерал. Головним обов'язком Горицвіта було обходити вранці й увечері околиці Ефрафи й доповідати про все нове: про свіжі сліди трактора в грязюці, послід кобця чи про розкидане по полю добриво. Чудовий слідопит, Горицвіт добачав усе. Це був один із небагатьох кролів, яких генерал щиро шанував.

– Ти до мене? – спитав Горицвіта Звіробій.

– Так, пане! Дозвольте доповісти: ми захопили й привели глессіля! – випалив Горицвіт.

– Де ж ви його схопили?

– Біля арки, пане.

– Що він робив?

– Він заявив, пане, що йде здалека з метою приєднатися до Ефрафи! Ось чому я подумав, що, може, ви захочете глянути на нього.

– Він сказав, що добровільно хоче до нас приєднатися? – вражено перепитав генерал.

– Саме це він стверджує, пане!

– Може, хай Рада займеться ним завтра?

– Як вам завгодно, пане! Тільки він мені здався незвичайним кролем. Я б навіть сказав, він може виявитися дуже корисним, – сказав Горицвіт.

– Гм! – зронив генерал, міркуючи. – Ну, гаразд! Хоч у мене й сутужно з часом… Де він зараз?

– Біля Крікси, пане! – Кріксою кролі називали обросле деревами перехрестя двох путівців. – Коло нього двоє моїх патрульних.

Звіробій неквапливо попрямував до Крікси. За ним рушив Горицвіт, а Кервель зостався на своєму посту.

Крікса о цій порі вся була зеленою сутінню, і тільки зрідка червонясті промені призахідного сонця моргали крізь листя, яке ворушив вітерець. На дальшій стороні путівця під кущем бузини стояли двоє поліцаїв, а між ними сидів чужий кріль.

Звіробій збагнув одразу, що мав на увазі Горицвіт. Прихідько був великий кріль, важкий, але енергійний, із суворим і несхитним поглядом і зовнішністю загартованого бійця. На голові в нього росла якась дивна, густа чуприна. Він дивився на Звіробоя спокійно і немов оцінюючи – такого самовладання генерал давно не бачив.

– Як тебе звати? – спитав його Звіробій.

– Мене звати Тлайлі, – відповів чужий кріль.

– Тлайлі, пане! – виправив його Горицвіт, але чужий не звернув на це уваги.

– Мені сказали, що тебе затримав патруль. Чим ти займався?

– Я прийшов, щоб пристати до Ефрафи.

– Чому?

– Що дивного в тому, що одинак хоче приєднатися до колонії? – запитанням на запитання відповів чужий.

Звіробій був приголомшений. Він не був дурнем і розумів, що нормальний кріль доброхіть навряд чи забреде до Ефрафи. А вголос він не міг такого визнати.

– А що ти вмієш робити? – спитав він.

– Вмію бігати, битись і… псувати казки, як почну розказувати. Я був офіцером Оусли.

– Умієш битись? А міг би ти подужати ось його? – спитав Звіробій, поглядом показавши на Горицвіта.

– Звісно, якщо вам це завгодно. – Чужий підвівся на задніх лапах і націлив важкий удар передньою в голову Горицвітові. Той ледве встиг відскочити.

– Не дурій! – мовив Звіробій. – Сядь. У якій колонії ти був офіцером?

– Далеко звідси! Нашу колонію зруйнували люди, але мені пощастило врятуватись. Я довго блукав полями й лісами. Нічого дивного, що я почув про Ефрафу. Довго йшов до вас. Думав, що зумію стати вам у знадобі.

– Ти один?

– Так.

Звіробій знов задумався. Схоже було, що цей кріль і справді служив офіцером Оусли. Такого молодця залюбки прийняла б до своїх лав Оусла будь-якої колонії. Якщо все, що він наговорив, правда, то він має кебету, а то б як він уник погибелі при зруйнуванні колонії та не пропав у довгих блуканнях полями й лісами? А прийти він мав таки здалека, адже ніде навколо Ефрафи, скільки сягали її патрулі, не було інших колоній.

– Гаразд, – вимовив нарешті генерал. – Думаю, що ти станеш нам у знадобі, як ти сам висловився. Сьогодні про тебе подбає Горицвіт, а завтра вранці ти станеш перед Радою. А поки що гляди мені, не заводь бійки! Ми тут дамо тобі стільки роботи, що не до бійок буде!

– Дуже добре! – відказав Тлайлі.

Наступного ранку Рада розпочала обговорення втрат в офіцерському складі Оусли. Генерал Звіробій запропонував для спроби, зважаючи на брак гідних кандидатів, призначити офіцером «Мітки на задній лівій» того великого прибульця. Командиром і навчителем його мав бути капітан Кервель. Познайомившись з кандидатом, Рада схвалила цю пропозицію. До ні-Фрітха Тлайлі вже й став до виконання своїх обов’язків. Ранка на задній лівій лапі, де його мічено, ще кровоточила.