Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

23. КЕГААР

Кролі кажуть: «Хмара іде і другу веде». Наступного ж дня випала ще одна нагода (і драматична до того ж!) утілити ідею Ліщини в життя.

Був ранній ранок, коли кролі почали виходити на сильфлай. Довкола панувала чиста тиша, сіра прохолода. Було росяно та безвітряно.

Кучма й Срібний пригладили вуха, понюхали повітря й пострибали за своїми довгими тінями на конюшиновий вигін. Рухаючись перебіжками по короткій траві, час від часу зупиняючись, щоб скубнути листочок та розглянутись довкола, вони наблизились до неглибокої виямки. Зненацька Кучма, що біг попереду, став, а тоді припав до землі, втопивши очі в ту виямку. Хоч за травою він не міг роздивитись, але збагнув, що там сидить якась чимала тварина. Йому видно було тільки вигин білої спини. Невідома істота була завбільшки з самого Кучму. Він почекав трохи, але вона не ворушилась.

– У кого буває біла спина? – спитав Кучма Срібного.

– Хіба в кота?

– Тут не може бути котів!

– Чому ти так думаєш?

Тієї миті з виямки почулось тихе, з присвистом шипіння. І знов запала тиша.

Кучма й Срібний були про себе високої думки. Коли не рахувати Падуба, вони були єдині вцілілі представники сендлфордської Оусли. Обидва знали, що й товариші їх шанують: нежартлива сутичка з пацюками в занедбаній повітці показала, чого вони варті. Думка про те, що йому доведеться вернутися в Соти й доповісти: він надибав на незнайоме створіння і втік, не роздивившись його, – була Кучмі зовсім не до смаку. Глянувши на Срібного й помітивши, що й товариш пройнявся бойовим запалом, Кучма пішов просто до краю виямки. Срібний подався за ним.

Там сидів зовсім не кіт, а великий птах. Досі обидва в житті не бачили таких птахів. Біла пляма, яку вони розгледіли здаля, покривала тільки плечі й шию, а спина птаха була ясно-сіра. Ясно-сірі були й крила, які, облямовані довгими маховими перами з чорними кінчиками, були складені на спині, закриваючи хвоста. Темно-коричнева голова так контрастувала з білою шиєю, що виглядала чорною, і збоку здавалося, ніби птах носить чорний каптур. Кролям видно було одну темно-червону перетинчасту лапу, озброєну трьома сильними кігтями. Гострий, могутній дзьоб злегка загинався донизу. Люто зашипівши на кролів, що дивилися на нього широко розплющеними очима, птах роззявив дзьоба, показавши червону пащу й горлянку. Він спробував клюнути їх, але сам чомусь не зрушив з місця.

– Поранений, мабуть, – мовив Кучма.

– Може бути, але рани не видно. Обійду його з тилу, – сказав Срібний.

– Бережись! – застеріг його Кучма. – А то він дістане тебе!

Обходячи виямку, Срібний надто наблизився до птаха і ледве встиг відскочити, щоб уникнути миттєвого удару дзьобом.

– Мало не перебив тобі лапи! – зауважив Кучма.

Здогадуючись, що птах не може вилізти з ями, кролі сіли й почали його розглядати. І тоді він оглушливим, хрипким голосом закричав: «Ярк! Ярк! Ярк!» Від такого нечуваного на пагорбах крику луна розкотилася далеко надовкола. Кучма й Срібний крутнулись і чкурнули додому.

Не добігаючи до узлісся, вони зупинились, щоб звести дух і з гідним виглядом наблизитися до нір. Але Ліщина, що вийшов їм назустріч, зразу помітив їхні розширені зіниці й тремтячі ніздрі.

– Елілі? – спитав він.

– Прокляття! Я й сам не знаю, скажу тобі правду, – відповів Кучма. – Там сидить великий птах! У житті такого не бачив!

– Завбільшки з фазана?

– Ні, трохи менший за фазана, але більший за горлицю. Але ж лютий! – сказав Кучма.

– Це він так гучно кричав?

– Еге ж, і добряче налякав мене тим криком. Ми сиділи перед самим його носом. Але чомусь він не може зрушити з місця.

– Піду й собі гляну на нього, – вирішив Ліщина.

– Птах страшенно лютий! Ради всього святого будь обережний!

Незабаром троє кролів умостилося трохи віддалік перед птахом, а той у відчаї зиркав то на одного, то на другого. Нарешті Ліщина заговорив до птаха змішаним наріччям полів та лісів:

– Ти поранений? Не летіти?

Відповіддю було хрипке клекотливе бурмотіння, і кролі збагнули зразу, що мова його нетутешня і що прилетів він із далекого краю. Але не зразу вони зрозуміли, що саме він каже:

– Ви прийти вбити! Ярк! Ярк! Убити! Ярк! Думай, я – кінесь! Я – ще не кінесь! Я вас добре бити…

Птах швидко-швидко крутив головою, а тоді несподівано почав рити дзьобом землю. Кролі тільки тепер побачили, що перед птахом повискубувана трава й земля поколупана. Якусь хвилину він дзьобав землю тут і там, а тоді облишив і знов почав стежити за кролями.

– Мені здається, він помирає з голоду, – припустив Ліщина. – Нам би його нагодувати! Кучмо, будь ласкав, піди назбирай черв'ячків чи чогось такого!

– Чого-чого?

– Черв’ячків.

– Щоб я та збирав черв’ячків?

– Хіба вас не вчили цього діла в Оуслі?.. Ну та гаразд, я сам назбираю! – сказав Ліщина. – А ви з Срібним побудьте тут.

Однак через якусь хвилину Кучма приєднався до Ліщини в канаві, й вони заходилися гребти суху землю. Останнім часом дощів було мало, а на пагорбах черв’яки рідко трапляються навіть у дощову погоду.

– А що коли принести йому жучків, мокриць чи ще чогось такого? – запропонував Кучма.

Знайшовши кілька гнилих сучків, кролі принесли їх до виямки. Ліщина обачливо посунув одного сучка ближче до птаха.

– На! Комахи!

Птах трьома ударами розтрощив сучка й проковтнув комах, що там таїлись. Скоро у виямці утворилась купка сміття, а кролі тягли й тягли сюди все, з чого їхній новий знайомець міг добути їжу. Кучма натрапив на кінські кізяки на путівці, повиколупував, переборовши огиду, черв’яків і переніс їх по одному до ями. Ліщина похвалив його, але Кучма тільки пробурмотів:

– Гляди, не розкажи про ці мої подвиги сорокам! Зроду-віку жоден кріль не займався черв’яками!

Кролі вже з ніг падали від утоми, коли птах перестав їсти й подивився на Ліщину.

– Кіншати їсти, – сказав він і спитав: – Нашо ти се робити?

– Ти поранений? – спитав Ліщина.

Птах підозріливо зиркнув на нього.

– Ні, не поранений! Багато битись! Трохи тут сидіти, потім летіти геть.

– Сидіти тут – тобі кінець! – сказав Ліщина. – Погане місце! Прийде гомба, прийде яструб!

– Всіх к шорту! Битись багато!

– Ай справді, він добряче повоює! – мовив Кучма, захоплено дивлячись на двовершковий дзьоб птаха й товсту шию.

– Ми не хочемо тебе вбивати, – сказав Ліщина. Лишатися тут – тобі кінець! Ми хочемо допомогти тобі,

– Не бреши!

– Ходімо! – зараз же сказав Ліщина товаришам. – Нехай він побуде сам. Хай трохи побореться з яструбом!

І звільна пострибав геть.

– На що ти сподіваєшся, Ліщино? Це ж дикун і грубіян! З таким не подружиш! – висловив думку Срібний.

– Може, й твоя правда, – відказав Ліщина. – Але яке нам пуття, скажімо, з синиці чи вільшанки? Вони все товчуться на місці. Нам потрібна велика птиця!

Після обід Ліщина розпоряджався, що і як ще треба зробити в колонії. Соти були вже майже вивершені, хоча кролі – непослідовний народ і можуть удосконалювати свої оселі без кінця. Тунелі, ходи, лігва – все помалу набувало належної форми.

Однак надвечір Ліщина знов навідався до виямки. Птах усе ще був там, але, здавалося, стомився і вигляд мав не такий бойовий.

– Досі тут? – спитав Ліщина. – Ну що, бився з яструбом?

– Не битись! – відповів птах. – Не битись, але пильнувати, пильнувати, фсе пильнувати! Погано!

– Ти голодний?

Птах не відповів.

– Послухай, – умовляв Ліщина, – кролі не їдять птахів. Кролі їдять траву. Ми допоможемо тобі!

– Нашо?

– Це неважливо. Ми тебе сховаємо. У великій норі. Дамо їсти.

Птах задумався.

– Ноги – добре! Крило – погано! Дуже погано!

– То йди за мною! Лапами!

– Ти мене поранити – я тебе вбити!

Ліщина одвернувся. Тоді птах знову заговорив:

– Далеко ваша нора?

– Ні, недалеко!

– Тоді йти!

З великими труднощами птах підвівся, хитаючись на своїх дужих криваво-червоних лапах, і відкрив крила. Ліщина відскочив, наляканий, великим розмахом двох оперених арок. Але птах, скривившись від болю, зараз же й склав крила.

– Крило – погано! Я йти!

І слухняно подибав по траві за Ліщиною, а той остерігався підпускати його занадто близько. Їхня поява схвилювала всю колонію, але Ліщина змусив усіх замовкнути і з незвичною для самого себе суворістю наказав Кульбабі й Жостіру:

– За роботу швидко! Птах поранений, і ми повинні дати йому притулок, поки він видужає. Хай Кучма покаже вам, як добувати для нього їжу. Він їсть червів і комах. Несіть коників, павуків тощо! Козелець, Жолудь, П’ятий! Струсніть із себе заціпеніння, дійте! Нам потрібна відкрита, широка нора, тільки не дуже глибока, з рівною долівкою. І ця нора має бути готова до ночі!

– Але ж ми й так рили цілий день, Ліщино…

– Знаю, – сказав Ліщина. – Я теж ритиму. Але починайте!

Ображені кролі, буркочучи, взялися до роботи. Ліщинин авторитет раптом захитався, але його енергійно підтримав Кучма. Хоч він ще не знав, що замислив Ліщина, але був просто зачарований силою і сміливістю несподіваного гостя й радів, що птах житиме коло них, а чому, навіщо – це його не турбувало. Тож Кучма залюбки взявся керувати побудовою оселі для птаха, а Ліщина тим часом намагався пояснити гостеві, як вони живуть, як рятуються від ворогів та який можуть надати йому притулок. Їжі фуражири надбали для нього не надто багато, але тут, у лісі, птах почувся безпечніше, то й подибав поміж дерев, щоб самому знайти собі, чим довечеряти.

Ще до совиної пори Кучмина команда вирила щось наче передпокій до однієї з нір, що починалася в лісі. Долівку встелили буковими гіллячками й листям. Поночіло, коли птаха нарешті влаштували. Він усе ще не довіряв новим друзям, але у своїй скруті не мав кращого вибору. Зрештою, як не знаєш іншого порятунку, то полізеш і в кролячу нору! Кролі бачили згори, як у темній ямі поблискують його очі. Птах пильнував.

Чорноголові чайки – стадні птахи, живуть вони колоніями. В шлюбний сезон вони перелітають на південь, і поранена в дорозі чайка лишається бідувати на самоті. Ця чайка була така люта й підозрілива тільки тому, що їй дуже боліло, що через рану не могла літати й поблизу не було товариства. Над ранок підозріливість її розвіялась, інстинктивне бажання бути разом із зграєю взяло гору над побоюванням. Кучма став чайчиним вірним товаришем. Він і слухати не хотів про те, щоб вона сама добувала собі харч, і до ні-Фрітха кролі нанесли в нору купу жучків, тож птах наївся по саме нікуди. Фуражири спустилися в нори, щоб у прохолоді передрімати полуденну спекоту, а Кучма зостався біля птаха, не приховуючи свого захоплення, й кілька годин поспіль слухав його розповіді. На вечірньому сильфлаї він підбіг до Ліщини й Падуба.

– Ну, як там наш птах? – поцікавився Ліщина.

– Він почувається вже набагато краще, – сказав Кучма. – Стільки в нього мужності! Фрітху небесний, що в нього за життя! Ви самі не знаєте, що втрачаєте, не слухаючи його розповідей! А я б цілий день сидів та слухав про його пригоди!

– Хто його поранив?

– Птах сів на подвір’ї фермерської садиби, й там на нього кинувся кіт. У птаха пошкоджено одне крило, але, певне, й котові дісталось дещо на згадку! Потім він якось добувся до тієї виямки і засів там знеможений. Подумати тільки! Витримати бій з котом! А чом би й кролеві не помірятись силами з котом? Бачу, що я ще й не починав своєї бійцівської кар’єри! От уявімо…

– А що це за птах? – перепинив Кучму Падуб.

– Я сам не збагну цього до пуття, – відповів Кучма. – Та, якщо я правильно його розумію (а я цього зовсім не певен), виходить, що там, звідки він прилетів, їх грайри – тисячі! Нам такого й не уявити! Там аж повітря біле від миготіння їхніх крил, а гнізд там стільки, як листя в лісі! Отаке він розказує.

– Але де це? Я ще не бачив ні таких птахів, ні їхніх гнізд!

– Птах каже, що це там, де земля кінчається, де її вже більше немає. Далеко-далеко звідси!

– Авжеж, десь земля та кінчається. А що там, за краєм землі?

– Вода!

– Річка, ти хочеш сказати?

– Ні, не річка! – відповів Кучма. – Птах каже, що там вода й вода, безкраїй простір води! Другого краю принаймні не видно. Може, його й нема. Ох, признаюсь щиро, я й сам не можу всього цього скласти докупи!

– А не розказував він тобі, що побував аж за краєм світу й вернувся назад? Такі байки неправдиві!

– Ні, такого він не розказував, і я певен, що він не бреше! – палко заперечив Кучма. – А ще птах каже, що там вода безперестанку рухається і б’ється об берег. Коли він не чує того прибою, то дуже за ним скучає. І звати його Кегаар, що означає «прибій».

Усе розказане справило велике враження на Ліщину й Падуба.

– Ну а чого він опинився тут? – спитав Ліщина.

– Він мав би давно бути коло тієї Великої Води, де його родичі вже паруються і виводять потомство. Очевидно, на зиму, коли там стає надто холодно й незатишно, вони летять у тепліші краї, а на літо вертаються додому. Але цієї весни він дістав рану. Незначну, та він мусив затриматися. Якийсь час набирався сил, вештаючись коло граків. Потім піддужчав і вже летів додому, але сів на фермерському подвір’ї, де й здибався з тим лихим котом.

– Отже, коли він набереться сил, то полетить далі? – спитав Ліщина.

– Авжеж.

– Тоді ми марно витрачаємо на нього час.

– Чому, Ліщино? Скажи, що ти задумав?

– Поклич-но Ожину й П’ятого… І Срібного! Тоді поясню.

Тутешній сильфлай не зрівняти було з тим, що вони мали колись, на сендлфордських луках. Кролі його так полюбили! І золоте вечірнє сонце, й довгі тіні від кущиків трави, й прохолоду, настояну на пахощах чебрецю і квітучої шипшини. На сендлфордських луках кролі щодня бачили людей. А тут, відколи прибули, бачили тільки одного чоловіка, й того на коні. Окинувши поглядом гурт кролів, що зібрався коло нього, Ліщина завважив, що виглядають вони дужчими, здоровішими й щасливішими, ніж того дня, коли приблукали до пагорба. Хоч би що чекало на них у майбутньому, а поки що він, Ліщина, нібито виправдовував їхнє довір’я.

– Якщо я не помиляюсь, – почав він, – живеться нам тут непогано! Вже ніхто не скаже, що ми – гурт глессілів! І все ж мене турбує одне питання. Мені навіть дивно, що з усіх нас я перший заводжу про це мову. Якщо ми цього питання не розв’яжемо, то колонія наша, попри всі наші старання, загине!

– Як це? В чім річ, Ліщино? – спитав Кучма.

– Пам’ятаєте ви Нільдрогайн?

– Вона перестала бігати! Ми співчуваємо Суниці, але до чого тут Нільдрогайн?

– У нас немає жодної кролиці, а якщо немає кролиць, то й кроленят немає, а без них за кілька років колонія вимре!

Досі вони тільки й робили, що змагалися зі смертю, а щохвилинна боротьба за виживання не дозволяє навіть подумати про інші потреби. Але нині, сидячи проти вечорового сонця на затишному, безлюдному пагорбі, знаючи, що позаду – вигідна підземна оселя, й відчуваючи, як трава в його шлунку збивається в кульки, Ліщина сумував – сумував за подругою. Решта промовчала, але Ліщина зрозумів, що його слова досягли мети.

Сонце пірнуло ще нижче. Нарешті Ожина запитав:

– Що ж діяти? Знов подаватися в мандри?

– Може, обійдеться навіть без мандрів, – відповів Ліщина. – Просто треба десь знайти кілька кролиць і привести їх сюди.

– А де їх узяти?

– В іншій колонії.

– Але хіба є ще якась колонія на цих пагорбах? Хоч би звідки дув вітер, а кролячого духу не чути!

– Але ж у нас є птах! Птах може облетіти околиці й принести нам потрібні вісті!

– Блискучий задум, Ліщино-ра! – захоплено вигукнув Ожина. – Цей птах за один день вивідає стільки, скільки ми не вивідаємо і за тисячу днів! А ти певен, що ми зуміємо умовити його? Чи не полетить він зразу ж, як тільки піддужчає, чи не покине нас?

– Не знаю, – відповів Ліщина. – Треба тільки добре годувати його та сподіватися на краще. Але слухай, Кучмо, ти так подружив із ним, то чи не міг би ти пояснити йому, як багато це для нас важить? Адже йому досить буде разок облетіти пагорби й сповістити нам усе, що він побачить.

– Покладіться на мене, – запевнив друзів Кучма. – Я з ним домовлюся!

Незабаром усі кролі в колонії вже знали, що непокоїть Ліщину, і перейнялися його тривогами. В тому, що він висловив, не було нічого вражаюче-несподіваного. Просто Ліщина, як і годиться Головному Кролеві, виявився речником усіх таємних сподівань, що помалу визрівали в колонії і стали після його слів явними. Але всіх вразила його думка використати для розвідки чайку. Навіть Ожина не додумався б до такого! Звісно, всі кролі – природжені розвідники, але зробити своїм розвідником такого дивного й лютого птаха… Всі кролі були переконані: якщо Ліщині це вдасться, то розумом їхній Головний зрівняється з самим Ель-аграйрою!

Ще кілька днів пішло на нелегке добування харчу для Кегаара. Жолудь і Чашечка хвалилися, що вони в колонії найкращі комахолови, і назносили безліч жучків та коників. Якось після обід Кучма розбудив Ліщину, що нині, як і в колишній колонії, ділив лігво з П’ятим, – і сказав, що Кегаар хоче з ним поговорити. Ліщина негайно пройшов до Кегаарового передпокою. Йому кинулося в вічі, що голова чайки линяє і вся стає біла, тільки за кожним оком лишається по темно-коричневій цяті. Він привітався до нього і здивувався, коли Кегаар, трохи затинаючись, відповів йому кролячою мовою. Очевидно, він приготував свою коротку промову заздалегідь.

– Пане Лішшино, ваші кролі багато для мене роблять! І я не помер! Скоро я – здоровий! – сказав він.

– Дуже радий це чути! – відповів Ліщина.

Далі Кегаар перейшов на мішану мову лісів і полів:

– Пан Кушма – дуже хороший хлоп!

– Авжеж!

– Він казати: ви не мати мам! Це вам біда!

– Це справді так! Ми не знаємо, що робити. Ніде поблизу немає майбутніх матерів колонії! – відповів Ліщина.

– Слухай! Я мати великий, гарний плай! Крило моє – крашше, скоро здорове! Вітер кіншати, тоді я летіти! Летіти для вас! Знайти багато мам, казати вам, де вони є, – гордо проголосив Кегаар.

– Яка чудова думка, Кегааре! Ти молодець, що таке придумав! Ти – дуже хороший птах!

– Цей рік для мене мам уже нема! Пізно! Всі наші мами сідати на яйка! На той рік шукати мам! А зараз – літати для вас!

– А ми зробимо для тебе все, що можемо!

Наступного дня вітер ущух, і Кегаар зробив два пробні польоти. Але тільки через три дні він зміг вилетіти на пошуки. Був чудовий червневий ранок. Кегаар видобував із мокрої трави равлика за равликом і трощив їх своїм великим дзьобом, а тоді раптом обернувся до Кучми й сказав:

– Тепер я летіти для вас!

Розкинувши віялом свої широкі крила, так що вони аркою здійнялися над Кучминою головою, Кегаар махнув ними й похитав на знак прощального привіту. Прищуливши вуха в потоці здійнятого Кегааром вітру, Кучма невідривно стежив, як чайка важко піднялася в повітря. Набравши висоту, Кегаар описав півколо й щез за північним краєм пагорба. А Кучма поспішив до ліска з новиною: Кегаар вирушив на пошуки!

Птах не показувався кілька днів – довше, ніж сподівалися кролі. Ліщина почав уже подумувати, чи повернеться він узагалі, чи не полетить, піддавшись велінню інстинкту, на береги Великої Води. Він як міг тамував у собі ті сумніви й тривоги, але якось не втерпів і спитав у П’ятого, коли вони опинилися на самоті:

– Як ти думаєш, чи повернеться Кегаар?

– Неодмінно повернеться, – без тіні вагання відповів П'ятий.

– І що ж то він нам принесе?

– Звідки мені знати? – відказав П'ятий. Але згодом, уже засинаючи в лігві, зненацька пробурмотів: – Усі дари Ель-аграйри принесе цей птах: хитрі витівки, великі небезпеки й благоденство нашій колонії!

Та коли Ліщина взявся його розпитувати, П’ятий тільки здивувався, ніби й не пам’ятав своїх слів, і нічого більше не зміг додати.

Одного надвечір’я, коли легкий північний вітерець доносив із лугів запах сіна, до Сотів кулею влетів Кучма її переможно оголосив, що Кегаар повернувся. Ліщина, тамуючи хвилювання, звелів усім сидіти на місці, поки він сам поговорить із птахом, але тут-таки передумав і взяв із собою П’ятого та Кучму.

Кегаар уже сидів у своєму передпокої. Там було повно пташиного помету, тхнуло не дуже гарно. Кролі ніколи не справляють потребу в своїх підземних оселях, тож Ліщина подумки засуджував Кегаарову звичку загиджувати своє гніздо. Але тепер він так жадав почути добрі вісті, що навіть дух чаїного помету видавався йому приємним.

– Я дуже радий, що ти вернувся, Ксгааре! – сказав він. – Ти стомився?

– Крило ше томитися! Літай трохи, сиди трохи, то фсе добре.

– Їсти хочеш? Принести тобі комах?

– Гаразд! Гаразд! Ви добрі хлопи! Хошу багато жуків!

(Усіх комах Кегаар називав жуками).

Видно було, що він знудьгувався за турботливими послугами кролів і радів своєму поверненню до колонії. Дарма що сам міг добути собі вечерю, він, очевидно, гадав, що цілком заслужив на те, щоб йому подали їсти до передпокою. Кучма зібрав своїх фуражирів, і Кегаарів апетит змусив їх працювати до самого заходу сонця. Нарешті Кегаар глянув проникливо на П’ятого й спитав:

– Ну, пане Малий, ти знати, які я нести вісті?

– Звідки мені знати? – сухо відказав П’ятий.

– Тоді я казати. Я облетіти весь сей горб туди-сюди, де фстає сонце й там, де воно сідає. Тут нема кролів, нікого нема!

І замовк. Ліщина з тривогою глянув на П’ятого.

– Тоді я летіти вниз, вниз на долину! Там ферма й великі дерева кругом, на малому горбі. Ви знати?

– Ні, ми не знаємо цієї ферми! Але розказуй далі.

– Я вам показати! Се недалеко. Ви побашити. І там є кролі. Ті кролі жити в яшшику, жити разом із людьми.

– Як це так – живуть разом із людьми?

– Так, так, жити з людьми! У повітсі – в клітках у повітсі. Люди приносити їжу. Ви знати?

– Я знаю, що таке буває, – сказав Ліщина. – Я чув про це. Добре, Кегааре! Спасибі тобі! Ти думаєш, це нам пригодиться?

– Там мами-кролиці. У великому яшшику. А більше ніде нема кролів – ні в полях, ні в лісі! Ніде не башити кролів. Але я летіти, летіти туди, де сонце фсередині дня. Знаєш, туди, де лежати Велика Вода.

– Отже, ти літав до Великої Води? – спитав Кучма.

– Ні, ні, не так далеко! І там є рішка, ви знати?

– Ні, ми так далеко не заходили.

– Там рішка, – повторив Кегаар. – І там є місто кролів!

– По той бік річки?

– Ні, ні! Ви йти туди, фсе великі поля. А там, далі, далі ви дійти до міста кролів, дуже великого! А ше далі – залізна дорога, ше далі – рішка!

– Залізна дорога? – перепитав П’ятий.

– Так, так, залізна дорога! Ви не башити залізної дороги? Люди робити залізну дорогу!

Кегаарова мова була така чужоземна й нечітка, що кролі весь час не були певні, чи правильно його розуміють. Кегаар почав нетерпеливитись, а кролям, як це вже не раз бувало в розмовах із ним, стало соромно за свій вузький кролячий, порівняно з чаїним, кругозір. Ліщина гарячково міркував. Зрозуміло було, що десь на півдні Кегаар відшукав велику колонію кролів і, хоч би що там означали слова «залізна дорога», а колонія, здається, була розташована ближче до пагорбів, ніж та «залізна дорога» й річка. Якщо він правильно зрозумів Кегаара, та «залізна дорога» й річка не були перешкодою на їхньому шляху до мети.

– Кегааре! – сказав він. – Я хочу знати напевне: чи можна дістатися до тих кролів, не переходячи річку й ту «залізну дорогу»?

– Так, так! Не переходити залізну дорогу! Місто кролів у кушшах серед великих пустих полів! Там повно мам!

– А скільки часу забере дорога до того… міста кролів?

– Довга дорога! Днів два.

– Ти молодець, Кегааре! Ти зробив усе, чого ми від тебе сподівались. А зараз відпочивай! Ми тебе годуватимемо донесхочу!

– Зараз спати! Зафтра – багато жуків, так, так!

Ліщина з Кучмою і П’ятим повернулися до Сотів. Там Ліщина розповів усім про те, що вишукав Кегаар. Почалось загальне, тривале та безладне обговорення новин. Саме так вони доходили якогось спільного рішення. Той факт, що за два дні подорожі на південь є кроляча колонія, повертався і так і сяк у, їхніх висловлюваннях, достоту мов кинута у глибоку воду монетка рухається туди-сюди – то зблискуючи, то мов щезаючи, то знов з'являючись, але весь час опускаючись ближче й ближче до твердого дна. Ліщина дав своїм кролям наговоритися донесхочу, аж поки всі потомилися і порозходилися по лігвах спати.

Наступного ранку життя їхнє пішло своїм звичайним ходом. Вони паслись, годували Кегаара, бавились та рили нори. Але весь цей час, мов краплина, що росте на галузці, аж поки стане досить важка, щоб відірватись і впасти, визрівала, прозорішала, ставала загальною думка про те, що їм усім слід зробити.

А наступного дня Ліщина вже й упевнився, чого хочуть кролі його колонії. Сталось так, що момент для остаточного вирішення справи приспів саме тоді, коли він, П’ятий, та ще кілька кролів сиділи собі вранці на пагорку. Не було потреби скликати загальні збори. Все уже було вирішене. А ті, що не почують вирішного слова зараз, почують його згодом – яка різниця?

– Кегаар каже, що колонія, яку він знайшов, дуже велика, – почав Ліщина.

– Отже, ми не можемо взяти її силою, – підхопив Кучма.

– Але мені зовсім не хочеться приєднуватися до них, – провадив Ліщина. – Може, вам хочеться приєднатись?

– І залишити нашу колонію? – вигукнув Кульбаба. – Ми стільки поклали тут праці! Та й волі там такої не буде. Ні, я певен: жоден з нас нізащо не згодиться покинути цей чудовий пагорб!

– Всього-на-всього нам треба знайти кілька кролиць і привести їх сюди, – сказав Ліщина. – Чи не занадто тяжка це справа?

– Навряд чи це буде занадто тяжко, – сказав Падуб. – Адже великі колонії часто бувають перенаселені, багато кролів там недоїдають. Молоді кролиці стають неспокійні й тому часто не вагітніють, не приводять маленьких.

– Значить, ти вважаєш, що там можуть бути незадоволені кролиці? – спитав Ліщина. – Це обнадіює. Отже, ми вирішили? Посилаємо туди експедицію, якщо є надія, що обійдеться без бою. Як ви вважаєте: чи треба вирушати туди всією колонією?

– Ні в якому разі! – сказав Ожина. – Два чи й три дні подорожі туди, а тоді назад, і весь цей час усім загрожуватимуть усілякі небезпеки! Трьом-чотирьом кролям буде куди легше подолати всі труднощі, аніж цілому грайру. Троє-четверо можуть пересуватися швидко й непомітно. Та й Головний Кріль із більшим співчуттям поставиться до кількох кролів, що прийшли з чемним проханням.

– Слушно кажеш, Ожино, – похвалив Ліщина. – Пошлемо чотирьох. І нехай вони пояснять їхньому Головному, як ми опинилися в такій скруті, й попросять дозволу умовити кількох кролиць піти з ними. Але кого з нас найкраще послати послами?

– Одне ясно: ти, Ліщино-ра, не повинен іти! – сказав Кульбаба. – Ти потрібен тут, і ми не хочемо ризикувати нашим Головним Кролем! Усі так думають.

Ліщина й сам знав, що йому не доведеться очолити посольство. Що б то подумали кролі чужої колонії про такого Головного, який сам бігає виконувати свої доручення. Та й непоказний він собою, і промовець неблискучий…

– Гаразд, – мовив він. – Я знав, що ви не відпустите мене. Та й посол був би з мене абиякий. А от Падуб підходить якнайкраще! Він чудово знає, як слід пересуватися на відкритій місцевості, й зуміє розсудливо повести мову, коли опиниться в чужій колонії.

Ніхто не заперечував проти кандидатури Падуба. Зате вибрати йому товаришів виявилось важчим ділом. Кожен залюбки пішов би з Падубом, але справа була така важлива, що обговорювали кожного кроля по черзі, зважуючи, хто зможе найлегше витримати далеку дорогу й зберегти пристойний вигляд, щоб гідно вступити в чужу колонію. Зрештою послами обрали Падуба, Срібного, Жостіра й Суницю.

Суниця скромно погодився, але видно було, як дуже потішило його це обрання. Він весь час намагався довести своїм новим друзям, що він не боягуз, а тепер потішено зрозумів, що його оцінили по заслугах.

Посольство вирушило в путь на світанку, ще тільки сіріло. Кегаар зголосився вилетіти слідом за ними трохи перегодом, щоб переконатися, чи в правильному напрямку вони йдуть, і принести в колонію вісті про їхнє просування. Ліщина й Кучма провели їх до південного узлісся. Падуб тримався впевнено, і решта троє послів були в бадьорому настрої. Ось вони щезли у високій траві, й Ліщина з Кучмою повернули назад, до лісу.

– Ми наче все як слід продумали, – сказав Ліщина. – Тепер надія на них та ще на Ель-аграйру! Все буде гаразд – чи як ти думаєш?

– Звісно, все буде гаразд! – відповів Кучма. – Швидше б вони тільки верталися! Я так мрію мати гарненьку кролицю в моїй норі та ще й цілий виводок кроленят. Купу малих кучменят, Ліщино! Подумай про це й затремти!