Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

– Ганьба! – вигукнув Суниця.

– Бігли ми лугом, понад струмочком, – повів далі Падуб, – і частина цих кролів гналася за нами. Тоді я подумав: «Уб’ю хоч одного з них!» Мені було соромно, що ми залишили Волоока їм на поталу, і я не міг просто так утекти, не помстившись. Я побачив, що Первоцвіт біжить попереду. Тож я дав йому наздогнати себе, а тоді обернувся і збив його з ніг. Хотів розтерзати його, коли це він пропищав: «Не вбивай мене! Я скажу тобі, куди пішли твої друзі». – «Говори швидше», – сказав я, впершись кігтями задніх лап йому в живіт. «Вони пішли до пагорбів, – вимовив він, задихаючись. – До високих пагорбів, їх видно звідси… Пішли учора вранці!» Я удав, ніби не повірив йому і ніби таки хочу його вбити. Але він повторив те саме, тож я тільки подряпав його й відпустив. Ми подалися до пагорбів – ми їх добре бачили, бо стояла ясна година.

Останній відтинок дороги дався нам найтяжче. Коли б не Дзвіночкові жарти й щебетання, ми б таки перестали бігати навіки.

– Буруб’яшки – туди, жарти – сюди, – вставив Дзвіночок. – Я котив який-небудь жарт попереду, мов клубочок, і ми йшли за ним.

– Що ще я можу сказати про решту подорожі? – мовив Падуб. – Мені жахливо боліло вухо, і я безперестанку думав, що Волоок загинув через мене. Раз ми спробували поспати, але мої сни були зовсім нестерпні. Тільки одна думка штовхала мене вперед: знайти Кучму й сказати йому, як він правильно вчинив, що втік із колонії.

Нарешті ми добулися до пагорбів, надвечір наступного дня. Ми забули про всяку обачність – ішли по відкритій місцевості в совину пору. Не знаю, на що я сподівався. Отак, буває, думаєш: прийдеш кудись чи зробиш там щось – і все буде гаразд. А коли прийдеш, з’ясовується, що все не так просто. Мабуть, мені уявлялося, що Кучма сидить тут, виглядає нас. Ми побачили, що пагорби височезні, таких ми ніколи не бачили. Ні лісу, ні укриття, ні будь-яких кролів, і вже сутеніє. І тоді все наче розлетілося на друзки. Я побачив Скабіозу перед себе – як живого, почув його крик, а ще побачив Треару, і Жабрія, і Волоока. Я говорив до них. Гукав Кучму, хоч і не сподівався вже, що він почує, бо упевнився, що його тут немає. Пам’ятаю, як вийшов з-під живоплоту на видноту, щиро сподіваючись, що прийде хтось із елілів і доконає мене. Та коли я отямився, переді мною сидів Кучма. Спершу подумав, що це я вже на тому світі. Ну, решту ви знаєте. Я жалкую, що так вас налякав. Авжеж, я не був Чорним Кролем, але хто ще був ближче до нього, ніж я? – І, помовчавши, додав: – Тепер ви розумієте, які ми з Дзвіночком щасливі, що сидимо в затишній норі серед друзів. Знай, Кучмо, що то не я хотів арештувати тебе тієї далекої-далекої ночі, – то був інший кріль!

22. СУД НАД ЕЛЬ-АГРАЙРОЮ

Кролі багато чим схожі на людей. От хоч би взяти їхню здатність переносити стійко лихо, пливти рікою життя, попри жахи і втрати. Є в них ще одна риса, яку неправильно було б називати черствістю чи байдужістю. Це швидше інтуїтивне відчуття того, що Життя – це Тепер. Така тваринка, у якої все підпорядковано найбільшій меті – вижити, незнищенна, мов трава.

Ледве чи й день минув відтоді, як Падуб, марячи, приблукав до підніжжя Вотершипського пагорба, а він уже був майже зовсім здоровий. Що ж до легковажнішого Дзвіночка, так той після всіх тяжких потрясінь узагалі почувався чудово. А Ліщина і його товариші, слухаючи Падубову розповідь, переживали жах і горе, мовби самі стали жертвами тієї страшної трагедії. Але сама сила і яскравість їхніх переживань несла їм справжнє полегшення, як це буває з емоційними людьми. Почуття їхні аж ніяк не були нещирі чи награні. Навіть найдобріші з цивілізованих людей читають стримано про найстрашніші лиха в газеті, бо вони від тих подій відсторонені. А кролі, слухаючи ту розповідь, задихалися разом із нещасними в отруєних норах, вони палали люттю, чуючи про долю Волоока, що загинув у канаві, – так вони оплакували, вшановували пам’ять загиблих. Але ось закінчилась оповідь, і потреби їхнього повного небезпек життя почали брати своє. Коли б то загиблі та були не загинули! Але треба скубти траву, рити нори, спати…

Як тільки Падуб замовк, Ліщина став обнюхувати його поранене вухо. Воно було подерте на клапті, в ньому було багато бруду. Коли кролі, приваблені теплою червневою ніччю і повним місяцем, один по одному подалися на сильфлай, він попросив Ожину зачекати. Срібний і собі лишився з ними.

Ліщина заходився вилизувати зранене вухо, потім його змінив Срібний. Довгі рвані рани, очистившись, знов закровоточили. Хоч як Падуб старався не сіпатись, але гарчав від болю й гріб землю лапами, тож Срібний став подумувати, чим би відвернути його увагу.

– Ліщино, – спитав він нарешті, – а що за думка виникла у тебе стосовно тієї миші? Ти обіцяв сказати нам перегодом.

– Усе дуже просто, – відповів Ліщина. – У нашому становищі ми повинні використовувати геть усе, що може принести нам користь. Ми оселилися в незнайомому місці, й нам потрібні друзі. Звісно, від елілів добра не діждешся, але ж є чимало істот – не елілів: птахи, миші, йони-їжаки. Їхні вороги – це й наші вороги. Треба робити все можливе, щоб вони стали нашими друзями. Може, десь у чомусь і вони нам допоможуть.

– І чим же вони можуть нам допомогти? – сказав Срібний, втираючи носа, вимазаного Падубовою кров’ю. – В чому на них можна покластися? Не можуть вони ані рити для нас, ані діставати нам їжу, ані обороняти нас. Нашу допомогу вони приймуть залюбки, але чи віддячать чим? Я чув, як та миша сказала: «Ти кликати – миша прийти». Б’юсь об заклад, що всі вони прийдуть – попоїсти, погрітись. Невже ти збираєшся напхати наші нори мишами?

– Ні, – заперечив Ліщина, – я зовсім не збираюсь запрошувати всіх мишей-нориць до наших нір. Та й їм такого не треба. А от тій миші ми врятували життя, і вона це пам’ятатиме.

– Але як вона допоможе нам? – спитав Дзвіночок.

– Для початку миші можуть розповісти нам про цю місцину.

– Розкажуть те, що знають миші, а не те, що потрібно кролям!

– Ну що ж, миша може стати в знадобі, а може й ні, – мовив Ліщина. – А от птах був би нам корисний! Ми не вміємо літати, а птахи літають кругом по всьому краю. І про погоду вони багато знають. Ось що я, власне, хочу вам сказати. Якщо хто з вас надибає на птаха не з породи елілів і тому птахові потрібна буде допомога, допоможіть йому, заради всього святого! Пропустити таку нагоду – все одно що залишити моркву гнити в полі!

– Задум чудовий, – сказав Ожина, – але такі випадки трапляються дуже рідко!

– Добра думка, – похвалив і Падуб, сіпаючись від болю, бо Срібний знов почав лизати рану. – Добра взагалі, але навряд чи це щось дасть нам на ділі.

– Ану ж спробуймо! – весело сказав Срібний. – Справа варта заходу! Може, я ще побачу, як Кучма присипляє казкою крота!

– Щось подібне затіяв колись і Ель-аграйра, і в нього вийшло, – сказав Дзвіночок. – Пам’ятаєте?

– Ні, я не знаю такої казки, – признався Ліщина. – Розкажи!

– Ходімо спершу попасемось, – запропонував Падуб. – Це вухо забрало всі мої сили.

– Принаймні тепер воно чисте, – сказав Ліщина. – Але, мабуть, так і лишиться порване.

– Дарма, – відповів Падуб, – я все одно щасливчик.

Повний місяць уже височенько підбився на безхмарному східному небосхилі, не так освітлюючи, як таємниче міняючи весь вигляд пагорба. Коли кролі вилізли на траву, назустріч їм вибігли Вероніка й Козелець, що верталися з сильфлаю.

– Ой, Ліщино! – заговорив Козелець. – Ми щойно розмовляли ще з однією мишею. Вона вже почула про ту історію з боривітром і була така люб’язна з нами! Миша сказала нам, що по той бік ліска є поле доброї трави, яку косять для коней. «Ви любити хороша трава? – спитала вона. – Там дуже хороша трава». Ми побігли туди. Трава й справді чудова!

На чималому вигоні росла дійсно чудова трава, сантиметрів п’ятнадцять заввишки. Тішачись тим, що події підтвердили його правоту, Ліщина заходився жувати ніжні листочки конюшини. Якийсь час усі мовчки скубли конюшину.

– Розумний ти хлопець, Ліщино, – наївшись, похвалив ватажка Падуб. – Чудово у тебе вийшло з тією мишею! Звісно, ми й самі колись та назнали б цю ділянку, але ж не так швидко.

Втіха аж розпирала Ліщину, але він тільки сказав:

– Тепер нам не доведеться так часто спускатися в долину, щоб поласувати смачною травою!.. Одначе, Падубе, від тебе пахне кров’ю, а це небезпечно. Ходімо назад, до лісу! Ніч така гарна – посидимо біля нір, а Дзвіночок розкаже нам казку.

Скоро всі позбиралися докупи, й Дзвіночок почав:

– Цю казку мені розповів дідусь. Сталося це вже після того, як Ель-аграйра визволив свій народ із Кельфазінських боліт. Кролі переселилися на луки Фенло й там побудували собі житла. Але принц Райдуга не спускав ока з Ель-аграйри, надумавши не допустити більше жодної його витівки.

Одного вечора, коли Ель-аграйра й Трусь-трусь вигрівалися на осонні, луками підійшов до них принц Райдуга, ведучи кроля, якого Ель-аграйра ніколи не бачив.

– Доброго тобі вечора, Ель-аграйро! – сказав принц Райдуга. – Бачу, твій народ зажив краще, ніж було в Кельфазінських болотах, а всі кролиці риють нори в пагорку. Чи вже вирили нору для тебе?

– Так, – відповів Ель-аграйра. – Ось у цій норі живемо ми з Трусь-трусем. Ми як побачили цей пагорок, так його і вподобали.

– Гарний пагорок, – підтакнув принц Райдуга. – Але, на жаль, я мушу звістити тобі волю самого Пана Фрітха: ти не повинен більше жити в одній норі з Трусь-трусем.

– Не жити більше в одній норі з Трусь-трусем? – перепитав вражений Ель-аграйра. – Чому ж це?

– Ель-аграйро, ми знаємо тебе з твоїми витівками, а Трусь-трусь майже такий хитрий, як і ти. Вас двоє в одній норі – це вже занадто. Скоро ти хмари з неба крастимеш! Ні, Трусь-трусь хай пошукає собі нору в іншому кутку колонії. Хочу познайомити тебе з цим кролем. Звати його Гуфса. Подружи з ним і дбай про нього!

– Звідки він? – спитав Ель-аграйра. – Щось я досі не зустрічав його ні разу.

– Він прийшов з іншої країни, – сказав принц Райдуга, – але він такий самий кріль, як і всі ви. Допоможи йому обжитися тут. А поки він обвикнеться, я певен, ти поділишся з ним своєю норою.

Це була така прикрість для Ель-аграйри і Трусь-труся, ота заборона жити вдвох в одній норі! Але Ель-аграйра мав за правило ніколи нікому не виказувати свого гніву, а з другого боку – йому було жаль Гуфси, бо той, мовляв, такий самотній та осиротілий, опинився на чужині, далеко від свого народу. Тож він люб’язно запросив Гуфсу до своєї нори й пообіцяв йому всіляку допомогу, а Трусь-трусь переселився до іншої нори в далекому кутку колонії.

Спочатку Гуфса був дуже приязний з усіма, кожному старався догодити. Однак мало-помалу Ель-аграйра почав помічати, що всі його задуми чомусь розладнуються. Якось навесні він повів гурт кролів попастися на зелені вруна, й вони наскочили на чоловіка з рушницею, який походжав кругом поля, – тож кролі раді були, що хоч зосталися живі-здорові. Іншим разом Ель-аграйра назнав гарну капустяну грядку й прорив туди нору попід парканом, а коли вернувся вранці, нора була загороджена колючим дротом. I став Ель-аграйра подумувати. чи не розказує хтось про його затії людям.

І надумав він випробувати Гуфсу, щоб упевнитися, чи не від нього всі ті прикрощі. Він узяв Гуфсу в поле й показав йому стежку, що начебто вела до комори, повної брукви та ріпи, сказавши при цьому, що хоче податися туди з Трусь-трусем наступного ранку. А сам Ель-аграйра і не думав туди йти. І він більше нікому-нікому про ту стежку чи комору не сказав. Наступного дня він обережно пішов тією стежкою і знайшов пастку, наставлену серед трави.

Тоді Ель-аграйра не на жарт розсердився. Звісно, він не уявляв собі такого, щоб Гуфса ставив сильця сам чи щоб навіть знав, що буде поставлено пастку. Але очевидно, що Гуфса спілкувався з кимось – чи не з принцом Райдугою? А вже принц Райдуга передавав Гуфсині відомості фермерові або єгереві, ніскільки не турбуючись, до чого це може призвести. Отже, через Гуфсу його кролям загрожувала небезпека – а що вже й казати про пісне життя без салати й капусти! Тоді Ель-аграйра спробував не ділитися своїми планами з Гуфсою. Але ж у кролячій колонії таємниць не буває, бо кролі бережуть таємниці тільки від інших тварин, тож Гуфса так чи інак про все дізнавався. Може, вбити Гуфсу? Але ж тоді прийде принц Райдуга і хтозна, чим це кінчиться. Ба навіть тримати що-небудь у таємниці від Гуфси було небезпечно, бо коли Гуфса зрозуміє, що його шпигунство викрито, він скаже про це принцові Райдузі, той забере його і придумає щось ще гірше.

Ель-аграйра думав і думав. Думав він і того вечора, коли принц Райдуга знов завітав до його колонії.

– Ель-аграйро, ти геть перемінився останнім часом, – сказав йому принц Райдуга. – Може, ти просто розлінувався? А то ще люди почнуть довіряти тобі! Я оце йшов мимо та й надумав заглянути до тебе, щоб подякувати тобі за твою добрість до Гуфси. Здається, він у тебе почуває себе як удома.

– Як у себе вдома, а як же ще? – підхопив Ель-аграйра. – Наша нора повна радості, а ми з Гуфсою робимося що не день, то гарніші. Але я все кажу своєму племені: «Не довіряйте ані принцам, ані…»

– Ну, Ель-аграйро, – урвав його принц Райдуга, – досить того, що я можу довіритися тобі. А щоб остаточно упевнитися в цьому, я надумав виростити чудову грядку моркви за пагорком. Земля там добра, і я певен, що врожай буде на славу. Надто якщо ніхто й не думатиме красти моркву. Якщо хочеш, ходи подивися, як я засіватиму грядку!

– Залюбки піду! – прийняв запрошення Ель-аграйра.

Він, Трусь-трусь, Гуфса й ще кілька кролів пішли з принцом Райдугою за пагорок та й допомогли посіяти моркву. Але в душі Ель-аграйра бушував: це ж принц Райдуга просто дражнився з ним, посіявши моркву у нього під носом!

– От і чудово! – мовив принц Райдуга, коли кінчили сіяти. – Я, звісно, знаю, що ніхто й не подумає красти мою моркву. Але якщо хтось та вкраде хоч одну морквину, Ель-аграйро, то я розсерджуся не на жарт. Якщо, наприклад, по моркву піде король Дарзін, то я певен, що Фрітх забере в нього королівство й віддасть комусь іншому.

Ель-аграйра зрозумів, що має на увазі принц Райдуга: якщо впіймає його, Ель-аграйру, на морквяній грядці, то або вб’є його, або поставить іншого кроля над його народом. Від самої думки, що замість нього Кролячим Князем настановлять Гуфсу, Ель-аграйра аж зубами скреготнув. Але вголос тільки й сказав: «Авжеж, авжеж! Дуже слушно й справедливо!» І принц Райдуга пішов собі геть.

Коли минуло більше місяця від дня сівби, однієї ночі Ель-аграйра з Трусь-трусем пішли глянути на моркву. Її ніхто не проривав, густо й пишно зеленіла гичка. Ель-аграйра припустив, що корінці мають бути ледь тонші за передню кролячу лапу. І саме тоді, коли він при місяці милувався морквяною грядкою, в голові його зародився план. Він уже так стерігся Гуфси, що всамітнився з Трусь-трусем у якійсь покинутій норі й довгенько з ним радився. І там Ель-аграйра поклявся Трусь-трусеві, що таки покраде моркву принца Райдуги та ще й на додачу зробить так, що Гуфса муситиме піти від них. Тоді друзі розійшлися: Трусь-трусь подався на ферму добути зерна, а Ель-аграйра до ранку збирав слимаків, хоч яка то бридка робота.

А надвечір Ель-аграйра пішов і розшукав Йону-їжака, що дріботів попід живоплотом.

– Йоно! – гукнув він їжака. – Хочеш багато-багато слимаків?

– Авжеж, хочу, Ель-аграйро! – відповів Йона. – Тільки спробуй їх нашукати! Був би ти їжаком, то знав би, як це нелегко.

– Ну, то ось тобі купа слимаків! – сказав Ель-аграйра. – їж, призволяйся! Але я дам тобі ще більше слимакiв, коли ти зробиш те, що я попрошу тебе, й не питатимеш навіщо. Ти вмієш співати?

– Співати, Ель-аграйро? Де й хто чув, щоб їжак співав?!

– Гаразд, – мовив Ель-аграйра. – Але доведеться тобіспробувати поспівати, якщо ти хочеш слимаків. О! Там, у канаві, лежить старий порожній ящик, якого викинув фермер. Він нам знадобиться…

Тим часом Трусь-трусь у лісі розмовляв із Гавоком– фазаном.

– Гавоку, ти вмієш плавати? – спитав він.

– Та що ти, Трусь-трусю! Я уникаю води як тільки можу, – відповів Гавок. – Я страшенно не люблю води! Та коли б довелося, то я, мабуть, протримався б трохи на воді.

– Чудово! – сказав Трусь-трусь. – А тепер слухай. Я маю багато зерна (а ти ж знаєш, як нелегко добути зерно в цю пору!) і все це зерно віддам тобі, якщо тільки ти поплаваєш трохи в ставку на узліссі. Ось ходімо туди, і я тобі все поясню дорогою!

Фу-Інле – коли зійшов місяць, – Ель-аграйра заліз у свою нору й застав Гуфсу вдома.

– Ой, Гуфсо, як добре, що я знайшов тебе! – сказав він. – Ходи зі мною, бо я більш нікому не можу довіритись. Тільки ми з тобою, а більш ніхто не повинен про це знати!

– А в чім річ, що треба зробити, Ель-аграйро? – спитав Гуфса.

– Я оце дивився на ту моркву принца Райдуги, – відповів Ель-аграйра. – Я вже не витримую! Ніколи не бачив такої гарної моркви. І я надумався покрасти її – ну, може, й не всю. Узяти багато кролів на таку виправу – біда буде. Рано чи пізно про це довідається принц Райдуга. А як підемо тільки ти та я – ніхто й ніколи не довідається, хто покрав моркву.

– Я піду, – згодився Гуфса, – але краще завтра вночі.

Бо він подумав, що так устигне доповісти про все принцові.

– Ні, – сказав Ель-аграйра, – негайно! Зараз же!

А сам подумав: чи не стане Гуфса відговорювати його від цього задуму? Та коли глянув на Гуфсу, враз переконався, що той уже бачить погибель Ель-аграйри, а себе – королем над усіма кролями.

І вони почимчикували при місячному світлі. Довго йшли попід живоплотом, аж ось дійшли до старого ящика, що лежав у канаві. А на ящику стояв на задніх лапках Йона-їжак. Його колючки були утикані пелюстками шипшинового цвіту, і він видавав якісь чудні звуки – суміш вереску й рохкання, ще й вимахував передніми чорними лапками. Кролі стали й задивилися на Йону.

– Що це ти робиш, Йоно? – вражено спитав Гуфса.

– Співаю до місяця, – відповів їжак. – Усі їжаки мусять співати до місяця, щоб більше попадалося слимаків. Невже ти цього не знаєш?

 
Ой Місяченьку-слимаченьку!
Дай слимаків у козубеньку!
 

– Що за жахливий репет! – вигукнув Ель-аграйра. – Мерщій ходімо звідси, поки він не приманив до себе всіх елілів!

І двоє кролів пішли далі. Через якийсь час вийшли на узлісся, на берег ставка. Вони почули, що в ставку щось кудкудакає і хлюпочеться, а тоді побачили Гавока– фазана, який плавав, б’ючи крильми по воді, а позаду тяглися довгі хвостові пера.

– Що сталось? – запитав Гуфса. – Гавоку, тебе підстрелили?

– Ні, ні! – відповів Гавок. – Я завжди купаюся при повному місяці! Від цього хвіст у мене росте довший, та й голова, коли б не купався, не була б така гарна: червона, біла і зелена! Всі це знають, а ти, Гуфсо, не знаєш?

– Сказати правду, він не любить, щоб підглядали, як він купається! – шепнув Гуфсі Ель-аграйра. – Ходімо швидше!

Далі вони підійшли до старої криниці під великим дубом. Фермер давно засипав криницю, але при місяці вона здавалася дуже глибокою і чорною.

– Відпочиньмо, – запропонував Ель-аграйра. – Одну хвилинку!

Тільки він це сказав, як із трави вилізло диво дивне. Воно було трохи схоже на кроля, але навіть при місячному світлі Ель-аграйра й Гуфса могли розгледіти довгі зелені вуха й червоний хвіст. У роті проява тримала недопалок білої палички – з тих паличок, що їх смалять у роті люди. Це був Трусь-трусь, але Гуфсі годі було його впізнати. Він знайшов на фермі порошок, з якого роблять рідину для купання овець, і сидів у тому порошку доти, доки хвіст у нього став червоний. Вуха його були прикрашені виткими пагонами переступня, а від білої палички бідолашного Трусь-труся аж нудило.

– Святий Фрітху! – вигукнув Ель-аграйра. – Що воно таке? Чи не хтось із злої Тисячі?! – І підскочив на місці, ладен щомиті дати драла. – Хто ти? – спитав він тремтячим голосом.

Трусь-трусь виплюнув з рота білу паличку.

– Отже! – грізно сказав він. – Отже, ти побачив мене, Ель-аграйро! Мало кому з кролів щастить побачити мене бодай раз у житті! Ліченим одиницям! Я – один із посланців Пана Фрітха, що вдень таємно ходять по землі, а на ніч вертаються до його золотого палацу. Ось і зараз він дожидає мене по той бік світу, і я мушу швидко прибути до нього, просто через серце землі! Прощавай, Ель-аграйро!

Дивний кріль стрибнув через цямриння і щез у криниці.

– Ми побачили те, чого не повинні були бачити! – вигукнув Ель-аграйра переляканим голосом. – Це якесь зачароване місце! Мерщій тікаймо звідсіля!

Вони заквапилися геть і скоро опинилися на морквяній грядці принца Райдуги. Скільки накрали вони моркви, я вже й не знаю, але ж ви знаєте, Ель-аграйра був великий князь і, звісно, мав такі незвичайні здібності, що й не снилися мені з вами. Але дідусь завжди казав, що до ранку на грядці не зосталось ані морквиночки. Моркву вони поховали в глибокій норі на узліссі, а тоді вернулися додому. Ель-аграйра цілий день пробув у товаристві кількох вірних друзів, а Гуфса, нічого нікому не сказавши, подався десь після обід.

Того вечора, коли Ель-аграйра із своїми кролями вийшов на сильфлай, через луки до них завітав принц Райдуга, а з ним двоє хортів.

– Ель-аграйро, ти арештований! – проголосив принц.

– За що? – поцікавився Ель-аграйра.

– Ти добре знаєш, за що, – відповів принц Райдуга. – Мені вже вкрай набридли твої зухвалі витівки, Ель-аграйро! Де моя морква?

– Якщо вже мене арештовано, – сказав Ель-аграйра, – то чи можу я все-таки дізнатися: за що? Це нечесно: спочатку арештували, а потім розпитувати!

– Годі, годі, Ель-аграйро! – мовив принц Райдуга. – Не крадь ще й мого часу! Скажи тільки, де ти заховав мою моркву, і я не вб’ю тебе, а лише пошлю на далеку північ.

– Принце Райдуго! – заблагав Ель-аграйра. – Втрете прошу вас, скажіть: за що мене арештовано?

– Дуже добре, – сказав принц Райдуга. – Якщо тобі, Ель-аграйро, так хочеться померти, то буде тобі справжній судовий процес! Тебе арештовано за те, що ти покрав мою моркву. Ти й справді просиш суду? Попереджаю: у мене є незаперечні докази. Справа кінчиться погано для тебе!

На цей час довкола Ель-аграйри з’юрмилось його плем’я, та дуже близько не підступало, бо собак боялося. Тільки Трусь-труся ніде не було видно. Він-бо цілісінький день трудився, переносячи моркву до іншої нори, про яку ніхто не знав, окрім нього та Ель-аграйри. А тепер він переховувався, бо не міг зразу відбілити хвостика.

– Суд так суд, – погодився Ель-аграйра. – І хотів би я, щоб мене судив суд присяжних – звірів. Бо куди ж це годиться, принце Райдуго, якщо ви будете водночас і моїм обвинувачем, і суддею, і все в одній особі!

– Буде, буде тобі суд звірів-присяжних, – запевнив принц Райдуга. – А за присяжних будуть елілі, Ель-аграйро! Бо кролі-присяжні не схочуть засудити тебе на смерть попри всі докази.

Як же всі здивувалися, коли Ель-аграйра негайно відповів, що згоден на присяжних-елілів! А принц Райдуга сказав, що цього ж таки вечора приведе присяжних і буде суд. Ель-аграйрі він звелів спуститися в свою нору, а собак посадив вартувати й нікого не пускати до підсудного.

Всюди, по гаях і полях, розлетілася новина: принц Райдуга хоче засудити Ель-аграйру на смерть, і судитимуть його присяжні-елілі! Звідусіль плавом пливли звірі. Фу-Інле – коли зійшов місяць, повернувся принц Райдуга, ведучи елілів: двох борсуків, двох лисиць, двох горностаїв, одну сову й одного кота. Ель-аграйру покликали нагору й посадили між собаками. Елілі пильно дивилися на нього, і їхні очі хижо блищали в місячному світлі. Елілі облизувались, а собаки бурмотіли, що їм обіцяно виконати вирок. Довкола зібралося видимо-невидимо і кролів, і всяких інших тварин, і всі були певні, що цього разу з Ель-аграйрою буде покінчено.

– Починаймо! – проголосив принц Райдуга. – Де Гуфса?

Тоді наперед виступив Гуфса, то кланяючись, то задираючи голову, й розповів елілям, як минулого вечора, коли він спокійно лежав собі в норі, до нього прийшов Ель-аграйра і погрозами змусив його піти з ним разом красти моркву принца Райдуги. Він, Гуфса, хотів відмовитись, але не посмів, боячись Ель-аграйри. Він може показати нору, де злодій заховав моркву. Його, Гуфсу, силоміць примусили зробити те, що він зробив, але сьогодні він поквапився якомога швидше доповісти про все принцові Райдузі, чиїм вірним слугою він був і досі є.

– Моркву ми заберемо згодом, – сказав принц Райдуга. – А зараз, Ель-аграйро, скажи, чи можеш ти хоч чимось довести свою невинність? Говори швидше!

– Я хотів би тільки поставити свідкові кілька запитань, – сказав Ель-аграйра.

Присяжні-елілі визнали, що в такому бажанні нема нічого протизаконного.

– Чи не міг би ти, Гуфсо, розповісти нам трохи більше про ту подорож, яку ми з тобою начебто здійснили вчора увечері? Бо, щиро кажучи, я нічого такого не пригадую. Ти кажеш, що ми буцімто вилізли з нори й рушили кудись поночі. А далі що?

– Як, Ель-аграйро? – здивувався Гуфса. – Невже ти все забув? Ми йшли понад канавою і побачили, пам’ятаєш, їжака, що стояв на ящику й співав пісню до місяця?

– Що-що робив їжак? – перепитав один із борсуків.

– Співав пісню до місяця! – розпалився Гуфса. – Знаєте, їжаки роблять так, щоб їм більше попадалося слимаків. Він був весь у шипшинових пелюстках і розмахував передніми лапками…

– Спокійно, спокійно! – м’яко застеріг його Ель-аграйра. – Не треба вигадувати тут нісенітниць!.. Бідолаха! – сказав він присяжним. – Він і справді вірить у те, що розказує. Він не хоче обманювати, але…

– Але їжак співав! – закричав Гуфса. – Він співав: «Ой Місяченьку-слимаченьку! Дай…»

– Що там співав їжак, це не є доказ, – мовив Ель-аграйра. – Бачите, йому скрізь увижаються чудеса! Ну та гаразд. Ми побачили їжака, усипаного трояндами, і він співав пісню на ящику. А далі що?

– Ну, – сказав Гуфса, – далі ми вийшли до ставка і там побачили фазана.

– Фазана, кажеш? – зацікавилась одна з лисиць. – Хотіла б я його побачити! І що він робив?

– Плавав собі у ставку…

– Певне, поранений? – спитала лисиця.

– Ні, ні! – заперечив Гуфса. – Всі фазани плавають, щоб у них хвости відростали довші. Дивно, що ви цього не знаєте!

– Щоб що відростало довше? – перепитала лисиця.

– Хвости! – сердито відповів Гуфса. – Він сам так сказав!

– Це ви тільки одну хвилину послухали, що він верзе, – сказав Ель-аграйра елілям. – Звикнути до такого непросто. А я вже два місяці мушу жити з ним в одній норі. Я до нього із співчуттям, я стараюся його розуміти, але від цього мені сама шкода!

Запала мовчанка. Тоді Ель-аграйра знову, з виразом батьківської теплоти, звернувся до свідка:

– У мене пам’ять слабує. Розказуй далі!

– Що ж, Ель-аграйро, – сказав Гуфса. – Ти показуєш себе таким розумником, але ж навіть ти не міг забути того, що трапилося потім. Величезний, жахливий кріль, із зеленими вухами й червоним хвостом, вийшов із трави. В роті у нього була біла паличка, й він стрибнув у велику нору, щоб пройти крізь землю на той бік світу. Він сказав нам, що поспішає до пана Фрітха.

Цього разу ніхто з присяжних-елілів не зронив і слова. Усі вони тільки дивилися на Гуфсу й хитали головами.

– Знаєш, усі вони божевільні! – прошепотів один горностай другому. – До чого паскудні істоти! Аби викрутитись, такого наговорять! І скільки нам іще тут сидіти? Я голодний!

А Ель-аграйра добре знав, що елілі, ненавидячи всіх кролів узагалі, найдужче зневажають найдурніших. Ось чому він погодився на суд присяжних-елілів. Кролі в ролі присяжних ще, чого доброго, захотіли б докопатися до того, звідки Гуфса взяв таку історію. Але елілям не до перевірки правдивості свідчень – вони вічно голодні й поспішають на полювання.

– Отже, виходить така історія, – підсумував Ель-аграйра. – Ми бачили їжака, причепуреного трояндами, і він співав пісню; потім бачили фазана, який, бувши при повному здоров’ї, купався в ставку; ще ми бачили кроля з червоним хвостом, зеленими вухами та білою паличкою в зубах, і він стрибнув просто в глибоку криницю. Так?

– Так, – потвердив Гуфса.

– А після того ми крали моркву?

– Так.

– І вона була червона із зеленими цяточками?

– Що було червоне із зеленими цяточками?

– Та морква!

– Ну, Ель-аграйро, ти сам добре знаєш, що морква була як морква! І вона в норі! – відчайдушно закричав Гуфса. – В норі! Ходімо та й побачимо!

Суд зробив перерву, поки Гуфса водив принца Райдугу до тієї нори. Не знайшовши моркви, обидва вернулися назад.

– Я цілий день просидів у норі, – сказав Ель-аграйра, – і я можу це довести. Отже, я ніяк не міг десь там переносити моркву чи щось іще. Якщо взагалі була якась морква, – додав він. – А більше мені нічого сказати.

– Принце Райдуго! – озвався кіт. – Я ненавиджу всіх кролів. Але я не знаю, як можна стверджувати, нібито цей кріль покрав твою моркву! Очевидно для всіх, що свідок божевільний (мов блекоти об’ївся), а заарештованого слід звільнити.

Всі присяжні погодилися з таким висновком.

– Забирайся хутчій з моїх очей, – сказав принц Райдуга Ель-аграйрі. – Заховайся, Ель-аграйро, а то я тебе тут і скалічу!

– Зараз заховаюся, мій пане, – відповів Ель-аграйра. – Але прошу тебе смиренно, забери цього кроля, якого ти заслав до нас, бо він заражає нас своєю дурістю!

Отак Гуфса мусив піти геть із принцом Райдугою, а народ Ель-аграйри зажив собі в мирі, й ніщо його більш не турбувало, крім шлункових розладів, бо кролі тоді об’їлися морквою. Та ще хвостик Трусь-трусів нескоро відбілився – так казав мій дідусь.