Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

36. ПРИЗВІСТКИ ГРОЗИ

Кучма прокидався від сну повільно, мов бульбашка повітря підіймається з дна річки. В його норі чомусь опинився чужий кріль. Враз скочивши на ноги, Кучма спитав:

– Хто тут?

– Це я, Гравілат! – відповів той. – Пора виходити на сильфлай, Тлайлі! Жайворонки вже в небі. А ти сплюха!

– Та заспав трохи, – мовив Кучма. – Я вже йду! – І вже попрямував був до виходу, коли це його прикувало до місця Гравілатове запитання:

– А хто такий П’ятий?

Кучма весь напружився.

– Що, що?

– Я спитав, хто такий П’ятий?

– А звідкіля мені знати?

– Ну, ти говорив уві сні, все приказував: «Спитайте П’ятого, спитайте П’ятого!» І мені стало цікаво, хто це такий.

– А, П’ятий! Був такий у моїй колишній колонії – він передбачав погоду і все таке.

– Зараз йому було б дуже легко передбачити погоду! Чуєш, як у повітрі пахне грозою?

Кучма понюхав повітря. Змішаний із запахами трав і коров’ячого стада долинав густий, теплий дух далеких іще, важких купчастих хмар. Кучма не зрадів переміні погоди. Але ж можна було не сумніватися, що така марничка, як близька гроза, навряд чи порушить розклад харчування в Ефрафі. І він не помилився. Кервель уже сидів біля входу, а навпроти нього, в ніші, сидів і Чорнобіль із сторожею. Зачувши ходу своїх офіцерів, Кервель обернувся до них.

– Хутчій, Тлайлі! – кинув він. – Вартові вже на полі. Чи діє на тебе гроза?

– Та трохи давить! – відказав Кучма.

– Сьогодні ще грози не буде, – сказав Кервель. – Вона ще дуже далеко. Десь на завтра надвечір розбушується… Принаймні ти не показуй, Тлайлі, перед міткою, що на тебе діє погода. В розкладі нічого не міняємо без наказу генерала!

– А я його насилу розбудив! – не без зловтіхи вставив Гравілат. – Скажи, Тлайлі, чи не викликав ти до себе вночі якусь кроличку?

– Викликав кролицю? – зацікавився Кервель. – А котру?

– Хізентлай! – відповів Кучма.

– А, ту марлі-тхарн, схибнуту! – протяг Кервель. – Дивно – вона ж іще, здається, не готова паруватись!

– Я помилився, – сказав Кучма. – Але ж ти не забув, певне, як сам просив мене ближче познайомитися з тими неслухнянками, приструнчити їх! То я ж і поговорив із нею.

– Щось вивідав?

– Поки що нічого, але я не відступлюся! – відповів Кучма.

Поки мітка виходила нагору, Кучма обмірковував, як найкраще визволити Чорнобіля. Треба вмить розправитися з одним поліцаєм, а тоді взятися за другого, котрий буде вже готовий до бою!

Вийшовши на поле, Кучма став думати, чи знайде його Кегаар. Але непокоївся розвідник даремно. Уже вдосвіта Кегаар літав над Ефрафою. Побачивши, що чергова зміна вийшла на пашу, птах сів на землю між вартовими й кущами й почав нібито дзьобати в траві комах. Кучма попаски почав просуватися в його напрямку, а коли вже досить наблизився, сів собі пастись, одвернувшись од Кегаара. За хвилину відчув, що Кегаар підійшов до нього, ставши ззаду й трохи збоку.

– Пане Кушмо! Говорити довго не можна! – стиха сказав Кегаар. – Пан Лішшина питати: шо ви робити? Шо вони робити?

– Сьогодні ввечері, як заходитиме сонце! – пробурмотів Кучма. – Треба, щоб наші були біля великої арки! Я приведу туди кролиць. Якщо за нами буде погоня, ти і Ліщина з хлопцями будьте готові до бою! Та штука, човен, ще на місці?

– Так, так, люди його ше не забрати! Я сказати пану Лішшині ваші слова!

– Добре! Слухай ще, Кегааре! Бачиш цих кролів, що позад нас, у полі? Це вартові. Увечері ми з тобою зустрічаємось тут. Тоді я швидко побіжу до тих дерев і шасну в нору. Як тільки ти побачиш, що я стрибнув у нору, напади на вартових – лякай, жени їх геть! Якщо не тікатимуть – бий їх! Їх треба прогнати. Через хвилину я вискочу з нори, й тоді кролиці-мами побіжать разом зі мною прямо до арки! Може бути, що ми ще й не добіжимо туди, як на нас нападуть. Зможеш ти ще раз вступити в бій?

– Так, так! Я налетіти на них! Вони не зупинити вас!

Цієї миті Кучма помітив, що полем до нього мчить Кервель. Зразу ж, не сказавши Кегаарові більше й слова, він зробив кілька стрибків назустріч Кервелеві й діловито заходився коло кущика конюшини. Коли Кервель підбіг до Кучми, Кегаар пролетів низько над їхніми головами й щез за деревами. Кервель подивився чайці вслід, а тоді спитав:

– Хіба ти не боїшся цих птахів?

– Не дуже я їх боюсь!

– Знаєш, іноді вони нападають на мишей і на кроленят. Ти ризикував тим, що пасся біля цього птаха! Навіщо така необачність?

Замість відповіді Кучма підвівся на задніх лапах і вжарт зацідив Кервелеві у вухо, аж той покотився.

– Ось навіщо! – мовив він.

Кервель підвівся набурмосений.

– Гаразд, я вже зрозумів, що ти важчий і дужчий за мене. Але знай, Тлайлі: для ефрафанського офіцера самої ваги замало! І це нічого не доводить, адже чайки таки небезпечні! Дивно, що вона тут огинається в цю пору. Треба доповісти про це в Раду!

– А навіщо?

– Бо це щось незвичайне. Про все незвичайне й підозріле треба доповідати начальству. Ми пошиємося в дурні, коли про це доповість хтось із наших підлеглих. І як ми скажемо, що не бачили птаха, коли його бачила чи не вся мітка? Негайно ж піду й доповім. Сильфлай вже кінчається, тож, коли я не вернуся вчасно, ви з Гравілатом самі простежте, щоб мітка спустилася в нори.

Кервель пострибав до начальства в нору, а Кучма подався шукати Хізентлай. Він знайшов її і Сесусіннан у тій самій виямці. Обидві кролиці були стривожені й пригнічені. Кучма розповів їм про свої перемовини з Кегааром.

– Невже цей птах і справді нападе на вартових? – спитала Сесусіннан. – Це щось нечуване!

– Нападе, я обіцяю вам! Згуртуйте кролиць, як тільки почнеться вечірній сильфлай! Коли ми з Чорнобілем вискочимо з нори, вартові бігтимуть хто куди, шукаючи укриття!

– А куди нам бігти? – спитала Сесусіннан.

Кучма повів кролиць у поле, звідки було добре видно залізничний насип із аркою, метрів за чотириста від Ефрафи.

– Нас напевне дожене Горицвіт! – сказала Сесусіннан.

– Нехай доганяє! Йому вже дісталось одного разу від Чорнобіля, то де йому подужати мене й птаха! – відповів Кучма. – Але гляньте: он Гравілат уже збирає вартових! Пора й нам. Тільки не хвилюйтеся! Жуйте собі жуйку, подрімайте. А як не спатиметься – гостріть кігті, вони можуть нам пригодитись!

Кролі мітки по одному спустилися в нори, а сторожа повела геть Чорнобіля. Кучма вернувся до свого лігва й спробував одпочити, забувши на час про вирішальний вечір. Але заспокоїтись у нього не вийшло, тож вирішив збути час у веселому товаристві. Обійшов нижні лігва, пограв з іншими кролями в крем’яхи, послухав дві казки й сам розповів одну, а тоді скочив до Кервеля й попросив дозволу перевідати кролів сусідньої мітки. Діставши дозвіл, побіг через Кріксу, попасся разом з «Міткою лівого боку» під час полудневого сильфлаю і спустився з офіцерами тієї мітки під землю. Ці офіцери жили разом в одному великому лігві, серед них були досвідчені ветерани, й він залюбки послухав їхні розповіді про патрулі та всякі їхні подвиги. Після обід, уже спокійний і впевнений в собі, Кучма вернувся у свою нору й проспав, аж поки хтось із вартових розбудив його, щоб ішов на сильфлай.

Кучма побіг нагору. Чорнобіль уже сидів у своїй ніші. Присівши біля Кервеля, Кучма дивився, як кролі мітки виходять на пашу. Хізентлай і Сесусіннан пройшли повз нього, не глянувши в його бік. Вони здавалися спокійними, але Кучма розумів, що вони дуже хвилюються. Ось слідом за останнім кролем на поле вискочив Кервель.

Почекавши, поки Кервель відійде чимдалі, Кучма, швидко озирнувшись на Чорнобіля, й собі вистрибнув з нори. Призахідне сонце засліпило його, й він присів на задні лапи, кліпаючи очима й потираючи писок, поки звик до яскравого світла. Глянувши вгору, побачив Кегаара, що летів над полем.

«Час настав! – подумав він. – За діло!»

Зненацька він почув за своєю спиною крижаний голос:

– Я хочу поговорити з тобою, Тлайлі! Ходімо до кущів.

Кучма опустився на передні лапи, обернувся. Перед ним стояв генерал Звіробій.

37. ХМАРИ ЗАВОЛОКЛИ НЕБО

Першим порухом Кучми було дати бій генералові тут-таки, на місці. Але він зараз же й схаменувся – тільки марно пропав би, адже на поміч Звіробоєві вмить прискочила б уся Оусла. Хоч-не-хоч поки що треба було коритись. І Кучма мовчки пішов за генералом у холодок біля путівця. Дарма що вже заходило сонце, але задуха не розвіювалась. Кучма вичікувально подивився на Звіробоя.

– Сьогодні після обід тебе не було на місці, в норах твоєї мітки! – почав генерал.

– Так, пане! – відповів Кучма, хоч як йому не подобалося величати Звіробоя «паном». Та коли вже ти ефрафанський офіцер – корись ефрафанській дисципліні! Але він не поспішив додати, що просив і дістав дозвіл від Кервеля, адже поки що його ні в чому не звинувачували.

– Де ж ти був?

Притлумивши миттєве роздратування, Кучма подумав, що Звіробоєві достеменно відомо, де він був.

– Я ходив до мітки «Лівий бік», пане. Спускався до них у нору.

– Навіщо?

– Щоб цікавіше збути час і повчитися, слухаючи розповіді їхніх офіцерів.

– Більш нікуди не ходив?

– Ні, пане.

– Ти там познайомився з офіцером їхньої мітки – кролем на ім’я Жовтоцвіт.

– Може бути, але я не запам’ятав усіх імен.

– А чи не бачився ти з ним коли-небудь раніше?

– Ні, пане! Де б я міг з ним бачитись?

Настала пауза.

– Дозвольте спитати, пане: в чім річ? – спитав Кучма.

– Запитання тут ставлю я! – відрізав Звіробій. – Зате Жовтоцвіт бачив тебе раніше! Він упізнав тебе по чубові на твоїй голові. Ти не здогадуєшся, де він міг здибатися з тобою?

– Ніскілечки не уявляю!

– Чи доводилося тобі тікати від лисиці?

– Так, пане, погналась кілька днів тому, коли я йшов до вас.

– Ти навів її на інших кролів, і вона розтерзала одного з них!

– Я не збирався ні на кого її наводити! Я не знав, що наскочу на якихось кролів!

– Чом ти не розповів про це мені?

– Мені й на думку не спало, що це для вас важливо! Що поганого в тому, коли кріль рятується від лисиці?

– 3 твоєї вини загинув ефрафанський офіцер!

– Це була нещаслива випадковість! Хіба лисиця не могла схопити його сама, без моєї допомоги?

– Ні, не могла! Мальва був досвідчений офіцер – такий не побіжить лисиці в зуби! Лисиці не страшні тим кролям, що добре знають своє діло!

– Мені дуже жаль, пане, що його схопила лисиця! Просто так вийшло – йому дуже не пощастило.

Звіробій свердлив Кучму своїми великими бляклими очима.

– Іще одне запитання, Тлайлі. Мальвин патруль ішов по сліду таємничого гурту чужих кролів. Чи знаєш ти про них що-небудь?

– Десь у той час і я помітив їхні сліди. Оце й усе, що я можу про них сказати.

– А не було тебе з ними?

– Якби я був із ними, хіба я прийшов би до Ефрафи?

– Повторюю: тут я ставлю запитання! Чи знаєш ти, куди вони могли податись?

– На жаль, не знаю, пане.

Звіробій відвів очі й замовк. Кучма відчув, що генерал чекає, щоб він спитав, чи розмова закінчена, й попросив дозволу піти геть. Він вирішив не розтуляти рота.

– Іще одне, – нарешті заговорив Звіробій. – Мене; цікавить білий птах, якого сьогодні вранці бачили на полі. Ти не боїшся цих птахів?

– Ні, пане! Ніколи не чув, щоб вони кривдили кролів.

– А таки було, кривдили, бувальцю Тлайлі! Зрештою, навіщо ти підходив близько до птаха?

Кучма вмить придумав відповідь:

– Щиро кажучи, пане, захотілось показати капітанові Кервелю, який я хоробрий!

– Що ж, у тебе могла бути й гірша мета! Але якщо вже ти хочеш подивувати когось своєю хоробрістю, то постарайся подивувати мене! Післязавтра я поведу Великий Патруль. Ми перейдемо залізницю і розшукаємо сліди незнайомих кролів – тих самих, яких Мальва неодмінно вистежив би, коли б ти не налетів на нього!

– Чудово, пане! Буду старатись, пане!

Знов запала тривала мовчанка. Тоді Звіробій спитав:

– Коли ти зустрівся з Хізентлай, вона розповіла тобі, чому її переведено в «Ліву задню»?

– Так, пане.

– Я не певен, чи вони вгамувалися. Зверни на це увагу, Тлайлі! Якщо вона розговориться, слухай уважно. Я хочу знати про їхні настрої.

– Гаразд, пане.

– У мене все! – мовив Звіробій. – Іди в свою мітку!

Кучма вийшов на поле. Але сильфлай уже наближався до кінця. Сонце сіло, гусли сутінки. Кегаара ніде не було видно. Кролі мітки під наглядом вартових почали спускатися в нори. Сидячи в траві, Кучма чекав, поки останній кріль щез у норі. Ні, ніде не видно Кегаара!

Поволі він пострибав до нори. При вході наштовхнувся на одного з поліцаїв, який став так, щоб Чорнобіль не думав вискочити на поле в ту мить, коли його забирали вниз.

– Геть з дороги, задрипаний кровососе! – кинув йому Кучма. – А зараз піди й донеси начальству! – і подався до свого лігва.

* * *

Коли погасло останнє світло в повитому імлою небі, Ліщина вкотре пробіг по твердій, голій землі під аркою, вийшов на північну сторону й сів наслухаючи. За хвилину його наздогнав П’ятий, і вдвох вони пройшли трохи полем у напрямку Ефрафи.

Було тепло й парко, пахло близьким дощем і дозріваючим ячменем. Поблизу було тихо й спокійно. Побачивши Ліщину й П’ятого в полі, до них із насипу злетів Кегаар.

– Ти певен, що Кучма сказав: сьогодні ввечері? – уже втретє спитав птаха Ліщина.

– Так! Погані справи! Може, вони схопили його – і кінесь пану Кушмі! – хрипко проговорив Кегаар.

– Я в цьому не певен, – заперечив П’ятий. – Я бачу хмари, чую грім. Уся Ефрафа схожа на дно бурхливої річки. Там може діятися що завгодно…

– А що з Кучмою – ти не бачиш? Що коли його уже вбили? Що коли його допитують…

– Ліщино! – мовив П’ятий. – Ліщино-ра! Тим, що ти сидітимеш тут потемки й тривожитимешся, ти йому не допоможеш. Може, ніякого лиха й не сталося. Може, щось йому перешкодило влаштувати втечу сьогодні. Так чи так, а сьогодні його вже не буде, і нашим кролям небезпечно лишатися тут. Хай Кегаар полетить туди завтра вранці й принесе нам вістку!

Вони вернулися під арку. Назустріч їм вибіг Срібний. Чути було, як неспокійно заворушилися в траві їхні товариші.

– Сьогодні вже нічого не буде, Срібний! – сказав Ліщина. – Треба вести всіх за річку, поки зовсім не стемніло.

– Ліщино-ра! – заговорив Чашечка, що нечутно наблизився до них. – Все буде… буде гаразд? Кучма прийде завтра, адже так?

– Звісно, прийде, і ми йому допоможемо, – запевнив Ліщина. – Та якщо він не з’явиться, Глао-роо, я сам піду в ту Ефрафу!

– І я піду з тобою, Ліщино-ра! – сказав Чашечка.

* * *

Кучма сидів у своєму лігві, підібгавши лапи й притиснувшись до теплого боку Хізентлай. Він тремтів, але не від холоду. Погано вентильовані нори їхньої мітки були повні задушливого передгрозового повітря. Нерви Кучми були напружені до краю. Відколи генерал Звіробій відпустив його, він заплутувався дедалі більше в страхах, споконвіку відомих усім змовникам. Що коли Звіробій знає ще щось про нього і його друзів, – окрім сказаного в недавній розмові? Безсумнівно, всі секретні відомості сходяться до нього. Звіробій знав, що Ліщинин загін прибув з півночі й перейшов залізницю. Знав про лисицю. Знав про чайку, яка в цю пору року повинна бути далеко звідси, й про те, що він, Кучма, зумисне наближався до неї. Знав, що Кучма подружив із Хізентлай. Скільки ж генералові треба часу, щоб зіставити всі ці факти й зробити один-єдиний можливий висновок? Може, він уже зробив такий висновок і тільки вичікує слушної нагоди, щоб арештувати Кучму?

Звісно, всі переваги на боці генерала… Він упевнено тримає в лапах усі нитки змови, в той час як Кучма, смішний у своїх незграбних спробах дорівнятися до свого могутнього ворога, наосліп продирається крізь непрохідні зарості, виказуючи себе кожнісіньким рухом! Як його знов поговорити з Кегааром? А якщо навіть пощастить передати вісточку через Кегаара, чи зможе Ліщина вдруге привести кролів до арки? Може, їх уже вистежив Горицвіт? Поговорити з Чорнобілем – запідозрять. Підійти до Кегаара – знов запідозрять. Хоч би що він зробив, хоч би куди ступнув, його таємниця, мов вода, витікала з безлічі дірочок, яких йому не заткнути!

Та найгірше було попереду…

– Тлайлі, – тривожно зашепотіла Хізентлай. – Може, ми втрьох, разом із Сесусіннан, утечемо цієї ночі? Ми зіб’ємо з ніг вартового біля виходу з нори й забіжимо далеко, поки за нами поженуться!

– Чому? – спитав Кучма. – Чому ти хочеш тікати негайно?

– Я так боюсь! Розумієш, ми з нею перед самим сильфлаєм розповіли подругам про план втечі. Всі були готові тікати, як тільки птах нападе на вартових, але нічого такого не сталось. Про план знають усі, й Нельтільта в тому числі, тож мине зовсім небагато часу, як Рада знатиме нашу таємницю. Звісно, ми з Сесусіннан сказали всім, що життя їхні залежать від їхньої витримки, що ми спробуємо втекти ще раз завтра. Зараз Сесусіннан коло них, обіцяла пильнувати. Але ж в Ефрафі неможливо втримати таємницю. Може, навіть серед тих кролиць, яким ми довірились, є вивідачка! Хоча, Фрітх свідок, ми дуже обережно вибирали… Нас можуть схопити ще до світанку!

Кучма спробував спокійно обдумати становище. Звісно, він легко зможе втекти з парою рішучих, тямущих кролиць. Але ж вартовий, якщо його не вбити, здійме негайно тривогу, й хтозна, чи вдасться поночі знайти дорогу до річки. А якщо вдасться, то погоня може угнатися на ним через місток просто в гущу його сонних, непопереджених друзів. Отже, в кращому випадку він приведе а Ефрафи тільки дві кролиці, й це лише тому, що в нього не витримали нерви! Звідки Срібному та іншим знати, що тут твориться і що, йому, Кучмі, доводиться витримувати! Вони просто подумають, що він злякався і втік!

– Ні, ще є надія – ми не маємо права здаватись! – якомога лагідніше, але твердо мовив Кучма. – Це ти знервувалася від грози та довгого чекання. Я обіцяю тобі: завтра до цієї пори ти покинеш Ефрафу раз і назавжди, і твої подруги також! А зараз постарайся заснути трохи, щоб перегодом піти й підмінити Сесусіннан. Думай тільки про наші високі пагорби та щасливе майбутнє. Скоро, скоро кінчаться наші переживання!

Хізентлай задрімала поруч нього, а Кучма подумав, що, може, йому й не поталанить виконати свою обіцянку. Чи не розбудить їх на світанку поліція?

«Якщо по нас прийдуть, – вирішив він, – битимусь, доки мене роздеруть на шматки! Їм не зробити з мене другого Чорнобіля!»

* * *

Прокинувшись, він побачив, що Хізентлай пішла й він зостався один. Перша його думка була: чи не арештували її? Але ні – не змогли б вони арештувати Хізентлай, не розбудивши при цьому його! Мабуть, вона прокинулась і тихенько, не будячи його, пішла до Сесусіннан.

Було десь трохи перед світом, але задуха так і не розвіялась. Кучма кинувся тунелем до виходу. Вартовий Пристрітник, що понуро визирав з нори, обернувся до офіцера.

– Швидше б уже пішов дощ, пане! – сказав він. – А то. від цієї духоти-парноти аж трава кисне. Але навряд чи поллє до вечора!

– Не поталанило нашій мітці в останній день ранкового й вечірнього сильфлаю, – в тон вартовому відповів Кучма. – Піди розбуди капітана! А я повартую замість тебе.

Пристрітник пішов, а Кучма сів біля виходу, нюхаючи задушливе повітря. Ніщо не ворушилося на порожньому полі. Кучму пойняло бажання тікати! Він би вмить доскочив до арки. Можна було битися об заклад, що такого дня Горицвіт не піде дозором кругом Ефрафи. В таку погоду все живе у довколишніх полях та лісах заніміє під величезною задушливою лапою передгроззя.

– О Повелителю з вухами, всипаними зірками, порадь мені! – видихнув Кучма.

За спиною в нього почулась хода – це сторожа вела в’язня. В передгрозовій сутіні Чорнобіль виглядав ще нещаснішим і хворішим, ніж звичайно. Ніс його був сухий, блищали білки закочених очей.

Кучма зайняв своє звичне місце біля виходу, побачивши, що вже йде Кервель виводити мітку на сильфлай.

Кролі йшли мляво й знехотя, і навіть сам Кервель був далеко не такий веселий та бравий, як завжди. Він зронив тільки два чи три слова й мовчки пропустив нагору Хізентлай і Сесусіннан. Однак Нельтільта сама зупинилась перед капітаном і зухвало подивилась йому в вічі.

– Що, давить на вас погода, капітане? – спитала вона. – Підтягніться! А то ще, чого доброго, на вас звалиться скоро прикра несподіванка!

– Ти про що це? – грізно крикнув Кервель.

– А про те, що в кролиць можуть вирости крила й вони полетять геть! І незчуєтесь! Чутки – не кроти, вмить облітають нори!

І вискочила на поле слідом за іншими кролицями. Кервель хотів був її покликати назад, але Кучма гукнув його:

– Глянь, що там у мене в правій задній лапі! Я, мабуть, загнав колючку!

– То вилізь сюди, на світло! – сказав Кервель. – Хоч тут і не набагато видніше.

Але чи то він усе ще думав над словами Нельтільти, чи з якої іншої причини, шукав він ту колючку не надто ретельно, хоч так воно було й краще, бо ніякої колючки там не було.

– От лиха година! – лайнувся він, звівши очі догори. – Знов той триклятий птах! І чого він сюди занадився?

– Чого це тебе так турбує? Птах нікого не чіпає, шукає собі слимаків! – заперечив Кучма.

– Все підозріле може стати джерелом небезпеки, – відповів Кервель словами генерала. – А ти, Тлайлі, гляди мені, тримайся чимдалі від нього сьогодні! Такий наказ!

– Та нехай! – мовив Кучма. – А ти що, не знаєш, як проганяти таких птахів? Я думав, це всі кролі знають!

– Не сміши мене! Ти пропонуєш мені напасти на такого велетня, із дзьобом завтовшки з мою передню лапу?

– Ні, не напасти! Це таке замовляння, мене мати навчила. Знаєш, схоже на пісеньку: «Сонечко, сонечко, полети додомочку!»

– Ну, ця замова проти сонечок діє тільки тому, що воно долазить до кінця стебла та й летить, бо далі нікуди повзти!

– Гаразд, хай буде по-твоєму! Але я бачу, що тобі не подобається цей птах, і пропоную тобі, як його здихатись. У нашій колишній колонії ми знали купу всяких таких замовлянь та примовок. Тільки не знали однієї: як позбутися людей…

– То яке ж це замовляння? – поцікавився Кервель.

– Треба тільки сказати:

 
Лети, пташе, не крутись,
Та надвечір обернись!
 

Звісно, читати цю замову треба мовою полів і лісів. Годі сподіватись, щоб птахи розуміли кролячу мову. Та давай спробуємо! Якщо це не подіє, то нічого страшного не станеться, а якщо подіє, то всі кролі подумають, що це ти прогнав геть такого птаха! Де ж він подівся? Нічого не бачу в цій імлі! Ага, он він, за будяками! Значить, так: треба підбігти ближче, тоді зробити стрибок ліворуч, ще один – праворуч, гребнути землю лапами… Так, так! У тебе чудово виходить! Тепер насторочити вуха і скочити вперед… Ну, от ми й біля мети! А тепер разом:

 
Лети, пташе, не крутись,
Та надвечір обернись!
 

Кегаар і справді злетів у повітря, а Кучма переможно сказав:

– Бач, таки подіяло! Ні, в цих старовинних віршиках та замовляннях є, мабуть, щось таке, чого ми не знаємо! Він, може, й сам збирався полетіти… Але, хай там що, а птах таки полетів!

– Швидше всього його налякало те наше дурне вибрикування, – кисло зауважив Кервель. – Ми стрибали, як божевільні! Що тільки подумали про нас наші підлеглі? Ну, та коли ми вже тут опинились, то обійдімо вартових!

– Якщо не заперечуєш, я стану попасусь, – попросився Кучма. – Знаєш, учора ввечері я вхопив тільки конюшиновий листочок!

* * *

Трохи перегодом Кучмі знов поталанило. Цілком несподівано йому випала нагода перемовитися з Чорнобілем наодинці. Він відчув потребу сходити до вітру і, скочивши в нору, що вела до канави, побачив, що там скупчились молоді кролі. І тут він знов заходився якнайпереконливіше грати роль суворого офіцера.

– Чого ви тут огинаєтеся? – грізно насипався на молодняк.

– Там, нагорі, сторожа з в’язнем, пане! – відповів хтось із кролів. – Тим часом туди нікого не пускають.

Обурений Кучма проштовхався до виходу. Там Чорнобілева сторожа розмовляла з черговим вартовим.

– Боюсь, пане, вам доведеться зачекати! – застеріг охоронець Бартсія. – В канаві арештант, але він там не засидиться!

– І я не засиджусь! – кинув Кучма. – Ану геть з дороги!

Відштовхнувши Бартсію, він скочив у канаву.

Чорнобіль сидів недалечко, під навислим листям дикої петрушки. По його подертих вухах лазили мухи, але нещасний мовби не помічав їх. Кучма скочив ближче до нього й присів поруч.

– Слухай, Чорнобілю! – швидко заговорив він. – Присягаюсь Фрітхом і Чорним Кролем: я кажу правду. Я – таємний ворог Ефрафи. Про це знають іще кілька кролиць нашої мітки. Сьогодні ввечері ми з кролицями тікаємо. Я постараюсь забрати й тебе з собою. Поки що нічого не роби. Коли прийде час, я сам скажу тобі. Просто підбадьорся і будь готовий!

Не чекаючи на відповідь, він відійшов убік, начебто шукаючи собі зручніше місце. Та все одно вернувся в нору швидше за Чорнобіля, який, очевидячки, збирався сидіти так довго, скільки дозволить сторожа, а сторожа й сама, звісно, не дуже поспішала.

– Пане! – звернувся до Кучми Бартсія. – Це вже втретє ви зневажаєте мій авторитет поліційної влади. З поліцією так не поводяться! Боюсь, що змушений буду доповісти начальству про ваші зловживання!

Кучма не удостоїв поліцая відповіддю.

Біжучи норою, подумав: чи не розшукати Хізентлай? Але ні, розумніше буде не бачитися з нею зайвий раз. Адже Хізентлай знає, як бути, і що менше їх бачитимуть разом, то краще. Від задухи в Кучми розболілась голова, хотілось побути на самоті, заспокоїтись. Він заліз у своє лігво й заснув.