Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Рiчард Адамс
НЕБЕЗПЕЧНІ МАНДРИ

Частина 1. ПОДОРОЖ

1. ДОШКА З ОГОЛОШЕННЯМ

Первоцвіти одцвіли. Тільки на узліссі, звідки лисий схил збігав до старого паркана й далі, до порослої ожиною-ведмежиною канави, ледь жовтіло кілька прибляклих первоцвітових латок серед пролісків і дубового коріння А по другий бік паркана вся горішня частина поля була поцяткована кролячими норами. Подекуди трави не було зовсім – там скрізь лежали купки сухих кролячих буруб’яшків. Унизу, в долині, звивався струмочок, близько метра завширшки, майже задушений заростями жовтецю, жерухи та вероніки. Через струмок по цегляній дренажній трубі проходив путівець, що далі брався на протилежний схил, ведучи до хвіртки в терновому живоплоті.

Хмари на заході багряніли травневою загравою, і ще лишалося півгодини до смерку. Сухий схил був усіяний кролями: котрі скубли миршаву травичку біля своїх нір, а котрі посувалися далі вділ – може, ще де зосталась яка кульбабка чи калюжниця? То тут, то там на мурашниках сиділи на задніх лапах вартові, що роззиралися довкола, насторочивши вуха й нюхаючи вітерець. Але чорний дрізд спокійнісінько виспівував собі на узліссі, отже, тут не було ніякої небезпеки, та й в протилежному напрямку, за струмком, на видноті, все було тихо. В кролячій колонії панував мир і спокій.

На пагорку, неподалік від дикої черешні, на якій співав дрізд, кілька нір губилося в плетиві ведмежини. В зеленавій сутіні біля однієї нори сиділи двоє кролів.

1 Всі місця, змальовані в цій книжці, існують насправді. Існує і ферма В’язовий Гай. Але і містер, і місіс Кейн, і їхня донечка Люсі – вигадані особи й не мають нічого спільного з відомими мені людьми. (Тут і далі примітки автора.)

Нарешті більший з них стрибнув уперед, ковзнув попід ведмежиною, а тоді шусть у канаву – і вгору полем. Слідом пострибав і другий.

Перший кріль зупинився на осонні й почухався задньою лапою за вухом. Дарма що йому було не більше року й він ще не набрав повної ваги, а зовсім не виглядав затурканим «крайнім», тобто простим недолітком-ярчуком із тих, що, не можучи похвалитись родовитістю чи незвичайною силою або величиною, зазнають принижень від старших, перебиваються абияк і туляться на краю колонії, а то й у чистому полі. Видно було, що цей уміє постояти за себе. Він аж променився розумом і бадьорістю, коли сів на задні лапи, роззирнувся й потер передніми носа. Упевнившись, що все довкола гаразд, прищулив вуха і заходився коло травиці.

А от його товариш був аж ніяк не самовпевнений. Маленький, із широко розплющеними витрішкуватими очима, він знай крутив головою навсібіч – не так з обережності, як від непогамовного нервового напруження. Малий так і водив носиком, і коли зненацька надлетів, гудучи, джміль та впав на квітку будяка, він підскочив з переляку й закрутився на місці, аж два кролі, що паслися поблизу, кинулися до нір. Але один із них, самець із чорними кінчиками вух, зразу ж і роздивився, хто то, й вернувся до паші.

– Та це ж П’ятий! – сказав чорновухий. – Сахається від кожної мухи. То що ти, Жостіре, говорив мені?

– П’ятий? – перепитав другий. – А чому його так назвали?

– Ну, знаєш, у виводку було п’ятеро, і п'ятий, найменший, – це він. Дивно, що досі ніщо лихе його не вхопило. Я ж кажу: ані людина не добачить його, ані лисиця не вчує. Мабуть, він примудряється якось уникати небезпеки.

Малий поплентав за товаришем, припадаючи на довгі задні лапи.

– Ходімо трохи далі, Ліщино, – запропонував він. – Знаєш, якась цього вечора колонія не така, хоч я не можу сказати напевне, в чім річ. Спустимося до струмка?

– Гаразд, – погодився Ліщина. – І ти знайдеш мені калюжницю. Ти ж найкращий шукач.

І він перший подався до струмка. Там обидва почали вишукувати кращу поживу. Скоро П’ятий знайшов те, що вони шукали. Калюжниця – ласощі для кролів, і її дуже мало лишається наприкінці травня в околицях навіть невеличкої колонії. Ця калюжниця ще й не розцвіла, захована високою травою. Двоє кролів тільки хотіли посмакувати, як від коров’ячого броду до них прискочили два чималі самці.

– Калюжниця? – сказав один з них. – Чудово, лишіть її нам. Ану ж, забирайтеся хутчій! – додав він, бо П’ятий вагався.

– Але ж її знайшов П’ятий, Жабрію! – заперечив Ліщина.

– А ми її з’їмо! – відказав Жабрій. – Калюжниця для Оусли – хіба ви не знаєте? Як не знаєте, то ми піднесемо вам урок.

П’ятий уже й подався геть. Ліщина наздогнав його біля труби.

– Як мені це все набридло! – вигукнув він. – Весь час одне й те саме: «Бачите мої кігті? Моя калюжниця! Бачите мої зуби? Моя нора!» Як потраплю в Оуслу, то хоч не кривдитиму крайніх!

– Ти хоч, може, втрапиш колись до Оусли, – зауважив П’ятий. – Ти ще набереш ваги, а мені не стати здорованем довіку.

– Чи не примарилося тобі, що я кину тебе напризволяще? – мовив Ліщина. – А втім, сказати правду, мені іноді кортить піти з цієї колонії назавжди. Та поки що забудьмо це. Може, скочимо за струмок? Там менше кролів – одпочинем од колотнечі. Якщо тільки ти не відчуваєш небезпеки з того боку, – додав він.

Останні слова Ліщина сказав цілком серйозно – знати було, що він і справді вірив, ніби П’ятий краще за нього чує небезпеку, а відповідь П’ятого потвердила, що вони в це вірять обидва.

– Ні, там нема якоїсь особливої небезпеки, – відповів малий. – Коли я вчую щось небезпечне, то скажу тобі. Але те, що я передчуваю, наче й не зовсім небезпека. Ох, це щось таке гнітюче, мов близька гроза! Воно мене непокоїть, а що воно таке – не можу сказати. Хай там що, а я йду з тобою на той бік.

Вони перескочили через трубу. Трава біля самого струмка була вогка й густа, тож обидва побралися вгору протилежним схилом на сухіший грунт. Частина схилу була вже затінена, бо сонце сідало поперед них, і Ліщина, щоб погрітися ще на осонні, біг і біг, аж поки вони опинилися біля самої хвіртки. Тут він став як укопаний.

– П’ятий, що це? Глянь-но!

Просто перед ними лежала свіжо порита земля, аж дві купи на траві. Високо, не нижче кількох падубів у живоплоті, здіймалися два важкі стовпи, тхнучи креозотом і фарбою, відкидаючи разом із прибитою до них дошкою довгу тінь через вершину пагорба. Під одним стовпом валялись забуті молоток і кілька цвяхів.

Обидва кролі підбігли ближче до дошки й причаїлися в кропиві, морщачи носики від духу недокурка, погаслого десь у траві. Зненацька П’ятий скулився і весь затрусився.

– Ой, Ліщино! Ось звідки загрожує нам біда! Тепер я знаю: це щось дуже погане! Щось жахливе – і воно насувається все ближче!

– Яке таке «воно»? Ти про що? Ти ж начебто казав, що тут немає небезпеки?

– Я не знаю, що саме, – пригнічено відказав П’ятий. – Зараз небезпеки ще нема, але вона наближається, наближається! Ой, глянь, Ліщино! Поле! Воно все залите кров’ю!

– Не корч дурня, це просто відблиск заграви. П’ятий, ну ж, П’ятий, не говори так, не лякай мене!

Але П’ятий тільки тремтів і плакав, скулившись у кропиві, а Ліщина намагався заспокоїти товариша й вивідати, що ж воно так раптово збило його з плигу. Чом же П’ятий не тікає, не рятується, як чинив би всякий нормальний кріль? Але П’ятий нічого не міг пояснити – він був просто в розпачі. Нарешті Ліщині урвався терпець:

– Годі тобі, П’ятий, сидіти тут і плакати. Дивися, вже й сутеніє. Вернімося краще в нору.

– Вернутися в нору? – пропхикав П’ятий. – Таж воно добереться й туди! Кажу тобі: все це поле залите кров’ю…

– Припини! – твердо мовив Ліщина. – Дозволь, я подбаю про тебе трохи. Хай яка там насувається біда, а нам пора вже бути дома.

І він побіг у долину, потім – через струмок і до коров’ячого броду. Тут сталася затримка, бо П’ятий серед тиші травневого вечора зробився враз безпомічний, його скував страх. Коли нарешті Ліщина заштовхав його в канаву, той завпирався біля входу в нору, й Ліщині довелося майже силоміць пхати його всередину.

Сонце сіло за протилежним пагорбом. Вітер похолоднів, заморосив дощ, і не минуло й півгодини, як запали сутінки. Небо знебарвилось, і хоч велика дошка біля хвіртки поскрипувала на нічному вітрі (мовби доводячи комусь, що вона не розчинилася в пітьмі, а твердо тримається там, де її прикріпили), ніхто не нагодився, щоб прочитати грубі, з гострими кутами літери, які чорними ножами вп’ялися в білу дерев’яну поверхню. Ось що вони проголошували:

ЦЕ ІДЕАЛЬНО РОЗТАШОВАНЕ УГІДДЯ,

В ЯКОМУ 6 АКРІВ ЧУДОВОЇ ЗЕМЛІ,

БУДЕ ЗАБУДОВАНЕ ПЕРШОРЯДНИМИ

СУЧАСНИМИ КОТЕДЖАМИ.

РОБОТИ ПРОВАДИТЬ ФІРМА «СЕЧ І МАРТІН, ЛІМІТЕД»,

НЬЮ-БЕРІ, БЕРКС.

2. ГОЛОВНИЙ КРІЛЬ

У темній і теплій норі Ліщина зненацька прокинувся, б’ючи навмання задніми лапами. Щось напало на нього. Але не тхнуло ні тхором, ні ласицею. Ніякий інстинкт не підказував йому: «Тікай!» Голова його проясніла, й він збагнув, що біля нього тільки П’ятий. Це малий дряпався по ньому, як ото бува очманілий кріль дереться з переляку по дротяній огорожі.

– П’ятий! Прокинься ти, дурнику! Це Ліщина! Прокинься!

І всім тілом навалився на нього. Той заборсався і проснувся.

– Ой, Ліщино! Що мені снилося! Жах! І ти там був. Ми сиділи на воді, нас несло по великій, глибокій річці, а тоді бачу – ми на дошці сидимо, такій, як ота, що в полі: вся біла і вкрита чорними рисками. Там були ще кролі – самці й самиці. Та коли я знов глянув на дошку, то побачив, що вся вона зроблена з кісток, скручених дротом. І я закричав, а ти сказав: «Пливти, всім пливти!» Потім я шукав тебе скрізь і витягував із нори в березі. І таки витяг, але ти сказав: «Головний Кріль повинен пливти сам» – і поплив геть темним водяним тунелем.

– Принаймні ти наштурхав мене в ребра. Водяним тунелем, то ж треба! Що за дурниці! Ну а зараз іще поспимо?

– Ліщино, це небезпека, це біда! Вона ніде не ділася. Вона тут – скрізь довкола нас. Не умовляй мене викинути це з голови й знов заснути. Нам треба забиратися геть, поки ще не пізно. Усім!

– Забиратися геть? Що ти маєш на увазі? Звідсіля, з колонії?

– Так. І то мерщій. Байдуже куди.

– Усій колонії? Не будь дурний. Вони нікуди не рушать. Скажуть, що ти з глузду з’їхав.

– Тоді вони діждуться, поки їх тут спіткає лихо. Ти повинен послухатися мене, Ліщино! Повір мені, щось дуже погане чигає на нас і нам треба втікати.

– Гаразд, але, мабуть, краще буде нам піти до Головного, й ти розкажеш йому все. Чи я спробую розказати. Але навряд чи Головному сподобається те, що ти пропонуєш.

Ліщина поліз перший – спочатку вниз похилою норою, а тоді вгору, до виходу, прикритого ожиновою завісою. Він не хотів вірити П’ятому, але й не повірити боявся…

Було вже щось пополудні, чи то, по-кролячому, – після ні-Фрітха. Чи не вся колонія спала собі під землею. Ліщина і П’ятий пройшли трохи по поверхні, а тоді спустилися в широку нору серед піщаної місцини, й подалися ходами-переходами, аж поки опинилися під самим лісом, серед дубового коріння. Тут їх зупинив великий, кремезний кріль – вартовий з Оусли. У нього на голові хутро виросло кумедною кучмою, від чого цей оусланець мав чудний вигляд – от ніби носив шапку. Тому його й прозвали Тлайлі, що означало «Кучма».

– Ліщина? – спитав Кучма, принюхуючись до нього в пітьмі серед коріння. – Ти ж Ліщина, правда? І що ти тут робиш о цій порі?

На П’ятого, що став трохи позаду, він навіть не звернув уваги.

– Нам треба побачити Головного, – пояснив Ліщина. – У важливій справі. Можеш ти допомогти нам, Кучмо?

– Нам? – перепитав Кучма. – І він теж іде до Головного?

– Так, мусить іти. Повір мені, Кучмо! Хіба ж я часто набридаю такими проханнями? Чи я досі хоч раз просився до Головного?

– Гаразд, я допоможу тобі, Ліщино, хоч, може, мені й одірвуть за це голову. Я доповім йому, що ти тямущий кріль. Він мав би й сам пам’ятати тебе, але ж старість… Почекай тут!

Кучма одбіг трохи далі й зупинився перед входом до великої нори. Він стиха мовив кілька слів, яких Ліщина не розчув, і його, мабуть, закликали досередини. Двоє кролів мовчки чекали, тільки П’ятий час від часу нервово здригався.

Головного Кроля звали Треара, що означало «Пан Горобина». Свого високого становища він доскочив не тільки завдяки колишній молодечій силі, а й завдяки розважливості та холоднокровності, чого якраз бракує чи не всім кролям. Він ніколи не панікував через тривожну чутку або небезпеку. Коли була розгулялась жахлива епідемія міксоматозу, він аж ніяк не розгубився, звелівши безжально проганяти геть будь-якого кроля, що хоч трохи був схожий на хворого. Треара не піддався на заклики переселитися кудись і запровадив цілковиту ізоляцію колонії, чим і врятував її від вимирання. Він же якось-то перехитрував одного особливо зажерливого горностая, заманивши хижака між фазанячі клітки, під дуло доглядачевої рушниці – важачи, звісно, власним життям. Він і справді старівся останнім часом, але міркував ще досить добре.

Коли Кучма ввів Ліщину й П’ятого, він чемно до них привітався. Така Оусла, як ото Жабрій, могла собі дозволити погрози й насильство. Треарі це було ні до чого.

– Ах, Горіх! Адже Горіх, я не помилився?

– Ліщина, – виправив Головного Ліщина.

– Авжеж, Ліщина. Як мило з твого боку, що ти прийшов перевідати мене. І твій друг…

– Мій брат.

– Твій брат, – повторив Треара із ледь вловимим відтінком: «Не виправляй мене більше, гаразд?» – Будьте як дома. Покуштуйте салати.

Салату для Головного Кроля Оусла крала з города, до якого було півмилі полем. Крайнім рідко доводиться куштувати салату, дехто й не знає, що воно таке. Ліщина чемно взяв маленький листочок і пожував. П’ятий відмовився і тільки сидів, кліпаючи очима та, як на лихо, сіпаючись усім тілом.

– Ну, то як вам ведеться? – спитав Головний. – Скажіть, чим я можу вам допомогти?

– Пане, – трохи невпевнено почав Ліщина, – це все через мого братика, П’ятого. Йому часто вдається передбачити небезпеку – я сам не раз у цьому переконувався. Тієї осені він провістив, що буде повінь, а ще іноді може сказати, де поставлено сильце. А зараз він говорить, що чує страшну небезпеку, яка насувається на колонію.

– Страшну небезпеку! Так, розумію. Як це прикро! – мовив Головний аж ніяк не сприкрено. – А яка ж то небезпека, хотів би я знати? – звернувся він уже до П’ятого.

– Не знаю, – відказав П’ятий. – A-але це щось д-ду– же л-лихе. Таке л-лихе, що п-просто дуже л-лихе, – не до ладу закінчив він.

Треара чемно вичекав хвильку, а тоді сказав:

– Ну, і як же цьому зарадити, дозвольте спитати?

– Тікати! – випалив П’ятий. – Всім тікати! Негайно. Пане Треаро, нам треба всім тікати!

Треара знову почекав. А тоді, карбуючи кожне слово, мовив:

– Який високий наказ! А ти що думаєш про це, Ліщино?

– Бачите, пане, – пояснив Ліщина, – мій брат лише відчуває щось, він нічого не надумує. На нього просто находять отакі передчуття, якщо я висловлююсь досить зрозуміло. Ні в кого немає сумніву, що саме ви є той, хто має вирішувати, що робити.

– Що ж, дуже милі ти кажеш слова. Сподіваюсь, що таки я вирішую. Але зараз, дорогі друзі, давайте трохи поміркуємо над цим, добре? Нині травень, чи не так? У всіх повно клопотів, кролі тішаться, жирують собі. На цілі милі довкола нема елілів, принаймні так мені доповідають. Хвороб немає, погода чудова. А ти хочеш, щоб я сказав колонії, що твій юний… гм, юний… твій брат має якесь передчуття і ми повинні поплентати казна-куди полями, наражаючись на всілякі небезпеки, еге ж? Як ти думаєш, що вони скажуть? Що страшенно раді, га?

– Вони послухаються вашого наказу, – уставив П'ятий.

– Дуже мило з твого боку, – відрізав Треара. – Що ж, може, вони й послухаються мене, може. Але мені треба добре все це обміркувати. Це дуже серйозний крок, авжеж. І ще ж…

– Але у нас немає часу, пане Треаро! – випалив П'ятий. – Я відчуваю небезпеку так, наче сильце здавило мені шию… наче сильце… Ліщино, поможи! – Він завищав і покотився по піску, несамовито дригаючи ногами, мов кріль, що попав у пастку. Ліщина притис його до підлоги передніми лапами, і малий трохи заспокоївся.

– Тисячу разів перепрошую, Головний Кролю! – сказав Ліщина. – Часом таке находить на нього. За хвилину він оговтається.

– Яка ганьба! Бідолаха, йому б додому та відпочити. Так, краще ти зараз же забери його з собою. Що ж, страшенно мило було з твого боку, Горіше, що ти прийшов перевідати мене. Я ретельно обдумаю все, що ти сказав. Кучмо, ти лишись на хвильку, гаразд?

Коли Ліщина з П’ятим відходили все далі від Треариного лігва, до них долинув звідти голос Головного Кроля, з різкими нотками, а в ту нотацію тільки вставлялося іноді: «Так, пане», «Ні, пане».

Кучмі, як він сам собі напророчив, «одривали голову».

3. РІШЕННЯ ЛІЩИНИ

– Невже ти, Ліщино, й справді вірив, що Головний послухає твоєї ради? Невже ти на таке розраховував?

Знов вечоріло, й Ліщина з П’ятим паслися на узліссі з двома друзями. Ожина, кріль із чорними кінчиками вух, той самий, кого налякав П’ятий минулого вечора, уважно вислухав Ліщинину розповідь про дошку з оголошенням і зауважив, що він завжди був певен: люди лишають такі речі після себе, як знаки чи повідомлення, достоту мов кролі зоставляють по собі позначки в ходах та лазах. А це інший сусіда, Кульбаба, знову навів розмову про Треару та його байдужість до страхів П’ятого.

– Сам не знаю, на що я розраховував, – одказав Ліщина. – Досі я ще ні разу не ходив до Головного Кроля. Але я думав: «Навіть якщо він не послухає, ніхто принаймні не закине мені потім, що ми не старались, як могли, застерегти його».

– То ти певен, що нам і справді є чого боятися?

– Цілком певен. Я добре знаю П’ятого.

Ожина хотів щось сказати, коли це якийсь кріль плюхнувся в зарості ведмежини й подався вгору канавою. Це був Кучма.

– Привіт, Кучмо! – кинув Ліщина. – Звільнився з вартування?

– Таки звільнився, – відповів Кучма, – і чи не назавжди.

– Та що ти кажеш?

– Я кинув Оуслу – ось що я кажу.

– Не через нас?

– Можна й так сказати. Треара уміє допекти до живого, коли його розбудять у ні-Фрітх заради якоїсь нікчемної дурниці, – так йому здається. А вже ж він мастак залити сала за шкуру. Певне, хтось інший спокійно вислухав би Головного, аби тільки зостатися при ньому, та я на таке нездатен. Я сказав йому, що пільги Оусли не так уже й багато важать для мене й що дужий кріль може запросто обійтися без колонії. Він сказав, щоб я не гарячкував і добре подумав, але я не лишуся. Красти салату й вартувати лігво Головного – це, як на мене, аж ніяк не молодецьке життя.

– Скоро нікому буде красти салату, – спокійно мовив П’ятий.

– Ага, то це ти П’ятий? – тепер помітив його Кучма. – А я шукав тебе. Я все обдумував те, що ти сказав Головному. Скажи, це ти вигадав щось таке страшне, аби повеличатись, чи це правда?

– Правда, – відповів П’ятий. – Коли б це було неправдою!

– Отже, ви покидаєте колонію?

Від такої прямоти запитання всі аж перелякались. Кульбаба пробурмотів: «Покинути колонію, пане Фрітху!» А Ожина тільки насторочив вуха й пильно подивився спочатку на Кучму, а тоді на Ліщину.

– Ми з П’ятим вирушаємо увечері, – повільно мовив Ліщина. – Не знаю до пуття, куди подамся, але візьмемо всіх, хто забажає піти.

– Добре, – сказав Кучма. – То боріть і мене з собою.

Чого-чого, а негайної підтримки когось із Оусли Ліщина аж ніяк не сподівався. Йому подумалось, що Кучма придасться їм у скруті, але дійти згоди з ним буде нелегко. Щоб він виконував накази, навіть прохання якогось крайнього? «Дарма що він з Оусли, – подумав ще Ліщина. – Хай-но ми опинимося за колонією, і я не дозволю Кучмі сваволити, а то навіщо й тікати?» А вголос тільки й сказав:

– Гаразд. Ми залюбки приймаємо тебе.

І подивився на решту кролів, що витріщалися то на Кучму, то на нього. З них перший озвався Ожина:

– Мабуть, і я подамся. Я й не певен, чи це ти, П’ятий, переконав мене. Так чи так, а в колонії забагато самців, тут не дуже розгуляєшся, якщо ти не в Оуслі. Смішно: ви боїтеся лишатись, а я боюсь тікати. Тут лисиці, там – ласиці, посередині П’ятий – як нам п’ятами накивати?

Він одкусив листочок голубики й повільно став його жувати, аби якось приховати свій страх.

– Якщо П'ятий каже правду, – мовив Ліщина, – то це означає: жоден кріль взагалі не повинен тут лишитись. Отож до того часу, як вирушати, нам треба умовити йти з нами якомога більше кролів.

– Я спробую поговорити з двома-трьома оусланцями, – сказав Кучма. – Як умовлю їх, то й приведу. Але вони якщо й підуть, то не через П’ятого. Це упосліджені, скривджені, як і я. Треба послухати П’ятого, щоб повірити. П’ятий переконав мене. Певне, це йому було таке видіння. І як він не зумів переконати Треару?

– Бо Треара не любить ухвалювати рішення, до яких додумався не він, – пояснив Ліщина. – Але умовляти його вже ніколи. Постараймося зібрати якомога більше кролів. Зустрічаємося тут, фу-Інле. І вирушаємо фу-Інле – більше не можна зволікати. Небезпека все ближче й ближче, хоч би яка вона була. До того ж, Кучмо, Головному аж ніяк не сподобається, коли він довідається, що ти підбивав до втечі оусланців. І капітан Падуб розлютиться. Їм байдуже буде, коли в колонії стане менше таких недоростків, як ми з П’ятим, але тебе вони втратити не захочуть. На твоєму місці я б добре подумав, перш ніж заводити з оусланцями розмову про втечу.