Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

46. КУЧМА СТОЇТЬ НА СМЕРТЬ

Жовтоцвіт видерся нагору по крутій стіні щойно виритого тунелю й присів біля Звіробоя в широкій виямці.

– Більше рити нічого, пане! – доповів він. – Якщо хтось туди спуститься, дно так і провалиться під ним.

– А ти втямив, що там, нижче? – спитав Звіробій. – Куди ми втрапимо: у нору чи в спальне лігво?

– Я певен, що втрапимо в лігво, пане! – відповів Жовтоцвіт. – Відчувається, що внизу там незвичайно велика порожнеча!

– А як тобі здається, чи багато там кролів?

– Я не чув звідтіля ніяких звуків! Та, може, вони зачаїлись, щоб напасти на нас, коли ми вдеремось до лігва?

– Щось вони досі не дуже на нас нападали, – мовив Звіробій. – Нікчемні боягузи! Трусяться під землею, а декотрі то й повтікали нищечком у пітьмі! Ми з ними легко розправимось!

– Якщо тільки… – почав Жовтоцвіт.

Звіробій вичікувально дивився на свого офіцера.

– Якщо тільки на нас не нападе те чудовисько, яке вони ховають під землею! – зважився висловитись Жовтоцвіт. – Не може бути, щоб Жовтилові щось там причулось! Жовтило дуже надійний солдат…

– Що ж, – вимовив Звіробій, – якщо в них і справді є чудовисько, то воно переконається, що і я, зрештою, чудовисько!

І генерал виліз на пагорок, до чекали Горицвіт і Вербена разом із головними ефрафанськими силами.

– З марудною роботою покінчено, – сказав він. – Зараз переб’ємо їхніх кролів та й поведем додому наших кролиць. План операції ось такий: я проламаю дах і кинуся вниз, у їхнє лігво. За мною підуть тільки троє, щоб не зробилась плутанина й свої не почали бити своїх. Ти, Вербено, візьми двох і за мною! Ми приймемо на себе перший бій, якщо буде з ким битись. Потім ти, Жовтоцвіте, підеш за нами! Але ти засядь в тунелі, зрозумів? Стрибнеш униз, аж як я гукну тебе, коли ми розберемося, що й до чого!

Кожен солдат ефрафанської Оусли вірив у свого генерала. Почувши, що Звіробій збирається перший спуститися вглиб ворожої колонії і говорить про це так спокійно, ніби хоче піти пошукати кульбабок, офіцери й солдати підбадьорились: може, ворог здасться без бою? Коли в гаю Натлі генерал кинувся у вирішну атаку, він убив трьох кролів під землею, тож більше ніхто з ворогів не смів ставати з ним на герць.

– Щоб усі були на місці! – наказав генерал. – Горицвіте, ти відповідаєш за це! Як тільки ми розкриємо хоч один закиданий хід, уводь туди всіх солдатів! А поки ще чекай на мій сигнал!

– Удачі, пане! – побажав Горицвіт.

Звіробій стрибнув у виямку, а тоді, прищуливши вуха, шугнув у прямовисний тунель. Він уже вирішив не зупинятись і не прислухатись, чи є там хтось унизу. Та й навіщо? Так чи так, а він має вдертися в колонію зразу! А якщо він завагається, так само поведеться й Вербена. Та й ворог, якщо він там чигає, буде захоплений зненацька. Може, йому доведеться зразу вступити в бій, а може, буде змога розглянутись-рознюхатись довкола. Байдуже! Чи зразу, чи не зразу, важливо було знайти ворогів і повбивати їх!

Ось він уже на дні тунелю. Жовтоцвіт не помилився: від даху тут зостався лише тоненький прошарок із камінчиків і легкої землі. Цей прошарок був не товщий льодяної кірки на калюжі, й Звіробій продер його кігтями. Ледь вогкуватий дах протримався мить, а тоді груддям гунув униз. Слідом стрибнув і Звіробій.

Він приземлився на всі чотири лапи, ніде не зачепившись за стіни, – отже, це було лігво. Він зразу ж відштовхнувся задніми лапами і рвонувся вперед – щоб вивільнити місце для Вербени й щоб, доскочивши до стіни, обернутись, перш ніж встигнуть напасти на нього ззаду. Ткнувся писком у купу м’якої землі (певне, кінець засипаного тунелю, що веде з лігва) і крутнувся. За мить біля нього вже був і Вербена. Третій кріль на щось ніби наштовхнувся. Звіробій і Вербена чули, як він бабрається в обваленій землі.

– Ми тут! Сюди! – крикнув Звіробій.

Здоровань на ім’я Грім, спотикаючись, приєднався до них.

– Що там таке? – спитав Звіробій.

– Нічого особливого, пане! – відповів Грім. – Тільки тут на долівці валяється дохлий кріль, то я на мить його злякався.

Звіробій метнувся туди. Біля купи землі, трохи присипане краєм обвалу, лежало нерухоме тіло невеличкого кроля. Звіробій понюхав його, торкнув носом.

– Він тільки-но помер. Ще й не задубів… Та облишмо його. Нам треба знайти ворога!

Нюхаючи повітря, Звіробій рушив попід стіною. Він минув засипані землею отвори двох тунелів і зупинився перед тією частиною зали, що ховалась за товстими коренями. Так, це була дуже велика зала – більша за лігво Ради в Ефрафі! Оскільки ніхто на них не нападав, треба було самому використати перевагу, яку давав такий простір. Він швидко вернувся до отвору прокопаного щойно тунелю. Ставши на задні лапи, передніми дістав до краю діри.

– Жовтоцвіте! – гукнув він.

– Так, пане! – озвався офіцер.

– Стрибай сюди! І прихопи ще чотирьох! Стрибай у цей бік, – Звіробій трохи відступив, – бо тут дохлий кріль, хтось із їхніх!

Він досі щомиті сподівався нападу, але довкола панувала тиша. Все прислухався, принюхувався, поки п’ятеро кролів один по одному падали до зали. Тоді повів Жовтоцвіта до східної стіни.

– Якомога швидше відкрийте ці тунелі! – наказав він. – Двох пошли розвідати, що там, за корінням дерев. Якщо на них нападуть, зразу ж кидайся їм на допомогу!

– Знаєте, пане, ось ця сторона якась дуже дивна! – сказав Вербена, поки Жовтоцвіт віддавав розпорядження своїм солдатам. – Тут тверда, неторкана земля, але у двох місцях вона м’якша! Певне, в цій стіні були проходи, а потім їх засипали землею.

Звіробій з Вербеною обережно пішли попід південною стіною, шкрябаючи то тут, то там кігтями й наслухаючи.

– Твоя правда, – сказав Звіробій. – А чуєш їхню шамотню?

– Так, пане, якраз ось тут!

– Ми розгребемо цю купу м’якої землі! – сказав Звіробій. – Двох солдатів сюди! Якщо Тлайлі засів з того боку, то скоро він накинеться на них. А нам тільки того й треба: виманити його!

* * *

Задовго до того, як обвалився дах Сотів, Кучма зрозумів, що ефрафанці не забаряться знайти свіжозведені стіни й почнуть рити в котромусь місці прохід. Так, це не забере багато часу! І тоді йому, Кучмі, доведеться битись – чи не з самим Звіробоєм? А в близькому бою генерал не промине нагоди використати свою величезну, як на кроля, вагу. Тоді Кучмі доведеться сутужно! Як би його заскочити Звіробоя зненацька, щоб він перший дістав рану? Він покликав Падуба на пораду.

– Все лихо в тім, що ця колонія будувалась без розрахунку на те, що її колись доведеться обороняти, – сказав Падуб. – Саме для цього призначався в нашій колишній колонії Плаский Хід. Він був так зроблений, що при потребі ми могли пройти попід ворогом і вийти в такому місці, де він нас не сподівався.

– Саме це мені й треба! – вигукнув Кучма! – Ніхто з них цього й не помітить – тут стільки нарито-насипано свіжої землі! Звісно, це ризиковано, але краще зробити так, аніж стати відкрито супроти велетня Звіробоя.

– А що коли вони прокопаються десь-інде? – спитав Падуб.

– Ти постарайся зробити так, щоб вони вдерлись саме в цей хід! – порадив Кучма. – Коли вони зашкрябають із того боку, зчини шум тут, де я заляжу, – пошкребись чи ще щось таке! Аби тільки вони зацікавились. Ану, допоможи мені рити виямку! А ти, Срібний, виведи всіх із Сотів у спальні лігва й замуруй стіну за собою!

– Кучмо, я ніяк не можу розбудити П’ятого! – подав голос Чашечка. – Він так і лежить посеред Сотів! Що робити?

– Шкода бідолаху, але доведеться його залишити! – відповів Кучма.

– Ох, Кучмо! – заблагав Чашечка. – Дозволь мені ще трохи побути біля П’ятого! Вам я не потрібен, а тут я, може, й добуджуся…

– Глао-роо! – якомога лагідніше сказав Падуб. – Якщо до того, поки все це скінчиться, ми втратимо самого тільки П’ятого, значить, сам пан Фрітх битиметься на нашому боці! Ні, друже, хоч як нам жаль, але більше ні слова! Ти нам потрібен, нам потрібні всі до одного! Срібний, подбай, щоб Чашечка вернувся сюди разом з усіма!

Коли Звіробій, пробивши стелю, впав у Соти, Кучма вже лежав під тонким шаром землі по той бік новозведеної південної стіни, недалеко від лігва, де була Конюшина з кроленятами.

* * *

Грім ухопив зубами шмат перегризеного кореня й витяг його. Враз обвалилось чимало землі, і в тому місці, де він копав, одкрилась дірка. Тепер тут лежала купа пухкого грунту, яка наполовину заповнювала прохід. Звіробій, що досі спокійно дожидався, вчув нюхом і слухом: по той бік стіни кублиться дуже багато кролів. Він сподівався, що зараз вороги вискочать на відкрите місце й кинуться на нього. Але там ніхто й не думав зближуватись.

Коли доходило до бою, Звіробій не любив віддаватися обережним розрахункам. Звіробоєві ніколи не доводилось думати про число ворогів. З досвіду всіх своїх боїв він узяв переконання, що є охочі битися, і ті, хто битися не хоче, але розуміє, що цього не уникнути. Хіба раз йому доводилося битись самому проти грайра й кінець кінцем нав’язувати свою волю юрбам інших кролів? Йому й на думку не спало (а якби спало, то він би зараз же ту думку викинув із голови), що більшість його солдатів досі знаходиться нагорі, а тих, хто коло нього, куди менше, ніж оборонців колонії, та що, поки Жовтоцвіт не відкопає двох ходів, йому не вибратися звідсіля, якщо приведеться! Кролі-воїни не звертають уваги на такі дрібниці! Лютість і натиск – ось що головне! Звіробій знав одне: ті, за стіною, трусяться перед ним, а це ж і є його величезна перевага!

– Жовтоцвіте! – гукнув він. – Як тільки відкопаєш ті ходи, скажи Горицвітові, хай веде всіх сюди, вниз!

– Звіробій почекав іще, поки вернулись ті двоє солдатів, що обстежували північний, схований за коренями куток зали.

– А тепер – за мною! – скомандував він. – Ми розправимося з ними швидше, ніж спустяться Горицвітові кролі! – I подерся на купу обваленої землі, протискаючись у вузький хід. Тил його прикривав Вербена. У пітьмі він чув, як шарудять, шепочуться попереду кролі й кролиці. Просто перед генералом сиділо двоє ворогів, та коли він проорав свій шлях ближче до них, ті двоє відскочили назад. Він рвонувся вперед і раптом відчув, що земля провалюється в нього під ногами. А з-під того грунту прямо перед ним зненацька підвівся якийсь кріль і вгородив зуби в його ліве плече.

Чи не всі свої бої Звіробій виграв завдяки своїй незвичайній вазі. Жоден кріль не міг протистояти йому, а вже як опинявся під ним, то більше й не підводився. І зараз він хотів навалитись на супротивника, але задні лапи ніяк не знаходили опори в пухкій, піддатливій землі. Генерал позадкував і збагнув, що супротивник таївся в невеликій, завбільши з його тіло, траншеї, виритій в долівці. Він ударив правою передньою і відчув, як його кігті глибоко дряпонули по спині й стегні ворога. А той, все не випускаючи Звіробоєвого плеча, несподівано випростався, щосили відштовхнувшись задніми лапами від долівки. Звіробій, стоячи тільки на задніх, перекинувся на спину, на пухку землю. Впавши, ударив задніми, але ворог устиг випустити його плече й відскочити назад.

Звіробій підвівся. Він відчував, як кров цебенить по його лівій передній нозі. Через пошкоджений м’яз він не міг спертися на ту лапу, але ж і його кігті були у ворожій крові.

– Якось ви сказали мені, генерале, щоб я вас подивував. Сподіваюсь, це у мене вийшло! – заговорив невідомий супротивник.

– Якось я був сказав, що вб’ю тебе власними лапами! – прогарчав Звіробій. – Тут тебе вже не виручить білий птах, Тлайлі!

І знов посунув уперед.

Кучма навмисне затіяв пересварку – хотів роздратувати Звіробоя. Та скоро збагнув: генерал надто хитрий, його не спровокуєш на безтямну лють. Швидко оцінивши становище, генерал припав до долівки й повільно поповз до Кучми. Тепер він хотів дістати ворога пазурами. Кучма позадкував, але тієї миті завважив, що рухається той якось нерівно. «Та він тягне ліву передню лапу! – подумалось Кучмі. – Нею він навряд чи вдарить!» І, лишивши свій правий бік неприкритим, він націлив удар у Звіробоїв лівий бік.

Його кігті зачепили задню ліву лапу ворога, продерши глибоку рану, але він не встиг відскочити, як Звіробій навалився на нього всією своєю важкою тушею і вхопив зубами за праве вухо. Кучма закричав від болю, засіпався з боку в бік. Побачивши, що зляканий ворог перебуває цілком у його владі, Звіробій відпустив Кучмине вухо й підвівся, щоб упасти й перегризти ворогові шию. Якусь мить він помаячів над безпорадним Кучмою, ніби заповнивши собою весь простір тунелю. Раптом його поранена лапа підломилась, і він змушений був опертися об стінку. Кучма не забарився цим скористатись: завдав двох страшних ударів Звіробоєві по морді, а третій тільки зачепив вуса – Звіробій відскочив. Чути було, як генерал надсадно хекає на купі землі. В Кучми з рани на спині й з напіводірвапого вуха цебеніла кров, але він вирішив стояти на смерть.

Раптом він збагнув, що не лише чує, а й бачить перед собою Звіробоя, його невиразні обриси. Крізь зруйнований дах Сотів сочилось перше несміливе світло дня.

47. НИЗЬКЕ НЕБО

Коли Ліщина тупнув лапою, Кульбаба інстинктивно вискочив із трави. Була б поблизу нора – він би неодмінно в неї шаснув з переляку. За одну щонайкоротшу мить він окинув поглядом подвір’я. І побачив собаку, що вже мчав на нього. Кульбаба крутнувся й побіг до піднятої над землею комори. Але ні, йому не можна ховатися там під підлогою! Собака тоді зупиниться, і господар покличе його назад. Треба було виманити собаку з подвір’я, щоб той гнався за ним аж до дороги. І Кульбаба помчав по доріжці до в’язів.

Він і не сподівався, що пес бігтиме так швидко! Ззаду чути було, як той хекає та вистрілює лапами жорствяні залпи.

«Собака доганяє мене!» – подумав Кульбаба.

Йому вже уявилось, як пес збиває його з ніг і перекушує йому хребет. Пригадав: зайці, коли тікають від собаки, здвоюють слід. «Чи й собі так зробити? – подумав. – Але ж тоді собака почне ганяти мене туди-сюди по доріжці й кінчиться все тим, що прийде господар I відкличе його назад! Чи скочити в живопліт? Тоді собака ще загубить мене й весь план провалиться!»

І Кульбаба рвонув через гребінь пагорба і вниз по схилу. Коли Ліщина пояснював йому, що він має зробити, Кульбабі тоді здавалось, що собаку доведеться весь час заманювати. Ох, як же він помилився! Тепер Кульбаба не біг, а рятував своє життя, відчуваючи, що так ніколи не бігав і довго такої швидкості не витримає.

Менше ніж за півхвилини він подолав відстань у триста метрів і домчав до першої повітки. Цієї миті йому здалося, що він біжить уже цілу вічність. Біля хвіртки дорогу йому перебіг великий пацюк, і пес затримався на мить, кинувшись за пацюком. А Кульбаба тим часом ускочив у повітку й забився між двох снопів околоту. Собака вже був поруч, він скавучав з досади й дряпався в двері.

– Не бійся! – сказало Кульбабі якесь пацюченя, що сиділо поруч у соломі. – За хвилину він подасться геть! Собака – не кіт!

Та Кульбаба вже прослизнув до іншої щілини й, набравшись духу, вискочив на видноту, кинувся до наступної повітки. У цій повітці не було передньої стіни, й Кульбаба без перешкод дістався до протилежної стіни. Там був одламаний кінець однієї дошки, і Кульбаба проліз тією діркою, а тоді гайнув полем. Собака влетів головою в дірку й почав протискатись, збуджено гавкаючи. Помалу кінець дошки відігнувся, неначе ляда відчинилась, і зрештою собака таки пропхався, опинився на полі.

Кульбаба тим часом забіг далеченько і прямував тепер просто до живоплоту біля дороги. Він знав, що вже біжить повільніше, але й пес біг не так швидко! Ось Кульбаба проскочив крізь живопліт там, де було густіше, й перетнув дорогу. Назустріч йому кинувся Ожина, скотився з укосу в канаву. З протилежного укосу на дно канави впав Кульбаба. Він геть знесилився. Собака був від них метрів за шість, він біг попід живоплотом із другого боку, шукаючи дірку, щоб проскочити на їхній бік.

– Я й не гадав, що він так прудко бігає! – одним духом випалив Кульбаба. – Він загнав мене! Я більш не можу! Все!

– Поможи мені, Фрітху! – прошепотів переляканий Ожина.

– Швидше вилазь у поле, а то він утратить до нас інтерес! Я відхекаюсь, то й дожену, допоможу тобі! – сказав Кульбаба.

Ожина неквапливо пострибав на дорогу й сів там на задні лапи. Уздрівши його, собака розгавкався і всією своєю вагою навалився на живопліт. Ожина звільна побіг дорогою до двох воріт, що стояли одні навпроти одних. Собака біг усе так само по той бік живоплоту, не випереджаючи й не відстаючи від Ожини. Упевнившись, що пес побачив ворота і пролізе попід ними, Ожина крутнувся і вискочив на укіс. Серед стерні почекав, поки пес з’явиться й побачить його.

Чекати довелося довгенько, а коли пес нарешті протиснувся між шулою воріт і укосом, то навіть не глянув на Ожину. Понюшкував попід укосом, сполохав куріпку й погнався за нею, а тоді заходився гребтись коло куща кінського щавлю. Ожина вже й не знав, що діяти, коли пес сам собі надумався і побіг через поле, неквапно трюхаючи понад валком обмолоченої соломи, тягнучи за собою обірваний мотузок і кидаючись на кожен писк чи шерех. Ожина, ховаючись за паралельним валком, не вiдставав од собаки. Отаким робом вони добулися до лінії електропередачі, а це була тільки половина відстані від ферми до підніжжя пагорба. Саме тут його наздогнав Кульбаба.

– Так не годиться, Ожино! Надто повільно! Нам треба поспішати! Може, вороги там уже добивають Кучму! – закричав він.

– Спочатку пес зовсім не хотів бігти за мною! Так хоч у потрібному напрямку біжить… – виправдувався Ожина.

– Треба, щоб він вилетів на пагорб, мов вихор! Нумо заманювати його разом! Але прибігти ми повинні перші і – в нору!

Швидко перебігли стернище. Ось і чагарник. Тут вони звернули вбік і шмигнули під самим носом пса. Цього разу він зразу кинувся за ними, й кролі ледве встигли заскочити в кущі. Пес гавкнув раз, а тоді мовчки припустив за двома кролями вгору по схилу.

* * *

Кров цебеніла з Кучминого вуха, стікаючи на плече її на ногу. Він не зводив погляду із Звіробоя, що сидів на купі землі, – той міг щомиті знов стрибнути на нього. Цієї хвилини Кучма почув, як хтось наблизився до нього ззаду.

– Чи все там гаразд? – спитав він.

– Усе гаразд, – відповів Падуб. – Тобі треба перепочити, Кучмо! Пусти мене на твоє місце!

– Не можу! – видихнув Кучма. – Ти тут не протиснешся… Ніяк! А якщо я позадкую – за мною полізе та тварюка, вдереться в наші лігва! Покладись на мене. Я знаю, що роблю.

Кучма чудово розумів, що навіть коли його вб’ють, і тоді його труп ляже перепоною на шляху ворогів. Ефрафанцям доведеться або витягати його звідти в Соти, або рити обхідний тунель, а на це у них ще піде якийсь час. Позаду, в спальному лігві, чувся голос Дзвіночка – жартун розважав кролиць казкою.

«Добре придумав Дзвіночок! – подумав він. – Хай вони повеселіють! Навіть я не спромігся б на таке!»

…І тоді Ель-аграйра сказав лисиці: «Ти й схожа на лисицю, і тхнеш геть як лисиця, але я можу провістити тобі твоє майбутнє – я бачу його у хвилях річки…» – розповідав Дзвіночок.

Раптом Звіробій заговорив:

– І нащо ти, Тлайлі, отак занапащаєш себе – віддаєш життя за нізащо? Я можу посилати солдата за солдатом у цей прохід, як забажаю. Але ти не заслуговуєш на таку долю! Вертайся зі мною в Ефрафу! Обіцяю віддати тобі яку захочеш мітку! Слово честі!

– Сильфлай грака, у емблеер-ра! З’їж буруб’яшків, ти, смердючий ватажку зарізяк! – відказав Кучма.

«Ах, он як! – сказала лисиця. – То ти можеш провістити мені мою долю? Що ж ти бачиш у воді, мій друже? Вгодованих кролів, що пасуться на лузі, еге ж?» – розповідав далі Дзвіночок.

– Гаразд! – мовив Звіробій. – Але затям, Тлайлі: ти можеш будь-якої миті сам припинити це безглуздя!

«Зовсім ні! – відповів Ель-аграйра. – Не бачу я в воді ніяких угодованих кролів, а тільки бистрих хортів, що біжать по сліду мого ворога, а він дає щодуху драла, рятуючи своє життя!..»

«Мабуть, Звіробій теж додумався, що в цьому вузькому проході я і мертвий заважатиму їм пройти, як заважав живий, незгірш! – міркував Кучма. – Він хоче, щоб я сам, своїми ногами вийшов звідси, дав їм дорогу! Ні, не в Ефрафу піду я звідси, а на Інле!»

Зненацька, мов гілляка, що падає з дерева, Звіробій стрибнув уперед, грудьми в груди вдаривши Кучму. Цього разу він не застосував пазурів. Усією своєю страшною вагою він штовхав Кучму назад. Обидва вороги кусали, рвали один одному плечі. Кучма відчував: помалу-малу він сунеться назад! Він не міг опиратися тому жахливому натискові. Ще хвилина – і Звіробій просто заштовхає його в розташовану позаду спальню! Аби вкласти всі рештки моці в останнє зусилля – втриматись на місці, він випустив з пащі Звіробоєве плече й опустив голову, мов кінь-ваговик, що тягне непосильний вантаж. І все одно він сповзав назад… А потім дуже-дуже повільно той неймовірний натиск начебто став послаблятись. Ось Кучмині кігті вперлися в грунт. Звіробій, вгородивши зуби в Кучмин карк, чогось сопів і давився! Кучма не знав, що ті його два удари по Звіробоєвій морді порвали ворогові носа. Генералові ніздрі забились його ж кров’ю, а паща повна Кучминої вовни. Він не міг дихнути! Ще мить – і він випустив свою жертву. Знеможений Кучма, де був, там і лишився лежати. За якусь хвилину спробував підвестись, але всього його пойняла млість, відчуття, ніби він перевертається, перевертається в канаві, повній осіннього листя. Й тоді цілком виразно він почув голос П’ятого – малий промовляв серед високої трави: «Тобі ближче, ніж мені, до смерті!»

– Дріт! – зойкнув Кучма, ривком звівшись на ноги. Він розплющив очі. В тунелі нікого не було! Генерал Звіробій відступив!

* * *

Звіробій задки виповз назад у Соти, куди через дірку в стелі сочилось ранкове світло. Ще ніколи в житті не почувався він таким змореним. На нього стурбовано дивилися Вербена й Грім. Сівши на задні лапи, він спробував передніми втерти на морді кров.

– Тлайлі вже не завдасть клопоту, – сказав він. – Негайно піди й добий його, Вербено!

– Ви посилаєте мене битися з ним, пане? – перепитав Вербена.

– Просто відверни на кілька хвилин його увагу, – пояснив генерал. – Я тим часом поставлю солдатів, щоб розібрали цю стіну ще в двох місцях. А тоді я підміню тебе.

Вербена втямив: сталося неможливе! В бою з Тлайлі генерал зазнав поразки! І тепер він просив Вербену прикрити його ганьбу, щоб солдати не здогадались, що їхнього генерала побито!

«Фрітх великий! Що ж це діється? – подумав Вербена. – Виходить, що Тлайлі з самого початку, ще відколи потрапив до Ефрафи, у всьому перемагав Звіробоя! Треба якомога швидше забиратися звідси!»

Але Звіробій не зводив з нього своїх бляклих очей, тож начальник поліції, повагавшись мить, поліз-таки на купу землі, щоб спуститися в Кучмин тунель. А Звіробій зашкутильгав до двох ходів, доручених Жовтоцвітові. Входи в обох місцях були вже очищені від землі, а копачі позаривалися глибоко в тунелі.

– Оцей хід вільний, пане, а над другим доведеться ще потрудитись – там насипано дуже багато землі! – доповів Жовтоцвіт.

– Вистачить і одного! – сказав Звіробій. – Аби всі могли увійти і вийти. Введемо сюди всі наші сили й розберемо ту стіну!

Він хотів уже сам вилізти нагору, коли це побачив Вербену – той знов опинився біля нього. Хоче доповісти, що добив Тлайлі? Але з другого погляду генерал переконався, що не в тім річ.

– У м-мене… піщинка в оці, пане! – поскаржився Вербена. – Ось тільки витягну її та й знов кинуся на Тлайлі!

Генерал мовчки відійшов убік. Вербена поплентав за ним.

– Нікчемний боягузе! – просичав Звіробій йому на вухо. – Якщо кінчиться моя влада, то й твоїй кінець! Чи не тебе ненавидять в Ефрафі найдужче? Того кроля неодмінно треба вбити!

І знов генерал сам поліз на купу землі. Й раптом зупинився. Вербена й Будяк, витягши свої шиї, щоб роздивитися з-за генеральської спини, побачили причину. Тлайлі проповз до самого входу в тунель й лежав під купою вигребеної землі. Від загуслої крові велика вовняна кучма на голові оборонця колонії збилася в ковтуни, а роздерте праве вухо звисало донизу.

– Спробуйте-но заштовхати мене назад, генерале! – мовив він.

Несподівано з якимось стомленим, байдужим подивом Звіробій збагнув, що боїться. Чомусь йому ніяк не бажалося знов накинутися на Тлайлі! Хоч як йому не хотілося признаватись самому собі, але він усвідомив, що не спроможеться на це. «А хто ж спроможеться? – подумаввін. – Хто це зробить? Ні, доведеться прогрібати ще один тунель, дарма що всі знатимуть чому…»

– Тлайлі! – сказав він. – Ми там відкрили один вхід. Зараз я введу сюди стільки солдатів, що вони вмить розберуть цю стіну що в чотирьох місцях. Тож виходь по-доброму!

Після хвилинного мовчання Тлайлі відповів глухим, уривчастим голосом, але цілком виразно:

– Мій Головний Кріль наказав мені захищати цей хід, і поки він не відмінить наказу, я не зрушу звідси!

– Його Головний Кріль?! – повторив, вирячивши очі, Вербена.

Досі ні Звіробою, ні будь-кому з його офіцерів і на думку не спадало, що не Тлайлі, а хтось інший міг бути Головним Кролем цієї колонії. Але, певне, він не брехав! Його слова мали таку силу переконання, що ефрафанці повірили зразу. А якщо сам Тлайлі не був Головним Кролем, то десь поблизу мав бути інший могутній кріль, дужчий за Тлайлі, справдешній Головний! Кріль, дужчий за самого Тлайлі! Де ж він? І що робить цієї хвилини?

Раптом Звіробій відчув, що з-поза його спини десь щез Будяк.

– Де це пропав той молодий-зелений? – спитав він у Вербени. – Тягни його назад!

Але за хвилину підбіг не Будяк, а Жовтоцвіт.

– Перепрошую, пане! – звернувся він. – Будяк щойно поліз нагору відкритим тунелем. Я думав, що то ви послали його з дорученням, і не спитав його, куди й чого він біжить. Слідом за ним ушилися і двоє моїх солдатів – сам не знаю чому!

– Ось я їм покажу! – закричав генерал. – Ану за мною!

В голові у нього миттю визрів новий план дій. Всіх солдатів і офіцерів, усіх, кого тільки він привів сюди, треба загнати вниз і розкопати всі засипані землею ходи в цій стіні. Що ж до Тлайлі, то краще облишити його, де він є, та й не згадувати про нього більше! Надалі слід уникати боїв у вузьких тунелях, а коли нарешті з’явиться жахливий Головний Кріль, треба кагалою накинутися на нього, витягти в залу й там розправитися з ним.

Він обернувся, щоб перейти Соти, й раптом завмер, витріщивши очі. У плямі світла під пробитою стелею стояв кріль – не ефрафанець, генерал його не знав. Він був такий малий і напружено широко розплющеними очима розглядався довкола, от ніби кроленя, що вперше у житті вилізло з нори на поверхню. Ось він підніс тремтячу передню лапку й провів нею по писку.

– А це що за мана? – спитав генерал Звіробій.

– Це… це, мабуть, той самий кріль, що лежав тут, пане, – відповів Жовтоцвіт. – Ми ще тоді були подумали, що він дохлий!

– Ах, он воно що! – протяг Звіробій. – Що ж, Вербено, цей буде якраз по твоїх зубах, еге ж? Із цим ти вже впораєшся, не сумніваюсь! Та не зволікай! – наказав знущально, бо Вербена вагався, не знаючи, серйозно говорить генерал чи жартує.

Вербена знехотя рушив уперед. Навіть йому не до вподоби припав цей знущальний наказ: убити кроленя, яке ще не отямилося після тхарну. А малий тільки дивився на Вербену своїми повними скорботи очима. Ні, це не був погляд переможеного чи жертви. Під цим поглядом Вербена зупинився нерішуче, й довго два кролі дивилися один на одного в промінні непевного світла, що пробивалося у вилом. І нарешті дуже тихо, але без жодної признаки страху дивний малий кріль мовив:

– Я жалію вас усім своїм серцем! Але ви не виніть нас, бо це ви прийшли, щоб нас повбивати!

– Не винити вас? – перепитав Вербена. – В чому?

– У вашій смерті! Повірте, мені так жаль, що ви загинете!

За час своєї роботи в поліції Вербена наслухався передсмертних проклять від в’язнів, що вельми часто погрожували надприродною відплатою, десь так, як Кучма проклинав Звіробоя в ту пам’ятну грозу. Але Вербена не був би начальником поліції, коли б такі речі справляли на нього хоч якесь враження. Він і зараз був готовий почути щось таке глузливо-лайливе, адже що ще лишалося сказати будь-якому кролеві в передсмертну хвилину? Він не зводив очей із цього незбагненно-дивного супротивника – єдиного, з ким Вербені довелося зіткнутись за цю довгу ніч облоги, – і жах опосів його. Жах несли ці слова, тихі й невблаганні, що впали, мов холодні сніжинки в краю, де нема притулку. Начальникові поліції причулося, ніби в темних закутках цієї чужої нори зашепталися лиховісні привиди, він розпізнав давно забуті голоси в’язнів, кого тільки пришилось йому замордувати в ефрафанських канавах.

– Облиш мене! – закричав Вербена. – Пусти мене!

Спотикаючись, не розбираючи дороги, він знайшов-таки отвір відкритого тунелю й видерся нагору. Там наштовхнувся на Звіробоя, що розмовляв з кимось із Жовтоцвітових копачів.

Весь тремтячи й вибалушивши очі, молодий копач говорив:

– Ой, пане, кажуть, що тутешній Головний Кріль величезний – більший за зайця! А ще ж чули, як у них вила якась звірина…

– Замовкни! – звелів генерал. – Іди за мною!

Кліпаючи очима від сонця, генерал вийшов на пагорок. Ефрафанці, що сиділи довкола в траві, з острахом витріщалися на нього, насилу впізнаючи свого генерала. Ніс у Звіробоя був роздертий, одна повіка порвана, вся морда заюшена кров’ю. Він не міг ступити на одну лапу й хитався з боку на бік.

– Нам лишилося зробити одне діло, – сказав Звіробій. – Ми з ним швидко впораємось! Там, унизу, є така ніби стіна…

Він помовчав, відчувши мовчазну нехіть і страх у своїх солдатів. Пильно глянув на Жовтила, що дивився кудись удалину. Двоє інших кролів бочком-бочком відступали у високу траву.

Зненацька з-за узлісся вихопився капітан Горицвіт. За буковим гаєм пролупав пронизливий, моторошний зойк. Тієї самої миті двоє чужих кролів, біжучи разом, промчали через пагорок у гай і шаснули в один із засипаних знизу тунелів.

– Тікайте! – крикнув Горицвіт, тупнувши лапою. – Рятуйтесь!

Він промчав крізь юрбу кролів і щез за шпилем. Ефрафійці безтямно заметались, кинулися врозтіч. П’ятеро пострибали в розкопаний тунель, ще кілька метнулися в гай. Та більшість ще й не встигла розбігтись, як просто в їхню гущу звідкілясь плигнув здоровенний чорний собака. Пес хапав, шматував, кидався то сюди, то туди, мов лисиця, що залізла в курник.

Тільки Звіробій не втік, а став до бою. В той час як його воїнство розбігалось хто куди, він зостався де був; наїжившись і люто гарчачи, вискалив закривавлені ікла й виставив закривавлені пазурі. Пес, зіткнувшись з ним мордою до морди, спочатку навіть трохи злякався. А тоді стрибнув уперед. Ефрафанська Оусла, тікаючи, чула нестямно-пронизливий крик свого генерала:

– Назад, йолопи! Гуртом на собаку! Назад, до бою!