Текст книги "Небезпечнi мандри"

Автор книги: Ричард Адамс

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

– Я послав по білого птаха, Ліщино! – мовив Срібний уголос.

Ця простенька хитрість подіяла. Горицвіт злякано зиркнув угору, а інший патрульний озирнувся, чи далеко до кущів.

– Ти говориш дурниці, – сказав Ліщина Горицвітові. – Якщо в тебе не більше кролів, ніж я бачу, тобі нас нізащо не подужати!

Горицвіт завагався. Це вперше у своєму житті він вчинив необачно. Коли він побачив Кучму й Ліщину, то за ними йшли тільки Чорнобіль та ще одна кролиця. Горицвітові не спало на думку, що можуть бути ще якісь кролі, котрі розбрелися на певній відстані один від одного. Йому здалось, що перед ним – чудова нагода напасти й, можливо, вбити осоружних Тлайлі та Чорнобіля разом з їхнім товаришем, кульгавим до того ж, а кролицю відвести в Ефрафу. Спокусившись на легку перемогу, він вирішив не нападати з засідки, а несподівано вискочити перед ворогами – може, вони злякаються і здадуться без бою? Але зараз, побачивши, що до супротивника по одному та по двоє підтягуються резерви, зрозумів, що припустився помилки.

– У мене є ще дуже багато кролів! – сказав Горицвіт. – Лишіть кролиць, а самі можете йти. А то ми повбиваємо вас!

– Гаразд! – сказав Ліщина. – Виведи весь свій патруль, щоб ми його побачили, і ми вчинимо по-твоєму!

На цю хвилину біля підніжжя пагорка зібрався чи не весь загін. Горицвіт і патрульні мовчки дивилися на них, але не тікали.

– Ти краще не потикайся до нас, – сказав йому Ліщина. – Срібний! Ожино! Ведіть далі кролиць. Ми вас наздоженемо!

– Ліщино-ра! – прошепотів йому на вухо Чорнобіль. – Не можна лишати живим жодного патрульного! Вони не повинні доповісти про нас генералові!

Ліщина вже й сам подумав про це, але, уявивши, що зчиниться жахлива різанина, в якій четверо ефрафанців будуть буквально розірвані на шматки, так і не зважився дати наказ до бою. Як і Кучма, він почував до Горицвіта невиразну симпатію. До того ж і для їхньої сторони бій не обійшовся б малою кров’ю, а поранені лишали б за собою криваві сліди…

– Ні, ми не зачепимо їх! – твердо мовив він.

Чорнобіль не сказав більш нічого, й вони мовчки сиділи, стежачи за Горицвітом, аж поки остання кролиця зникла в кущах.

– А зараз, – сказав Ліщина, – бери свій патруль і вертайся тією дорогою, якою прийшов сюди! Досить розмов! Забирайся!

Горицвіт із патрулем побігли геть, і Ліщина, радий, що позбувся їх так легко, разом з іншими кролями поспішив за Срібним.

Залишивши позаду Цезарів Пояс, вони мов на крилах полетіли. Після півтораденного відпочинку кролиці бадьоро бігли вперед. Усіх затримував тільки Чорнобіль. Він був чимось дуже стурбований і все огинався позаду. Надвечір Ліщина вирішив послати його вперед прямо по стежці, якою вони йшли, – пошукати буковий гай на схилі високого пагорба. Чорнобіль швидко вернувся назад.

– Ліщино-ра, я підійшов зовсім близько до того гаю! – доповів він. – А там на узліссі двоє кролів бігають по моріжку!

– Кульбабо, ану біжімо та побачимо! – сказав Ліщина.

– Коли вони перебігли путівець і помчали вниз схилом, Ліщина мало не підстрибнув на радощах, побачивши рідний буковий гай. Подекуди проглядали жовті листки, тут і там видніла бронза серед зеленого гілля. А їм назустріч уже бігли Жостір і Суниця.

– Ліщино-ра! – вигукнув Жостір. – Кульбабо! Що сталось? Де решта? Чи добули ви кролиць? Усе гаразд?

– Скоро вони всі будуть тут, – відповів Ліщина. – Так, ми добули багато кролиць, і всі, хто вирушав у похід, вернулись назад! А це – Чорнобіль, він утік із Ефрафи.

– То йому пощастило! – сказав Суниця. – Ох, Ліщино-ра, ми тут щовечора виглядали вас на узліссі! Падуб і Самшит коло нір. І що б ви думали? У Конюшини будуть маленькі! Чудово, правда?

– Прекрасно! – мовив Ліщина. – Отже, вона приведе перша! Ох, Фрітх свідок, що ми пройшли! Я розкажу вам трохи перегодом – ото почуєте історію! Але зараз ходімо та приведемо всіх!

Ще сонце не зайшло, як увесь загін дійшов до колонії. Вони попаслись серед роси й довгих тіней, дивлячись на повиті смерком поля в долині. А тоді всі гуртом подалися в Соти – послухати, як Ліщина й Кучма розповідатимуть про їхні пригоди.

Коли останній кріль загону спустився в нору, Великий Патруль, що з бездоганним умінням і терпінням таємно йшов по їхніх слідах від самого Цезаревого Пояса, описав півколо на схід і попрямував із донесенням до Ефрафи. Горицвіт планував пересидіти ніч у криївці, а наступного вечора добутися додому.

41. ІСТОРІЯ ПРО РАУСБІ-ВУФА ТА ПРО ФЕЮ ПЕСЮ-ФЕСЮ

Настала найспекотніша пора літа: день за днем стояла парка тиша. Пагорби лежали в млосній дрімоті. Листя на буках потемніло. Замість згризеної трави наросли свіжі стебла й листочки.

Колонія нарешті зажила в мирі та добрі, тож Ліщині лишалося тільки вигріватися на сонечку, перелічуючи подумки всі їхні набутки. Над і під землею запанував спокійний, нічим не порушуваний ритм кролячого життя: їда, риття нір і сон розмірено змінювали один одного. Були викопані нові тунелі й лігва. Кролиці, яким досі ніколи не доводилося рити нори, по-справжньому тішилися роботою. Навіть Конюшина й Копичка навчилися цього діла й пишалися тим, що принесуть перші виводки колонії в лігвах, виритих для самих себе власними лапами. Чорнобіль і Падуб стали близькими друзями. Вони багато сперечалися про різні способи розвідування місцевості й читання слідів, і навіть зробили удвох кілька дозорів по околицях колонії.

Шістнадцять кролів і десять кролиць колонії складали досить щасливе товариство. Час від часу хтось із кимось мав сутичку, але серйозних боїв не було. Дзвіночок залюбки примовляв, що всі незадоволені можуть іти собі до Ефрафи. Кролиць усе тішило, то коло них щасливішали й кролі. Аж Ліщина якогось вечора зауважив, що йому, Головному Кролеві, далебі нічого й робити, адже все вже вирішено й ніяких суперечок не треба залагоджувати.

– А ти вже подумуєш про зиму? – нагадав йому Падуб.

П’ятеро кролів, а з ними Конюшина, Хізентлай і Вільтуріль, паслися собі на осонні, поки ще не зайшло сонце.

– Тут, на височині, буде, може, й холодніше, ніж усі ми звикли, – сказав Ліщина. – Але грунт такий легкий, що ми можемо заритися набагато глибше, поки настануть холоди. Щоб не задували холодні вітри, ми засиплемо кілька виходів, та й спатимемо в теплі. Взимку мені особисто для щастя вистачить добре поспати, часом погуляти в крем’яхи чи послухати гарну казку…

– А чом би й зараз не послухати казки? – запропонував Дзвіночок. – Давай, Кульбабо! «Як я мало не відстав від човна»…

– Ти про історію «Як Звіробій пошився в дурні»? – сказав Кульбаба. – Ні, я не осмілюся розповісти про таке – це ж історія для Кучми! От зимову казку справді приємно послухати такого спечного вечора! Я саме згадав одну таку – чув колись її, та ніколи не розказував. Хтось із вас, може, й чув її, а хто й ні. Це казка про Раусбі-Вуфа та фею Песю-Фесю.

– Починай! – сказав П’ятий. – Тільки не засушуй, щоб була соковита!

– Жив собі великий кріль, – повів Кульбаба. – І жив собі малий. І жив кролячий князь Ель-аграйра. І от ударив такий мороз, що сніг замерз на вусах у нашого повелителя. Земля і на поверхні і в норах стала така тверда, що можна було поранити об неї лапи, а вільшанки перегукувалися з гаю в гай: «Це мій куточок! Лети й голодуй на своєму!»

Якогось вечора, коли Фрітх, великий, червоний, скочувався за обрій із зимного неба, Ель-аграйра з Трусь-трусем дибали, тремтячи, по мерзлій траві, хапаючи то тут, то там листочок, щоб перебути ще одну довгу ніч під землею. Трава була колюча й несмачна, мов сіно, але обидва старались, як могли, наїстись ще й у нору з собою взяти. І тоді Трусь-трусь запропонував: а що коли ризикнути разочок – побігти через поля та до села, та й перевідати найбільший в околиці город? Господар жив у будинку в одному кінці города, він викопував чи вирізував багато-багато тих чи тих овочів і, повантаживши їх на грудуділь, кудись вивозив. Аби вберегти овочі від кролів, господар обніс город дротяною огорожею. Та Ель-аграйра, коли хотів, завжди знаходив лазівку, хоч це було й небезпечно, бо господар мав рушницю, часто стріляв голубів та сойок і розвішував потім їхні тушки.

«Але нам треба боятися не тільки рушниці! – мовив Ель-аграйра, обмірковуючи похід на ферму. – Треба ще берегтися того клятого пса – Раусбі-Вуфа!»

А Раусбі-Вуфом звали пса того городника. І треба вам сказати, що з усіх псів, які будь-коли лизали руку господарю, цей був найосоружніший, найлихіший і найбридкіший. Це було волохате здоровило, навіть очі в нього заросли вовною. Головним його завданням було охороняти овочевий город, особливо вночі. Звісно, сам Раусбі овочів не їв, і можна було подумати, що час від часу він дозволятиме голодним звірятам ухопити листочок салати чи потягти морквинку й не кине при цьому лихого слова. Та де там! З вечора до ранку Раусбі, мов несамовитий, гасав кругом города. Мало йому було, що до того города не сміли підступити інші люди й хлопчаки, то він накидався на всяку тваринку, яку там заставав: ганяв пацюків, кролів, зайців, мишей, ба навіть кротів. А кого спопаде, то й задавить! Як тільки вчує порушника, так зайдеться гавкотом, так і мчить туди, а кріль, раденький, що Раусбі його вчасно попередив своїм гавканням, устигне тим часом накивати п’ятами.

Раусбі-Вуф славився як неперевершений пацюколов. Господар так уже його скрізь хвалив та виставляв, що пес страшенно запишався-завеличався і сам повірив, ніби він – найкращий у всьому світі ловець пацюків.

Їв він дуже багато сирого м’яса (тільки не на ніч, щоб краще бігав на голодний шлунок), тож зачути його можна було ще здалеку. Але все одно через того собацюгу город був дуже небезпечним місцем.

«Невже ми не обдуримо разочок Раусбі-Вуфа? – сказав Трусь-трусь. – Треба тільки пильнувати, щоб могти вчасно втекти!»

Тож Ель-аграйра й Трусь-трусь подалися через поля до села. Здаля вони побачили господаря городу: попахкуючи білою паличкою в роті, він зрізував ряд за рядом мерзлу капусту. Раусбі-Вуф крутився коло нього, виляв хвостом і кумедно вистрибував. Наскладавши багато головок капусти в якусь штуку на колесах, чоловік повіз урожай додому. Він вертався на город кілька разів, а звізши всю капусту до будинку, почав заносити її досередини.

«Як ти гадаєш: нащо він це робить?» – спитав Трусь-трусь. «Мабуть, він хоче, щоб за ніч із капусти вийшов мороз», – відповів Ель-аграйра. «Правда, капуста буде ще смачніша, коли з неї вийде мороз? – спитав Трусь-трусь. – Хотів би я покуштувати такої капустиці! Та дарма. Зайдімо з цього краю, поки Раусбі далеко!»

Та не встигли кролі гризнути хоч один капустяний листочок, як Раусбі вчув їх і з гавкотом кинувся на другий кінець города. Вони ледве встигли врятувати свої кожушки.

«Бр-р-рудні твар-р-рючки! – лаявся вслід їм пес. – Як-як-як ви посміли поткнути на гор-гор-гор-р-род свої р-р-рила? Геть-геть-геть! Кому гов-гов-гов-вор-рю!»

«Нікчемний негідник! – вигукнув Ель-аграйра, коли вони, облизня спіймавши, трюхикали до своїх нір. – Як він мені обрид! Не знаю ще, як це у нас вийде, але – присягаюся Фрітхом та Інле! – не встигне розтанути цей сніг, як ми поїмо всю їхню капусту, ще й того Раусбі вберемо в дурні!» – «Чи не надто сильно сказано, володарю? – зауважив Трусь-трусь. – Після стількох славних діл жаль буде, коли ти проміняєш свою голову на головку капусти!» – «Я просто не пропущу своєї нагоди!» – відповів на те Ель-аграйра.

Наступного дня Трусь-трусь нюшкував край дороги, коли це мимо промчав грудуділь. У грудуділя ззаду були двері, й ті двері розчинились. Всередині в грудуділі лежали якісь мішечки (такі мішечки люди часто лишають на полях), і один мішечок випав на дорогу. Сподіваючись, що там щось їстівне, Трусь-трусь підбіг і понюхав, але розчарувався: в мішечку було якесь м’ясо! Прийшовши додому, він розказав про цю пригоду Ель-аграйрі.

«М’ясо? – перепитав Ель-аграйра. – І воно ще там лежить?» – «Звідкіля мені знати? – здивувався Трусь-трусь. – Та й нащо воно тобі? Гидотна!» – «Мерщій веди мене туди!» – звелів Ель-аграйра.

Коли кролі прибігли на дорогу, мішечок із м’ясом усе ще лежав на місці. Ель-аграйра перетяг його в канаву й там зарив.

«Але яка з нього буде там користь, володарю?» – не вгавав Трусь-трусь. «Я ще не знаю, – відказав Ель-аграйра, – але якась користь та буде, якщо пацюки не доберуться! Ходімо додому, бо вже сутеніє!»

Дорогою вони натрапили на стару чорну покришку для коліс грудуділя, яку люди викинули в канаву. Якщо ви бачили ці речі, то знаєте, що ті покришки схожі на величезні чорні гриби: вони такі гладенькі, тверді й пружні, відворотно тхнуть і їсти їх не можна.

«Знаєш, нам треба відгризти чималий шмат від цієї речі! – зараз же заявив Ель-аграйра. – Це мені потрібне!»

Трусь-трусь подумав, чи не схибнувся його володар, але змовчав. Та річ була добряче потерта ще й підгнила, тож скоро вони відгризли шмат завбільшки з кролячу голову. Смак тієї штуки був жахливий, але Ель-аграйра дбайливо, мов щось хороше, доніс її до нори. Цілий вечір він одгризав від шматка маленькі шматочки, і після ранкового сильфлаю робив те саме до ні-Фрітха. А тоді розбудив Трусь-труся, покликав його на світло й показав те, що лишилося від шматка покришки.

«На що це схоже? – спитав він. – Я не про запах – про вигляд!» Трусь-трусь подивився та й каже: «Це дуже схоже на чорний собачий ніс, тільки сухий!» – «Чудово!» – мовив Ель-аграйра й ліг спати. Але тієї самої ночі, після фу-Інле, коли всі кролі спали собі в теплих норах, Ель-аграйра знов розбудив Трусь-труся й звелів іти за ним. Сам він ніс в зубах вигризеного з покришки чорного носа й тицяв ним у всяку гидь, яка тільки траплялася їм дорогою.

Зрештою, від Ель-аграйри почало так тхнути, що Трусь-трусь намагався триматися від нього чимдалі. Але Ель-аграйра старався не дихати й таки доніс того носа до канави, де було зарите м’ясо.

«Ану, вирий його! – наказав Ель-аграйра. – Та хутчій!»

Папір від м’яса відпав, але шматки яловичини трималися при купі, зв’язані чимсь таким, наче вусики хмелю. Ель-аграйра звелів бідному Трусь-трусеві тягти те м’ясо до самого кінця городу. Тяжка то була робота, і Трусь– трусь радо кинув бридку ношу, коли дійшов до городу.

«А тепер, – сказав Ель-аграйра, – ходім до будинку!»

Опинившись біля будинку, вони зрозуміли, що господар десь пішов. Вікна не світились, а біля хвіртки ще тримався дух білої палички. Перед будинком був квітник, відгороджений від задвірка й від городу високим дощаним парканом. По той бік паркану були задвіркові двері, що вели на кухню.

Ель-аграйра і Трусь-трусь тихенько пройшли через квітник і зазирнули в дірку в паркані. Раусбі-Вуф не спав. Трусячись від холоду, він сидів на доріжці так близько від них, що видно було, як блищать проти місяця його очі. Кухонні двері були замкнені, але в стіні над водостоком видніла дірка. Підлога в кухні була викладена цеглою, і господар мив її водою, а воду віником, вимітав у ту дірку. Тієї ночі дірку було заткнуто старою ганчіркою, щоб не вистуджувалось приміщення.

Посидівши хвилинку, Ель-аграйра тихо прошепотів:

«Раусбі-Вуфе! О Раусбі-Вуфе!»

Раусбі встав і, наїжившись, роззирнувся.

«Хто там? – спитав він. – Хто це?»

«О Раусбі-Вуфе! – шепотів далі Ель-аграйра в щілину. – О щасливий, благословенний Раусбі-Вуфе! Твоя винагорода чекає на тебе! Я принесла тобі щонайкращу звістку!»

«Що це? Хто це? – озвався Раусбі. – Ніяких мені хитрощів!»

«Хитрощів, Раусбі-Вуфе? – перепитав Ель-аграйра. – Ах, ти ж іще не знаєш мене! Та й звідки тобі мене знати? Слухай, вірний, талановитий пацюколове! Я – фея Песя-Феся, посланниця великого собачого духа Сходу, королеви Собадзюри! Далеко-далеко на сході височить її палац. Ах, Раусбі-Вуфе, коли б ти хоч краєчком ока побачив наше чарівне королівство, ти спізнав би справжні чудеса! Скрізь по Собадзюриному королівству лежать розкидані купи першосортного падла! А гною скільки там, гною! О, як радісно гасав би ти там, нюхаючи все довкола!»

Раусбі-Вуф усе розглядався на всі боки, все ще був сповнений підозрінь.

«Твоя слава найкращого пацюколова на світі дійшла до вух її королівської величності! – провадив Ель-аграйра. – Ми всі знаємо і шануємо тебе! Ось чому я і прийшла сюди. Але ж, о бідолашний, спантеличений песику! Ти не знаєш мене, тому й дивуєшся. Підійди ближче, Раусбі-Вуфе! Підійди та й познайомся зі мною ближче!»

Раусбі-Вуф підійшов до паркану, а Ель-аграйра просунув у щілину того чорного гумового носа й почав ним туди-сюди поводити. Раусбі став, принюхався.

«О благородний пацюколове! – шепотів Ель-аграйра. – Це я, фея Песя-Феся, послана вшанувати тебе за твої заслуги!»

Нарешті пахощі, які поширювалися від гумового носа, справили на пса належне враження. Він забігав, затанцював по доріжці.

«Ах, феє Песя-Феся! – вигукнув Раусбі-Вуф, спливаючи слиною. – Ах, який від вас іде аристократичний запах! Невже й справді я вчуваю аромат дохлого кота? Ще й з ніжним відтінком, якого йому надає душок тухлого верблюда! О ця розкіш палючого Сходу!»

– А що воно таке, той верблюд? – поцікавився Кучма.

– Не знаю, – признався Кульбаба. – Але оповідач, від якого я чув цю історію, називав верблюда, тож я гадаю, що це якась нетутешня тварина.

«О щасливий, благословенний песику! – вів далі Ель-аграйра. – Сповіщаю тобі, що сама королева Собадзюра всемилостиво виявила бажання вшанувати тебе аудієнцією! Але не зараз, Раусбі-Вуфе, не зараз! Спочатку ти повинен довести, що гідний такої честі! І я повинна випробувати тебе! Тож слухай, Раусбі-Вуфе! У найдальшому кутку городу лежить купа м’яса, справжньої яловичини! Ми, собачі феї, приносимо цілком земні дари таким благородним, хоробрим тваринам, як ти! Іди ж, знайди ж і покуштуй того м’яса! Довірся мені – я постережу замість тебе дім і город, поки ти повернешся! Таке буде випробування твоїй вірності!»

Раусбі-Вуф був страшенно голодний, холод йому добирався в шлунок, у самі печінки, але він вагався, адже господар звелів йому стерегти дім і город!

«Ну гаразд! – мовив Ель-аграйра. – Дарма! Я рушаю далі. В сусідньому селі живе такий пес…» – «Ні, ні! – заволав Раусбі-Вуф. – Не йди геть, о феє Песя-Феся! Я вірю тобі! Тільки постережи замість мене, не підведи! А я вже біжу!» – «Не бійся, благородний хорте! – запевнив його Ель-аграйра. – Вір моїм словам і слову королеви Собадзюри!»

Коли Раусбі-Вуф великими стрибками поскакав геть у місячному світлі, Трусь-трусь спитав:

«То що, володарю? Гайда по капусту? Треба поспішати!»

«Як тобі не соромно, Трусь-трусю! – відповів Ель-аграйра. – Ми ж пообіцяли постерегти дім! Ні, ні, ніякого мені обману!»

Якийсь час вони чекали. Коли це вертається Раусбі, задоволено облизуючись та усміхаючись. І знов кинувся обнюхувати паркан.

«Я зрозуміла, чесний друже, – сказав Ель-аграйра, – що ти розшукав те м’ясо так швидко, наче то був пацюк! Тим часом нічого не сталося ні з домом, ні з городом. А зараз слухай! Я вертаюся до королеви і все їй розповім. Я скажу їй, що ти показав себе достойним її уваги! Завтра вона вирушає на північ, на Вовчий Фестиваль, і проїздом буде тут. Вона зупиниться на хвилинку, щоб ти зміг явитися перед її ясні очі! Будь готовий, Раусбі-Вуфе!» – «О феє Песя-Феся! – завив Раусбі. – З якою радістю я плазуватиму й принижуватимусь перед королевою! Як вірнопіддано валятимусь по землі! Я покажу себе найбільшим її рабом! Я все зроблю, аби сподобитися її ласки! Покажу себе щирим псом, вірним собакою!» – «Не сумніваюся в цьому! – сказав Ель-аграйра. – А зараз до побачення! Наберись терпцю до завтра!»

Ель-аграйра забрав гумового носа з щілини, й тихенько обидва кролі подалися геть.

Наступна ніч була ще холодніша. Навіть Ель-аграйра мусив зібрати всю свою мужність, щоб вилізти з нори. Вони з Трусь-трусем розшукали гумового носа за городом і якийсь час носилися з ним, поки зробили його досить пахучим для Раусбі-Вуфа. Переконавшись, що господар пішов з дому, вони обережно підійшли до паркану. Раусбі-Вуф бігав узад-вперед біля кухонних дверей, і з рота в нього вилітали клуби пари. Як тільки Ель-аграйра заговорив, пес ліг на землю й заскавчав од вірнопідданого захвату.

«Її величність летить сюди на крилах ночі, Раусбі-Вуфе! – оголосив Ель-аграйра, просунувши в щілину гумового носа. – З нею прибувають її шляхетні придворні дами, феї Лакиза й Лизогузка. І ось яка її воля. Чи знаєш ти перехрестя серед села?» – «Знаю, знаю! – заскавучав Раусбі-Вуф. – О, дозвольте мені показати, як я вмію підлизуватись, дорога феє Песя-Феся!» – «Іди ж, о щасливий хорте, на перехрестя й чекай там на королеву! Вона прибуває здалеку, але ти чекай терпляче! Тільки чекай! Не підведи її, і на тебе впаде велике благословення!» – «Підвести її? Та нізащо в світі! – закричав Раусбі. – Я чекатиму на неї найпокірнішим її черв’яком! Я ж її вірний жебрак, її блазень, її дурень, її…» – «Цілком правильно! Чудово! – зауважив Ель-аграйра. – Але ти поспіши!»

Як тільки Раусбі-Вуф дременув геть, Ель-аграйра й Трусь-трусь обійшли паркан і кинулися до кухонних дверей. Ель-аграйра зубами витяг затичку з дірки, й кролі залізли в кухню.

А в кухні було так тепло, як зараз на цьому пагорку, і в кутку лежали купи всяких овочів. Вони повідтавали, і п’янкий їхній дух просто з ніг валив. Ель-аграйра й Трусь-трусь негайно взялися винагороджувати себе за всі ті дні, коли їм доводилося їсти мерзлу траву та обгризати кору на деревах.

«Що за чудовий, відданий хлопець цей Раусбі! – промурмотів Ель-аграйра з напханим ротом. – Який же він буде вдячний королеві за те, що вона примусить його довго-довго ждати! А поки що покуштуй іще брюссельської, Трусь-трусю!»

А тим часом Раусбі-Вуф із палким нетерпінням чекав на перехресті, коли ж то прибуде королева Собадзюра. Нарешті він почув ходу – але то була не хода собачих фей, а його власного хазяїна! Здуру він не зміркував, що треба чи сховатися, чи втекти, й дочекався, поки господар, що вертався додому, вийшов на перехрестя.

«Раусбі-Вуф! – вигукнув чоловік. – Що це ти тут робиш?»

А Раусбі тільки дурнувато тицявся носом у господареві ноги. Тому здалося, що він розгадав наміри свого пса.

«Ну, старий добрий друзяко! – сказав він. – Ти вийшов мене зустріти, чи не так? От молодець! То ходімо додому!»

Раусбі хотів був вислизнути, але господар ухопив його за нашийник і, прив’язавши до нашийника мотузок, якого дістав із кишені, повів пса додому.

Їхній прихід застав Ель-аграйру зненацька. Він так діловито напихався капустою, що не почув ходи господаря й Раусбі. Почув він тільки, як заскреготав ключ у замку. Обидва кролі насилу встигли шаснути за купу кошиків. Господар завів до кухні й Раусбі-Вуфа. Пес був тихий, мов прибитий, і навіть не вчув кролячого духу, змішаного, щоправда, із запахом жару в плиті й розмаїтими запахами комори. Він ліг на свою підстилку, а господар заходився варити собі якийсь напій.

Ель-аграйра все пантрував нагоди чкурнути у дірку в стіні. Але господар, попиваючи свій напій та попахкуючи білою паличкою, раптом помітив, що з дірки дме протяг. На превеликий жах двох кролів, він схопив якийсь мішок і заткнув ту дірку ще міцніше, ніж вона була заткнута звечора. Тоді допив своє питво й пішов спати, залишивши Раусбі-Вуфа в кухні. Мабуть, не схотів виганяти його надвір, на собачий холод.

Спочатку Раусбі-Вуф жалібно скавулів і шкрябався у вихідні двері, а тоді ліг на підстилку біля вогню й затих. Ель-аграйра й Трусь-трусь тихенько прокралися попід стіною і сховались за великим металевим ящиком під умивальником.

«О Раусбі-Вуфе!» – зашепотів Ель-аграйра. Раусбі миттю скочив на ноги. «Невже це ти, феє Песя-Феся?» – вигукнув він. «Так, це я! – відповів Ель-аграйра. – Як жаль, що тебе спіткало розчарування, Раусбі-Вуфе! Ти так і не зустрів королеви…» – «Таки не зустрів!» – підтвердив пес і розповів про свою пригоду на перехресті. «Це ще не біда! – мовив Ель-аграйра. – Королева не прибула, бо її попереджено про небезпеку – ой, про велику небезпеку. Раусбі-Вуфе! Добре, що вона її уникла! А я, ризикуючи своїм життям, прибула все-таки сюди, щоб застерегти тебе! Знай, що твій добрий господар може захворіти чумою і померти!» – «Чумою?! – вигукнув Раусбі. – Ох, добра феє, звідки ж та чума?» – «Багато хто з фей і духів – наші друзі, а деякі – смертельні вороги, хай їх поб’є лихо! А найгірший з них усіх – Пацючий Дух, велетень Шуматри, прокляття Гамеліна! Він не сміє відкрито воювати з нашою королевою, а шкодить тихенько, підкидаючи отруту, підсилаючи хвороби! Як тільки ти побіг на перехрестя, я довідалась, що Пацючий Дух послав хмари пацючих привидів сіяти скрізь заразу! Я попередила королеву і зосталася тут, Раусбі-Вуфе, щоб застерегти тебе! Ті привиди вже близько! Тобі їхня зараза не страшна, але вона може погубити твого хазяїна! Я не можу врятувати його, а ти – можеш, тільки ти!» – «Який жах! – вигукнув Раусбі-Вуф. – Треба негайно його рятувати! Що ж мені робити, феє Песя-Феся?» – «Заразу можна знешкодити чарами! – відповів Ель-аграйра. – Якщо собака з плоті й крові чотири рази оббіжить кругом хати, щосили при цьому гавкаючи, то зараза втратить всю свою силу! Але ж я забула – ти сидиш замкнений! Що робити? Боюсь, що все пропало!» – «Аж ніяк не пропало! – прогавкав Раусбі-Вуф. – Я врятую всіх: і тебе, феє Песя-Феся, і господаря!»

І тоді Раусбі-Вуф узявся гавкати – та так гучно, що й мертвого розбудив би. Забряжчали шибки у вікнах, жар посипався з плити. Від того жахливого гавкоту прокинувся господар і почав лаятись нагорі. А Раусбі гавкав – не вгавав. Гупаючи по східцях, збіг наниз господар, одчинив вікно й прислухався, чи не лізуть у дім злодії. Але він нічого не почув, бо й нічого було чути, а хоч би й було що, то все одно не вчув би за собачим брехом. Нарешті господар схопив рушницю, розчахнув двері й виглянув обережно надвір. Ох, як вихопився Раусбі прожогом і, не перестаючи гавкати, чкурнув кругом будинку! Господар – за ним, а дверей так і не зачинив.

«Швидко! – крикнув Ель-аграйра Трусь-трусеві. – Тікаймо!»

Кролі кинулися на город, а з городу – в зарості лавру. Далеко в полі стали передихнути. До них долинав брехіт Раусбі впереміш із криками й прокльонами його хазяїна.

«Що за шляхетна істота цей Раусбі-Вуф! – розчулено мовив Ель-аграйра. – Він врятував свого хазяїна, Трусь-трусю! Врятував нас усіх! А зараз ходім додому та добре виспимось!»

А Раусбі-Вуф скільки жив – пам’ятав ту ніч, коли він дожидав велику собачу королеву Собадзюру. Щоправда, він так і не діждався її, але для нього це була дрібниця у порівнянні із спогадами про його власний благородний вчинок: як він порятував хазяїна й добру фею Песю-Фесю від лихого Пацючого Духа.