Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 24 страниц)

На її обличчі нічого не відбилося. Ніякого відгуку.

– Я хочу їсти, – заявила вона.

Він підсмажив для неї овочі, зварив рис з трюфелями, додав трохи вершків, суміш карі з фенхелем і сушеною подрібненою цибулею – так можна загустити соус, він навчився цього у Стіне. Кожного разу, коли він готував і їв щось із того, чого вона його навчила, він відчував одночасно радість і смуток, немов брав участь у якійсь еротичній таємній вечері.

– Я навчу тебе однієї пісні, – сказала дівчинка.

Вона заспівала, голос її був трохи хрипкуватий, але співала вона абсолютно чисто. Він завмер. Це була «Bona Nox». Колись він навчив Стіне співати її, вона її обожнювала. Вона вміщала в собі одночасно старовинну витонченість Моцарта і його новонароджену цнотливість. І його любов до фуг Баха.

Він почав підспівувати їй, вони заспівали разом. На очах у нього виступили сльози, він сам не розумів, чому. Він плакав і співав, і сльози капали в соус карі. Він чув, що кожній людині судилося втратити іншу людину, що скоро ця дівчинка зникне, – з цим неможливо було змиритися.

Хтось доторкнувся до нього, це була вона, вона простягнула руку і погладила його по мокрій щоці.

– Насправді, – промовила вона, – не треба нічого боятися.

Він одвіз її додому, був травень, ніч була світла. Вони постояли трохи перед огорожею Притулку.

– Хто тебе навчив цієї пісні? – спитав він.

На обличчі її з’явився відсутній вираз. Навколо них звучала весна. Усе своє життя він любив важкий, повний гінких соків звук росту. Але не зараз. Зараз він нагадував йому про розлуку.

– Як називається прощання назавжди, тільки навпаки? – спитала вона.

– Зустріч.

Вона взяла його руку.

– Насправді, – заявила вона, – ми з тобою ніколи не прощаємося. Для нас є тільки зустрічі.

Він не розумів, про що вона. Мить була урочисто-високою, він відчув її ненадійність, – якщо злітаєш високо, можна сильно розбитися, коли падатимеш.

– Ти повернешся, – сказала вона. – Мати Марія каже, що ти повернешся. Вона каже, що дещо тобі обіцяла. Вона каже, що тобі треба показувати морквину. Як віслюкові, каже вона. Щоб він знав, куди йти.

Від припливу злості в нього запаморочилася голова.

Дівчинка сиділа верхи на огорожі.

– У мене є для тебе морквина, – сказала вона. – Повертайся. І я розкажу тобі, хто навчив мене цієї пісні.

І вона зникла.

5

Його витягли на поверхню свідомості – слух його болісно відреагував на один із тих звуків, які важко зносити в його віці, – варварський шум вентилятора ноутбука.

Африканка сиділа перед монітором.

– Чому Східна церква? – поцікавився він. – Чого не якийсь шаманізм? Заклинання духів. Чи католицизм? Якщо вже без цього ніяк не обійтися.

– Уся справа в радості, – пояснила вона. – Східна церква – найсвітліша. Основне значення надається не стражданням Спасителя. А перетворенню. Воскресінню. Освяченню цього життя. Я відчула це ще в дитинстві. В Аддис-Абебі були найрізноманітніші церковні громади. Найвеселішими були копти.

Він почув у ній нове звучання. Що трохи відкривало її незворушну духовну глибину. Він би порадів цьому звукові. Якби йому не було так погано. І якби, поки вона говорила, йому не доводилося боротися з терпким почуттям ревнощів. Дивно, жінки можуть досягти якоїсь подібності абсолютного щастя, не залучаючи при цьому ніяких інших чоловіків, крім Спасителя. А може, навіть і його не залучаючи.

– Я тут дещо знайшла, – повідомила вона. – В Інтернеті. Це написав Каїн.

Спочатку він її не почув. Він настроївся на її сексуальність. Вона звучала так само енергійно, як соло на барабані-бабатунді, як антилопа-гну, що мчить через тропічний ліс. Як вона прожила перші тридцять років у безшлюбності?

Потім її слова дійшли до нього.

Вона повернула до нього монітор.

Він був дуже старий для Інтернету. Не те щоб йому не подобався його звук, кіберпростір звучав для нього як какофонія без нижньої межі, він звучав як дешевенькі балаганні вистави в громадському туалеті біля проїжджої дороги. Усі звуки світу. Сполучені на найнижчому з можливих організаційних рівнів. Шахрай, що сидить усередині кожного з нас, обожнює Інтернет.

Але це зовсім не означає, що легко відмовитися від природної гідності і вникнути в те, як працює персональний комп’ютер.

На екрані виник якийсь текст. Він спробував зосередитися. Не вийшло. Він завжди читав зі швидкістю равлика. Усе, крім нот. Він легко міг прочитати шість нотних станів з бетховенського Концерту ре-мажор просто з листка. Але книжки – це інше. Нотна грамота – це єдина писемна мова, з якою він уклав мир.

– Почитайте мені, – сказав він, – хай це буде мені казкою на ніч.

Вона проглянула текст. Він чув, як вона миттєво зорієнтувалася в ньому. Вибрала ключові слова.

– Це фрагмент, – пояснила вона. – Не вистачає заголовка і початку. Схоже, що текст стирали, але не стерли повністю. Йдеться про порядок повідомлення про позаштатні ситуації в данських територіальних водах. Включаючи те, що називається системами NAVWARN, NAVTEK, Shippos, трансльовані «Радіо Люнґбю» зведення про становище в данських протоках і текстове телебачення. Описуються зміни транзитних маршрутів через данські територіальні води, VTS, Vessel Traffic Service – радіолокаційна судноплавна служба в протоці Великий Бельт і каналі Дроґден.

Він чув легкість, з якою вона орієнтується в іноземній мові.

– Тут є опис попереджень, які в разі надзвичайного стану посилають через Раду безпеки морського порту. Завдання лоцманської служби. Повноваження офіцерів військово-морського флоту, розширення їхніх повноважень на морі. Перелік завдань, визначених для суден, які тут називають катерами MHV 951 морської цивільної оборони. Відповідальність за навігацію Судноплавного управління в разі направлення всього потоку суден з Ересунна у Великий Бельт. Опис процедури переведення ключових осіб в оперативне підпорядкування військово-морського флоту в Орхусі. Розподіл транспортних потоків у Великому Бельті. Пропускні можливості данських проток у разі закриття Ересунна. І так далі – ще п’ятнадцять сторінок.

– Що це таке? – спитав він.

– Меморандум, – відповіла вона. – Написаний десять років тому. Каїном. Для Міжнародної морської організації. Це щось на кшталт аналізу можливих наслідків природної катастрофи або терористичного акту, в результаті яких протока Ересунн може стати несудноплавною.

Він прислухався до неї.

– Це, мабуть, конфіденційно, – промовив він. – Ви не могли знайти це в мережі.

Вона встала.

– Ви отримали це від Мерка, – заявив він. – Він, мабуть, попросив вас показати це мені. Інакше я б ніколи цього не побачив. Мені ніхто ніколи нічого не розповідає.

Вона спинилася у дверях.

– У нього була прекрасна інтуїція, – констатував Каспер. – У Каїна. Якщо він напав на цей слід уже десять років тому. Може, він ясновидець. Може, я тут взагалі єдиний, хто зачинений у звичайній дійсності.

Вона вийшла з кімнати.

6

Він відчув на щоці пестливий дотик сонця. Розплющив очі. Його ліжко вивезли надвір. Він напівсидів, напівлежав обличчям до водойми. Вода зникала десь за рододендронами. Цю рослину любила його мати. За її витривалість і родючість. Інші чоловіки приносили своїм жінкам букети квітів. Максиміліан якось прийшов додому з кубічним метром Azalea diabolica, у рослини прокльовувалися листочки, і вона протиприродно – посеред січня – вкрилася цвітом.

Хтось сидів поруч із ним, це була Синя Пані.

– Ми запозичили ідею з монастирських садів в Александрії, – сказала вона. – Принцип – в англійському перекладі з коптської – полягає в тому, що треба hide and reveal[70]70
  Закривати і відкривати (англ.).


[Закрыть]. Ти весь час відчуваєш воду, джерело. Але ніколи його не бачиш. Такий ось божественний стриптиз. Припускається, що це спонукає віруючих відчайдушно прагнути до Бога.

– Клара-Марія? – спитав він.

Звучання її затемнилося, і навколишній світ змінився. Так ніби на сонце раптом наповзла хмара.

– Був дзвінок по телефону. Ми чули її голос. І голос якогось чоловіка. Нам сказали, що вона скоро повернеться.

– Є запис? Дайте мені його прослухати.

Вона нічого не відповіла.

– Коли мене привезли, – продовжував він, – і поки мною займалися. Я вже майже попрощався зі світом. Я відчував, що ви були поруч зі мною. Я йшов. Кудись beyond[71]71
  По той бік (англ.).


[Закрыть]. Це так і було?

– Деякі з великих жінок церкви, – відповіла вона, – говорили, що святі люди – тобто не такі дрібні керівники, як ми, а люди, які здійснили промисел Божий, – можуть виступати у трьох різних лицях, трьох різних іпостасях Спасителя. Звуковий бік. Фізична форма. І любов.

– Я виховувався поза церквою, – сказав він. – Мене не хрестили, і я не проходив обряд конфірмації. Я не знаю, як слід розмовляти з ігуменею. Та коли б мене спитали, я б сказав, що ви уникаєте відповіді.

Вони слухали плюскіт прихованої від них води. Він не знав, чи можна покладатися на Синю Пані. Як правило, на людей покладатися не можна. Як правило, цього і не потрібно. Цього разу це мало вирішальне значення.

– Коли я був маленький, – продовжував він, – мама якось узяла мене з собою до церкви Олександра Невського на Бредґаде. Вона там розмовляла з жінкою, яка, очевидно, була вашою попередницею. Жінкою, з якою вона, мабуть, познайомилася тут, коли була ще дитиною.

– Це, мабуть, була мати Рабія.

– Багато років по тому я написав їй листа. Я дуже хворів у дитинстві. Якийсь період я нічого не бачив і був частково паралізований. За цей час мій слух змінився. Мені нікому було розповісти про те, як я навчився чути. Тому я і написав їй. Через тринадцять років я знову побачив свого листа. У жінки, яка мене залишила.

– Лист, мабуть, зберігся в архіві. Там вона його, очевидно, й отримала. Це погано?

Він не міг повернути голову. Але відчував, що вона дивиться на нього.

– Причиною всього була грубість? – спитала вона.

– Я був загнаний у глухий кут.

– Жінкам рідко подобається грубість.

– Жінки використовують мене. Так мені тоді здавалося. Саме цього я і злякався. Коли побачив листа. Жінкам щось потрібно. Мої гроші. Слава. Моя енергія.

– Можливо, – зауважила вона, – їм просто хочеться бути ближче до твоєї скромності.

Йому вдалося повернути голову в її бік. Незважаючи на біль. І електроди.

Її там не було. На стільці, де вона сиділа, лежав бездротовий телефон.

Він дізнався номер Державної лікарні в довідковому. Максиміліан узяв слухавку.

– Ти в Іспанії?

У голосі не було сили – схоже, від його тіла залишилося вже зовсім небагато.

– Я нікуди не поїхав. Лежу в лікарні. За підробленою медичною довідкою. Свіженький, як огірочок.

Він чув, як батько вслухується в його брехню. Неспокій батьків за дітей ніколи не минає.

– Тобі потрібна була інформація, – сказав Максиміліан. – Так от, центром Копенгагена володіють пенсійні фонди, житлові інвестиційні компанії і приватні особи. У пенсійних фондах поки що все спокійно, це Пенсійний фонд інженерів, Фонд додаткового пенсійного страхування, Фонд медичних працівників, пенсійні фонди юристів та економістів. Усі їхні інвестиції довгострокові, вони володіють величезним капіталом. Найпомітніші будинки нас не цікавлять, наприклад, штаб-квартири банків, страхові доміцилії і так далі – їх поки що не продають. Найбільші з житлових інвестиційних компаній – акціонерне товариство «Норден», компанії «Ґутенберґхус», «Єудан», житлове акціонерне товариство «Данбо». Разом з пенсійними фондами вони змусили державу скуповувати нерухомість. Так буває, коли, наприклад, прориваються дамби і повені знижують вартість сільськогосподарських земель. Держава втрутилася і викупила нерухомість – припускають, що йдеться про п’ять-десять відсотків будинків у районах Сіті і Фредерікстаден, ціну ніхто не називав, але, очевидно, була проведена державна оцінка. Національний банк розщедрився, і Міністерство юстиції обкрутило справу. Тепер повернімося до приватних осіб. Власників орендованих квартир і власників квартир. Я зібрав відомості. Кажуть, що продажів було багато й було відчуття паніки, цього можна було сподіватись. Але ніхто не бив тривогу, ніхто не помітив, щоб якийсь один покупець уклав кілька угод. Тоді я звернувся до відділу будівництва Копенгагенського муніципалітету, щоб дізнатися, чи не надсилали до них запит відразу по кількох об’єктах. Річ у тім, що, перш ніж призначати ціну на ділянку землі в Сіті, необхідно оцінити ступінь забудови, стан ґрунту і можливе забруднення – навіть у такій, як зараз, ситуації. Запитів до відділу будівництва надходило багато, але всі від різних осіб. Отож продовжую розслідування. Звідси – із смертного ложа. Усі угоди фіксуються в Бюро реєстрації прав власності. Твій старий батько, звичайно ж, безпосередньо підключений до реєстру у відділі реєстрації прав власності на Хестемеллестреде. Виявилося, що двадцять сім данських та іноземних компаній скуповували землю з вересня минулого року. Ані в жодному випадку не вказано ціну. Але йдеться про мільярди. Можливо, про п’ятдесят. Можливо, про сотню. Ціна визначалася за рівнем цін до катастрофи. У районі Строєт ціна складала двадцять п’ять тисяч за квадратний метр. Тепер – найцікавіше. Про іноземні компанії я до цього моменту нічого не взнавав. І ось я дзвоню до Комітету з реєстрації промислових підприємств і компаній. У Данії не реєструються власники компаній. Але в компанії мають бути директор і правління. Ці імена я записую. А також дату створення компанії. Тепер увага. Двадцять чотири компанії засновані у вересні минулого року. І в усіх правліннях і на всіх директорських посадах – одні й ті самі дванадцять чоловік.

Касперове серце застукало швидше. Прискорений пульс послав хвилю болю через весь череп.

– Хіба вони не платять податок з прибутку? – спитав він.

– Вони взагалі не заявлятимуть про доходи. У Данії ти зобов’язаний платити податки з доходів від продажу власності. Але не з продажу компаній. Наші двадцять чотири компанії купили власності, напевно, на два мільярди. Але буде продана не ця власність. Будуть продані компанії. За шістдесят або сотню мільярдів. Вони повинні уникнути тільки одного. Щоб можна було довести факт укладення цих угод до моменту купівлі компаній.

Каспер спробував вдуматися.

– І це ще не все, – продовжував Максиміліан. – У мене як і раніше є – хоча ти навряд чи зможеш у це повірити – друзі й подруги. Одна з моїх подруг працює в контрольному відділі Копенгагенської фондової біржі. Я назвав їй ці дванадцять імен. Не пояснивши, звідки я їх узяв. Запитав її, чи знає вона їх, чи може вона надати що-небудь, що зв’язує цих дванадцять чоловік.

Каспер знав, що він зараз почує. Але хіба справжній артист може відняти у партнера по манежу радість від кульки, що лопнула?

– Усім цим дванадцяти в «Кононі» платять – або до недавнього часу платили – зарплату.

– Каїн, – сказав Каспер. – Його минуле у флоті, знання данських територіальних вод. Він цілком міг би мати у своєму розпорядженні дані про повені.

– І про те, що слід зробити в разі катастрофи.

– Дати, – спитав Каспер, – коли були засновані компанії?

Він почув, як шелестить папір.

– Вони засновані між другим і двадцять четвертим вересня.

Вони замовкли. Запала тиша, і Каспер почув, який шокований батько, шок виник в одній точці, в епіцентрі, немов звук, що зазвучав у ментальній частині свідомості, звідки він поширився в різні боки.

– Боже, – вимовив Максиміліан. – Отже, вони знали, що станеться.

7

Каспер прокинувся від співу сирен – «Польоту валькірій»[72]72
  З опери Р. Ваґнера «Валькірія».


[Закрыть], що звучав у якійсь церковній тональності. У цілковитій темряві він не розумів, де перебуває. Можливо, вже у Пеклі? Він заворочався й упав з ліжка, перекинувши нічний столик. Навколишній світ знову виник навколо нього, і виявилося, що він лежить на підлозі, заплутавшись у проводах.

Хор був приблизно за дев’яносто метрів від нього, звук проникав крізь декілька метрів цегляного мурування, у хорі було від двадцяти до тридцяти жінок, співали вони так, ніби зібралися на Брокен. Годинник виявився поблизу. Була третя година ночі.

Він вивільнився від електродів. Ухопився за ліжко. Йому вдалося звестися на ноги. Вперше за два тижні він стояв.

Він дошкутильгав до раковини. Запалив над нею світло. Його електробритва лежала на поличці. Разом з піною для гоління й небезпечною бритвою. І шкіряним ремінцем для її гостріння. Усе це було розкладене дбайливо і зі знанням справи. Якби це зробила мати, можна було б порадіти. Але його матері вже двадцять дев’ять років як не було на світі, їй так і не довелося побачити, як він голиться.

Він поголився – повільно й ретельно.

Потім поглянув на себе у дзеркалі. Кожен чоловік, коли голиться, хоче, щоб поряд опинилася яка-небудь жінка, котра змогла б оцінити результат. На нього під час гоління вже десять років як не дивилася жодна жінка. Стіне була останньою. Відтоді глядачками виявлялися лише костюмерки.

І ось зараз хтось опинився поряд.

Це була Синя Пані. Вона стояла, прихилившись до дверей. Він і не помітив, як вона увійшла. Його погляд ковзнув до її ніг. Вони не були схожі на безшумні лапи звіра. Босі ноги в сандалях. На нігтях – лак. Світлий. Блискучий. Спів залунав голосніше.

– Час[73]73
  Церковна служба в Православній церкві.


[Закрыть], – пояснила вона. – Заутреня. З третьої до четвертої.

Він змив останню піну холодною водою.

– Два питання, – сказав він. – Чи не можете ви перевірити, чи досить акуратно вийшло, щоб пропустили до Раю?

Її руки були прохолодні, пахли чимось схожим на сандалове дерево.

– Цілком. А друге питання?

– Чому вони тут? Оці жінки. Для чого це? Та ще в цей демонічний час доби. Якісь грецькі мантри. Шерсть на голе тіло. Потворні зображення блідих молодих людей на хресті. Цілковитий послух. Що це дає?

Вона зробила крок уперед, зачинила за собою двері й лише після цього відповіла.

– Любов, – сказала вона.

Вона підсунула до нього інвалідне крісло, він сів у нього. Вона сіла навпроти. Вони сиділи і слухали спів. Жоден звичайний слух не зміг би почути його на такій відстані. Але він знав, що вона могла.

– З часом ви все зрозумієте, – сказала вона. – І чому вона зникла, і чому в неї опинився той лист.

Він не розумів, звідки вона могла це знати. Але він вірив їй. Уся річ була в тоні. Він чув голос експерта. Світ повний людей, які дозволяють собі висловлюватися про те, про що не мають найменшого уявлення. З нею все було інакше. Він відзначив, що відчуває довіру і що він цілком розслабився. Так, що у нього навіть почало тягнути шви.

– З тобою жорстоко поводилися, – сказала вона. – У ті останні сорок вісім годин. Поки ми не забрали тебе.

Він відчував, що наближається великий вихід на сцену. За тридцять років він навчився передбачати великі виходи. Але цього разу не буде завіси. Не буде музики, не буде світла. Не буде публіки. Не буде вистави. Щось насувалося на нього – з відсутньої тут оркестрової ями. Це був страх.

– Вони зістарили мене, – відповів він. – Ці дві доби. Вони зробили мене старішим років на п’ятнадцять.

– Але, з другого боку, це ж можна було припустити?

Він не розумів, про що вона.

– Хіба це не було просто низкою повторень? – продовжувала вона. – Однією і тією самою зустріччю. З тими ж самими двома людьми?

Він услухався в її систему. Не було чути нічого. Звичайно ж, були звуки тіла. Але не було ніяких звуків душі. Ніякого шепоту думок. Ніякої агресії. Ніякого наміру. Вона була тихою – її нібито зовсім не було.

А проте вона була тут. Він зустрівся з нею поглядом. Спробував уявити собі її тіло. Воно було твердим, немов скеля, немов брила корінної породи. І одночасно воно було слабким, немов вогник, який за мить може згаснути на протязі. Волосся у нього на голові заворушилося.

– У ці сорок вісім годин, – промовив він, – я зустрів більше людей, ніж можу пригадати. Моє життя було в небезпеці. Хто тільки мене не переслідував. А я просто хочу врятувати життя дитині. І виконати умови договору. Це була безперервна низка жахіть. Я не розумію, про що ви?

– Хіба це не було лише варіаціями на одну дуже просту тему: одна і та сама зустріч. З одними і тими самими двома людьми?

Він втупився в неї.

– Можна сказати якось інакше, – вела далі вона. – Є два типи чоловіків і жінок. Одні допомагають дітям. Другі шкодять їм.

Немов при сповільненому відтворенні, щосили опираючись цьому, він прислухався до тих двох днів. Він почув свою зустріч з Бродерсеном і його блондинкою. З Мерком і Астою Борелло. Максиміліаном і Вівіан Грозною. Лоне Борфельдт і чоловіками, що її оточують. Каїном і лазницею.

– Кілька разів вони, можливо, були порізно, – продовжувала вона. – І ти зустрічався окремо з чоловіком, окремо з жінкою.

Він почув Даффі. Франца Фібера. Стіне. Соню.

– Але все одно вони досить схожі, – промовила вона. – Вони або з тобою, або проти тебе. А в усьому іншому досить схожі.

– Були не тільки зустрічі, – зауважив він.

Вона кивнула.

– Була втеча. На волю. Ти – втікач. А ще ти зломщик. Незаконно проникаєш у будинки. Ти до чогось прагнеш. Але весь час вибираєш одні й ті самі шляхи. Через яку кількість, точно кажучи, однакових приймалень ти пройшов насправді в один і той самий спосіб?

Він почув звучання Оле Лукоє з Податкового управління. Ангела біля воріт перед блокованим районом. Лиху матір у Лоне Борфельдт. Вхід до санаторію Торбек. Жінок, які сиділи біля телефонів. Чи біля входу до Управління геодезії і картографії. Він почув службовця в приймальні на острові Слотсхольмен. Охоронця у скляній будці перед «Кононом».

Страх набув конкретних контурів, перетворившись на жах. Панічний жах – панічний і глухий. Жах від того, що його можуть посадити до в’язниці.

– Тільки у ці два дні все було так, – пояснив він. – А взагалі-то моє життя – різнобарвна палітра художника.

Він почув свій голос звідкись іззовні. Він належав якійсь зовсім незнайомій людині.

– Я придумав п’ятсот вистав, – продовжував він.

– Але всі вони досить схожі одна на одну, чи не так?

Він подивився їй в очі. Він ніколи раніше не зустрічався з таким поглядом. У ньому був цілковитий спокій. І абсолютна увага.

– Нічого страшного, – сказала вона. – Усі ми намагаємося маскувати одноманітність. Але це стомливо. Увесь час наполягати на винятковості. Притому що ми все одно схожі одне на одного. Наші тріумфи однакові. І наші страждання. А ти спробуй на хвильку відчути, як легко бути абсолютно звичайним.

Він подивився на неї. Вона просвічувала, мов акварель. Неначе вона зараз розчиниться в звуці, у ще позбавленому форми звучанні.

Він почув, що всі теми в його житті насправді повторювалися. Що він грав на одних і тих самих струнах. І що тепер?

Навколо нього було тихо. Всередині нього теж. Набагато тихіше, ніж будь-коли до цього.

Помалу прочинялися двері. У велику музику. Він знав, що вона теж чує це.

– І музика, – вимовила Синя Пані, – навіть вона з часом стане монотонною.

Він перестав думати. Він був за сценою. За кулісами Всевишньої. Там був пролом. У звуковій стіні. Через цей пролом струмувала тиша. Уперше за все життя слух його знайшов спокій.

Він не знав, скільки це тривало, у цієї миті не було протяжності. Протяжність у часі передбачає удари метронома, коливання маятника. Але навколо стояла тиша.

– Що ви зробили? – спитав він.

Він не міг змусити себе поглянути їй просто в очі.

– Та, власне кажучи, нічого, – відповіла вона. – Це така гра.

Він усе-таки подивився на неї. Вона усміхнулася. Її усмішка звучала як голос Елли Фіцджеральд. Пустотлива дитина і позачасова зрілість одночасно. Хто вона: стариця чи маленька дівчинка?

– Мати Рабія, – сказала вона, – моя вчителька й попередниця, часто говорила, що сприймає людей так, ніби вони поміщені в бульбашки. У бульбашках, в одному чи двох місцях, є зовсім маленький отвір. Тільки через ці отвори бульбашки можуть сполучатися з іншими бульбашками, тільки через них люди можуть спілкуватися і сприймати дійсність. Ось чому ми весь час переживаємо одні й ті самі нечисленні важливі для нас ситуації. Кожен з нас носить у собі свою власну реальність. І дуже мало взаємодіє з реальністю інших людей. А чому ти так і не відповів на її листа?

Він мовчав.

– Бажання бути винятковим, – продовжувала вона, – дуже сильне. У всіх нас. І неважливо, що життя – це страждання. Аби це було особливе страждання. Але при зустрічі з кимось, хто розумніший, хто краще вміє вслухатися, можна поглянути іншими очима на свою винятковість. Ти цього боявся?

– Почасти цього, – відповів він. – Але мені ще було страшно. Що це… ослабить слух.

Він відчув, що вона зрозуміла його.

На вулиці вже був день, він не помітив, як розвидніло. Він почув голоси дітей, дітей і підлітків. У нього мурашки забігали по спині.

– Це не звичайні діти, – сказав він. – Я бачив, як вони зупиняють час.

Голоси наблизилися, вони звучали вже під вікном, він упізнав два з них – ні, цього не могло бути. А проте він начепив окуляри, під’їхав у кріслі до вікна. Під вікном стояли столи і лавки – діти снідали на вулиці.

Ближче за всіх до нього сидів хлопчик із Слотсхольмена. Хлопчик з водянкою в голові. На рік старший. Але схожий на себе. У його нагрудній кишеньці Каспер помітив свою колишню авторучку.

Жах повернувся. Він відчував, як піт виступає під пахвами і стікає по тілу. Другий звук долинув від групи дітей, що сиділи подалі. Їжу їм подавав великий хлопець, швидше, навіть не хлопець, а юнак. Голос його був хрипкий, він звучав як хор підлітків зі школи Святої Анни. Це був молодик з готелю Рунґстед.

– Я знаю двох з них, – сказав він.

– Напевно, це випадковість.

– Я гравець. Я знаю, наскільки можливі випадковості. Ці дві вже неможливі.

Вона не рухалася з місця.

– Симон, – пояснила вона. – Він ходить до того дитячого садка, де ти його підібрав.

Він похитав головою, не приймаючи її слова.

– Він чекав на тебе, – сказала вона. – Не тієї хвилини. Але раніше або пізніше. Ми всі чекали на тебе. Серед іншого мати Рабі я говорила, що наполегливі, пошукливі, вони рано чи пізно дочекаються. Треба просто вірити.

– А другий хлопець. Високий. Той, що був у готелі.

Вона знизала плечима. Встала.

Він відчув сліпу злість від того, що вона збирається його покинути. У цю хвилину.

– Ми тільки почали, – зауважив він.

Вона похитала головою.

– Тобі обіцяли лише мить тиші. А не енциклопедію загадок життя.

Якби він міг підвестися, він би вчепився в неї.

– Ти великий егоїст, – констатувала вона. – По-моєму, в цьому немає нічого поганого. Великий егоїст – це великий грішник. У великих грішників є можливість великого покаяння. Покаяння – це свого роду трамплін.

Вона приспустила одне плече свого халата. Він прикипів очима до чорної мереживної тканини, очевидно шовку.

– Я виросла в досить заможній родині, – сказала вона. – Я так ніколи і не змогла змиритися з шерстю на голе тіло.

Йому вдалося зберегти зосередженість.

– Хіба це важливо? – спитав він. – Двоє дітей зникли.

Її обличчя стало цілком серйозним.

– Усе ще гірше, – сказала вона, – ніж ти можеш собі уявити.

Африканка принесла йому супу, він з’їв його, сидячи в ліжку.

– Більша частина того, що діється, – сказав він, – непідвладна нам, – а перебуває у віданні Всевишньої. Якщо дитина зникла – чи, навпаки, знайшлася. Її життя і смерть.

Можливо, ми насправді не можемо нічого змінити. Але якщо ти хочеш без докорів сумління дивитися на своє власне безсилля, то є тільки один вихід. Треба зробити все, що від тебе залежить.

Його слова не вплинули – у неї вочевидь не було ніякого бажання дискутувати з ним. Вона зібрала посуд. У дверях вона зупинилася.

– Я знайду машину, – сказала вона. – Сьогодні вночі.

– А як щодо пляшки коньяку? І двох келихів. І чогось знеболюючого – трохи морфію, щоб я зміг підготуватися до виступу?