Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 24 страниц)

А може, все це була гра його уяви, морозяними місячними ночами світ має звичку легко перетворюватися на екран, на якому кожен з нас прокручує своє власне домашнє відео. Він підійшов до машини, він завжди сприймав свій автомобіль як нехай і віддалену, але все-таки цілком затишну частину своєї вітальні – з двома кріслами й диваном.

Та навіть коли він доїхав до Клампенборґа, і в машині стало тепло, і на дорогах з’явилися інші опівнічники, він як і раніше чув – від сидінь, від двигуна, кузова, від інших машин та будинків за вікном – абсолютно просту й водночас неймовірно складну тему з «Гольдберґ-варіацій». Таку, якою вона буває, коли ти вже дійшов у варіаціях до якоїсь крапки й починаєш розуміти, що тепер уже неможливо кинути, тепер Бах заволодів тобою, тепер ти змушений продовжувати, – і вже не має ніякого значення, куди це приведе.

III

1

Ресторан «Copenhagen Dolce Vita» містився в бельетажі будинку, вікна якого виходили на те місце, що колись називалося площею Конґенс Нюторв.

Каспер ніколи не сумнівався в тому, що духовні шукання і їжа якось пов’язані і що коли хочеш наблизитися до Царства Небесного, то, в принципі, існує два шляхи: можна або морити себе голодом, або віддаватися обжерливості.

Великі релігійні традиції довели до досконалості обидві ці крайності. Перші пустельники і пустельниці цілком могли виглядати так, ніби носили скелети поверх одягу, даоси радили: «Empty the mind and fill the belly»[39]39
  «Спорожни серце, наповни шлунок» (англ.).


[Закрыть], а багато хто з «нерухомих зірок» Тибету Дзогчена і Махамудри нагадував членів правління Клубу ненажер. Будда свого часу запропонував шлях до досягнення золотої середини між двома крайностями, ось її Каспер і шукав – сьогодні, як і багато разів раніше, у цьому самому місці – у Бобека Лайсемеєра, де їжа була схожа на цирк колишніх часів: суцільна натхненність, що часом шокує, щось середнє між найтоншою еквілібристикою і цілковитою безвідповідальністю.

А проте якась точка між серцем і solar plexus ніяк не давала йому відчути себе комфортно – і ніколи в цьому житті не дасть. Та точка, яка знає, що коли вже ти народився циганом, то в подібній обстановці – в оточенні золотого й білого, і дамаста, і доходів, які ні за яких обставин не можуть зменшитися навіть до мільйоні, – завжди відчуватимеш, що потрапив не туди.

Але він продовжував сюди повертатися. Позаяк так уже тут годували, а той, хто прагне до Божественного, мусить випробувати всі шляхи. І ще тому, що в шеф-поварі Каспер завжди чув самого себе: хлопця-пролетаря, який був народжений, щоб виступати на ярмарках, і який усе своє життя намагається зрозуміти, чому доля одягла його в білу форму і кухарський ковпак і зробила з нього улюбленця вищого світу, поставивши, немов первосвященика, перед вівтарем, присвяченим їжі.

Каспер подивився на воду за вікнами.

Двома годинами раніше, коли він прокинувся, навколо була непроглядна темрява. Він спустився з горища й підійшов до вагончика – всередині нікого не було. Хотів був відчинити двері, але виявилося, що ручку обмотано сталевим дротом, він тернув сірником – на дроті висіла пломба з написом «Копенгагенська поліція».

Він зламав пломбу. Увійшовши до вагончика, запалив ще один сірник. Вони прибрали за собою. Як при бальзамуванні трупа: зовні все в цілковитому порядку, а всередині вже нічого не лишилося. Його скрипка зникла, плаский сейф відчинено – папери вони забрали. «Клавірної книжечки» на полиці теж не було.

Але одягу його не чіпали. Він узяв костюм, черевики, рушник і туалетне приладдя. Одірвав невеликий шматочок картону від обкладинки «Фюнського дитинства» Карла Нільсена[40]40
  Книга спогадів відомого данського композитора Карла Нільсена (1865–1931) «Моє дитинство на Фюні».


[Закрыть]. Погасив світло, вставив шматочок картону в двері на рівні коліна. Склав, як міг, дві половинки пломби.

У тому корпусі, де містилися душові кабіни, він прийняв душ і поголився спочатку електричною, а потім безпечною бритвою. На обличчі, яке він бачив у дзеркалі, були помітні сліди віку і того, що йому за все його життя довелося від п’яти до семи тисяч разів накладати повний грим.

Якось за його спиною стояла Стіне. Вона торкнулася долонями його обличчя. Подивилась на нього у дзеркало.

– Є щось від Спасителя, – сказала вона. – І щось від «Селянського хлопця в заставі»[41]41
  Комедія відомого данського драматурга Людвіґа Хольберґа (1684–1754).


[Закрыть]. Щось від графа Даніло з «Веселої вдови».

Йому дуже хотілося попрощатися з Даффі, але ризик був надто великий. Якщо поліцейські чекали його, то, швидше за все, біля воріт. Він увійшов до стайні.

Лампочка під стелею так і горіла, він узяв кілька яблук з ящика й підійшов до стійла Роселіл. Коняка скакнула йому назустріч, немов дівчинка, яка просить погратися з нею. Він поклав руки їй на шию. За два тижні її присплять.

Десь у темряві щось ворухнулось – явно не кінь.

Каспер відсунув подвійний засув стійла. Зараз він розчинить навстіж дверці, загуде, немов величезний шершень, і Роселіл полетить їм у лоба, мов шістсоткілограмовий снаряд.

З темряви вийшов Даффі. Як йому вдалося так зачаїтися?

Даффі підійшов до стійла. Узяв двері на засув. Поклав скрипку, документи й «Клавірну книжечку» на балку перед Каспером.

– Я надягнув довге пальто. І зайшов з ними до вагончика. Ось те, що вдалося врятувати.

Рука сторожа зникла. Пропала з очей. Знову з’явилася з яблуком.

– Той твій вирок, – спитав Каспер, – за що тебе засудили?

– За три мільйони, взятих у Нюдаля. Серед білого дня.

Колись Каспер намагався подарувати Стіне каблучку з магазину Маркуса Нюдаля, але вона так і не погодилася – важко або навіть неможливо було змусити її прийняти подарунок. Але відвідини магазину справили на нього велике враження. Магазин був на Ню Естерґаде. Біля входу стояли два охоронці. Прикраси й годинники лежали у вітринах з куленепробивного скла, готових негайно опуститися під підлогу у вогнетривкі сейфи, щойно хтось зашурхотить пакетиком від цукерок.

– А професія, – вів далі Каспер, – від якої тобі довелося відмовитися? Чим ти займався?

– Я був Борасовим учнем.

Борас був Йоґанном Себастьяном Бахом усіх злодіїв-джентльменів. У нього був один учень – апостол, спадкоємець дхарми. Щось заворушилося в Касперовій пам’яті. Спадкоємець уже ставав продовжувачем справи. І раптом несподівано зник.

Він відкрив футляр, скрипка була ціла і непошкоджена.

– Навіщо було йти на такий ризик?

Сторож зупинився у дверях. Він оглядав стайню.

– Вони підуть на випас, – сказав він. – Я купив їх сьогодні вранці. За ті гроші, що заплатили би бойні і школи верхової їзди мінус рахунок від ветеринара. Перед Борасовою смертю ми з ним кілька разів серйозно розмовляли. Я розумів, що він лишає мені заповіт. Викупляти тварин я почав ще тоді. Не так це було легко – на доходи учня. Він сказав мені: «Тобі треба опанувати себе, Даффі, життя – це не молитовні збори».

– Як красиво, – сказав Каспер, – ти зробив добру справу. Але у мене теж є свої дитячі травми, мені важко просто так щось прийняти – завжди щось написано петитом, що це може бути в цьому випадку?

Він розмовляв з порожнім дверним отвором і з конем. Даффі зник.

Він дивився на воду. Перед ним була рівна поверхня, від того місця, де колись була облямована деревами кругла площа, і до Національного банку.

Кінну статую Крістіана V прибрали. На хіднику біля самої огорожі камерний оркестр грав найапетитніші шматочки з Бранденбурзьких концертів – початок весняно-літньої розважальної програми Копенгагенського муніципалітету. Навколо музикантів текли потоки людей, струмочками вливаючись у міську ніч, начебто їм у житті були визначені якась місія і якийсь напрямок.

Заплющивши очі, він услухався в музику. У навколишній простір. У ньому таїлася така кількість страху, що вистачило 6 на цілу лікарню невротиків.

Потім він розплющив очі й подивився на воду. Все це аж ніяк не скидалося на кінець світу, Помпеї, Санторіні, Всесвітній потоп. Це нічим не відрізнялося від природного озера. Від наслідків аварії водогону.

Насправді, страх у місті відчувався і до землетрусу, Каспер чув його з самого дитинства, з часів того нещасного випадку, з тих часів, коли ще більше загострився його слух, – страх був його давнім знайомим. Після смертей, важких травм на манежі, його внутрішніх проблем. Це була не стільки боязнь катастроф самих по собі, скільки того, що вони трохи відхиляли. Трагічні події ставали свого роду дверима, які вели до розуміння, що всі ми недовговічні, що все те, що важливо берегти: життя, щастя, любов, натхнення, – ніяк нам не підвладне.

Він раптом страшенно розсердився на Всевишню. Люди навколо нього могли би бути щасливі. Він сам міг би бути щасливий. У Лайсемеєра вони всі могли б відчути себе самодержавними володарями. Або ще краще – богами, тому що, коли всі поїли й попили, немов на королівському прийомі, зникав сервіз, зникали лакеї, зникала вся ця феодальна ілюзія, і ти опинявся у вільній і безвідповідальній копенгагенській ночі.

Натомість ми маємо природні катастрофи. Насильство над дітьми. Викрадання. Самотність. Розлуку людей, що люблять одне одного.

Гнів піднімався в ньому. Важко злитися на Бога, коли знаєш, що немає ніякої можливості звернутися зі скаргою до наступної інстанції.

Він повернув стілець, намагаючись не бачити ні приміщення навколо себе, ні вулиці. Та легше йому від цього не стало. Над стійкою з неіржавіючої сталі, що відокремлювала кухню від ресторану, він помітив Лайсемеєра.

Коли Каспер покидав Данію востаннє, гадаючи, що це назавжди, він саме тут – так уже вийшло – залишив великий неоплачений рахунок. Він був певен, що борг цей уже давно списано. Адже Лайсемеєр уже не просто кухар, він доріс до білої сорочки з краваткою і директорського крісла. Тепер він, правда, стояв, згорбившись над конвекційною піччю, сильний і грубий, як сільський скотар. Усе одно що Елі Бенневайс[42]42
  Елі Бенневайс (1911–1993) – директор найвідомішого данського цирку.


[Закрыть], який теж так ніколи й не навчився сидіти у своєму кабінеті. А так і далі тинявся по стайнях.

Каспер почув якийсь знайомий звук, але сказати напевно, де раніше його чув, рін не міг. У дальньому кінці зали сиділи жінка і чоловік, жінка сиділа до нього спиною – він сфокусувався на ній. Це була аристократка з вулиці Странваєн. Але цього разу Господь Бог, Провидіння чи косметична промисловість подарували їй довге чорне волосся та елегантний костюм. Чоловік, що сидів навпроти неї, був років на десять молодший за неї і метра півтора у плечах. Звучання його було ніяковим, немов він не звик вечеряти в такому місці, де, щоб наїстися, потрібно витратити понад п’ятсот крон.

До Каспера наближалися дев’яностокілограмові кроки. Перед ним поставили два келихи для шампанського, один з них наповнили, він прислухався до поліфонії бульбашок – це був «Krug».

Він підвів очі на лисий, як коліно, череп і на закручені вгору, як у Гурджієва, вуса – це був Лайсемеєр.

– Я прийшов, щоб усе сплатити, – промовив Каспер.

Шеф-кухар опустив велику краплеподібну пляшку у відерце. Потім повернувся.

Каспер зупинив його одним рухом. Шеф-кухар збирався піти, але його ліва нога не могла зрушити з місця – будучи заблокована лівою ногою Каспера. Лайсемеєр почав падати. Щоб зупинити падіння, він ступив був правою, але тут завадила права нога Каспера.

Падіння могло виявитися вкрай болючим, але Каспер підвівся із стільця, підхопив його огрядне тіло і притягнув до себе.

– Ти сьогодні не працюєш. У тебе вихідний. Я питав, коли замовляв столик.

Вони були знайомі двадцять п’ять років, між ними завжди була взаємна повага, довіра і ввічливість. Тепер ввічливість раптом кудись пропала. У цьому й полягає одне із завдань клоуна – відкривати в людях у тому числі й темні сторони.

– Я мав бути на місці. Із сокирою для рубання м’яса. Аби переконатися в тому, що ти все заплатив.

– Я не називав свого імені.

Лайсемеєр вивільнився. Вони стояли впритул один до одного.

– Поліцейські, – сказав шеф-кухар тихо. – Вони чекають на вулиці. Тебе схоплять, коли ти вийдеш звідси. Вони тільки хочуть подивитися, з ким ти зустрічаєшся.

Каспер раптом пригадав, що у Гурджієва десь зустрічав запис про те, що він побував на Таємній вечері. В інкарнації Іуди.

– Отже, ти мене зрадив.

Перед Каспером на ретельно виголених щоках, немов попереджувальні вогні, спалахнули дві червоні плями. Лайсемеєр узявся за вилоги його піджака, руки його були завбільшки і завтовшки з американську піцу.

– Постійні відвідувачі дивляться, – зауважив Каспер. – І їм не подобається те, що вони бачать.

Лайсемеєр відпустив його.

– Вони й так усе знали. У них там ще хтось із Міністерства юстиції. У мене не було твого телефону. А ти б як повівся?

Каспер підбадьорливо посміхнувся тим, що сиділи за найближчими столиками. Люди знову поринули в атмосферу водевілю. Лайсемеєр пішов. Каспер подивився за вікна. Через гардероб і скляні двері. Вони могли бути де завгодно в натовпі. У якій-небудь автівці.

У приміщенні щось відбулося, у тому числі і в якихось глибинних шарах, страх на мить відступив. Він підвів очі: це була Стіне.

Вона йшла залою. Прямуючи до нього. Рухалася вона незграбно, як і завжди серед натовпу, немов школярка на випускному балу.

А втім, люди на хвильку перестали їсти. Навіть ті, хто вже простягнув був руку до Лайсемеєрового десертного візка. За Стіне бадьорим тюпцем ішло двійко молодих офіціантів. Щоб відсунути для неї стілець. Сам він готовий був присягнутися, що її супроводжував промінь прожектора. Аж поки зрозумів, що її освітлювали його власний погляд і погляди решти відвідувачів.

Він хотів був обійняти її. Але нічого не вийшло. Вона подивилася на нього. Поглядом, який міг би спинити оскаженілого циркового слона. Каспер завмер у повітрі. Немов підстрелений птах. Вона була єдиною людиною, у присутності якої він ніколи не міг розрахувати свій вихід на сцену.

Вона сіла. Тональність її була мі-мажор. Вища точка мі-мажор. Він завжди чув навколо неї світляне зелене світло.

З лівого зап’ястя вона зняла великий годинник для підводного плавання й поклала його на стіл.

– Півгодини, – нагадала вона.

Вона змінилася. Він не міг сказати як. Усі його заготовки кудись пощезли. Того часу, поки він її не бачив, більше не було. Десять років – це дрібниця. Ціле життя – дещиця.

Він кивнув у бік золотаво-чорної води.

– Що відбувається? Ти якось із цим пов’язана?

Спочатку йому здавалося, що вона не відповість.

– Коли ти йдеш по піску понад морем, – спитала вона, – босоніж, що ти бачиш навколо ноги, коли вона ступає на пісок?

– У мене вже багато років не було настрою гуляти берегом моря.

Очі її звузилися.

– А якби був?

Він задумався.

– Пісок неначе підсихає.

Вона кивнула.

– Вода відходить. Тому що тиск збільшує пористість навколо зони тиску. Теорія Вартаняна. Яка говорить приблизно таке: накопичення напруги в земній корі приведе до зміни рівня ґрунтових вод. Ми займаємося розробкою цієї теорії. Обробляємо дані щодо рівня води під час буріння свердловин.

З усієї Зеландії. Щоб визначити, чи будуть нові поштовхи. І зрозуміти, чому відбулися перші.

Він майже не зважав на слова. Тільки на їхнє забарвлення. Поки вона пояснювала, вона змістилася в субдомінантну тональність, ля-мажор, інтелектуальна частина її зазвучала з нею в унісон, у її забарвленні з’явилися голубуваті відтінки.

– Усе скінчилося, – зауважив він. – Так пишуть у газетах. У вапняку були печери, які обрушилися. Вважається, що їх більше немає.

– Так, – сказала вона. – Це точно, печер більше немає. Звучання її змінилося. На короткий час, на чверть секунди.

Але краще б цієї чверті секунди не було. Тепер у її звучанні з’явився фа-мінор. Тональність самовбивць.

– Що таке? – спитав він. – Щось не так?

Вона скинула оком через плече. Неначе побоюючись кредиторів. Але в її випадку такого бути не могло. Вона завжди вдовольнялася малим.

– Тоді виникає питання про поштовхи, – сказала вона.

– У газетах пишуть, що ще невідомо. Чи були поштовхи. Чи це просто обвал печерних систем. Пишуть, що в Данії завжди були підземні поштовхи. Що це якось пов’язано з напругою з часів льодовикового періоду. Просто раніше не звертали на це уваги.

– Звідки у них такі відомості?

– Від вас, мабуть.

Її звучання знову змінилося.

– Це надзвичайна ситуація. Будь-яка інформація повинна бути узгоджена з особливим відділом поліції.

Перед ними щось поставили, можливо закуски, вона відсунула їх.

– Поклади руки на стіл.

Він поклав руки на стіл.

– Силу землетрусу вимірюють за шкалою Ріхтера. Від одного до трьох балів помітити неможливо. Тільки записати сейсмографом. І навіть у цьому випадку його визначить тільки досвідчений сейсмолог. Чотири бали викликають відчутні вібрації. Але в місті може здатися, що це через рух транспорту.

Вона трясла стільницю, аж та билася об його руки. Вібрації посилилися.

– Починаючи з п’яти балів цегляні будинки дають тріщини. За шести – ще гірше. Усе починається як вибух. В одній точці. Епіцентрі. Звідти нерегулярними колами поширюються вторинні хвилі. Саме вони й викликають руйнування.

Стільниця вдарила йому в груди.

– Починаючи з семи балів і вище все перетворюється на хаос. Усе, крім якихось окремих частин будинків, руйнується. Звук схожий на грім. Але неможливо визначити джерело звуку.

Столик вібрував під його руками. Один з келихів перекинувся і розбився. Вона відкинулася назад.

– Я була біля розлому Сан-Андреас. Кілька років тому. У Каліфорнійському університеті, в Лос-Анджелесі. Ми закачували пару під високим тиском між пластами. Щоб зняти напругу земної кори. Нічого не вийшло. Ми працювали під Антонадою. За двадцять кілометрів від Сан-Франциско. Стався землетрус. Тільки що було життя, будні, діти. Наступної миті – смерть і руйнування. Пожежа через розрив газових труб. Це був маленький землетрус. Сім за шкалою Ріхтера.

Він ніколи раніше не бачив її такою, навіть коли вона йшла від нього. Звучання її було надзвичайно сконденсованим.

– Епіцентр землетрусу визначається звичайним тригонометричним методом. Інститут геологорозвідки Данії і Гренландії – частина європейської сейсмологічної системи сповіщення. У них миттєво з’являються європейські дані, щойно сейсмічна хвиля досягає Цюріха або Ґетеборга. Нічого зареєстровано не було. Інститут має вимірювальну станцію на Західному валу[43]43
  Давні військові укріплення, розташовані за 9 км від центру Копенгагена.


[Закрыть]. У них там стоять сейсмографи «Рефтек». У повній комплектації. Сонар, який може зареєструвати пересування павука по мосту Кніппельсбро. Вони нічого не зареєстрували.

Він розумів усе, що вона говорить. І одночасно не розумів.

– Опускаються квадратний кілометр земної кори і морське дно, – провадила далі вона. – Переміщається понад сотню мільйонів тонн каменю, крейди й піску. А в результаті – лише легке тремтіння нижнього горизонту ґрунту.

– А затоплення? Адже була вода.

– Це була ударна хвиля. Яка дійшла до Хельсинґера – не далі. Але ніяких рухів ґрунту. Ніяких слідів множинних переміщень.

– А печери?

– Не було ніяких печер.

Вона була цілком у фа-мінор. Немов струнний квінтет Шуберта. Спочатку мі-мажор у його небесній чистоті. А потім раптом фа-мінор. У той час Шуберт уже, напевно, починав розуміти, що скоро помре.

– Інститут геологорозвідки разом з Космічним центром висадили півтори тонни динаміту. Минулого літа. За два місяці до першого землетрусу. Щоб нанести на карту глибші шари під Копенгагеном. Висаджували в кількох місцях на дні Ересунна. І реєстрували рухи вибухової хвилі геофонами. Пам’ятаєш їх?

Він кивнув. Колись він настроїв для неї чотириста геофонів – на слух. Це були дуже чутливі мікрофони, розраховані на заглиблення в землю. Він відчув укол радості від того, що вона визнавала принаймні цей маленький фрагмент минулого.

– Та сама процедура, що й під час реєстрації Силькеборзької аномалії в 2004 році. Звукові хвилі поширюються з різною швидкістю в різних осадових породах. Не було у вапняку ніяких печер. Це не було обвалом.

– А що ж це було?

Вона не відповіла. Вона просто подивилася на нього. Вона хотіла щось йому повідомити. Він не розумів, що саме. Але на якусь мить вона перестала захищатися.

Він розгорнув поштову квитанцію. Вона повільно прочитала її. Прочитала своє ім’я. Написане дитячим почерком. А проте характерним, дуже виразним.

– Клара-Марія, – сказав він. – Учениця, дівчинка дев’яти років, з’явилася рік тому, тепер її викрали. Я зустрічався з нею. Вона дала мені оце.

Щойно її обличчя палало. Через те, що вона багато часу перебуває на вулиці. Від збудження. Тепер усі барви зникли. Вона підвелася зі свого місця.

Він схопив її за руку.

– Це дитина, – сказав він, – вона в небезпеці. Що вона посилала тобі?

Вона спробувала відсмикнути руку, він стиснув її сильніше.

Хтось з’явився біля входу, це був один із ченців і ще одна людина в штатському. Темноволоса жінка й чоловік, що сидів навпроти неї, якраз підвелися. Це не могло бути звичайним збігом – отже, вони з поліції.

Виходу не було. Наближався Великдень. Він подумав про Спасителя. Йому теж було не дуже-то весело в п’ятницю увечері. А проте він не зупинився.

Каспер підвищив голос.

– Я страждав, – мовив він. – Я невимовно страждав усі ці роки.

Вона дістала пляшку з відерця, тримаючи її немов жонглерську булаву. Це була реакція на те, що він схопив її, натяк на фізичне примушення – вона ніколи не терпіла цього. Він відпустив її руку.

– Я змінився, – сказав він. – Я нова людина. Відроджений. Я розкаююсь.

Вона відвернулась від нього. Поліцейські наближалися. Від них нікуди було подітися.

– Я не можу заплатити, – промовив він. – У мене немає ні копійки.

У приміщенні була чудова акустика. Трохи сухувата, але по стелі йшли жолобки, це забезпечувало добре поширення високих частот. Звуку треба створювати перешкоди, гладенькі стелі – це жахливо. Найближчі столики кинули їсти. Два офіціанти зрушили з місця.

Вона розгойдувалася з боку в бік. Немов тигр у клітці звіринця.

Він підняв розбитий келих з-під шампанського. Келих перетворився на вінок бритвених лез на кришталевому стеблі.

– Я не хочу жити без тебе, – сказав він. – Я вкорочу собі віку.

У ресторані було близько сотні чоловік. Через це його слова звучали дещо приглушено. А проте до нього тепер була прикута увага більшості. Троє офіціантів і Лайсемеєр були вже майже біля столика. Поліцейські спинилися.

– Ну, то зроби це, – прошепотіла вона. – Зроби ж нарешті, чорт забирай!

Шампанське в келиху на столі випустило хмарку бульбашок. Це було незрозуміло. «Krug» роблять на основі понад п’ятдесяти відсотків старого вина. У ньому немає неспокою сучасного шампанського. Келих почав танцювати. Маленькі тарілки підстрибнули, їхній вміст вирвався на волю і поплив у повітрі – равлики в соусі з петрушкою на маленьких спресованих медальйонах, зроблених із чогось схожого на молодий порей, шматочки данського омара з шинкою серано.

І раптом почалися поштовхи.

Фарфор і скло просто змело зі столів. Люди закричали. Одне з величезних фасадних вікон тріснуло, розпалося на частини і впало на землю каскадом скляного дощу.

Каспера відкинуло до столу. Люди, що досі стояли, тепер лежали долі. Усі, окрім Стіне.

– Це знамення, – сказав він. – Це означає, що наші долі пов’язані. Землетрус завжди вважався знаком згори.

Вона легко випросталася. Якби він спробував піти за нею, він би впав на підлогу. Приміщення попливло у нього перед очима.

– Це карма, – продовжував він. – Ми любили одне одного в колишньому житті.

Його схопили ззаду. Лайсемеєр й офіціанти дісталися до нього. Поліцейські все ще не могли звестися на ноги. Шлях до виходу був вільний.

– Я хочу, щоб мене відвели на кухню, – кричав він, – до раковини. Я митиму посуд, поки все не відпрацюю.

Лайсемеєр накинув на його плечі пальто.

– У нас посудомийні машини, – зауважив він.

Каспера повели до виходу. Дорогою він помітив пуховик Стіне в гардеробі. Офіціанти утворили навколо нього півколо. Лайсемеєрові губи наблизились до його вуха.

– Півхвилини, – прошепотів він. – Я затримаю їх на півхвилини. Тікай.

Каспера повели повз гардероб. Темноволоса жінка і чоловік, що супроводжував її, намагалися пробитися до нього посеред падаючих стільців і відвідувачів, що бігли, охоплені панікою. Він засунув руку в кишеню Стіне – дивлячись кудись убік. Ще десять секунд – і він буде готовий.

– Ви всі будете свідками! – кричав він. – Моєї генеральної сповіді. Ця жінка. Чиє життя я колись спустошив. Я змусив її до цієї зустрічі з таємним наміром.

Лайсемеєр закрив йому рота рукою. Його долоня пахла часником і шавлією.

– Я з тебе бульйон зварю, – прошипів шеф-кухар.

Двері відчинилися. Підметки Касперових черевиків одірвалися від землі.

Офіціанти добряче постаралися. Людина, не звикла до падінь, напевно щось би зламала. Каспер зустрівся з хідником уперед сторчака. Перехожі шарахнулись убік.

Три команди по двоє людей рухалися в напрямку до нього. Проскочити між ними було неможливо.

Він скинув із себе піджак і сорочку, натовп відсахнувся від нього, відтіснивши поліцейських у штатському назад. Голий до пояса, розкинувши руки, він біг боком уздовж розбитого вікна ресторану. Зсередини на нього дивилися сотні людей.

– Молитовна процесія! – гукав він. – Двісті разів навколо ресторану! Я благаю Бога про двостороннє запалення легень!

Він опинився перед оркестром. До нього наблизився патрульний поліцейський у формі – але якось невпевнено. Каспер вихопив з кишені кілька купюр, кинув їх музикантам, це були тисячокронові купюри, вони, кружляючи, опустилися на землю, немов голуби кольору червоного дерева. Поліцейський остовпів, побачивши гроші.

Край хідника, перед Ховедвагтсґаде, спинилося таксі. Двері ресторану відчинилися. Стіне вийшла з ресторану й сіла в таксі. Він устиг добігти до машини, щойно вона хряснула дверцятами. Не треба було бігти туди – у бік поліцейських. Але він не міг опанувати себе.

Він затарабанив по склу. Скло опустилося.

– Ми одружимося, – продовжував він. – Це я освідчуюсь. Я змінив точку зору. Мені страшенно потрібна сім’я. Насправді, я дуже хочу мати сім’ю.

Удар поцілив йому під вилицю. Він був несподіваний, Каспер навіть не побачив, як вона підняла руку. Добре, що у неї в руці не було пляшки шампанського.

– Отямся! – сказала вона.

Він дістав поштову квитанцію і простягнув їй.

– Що там було? – спитав він.

Таксі від’їхало від хідника, набрало швидкість і зникло.

Він випростався. Люди навколо нього все ще були як паралізовані. Через поштовхи. Через те, свідками чого вони стали. Він попрямував до оркестру.

На хіднику стояла жінка. Витіснена сюди напираючим натовпом. У руках у неї був велосипед. Це була начальник відділу N Аста Борелло.

Вона дивилась на його оголений торс. Так, як дивляться на привида.

Її поява тут була якимсь дивовижним збігом. З тих, про які Юнґ говорить, що вони трапляються тільки з тими, хто зробив семимильний крок у напрямку до незвіданого в процесі власної індивідуації.

Він прислухався до неї. Припустімо, вона йшла на зустріч з подругою. Щоб піти разом з нею до театру. Вона була в спідниці. У колготках. Шкіряних чоботях на високих підборах. А проте вона поїхала велосипедом. Навіщо кидати гроші на вітер і проциндрювати заощадження? Такого от п’ятничного вечора.

– Асто, – поцікавився він. – Ти що, виконуєш якусь судову постанову?

Вона безрезультатно спробувала відступити від нього подалі.

Він ступив до оркестру. Нахилився. Підняв купюри. Відлічив половину. Там усе ще залишалося по тисячі на кожного музиканта.

– Коли займаєшся благодійністю, – зауважив він, – важливо не перетягнути струну.

Цієї миті колективний параліч минув. У напрямку до нього кинулися люди.

Якби цей забіг проходив на дистанції півтори тисячі метрів на освітленій доріжці зі штучним покриттям, його 6 зловили. Але це була спринтерська дистанція в темному лабіринті.

Він кинувся в перші відчинені ворота, два кухарі якраз намагалися вивантажувати щось із двох Лайсемеєрових катафалків, надвірні сходи вели вгору на два поверхи і на дах низенької будови у дворі, потім чотириста метрів уздовж живоплоту по парканах і контейнерах для сміття, що розділяли дворики позаду житлових будинків на Ню Естерґаде і Ню Адельґаде. Він перетнув Ню Естерґаде й Кепмаґерґаде, і, тільки коли він вискочив на відкриту місцину, де на людину, що біжить, усі одразу звернули б увагу, він пішов повільною ходою.

2

На перший погляд місто виглядало як завжди, хіба що біля готелів у два ряди стояли фургони телекомпаній. Але звукова картина змінилася. Спочатку він вирішив, що це через оточення. Дорогою до ресторану він звернув увагу на те, що центр міста вже був закритий для в’їзду, пропускали тільки таксі та автобуси, напевно, чекали нових поштовхів.

Він завжди любив ті деякі міста, на вулицях яких немає машин, насамперед Венецію. Через чудову чутність – кроки людей і голоси далеко лунають у міському просторі. Так само було зараз. Він перетнув площу Ґробредреторв – і п’ять сотень голубів знялися в повітря, від ударів їхніх крил затремтіла вся площа. Потім Ратушну площу – на ній теж не було жодної машини. Він ніколи не чув район Вестербро таким – тихим і врочистим.

Потім він відчув, як навколо нього збирається тиша, всі звуки сконденсувалися, він почув тему флейти, це зазвучав «Actus Tragicus» – єдиний реквієм Баха. Можливо, це всього лише фантазія, а може, Баху вдалося вловити щось із звукового оформлення, яке супроводжує всі апокаліпсиси. Адже йому тоді було всього лише двадцять два роки.

Шум машин оточив його на Вестерброґаде. Він звернув у провулок, що вів туди, де колись був полігон. Йому конче треба було перепочити – середні дистанції найгірші: після чотирьохсот метрів анаеробні резерви спринтера спустошені, а до фінішу ще далеко; серце його працювало надто швидко, щоб молитва могла встигати за ним.

Якась жінка зайшла у двері під’їзду, він устиг підбігти до дверей до того, як вони зачинилися.

Він постояв, чекаючи, поки стихнуть кроки жінки й зачиняться двері квартири. Потім піднявся нагору – ліфта в будинку не було, – проминув шостий поверх і сів на східці перед горищем, на якому сушилась білизна. Запалив світло й дістав згорнутий аркуш паперу, який він витягнув з кишені Стіне.

Це був факс із якимсь готичним підписом, що його годі було прочитати, й логотипом «Berlin, Europaisches Mediterranisches Seismographisches Zentrum»[44]44
  «Берлін, Європейсько-Середземноморський сейсмографічний центр» (нім.).


[Закрыть]. Шкода, що він не надто сильний у німецькій, тільки тексти кантат Баха може читати – та й то заледве. Але адресу зрозуміти було не важко: вона складалася з імені й прізвища Стіне та зазначення двох місць. Одне було готель «Скандинавія» з номером кімнати. Друге – «Пілон 5, Копенгагенська гавань».

Він згорнув аркушик і сховав його. Прислухався до звуків будинку під ним. До звуків родинного життя.

Тоді він востаннє спробував створити справжній дім. Це було посеред шляху, приблизно за півтора місяця до зникнення Стіне. Якось зимового вечора. Вона готувала йому їжу. Він сидів, прислухаючись. Це було все одно що прислухатися до пауз в моцартівському адажіо сі-мінор. Мирно, споглядально. Цілком задоволено.