Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 24 страниц)

Соня примружила очі. Серед великих гравців у покер мало жінок. Якій жінці захочеться, от як зараз, блефувати, оголошуючи флеш-рояль. Перед супротивником, який сприймає все за чисту монету. Маючи на руках комбінацію, яка рідша, ніж бульйон з кубиків.

– У нас, – вів далі Каспер, – у всіх п’яти членів сім’ї з’явилася, можливо, геть зовсім божевільна ідея – що ми могли б стати для неї новою сім’єю.

Спочатку в слухавці виникла мовчанка. Він настроївся на шум транспорту, що доносився з відчиненого вікна. Перед вікном у неї була якась водна поверхня, ближче, ніж біля поліцейської префектури. Неподалік від неї машини рухалися через якийсь міст, ні, через два мости. Проїхала машина із сиреною, переміщення звуку згідно з ефектом Доплера дозволило йому скласти уявлення про довжину найближчого з мостів. Це цілком міг бути Кніппельсбро. Жінка відкашлялася.

– Наші правила, – повідомила вона, – відносно будь-яких організацій визначаються тим, як ми оцінюємо можливу небезпеку. Якщо йдеться, наприклад, про дітей дипломатів, то застосовуються особливі запобіжні засоби.

– Я клоун, – сказав він. – Я що, говорю як терорист?

– Я не знаю, як говорять терористи. Відомо, що Нерон любив цирк. І Геліогабал теж.

– А можна нам до вас заїхати? – спитав він. – Щоб ви змогли навіч оцінити нашу добромисність?

– Передзвоніть мені завтра.

Вона повісила слухавку.

Він узяв аркуш паперу, дістав ручку. Намалював міст Кніппельсбро. Міст Ланґебро. Королівську бібліотеку, Національний музей, «Чорний діамант»[31]31
  Новий будинок Королівської бібліотеки на острові Слотсхольм.


[Закрыть]. Він поставив хрестик поруч з міністерським будинком на Крістіанс Брюґґе. Посунув аркуш до Соні.

– Що за будинок тут у поліцейських?

У ній стало чутно нотки занепокоєння.

– Розвідувальне управління поліції, – відповіла вона. – Більша частина стоїть навпроти поліцейської дільниці Гладсаксе. Але якась частина управління – на острові Слотсхольм. Вони затверджують плани безпеки цирків. Для гала-вистав. Які відвідують члени королівської сім’ї та уряду.

Він узяв з вікна польовий бінокль. Знайшов брунатний пакувальний папір і скотч і запакував один з дисків. Соня ні про що його не запитувала.

– Їдь туди без мене, – сказала вона. – Я більше не виступаю на манежі.

Він уже попрямував до виходу, але вона стала перед ним.

– У мене є більше, ніж у тебе, – почала пояснювати вона. – Діти. Дім. Порядок у рахунках. Більше любові. Мати насолоду від звичайного життя у тебе не надто виходить.

З твоїми пориваннями. Тому іноді я заздрю тобі.

Вона обняла його.

Дотик не може допомогти, ми все одно ніколи не будемо разом.

Але все-таки…

2

Він припаркувався за будинком Біржі. Щойно він вийшов з автівки, місто оточило його звуковою стіною. Ніякої гармонії, ніяких концентричних хвиль, ніякого акустичного центра. Півтора мільйона чоловік – кожен зі своїм нескоординованим рефреном.

Він обігнув Крістіанс Брюґґе, перед будинком були зачинені скляні ворота з переговорним пристроєм. Йому здавалося, що, як він був маленький, завжди було легко потрапити до будь-якої людини і до будь-якої інстанції. А потім вільний вхід заборонили, і тепер усі ми стежимо один за одним. Або ж він щось не так запам’ятав. Після сорока ми всі намагаємося покрити позолотою свої спогади.

За воротами була засклена будка з охоронцем у штатському; як би йому хотілося, щоб у нього був напарник: завдання, що стояло перед ним, безперечно не годилося для сольного номера. Він пройшов уздовж каналу Фредеріксхольм, перетнув дворик Риксдагу[32]32
  Так до 1953 р. називався данський парламент, нині Фолькетинґ.


[Закрыть], пройшов повз власної автівки й повернув назад. Поряд з Військовим музеєм і скульптурою «Істедський лев» містився дитячий садок. За хвірткою стояв хлопчик років п’яти-шести.

– Ти куди йдеш? – спитав хлопчик.

– Йду зігріти замерзлого ангела.

У хлопчикових очах спалахнули кольорові вогники.

– А можна мені з тобою?

Діти звучать цікаво. Світ рідко позбавляє їх відвертості, поки їм не виповниться сім-вісім років. Каспер оглянув Крістіанс Брюґґе – на набережній не було нікогісінько.

– Дорослі шукатимуть тебе.

– Всі щойно пішли на тиху годину. Мене самого лишили тут.

Його власна система і хлопчикова система діткнулися. А проте. У виборі партнерів треба бути особливо обачним.

– А раптом я якийсь збоченець?

– Вони інші, – відповів хлопчик. – До мене якось чіплявся маніяк.

Каспер перехилився через огорожу й підняв хлопчика.

Він натиснув на ґудзик біля дверей, звідкись із-за безлічі шарів скла його попросили пред’явити посвідчення особи. Він зробив вигляд, що пристрій зламався, підняв хлопчика на руки й показав на нього – присутність дітей відкидає на дорослих легітимізуючий відсвіт. Двері задзижчали, і вони опинилися всередині. Каспер посадив хлопчика на стійку.

– Це син Андреа Фінк, – заявив він. – У нього висока температура. Ми в дитячому садку підозрюємо, що це мишачий тиф. Ми подзвонили Андреа й домовилися, що зараз же привеземо його.

Службовець за стійкою відсунув свій стілець назад – подалі від джерела зарази. Ситуація була невизначена, все могло обернутися як завгодно. За спиною в охоронця висів список співробітників, кабінет Андреа Фінк був на четвертому поверсі.

– Я хочу до мами, – запхикав хлопчик. – Мені жарко. Мені погано. Я зараз виблюю.

Охоронець потягнувся до телефонної трубки. Каспер похитав головою.

– У неї зараз важлива нарада. Їм краще не заважати. Вона попросила нас піднятися прямо до неї, вона до нас вийде.

Він постукав і зайшов, не чекаючи відповіді. Жінка, що сиділа за письмовим столом, була здивована, але спокійна. Приміщення ніяк не відповідало його уявленням про те, як має виглядати кабінет у розвідувальному управлінні, – воно було велике й привітне. На підлозі стояла пальма заввишки з людський зріст. Пофарбовані в білий колір стіни ледь помітно вилискували рожевим. На письмовому столі стояла фігурка Будди. Він посадовив хлопчика на стіл, поруч з фігуркою і телефоном. Коли він садовив хлопчика, його пальці намацали телефонний дріт і висмикнули його. Якщо охоронець із заскленої будки захоче зараз подзвонити, то йому ніхто не відповість.

– Мене звуть Каспер Кроне, – сказав він. – Це я вам телефонував, питав про Клару-Марію.

Жінка поклала дві розгорнуті книги одна на одну і зсунула їх. Обличчя її стало відчуженим. Температура в приміщенні впала – до тих значень, коли вже необхідні шапка й рукавички.

– Я зібрала про вас відомості, – сказала вона. – Ви не одружені. І у вас немає дітей.

Частина її свідомості не могла відірватися від розгорнутих книг. Йому важливо було заглянути туди. Він узяв хлопчика на руки. Погладив пальцем фігурку Будди.

– Одне з повчань Будди, – провадив він далі, – яке я дуже полюбляю, говорить нам, що всі живі істоти були матерями одне одного. У попередніх життях. І знову будуть. Я продовжив цю думку. Це має означати, що всі ми були коханцями і коханками одне одного. І знову будемо ними. І ми з вами також.

Вона почала рожевіти, ледь помітно, під колір стін.

– Не знаю, як ви увійшли сюди, – промовила вона. – Але тепер ідіть звідси.

Вийшовши з кабінету, він поставив хлопчика на підлогу й опустився перед ним на коліна.

– Ти можеш виманити її звідти? – спитав він. – І потримати тут якийсь час?

Хлопчик відчинив двері. Каспер стояв навколішки за дверима.

– Я хочу пісяти, – сказав хлопчик. – Тато пішов без мене. Я зараз упісяюсь.

Жінка не рухалася.

– Можна я попісяю в горщик з квітами?

Каспер почув, як він розстібає блискавку на штанцях. Жінка відсунула стілець.

– Я відведу тебе до вбиральні.

Вони зникли в кінці коридору. Каспер прослизнув усередину.

Книги, які вона зсунула, виявилися докладним атласом Копенгагена і якимсь довідником на кшталт адресної книги.

Позаду письмового столу стояли маленький сканер і ксерокс, вони були увімкнені. Він скопіював обидва розвороти, склав копії й засунув їх у кишеню. Десь у вбиральні спустили воду. Він вийшов у коридор і пішов назустріч жінці й дитині. Жінка була бліда. Він узяв хлопчика за руку й пішов до сходів.

– Я подзвоню, щоб вас провели до виходу, – сказала вона.

Двері до її кабінету зачинилися.

Каспер підморгнув хлопчикові. Приклав палець до уст. Виліз із черевиків і, пройшовши навшпиньки в шкарпетках по паркету-ялиночці, приклав вухо до її дверей.

Вона набирала якийсь номер телефону. У кожної цифри є своя висота тону, дуже тонкий слух зміг би розрізнити і номер, який вона вдбирала, і голос, який відповів їй на тому кінці дроту. Його слух був нездатний на це.

Але він почув її шепіт.

– Він був тут, – прошепотіла вона. – Щойно пішов.

Їй щось відповіли.

– Є в ньому щось опереткове, – казала вона далі. – Такий собі герой-коханець. Я його вигнала. Він забрався звідси геть.

Каспер навшпиньки повернувся до хлопчика. Надів черевики.

Охоронець зі скляної будки стояв у них за спиною. Каспер підняв хлопчика на руки. Скляні ворота відчинилися автоматично.

Вони були на волі, місто звучало краще, ніж раніше, – може, ми й справді завжди чуємо тільки наш власний настрій?

– Чому ти не пішов на тиху годину? – спитав Каспер.

– Я не можу лежати тихо, – відповів хлопчик.

– Чому не можеш?

– Не знаю. Вони намагаються зрозуміти чому. Можливо, я DAMP[33]33
  Deficit in attention, motor control and perception – дефіцит уваги, моторного контролю і сприйняття (англ., мед.).


[Закрыть]. Або у мене вода в голові.

Деякі діти – ніякі і не діти зовсім, вони справжні старички. Каспер уперше почув це двадцять років тому. Деякі діти – якісь стародавні душі, покриті тонким лаком інфантильності. Цьому хлопчикові було, щонайменше, дванадцять століть, він звучав подібно до кращих творів Баха.

Каспер підняв його й поставив за огорожу.

– Ти був хороший, – сказав він. – Для п’ятилітнього. З водою в голові.

– Шестилітнього, – поправив хлопчик. – Мені вже шість. І хвалити дітей – це правильно. Але готівка теж не завадить.

Очі у нього були чорні, можливо, від життєвого досвіду. Не було жодного дня за останні двадцять років – за винятком, мабуть, тих трьох місяців із Стіне, – коли Касперові хоч би на хвилину не захотілося б усе кинути. Зняти з рахунку всі гроші. Поїхати на острови Фіджі. Приохотитися до опіуму. Виконати на музичній скриньці сонату для віолончелі й розчинитися на березі моря.

Ось такі очі, як ці, змушували його продовжувати. Вони завжди були поруч. Серед публіки, в ньому самому. Очі Стіне іноді теж бували такими.

Він попорпався в кишенях, грошей не було, тільки авторучка. Він простягнув її над хвірткою.

На приладовому щитку в машині він розклав дві ксерокопії. На карті було видно озеро Баґсверд, озеро Люнґбю, південна частина Фуресеен. На другій копії було понад сорок адрес, тільки одна з них належала до поштового відділення зображеного на карті району, і її було записано не повністю: «третя лінія, 2800 Люнґбю», – поряд був також номер телефону. Не було назви організації, вулиці чи номера будинку. Він подзвонив у довідкову з мобільного телефону, номер не було зареєстровано. Він перевірив за своєю власною картою Крака, поруч з назвами «Лінії 1–3» значилися координати, але назви у них не було. Спочатку він нічого не розгледів на карті, потім помітив три тонюсінькі смужки. Він відчинив дверцята машини й підняв книгу до сонячного світла. Після сорокалітнього ювілею притулок для старих і лупа з кожним днем стають усе ближчими й ближчими. Лінії 1–3 виявилися трьома паралельними стежками в лісовому районі між озерами Баґсверд і Фуресеен.

Він узяв дрова, які Клара-Марія все ще тримала в руках, і зачинив дверцята груби. Вона сіла на диван. Він розповів їй про Соню, про відвідини острова Слотсхольм. Про жінку з розвідувального управління. Вона сиділа нерухомо, захоплена розповіддю.

– А сестри? – спитала вона.

– Я поїхав прямо туди, – сказав він. – І пішов за картою.

3

Він залишив машину біля Нюборґґорда, узяв Сонин бінокль і загорнутий у папір компакт-диск і пішов понад берегом озера. На табличках з номерами доріжок для човнових гонок була свіжа фарба. Він бував тут і раніше, у кращі роки, двічі. Колись він – разом з королевою – відкривав виставку циркових картин у виставковому залі «Софієнхольм». Іншим разом він давав сигнал до старту міжнародної регати.

Третя лінія виявилася посипаною рінню доріжкою на північ від «Софієнхольма» – щось подібне до пожежного проїзду, вирубаного в пагорку, щоб пожежним машинам було простіше в’їжджати в гору. З обох боків здіймалися круті схили – із зустрічної машини його б неодмінно помітили. Він заглибився в ліс і знайшов звірину стежку над проїздом.

На карті він звернув увагу на три півострови, на кожному з яких були якісь споруди, але звідси їх було не видно – затуляли дерева. Наблизившись до третього з них, він перебрався через канаву, поклав куртку на землю і поповз до краю урвища.

У роті пересохло від страху. Він не зміг би пояснити, у чому річ, але в усій навколишній звуковій картині була якась нереальність. Він напружив слух до краю – жоден із звуків не підтверджував його неспокою. На схід лежала резиденція прем’єр-міністра – на величезній відкритій ділянці. За спиною в нього було озеро Фуресеен, за ним заповідні ліси Північної Зеландії з їх популяцією качок, розгодованих і окільцьованих, що розгулювали підстриженими лужками. Перед ним було озеро, за ним – район приватних одноповерхових будинків. Ще далі – компактне селище з невисокими будівлями. Усе перебувало у стані спокою. Навколо нього, у радіусі п’яти кілометрів, жили й дихали цієї миті двадцять тисяч чоловік, упевнені в тому, що район Баґсверд і Данія – райські куточки, і коли вже хто й повинен померти, то це напевно не вони.

Він підповз до самісінького краю.

Перед ним була велика вілла, побудована років сто тому. Прибудови були сучасні, невисокі, білі, прямокутні. До нього доносилося низьке гудіння маленької трансформаторної підстанції, десь під землею вібрував великий газовий котел. Над невеликим господарським корпусом височів димар, що свідчило про наявність аварійного генератора, – схоже було, що тут міститься щось подібне до лікарні.

Страх посилився. Здавалося, що ще трохи – і вся ця безтурботна картина почне мінятися, ще трохи – і станеться стрибок на октаву, а потім усе розпадеться на частини.

Праворуч у полі зору гралася група дітей. Він відчув, що все якось буде пов’язано з ними.

Волосся стало дибки у нього на голові. Він не міг визначити, як звучить кожна дитина окремо, чув тільки загальну звукову картину. Вона була абсолютно гармонійна.

Вони створили якусь подобизну сім’ї чи, може, якісь родоплемінні відносини. На дошці, що лежала на двох козлах, були розставлені маленькі мисочки, зроблені з чогось схожого на глину. У піску була викопана яма. Всі одинадцять дітей були чимось зайняті. Навколо не було жодного дорослого. Гра проходила без правил і без певного плану – це була чиста імпровізація.

Він спостерігав те, що в принципі неможливе. І жодна інша людина не зрозуміла б цього, за винятком, можливо, Стіне. Та й невідомо, чи вдалося 6 їй зрозуміти.

Гра – це вияв інтерференції. Двоє зайнятих грою дітей створюють збалансовану бінарну опозицію. Троє дітей – це невизначеніше, але й динамічніше співзвуччя. Четверо дітей поляризуються, створюючи дві одиниці, стабільніші, ніж трикутник. П’ятеро – це знову невизначена кількість, шестеро – це зазвичай найбільша кількість дітей, здатних гратися в імпровізовану гру, ніяк не структуровану панівним над ними лідером. Семеро дітей, що граються збалансовано й рівноправно, Каспер бачив тільки раз – це були діти артистів, які їздили з цирком усе літо, було це наприкінці сезону, діти знали, що скоро розлучаться, і сама гра тривала менше години. Якщо задіяно більше, ніж семеро дітей, то потрібні правила, які встановлюють і допомагають дотримувати якісь дорослі, як, наприклад, у грі у футбол.

Перед ним не було дорослих. У групі не було домінуючого звуку. Він бачив одинадцятьох дітей. І гра при цьому була абсолютно гармонійна.

Він відклав бінокль. Без нього йому було не видно облич, але він хотів сприймати дітей якомога безпосередніше. Більшості з них було від дев’яти до дванадцяти років. Двоє з них були африканцями, троє чи четверо – азіатами, двоє чи троє, можливо, з Близького Сходу. Він чув окремі англійські фрази, але чув також і мову, яка цілком могла бути арабською, – діти говорили різними мовами.

Їхнє звучання було по-малечому м’яке, повністю відкрите, подібне до того, що лине з дитячого манежу в яслах. І воднораз воно було неймовірно інтенсивним, його відчули б у найдальших рядах футбольного стадіону – на Каспера немов повіяв сильний вітер. Він зіткнувся з тим же явищем, яке спостерігав і у Клари-Марії, – у нього не було жодних сумнівів. І навіть приблизно він не міг уявити, з чим він зіткнувся.

Природа зазвичай звучить досить сухо – через відсутність вертикальних поверхонь. У природі немає ніякої поперечної складової, ніякої звукової енергії горизонтального плану. Сцена, що розгорталася перед його очима, була винятком, можливо, через дерева, можливо, через будівлі, але він чув усе надзвичайно виразно. І те, що він почуві, змусило стати дибки кожну волосину на його голові.

Звичайно звук, який ми чуємо, – це прямий сигнал від джерела звуку плюс нескінченна, у принципі, кількість відбиттів від навколишніх предметів. Але із звуками, що доносилися з того боку, де були діти, відбувалося щось інше.

Діти гралися на дерев’яній терасі, що виходила на лужок, на терасу вийшла жінка в синій формі медсестри. Діти побачили, що вона вийшла, і раптом спинилися.

Спостережливі. Одностайні. Вони не втрачали при цьому виниклої між ними інтерференції. Йому ніколи не траплялося бачити, щоб діти отак спинялися. Він відчув, як змінюється їхнє звучання. Він побачив, як жінка підняла руку й відкрила рота, щоб покликати їх.

Потім запала тиша.

Жінка на терасі як і раніше стояла, піднявши руку й напіввідкривши рота, зовсім нерухомо.

Це була така нерухомість, якої Каспер раніше не бачив ніколи. Вона стояла не як воскова лялька. Не як французький мім. Вона стояла так, ніби під час показу фільму зламався проектор і ось на екрані завмер окремий кадр.

Перед сходами на лужку росла витка степова рожа, їй потрібен був ще один сезон, щоб дістатися до тераси. Її листочки мали б коливатися на легенькому вітерці – але вони були нерухомі.

Позаду дітей здіймалися буки, забарвлені тільки-но розпуклою бростю, – вони теж були нерухомі.

Аж раптом діти зарухались. Спочатку йому здалося, що це може все змінити, але цього не сталося. Це тільки посилило відчуття нереальності. Вони обернулися одночасно, немов танцюристи, вірні строгій хореографії, поглянули одне на одного й поновили гру – наче й не було нічого. Але їхні пересування ніяк не вплинули на жінку – вона так і лишилася стояти на місці. Листя так і не зворухнулося. На даху над терасою виднівся вивід газового котла – труба з нержавіючої сталі, над якою здіймалася тоненька цівка. Хмаринка пари завмерла, зависнувши над коником даху, вона нікуди не рухалась.

На стіні будинку висів годинник, величезний, як на залізничній станції, – чорні цифри на білій поверхні, червона секундна стрілка. Стрілка була нерухома.

Каспер зосередив увагу на озері, там попереду він побачив дрібні брижі, що яскраво вигравали на поверхні води. Значить, те, що він спостерігав тут, було обмежене цим простором – адже там, вдалині, вода рухалася.

Він хотів повернути руку, щоб поглянути на свій власний годинник, ніщо не заважало йому це зробити, але всі його рухи були неймовірно сповільненими – взаємовідношення між свідомістю й тілом якось змінилося. Над ним і перед ним був якийсь сектор, у якому листя не ворушилося. Сектор цей був сферичний.

Він спробував настроїтися на звук. Слух його не працював. Він спробував знову. Слух вимкнувся. Нічого не було чути. Стояла тиша.

Діти видавали звичайні звуки, фізичні звуки, як і всі діти, як і всі люди. Але за цими звуками відкривався якийсь інший діапазон. Діапазон, який сягав до тиші. У цій тиші системи дітей взаємодіяли – це Каспер ясно чув.

Це була якась дуже тісна взаємодія. Але в ній не було тієї пасторальності, яка є в буклетах Свідків Єгови, де лев пасеться разом з ягням у парку, схожому на парк у Фредеріксберзі. Це була взаємодія в якомусь надзвичайно інтенсивному середовищі.

Звичайний фізичний звук бідний на енергію, це мінімальні зміни звичайного атмосферного тиску. Навіть симфонічний оркестр у сто чоловік, що впадає в екстаз у напруженому фрагменті з Ваґнера, не виробляє за годину достатньо енергії, щоб зігріти філіжанку кави.

Але з дітьми, що були перед ним, усе було інакше. Вони поширювали особливу тишу в сферичному просторі метрів з п’ятдесят діаметром. Усередині цього простору, як почав розуміти Каспер, припинялася звукова організація дійсності в часі й просторі.

Діти перестали гратися. Не пролунало ніякого сигналу, але раптом усі випросталися й вийшли з ролі, у безмовному, синхронному усвідомленні того, що все скінчилося. Жінка на терасі відкрила нарешті рота й покликала їх – ніжно, лагідно. Листя рожі заворушилося, брость на буку затріпотіла, біла хмаринка над коником даху продовжила своє вертикальне піднімання в небо.

Каспер відзначив гудіння в усьому тілі, біль, який лишається, коли минає наркоз, сильний страх від того, що так от просто можна з’їхати з глузду. Він відчув, що справив малу нужду в штани від страху.

Діти кудись попрямували, не сталося нічого надприродного – просто він щось не те почув, мабуть, у нього були галюцинації. Одна дитина, дівчинка, спинилася, вона на щось дивилася, виявилось, на годинник, що висів на стіні.

Поки вона й Каспер дивилися на циферблат, червона секундна стрілка почала рухатися, спочатку ривками, потім швидше. За нею зрушилася й хвилинна стрілка.

Дівчинка наздогнала решту дітей. Каспер закрив долонями очі. І не вставав, поки дихання прийшло в норму.

Якби він був десь у комфортних умовах, то негайно зняв би штани, але в цій ситуації він не вважав таку демонстрацію доречною, а просто пов’язав куртку спереду – все одно що фартух покоївки.

Потім він підійшов до воріт.

Вони були зачинені, біля входу був переговорний пристрій і дзвінок, він нахилився до нього.

Минула хвилина, потім вона вийшла. Це була та жінка з тераси. Стоячи поруч з нею, він чув, що вона не звичайна медсестра. Звучання її було молоде, їй було, мабуть, років двадцять п’ять. Але звук був напружений.

Він простягнув компакт-диск між прутами ґрат у воротях.

– Там, здається, написано: Клара-Марія, – сказав він.

Вона справді була не старша, ніж здавалася. Вона взяла диск, краще б їй цього не робити, не треба нічого брати від чужих людей, а надто від великих клоунів. Цей факт, а також її невпевненість допомогли йому дізнатися те, що він хотів дізнатися. Що Клара-Марія перебуває або колись перебувала десь тут, за цими воротами.

– У нас є абонементна поштова скринька, – сказала вона, – ми самі забираємо пошту.

– Я з кур’єрської служби, – повідомив він. – Ми доставляємо посилки до самих дверей і передаємо прямо до рук адресата.

Він повернувся й пішов геть. За першим же поворотом він побіг схилом угору, назад до того місця, де він до цього лежав, упав долічерева й підповз до краю урвища.

Вона йшла до будинку, йшла, неначе була запаморочена. Двері відчинилися, вийшла друга жінка, вона теж була у формі. Африканка, висока на зріст. Вони про щось поговорили, йому не було чути про що – через калатання свого серця, – африканка взяла компакт-диск.

Диск був упакований як слід, скотч був такий, який використовують на пошті, він міг би витримати вагу чоловіка. Африканка взялася за папір і зняла обгортку так, як обчищають банан. Вона подивилась на обкладинку. Подивилася в той бік, де він зник. Вона стояла, немов тотемний стовп. Він не зміг почути й слідів занепокоєння в її системі.

4

Минуло три тижні, перш ніж вони з’явились у нього.

Тієї весни він працював у цирку Бенневайс, у самому будинку цирку. Коли вона прийшла, він знімав грим у зеленій вбиральні.

Зелена вбиральня була вбиральнею Рівеля. Вбиральнею І рока. Бустера Ларсена, коли він виступав у ролі Авґуста. У ній гримувався Тарді. Каллас. Бріґіт Нільсен. Ірене Папас[34]34
  Чарлі Рівель (1896–1983) – славнозвісний іспанський клоун. Бустер Ларсен (1920–1993) – популярний данський актор. Марія Каллас (1923–1977) – американська оперна співачка грецького походження. Брігіт Нільсен (нар. 1963 р.) – данська кіноактриса й співачка. Ірене Папас (нар. 1926 р.) – грецька співачка й кіноактриса.


[Закрыть]. Якби Кастанеда тямив щось в опері, він назвав би її музичним power spot[35]35
  Місце сили (англ.).


[Закрыть]. Навіть копенгагенський муніципалітет діяв з крайньою обачністю, коли, отримавши у вісімдесятих роках цей будинок у власність, проводив реконструкцію.

У цьому приміщенні збереглися й вібрації Стіне.

Вона часто ходила з ним на вистави, за три місяці вона, напевно, переглянула їх понад двадцять. Після закінчення вона спускалася до нього в гримерку. Стояла позаду нього в темряві, не кажучи ні слова, поки він знімав грим. І раптом іноді, ні з того ні з сього, без жодного попередження підходила до нього, затуляла долонями його очі й притягувала його до себе.

Спочатку йому весь час здавалося, що ось зараз вона забруднить пашмину крем-пудрою і гримувальною масою і тканина не відпереться, а потім він перестав про це думати. Саме цього він серед іншого почав у неї вчитися – переставати думати, дозволяти собі відключатися, він уже майже зрозумів, як це робиться. І раптом вона зникла.

І ось вона знову була тут. Для людини, наділеної такою звуковою пам’яттю, як у нього, немає ніякої різниці між минулим і сучасним. Це й було найболючішим: відчуття втрати ніколи не затихне, все трагічно, але водночас і напрочуд зворушливо – того дня, коли він помиратиме, йому буде так само погано, як і зараз, – чи навіть гірше.

На її звучання накладався якийсь чужий пентатонний звукоряд, схожий на звук барабана з диких джунглів, і глибоке дихання, що нагадувало про ковальські міхи в Етнографічному музеї. Це не було схоже на Стіне – і він вочевидь був не сам.

Він обернувся – перед ним стояла африканка. Вона стояла там, де раніше завжди стояла Стіне, – у темряві, біля самісіньких дверей.

Вона була граційна, як фотомодель. Величезна, як весляр. На ній був дорогий діловий костюм, що робив її схожою на голову якогось правління при виконанні обов’язків.

Без стуку відчинилися двері, це був Мадсен, він був сам не свій. Жінка відступила назад у темряву.

Мадсен був зростом під два метри і завширшки з піаніно, він відповідав за безпеку в будинку цирку протягом двадцяти років, запобігаючи проникненню всередину будь-якого чужорідного елемента. Якби Макбету вдалося запопасти Мадсена, то ще невідомо, чи зміг би до нього непомітно пробратися привид Банко.

Обличчя його було біле, як у П’єро, а мізинець і підмізинний палець лівої руки були відставлені вбік, неначе він тримав у руці келих шампанського.

– Вона їх зламала! – кричав він. – Ця чорношкіра. Вона хотіла поговорити з тобою. Я сказав, що вона може все тобі переказати. Я хотів спровадити її. Вона десь тут у будинку.

– Я замкну двері, – заспокоїв його Каспер.

Двері зачинилися. Він замкнув їх. Вони з жінкою подивились одне одному в очі.

– У нас є магнітофонні записи, – сказала вона. – І вашого дзвінка нам, і двох дзвінків до Поліцейського розвідувального управління. У нас є свідки ваших відвідин острова Слотсхольмен. У нас є добрі юристи. Найменше, що вас чекає, це заборона на появу там. Ми передамо всі записи пресі. Вони справлять сильне враження. На дев’ять десятих вашої публіки – дітей та їхніх батьків.

– Вона сама прийшла до мене, – сказав він.

Вона його не чула. Ось у чому недолік тотемних стовпів – комунікація направлена тільки в один бік.

– Ви напишете записку, – продовжувала вона. – Просто зараз. Адресовану Кларі-Марії. Ви напишете їй, що вам запропонували роботу, ви змушені поїхати, вас довго не буде, можливо, цілий рік. Але що ви постараєтеся підтримувати з нею зв’язок. Після цього ви триматиметеся від неї подалі. Назавжди. Усім на втіху.

Він узяв великий вітальний конверт з підноса, написав те, що вона вимагала, на зворотному боці – помадою. Простягнув конверт жінці.

– У кіно, – сказав він, – жінки засовують такі напахчені записочки в бюстгальтер. Може, вам допомогти?

Це була спроба трохи відкрити її систему, щоб з’явилася можливість услухатися. У нього нічого не вийшло. Вона лише задумливо подивилася на нього. Поглядом, яким лісоруб з бензопилою відзначає ті дерева, які збирається валити.

Він відчинив їй двері, показав, де вихід, і пішов за нею.

Вона йшла, як пливе морський коник у тридцятиградусній морській воді, у такт тільки їй одній чутному ритму мамбо.

– Що з цими дітьми? – спитав він. – Що за здібності такі?

Вона не відповідала, він відчинив пожежні двері, що виходили на Студієстреде.

– Чому ви все це говорили мені тут? – спитав він. – Чому не вдома?

Вона зробила жест, який охоплював ресторани, «Палас», машини, що їхали бульваром Г. К. Андерсена. Потік людей, що прямували до нічних розваг.

– Саме тут, – зауважила вона, – можна відчути, як це буде – опинитися на першій сторінці ранкових газет з обвинуваченням у педофілії.

– А навіщо ламати пальці Мадсену? – спитав він.

– Вони не зламані, – відповіла вона.

Вона подивилася на свої руки. Вони були більші за Касперові руки, це були руки піаністки, кожна з них могла б узяти октаву – плюс зменшену квінту.

– Маленькі хитрощі, без яких не обійтися, – пояснила вона. – Якщо чорна жінка хоче вижити. У світі білих чоловіків.

У подальші три тижні він перебував у стані, близькому до ступору, цілковито присутній тільки на манежі. Третього тижня він отямився тієї миті, коли прямував до магазину, щоб купити телевізор. Тоді він зрозумів, наскільки все серйозно. У Юнґа десь написано, що найшвидший шлях до психозу лежить через телебачення. Він вернувся додому.

Якраз у періоди депресії важливо не забувати про свої здорові захоплення. Того ж вечора він пішов на Ріхсвай. І програв у покер. Кілька годин по тому він стояв перед тихою дівчинкою.

5

– До мене приходила одна жінка, – сказав він. – Африканка.

– Сестра Ґлорія?

– Це ім’я їй не пасує, – зауважив він. – Воно означає «слава».

– А що таке слава?

– Це буває, коли ти зробив щось гарне. Вона нічого гарного не зробила. Вона змусила мене збрехати. Написати тобі, що я збираюся поїхати.

– Я їй не повірила, – сказала Клара-Марія. – Я її наскрізь бачу.

Вона подивилася йому в очі. Це був погляд, який проникав через усі перешкоди: череп, мозок, вагончик. Звучання дівчинки змінилося, навколишній світ почав кудись зникати, волосся стало дибки на його голові – і ось усе минуло, все знову було як і раніше.

– Я хочу їсти, – сказала вона.

Він приготував їй вечерю.

Він навчився цього у Стіне. Якось він сидів на стільці, там, де зараз сиділа Клара-Марія, а Стіне стояла біля конфорок, вони до цієї хвилини знали одне одного два тижні, і тут вона раптом сказала:

– Тобі треба навчитися цього.

Спочатку він не зрозумів, що вона мала на увазі.

– Ти так ніколи й не поїхав від батьків, – сказала вона, – ти так і лишився жити в трейлері, у тебе є жінки, які готують тобі їжу. Ти весь час примушуєш свою матір підійматися з могили і братися до каструль. Цього разу так не вийде.