Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 24 страниц)

Петер Хьоґ 
ТИША
Роман

^© _{http://kompas.co.ua – україномовна пригодницька література}

_{Серія «Карта світу» заснована у 2010 році}

_{Peter Hoeg}

_{DEN STILLE PIGE}

_{Переклад В. M. Верховня}

_{Художник-оформлювач Д. О. Самойленко}

І

1

Кожній людині Всевишня визначила свою тональність – і Каспер умів її чути. Найкраще йому це вдавалося тієї короткої беззахисної миті, коли, опинившись поблизу, люди ще не знали, що він услухується в них. Тому він і чекав коло вікна – і зараз теж чекав.

Було холодно. Так, як буває тільки в Данії і лише в квітні. Коли ви, в одурілому захваті від сонячного світла, вже закрутили кран на батареї, спровадили шуби кушнірові, забули про теплу білизну і – вийшли з дому. І лише тут з великим запізненням побачили, що на вулиці – близько нуля, вологість дев’яносто відсотків, а північний вітер, пронизуючи наскрізь одяг і шкіру, обвивається навколо серця, наповнюючи його сибірською тугою.

Дощ був ще холодніший, аніж сніг, – дрібний, густий і сірий, немов шовкова завіса. З-поза цієї завіси випливло довге чорне «вольво» з тонованими стеклами. З машини вийшли чоловік, жінка й дитина, і спочатку здавалося, ніщо не провіщало біди.

Чоловік був високий, широкоплечий і звиклий до того, що все навколо відповідає його бажанням, інакше йому нічого не варто перекроїти навколишній світ відповідно до них. У жінки було світле, немов глетчер, волосся, і вигляд вона мала на мільйон, при цьому виникала підозра, що вона досить-таки розумна і сама цей мільйон заробила. На дівчинці були дорогі шмотки, і поводилася вона гідно. Такий от зразковий приклад святої і забезпеченої родини.

Вони дійшли до середини двору, коли у Каспера виникло перше відчуття їх тональності. Це був ре-мінор у своєму гіршому варіанті. Як у Токаті і фузі ре-мінор[1]1
  Твір Й. С. Баха.


[Закрыть]. Величезні, фатальні стовпи музики.

Цієї миті він упізнав дівчинку. Раптом запала тиша.

Вона тривала недовго, може, якусь мить. Але на цю мить тиша поглинула весь навколишній світ. Не стало дворика, тренувального манежу, кабінету Даффі, вікна. Паршивої погоди. Квітня. Данії. Теперішнього часу.

Потім усе повернулося на колишнє місце. Ніби так завжди і було.

Він стояв, ухопившись за одвірок. Має ж бути якесь розумне пояснення. Скажімо, здоров’я дає себе знати. Відключився на мить. Щось подібне до мікроінсульту. Неминуча розплата за те, що просидів, не стуляючи очей, за карточним столом дві ночі поспіль з десятої вечора до восьмої ранку. Чи все-таки землетрус? Перші сильні поштовхи могли відчуватися навіть тут.

Він обережно озирнувся. За письмовим столом, наче й не було нічого, сидів Даффі. Посеред двору троє людей переборювали зустрічний вітер. Ніяких ознак землетрусу не спостерігалося. Тут було щось інше.

Талант – це вміння вчасно відмовлятися. За останні двадцять п’ять років він у цьому досяг успіхів. Одне слово – і Даффі скаже їм, що його немає на місці.

Відчинивши двері, він простяг руку.

– Avanti[2]2
  Заходьте (італ.).


[Закрыть], – сказав він. – Каспер Кроне. Дуже приємно.

Тієї миті, коли жінка потискувала йому руку, він зустрівся очима з дівчинкою. Ледь помітно, так, що ніхто, крім них двох, не звернув на це уваги, вона похитала головою.

Він провів їх до спортзалу. Вони зупинилися, роззираючись. Темні окуляри мало що можуть виповісти, але звучали гості напружено. Вони сподівалися побачити щось шикарніше. Щось подібне до Великої зали, де репетирує Королівський балет. Щось схоже на приймальні в Амалієнборзі[3]3
  Королівський палац у Копенгагені.


[Закрыть]. З підлогами з мербау, приглушеними тонами й позолоченими панелями по стінах.

– Її звуть Клара-Марія, – сказала жінка. – У неї невроз. Вона весь час у напрузі. Вас порекомендували нам у лікарні Біспеб’єрґ. У дитячому психіатричному відділенні.

Навіть у системі досвідченого брехуна брехня викликає ледь помітний збій. Ця жінка не була винятком. Дівчинка стояла, опустивши очі додолу.

– Я беру десять тисяч за сеанс, – повідомив Каспер.

Він сказав це, аби краще зрозуміти те, що відбувалося. Ось зараз вони почнуть заперечувати, виникне діалог. У нього з’явиться можливість глибше в них услухатися.

Заперечувати вони не стали. Чоловік дістав гаманець. Той розгорнувся, як міхи акордеона. Касперові, коли він ще виступав на ринках, доводилося бачити такі у торговців кіньми. У цьому могла б поміститися фалабела, маленька конячка. З гаманця з’явилися десять хрустких, свіжовіддрукованих тисячокронових купюр.

– Я змушений попросити наперед за два заняття, – сказав він. – Така вимога мого аудитора.

Ще десяток купюр з’явилися на світ.

Каспер вийняв одну зі своїх старих візитівок із срібним тисненням і авторучку.

– У мене саме зараз скасовано заняття, – промовив він, – зовсім випадково. Я міг би встигнути оглянути її. Найперше – м’язовий тонус і зв’язок з фізичним ритмом. Це забере не більше двадцяти хвилин.

– Давайте краще якось днями, – запропонувала жінка.

Він написав на картці номер свого телефону.

– Я повинна бути на сеансі, – додала вона.

Він заперечливо похитав головою.

– На жаль, це неможливо. Про це не може бути й мови, коли йдеться про роботу з дитиною на глибинному рівні.

У приміщенні щось відбулося, температура впала, частоти всіх коливань знизилися, все завмерло.

Він заплющив очі. Коли він знову їх відкрив – через п’ятнадцять секунд, – купюри все ще лежали перед ним. Він узяв їх, поки не пізно.

Вони повернулися. І попрямували через кабінет до виходу. Даффі відчинив їм вхідні двері. Вони перетнули двір, не обертаючись. Сіли в автівку. «Вольво» рушило і зникло в дощі.

Він притиснувся лобом до холодного скла. Хотів був покласти авторучку назад до кишені – в тепло, до грошей. Та грошей у кишені не виявилося.

Біля столу пролунав якийсь звук. Характерне шелестіння. Яке можна почути, коли тасують колоду новісіньких карт Піаже. Перед сторожем на столі лежала тонка, кольору червоного дерева пачка новеньких купюр.

– У твоїй правій зовнішній кишені, – промовив Даффі, – залишилося двісті крон. Щоб поголитися. І попоїсти чогось гарячого. А ще там лежить записка.

Записка виявилася гральною картою, двійкою пік. На звороті його власнбю авторучкою було написано: «Державна лікарня. Під’їзд 52.03. Запитати Вівіан. – Даффі».

Тієї ночі він спав у стайні.

Там залишалося ще понад двадцять тварин: коні та один верблюд – в основному старі чи просто нікому не потрібні. Решту ще взимку, в сезон, відправили до цирків Франції та Південної Німеччини.

Скрипка була з ним. Він розстелив ковдру і простирадло в стійлі Роселіл – напівберберської, напіварабської кобили. Її не взяли, бо вона не слухалася нікого, крім свого наїзника. Та й того насправді не слухалася.

Каспер грав Partita a-moll[4]4
  Партита ля-мінор (нім.) – твір Й. С. Баха.


[Закрыть]. Від самотньої лампочки під стелею падало м’яке золотисте світло на тварин, що прислухались до нього. Колись він прочитав у Мартіна Бубера, що люди натхненні за своєю природою – найближчі до тварин. Екхарт про це теж писав у своїх трактатах. Саме серед тварин треба шукати Бога. Він подумав про дівчинку.

У дев’ятнадцятилітньому віці, коли він здобув справжнє визнання, він виявив, що, коли тобі відкрита звукова основа людини, особливо дитини, можна непогано заробляти. Він одразу ж почав робити на цьому гроші. За кілька років у нього було вже по десять учнів на день – як у Баха в Лейпцигу.

У нього навчалися тисячі дітей. Спонтанних дітей, зіпсутих дітей, вундеркіндів, нещасних дітей.

І, нарешті, з’явилася ця дівчинка.

Каспер поклав скрипку до футляра і взяв його в руки, наче мати, що годує немовля. Скрипка була кремонської школи, роботи Ґварнері – останнє, що лишилося від кращих часів.

Він проказав свою вечірню молитву. Близькість тварин допомагала майже цілком перебороти страх. Він прислухався до втоми, яка навалювалася на нього одночасно з усіх боків. Тієї миті, коли йому вдалося визначити її тональність, вона кристалізувалася в сон.

2

Він прокинувся незвично рано. Заворушилися тварини. Лампочка, зблякнувши в ранковому світлі, все ще горіла під стелею. Перед стійлом стояв кардинал і з ним хлопець-півчий. Обидва у довгих чорних пальтах.

– Мерк, – назвав себе той, хто був старший. – Міністерство юстиції. Ви дозволите вас підвезти?

Вони відвезли його в його московське минуле. На початку вісімдесятих він пропрацював три зимові сезони в російському державному цирку. Жив він у Будинку циркового артиста, на розі Тверської і Гнєздниківського провулку. Про дореволюційну велич тієї будівлі йому тепер нагадав особняк, у якому містилося Копенгагенське податкове управління на вулиці Кампмансґаде. За останні півроку йому доводилося приїжджати сюди вже двічі. Проте машину за ним присилали вперше.

У будинку було темно, двері були замкнуті. Але кардинал мав ключа. За допомогою цього ключа можна було потрапити навіть на ті горішні поверхи, які на панелі ліфта були заблоковані. У К’єркеґора десь написано, що в кожній людині є багатоповерховий будинок, але немає сходів, що ведуть у бельетаж. От би К’єркеґору опинитися з ними сьогодні вранці – вони піднялися на самісінький верх.

У вестибюлі він зауважив мармур і електричні смолоскипи з бронзи, але то була лише прелюдія. Вийшовши з ліфта, вони опинилися на сходовому майданчику, на якому, в потоках вранішнього світла, що лилося крізь великі мансардні вікна, цілком можна було б поставити стіл для турніру з більярду. У скляній будці між ліфтом і сходами сидів молодик. Біла сорочка, краватка, вродливий, як Оле Лукоє. Але звучання його нагадувало про чіткий стройовий крок. Задзижчав електричний замок, і двері перед ними розчинилися.

За дверима починався широкий білий коридор. Паркетні підлоги, затишні лампи й високі двері на дві половини, що вели до просторих непрокурених кабінетів, де люди трудилися, неначе їм платили від виробітку. Приємно було усвідомлювати, що гроші платників податків не пропадають марно: тут усе гуділо, мов на майданчику, де зводиться циркове шатро. Насторожувала тільки рання година. Коли вони проїздили повз станцію Неррепорт, Каспер поглянув на годинника. Він показував за чверть шосту.

Одні з останніх дверей були замкнуті. Відімкнувши їх, Мерк пропустив Каспера вперед.

У приймальні, лункій, немов притвор церкви, сиділи двоє широкоплечих ченців у костюмах. Молодший мав бороду, а волосся його було зібране в хвіст. Кивнувши Мерку на знак вітання, вони підвелися.

Двері позаду них відчинилися – всі зайшли. У коридорі температура була цілком нормальна, а тут виявилося холодно. Вікно, що виходило на озеро Святого Йорґена, було відчинене настіж, на них повіяло вітром звідкись із Зовнішньої Монголії. Жінка, що сиділа за столом, була схожа на козачку: мускулиста, гарна, безпристрасна.

– А його навіщо привели? – спитала вона.

Біля письмового столу півколом стояли стільці, вони сіли.

Перед жінкою лежали три течки. На вилозі піджака у неї був прикріплений маленький значок. Такий, які носять щасливчики, що дістали в нагороду від Її Величності хрест ордена Даннеброга. На полиці за її спиною розміщалася ціла експозиція язичницьких срібних кубків з викарбуваними на них кіньми. Каспер нап’яв окуляри. Сучасне п’ятиборство. Принаймні один з кубків був з Чемпіонату Скандинавських країн.

Жінка очевидячки була готова до того, що так чи інакше буде здобуто швидку перемогу. Гарне світле волосся було укладене в гладеньку самурайську зачіску. Та тепер якась розгубленість закралася до її звукової системи.

Мерк кивнув ченцям.

– Він клопотав про повернення йому данського громадянства. Іноземний відділ поліції розглядає його справу, щоб передати до Комісії для надання громадянства.

За першим разом, коли Каспера викликали, – то було через місяць після його повернення до Копенгагена, – до нього прикріпили судового виконавця. Наступного разу ним опікувалася вже завідувачка відділу Аста Борелло. Того разу вони з нею сиділи удвох в якомусь маленькому приміщенні для огляду, кількома поверхами нижче. Він тоді добре розумів, що то не її кабінет. Ось тепер вона була у себе вдома. Обіч неї, перед комп’ютером, наготувавшись вести протокол, сидів молодик у костюмі, з білявими локонами. У кабінеті було світло і досить просторо, щоб накреслити на підлозі арену для велосипедного циркового номера. А велосипед стояв біля стіни – сірий гоночний велосипед з блискучого легкого сплаву. Попід стінами були розставлені низенькі столики й дивани для невимушеної, неофіційної розмови, скромні офісні стільці та два студійні магнітофони для записування свідчень у присутності свідків.

– Ми отримали дані від американців, – мовила вона. – Від Commissioner of Internal Revenue[5]5
  Комісар Податкового управління (англ.).


[Закрыть]. З посиланням на договір про уникнення подвійного оподаткування, укладений у травні сорок восьмого. Дані – починаючи із сімдесят першого року, коли він уперше отримав самостійний дохід, що підлягає оподаткуванню. Виявилося, що він отримав гонорарів на суму, щонайменше, двадцять мільйонів крон. З яких менше семисот тисяч занесено до податкової декларації.

– Він має якісь статки?

Це питання поставив старший з ченців.

– Ні. З дев’яносто першого року ми маємо право – на підставі закону про податковий контроль – заблокувати й усі його іноземні рахунки. Коли ми звернулися до іспанців, нам спочатку відмовили. Відповіли, що артисти вар’єте і танцівниці фламенко мають якийсь особливий дипломатичний імунітет. Але ми знову звернулися до них з рішенням міжнародного суду. Виявилося, що він продав усю незначну нерухомість, яку мав. Останні банківські рахунки – а це кілька мільйонів – ми тепер контролюємо.

– Чи можуть у нього бути вклади в інших країнах?

– Можливо. У Швейцарії ухилення від сплати податків не є злочином. Там це вважається релігійною доброчесністю. Але він ніколи не зможе перевести ці гроші до Данії. Ніколи не отримає дозволу від Національного банку на трансакцію. Не зможе відкрити банківський рахунок. Навіть завести картку на бензин.

Вона схрестила руки й відкинулася назад.

– Стаття 13 закону про податковий контроль передбачає штраф – як правило, це двісті відсотків від несплаченої суми – і тюремне ув’язнення, якщо ухилення від податків є умисним або наслідком крайньої недбалості. У даному разі передбачається тюремне ув’язнення на один рік, а також сплата штрафу і суми податку в розмірі не менше сорока мільйонів крон. Починаючи з жовтня ми клопочемося про поміщення його до попереднього ув’язнення. Нам відмовили. Ми вважаємо, що далі так тривати не може.

Запала тиша. Більше їй нічого було додати.

Мерк нахилився вперед. Атмосфера в приміщенні змінилася. З’явилася тональність ля-мінор. У її крайньому виразі. Настійлива і серйозна. На відміну від жінки, чиновник звертався безпосередньо до Каспера.

– Ми з’їздили до Лондона і разом з Інтерполом побували в адвокатській конторі «Де Ґреве», яка займається всіма вашими контрактами. Рік тому ви протягом двадцяти чотирьох годин розірвали всі укладені контракти, скориставшись лікарським висновком, який не підтвердило WWF. Для вас одразу закрили всі міжнародні сцени. Тим часом проти вас готується позов. Його розглядатимуть в Іспанії. Паралельно з іспанським же податковим позовом. Наші експерти кажуть, що наслідок цих справ цілком ясний. Буде поставлено вимогу про відшкодування суми в розмірі не менше двохсот п’ятдесяти мільйонів. Додатково буде висунуто звинувачення в управлінні автомобілем у нетверезому стані, це при тому, що у вас уже є два серйозні порушення, останнє з яких припускало цілковите позбавлення прав водія. Усе це означає не менше п’яти років ув’язнення. Відбуватимете ви їх в Алаурінель-Ґранде. Кажуть, що з часів інквізиції там нічого не змінилося.

Жінка намагалася ніяк не реагувати на це несподіване повідомлення. У неї це не вийшло.

– Ухилення від сплати податків – це звичайна крадіжка! – вигукнула вона. – У держави. Чорт забирай! Це наша справа! Він мусить постати перед судом у Данії!

Почуття розкрили її натуру, і Каспер почув її. У неї були красиві відтінки. Дуже данські. Християнські. Соціал-демократичні. Ненависть до фінансової плутанини. До всяких ексцесів. Надмірного споживання. Схоже, вона закінчила університет і стала політологом, не залізаючи в борги. У неї вже є пенсійні накопичення. Вона їздить на роботу велосипедом. Кавалером ордену Даннеброга стала, коли їй не було ще й сорока. Зворушливо. Він симпатизував їй на всі сто відсотків – ну просто ідеально структурована натура. Якби ж він сам міг стати таким!

Мерк не звернув на неї ніякогісінької уваги. Він був цілком зосереджений на Каспері.

– У присутнього тут Янсона в кишені ордер на ваш арешт, – провадив далі він. – Вас можуть цієї ж хвилини відвезти до аеропорту. Тільки заглянете на своє горище по манатки. Візьмете зубну щітку й паспорт. І – вперед.

Звучання решти присутніх затихло. Молоді люди і чиновники були лише декорацією. Жінка грала каденцію. А от партитура весь час була у Мерка.

– А може, у нас є й інша можливість, – вів далі Мерк. – Кажуть, що ви чоловік, до якого люди мають звичку повертатися. У вас колись була юна учениця на ім’я Клара-Марія. Ми хотіли б знати, чи не з’являлася вона знову.

Перед очима Каспера все пішло обертом. Як буває, коли випростовуєшся після потрійного сальто. Коли стрибаєш уперед, немає ніякої змоги зорієнтуватися.

– Діти й дорослі, – промовив він, – юрбами повертаються до мене. Але окремі імена…

Він відкинувся назад, назад у безвихідь. Напруга в приміщенні зросла. Ще трохи – і хтось зірветься. Він сподівався тільки, що це буде не він. І відчув, як усередині нього сама собою почалася молитва.

Помилки припустилася жінка.

– Сімнадцять тисяч! – вигукнула вона. – За один костюм!

Його молитву було почуто. Аста Борелло лише трохи відкрилася. Але цього йому буде досить.

Його пальці обвили рукав піджака. У зшитих на замовлення піджаків на рукавах справжні ґудзики. На готових піджаках – усього лише декорація.

– Тридцять чотири тисячі, – поправив він м’яко. – Сімнадцять тисяч коштувала тканина. Це Касеро. Пошиття – це ще сімнадцять тисяч.

Колишня розгубленість у її системі зростала, але поки вона ще володіла собою.

Каспер кивнув у бік Мерка, у бік чиновників, двох молодиків. І вперше перехопив її погляд.

– Можна попросити їх на хвильку вийти?

– Вони тут серед іншого для того, щоб забезпечити захист прав того, хто запрошений для розмови.

Голос її був тьмяним.

– Я хочу поговорити про нас із тобою, Асто.

Завідувачка відділу не рухалася з місця.

– Даремно ти заговорила про костюм. Адже тільки банки та деякі підприємства у разі невиплати кредиту зобов’язані повідомляти про заборгованість. Тепер ми більше нічого не можемо приховувати.

Усі присутні завмерли.

– Завжди подвійна гра, – вів далі Каспер. – Усі ці принизливі зустрічі. При тому, що ми не можемо торкнутися одне одного. Мені цього не витримати. У мене вже немає колишніх сил.

– Якась бридня, – промимрила вона.

– Тобі треба попросити, щоб у тебе забрали цю справу, Асто.

Вона подивилася на Мерка.

– Я все про нього дізналася, – сказала вона. – Все буде зазначено у звіті. Не розумію, чому ви його не затримали. Не розумію, чому від нас приховують інформацію. Йому хтось протегує.

Голос більше не слухався її.

– Тому ми й довідалися про костюм. Але я ніколи не зустрічалася з ним за неофіційних обставин.

Каспер уявив собі її аромат. Аромат життя в степах. Змішаний із запахом диких тайгових трав.

– Я придумав, – сказав він. – Ти підеш з роботи. Ми підготуємо номер. Ти скинеш п’ятнадцять кілограмів. І виступатимеш у сітчастому трико.

Він накрив її руку своєю.

– Ми одружимося, – казав він далі. – На манежі. Як Діана і Марек.

Вона сиділа мов паралізована. Потім відсмикнула руку. Наче від павука-птахоїда.

Підвівшись, вона обійшла стіл і попрямувала до нього. З фізичною впевненістю атлета, але без якої-небудь певної мети. Можливо, вона хотіла випровадити його. Можливо, хотіла змусити його замовкнути. Можливо, просто хотіла дати волю своєму гніву.

Краще б вона сиділа на своєму місці. Щойно вона підвелася, у неї не лишилося жодних шансів.

Тільки-но вона порівнялася з його стільцем, як Каспер перекинувся назад. Але для решти присутніх у кімнаті це було так, неначе вона штовхнула Каспера. Тільки він і вона знали, що вона навіть не встигла до нього торкнутися.

Він викотився на середину кімнати.

– Асто, – промовив він. – Тільки без рук!

Вона намагалася триматися від нього подалі, але їй це не вдавалося. Тіло його відлетіло убік, а присутнім здалося, що то вона штовхнула його ногою. Він ударився об велосипед, і той перекинувся на нього. Вона схопила велосипед. Збоку це виглядало так, ніби вона відірвала Каспера від підлоги і стукнула його об одвірок.

Вона рвонула на себе двері. Можливо, вона хотіла вийти, можливо, вона хотіла покликати на допомогу, але тепер усім здалося, що вона викинула Каспера до приймальні. Підбігла до нього. Схопила його за руку. Він примірився до дверей і вдарився спочатку об одну з половинок, потім об другу.

Двері відчинилися. Увійшли двоє людей. Ще декілька з’явилися з інших кабінетів. Оле Лукоє теж простував до них.

Каспер підвівся. Обсмикнув піджак. Дістав з кишені ключі, відчепив од низки один ключ, кинув його на підлогу перед жінкою.

– Ось, – вигукнув він. – Забери! Повертаю!

Вона відчула на собі погляди колег. Потім кинулася до нього.

Але знову не встигла нічого зробити. Старший чернець схопив її за одну руку, Мерк – за другу.

Каспер відступив до дверей, що вели на сходовий майданчик.

– Моє тіло, Асто, – зауважив він, – ти, хоч би там що було, конфіскувати не можеш.

Щоб вийти на сходи, треба було проминути двері із загартованого скла поруч із будкою. Залишивши їх відчиненими, Оле Лукоє вийшов услід за Каспером на сходовий майданчик.

Каспер попорпався в кишені, шукаючи клаптик паперу, але не знайшов нічого, крім стокронової купюри. Поклавши її на скло, він написав: «Я змінив номер телефону, поміняв замок. Каблучку поверну тобі. Не шукай мене. Каспер».

– Це для Асти, – сказав він, – як називається цей ваш заклад?

– Відділ N.

Ніякої таблички на дверях не було. Він простягнув купюру молодикові. Йому було під тридцять. Каспер із сумом подумав про ті страждання, які чекають на цю молоду істоту. Таж ніяк не підготуєш таких, як він, ані від чого не захистиш. Найбільше, що можливо, – це спробувати на одну мить обережно дати їм доторкнутися до власного гіркого досвіду.

– Все минає, – мовив він. – Навіть любов завідувачки відділу.

Вулиця Кампмансґаде була сиза від морозу. Але коли він ступив на хідник, на нього впав пронизливий промінь сонця. Світ усміхався йому. Він капнув краплину чистої води в отруєну криницю смутку, перетворивши її тим самим на цілюще джерело. Як дуже влучно написав Максим Горький про великого клоуна-дресирувальника Анатолія Анатолійовича Дурова.

Він хотів був побігти, та ледве не впав. Він нічого не щ уже двадцять чотири години. На розі з Фарімаґаде була чи то крамничка, чи то лотерейний кіоск; він насилу відчинив Двері.

Крізь розставлені на полицях віялом порнографічні журнали він міг спостерігати за вулицею – вона була порожня.

До нього підійшов продавець. У Каспера зоставалася ще одна купюра в кишені, йому слід було б купити колу і сандвіч, але він знав, що не зможе їсти, зараз не зможе. Замість цього він купив лотерейний білет – на одну восьму частину номіналу у разі виграшу.

На протилежному боці вулиці з’явилися ченці. Вони бігли, але якось нерішуче – обидва ще не отямилися від того, що сталося. Вони роззиралися навсібіч. Старший говорив по мобільному телефону, здається, зі своєю матір’ю. Потім вони сіли у велике «рено» і від’їхали.

Каспер почекав, поки на зупинці біля залізниці зупиниться автобус. Тоді перейшов Фарімаґаде.

Пасажирів було багато, але він знайшов вільне місце на задньому сидінні і забився в куток.

Він знав, що насправді не дістав ніякої реальної переваги. Йому бракувало музики, чогось остаточного. Він почав наспівувати. Жінка, що сиділа поруч з ним, відсахнулася. Та хіба можна було на неї ображатися? Він співав фрагменти з початку Токати ре-мінор. Не тієї, доричної, а написаної Бахом у молодому віці. Він намацав лотерейний білет. Данська державна лотерея – явище дивовижне. Виграші великі. Шанси виграшу – один до п’яти. Відсоток виплат – шістдесят п’ять. Одна з кращих лотерей у світі. Лотерейний білет був утіхою. Маленьке компактне поле надій. Маленький виклик всесвіту. Цим лотерейним білетом він провокував Всевишнього. Щоб він продемонструвавши існує він насправді. Щоб виявив себе у вигляді виграшу. Посеред безрадісної статистичної квітневої неймовірності.

3

Для звичайного слуху й свідомості Копенгаген з усіма своїми передмістями розкинувся в горизонтальній площині в різні боки від центру міста. Та Касперові завжди здавалося, що місто розташоване на внутрішньому боці воронки.

Вгорі, біля краю, там, де світло, і повітря, й морський бриз, що шелестить у кронах дерев, розташовані Клампенборґ і Селлеред, ну й, можливо, Хольте й Вірум. Уже біля Баґсверда і Ґладсаксе починається спуск, а десь у глибині міститься Ґлоструп. Над пустелями його скромних одноповерхових котеджів розлягається клаустрофобічна луна. Ґлоструп й Відовре – це переддверя Амаґера, а там уже й зовсім починається фанова труба.

Знаменита польська черниця Фаустина Ковальська якось сказала, що коли старанно молитися, то можна і в Пеклі влаштуватися з усіма вигодами. Раніше Каспер завжди гадав, що ця свята казала так, бо ніколи не бувала в Ґлострупі. Тепер він прожив тут шість місяців. І полюбив це життя.

Він любив гриль-бари. Танцювальні школи джитербагу. Юних послідовників «Ангелів пекла». Похоронні бюро. Ковбасу для смажіння у вітринах м’ясних крамниць. Дисконтні магазини. Незвично освітлені палісадники. Екзистенціальний голод на обличчях, які траплялися йому на вулицях, голод на сенс життя – йому самому це було не чуже. Й іноді це пізнавання цілковито протиприродно робило його щасливим. Навіть зараз, на краю прірви. Він вийшов з автобуса на головній вулиці Ґлострупа, неймовірно щасливий, але страшенно голодний. Так далі тривати не може. Навіть Будда й Ісус постались лише тридцять-сорок днів. І потім казали, що більше – це вже не смішно. Він зупинився біля китайського ресторану на розі Сіеставай і непомітно зазирнув усередину. Сьогодні працювала старша дочка. Він увійшов до ресторану.

– Я прийшов попрощатися, – сказав він. – Отримав запрошення. З Бельгії. Цирк Карре. Вар’єте «Зебрюґґе». Потім американське телебачення.

Вона схилилася над барною стійкою.

– Наступної весни я приїду по тебе. Я куплю острів. Поблизу від Рюу Кюу. Побудую для тебе пагоду. Біля дзюркотливого джерела. Біля порослих мохом скель. Досить стояти біля фритюрниці. Ми дивитимемось, як сідає сонце, а я імпровізуватиму.

Він схилився до неї і заспівав:

 
Місяць квітневий в росі заблукав.
Змок до рубця, а проте не зважає.
Лютню із срібла узяв і заграв.
На самоті тиху ніч наслухає.
 

Двоє водіїв вантажівки перестали жувати. Дівчина серйозно дивилася на нього з-під м’яких, вигнутих синяво-чорних він.

– І що ж, – спитала вона, – ти хочеш отримати натомість?

Він схилив голову, так що його вуста майже торкнулися її вуха. Білого-білого. Наче крейдяна скеля. Вигнутого, немов мушля мідії з острова Гілі Траванґан.

– Порцію смажених овочів, – прошепотів він. – З рисом і тамарі. І мою пошту.

Поставивши їжу на стіл, вона майнула геть, немов храмова танцівниця при дворі в Джакарті. Потім повернулася назад з ножем для паперу і поклала перед ним стосик конвертів.

Приватних листів не було. Він не став розкривати решту конвертів. Але якийсь час посидів, перебираючи їх, затримуючи кожен з них на мить у руці, перш ніж упустити на стіл. Він вслухувався в їхню свободу, рухливість, дух мандрів.

Серед листів виявилася листівка із запрошенням на виставку сучасних італійських меблів, де навіть келих «спуманте» не зміг би приховати від вас той факт, що сидіти на цих кріслах і диванах так незручно, що без фахівця з мануальної терапії додому вам годі буде й дістатися. Конверти похмурого вигляду від колекторних агенцйі із зворотною адресою в районі Нордвест. Квитки на прем’єру до нової опери на острові Докеен. Дисконтні проспекти від американських авіакомпаній. Лист з англійського видавництва з приводу довідника «Великі імена в комедії XX століття». Усе це він лишив поза увагою.

Десь задзвонив телефон. Дівчина виникла перед ним з телефонною трубкою на маленькому золотистому лакованому підносі.

Вони з Каспером подивилися один на одного. Як поштову адресу він завжди зазначав абонентську поштову скриньку на Гасверксвай. Звідти йому двічі на тиждень приносили листи й бандеролі до цього ресторанчика. У Відділі реєстрації населення було вказано адресу «для передачі» цирку «Блафф» на Ґрендальс Парквай. Там він раз на два тижні забирав листи з державних установ. Поштова компанія зобов’язана була зберігати конфіденційність. Соня з Ґрендальс Парквай померла б на вогнищі за нього. Знайти його було неможливо. Навіть податкова інспекція змушена була здатися. Тепер хтось таки дістався до нього. Він зняв слухавку.

– Ви не заперечуєте, якщо ми приїдемо за чверть години?

Це була світловолоса жінка.

– Не заперечую, – відповів він.

Вона повісила слухавку. Він сидів, слухаючи гудки.

У довідковій він дізнався телефон лікарні Біспеб’єрґ. Його з’єднали з дитячим психіатричним відділенням. Туди й до Центру шкільної психології направляли практично всіх дітей з Копенгагена та передмість.

Чергова відділення з’єднала його з Ван Хессен.

Вона була професором дитячої психіатрії, разом з нею він займався деякими з найскладніших дітей. Процес цей для дітей був цілющим. Для неї ж він був вельми непростим.

– Це Каспер. До мене приходили чоловік, жінка і дитина. Дівчинка десяти років, звуть Клара-Марія. Вони кажуть, що це ти їх направила до мене.

Вона була дуже здивована, щоб ставити які-небудь питання.

– У нас не було дитини з таким ім’ям. В усякому разі, поки я тут працюю. І ми ніколи не дали б направлення. Без попередньої домовленості.

Вона почала відтворювати в пам’яті болісні частини минулого.

– До тебе, – повела вона далі, – ми за будь-яких обставин постаралися б не направляти. Навіть коли б у нас була попередня домовленість.

Десь на задньому плані грало фортепіанне тріо мі-бемоль мажор Шуберта. На передньому плані дзижчав комп’ютер.

– Елізабет, – сказав він, – ти що, пишеш оголошення про знайомство?

Вона затамувала віддих.

– Оголошення – це дуже вузький канал, – продовжував він. – Любов вимагає від людини, щоб вона відкрилася. Потрібна більша сфера спілкування, ніж Інтернет. Тобі б підійшла рухова терапія. І щось для голосу. Я міг би давати тобі уроки співу.

Відповіді не було. У тиші він почув, як на скрипці грає Ісаак Штерн. Ніжне – дуже ніжно. Жорстке – дуже жорстко. Техніка без жодної напруги. І смуток на межі нестерпного.