Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 24 страниц)

На сходовому майданчику стояли два стільці. Щоб мешканці притулку для старих, піднімаючись нагору, могли дати перепочити своїм немічним кісткам.

– Нам з тобою небагато лишилося, – мовив Каспер. – Може трапитися, наш життєвий шлях закінчиться в одній і тій самій богадільні. На таких ось стільцях. Там нас чекають ті квіти, на які ми наступали. І злочини проти дітей, які скоїли.

– Дітей не викрадали. До мене приходила дівчинка. Вона запропонувала мені угоду. Вона запропонувала мені знайти одинадцять інших дітей. І привезти їх сюди.

Каспер услухався в його систему. Можливо, він говорив правду.

– А що ти отримував натомість? – запитав він.

Каїн не відповів.

– У матері Рабії нічого не вийшло, – провадив Каспер далі. – Хтось почав використовувати здібності дітей для своєї вигоди. Замість співчуття – гроші.

– Обов’язково має бути «замість»? Що, не може бути «і/і»? Мені дуже подобається твоє виконання партит для скрипки соло. Для Баха існувало «і/і».

Вони спустилися на поверх нижче мовчки.

– Усе могло б закінчитися тут, – продовжував Каспер. – Щасливий кінець. Ти повертаєш дітей. Гроші.

Каїн тихо засміявся.

– І так буде щасливий кінець.

– Чого хотіли діти?

– Світ про це дізнається. У слушний момент. Це теж пов’язано із співчуттям. І дуже красиво.

– У Клари-Марії були сліди побоїв. Коли вона приходила до мене.

Каїн подивився на свою праву руку. Каспер почув десь глибоко в його душі ознаки потрясіння.

– Це виняткові діти, – відповів він. – А це означає, що іноді вони напрошуються на виняткові потиличники.

Каспер прислухався до могутньої хвилі поруч себе. Каїн справді був схвильований. У гармонійній частині самого себе. Другу його частину на якийсь час стало не чути.

– Ми з тобою разом, – продовжував Каїн, – могли б багато що зробити. Я зібрав цілком особливу групу людей. Яка може спілкуватися з цими дітьми. У мене велика справа. Ми могли б заробляти гроші. І допомагати світові рухатися в потрібному напрямі. Переходь до мене.

Сходовий прогін закручувався спіраллю перед Касперовими очима.

– Подумай над цим, – казав далі Каїн. – Візьми мій номер телефону.

Каспер автоматично простягнув лотерейний білет. Цю людину оточував якийсь магнетизм, їй неможливо було опиратися. Білет уже майже весь був списаний, на ньому, як у нотах в мажорно-мінорній тональності, навряд чи залишалося місце для чогось іще – бальна картка з іменами претендентів на танець була заповнена повністю. Каїн написав свій номер і повернув білет Касперові.

Потім дістав носову хусточку. Висякався.

– Я дуже чутлива людина, – зауважив він.

– Бачу, – відповів Каспер. – Коли йдеш у банк, теж сякаєшся всю дорогу?

Каїнове звучання змінилося. Вони стояли на краю і дивилися в безодню.

– Я виходжу з перспектив розвитку суспільства. Я – краще, що трапилося з цими дітьми за останній час. Те, що сталося з дівчинкою, – нещасний випадок. Це більше не повториться. Події розвиваються дуже стрімко. Ми маємо справу з явищем, рівного якому світ досі не бачив. Ці діти потребують допомоги. Допомоги і керівництва. І я можу це забезпечити.

Каспер почув, як у системі цієї людини відкривається дірка. Здорова частина його особистості зазвучала глухіше. Тепер запанувало щось інше. Він відчував, що сам втрачає самовладання.

– Мені доводилося прислухатися до різних людей, – сказав він. – У тобі я зараз чую, що ти був би знахідкою для будь-якої божевільні.

Вони вчепилися один в одного одночасно. Двері відчинились. У дверях стояла африканка. За її спиною, у підворітті, стояв кремезний чоловік із слуховим апаратом – Ернст.

Каїн відпустив Каспера. Пройшов повз жінку. Каспер гукнув його. Каїн обернувся.

– За два тижні, – сказав Каспер, – я навідаю тебе у в’язниці. І підправлю зачіску.

4

Каспер розіклав своє крісло. Сів у нього. Кремезний чоловік не рухався з місця. На носі у нього була пов’язка. Але досить тонка. Доля, мабуть, привела його до гарного хірурга. Каспер проїхав повз нього.

– Ми з тобою, Ернсте, – сказав він, – сильні, небагатослівні люди. Які завжди готові вийти, щоб розібратися.

Чоловік пішов уперед. Через ворота, на вулицю. Каспер котився поруч з ним. Ернст подивився на Касперів живіт. На те місце, куди, як він бачив, увійшла куля.

– Я завжди ходжу, засунувши в штани спереду свою Біблію з картинками, – пояснив Каспер. – Вона захистила мене.

У системі Ернста не було чути ніякого відгуку. Ніяких ознак почуття гумору. Це зазвичай ускладнює роботу клоуна. Але не зменшує її значення.

– Є таке місце, – провадив Каспер далі. – Де кінчаються легені. А нирки, печінка і селезінка ще не починаються. Там вона і пройшла. Наступного разу цілься трохи вище.

Ернст кивнув.

– Я запам’ятаю, – сказав він. – Обов’язково запам’ятаю.

На самому мосту, до якого вела вулиця Санкт-Аннеґаде, стояв вертоліт – маленький, схожий на акваріум для золотих рибок. Каспер бачив, як Каїн відчинив скляні двері й заліз усередину. У кріслі пілота сидів Аске Бродерсен.

На цьому місці, позаду Каспера й Ернста, ще недавно було кафе, тепер у вікнах не лишилося шибок, але на хіднику все ще стояли столики і стільці. Ернст опустився на стілець.

– Чим ти їх відрізував? – спитав Каспер. – Пальці дівчинці?

Він запитав про це, щоб трохи відкрити його систему, це вдалося. Тепер Каспер чув його, звук цей був не з приємних.

У його системі не було ніяких сумнівів, Каспер чув цілковиту відсутність страху.

Є два види безстрашності. Перша – безстрашність закоханих, безстрашність містиків, мужність «Kunst der Fuge» – наслідок того, що ти повністю відкрився й повністю віддався, нічого не приховуючи, і тепер світ ринувся до тебе, наповнюючи тебе, і ти знаєш, що отримав усе в своє розпорядження і що більше ніколи нічого не позбудешся.

Безстрашність цієї людини була іншого ґатунку. Вона була така, яка виникає, коли ти знайшов дорогу до джерела й перекрив його раз і назавжди, і тому воно відтепер втратило будь-яку цінність, і, нехай навіть на карту поставлено життя, ти спокійний, бо втрачати тобі, власне кажучи, вже нічого.

Він подивився на Каспера.

– А ти нахабний, – зауважив він. – У цьому тобі не відмовиш.

– Навіщо? – продовжував Каспер. – Навіщо було її вбивати?

Нас, аматорів азартних ігор, часто привертають ситуації, в яких можна залишити позаду всі форпости розуму, віддавчни свою долю в розпорядження того, що називається випадком.

– Я любив її, – відповів Ернст. – Тож у мене не було іншого виходу.

Цієї миті, коли були вимовлені ці слова, Каспер почув любов. Не земну любов, не прагнення до сексу чи грошей – ці стремління примарні й невагомі поряд з тим, що цієї миті зазвучало навколо людини, яка сиділа поруч з ним. Він почув прагнення всіх прагнень – потяг до Божественного.

– У неї було те, що вона не хотіла мені подарувати. Що мені було робити?

Це був світ, що на мить відкрився. Континент. Посеред вулиці Оверґаден Ніден Вандет. Перед покинутими каналами й будинками, що обертаються на руїну. Це було безумство тих, хто скуштував великої тиші і тепер не може дочекатися чергових її крапель. Каспер подумав про Спасителя. Якраз у цей час він був дуже заклопотаний організацією свого воскресіння. Після того, як учні донесли на нього і зрадили його, після того, як його катували, мучили і стратили.

Каспер поглянув на Ернста. Він знав, що чує складові того особливого почуття, яке людина, що реалізувалася з духовного погляду, викликає у своїх прихильників – навіть коли ця людина дитина.

Раптом Каспер почув скорботу цієї людини. Вона була дуже далеко, десь на краю Чумацького Шляху, на відстані дванадцяти інкарнацій у майбутньому. Але вона була величезна: вона могла б легко поглинути Крістіансхаун з околицями. Це була скорбота того, хто скоїв злочин проти свого власного заповітного стремління.

– Підкоти мене до катера, – сказав він.

Ернст підвівся й покотив Каспера до каналу. Африканка стояла біля причалу. Вони з Ернстом пильно подивилися одне на одного, як кобра й вівера[77]77
  Вівера – тварина із сімейства тхорів.


[Закрыть]. При цьому Каспер не зміг би точно сказати, хто з них був ким.

Сестра Глорія опустила Каспера в катер. Завела двигун. Ернст нахилився над ними. Він зсував і розсував два пальці.

– Кусачками, – сказав він.

5

Катер пройшов під мостом, який сполучав Крістінсхаун з Арсенальним островом. Вхід до гавані зникав у сірому тумані.

Африканка допомогла Касперові перебратися на корму й посадила біля румпеля, він узяв його тією рукою, на якій не було гіпсу. Вона відкрила рундук. Дістала накидку від дощу, зюйдвестку, робочі рукавички, напульсники, плаский рідинний компас, поклала компас на банку. Туман то густішав, то розходився.

Йому було чути її спокій. Він подумав про Грока. Про його Інесс. Яка йшла за ним усе життя. Підтримувала його. Вірна йому, немов декоративна собачка. Жорстока, немов охоронець. Дбайлива, немов медсестра.

Чому у нього самого це так і не вийшло? Знайти справжню жінку. Ніжну. Терплячу. Вірну. Чому в його житті завжди були тільки фурії? Наприклад, його мати. Або Соня. Або Стіне. Клара-Марія. Сестра Глорія. Жінки, які були віртуозами ходіння по вільному дроту. Інженерами-машиністами. Гідрологами. Монструозними дітьми. Заміжніми черницями з дітьми, майстрами бойових мистецтв.

Порив вітру розірвав туман, утворивши в ньому коридор. У кінці коридору було те, що, мабуть, називалося Пілон 5. Триповерхова громада з алюмінію і дерева, прямокутна, зведена на бетонній платформі, яка до землетрусу була частиною причалу Борнхольмер. На випадок нових поштовхів будинок було закріплено сталевими тросами, немов намет штормовими розтяжками. Над дахом виднівся цілий ліс антен і два обертових радіолокатори. До платформи були пришвартовані два низьких матово-чорних швидкохідних катери військово-морського флоту.

Каспер передав румпель сестрі Глорії. Надів напульсник на здорову руку. Дістав із скрині скрипку. Вони проходили між опорами моста Крістіана IV.

– Тут скрізь охорона, – сказала вона, – нам доведеться повертати.

Він настроїв скрипку. Несподівано він зрозумів, що саме він може запропонувати жінкам: цілеспрямованість. Жодна жінка не вступить добровільно до морського спецназу, покладаючись лише на свій непохитний оптимізм і Партиту мімажор[78]78
  Й. С. Бах.


[Закрыть].

Увімкнули прожектор.

– Чи не можна спертися гіпсом на твоє плече? – запитав він.

Він заплющив очі й почав грати, вимовляючи при цьому слова, використовуючи «накладення голосу», щоб заспокоїти її.

– Солдати обожнюють музику, – говорив він. – Коли люди б’ються, завжди звучить якась музика. Але досі завжди вибиралися не ті твори. Якби вони згадали про Баха, то уникнули б кровопролиття. Така музика, як ця, веде до перемир’я. До примирення в залі суду замість позиватися й далі. Ми будемо на місці за хвилину.

Каспер віддався музиці. Вона відкрила серце, як відкривають банку очищених томатів. Його власне серце, серця військових, серце Стіне – він знав, що вона вийшла на платформу.

Катер повільно пройшов уздовж автомобільних покришок, що слугували кранцями. Навколо них стояла тиша, туман надавав музиці тієї камерності, якої зазвичай не буває, коли граєш просто неба. Немов між Міністерством закордонних справ, мостом, платформою і Національним банком виникла раптом концертна зала.

Сестра Глорія виклала алюмінієві рейки на платформу, спершу безлюдну, потім на ній з’явилися двоє військових, що рухалися немов роботи. Каспера підняли з катера.

Поруч із Стіне стояв молодик – він був у цивільному, але звучав як духовий оркестр. Каспер десь уже чув цей звук. Очі Стіне були запаморочені музикою. Усі інші дивилися на Каспера. На інвалідне крісло. Рейки. Гіпс. Єгипетські пов’язки. На сестру Глорію.

– П’ять хвилин, – прошепотів він. – Йдеться про життя і смерть.

Душа її поволі піднімалася на поверхню. І нарешті зробила ковток повітря.

– Ніколи! – крикнула вона.

Зі своїх пов’язок він дістав квитанцію з малюнком Клари-Марії. Стіне поглянула на нього. Схопила квитанцію. І сховала.

Він кивнув у бік сестри Глорії.

– Вона з поліції моралі, – пояснив він. – Можеш запросити мене до свого кабінету. Або ж продовжимо розмову у них, у поліції.

6

Ліфт був з оргскла. Молодик спробував утиснутися в нього, але ліфт був розрахований на чотирьох, а крісло вже займало місце двох чоловік. Каспер непомітно відтіснив молодика, двері зачинились, вони почали спускатися на глибину. Під час руху вниз через зміну тиску звуковий спектр зміщується. Явище передбачуване, зважаючи на присутність Стіне. Щойно вона опинялася поруч, то дуже скоро все починало сповзати вниз або вгору від звичного діапазону.

Вони минули поверх служби зв’язку, де перед цифровими комутаторами сиділи люди у навушниках. Ліфт зупинився. Каспер пропустив Стіне вперед. Коли сестра Глорія викочувала його, він засунув два пальці робочої рукавички в заглиблення у стопорі дверей ліфта. Це мало тимчасово вивести з ладу датчик дверей і молодика, що лишився нагорі. Молодим людям корисно розвивати в собі здатність відкладати задоволення потреб.

Вони пройшли повз невелику їдальню, на ходу Каспер прихопив із купки обідню тарілку. Ніколи не знаєш, що може стати у пригоді, – всі ми учні Ганса Бовдура[79]79
  Персонаж однойменної казки Г. К. Андерсена.


[Закрыть]. Позаду було тихо. Ліфт був як і до того заблокований.

Вони увійшли до величезної зали, квадратної, немов манеж для виїжджування, але напханої апаратурою, наче космічний корабель. Одна зі стін була геть уся вкрита пласкими моніторами, що показували поверхню моря. На другій стіні висіло десять квадратних метрів метеорологічних карт. Поряд стояли консолі з дисплеями радіолокаторів. Десятиметрова гранітна плита, а на ній п’ять десятків сейсмографів. Дюжина барографів, з яких найбільший був завбільшки з барабан Данської державної лотереї. Три ряди столів з комп’ютерами, за якими сиділи молоді люди з тілами, цілком придатними для музичного порнокліпу МТУ, і головами докторів наук з геометрії Ріманна. Вільна стіна була склом два на чотири метри, що виходило в акваторію порту. Дно було освітлене. На тлі донного мулу Каспер помітив зграйку рибок.

У приміщення був напружений звук: від вентиляторів, від мегабайт, від рою цифр, від дзюркотання води в системах охолоджування процесорів. Каспер відчув раптову радість. Це була відповідь двадцять першого сторіччя капітанському містку капітана Немо. Він обожнював природничі науки. І неважливо, що природничі науки не любили його. Нерозділене кохання буває дуже глибоким.

Стіне оглянула його пов’язки.

– У мене була нарада, – пояснив він. – Із деякими з тих суб’єктів, які викрали Клару-Марію.

Вона притулилася до гранітної плити.

– Її немає вже дев’ятнадцяту добу, – продовжував він. – Якщо маленькі дівчатка відсутні більше двадцяти чотирьох годин, це не віщує нічого доброго. Отож я подумав, чи не можеш ти мені допомогти.

Вона повернулася, механічно, і пішла попереду уздовж ряду комп’ютерів. Сіла. Африканка підкотила Касперове крісло ближче до неї.

Це було її робоче місце. На столі стояла пляшка італійської мінеральної води. Гіацинт у колбі з пірексу – якщо це чийсь подарунок, то йому б не хотілося знати, чий саме. Три коротких теслярських олівці, застругані ножем. Поруч лежав ніж, яким вони були застругані. Берестяний кошик для стружки. Маленький слоїк зволожуючого крему.

Такий самий стіл, як і будь-який інший. Квадратний метр стільниці. А проте він створював атмосферу, що викликала у відвідувача бажання стати тут табором. Тут був її аромат, він вдихав його.

– Ми створили цілу мережу, – сказала вона. – У нас встановлено зв’язок із сейсмологічним відділом в Упсалі, з Інститутом фізики ґрунту в Берґені. З усім NORSAR’ом. Британською геологічною розвідкою в Единбурзі. Європейсько-Середземноморським сейсмографічним центром у Ніцці й Мадриді. У нас є сейсмостанція на Західному валу. Ще одна у вапняній шахті в Менстеді. Просто під нами – сімсотметрова свердловина для вимірювань, просвердлена й оснащена після перших поштовхів. У ній тисяча сімсот датчиків. Тут у нас сейсмологічної апаратури більше, ніж у Сан-Франциско. Реєстратори «Рефтек». Сейсмографи Мейснера. Військові підривають для нас п’ятсот кілограмів динаміту щотижня, вібрації вловлюються вісьмома сотнями геофонів. Ми можемо стежити за поширенням вибухової хвилі під землею. Ми вимірюємо напругу полів. Плавні зміни напруги в земних шарах. Локальні зміни магнітного поля. Зміни рівня ґрунтових вод і деформацію на кожному квадратному метрі від Драгера до Фарума. Чотири біологи за нашим завданням ведуть спостереження за змінами в поведінці дрібних гризунів у лісах навколо Копенгагена. Відповідно до китайської теорії. Про те, що тварини реагують на поштовхи ще до того, як вони почнуться. У Потсдамі працює особлива група з GeoForschungsZentrum[80]80
  Геологічний науково-дослідний центр (нім.).


[Закрыть]. У моєму розпорядженні сотня геофізиків, інженерів та техніків. Вони обробляють результати шести мільйонів вимірювань за добу. Двічі на тиждень один з наших геодезистів – улюбленець публіки – з’являється на екрані телевізора, на всіх каналах, і розповідає про те, як посуваються дослідження загадкового явища. Про те, чи можливі нові поштовхи. Про те, чи не доведеться евакуювати більшу частину Копенгагена і Зеландії.

Хтось, схоже, зазіхнув на його рукавичку. Каспер почув, як піднімається ліфт.

– Ми сформулювали цілу низку можливих пояснень. Завтра ввечері я виступлю по телевізору з підсумковою заявою. Я скажу таке: як і Ісландія, Данія рухається до південного сходу у відносній геологічній системі. Але не може просунутися далі: Африка рухається на північ і тисне на Євразію. Альпійська складка зсувається на північ. Це призвело до вибухового зміщення у кристалічній корі. На глибині від трьох до чотирьох кілометрів під містом. Навколо місця зміщення лежить шар важких скельних порід, щось подібне до Сількеборзької аномалії. Це перешкодило поширенню вибухової хвилі. Тому поштовхи й не було зареєстровано в інших місцях. Єдине спостережуване явище – це поверхневе осідання. Є підстави вважати, що більше поштовхів не буде. Землетрус важко прогнозувати. Надійних методів немає. Ми не можемо виміряти накопичення напруження на великих глибинах. Ми не знаємо, скільки може витримати земна поверхня. І все-таки наші оцінки оптимістичні. Ми стежимо за ситуацією. Досі немає ніяких підстав припускати, що потрібна буде евакуація. Ми вважаємо, що серйозних поштовхів більше не буде. Це я скажу завтра увечері.

– Це мусить усіх заспокоїти, – відгукнувся Каспер.

Вона нахилилася до нього. За інших обставин він би насолоджувався кожним сантиметром її руху. Але не зараз.

– Так, – відповіла вона тихо. – Заради цього я все це й говоритиму. Є тільки одна проблема. Усе це брехня.

На якийсь час периферійний Касперів слух підвів його, під час цієї короткої неуважності до них дістався молодик з платформи.

– Він має бути депортований, – повідомив молодик Стіне. – Він уже повинен був покинути країну.

Каспер упізнав його: це був один з Меркових пажів.

– Підполковник Брайнінґ, – відрекомендувала його Стіне. – Разом з іншими відповідає за нашу безпеку.

Офіцер став перед Каспером.

– Його розшукують, – сказав він. – Він небезпечний.

Вони не дивилися на Каспера. Це було необачно. Не можна відводити погляд від великих клоунів. При ньому як і раніше була обідня тарілка. З полиці під однією з повішаних на стіну дощок він узяв дерев’яну указку й почав обертати тарілку в повітрі, потім зловив її, утримуючи на пальці, пересадив на указку, поставив указку на стіл і висунув уперед інвалідне крісло. Стіне, підполковник і африканка, як загіпнотизовані, вп’ялися очима в карусельний гіроскоп.

Він виїхав наперед і зупинився перед Стіне.

– Ми заарештуємо його, – сказав офіцер.

За спиною Стіне і підполковника вибухнула «весела кухня» – тарілка виявилася не фаянсовою, вона була із справжнього фарфору, це було чути в ту мить, коли вона розсипалася хмарою уламків.

Тієї миті, коли підполковник і Стіне різко повернулися, він відчинив верхню шухляду її письмового столу. Вона ніколи нічого не зачиняла ні тоді, ні зараз – вона сліпо довіряла світові. На жаль, така довіра не завжди виправдана.

Зверху лежало кілька грошових купюр, під купюрами – маленький стосик носових хусточок, напахчених лавандою.

Під лавандовими хусточками лежала стара знайома. З чорно-білої фотографії у пластмасовій рамці сімнадцять на сімнадцять на нього дивилася Клара-Марія. Він сунув фотографію до себе в бинти і зачинив шухляду.

Вони обернулися й подивилися на нього. Стіне й офіцер подивились на нього. Африканка подивилась на нього. Ніхто не сподівається, що людина, сидячи в інвалідному кріслі, обмотана, як ковбаса «чоризо», може щось зробити. У ситуації мало місце якесь не цілком сумісне з реальністю роздвоєння. І ось за таких умов доводиться працювати клоунові.

– Добре б залишитися удвох, – сказав він Стіне.

Офіцер похитав головою.

– Є деякі питання, – пояснив Каспер, – які чоловік із жінкою можуть вирішувати тільки наодинці.

За спиною Стіне було щось, що нагадувало двері шлюзу. Вона штовхнула їх, зайшла всередину. Африканка підняла Каспера разом з кріслом і перенесла через поріг, який був заввишки сантиметрів тридцять. Вона увійшла за ними всередину. Зачинила масивні двері так, ніби ті були з картону.

– Брайнінґ працює в розвідуправлінні Міністерства оборони, – сказала Стіне.

– Ось чому я так добре до нього ставлюся, – відповів Каспер. – Нам слід допомагати талантам з підростаючого покоління не так болісно, як довелося нам, переживати дитинство й період дорослішання.

Приміщення, в якому вони опинилися, було схоже на величезну комору: з величезною раковиною, пилососами з водяними фільтрами, полицями з мийними засобами та вузькими металевими столами, пригвинченими до стін. Стіни комори були зі світлого граніту, як у розкішній ванні.

– Це вхід у підвали, – пояснила Стіне, – під Національним банком.

Він дістав пластикову рамку, з рамки – фотографію і поклав її на стіл.

– Не було ніяких поштовхів, – сказала вона. – Взагалі не було.

Любов якось пов’язана з пізнаванням. Незнайоме може зачарувати нас, привернути нас, але любов – це зростання, повільне зростання у середовищі довіри. З тієї миті, коли він уперше побачив Стіне на березі, він чув щось знайоме, він відчував довіру – і зараз відчував. І було щось іще, зараз, як і тоді, чуже, недоступне, немов недосліджений континент. З часом цього не стало менше.

– Ми ж самі їх відчували, – заперечив він. – У ресторані.

– Ми відчували вібрацію поверхні землі. Локальну.

– Великі поштовхи. Вісім за Ріхтером. Я читав у газеті.

– Шкала Ріхтера відображає загальне виділення енергії. Суму поправки на відстань до вогнища і логарифма амплітуди коливань, виміряної сейсмографом і поділеної на період коливань. Але не було ніякої амплітуди. Ніяких коливань земної кори. Ці явища не були землетрусом.

– Осідання?

– Осідання нерівномірне. Воно починається в одній точці й поширюється експоненціально. А тут спостерігалися абсолютно рівномірні переміщення.

Вона взяла його за вилогу піджака.

– Так звана зона розлому. Вона являє собою прямокутник. Розміром сімсот метрів на півтора кілометра – плюс западина через усю Нову гавань. Пряма. Горизонтальна.

Обличчя її було прямо перед його обличчям. Вона звучала так, як він раніше ніколи не чув. Суміш здивування і відчаю.

– Землетрус – це раптове зміщення земної кори плюс наслідки зміщення. Первинні хвилі і потім кільцеві вторинні хвилі, що завдають шкоди. У цьому випадку не було ніякого вибухового зміщення. Щойно все було нормально. І наступної миті прямокутник сімсот метрів на півтора кілометра опускається на три метри. І вкривається водою. І так і залишається.

– Порожнини у вапняку?

– Осідання в печерах теж нерівномірні. Вони відбуваються не за схилом. У результаті не виходить западин з рівними сторонами.

У двері почали голосно стукати. Він поклав перед нею на стіл поштову квитанцію, поверх фотографії. Квитанцію, адресовану їй. І підписану напрочуд упевненим почерком десятилітньої дівчинки. Він не був певен, що вона її помітила.

– І все-таки ми, очевидно, могли б знайти цьому пояснення, – продовжувала вона. – Так буває в природничих науках. Ми передбачаємо події заднім числом. Я впевнена, що нам це вдалося б. Якби тільки не кількість жертв.

– Ніхто не постраждав.

– Так. Ніхто не постраждав. Що ти про це думаєш?

– Великий успіх. Відчувається рука Божа.

Вона зупинилася.

– Це щось новеньке, – зауважила вона. – У твоєму лексиконі. Щодо руки Божої.

– Я росту. Стрімко розвиваюся.

Він чув зосередженість у сусідньому приміщенні. Хтось вочевидь замишляв щось лихе щодо дверей. Він подумав про Синю Пані. Він відчував, що один з рефренів його життя от-от повториться: якраз у той момент, коли він починає входити в глибинний контакт з жіночим, колективне несвідоме за дверима одразу починає готувати шліфмашину й велику дискову пилу з діамантовим ріжучим пругом.

– Надто великий успіх, – продовжувала вона. – Дуже вже пощастило. Ми запитували прогноз наслідків. Від поліції, Цивільної оборони, від Комісії з розслідування аварій при Раді безпеки дорожнього руху. Попросили їх розрахувати можливу шкоду. На основі матеріалів Каліфорнійського університету, вони займалися землетрусами у великих містах. Вони підрахували: не менше десяти тисяч загиблих. У три рази більше поранених. Пошкодження електромереж на мільярд. Каналізації – на мільярд. На десять мільярдів збитку – в основному пожежі й осування. Перше осідання спричинило ударну хвилю з хвилевим фронтом три метри. Вона змела все з хідників і з проїжджої частини уздовж каналів. Забрала з собою вісімсот шістдесят автомобілів. Шістдесят метрів проїжджої частини моста Кніппельсбро. Пройшла повз вісімсот будинків. У яких було понад тридцять тисяч людей. І ніхто не постраждав. Жодне немовля не потонуло. Жодна машина нікого не зачепила. Жодній старенькій не віддавили мозолі.

Через двері передалась якась вібрація. Великі сили, прагнучі завадити тому, щоб принц отримав принцесу, почали різати.

Стіне взяла зі столу пластикову рамку, за фотографією лежав дитячий малюнок.

– Я отримала його за два дні до перших поштовхів. У листі. Рекомендованому.

Малюнок був розфарбований, ретельно. Каспер побачив замок. З двома вежами. Рибок у фортечному рові. Будинки й автівки. Лицарський замок. Підйомний міст.

– Це новий будинок Міністерства закордонних справ, – пояснила вона.

Тут він побачив усе. Сходинки. Міст. Це був не підйомний міст, що вів у замок. Це був міст Кніппельсбро. Замок не був замком. Це був «Пустельний форт»[81]81
  Так мешканці Копенгагена називають один з будинків на острові Амаґер.


[Закрыть]. Місто не було містом, це була частина міста – Бремерхольм. Вона користувалася чимось як зразком, напевно картою Копенгагена. У правому кутку вона поставила підпис: Клара-Марія. 10 років. І дату. Двадцять четверте вересня. Це було незвичайно. Він бачив тисячі дитячих малюнків. На них міг бути вказаний рік. Але ніколи не було дати.

І точність. Тут була та сама точність, що й при відтворенні клініки Лоне Борфельдт.

– Це карта, – сказала Стіне. – Вона точна. Якщо уважно подивитись. Ось Національний банк. Адміністративний будинок «Світзер» в Нюхауні. Готель «Адмірал». Щогловий кран. Сухі доки.

Вона схилилася до нього.

– Це карта першого осідання, – пояснила вона. – Точна в усіх деталях. І послана вона за сорок вісім годин до того, як це сталося.

Почувся якийсь новий звук – шипіння газу в балонах. Шліфувальна машина тепер склала компанію ацетиленовому пальнику.

– Треба забиратися звідси, – сказала африканка.

Стіне відчинила двері, що вели до наступного приміщення, порожнього, в якому виявилися ще одні двері. Вона відчинила їх – здавалося, що сходи перед ними падають в бездонну пітьму.

Каспер спробував напружитися, прислухатися, але слух його не працював. Він почував себе дитиною – сповитим немовлям. Він звернувся з молитвою до Діви Марії, він поринув у молитву і довірив вирішення практичних питань матері.

Африканка зняла слухавку з телефону, що стояв на столі, і набрала номер. Каспер почув у слухавці голос Франца Фібера.

– А потім заберіть нас на поверхні, – сказала вона.

– Фотографія, – сказав Каспер, – У твоїй шухляді. Цьому немає ніякого природничо-наукового пояснення.

Вона ніколи не переносила того, що у неї вимагають пояснень. Вимагають договорів. Вона ненавиділа все, що, здавалося, загрожує її волі.

– Вона прийшла до мене.

– Куди? – спитав він. – Я – твій двійник, твій вічний партнер – не міг знайти тебе. Як це вдалося десятилітній дівчинці?

Африканка поклала слухавку. Стіне вибралася на сходи.

– Звідси через каналізаційний колектор, – пояснила вона, – і кабелепровід між Хаунеґаде і Хольменом можна потрапити в метро.

Вони знесли його сходами вниз, провезли уздовж підземного каналу, спустили по трапу. Він обіймав жінок. Чудово усвідомлюючи, що те, що відбувається, – черговий вияв екзистенціальної одноманітності. Але від жіночого йде безперервний потік цілющої життєвої енергії. Саме у його нинішньому стані, в період одужання, ця цілюща дія була особливо цінна. Бах учинив би так само.

Вони вийшли в тунель метро. Він був освітлений аварійними лампами, рейки були вкриті водою. Стіне схилилася над його кріслом.

– Ми бачимося востаннє, – сказала вона.

Кінчиками пальців вона провела по його ранах і швах. По спухлих частинах обличчя. Доторк був такий обережний, що не відчувалося ніякого болю. Ще тоді, до її зникнення, коли вона торкалась його, він відчував, що великі вистави – це не вистави на сцені чи на манежі. Великі вистави – це коли кінчики пальців прибирають найтоншу завісу між людьми, відкриваючи всесвіт у всій його гармонії.

– Нічого дивного, – прошепотів він, – великому переломному моменту в любові часто передують хвороби або каліцтва.

– Нічого дивного, – прошепотіла вона у відповідь, – якщо не можеш навчитися, повинен відчути.

7

Для більшості з нас ставлення до коханої людини пов’язане з якимсь музичним твором. Малер використав одне адажіо, коли освідчувався Альмі, для Катерини і Сергія Гордєєвих це була «Місячна соната», для Каспера це була «Чакона». Він чув її зараз – у звуках води, що ка пала зі стін, у відлунні тунелю, у диханні африканки. Вона перевірила його пульс – на ходу, не зупиняючись, нічого не кажучи, але він чув її тривогу, то приходячи до пам’яті, то провалюючись назад у пітьму.

Вони проминули неосвітлену частину тунелю, вона закотила його вгору по полозах, трохи підняла крісло, відчинила двері. Вони вийшли у світанок – і опинилися біля самої станції Неррепорт. Навколо було багато людей. І їх ставало дедалі більше. Він завжди намагався уникати натовпу – у натовпі дуже багато звуків, почасти через це він залишився в цирку. На манежі. З музикою. Під час вистави ти синхронізуєш усі інші звуки зі своєю власного системою. Уперше, коли він переміг на цирковому фестивалі в Монте-Карло – це був «Срібний клоун», – він після вручення нагород поволі поплівся від «Ґранд Палас» повз величезне казино – до порту. Дев’ять з десяти перехожих упізнавали його. Він тоді подумав, що, може, це інший спосіб вирішити проблему. Головне, щоб ти був досить знаменитий, щоб ти був королем, щоб твій сигнал був досить сильний, – тоді ти можеш заглушити інших.