Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 24 страниц)

Черга пострілів, що лунали без пауз один за одним, була схожа на кашель. Кулі підкинули жінку з підлоги і шпурнули до стіни. На коротку мить здалося, що тіло повисло в повітрі, потім вона впала обличчям униз.

Ернст перевів автомат на Каспера. На мить його збило з пантелику жіноче вбрання. Каспер напружився, чекаючи пострілу. Він устиг помітити особливу солодкість від усвідомлення того, що молитва так і не припинялася. Він помре, звернувшись до великої любові. Наслідуючи кращі зразки. Ісус. Ґанді. Принцеса Пемасал.

Максиміліан відкинув костур і кинувся вперед, затуляючи собою Каспера. Чергу повело вгору, кулі вдарили його спершу в стегно, потім вище – у грудну клітку. Здавалося, він летить у повітрі, відкинутий назад до Каспера. Вилітаючи ззаду, кулі відкривали його спину немов застібка-блискавка, кров і тканини забризкали Каспера з ніг до голови. Наступної миті батько впав на нього, і разом вони повалилися на підлогу.

Ернст роззирнувся на всі боки. Щоб переконатися в тому, що ніщо не перешкодить йому завершити задумане. Каспер відчув щось подібне до захвату. Кожен майстер імпровізації завжди впізнає іншого майстра. По вмінню посеред такого везіння пам’ятати про цілісність.

Автомат був направлений на Каспера.

Тут йому стало ясно, що африканка жива.

Коли він побачив, що черга попала в неї і вона впала, він вирішив, що все кінчено, і його слух виключив її із звукової картини. Саме така форма розсудливості обмежує нас, людей, заважаючи нам сприймати справжні чудеса.

Якось у Марокко, на краю Сахари, мандруючи з марокканським цирком, він побачив, як спаровуються два циркових леви. Це відбувалося між манежем і кліткою, всі пішли, включаючи приборкувача, всі двері були зачинені й замкнуті. Каспер сидів разом з техніком у цирковому джипі. Технік, у поспіху впустивши свою кепку, відчинив дверці машини й нахилився, щоб підняти її. Від левів до машини було сімдесят п’ять метрів. За той час, який йому знадобився, щоб нахилитися на сімдесят п’ять сантиметрів, лев досяг джипа. Тієї миті, коли Каспер ривком затягнув техніка до машини і зачинив дверці, левові кігті заскрипіли по водяних каністрах, закріплених над підніжкою.

Касперові не хотілося б знову почути той звук.

Але довелося. Зараз. І звук цей виходив від жінки.

Африканка кинулася з лежачого положення. І наздогнала Ернста одним стрибком.

Вона вдарила його по голові витягнутою рукою, немов шатуном. Потім схопила за горло і вдарила головою об рояль. Почутий звук був схожий на звучання китайського храмового гонга. Ернстове тіло обм’якло, він сповз на підлогу, підвернувши під себе ноги.

Плаття африканки, здавалося, розірвалося на дві частини, що теліпалися з двох боків. Це були ремені, на яких вона несла Максиміліана, розрізані, немов покрівельними ножицями. Шкіра й металеві вставки, очевидно, відіграли роль бронежилета.

Руки її стислися.

– Не треба вбивати, – сказав Каспер. – Не треба відповідати злом. Це не даватиме тобі спокою все життя. Екерхарт десь писав, що…

Африканка глянула на нього. Він її переконав. Може, не своєю мудрістю. Але чинником раптовості. Вона встигла лише відкрити рота.

Бо той, що лежав біля її ніг, підвівся на коліна й ударив її стволом автомата. Каспер почув, як тріснула стегнова кістка.

Її очі почервоніли. Неначе до білка навколо райдужної оболонки очей прилила кров. Вона нахилилася. Обхопила Ернста. Ривком підняла його.

І здавила. Вона тримала вертикально людину вагою дев’яносто кілограмів плюс своя власна вага. Із зламаною стегновою кісткою. Каспер відчув, що він услухається в майбутнє. Що він уже передчуває розвиток подій, після того як Африка найближчим часом втратить терпець і стане на ноги.

Очі чоловікові почали вилазити з орбіт. Каспер почув, як хруснуло зап’ястя. Ернстові пальці були затиснуті в спусковому гачку.

Автомат вистрелив. Рій куль намалював половинку серця на дзеркальному склі вікна. Скло тріснуло і посипалося в кімнату.

Воно розбилося на шматки завбільшки із стільницю обіднього столу. Тієї миті Каспер почув вітер.

Він посилився. Каспера збило з пантелику сонячне світло. І те, що він не мав звички перебувати так високо. Це не був звичайний вітер. Це був реактивний потік – квітневий ураган.

Дрізки розбитої вщент скляної стіни ринули всередину, пронеслись через залу, перетворюючись на порошок за Касперовою спиною. Услід за склом вітер узявся за меблі, дітей, Каїна, африканку, відкидаючи їх усіх до дальньої стіни.

Каспер побачив, як піднявся, стаючи диба, рояль. Він пролетів через усе приміщення й розбився на тріски, вдарившись об стіну.

На коротку мить виник стан невизначеності. Каспер схопив дітей. Він підтягнув їх до Максиміліана і вчепився ногами за колону.

Наступної хвилини почався зворотний рух повітря – вітер відступав назад, немов хвиля штормового прибою, вдарившись об берег.

Він потягнув за собою все – неначе в реактивному літаку випали вхідні двері. Каспер роззирнувся, шукаючи Стіне. Вона сиділа, тримаючись за колону. Він побачив, як Каїн пробирається до дверей.

Африканка відпустила Ернста. Каспер бачив, як той намагається дотягнутися до зброї. Бачив, як він розуміє, що руки більше не слухаються його. Потім розрідження підхопило його й потягло, спочатку повільно. Він став навколішки, щоб опиратися тязі, —¦ нічого не вийшло. Ухопився за колону, але руки були занадто слабкі. Наступної миті його винесло геть – у простір над морем.

У Каспера над головою повільно розкручувався гвинт гелікоптера. Він почув звук відкриваних пружинних замків швартувальних тросів. І за мить вітер зірвав машину з даху будинку.

Він не дивився вгору. Він дивився в батькове обличчя. Вони лежали поруч. Максиміліан усміхався.

Йому вдалося підвести руку. Він погладив Каспера по щоці.

– Я знаю, що ти хочеш сказати. Що це було чудово. Зворушливо. Що я пожертвував собою заради тебе. Щоб спокутувати хоч щось із того, у що ми з матір’ю тебе втягнули. І це так і є. Це, чорт забирай, так і є.

Він намагався дихати. Каспер побачив кров двох кольорів на батькових устах. Темно-червону, що струмувала з розірваних вен. І яскраво-червону артеріальну кров. Остання видавала звуки, схожі на тихе кипіння, – звуки мікроскопічних бульбашок кисню, що піднімаються на поверхню рідини.

– Я сильна людина, – прошепотів Максиміліан. – Мені нічого не варто тебе підтримати. Хоч би раз. Наостанок.

Незважаючи на те що голос був уже лише слабо шиплячим потоком повітря, у ньому чулася повнота життя. Знайома Касперові з того часу, коли батькові було, мабуть, років сорок. Максиміліанове тіло було немов ниточка у всесвіті. Але свідомість його не ослабіла.

– Чорт забирай, найбільше мені подобалися сцени смерті. Пам’ятаєш Базотто? Коли вони виходили на сцену й щоразу вмирали. Ми тоді мало не впісялися зо сміху. Але тут уже ні. Все востаннє.

– Ти впевнений, дідусю?

Це заговорила дівчинка. Помираючий пильно дивився на неї.

– Чи не запізно, – прошепотів він, – знайомити мене з онуками?

– На жаль, раніше ніяк не виходило, – відповів Каспер.

– Не треба розмовляти, – сказала дівчинка. – Ти повинен думати про те, що вмираєш.

– Це ще якого дідька? – обурився Максиміліан.

Вона нахилилася над ним. Поклала одну руку йому на груди. Другу – на потилицю.

– Бастіяне, – покликала вона.

Темношкірий хлопчик став навколішки біля Максиміліанової голови. Навколо дітей виникла зосередженість, якої Каспер ніколи раніше у дітей не чув. Та, мабуть, і в дорослих.

Каспер обережно пригорнув до себе батькове тіло. Він відчув, як щось ворушиться під його долонею – немов якесь звірятко. Він збагнув, що то серце. Кулі відкрили грудну клітку ззаду – серце, що все ще билося, було оголене.

– Насправді, – сказала дівчинка, – не треба нічого боятися.

Каспер почув тишу. Вона поширилася навсібіч з якоїсь точки між двома дітьми й розчинила всі звуки. Зник вітер. Скляна кімната. Тіла. Теперішній час. Данія. Останнє, що Каспер побачив, було батькове обличчя. Наступної миті свідомість покинула Каспера й помчала назад у тунель. І все зникло.

VIII

1

Його відвезли на авіабазу Верлесе, до тієї її частини, яка ще лишилась у віданні військово-повітряних сил. Там, поблизу від блокованого району, зритого просвердленими відвідними каналами й оточеного застережливими табличками з написом «Забруднення», стояли кілька приземкуватих бараків, що напівпотонули в піску.

Коли вони проїздили через Йонструп, пішов дощ. І лив, не припиняючись, усі три дні, поки його допитували.

Йому давали спати по три години на добу, про те, що це було саме три години, він тільки здогадувався – годинника у нього не було. Йому не давали їсти, але приносили каву і сік. Він пив тільки воду, про всяк випадок, – раптом вони підмішають що-небудь у сік або каву.

Він слухав музику дощу, що тарабанив по даху, – чи міг дощ виконувати кантати Баха? Через дві доби він розрізнив шість струнних квартетів Гайдна, дуже виразно, – тих самих, які Гайдн написав після десятилітньої перерви. Потім – шість квартетів Моцарта, які стали відповіддю на квартети Гайдна. До цього часу Каспер уже почав марити наяву. Він несподівано зрозумів, що музика і дощ звучать, аби допомогти йому вижити. Щоб зв’язати фрагменти дійсності, яка помалу починала розпадатися.

Допитували його три різні зміни, у кожній з яких було по дві людини – чоловік і жінка: схоже, вони проаналізували його відносини з жінками. Жінки ставилися до нього тепло і по-материнськи – будь-яка допитна команда грає на суперечності між добрими і злими батьками; у нього виникало бажання виплакатися на грудях у жінок, двічі він так і зробив, але питання не припинялись.

– Чому викрали дітей?

– Гадки не маю, – відповідав він. – Можливо, вони хотіли отримати викуп, може, були сексуальні мотиви.

– Ви щось говорили про ясновидіння.

– Це, мабуть, якесь непорозуміння, – говорив він. – Ясновидіння – це марновірство, я не марновірний, мої слова записані у вас на папері чи на плівці?

– Чому ви повернулися в Данію?

– Я повернувся, щоб померти у своєму гнізді. Мені сповнилося сорок два. Знаєте, це як у слонів. Для мене Данія – цвинтар слонів.

– Чому ви розірвали всі контракти?

– У мене немає більше колишніх сил.

– Де ви раніше зустрічалися з дітьми?

– Ніколи їх раніше не бачив.

– Дівчинка говорить, що знайома з вами.

– Вона помиляється. Ось що означає – бути улюбленим, обожнюваним і мелькати на сторінках газет. Діти й дорослі вважають, що знають тебе. Вас я теж у цьому підозрював. Думав, ви хочете бути ближче до слави.

– Вперше ви були у монастирі у квітні минулого року.

– Вперше я був там місяць тому. Мене привезли прямо з аеропорту.

– Чому вони вас забрали?

– Запитайте їх. Вони сестри милосердя. Хіба це не їхня робота – зцілювати заблудлі душі?

Через дві доби почалися погрози.

– Жінка, – говорили вони. – І дитина. Ми маємо право затримати їх на невизначений термін. В умовах надзвичайного стану звичайне законодавство не діє.

– Який це має стосунок до мене?

– Завтра вас відправлять до Іспанії.

Він внутрішньо розсміявся. Тихий, лише йому одному зрозумілий сміх. Він уже не почував страху. У людини не можна забрати більше, ніж у неї є. Після цього вона вільна.

– Каїн, – питала жінка, сидячи перед ним. – Що вам говорить це ім’я?

– Хіба це не з Біблії?

– Коли ви зустрілися з ним уперше?

– Посадіть мене до себе на коліна, – запропонував Каспер. – Щоб я міг зібратися з думками. Тоді я, може, щось і згадаю.

Його посадили на стілець з похилим сидінням. Він весь час сповзав униз. Йому розповідали про такі стільці: когось із марокканських артистів допитували в Іноземному легіоні в Аяччо, на Корсиці. Говорили, що стілець цей гірше за побої. Каспер витримав кілька годин. До середини «Дисонансного квартету»[100]100
  В. А. Моцарт.


[Закрыть].

– Дайте мені інший стілець, – заявив він. – Не обов’язково «Еймс». Але він має бути зручніший, ніж цей. Або ж я за себе не відповідаю.

Вони ніяк не відреагували. Вони не вірили, що в його акумуляторах ще лишилась енергія. Тоді він підвівся і підкинув стілець ногою. Стілець упав на голову людині, що сиділа перед ним.

Миттю кімната заповнилася людьми, на нього наділи наручники – чорні пластикові браслети. Але інший стілець йому принесли.

– У дітей є якісь особливі здібності? – запитали його.

– Вони справляють враження талановитих дітей, – сказав він. – Вони напевно можуть сидіти на горшку й бити в барабан одночасно. А чи не запитати їх самих?

У кімнаті висіло довгасте дзеркало, що переливалося, немов облите олією, – скло прозоре тільки з одного боку, щоб непомітно для підозрюваних проводити пізнання. У цьому випадку це було безглуздо – він чув найменший рух за склом. Шкода тільки, що скло зрізало частину високих частот – як вологе повітря.

Частіше за інших було чутно Мерка. Іноді баронесу із Странваєн. Чоловіків і жінок, що звучали досить авторитетно. Двічі він чув голос, схожий на голос міністра закордонних справ, – колись йому запам’ятався звуковий малюнок з однієї ложі на гала-виставі. А можливо, йому все це тільки ввижалося. Єдине, в чому він був упевнений, був дощ.

Ще через дві доби він зрозумів, що правда їх не цікавить, їм потрібна була якась брехня. З якою вони самі і громадськість могли б змиритися.

– Дітей зґвалтували? Їх тому й викрали?

Він підвів голову й подивився їм в очі.

– Хотіли, – відгукнувся він. – Але не встигли. Можливо, їх також цікавили гроші. Фонд пожертвувань монастиря не з бідних. На початку минулого століття до нього надійшли великі кошти. Знаєте, пожертвування російських іммігрантів з вищого світу. Які приїхали в Данію, рятуючись від революції.

Він відчув, що попав у точку. З цієї миті він міг ними маніпулювати.

– Що було потрібно тій жінці, інженерові, у вежі «Конона»?

– Колишня подруга. Мені довелося вдатися до її допомоги.

– А вам що там потрібно було?

Він влаштувався на лезі ножа зручніше. Необхідно було забезпечити собі допомогу Мерка. І заспокоїти парочку слідчих, що сиділи перед ним.

– Зі мною зв’язалися з поліцейського департаменту Міністерства внутрішніх справ. Позаяк я займався з дівчинкою. Рутинні питання. Я запропонував їм свою допомогу. Сподівався, що це відіграватиме позитивну роль у розгляді моєї справи.

Їхні обличчя нічого не виражали. Але їхня полегкість була пронизливою.

Якоїсь миті він, очевидно, таки знепритомнів. Він не помітив, як усе змінилося, але приміщення стало іншим, стіни тепер були жовтими, рухомими, текучими.

Він лежав на тонкому матраці. Він чув тих, хто розпитує його, він розумів питання, але не бачив тих, хто їх ставить.

Йому було ясно, що він переживає щось подібне до психозу – всередині себе. На тлі хвилястих стін виникали людські тіла із звіриними головами, він чудово розумів, що покажи таке комусь іншому – людина відразу б спала з розуму.

Він відзначив, що тільки молитва повертає йому якусь подобу душевної рівноваги. Вона звучала незмінно – глибоке, музичне, беззастережне прийняття відсутності структури навколо нього. Молитва – це пліт, що переправляє нас цілими і неушкодженими через розлучення, запої, галюциногени, допити з тортурами, кажуть, навіть через смерть.

Молитва і любов. Він подумав про Стіне.

Її ніде не було вже кілька років, він перепробував усе: погрози на адресу геодезичного управління і шантаж, він звертався до відділу Інтерполу, що займався зниклими людьми, до приватних детективів, юристів, що мали міжнародні контакти, він публікував оголошення у великих європейських газетах – безрезультатно.

Якось удень він поїхав у Хольте, до її батьків. Була зима, її батько порпався в саду, обрізаючи фруктові дерева окулірувальним ножем. Якийсь час Каспер стояв, спостерігаючи за ним. Вбираючи його звучання. У чомусь воно нагадувало звучання Стіне.

– Не треба надто сентиментально ставитися до кохання, – сказав Каспер. – Більша частина того, що люди називають коханням, цілком могла б відбутися і з іншою людиною. Я чудово розумію, що в коханні є досить багато практичних міркувань, – це нормально. Але що більше люди підходять одне одному, що далі вони готові піти, то менше можливості вибору. Я не можу це пояснити, але це як з моєю професією, я навряд чи міг стати кимось іншим, було лише кілька інших варіантів, а може, і не було взагалі ніяких. Так само було у нас із Стіне, це наче вистава, її перервали – на самому початку, адже на неї вже продано двадцять чотири тисячі квитків, на мені лежить відповідальність перед глядачами. А глядачі – це всі ті частини мене і її, які хочуть бути разом, це не тільки наші внутрішні принц і принцеса, це також внутрішні каліки, ліліпути, вперті й неслухняні діти. Вони затамували віддих і чекають, бо знають, що ця вистава не може лишитися недограною. Це вирішено нагорі. Десь за межами звичайної дріб’язковості підписано контракт, я відчуваю, що його треба виконати.

Чоловік випростався. В очах у нього стояли сльози.

– Я нічим не можу вам зарадити, – сказав він.

Каспер поїхав до свого батька. Максиміліан перебрався назад у їхній будинок у Скодсборзі. Взагалі-то не слід поспішати з поверненням у ті місця, де ви багато що втратили. У всіх кутках звучало відлуння Хелене Кроне.

Вони сіли у вітальні, що виходила вікнами на воду, їх оточували правильні меблі, правильні картини, правильний краєвид з вікна. На жаль, матеріальних предметів не досить, щось має вдихнути в них життя, хтось повинен дути в інструмент.

– Ти завжди тримав у таємниці багато речей, – сказав Каспер, – я нічого проти цього не маю, мені теж властива деяка потайливість, але ти мовчав про все, що стосується Стіне, я завжди це чув. Тобі щось відомо про неї, і тепер тобі доведеться все розповісти.

Максиміліан роззирнувся навсібіч і не знайшов того, чого шукав, – шляху до відступу. Ось один з недоліків дорогої, але простої обстановки – оточення не припускає тайників і відмовок.

– Поліція має єдиний реєстр, я подивився, що там є на неї. Вона провела два роки в жіночій в’язниці в Хорсенсі. За вбивство. Мені не вдалося довідатися подробиці.

Він провів Каспера до дверей.

– Я нічого не можу вдіяти, – сказав Каспер, – навіть якби вона вбила і зжерла цілу сім’ю, я б усе одно кохав її.

Максиміліан відчинив двері.

– Я теж, – сказав він.

Батько і син стояли і дивилися на покритий снігом лужок. В їхньому звучанні було багато спільного. Буває, що якась одна нотка самотності передається від одного покоління до іншого.

– А проте треба жити далі, – сказав Каспер. – Я починаю настроювати свою душу на зустріч з більш схожим на медсестру типом. І хай вона навіть буде членом Ради з етичних питань. І займається благодійністю в церковній парафії.

– Якщо знайдеш її, – відгукнувся Максиміліан. – І якщо виявиться, що у неї є мати або старша сестра, повідом, будь ласка, про це своєму батькові.

Баронеса із Странваєн вивела його з психозу. Повернула до дійсності, яка була ненабагато краща, ніж те, звідки він повернувся. Вона зміряла його пульс. Підняла його повіки й посвітила в очі. Це його почасти заспокоїло. Значить, їм важливо зберегти йому життя.

Якоїсь миті, ближче до кінця, хоча він ще не знав, що скоро все скінчиться, дізнавачі вийшли з кімнати. З’явилася Вівіан Грозна. Спочатку він не бачив її, зір його дуже ослаб, та й пам’ять теж. Але він упізнав її ля-бемоль мажор. Глибину тональності. Її співчуття. Він згадав, що Моцарт багато що писав у театрі. Настроюючись на співаків. А потім створював твори, що точно відповідали їхній тональності. Для неї він би написав арію про розбите серце. У ля-бемоль мажорі.

Він не розумів, як їй вдалося сюди потрапити. Але якщо хто й міг до нього проникнути, то це вона.

Він знав, що не може ні про що питати. Їх слухають, немов під час студійного запису. І все-таки він запитав.

– Діти? Стіне?

– Вони в безпеці.

Вона намагалася зберігати незворушний вираз обличчя. Але в її очах він міг розрізнити своє власне відображення. Напевно, він був схожий на привида.

– Каїн і жінка?

– Зникли.

У неї в руках була невеличка магнітола. Вона поставила її на стіл й увімкнула. Том Вейтс співав «Cold Water» з альбому «Mule Variations» – глибока самотність, глибоке співчуття і глибока туга душі, яка не знайшла дороги додому і, мабуть, у цьому житті так ніколи й не знайде, – у сто сорок децибел у бункері часів Другої світової війни. Музика могла нейтралізувати будь-який захований мікрофон.

Вона нахилилася до нього.

– Я бачила державний висновок про результати розтину. Смерть від серцевого нападу. Заперечувати його?

Він похитав головою.

– Яка буде офіційна версія? – спитала вона.

– Компроміс. Дітей викрали. Поєднання сексуальних і економічних мотивів. Викрадачі не встигли здійснити свої плани.

– Дійсність створюється з компромісів, – сказала вона. – Це те, з чим люди можуть миритися. Багато хто з моїх пацієнтів воліє вмирати з увімкнутим телевізором. Але нас із твоїм батьком компроміси вже не цікавили. Ми прямували до невідомої країни.

Вона пішла. Парочка дізнавачів повернулася, вони про щось питали, він відповідав, не розуміючи ані питань, ані своїх власних відповідей. У кімнаті з’явився Мерк. У руках у нього був складаний ножик. Він розрізав ремені, Каспер з вдячністю потер розпухлі руки.

– Каїн і жінка, – сказав він. – Те, що вони змогли втекти. Це частина угоди?

Мерк похитав головою. Каспер чув, що це правда.

– Дамбу Аведере закрито. Почалося відкачування води. Сіті відкриють через сім місяців. Через півтора року місто знову буде схоже само на себе. Залишаться шрами. Але в усьому іншому – наче нічого не сталося.

– Отці-пустельники, – сказав Каспер. – І Гегель. І Карл Маркс. І автори Старого Заповіту. Всі вони виявили, що коли якась людина чи якесь місто отримували застереження. Від божественних сил. І не слухали цього застереження. То історія повторювалася. Спочатку – попередження. Потім – катастрофи.

За незмірною втомою цієї людини Каспер почув гнів. Але ж важливо розбудити людей. І немає нічого страшного в тому, що іноді першою прокидається ненависть.

– Мене ніколи не цікавили релігії, – заявив Мерк. – І в найостаннішу чергу мене можуть зацікавити Карл Маркс і отці-пустельники.

– Ніколи не пізно порозумнішати, – зауважив Каспер. – Навіть у вашому становищі. На три чверті в могилі.

Мерк відсахнувся. Без тренування на манежі, без п’яти тисяч вечорів на очах у двох тисяч чоловік, які не дадуть тобі попуску, важко, спілкуючись із клоуном, залишити за собою останнє слово.

Двері зачинились. Каспер опустив голову на стіл і заснув.

2

Він прокинувся, коли денне світло лилося крізь ґрати на вікнах. Йому вдалося звестися на ноги. З другого поверху він дивився на басейн і на Фелледпаркен. Він був у відділенні А Державної лікарні, це було закрите відділення.

На ньому був лікарняний одяг. Футболка й піжамні штани. На столі лежав його лотерейний білет, авторучка, чотири крони і сімдесят п’ять ере. Черевики вони забрали.

Він ліг і якийсь час лежав зовсім нерухомо. Намагаючись домовитися зі своєю нервовою системою.

З динаміків придорожнього кафе було чути, як якийсь саксофоніст безуспішно намагається виплатити якусь частину нашого спільного боргу Джонові Колтрейну.

З радіоприймача припаркованого автомобіля линув спів Чета Бейкера в запису тих часів, коли він ще був схожий на Діна Мартіна – із зубами в роті й чуприною на голові. Це був такий свінг, який, за уявленнями Каспера, могли б грати лише для небесного воїнства, що обступало престол Господній.

Від невеликого відкритого басейну доносилися дитячі голоси і сміх, сплітаючись у фрагменти другого Бранденбурзького концерту. Бах теж був не чужий свінгу.

Він прислухався до звуків за стіною. Звуків двох чоловіків, яким ще не довелося зайти в глибокий контакт із жіночим, – це були двоє ченців.

Двері відчинилися, до кімнати увійшла Синя Пані, за нею – ченці. Вона підняла руки, вони обшукали її, вийшли і зачинили за собою двері.

Вона підсунула стілець до його ліжка, він сів. Якийсь час вони так і сиділи. Навколо них згущалася тиша.

– Діти в безпеці, – повідомила вона. – Стіне в безпеці, їх допитували, це було не дуже приємно, але тепер все позаду. Тепер вони можуть відпочити.

Він кивнув.

– Цирк Бенневайс оголосив програму на осінь, ти включений до неї, вже надруковані афіші, схоже, що у тебе з’явився добровільний імпресаріо – жінка, вона заявила в телевізійному інтерв’ю, що отримала від Міністерства внутрішніх справ гарантії, що тобі повернуть данське громадянство. Я зв’язалася з патріархатом у Парижі, вони звернулися до іспанського короля з проханням про помилування. Подивимося, що вийде.

Вона підвелася.

– Мені треба вибратися звідси, – сказав Каспер. – Мені потрібно побачити Стіне і Клару-Марію.

– Тебе хочуть змусити пройти всебічне судово-психіатричне обстеження. Розвідувальний відділ поліції теж ще не закінчив працювати з тобою. І відділ N. Вони кажуть, що їм треба ще три місяці. Ти вийдеш до серпня.

Він вчепився в її одяг. Вона м’яко вивільнилася.

– Якоїсь миті, – продовжувала вона, – почуття вчителя й учня досягають певної глибини і стає ясно: у допомозі й у розумінні не може бути відмовлено. Але не слід нікого панькати.

Злість виникла миттєво – немов чортик з коробочки.

– Я маю право чекати від вас більшого, – сказав він. – Подивіться на мене. Мені треба знати, що відбувається. Мені потрібна втіха і благословення.

– Я можу подарувати тобі автобусну картку.

– Вони забрали мої черевики, – сказав він. – Це набагато дієвіше, ніж кайдани й наручники. Без черевиків я не піду далі, ніж до Нерре Аллі.

– Перш ніж увійти сюди, – сказала вона, – я зайшла до вбиральні. Ось тут просто в коридорі. До жіночої вбиральні. Там я випадково залишила те взуття, в якому прийшла. За якимсь божественним збігом обставин це виявилися кросівки. Вони мені завеликі. Сорок другий розмір. У них я почувалася, неначе на мені клоунські черевики. На щастя, в кишені у мене знайшлись оці ось тапочки.

Вона випростала ногу. На ній були білі гімнастичні тапочки.

– І це не я тобі повідомила, що Стіне і Клара-Марія у Притулку. Але щонайбільше ще двадцять чотири години.

Вона зникла.

Він прочинив двері.

– Мені треба до вбиральні, – заявив він.

Ченці повели його під руки коридором.

– Можливо, один з вас буде такий ласкавий і зайде зі мною, – запропонував він, – останні дні добряче пошарпали мені нерви – не хочеться сидіти на горшку наодинці.

Вони відсахнулися – цього він і добивався. Коли він зайшов до вбиральні, вони лишилися стояти за дверима.

Він знав такі вбиральні. У минулі роки йому траплялося кілька разів бувати в закритому відділенні з учнями: діагноз «умовно придатні» і шизофренія, у тесті Thought Disorder Index[101]101
  Показник розладу мислення (англ.).


[Закрыть] – одиниця. Чим він тоді тільки не займався – аби в їхніх батьків були гроші! А іноді – вже тоді – його спонукало співчуття. Приємно було усвідомлювати, що це співчуття тепер знову повернулось до нього – ніжним кармічним погожим вітерцем.

І Франциск Ассизький, і Рамана Махарші[102]102
  Рамана Махарші (Махариші) (1879–1950) – видатний індійський йог і вчитель.


[Закрыть] вважали, що для освіченої людини світ являє собою божевільню, тоді як закриті відділення можуть виявитися спасенно нормальними. Обидва вони називали себе Божими клоунами.

Він увійшов до жіночої вбиральні. Кросівки стояли за унітазом, Це були його власні кросівки. Вона, напевно, знайшла їх у його валізі.

У них було звучання челести[103]103
  Челеста – ударно-клавішний музичний інструмент, схожий на піаніно.


[Закрыть]. Засунувши руку всередину, він намацав гроші. Там лежало п’ять тисяч крон п’ятисотенними купюрами. Нільс Бор на них мав бадьоріший вигляд, ніж минулого разу.

Дзеркала над раковиною являли собою пластини відполірованої нержавіючої сталі. Одна з Касперових учениць втекла з такої вбиральні через дах, її так і не знайшли. Якщо на таке здатні пацієнти, то, вже напевно, і терапевт теж. Він став на бачок, потім на осушувач повітря. Підвісна стеля була із звукопоглинальних пластин «рокфон» – багато психічних розладів викликають підвищену звукову чутливість. Як, наприклад, у його випадку. Він натиснув на пластину і проліз угору, у вентиляційний канал.

З вентиляції він вибрався навпроти порожнього кабінету, що виходив на вулицю Хенріка Харпестренґа, і стрибнув з вікна на зелений лужок навпроти лікарняної пральні. Через відчинене вікно він потягнув із стопки білизни сині робочі штани.

Потім, ведений щасливим осяянням, повернувся до головного входу.

У приймальні він назвав ім’я Лоне Борфельдт, йому назвали поверх, номер відділення і палати – і він злетів угору.

Палата хірургічного відділення була розрахована на кілька осіб. На ліжку біля вікна лежала людина із забинтованою головою, яка, проте, випромінювала звучання і всепроникну хвилю життєвої сили. З-під пов’язок стирчало жмуття чорного волосся – як з одежної щітки.

Поряд з ліжком на стільці сиділа Лоне Борфельдт. Вона була на останній стадії вагітності, коли і тіло, і звучання його, здавалося, от-от вибухнуть.

– Я тут підробляю лікарем, – пояснив Каспер, – і взяв додаткове чергування, щоб дізнатися, як ваше самопочуття, якщо ви, звичайно, не проти.

Він нахилився і припав вухом до живота жінки. По тілу лежачого в ліжку чоловіка пробігла судома.

– Звучання стабільне, – констатував Каспер. – Йому довелося пережити сильне потрясіння. Але він приходить до тями. Діти надзвичайно витривалі. Він стане доношеним хуліганом. Як справи у жениха?

– Він ще не дуже може розмовляти, – відповіла жінка.

– Радійте цьому, – порадив Каспер. – Поки є чому радіти. Ми всі дуже багато говоримо.

– Що з дітьми?

– Вони повернулися. До батьків.

В очах у неї блиснули сльози.

– Каїн зник, – сказав він. – Може, у вас є припущення, де б я міг його знайти? Для того щоб чемно обмінятися думками про те, що сталося.

Вона похитала головою.

– Єдине, що я кілька разів чула, – сказала вона, – то це те, що поблизу має бути сауна.

Каспер відійшов до дверей.

– Ми хотіли б віддячити, – сказала вона.

– Бетховен, – мовив Каспер, – коли публіка занадто голосно ридала, говорив: «Художникові не потрібні сльози. Йому потрібні аплодисменти».

– І хотіли б запросити вас на хрестини, – продовжила жінка.

Пацієнти з інших ліжок уважно стежили за цим обміном репліками.

– Така широковідома людина, як я, – сказав Каспер, – за звичай змушена оберігати своє особисте життя. Але цього разу я готовий зробити виняток. Я обов’язково прийду. Я к добра фея. Як подарунок юному неповнолітньому злочинцю я принесу найтонший слух. І вишукані манери.

– А ми, зі свого боку, – сказала Лоне Борфельдт, роздивляючись робочі штани і Касперову футболку, – могли б допомогти вам трохи краще одягтися.

Він пішов по Блайдамсвай, а коли почув сирену, пірнув у Фелледпаркен. Усередині себе він усе ясніше розрізняв слова молитви: «Хай збудеться воля Всевишньої, навіть якщо це означає, що мене схоплять. Але при цьому ми все одно просимо про те, щоб нам було даровано хоч би годину».