Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 24 страниц)

Нахабне світло в його очах згасло. Питання йшло звідкись із глибини. Коли питання виникає в глибині, треба відповідати.

– Страх, – відповів Каспер. – Той самий страх, що й у кожної людини. Але помножений на півтора мільйона.

– А поза страхом?

– А хто сказав, що там щось є? Можливо, страх – це найостанніше.

Каспер вийшов з машини.

– Ми посилали листівки, – сказав Франц Фібер. – Після вистави. Всі п’ять вечорів. Нам хотілося потиснути тобі руку.

Відчинилися дверцята водія. Франц вивільнився від педалей, надів протези, витягнув милиці й зіп’явся на ноги. Все це одним плавним рухом.

– Я нічого не отримував, – відповів Каспер.

– Я побачив тебе вперше в дев’яносто дев’ятому. У будинку цирку. Почасти через це я й перейшов до вар’єте. Справа була не тільки в грошах. У залі було дві тисячі чоловік. Ти чув кожного з нас.

Каспер відступив назад.

– Ніхто не може почути дві тисячі чоловік.

Франц Фібер зробив крок до нього.

– Через двадцять хвилин вистави наставала ця мить. Вона тривала хвилини зо дві. То була любов. Ти любив кожного з нас.

– Ти геть звихнувся, – зауважив Каспер. – Ніхто не може любити так багато людей.

Він притулився спиною до фанери. Молодик стояв прямо перед ним.

– Я знаю. Саме тому я став гонщиком. Знаєш, що для мене було головним? Повороти. Я починав гальмувати там, де кінчалися сліди гальмування інших. Мені було чути, як двадцять тисяч чоловік сидять, затаївши дух. А потім кричать. Вони знали, що я роблю це для них. Не тільки заради грошей і себе самого. Ось заради цього я і жив. То була любов. Я шукаю. Шукаю любов.

Він посміхнувся. Це була посмішка, яка, на думку Каспера, могла б стати підставою для позбавлення прав водія.

У Франца в руці був ключ від американського замка. Він відімкнув двері в загородженні. Показав ліворуч.

– П’ять хвилин. Бережи її.

Зберігаючи рівновагу і притримуючи милиці, він зняв куртку з емблемами таксі й простягнув її Касперові. Жовті попереджувальні вогні знову з’явилися в його очах.

– Подумай тільки, скільки знаменитих людей мистецтва загинули в автомобільних катастрофах. Ти ступаєш на проїжджу частину. До протилежного хідника всього десять метрів. Але ти можеш так і не дійти до нього.

Каспер обернувся.

– А я думав, ти шукаєш любов.

– Любов Бога, – пояснив молодик, не повертаючись. – Без окремої людини можна обійтися.

Каспер подивився услід спині, що віддалялася. Не надто приємно, коли великого артиста залишають без прощальної репліки.

– Пам’ятай про молитву! – гукнув він услід. – А то раптом одного чудового дня ще щось заклинить.

Він надягнув куртку і переступив поріг.

15

Він бачив сотні фотографій, і все-таки це видовище його вразило. Він різко спинився. Серце закололо. Так гарно і так страшно.

Море поглинуло Копенгаген. Не було більше каналів, не було хідників, доріг. Перед його ногами стелилася рівна поверхня води – від каналу Хольмен до ренесансних фасадів Странґаде.

На цій дзеркальній поверхні плавав будинок Біржі. Крістіансборґ. Церква Хольмен – немов стовбур величезного дуба.

Каспер стояв біля будинку Державного управління опіки та опікування. Перед ним тяглося те, що мовою фахівців, очевидно, називалося зоною зсуву: урвище метрів три завглибшки, що спадало до поверхні води. Схили були рівні. Але з уривками кабелю і шматками газових труб.

Виникла тут акустика була близька його серцю. Тиха поверхня води завжди чудово відбиває звуки. Простір, що був перед ним, був у сто разів повнозвучніший, ніж зала Віденської філармонії. І при цьому жодних автомобілів. Як у Венеції.

Весь район був освітлений прожекторами. Тепер він зрозумів, що це за поштовхи він відчував. То були звуки сотні гідравлічних дренажних насосів.

Їхній низький бас уривався високими ударами, різкими, як постріли. Навпроти Національного банку працювали кілька бригад в оранжевих захисних костюмах, які забивали з плавучої платформи шпунтову стіну пальовим молотом.

Важкий човен із склопластику, з низькими бортами, висадив на берег одну з оранжевих фігур, яка почала швидко здійматися схилом, немов язичок полум’я бензином. Каспер кинувся за нею.

Човняр з недовір’ям подивився на Каспера, коли той пробігав повз нього. Човнярове обличчя було кольору свіжозвареного буряка, посеред обличчя горіли два бірюзових ока. Каспер показав на свою формену куртку, чоловік кивнув.

Фігура випереджала його всього на хвилину, коли він дістався до мети – до вагончиків для робітників, що приліпилися біля схилу впритул до стіни будинку, – схоже, це було частиною того, що лишилося від Королівського театру. Сходи під ним не скрипнули. Двері були відчинені, він увійшов.

Атмосфера була наскрізь просочена вологою. Повітря було жарке, сире і густе, як у парильні. Звук хлюпітливої води поглинав звуки його кроків. Поглинув він і легке клацання дверей, що зачинилися за ним. Божественне має слабість до саун. У Гурджієва в «Ле Прієр» була парна лазня. У Валаамському монастирі – три сауни. При церкві Олександра Невського на Бредґаде – російська лазня. У шаманів – парна.

Крізь пару він побачив щось світле. У кінці коридору хтось зняв комбінезон.

Людина ступила крок назад. Це була жінка.

Не повертаючись, вона взяла рушник і зайшла в душову. Каспер повільно пішов за нею.

У приміщенні було шість душових кабінок. У кожній з них текла гаряча вода. Пара була така густа – аж дерло в горлі. Спочатку він не побачив її. Потім вона виступила на крок з душової кабіни. Вона намилювалася довгою, вигнутою дерев’яною щіткою. Методично. І поступово розчинялася в тонкому шарі піни. Тоді вона ступила крок назад у пару, розчинення було остаточним – вона повністю зникла.

Він не рухався. Кран закрутили. Вентиляційний отвір втягнув у себе всю пару. У приміщенні нікого не було.

Раптом він відчув ніжний доторк. Хтось іззаду обхопив рушником його кісточки. І різко смикнув на себе.

Він устиг виставити вперед руки. А все ж таки вдарився він дуже сильно. Йому заледве вдалося сісти.

– Ви переплутали вхід?

У руці в неї була важка вигнута щітка.

Раптом вона впізнала його. Вона відступила назад, ніби від удару. З її мокрого волосся на обличчя стікала вода, на якусь мить вона стала схожа на потопаючого. Та одразу ж опанувала себе.

– Мені треба поговорити з тобою, – сказав він.

– Це неможливо.

Хтось постукав у двері.

– Це журналісти, – пояснив він. – Це вони мене шукають.

Вона стала ще блідіша, ніж була.

– Твій номер телефону, – благав він. – Адреса?

– Все кінчено. Нічого не можна повернути.

– Я став новою людиною. Відродився. Усе тепер інакше.

Вона вишкірилася. Немов тварина. Він починав утрачати контроль над собою.

– Я кинуся в обійми репортерів, – заявив він. – Я розкажу їм усе. Про мою дику тугу. Про те, як я чинив опір озброєним охоронцям. Про собак-шукачів. Електричні огорожі. І все це – щоб передати тобі коротке, життєво важливе повідомлення. Розкажу про те, як ти вигнала мене. Викликала катів. Наші фотографії помістять на перших сторінках газет.

У її погляді з’явився подив.

– Ти здатний на це, – зауважила вона. – Ти справді здатний на це.

– Півгодини. Всього півгодини.

У кишені комбінезона вона знайшла теслярський олівець. Він простягнув їй лотерейний білет. Руки її трохи трусилися, коли вона писала.

У двері грюкали. Вона загорнулася в рушник, провела його вперед через душову, відчинила інші двері, яких він раніше не побачив. Вони вийшли у вузький коридор, звідки ще одні двері вели туди, де колись була вулиця Торденскьольґаде. Позаду них в одних з дверей повернули ключ. Увесь цей час вона ретельно намагалася випадково не торкнутися його. Тепер вона приклала кінчик олівця до його щоки, немов це був ніж з викидним лезом.

– Півгодини, – прошепотіла вона. – А потім – щоб я ніколи тебе більше не бачила.

16

Існує небезпечна, чорна і вогка двогодинна дірка між останнім і першим ранковими автобусами, якої йому вдалося уникнути, – він устиг на останній нічний автобус. Зробивши чималий гак навколо промислового району, він деякий час постояв біля паркана. Усе живе залишає за собою луну – він нічого не почув. Лишалося дві години до того, як набуде чинності постанова про його депортацію, йому треба було б попоїсти й поспати, але він зробив інакше. Він знайшов спортивний костюм і перевдягнувся.

На манежі він увімкнув Ріхтера й нотну лампу над роялем.

Він почав із вправ на баланс. Він робив їх щоранку протягом тридцяти років, не пропустивши жодного дня. Спочатку жорсткі, рівномірні, вертикальні рухи класичного верстата. Потім довгі, плавні серії legato по колу вздовж краю манежу. А під кінець він надіне свої концертні черевики. Зшиті на замовлення. П’ятдесят четвертого розміру. Великі, але при цьому незадирливо величезні.

Баланс і молитва доповнюють одне одного. В результаті м’язової і духовної напруги має виникнути якась точка безмежного спокою. У цій точці зустрічаєшся із самим собою.

Молитва почалася спонтанно, спочатку синхронно з биттям серця, через деякий час вона потече незалежно від нього. Він відчув вдячність. Він живий. У нього є тіло. Є запис «Добре темперованого клавіру» у виконанні Ріхтера. У нього лишається ще дві години. І найголовніше – у нього є номер телефону. Прочинені двері. Що ведуть до неї.

І десь у нього ще лишається публіка. «Публіка – це половина моєї індивідуальності». Так говорив Грок[25]25
  Карл Адрієн Веттах (1880–1959), сценічний псевдонім Грок, – легендарний швейцарський артист цирку, акробат, клоун і музикант.


[Закрыть]. Він розкрив обійми залу для глядачів. Він усіх їх любив. Навіть зараз, коли там нікого не було.

Але все-таки в залі хтось був. Хтось був тут разом з ним.

У більшості циркових манежів «суха» акустика – через їдке поєднання піску на арені і парусинового верху. Щоразу на початку номера музичному клоуну випадає неминуча важка праця – йому треба оживити манеж. Але ця зала була інакша. Стіни були зроблені з фанерних щитів з порожнечами, вони поглинали низькі тони, і через це виникало безліч горизонтальних відбиттів. У цьому приміщенні він завжди міг орієнтуватися, немов кажан. І зараз теж.

Він вимкнув Ріхтера, відступив назад до колони з електричним щитком, запалив світло. їх було двоє. Чоловік із слуховим апаратом – він сидів так, начебто ніколи й не сходив зі свого місця біля пожежного виходу. Другий – високий і світлий, плив проходом поміж рядами, витягнувши вперед руку.

– Маю за честь для себе. Уперше бачив ваш виступ у дитинстві. Відтоді стежу за вами.

Каспер відійшов і прихилився до рояля. Так, щоб рояль опинився між ним і цими людьми.

– Ми прийшли з приємним дорученням, – сказав світлий. – Ми представляємо правління благодійного фонду. Він виділяє почесні премії артистам. Правління виділило вам преміальну суму в розмірі двадцяти п’яти тисяч.

Касперові руки намацали кришку. П’ятнадцять кілограмів палісандрового дерева з латунною смужкою, гострою, як лезо старої хліборізки.

На роялі з’явилася пачка тисячокронових купюр.

– Що це за фонд?

– Правління хотіло 6 залишитися анонімним. Розпишіться, будь ласка, в отриманні.

На грошові купюри – освітлені лампою – ліг аркуш паперу. Без логотипу будь-якої установи. Каспер начепив окуляри. Він підняв аркуш, щоб, читаючи його, одночасно не спускати з ока обох чоловіків.

Це було клятвене запевнення. У тому, що Клара-Марія, коли він навчався з нею в квітні, була жива і здорова й ніяких тілесних ушкоджень він не помітив.

– А чи немає якоїсь адреси, – спитав він, – щоб я міг надіслати квитки на прем’єру?

Світлий похитав головою.

Касперові руки опустилися на клавіші. Добували з рояля хоральну обробку «Jesu bleibet meine Freude»[26]26
  «Ісус – повсякчасна мені радість» (нім.).


[Закрыть]. Не можна не захоплюватися Бахом за його відчуття реальності. Адже він і виконував, і писав музику, не забуваючи при цьому, що йому й заробляти на життя треба цим заняттям. Свого роду вправа на баланс. Усі таланти напружені до крайньої межі. А глибоко в душі – точка безмежного спокою. Крапка, яка усвідомлює, що незалежно від того, що зараз відбувається, нам і завтра потрібно буде ситно поїсти.

А проте. Хорал струмував між його пальцями. Під цю музику не можна вчинити кривоприсягу. Тільки вимовляти освідчення в коханні.

– Я захоплююся нумерологією, – сказав він. – Нумерологією чисел. Я ніколи не підписуюся на документах з непарними датами.

Світла людина посміхнулася.

– Можливо, не вистачає п’ятнадцяти тисяч? – поцікавився чоловік.

– Можливо, і так.

Ще одна пачка купюр лягла на рояль.

– Не допомогло, – констатував Каспер.

Посмішка людини згасла. Чоловік із слуховим апаратом підвівся.

Стоячи нерухомо і працюючи тільки пальцями, Каспер зняв із завіс кришку клавіатури. Прихилив її до пюпітра.

– Ви все одно можете залишити їх собі, – сказав світлий.

Вони попрямували до виходу. Прилаштувавши кришку на клавішах, Каспер пішов за ними.

Виявилося, що вони зайшли через ворота, що виходять на залізницю: ланцюговий замок був зрізаний кусачками і валявся в траві. На вулиці стояв «ВМW». Плаский, довгий, благородного синього кольору. Того кольору, якого тільки-но почало набувати небо.

Каспер притримав дверцята машини. Вони забралися всередину. Людина із слуховим апаратом не зводила з нього очей.

– Що це він так на мене витріщився? – здивувався Каспер.

– Ви відома людина – на цьому Ернст розуміється. І гарний хлопець. Якому ніхто досі не заподіював шкоди.

Дверцята зачинилися. Скло опустилося.

– А купуємо ми ось що, – сказала світла людина. – Кінець дзвінкам. До школи і в інші місця теж.

Арлекін може стерпіти нескінченну низку принижень. Той, у кого немає гордості, невразливий. Арлекін – це ідеал. Але поки що недосяжний.

– Я подумую, а чи не купити мені частину «Смерф-шоу» Джоні Раймера, – сказав Каспер. – На цю премію. Тоді мені знадобиться матеріал для набивання ляльок. Смерфів. А ви б чудово підійшли – просто могли б виходити на сцену. Обов’язково дайте знати. Коли залишитеся без роботи.

Скло піднялося, машина рушила. Каспер уклонився й віддав честь.

Це було найменше, що він міг зробити. Бах теж учинив би так само. За сорок тисяч.

17

Коли він ішов назад, ноги його тремтіли. Він узявся за ручку дверей, коли почув іншу машину – пікап «форд-ґранада».

Він увійшов, вимкнув музику, взяв гроші, погасив світло, замкнув двері.

Часу добігти до вагончика не було, він кинувся до стайні, схопив там постільні речі, заліз по приставній драбині на горище і завмер. Драбину він затягнув нагору, люк зачинив.

Горище тягнулося по всій довжині будинку. За винятком невеликого проходу вздовж схилу даху, воно від однієї похилої стіни до другої було забите рулонами прогумованої парусини, яка разом із сталевим і дерев’яним каркасами могла перетворитися на два намети середнього розміру. Прямо над підлогою в нижній частині фронтону було кілька віконець, через них він міг спостерігати за своїм вагончиком.

Унизу він побачив шістьох людей плюс Даффі, всі в штатському. Мерк, два ченці з відділу, що займається іноземцями, і три техніки з товстими чорними дипломатами. Один з них ніс чотири стійки з фотолампами.

Вони постукали, хоча й знали, що вдома його немає. Каспер бачив і чув, як голосно протестує Даффі. На сторожі було пальто, якого Каспер раніше ніколи не бачив, з верблюжої шерсті – пальто ексгібіціоніста або директора рекламної агенції. Вони відчинили двері спеціальним пристроєм, Даффі, мабуть, відмовився видати їм ключа, він протиснувся у вагончик слідом за техніками, за хвилину його вивели.

Каспер спорудив собі з парусини ліжко. Загорнувся в ковдру.

Ченці вийшли на вулицю й сіли на лавку. Техніки тягнули дроти до ламп від електрощитка. Каспер поставив будильник на своєму наручному годиннику. Знайшов телефон. Аркуш з номером Стіне. Набрав його.

Вона відразу ж узяла слухавку. Навряд чи вона встигла поспати. Проте в голосі її не звучало і сліду втоми.

Він подивився вниз на вагончик. Вони запалили лампи. Світло просочувалося через віконниці – біле, сліпуче.

– Добре б зустрітись у тебе, – сказав він. – У мене тут ремонт.

– Краще якесь нейтральне місце. І щоб там були люди.

Він назвав їй адресу.

– Це не який-небудь модний заклад?

– Та ні, щось подібне до звичайного кафетерію.

– О восьмій, – сказала вона.

І повісила слухавку.

Каспер набрав номер, написаний на ваучері на таксі. За тридцять метрів од нього з вагончика вийшов Мерк, приклавши телефон до вуха.

– Розкажіть мені про Каїна, – попросив Каспер.

Мерк відповів не одразу.

– А що я матиму за це? – спитав він.

– Деяку інформацію про дівчинку.

У тиші Каспер чув, як той прикидає, які карти у кого на руках.

– Європол провів дослідження особливостей скоєних у Європі з 2006 року злочинів. Спостережено таку закономірність: міжнародна злочинність більше не ієрархічна. Вона організована в осередки, окрема одиниця не знає інших осередків. Але десь мають збиратися нитки. Каїн – це саме таке місце. А тепер – дівчинка?

– Вона приходила до мене три дні тому. У супроводі двох дорослих. Каже, що її викрали. Вони приїхали й поїхали вкраденим «вольво». З того часу я її не бачив.

З вікна Каспер побачив, як Мерк зробив знак одному з ченців. Каспер розумів, що зараз вони спробують визначити, звідки дзвонять. Він вимкнув телефон.

Він відкинувся на парусину. Було б надійніше сховатися в натовпі людей. Але на це не було сил. Йому необхідно поспати. Він заплющив очі. Проказав свою вечірню молитву. Слова її були «Herz und Mund und Tat und Leben»[27]27
  «Устами, серцем, нашими справами, усім життям» (нім.) – кантата Й. С. Баха.


[Закрыть], музика Баха, кантата BWV 147, Каспер віддавав перевагу їй над усіма іншими Мюльхаузенськими кантатами. Цією похилою поверхнею він зісковзнув у сон.

На самому початку сну сиділа Клара-Марія. Так, як вона сиділа, коли він удруге побачив її.

II

1

Це сталося однієї ночі – темної ночі душі. На вулиці Ріхсвай не було ні людей, ні автівок, за закритими фіранками спали безтурботні батьки й рум’яні дітлахи – його публіка, не підозрюючи про те, що Каспер Кроне плентається ось тут холодними вулицями, – своїм via dolorosa[28]28
  «Шлях страждань», хресна дорога (лат.).


[Закрыть], закоцюблий і без грошей на таксі, вперше за десять років програвши в покер.

Покер був грою Каспера, і так було завжди. У покері є глибина і складність, як у музиці Баха, за впевнено зробленої ставки ритмічний розіграш комбінації карт триває приблизно стільки ж, скільки одна з маленьких хоральних обробок. Бах міг би стати блискучим гравцем у покер, коли б не був такий заклопотаний. Півтори з гаком тисячі творів, багато з яких він невтомно переписував аж до смерті.

Касперові довелося грати в покер у всіх великих столицях, але справжній покер для нього міг бути тільки в районі Фредеріксберґ у Копенгагені, на вулиці Ріхсвай. Там, де швейцар був не солдатом Іноземного легіону і серійним убивцею, а колишнім боксером з кулаками завбільшки з цукровий буряк. І де всі один одного знали – немов у дачному кооперативі. І де панувала зосередженість, немов на репетиції Симфонічного оркестру Данського радіо – усі, як один, схилилися кожен над своїм нотним листком.

Але сьогодні вночі він програв, програв під кінець і свій «СААБ», він немов закам’янів, коли віддавав ключі від машини, йому не захотілося принижуватись і просити у борг на таксі. В автобусі і дорогою через ліс він розбирав нічну гру, але не знайшов ніяких помилок, незрозуміло, як таке могло трапитися.

Коли він перетнув Странваєн, то побачив, що у вагончику горить світло. Він наближався, обходячи вагончик по колу, світло мерехтіло, неначе всередині щось горіло. Він уже поліз був по свою трубу, коли впізнав звук, що з’явився в домі, в мі-бемоль мажорі, – щасливий, тріпотливий, самозабутній, як перша частина «Triosonate». Він лишив трубу на місці й відчинив двері.

Клара-Марія стояла спиною до дверей. Напевно, вона розпалювала дрова в грубі й раптом завмерла перед палаючим світом танцюючих вогників. Відсвіти маленьких язичків полум’я мерехтіли на її обличчі. Вона не обернулася.

– Ти знайшов мене, – сказала вона. – Розкажи як.

– Я намалював коло.

Це було вранці після їхньої першої зустрічі, після того як вона зникла біля озера Баґсверд.

Проспавши лише кілька годин, він дістав двохсотп’ятдесятиметровий план. Циркуль Стіне. Взявши те місце на березі озера, де він її висадив, за центр, він намалював коло радіусом п’ять кілометрів. Можливо, хтось повіз її автівкою? Але вона була готова до того, щоб іти пішки, він відчув це.

Жодна нормальна дитина не захоче пройти п’ять кілометрів о другій годині ночі при чотириградусному морозі звідкись із Баґсверда. Вона не була нормальною дитиною.

У коло потрапили Баґсверд, Люнґбю, частина Ванґеде, ріг Ґентофте, південна частина Вірума, Фуресеен, Харесковбю, частина Ґладсаксе. Була сьома година ранку, він узяв скрипку і став грати початок 131-го опусу Бетховена. Він починається як фуга в темряві, але потім рухається вгору в напрямі до раю. Коли розвидніло і настав час відкриття установ, він зняв телефонну трубку.

Він хотів був подзвонити до Міністерства із соціальних питань, але, взявши в руки слухавку і збираючись набрати номер, раптом почув самого себе збоку. Самотній чоловік середніх років розшукує маленьких дівчаток, будучи не в змозі при цьому пояснити навіщо – навіть самому собі. У нього на руках погана комбінація карт і бувалі супротивники. Він поклав слухавку, взяв два примірники свого останнього компакт-диска – запис сольних партит і сонат, зроблений у церкві Святої Марії під Любеком. Потім він сів у машину й поїхав у бік Ґрендальс Парквай. У цирк «Блаф». До Соні.

Колись Соня починала з нуля. Каспер познайомився з нею, коли обоє вони були зовсім молоді і працювали у вар’єте «Сан-Сусі» в Колінзі і в таверні «Дамхус» у сім’ї Стефенсенів. З найпершої зустрічі він чув, що її щось спонукає. Її система звучала як двигун, який не може спинитися, а працює й працює, поки згорить, – той звук, за яким відчайдухи в цьому житті пізнають один одного. Вона відчайдушно прагнула до добробуту. Соня пішла з манежу, закінчила політологічний факультет, але знову повернулася в цирк. У будинку на Ґрендальс Парквай було три поверхи, чотириста співробітників, адміністрація і чотири цирки, кілька вар’єте і театрів, букінґ-агенція, рекламне бюро, що вирішувало такі завдання, до яких ніхто інший не смів підступитися з часів закликайла Стокмара[29]29
  Ерік Стокмар (1905–1963) – данський художник, відомий своїми цирковими плакатами.


[Закрыть] у п’ятдесяті роки. І аудиторська контора. І все це належало їй.

Вона була трохи старша за нього. Трохи вища, трохи важча. У неї було троє дітей. Прекрасний чоловік, розумний, сповнений життя, – в до-мажорі, як остання симфонія Моцарта. А також коханці.

Двадцять років тому у Соні з Каспером був роман, і відтоді вони ніколи серйозно не втрачали зв’язку, і ніколи й не втратять його, поки смерть їх не розлучить. Деяким людям Всевишня визначає супутників життя, у Брамса була Клара Шуман, у Моцарта – кларнетист Антон Штадлер, такий собі довічний партнер в пачекот. Можливо, це якось пов’язано з тим, що люди називають любов’ю.

Кабінет Соні нагадував Генеральний штаб у Міністерстві оборони у Ведбеку, де Касперові довелося кілька разів виступати, військові люблять клоунів. Наприклад, з Гроком Гітлер особисто зустрічався двічі. У Соні все було за статутом, і накази не підлягали обговоренню. На вікні лежав великий польовий бінокль: цирковий майданчик Беллахой містився прямо навпроти, і Соні подобалося бути в курсі справи. На письмовому столі стояли чотири телефони і залишки італійського ланчу з цілою пляшкою «Брунелло». Він поклав двохсотп’ятдесятиметровий план і компакт-диск перед нею і пояснив ситуацію.

Вона покрутила в руках диск.

– Ти ніколи не цікавився маленькими дівчатками, – сказала вона, – тобі потрібні дорослі пані. То що ж вона таке вміє, що це? Талант? Чи тут замішані гроші?

Це не він кинув Соню, і не вона його кинула. Рішення виникло одночасно.

У неї була квартира на вулиці короля Георга. Їхньої останньої ночі близько 2-ї години його розбудила атмосфера міста, здавалося, що в мозку і на серці утворився якийсь пухир. Каспер піднявся, наспівуючи уривок арпеджіо з ВWV4 – «Христос лежав у путах смерті»[30]30
  Кантата Й. С. Баха.


[Закрыть]. Мартінус якось зауважив, що для того щоб витримати життя в районі Фредеріксберґ, він змушений був повсякчас молитися.

Соня прокинулася раніше за нього. Їм обом було трохи за двадцять, він не міг знайти потрібних слів, але вже розумів, вони обоє розуміли, що на них обрушився такий ураган, який їм не здолати.

– У нас нічого не вийде, – сказала вона, – скоро я захочу дітей, і собаку, суку, і вогонь у каміні, і коли-небудь мені знадобиться, аби хтось підійшов до мене й вимкнув слуховий апарат і сказав, що краще я все одно вже не чутиму.

Він встав і одягнувся. Вона провела його до дверей, вона рухалася невимушено, коли була гола і коли була одягнена, і взагалі – все життя.

– Якщо вже ти в щось віриш, чи не міг би ти помолитися, щоб нам допомогли?

– Не можна ні про що просити, – пояснив він. – В усякому разі, просити, щоб дали інші ноти. Тільки про те, щоб зіграти якнайкраще ті, що в тебе є.

Це була гідна прощальна репліка, що супроводжувала ефектний вихід зі сцени, і зі сльозами на очах він подався в ніч – усе це нагадувало арію зі сцени прощання Вотана з Брунґільдою. Потім настав другий день, і він виявив, що, одного разу виникнувши, любов не тане зі сходом сонця й падінням завіси, ні, вона триває. Тепер уже минуло двадцять років, і деяким чином радість від того, що існує Соня, і смуток від того, що далі між ними нічого не може бути, не ослабли.

Він поклав руки на карту міста, що лежала перед ним.

– Я завжди щось шукав, – сказав він.

– У неї це є?

Він похитав головою.

– Їй дев’ять років. Але вона щось знає. Про те, де це можна знайти.

Вона більше ні про що не запитувала. Підсунула до себе один з телефонів, дала йому навушники, щоб він міг слухати разом з нею. Дістала із шухляди купку зелених книжок.

– Довідники Мострупа, нам потрібен Копенгагенський амт.

Вона гортала довідник і записувала, говорячи по телефону. Всередині кола на плані виявилися два інтернати.

– Ми не можемо прямо подзвонити туди – це приватна інформація. З нами навіть не розмовлятимуть. Нам треба діяти через Управління із соціальних питань і охорони здоров’я. Є у нас якась легенда?

Він прислухався: якщо потрібно збрехати, то натхнення з’являється звідти ж, звідки й ідеї для виступу на манежі – із зовнішнього космосу.

– Ми – після вистави – знайшли маленьку сумочку. З парчі. З пір’їнками. Маленькі дівчатка обожнюють такі сумочки. Вистава була благодійна. Для інтернатів. На сумочці написано «Клара-Марія». Ми хотіли б повернути її власниці. Хотілося б дізнатися, де вона живе.

Вона набрала номер. Пані на тому кінці дроту була доброзичлива. Каспер чув її співчуття – до дітей і дорослих. Уже вкотре він відчув сильне бажання опинитися в світі, де значно більше керівних посад обіймали б жінки. День був спекотний, у жінки, з якою розмовляла Соня, було відчинене вікно.

– Дуже шкода, – сказала вона. – Усього сорок сім дітей. І серед них немає Клари-Марії. А може, вона живе в прийомній сім’ї?

На Сониному аркуші Каспер написав «завідувачка їдальні».

– Там має бути завідувачка їдальні.

– Тоді це може бути щось подібне до сімейного інтернату. Зараз я дам вам телефони організацій, які працюють з прийомними сім’ями.

Каспер упізнав звук відчиненого вікна на тому кінці дроту. Це був звук Ґлострупа. Він підвівся і заглянув через Сонине плече. Управління із соціальних питань і охорони здоров’я містилося в будинку адміністрації амта в Ґлострупі.

– Десять номерів! – вигукнула Соня.

– Чотирнадцять тисяч дітей живуть у різних закладах. А ще я дам вам повний список усіх шкіл-інтернатів, адже вони в підпорядкуванні різних муніципалітетів, і їх важко знайти.

Протягом чверті години Соня гортала довідники, телефонувала, записувала. Каспер завмер. Нарешті вона повісила слухавку. Відсунула телефони.

– Вісімсот дітей. Що живуть у двох інтернатах, вісімнадцяти прийомних сім’ях, трьох школах-інтернатах і дитячій лікарні. І ніде немає Клари-Марії.

– А може, це якийсь невідомий нам тип установи? І вона значиться в якійсь іншій рубриці?

Вона зателефонувала до адміністрації амта. Поговорила з жінкою. Повісила слухавку.

– Усі приватні установи отримують дотацію від амта або, в усякому разі, перебувають під наглядом амта. Тому в амті є їхній список. Єдиним винятком є установи, які – особливо після 11 вересня – вважаються можливою мішенню для терористів. Інформація про їхні телефони й адреси – тільки в поліції. Але вона вважає, що в нашому районі таких немає.

Каспер підвівся. Вони зробили все, що могли. Потім він знову сів.

– Спробуй зателефонувати до поліції.

Соня зателефонувала, це був номер поліцейської префектури. Її тричі перемикали і нарешті з’єднали з жінкою її ж віку. У голосі жінки була якась таємниця, втім, у кого її немає? Вона шкодує, у вказаному районі подібних установ поліцією не зареєстровано. У неї теж було відчинене вікно. Вона повісила слухавку.

Соня провела його до дверей, кабінет її був такий великий, що шлях цей перетворювався на пішу прогулянку. Вона віддала йому його пошту, один з листів був у конверті з прозорим віконцем. Він розкрив його з деякою огидою – підсвідоме має звичай приходити до нас поштою, і часто в конверті з віконцем. Лист виявився від Максиміліана, це був аркуш формату А4 з ім’ям якоїсь жінки та якоюсь адресою. Спочатку Каспер, нічого не розуміючи, повертів у руках конверт. На конверті був штамп Головпоштамту на вулиці Бернторфґаде і дата відправлення. Потім він збагнув. Максиміліану вдалося отримати інформацію з Центрального реєстру транспортних засобів. Він начепив окуляри: виписка була з бази даних однієї з великих страхових компаній, тепер вона теж мала доступ до Центрального реєстру, а також до бази даних Податкового управління. Після зняття обмежень на використання всіх великих реєстрів у данській національній самосвідомості виникла якась велика інтимність – ще трохи, і всі ми знатимемо все один про одного.

Максиміліану, мабуть, довелося з’їздити на Головпоштамт, щоб Каспер якнайшвидше отримав листа. Він прочитав ім’я.

– Андреа Фінк, – сказав він. – Нам це ім’я щось говорить?

Сонине обличчя збайдужіло.

– Це ім’я тієї жінки, – відказала вона. – З поліції. Ми щойно з нею розмовляли.

Він відійшов назад до столу, сів, надів навушники.

– Наша нова легенда, – мовив він. – Ми одружені. Світ не довіряє самотнім.

Соня набрала номер.

– Це знову я. Мій чоловік теж тут зі мною біля телефону. Клару-Марію ми ніде не знайшли.

– І чого ви бажаєте від мене у зв’язку з цим?

Таємниця її була трагічна, в до-мінорі, що ніяк не було пов’язано з дітьми, дітей у неї не було – перфекціонізм лямінору не пом’якшав. З віком людина включає в себе тональність, що лежить вище на квінтовому колі, – це акустична відповідь на те, що ми називаємо визріванням. Щось у ній загальмувало цей процес.

– Ми з дружиною поговорили з нею, – сказав Каспер. – Після вистави. Вона справила глибоке враження на нас обох. І на наших трьох дітей.