Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 24 страниц)

Він простягнув Касперові чорний гумовий молоток, з тих, що лікарі використовують для перевірки рефлексів при delirium tremens[95]95
  Біла гарячка (лат.).


[Закрыть].

– Давай перевіримо твій слух.

Він показав на стіну. Каспер обережно постукав.

– Нам потрібно знайти контактну групу панелі. Вона зв’язує сигналізацію з електроцентраллю. І з акумуляторами – на випадок відключення живлення. Якщо ти зможеш знайти її, я зможу пройти через цю стіну.

Каспер обережно постукав.

– Вона може подзенькувати? – спитав він.

Франц Фібер похитав головою.

– Ти, мабуть, чуєш коробку замка.

Каспер постукував далі по іншому боці дверей. Усі стежили за його рухами. Раптом він щось почув.

– Електроніка? – спитав він.

– Друкарська плата.

– Що ще?

– Акумулятор. Динамік сигналізації.

– Невеликі пружини?

– Можливо. Двері, мабуть, підпружинені. Якщо їх відчинити, спрацює терористична тривога.

Франц уставив довге свердло в патрон дриля. Почав свердлити. Потім просунув у отвір стоматологічне люстерко й маленькі кусачки, закріплені на стрижні. Перерізав провід. Нагвинтив диск з діамантовим пругом на маленькій переносній шліфмашині. Підніс до дверних завіс. Диск пройшов крізь нержавіючу сталь, мов крізь масло. Африканка притримала важкі двері.

Приміщення за дверима було зовсім невеликим. Каспер чув небезпечний шепіт високої напруги. Стіне і Франц Фібер зайнялися щитком з рубильниками.

– Потяг повинен ходити, – сказала вона. – Насосна станція повинна працювати. Ліфт на поверхню – теж. Усе інше вимикаємо.

Вона тримала в руках кусачки, ізоляція на яких була завтовшки із зимову рукавичку. Вона стиснула кусачки, і на них ринув каскад іскор.

– Інше вимикається рубильниками, – сказав Франц Фібер. – Головний кабель на чотириста кіловольт веде до Копенгагена. Нижче проходить стодвадцятикіловольтова мережа. Під нею – мережі на тридцять і десять кіловольт. Система спостереження живиться прямо від стодвадцятикіловольтової мережі, щоб зменшити ймовірність виходу з ладу.

Кажучи це, він опускав один по одному рубильники.

– Ось ми прощаємося з муніципальним відділом стічних вод.

Він опустив рубильник.

– З Управлінням телекомунікацій.

Ще один рубильник опустився.

– З господарсько-технічним відділом енергомережі Е2.

І ще один.

– Зі штаб-квартирою НАТО. З усією системою спостереження в підземеллях міста.

Франц з’єднав проводи з одним із рубильників і натиснув на нього. Тунель освітився.

Вони стояли не в печері, а у величезній залі. Розміром не менше ніж п’ятдесят на сто п’ятдесят метрів. Високо над їхніми головами сходилися цегляні склепіння. Каналізаційні труби перетинали залу за кілька метрів над підлогою. Під ними тут і там стирчали залишки старого кам’яного мурування, схожі на фрагменти якихось прямокутників.

Стіне простежила за його поглядом.

– Могили, – пояснила вона. – Понад п’ять тисяч. Це підвали одного з найстаріших католицьких монастирів.

Під ногами у них виявилися вузькі рейки. Трохи далі – вагончик, схожий на візок «американських гірок» у парку Тіволі.

– Перекидна вагонетка, – пояснила Стіне. – Вони з’явилися тут, коли пробили тунель до товарної станції. Він пройшов крізь старе звалище. Треба було позбутися дванадцяти мільйонів тонн ґрунту третьої категорії. Тож довелося прокласти рейки з такими от вагонетками. Щоб вивозити землю до Старого порту. На цій землі побудовано яхт-клуб «Люнетен». Її насипали і навколо Тіппена.

Рейки зникали в чорному тунелі ліворуч від них.

– Вони ведуть до Тінґб’єрґа, – провадила вона далі. – До центру міського водопостачання. Дорога використовується для обслуговування і водопроводу, і каналізації. Копенгагенська каналізація скоро стане непридатною. Відділу технічного обслуговування є чим зайнятися. Аби хоч аварії не сталося.

Вона відчинила дверці вагонетки. Вони забралися всередину. Фібер сів на місце водія. Десь ожив великий електродвигун. Вагонетка зірвалася з місця.

Прискорення було таким різким, неначе вони злітали в реактивному літаку. Аварійне освітлення в тунелі померкло. Вагонетка влетіла в темну звивисту ділянку тунелю.

Навколо була непроглядна темрява, лише слабкий відсвіт приладів падав на обличчя Франца Фібера. Касперів слух зареєстрував розширення тунелю, потім звуження, відзначив, що навколо вже не цегла, а бетон. А може, це він чув, на що перетворилася зсередини його власна нервова система.

Він нахилився до Стіне.

– Ти знала про мене заздалегідь. Ще до того дня на березі. Ти зовсім не заблукала, втративши судно. Я був пішаком у вашій грі.

Наступна ділянка була освітлена, і він побачив її обличчя.

– У цирку використовують допінг? – запитала вона.

Він не розумів, до чого це питання.

– Тільки у силових дисциплінах. Анаболіки. У всьому світі вже ніхто не виступає без анаболіків.

– Сестра Глорія колись показала нам список. З медичного журналу. Список препаратів, що викликають залежність. Вони виготовляються в лабораторних умовах. Ті деякі люди, які їх пробували, – винахідник та кілька лаборантів, – решту свого життя витрачають на пошуки грошей. Один укол коштує сотню тисяч, якщо не більше. Дія триває від однієї до десяти хвилин. Кажуть, що в результаті виникає надзвичайна ясність свідомості, посилюється відчуття любові.

Тунель розширився. Цього разу стало видно стелю, закруглену, немов дах ангара. У слабкому світлі він розгледів контури чогось, що нагадувало вівтар.

– Залишки фундаментів перших єврейських синагог, – пояснила Стіне. – Побудованих на язичницьких жертовниках.

Вона вказала на щось схоже на повалені стовбури дерев.

– Старі водопровідні труби. З видовбаного дерева.

Каспер відчував, як змінюється його погляд на місто. Раніше він вважав, що місто стоїть на вапняку і глині. Але виявилося, що це не так. Місто лежить на відходах і тлінних останках свого релігійного минулого.

Він настроїв молитву. Єдине, на що можна було звіритися. І ще на любов. Та й то невідомо.

– П’ять тисяч чоловік.

Це Стіне прошепотіла йому на вухо. Він завжди любив її дихання, воно змінювалося залежно від її настрою – а може, залежно від його? Зараз у ньому відчувався присмак гасу.

– За приблизними підрахунками матері Марії. Коли Глорія розповіла про ті речовини. У всьому світі п’ять тисяч чоловік.

Знайомих із подібним станом. Котрі не вживали хімічних речовин, але пережили щось подібне. Людей, які виявили, що дійсність – це пташина клітка. І які шукають двері, що ведуть назовні.

Він повернувся й подивився їй в очі. Вона разом із Синьою Пані і Кларою-Марією цілком могла б організувати компанію. Яка здавала б проникливий погляд в оренду фірмам, що займаються знесенням будинків.

– Ми бачили тебе по телевізору, – сказала вона. – Ми з сестрами. Дванадцять років тому. В антракті, коли всі замовкли, Марія сказала: «Він один з тих, хто знайомий з цим станом. Він шукає». І дивиться на мене. А потім каже: «Ти могла б зустрітися з ним». А я кажу: «Навіщо мені це?» А вона каже: «Щоб допомогти йому шукати. І тому, що він дещо знає про дітей». Ось через це я і прийшла. А там уже – як вийшло.

– Чому ж така непривітність? Втеча по Странваен? Із самого початку?

Вона затнулася.

– Коли я опинилася поруч із тобою, я відчула все те, над чим ти не владний. Твій внутрішній безлад. І щось іще. І раптом усе здалося непередбачуваним. Неконтрольованим.

Уже кілька хвилин він чув попереду якийсь шум. Схожий на звук великих турбін. Тепер звук став виразніший, посилився, почав нагадувати звук водоспаду. Вагонетка зупинилася. Тунель закінчувався бетонною стіною. Під їхніми ногами темна вода стікала через ґрати.

– Обідня перерва, – оголосила Стіне. – Три хвилини.

Сестра Глорія відкрила рюкзак. Роздала всім бутерброди з сиром. Каспер перекладав свій бутерброд з однієї руки в другу. Як і можна було сподіватися, запах каналізації нікуди не подівся. До нього не вдалося звикнути. Він ще посилився. І змішувався тепер із запахом жирів, що розкладалися, і нагадував піднесений до якогось звірячого ступеня запах із зливника кухонної мийки.

На стіні тунелю впадала в очі металева кришка, Стіне відкинула її червоним пожежним ломиком. За кришкою виявилося світлове табло – Каспер таких раніше ніколи не бачив. Франц уткнув провід свого ноутбука у рознімач поруч з табло. Вони із Стіне схилилися над дисплеєм.

При цьому Стіне їла. Наче й не було нічого. Він пригадав, як вона вперше зайшла до нього, коли він був у вбиральні. Це було під час його ранкової дефекації, його ритуального випорожнення. З маленького магнітофона, що стояв на поличці, линули звуки BWV 565[96]96
  Токата і фуга ре-мінор Й. С. Баха.


[Закрыть], виконуваної на відновленому барочному органі в церкві Святої Крістіни у Фалуні. Стіне відчинила двері, увійшла і зробила музику тихіше. У руці в неї був бутерброд приблизно такого ж розміру, як і зараз. Але з авокадо й камамбером із сирого молока.

– Мені треба сказати тобі щось важливе, – сказала вона.

Він відчув, як у животі у нього все стискається. Усі живі істоти хочуть, аби їм дали спокій, коли вони випорожняються. Неможливо дати здачі, одночасно розслабляючи нижню частину тіла. Неможливо вдарити іншу людину головою. Листуватися з Податковим управлінням теж не вийде.

Вона відкусила шматок бутерброда. Їй було все одно. Він несподівано зрозумів, що навіть найглибинніші наші комплекси зумовлені культурою. І що Стіне якимсь робом вдалося від них звільнитися.

– Я дещо зрозуміла сьогодні вранці, – сказала вона. – Щойно ти розплющив очі. І день тільки почався. Тієї миті мені здалося, що я сиджу біля твого смертного одра.

Він нічого не міг їй відповісти. Він сидів на горшку. А вона говорила як героїня шекспірівської п’єси. Він абсолютно не розумів, що йому робити в такій ситуації.

– Цієї миті, – продовжувала вона, – я зрозуміла, що кохаю тебе.

Що він мав відповісти? У такій обстановці?

– Може, ти вийдеш, – сказав він тоді. – Мені треба підтертися.

Вона підвела голову від ноутбука.

– Ми неподалік від центральної насосної станції, потім трубопровід піде вниз, під воду. На тому боці має бути нова труба, яка ще не використовувалась. Але нам треба проминути насосний агрегат.

Вона знову встромила очі в дисплей. Каспер почув поряд батька. Максиміліан спирався на одну з Францових милиць. Африканка засунула пакети з розчинами в кишені його комбінезона. Батько і син подивилися на двох жінок і молодика, схилених над комп’ютером і світловим табло.

– Вони схожі на солдатів, – зауважив Максиміліан. – Солдатів спецпідрозділу. Але в них немає злості. Що їх спонукає?

Каспер почув, як їхні з батьком системи синхронізуються. Таке буває в усіх родинах. Між усіма людьми, які люблять одне одного. Але рідко. І як правило, ніхто цього не помічає. Не помічає, що на частку секунди зникають маски. Неврози. Глибинні травми. На частку секунди зникають всі прогріхи минулого, які ми дбайливо зберігаємо в пам’яті на випадок, якщо знадобиться шантажувати одне одного. На мить усі вони зникають, і ти чуєш звичайну людяність. Крихку, але наполегливу. Серед пацюків, насосів і потоків нечистот.

– Їх спонукає, – продовжував хворий, – щось таке сильне, що вони готові піти на смерть заради цього. Я це чую. Що це?

Каспер почув тугу в батьковому голосі.

– Твоя мати… І Вівіан, – продовжував Максиміліан. – Ці дві жінки. З ними я був уже майже готовий стати самим собою. А проте. Коли доходить до діла, бракує сміливості. І так само з любов’ю до цирку. Я не міг зважитися. І з любов’ю до тебе.

Вони подивились один одному в очі. Нічого недомовленого не лишилося.

– До речі, про тебе, – вів далі Максиміліан. – Ти найкраще, що ми з Хелене зробили. Багато чого іншого було добре. Але ти – найчудовіше.

Каспер простягнув руку і доторкнувся до щоки хворого. Протягом хвилини Максиміліанові вдавалося витримувати цю напруженість, потім він відвернувся. І все-таки, наскільки Каспер пам’ятав, це був його найтриваліший контакт з батьком.

– Вода відкачається за сто вісімдесят секунд, – сказала африканка. – Потім ми зможемо пройти.

Каспер почув, як змінюється звучання величезного насоса. Він повернувся до блискучого циліндра завбільшки з бродильний чан у пивоварні. Стінки його блищали від конденсату. Там, де вода стікала на бетонну підлогу тунелю, проти всіх законів природи росла трава, темно-зелена, з блискучим листям. Стіне нахилилася й зірвала листок. Вона піднесла його до Касперового обличчя. На темно-зеленій глянсовій поверхні блищала крапля води.

– Ця трава називається копитняк. Може рости навіть за такого освітлення.

Вона стояла зовсім близько.

– У мене було щасливе дитинство, – сказала вона. – Жодного дня в інвалідному кріслі. Нічого страшнішого за два шви і деякої кількості хлоргексидину в травматологічному пункті. Але я любила гратися в одну гру.

Крапля зрушилася з місця і попливла по крайці листка.

– Я намагалася зрозуміти краплю. Намагалася зрозуміти, що її тримає. Не дає їй розпастися на дрібні частини.

Можна було подумати, що це вона сама надала краплі руху. Але її руки були нерухомі. Вони були більші за його руки. Із синюватими прожилками. Спочатку завжди прохолодні. Але коли вона торкалася його, гладила його шкіру – хай навіть зовсім недовго, вони швидко ставали гарячими. Але завжди лишалися спокійними. І зараз теж. За цим спокоєм він чув легку вібрацію – звучання, подібне до того, на якому будується рага[97]97
  Рага – музично-естетична категорія, що охоплює правила побудови великої музичної форми у рамках індійської класичної музики.


[Закрыть]. Йому знадобилася мить, аби визначити, що вона означає: це був страх за дітей. А проте вона міцно тримала в руках дійсність.

– Що не дає їй розпастися на частини? – повторила вона.

Він обожнював її допитливість. Вона була все одно що голод – ненаситний голод. Вона була як допитливість клоуна.

Чи дітей. Відкритість, вселенський апетит, що нічого не приймає на віру.

– Я досі граюся в цю гру, – шепотіла вона. – Тільки трохи інакше. Трохи більше зосередженості, трохи більше вдумливості. Це єдина відмінність. Між дівчинкою і жінкою. Між дитиною і дорослим. Я збираю у свідомості все, що ми знаємо про силу зчеплення в рідинах у порівнянні з повітрям. Про еластичність краплі. Її прагнення до найменшої потенційної енергії. Теорема Діріхле. Як правило, дослідник спирається на кілька теорем. Я намагаюся враховувати їх усі. Спираючись на наукову інтуїцію. І коли я близька, дуже близька до розуміння й водночас розумію, що ми ніколи не зможемо проникнути в саму суть, і голова вже готова вибухнути, тоді я лишаю всі спроби зрозуміти й намагаюся наблизитися до краплі.

Листок не рухався. Крапля не рухалася. Все було нерухомо. Він почув, як насос відкачує залишки води.

– І тоді, на коротку мить, починає здаватися, що між мною і краплею немає ніякої різниці.

Обережно, дуже обережно вона відклала листок на сірий бетон.

– Коли це трапляється, коли це зрідка трапляється, починаєш розуміти, чого це коштуватиме. Дійсно проникнути в саму суть. Ціна, яку жоден учений не може заплатити. Залишаючись при цьому вченим. Це коштуватиме самого розуміння. Неможливо впритул наблизитися до явища, намагаючись при цьому зрозуміти його. Ми говоримо про одне й те саме?

Із зовнішнього боку циліндра були приварені сходи. Підніматися потрібно було трохи більше трьох метрів. З насосної станції виходили три труби. Діаметр найменшої був трішечки менше метра.

На циліндрі була кришка з електричним замком, вона була трохи відкрита – мабуть, це Стіне відкрила її, коли вони чаклували біля світлового табло.

– Тепер там, – сказала вона, – на центральному пункті, знають, що тут щось негаразд. За п’ять хвилин сюди прибіжать місцеві служби, люди з телекомунікаційної компанії і військові. Збиваючи один одного з ніг. Із собаками й пожежниками в димозахисному спорядженні. Але до цього моменту нас уже тут не буде.

Вона перестрибнула через бортик насосної станції. Каспер спробував зробити те саме. Тіло його не слухалося. Вона затягла його за собою. Дві труби були закриті електричними клапанами. Остання була відкрита. Стіне запалила свій ліхтарик.

Вони заглянули в темно-зелений бездоганний світ. Труба була абсолютно круглою, всередині вона була покрита зеленим матеріалом, який слабо відсвічував, створюючи ефект софт-фільтра.

– ПВХ, – пояснила вона. – Компанія «Орслеф». Вони обробили так усі труби, щоб подовжити їм ще трохи життя. Натягнули полівінілхлоридну панчоху зсередини.

Труба здавалася нескінченною.

– Дивишся неначе в свій власний родовий канал, – сказав він. – Дуже гарно. Камери спостереження вимкнено?

Вона кивнула.

– Може, скористаємося, – запропонував він, – тим, що за нами ніхто не спостерігає, і швидко поцілуємося?

Вона спробувала відсунутися від нього. Але на вузьких сходинках це було нелегко.

– Я знаю, – сказав він, – ти можеш сказати, що за нами спостерігає Бог. Але Бог на нашому боці. І К’єркеґор. Ти хіба не пам’ятаєш, що він говорить у «Діяннях любові»? Будь-які любовні відносини являють собою пікантний трикутник. Ти, я і Господь Бог.

Вона похитала головою.

– Ґете, – продовжував він. – І Юнґ. І Гроф[98]98
  Станіслав Гроф (нар. 1931 р.) – чесько-американський психолог і психіатр.


[Закрыть]. І Бах. Усі вони говорять про одне. Перед початком великих поворотних пунктів ми стоїмо разом з коханою на порозі власного народження.

Вона струсила із себе гіпноз.

– Пустушка, – сказала вона. – Ти завжди був жалюгідною пустушкою!

Гнів її звучав концентровано, немов кислота. Можливо, через те, що вони були в замкнутому просторі насосної станції. Він створював ефект акустичного увігнутого дзеркала, фокусуючи й підсилюючи звук. У неї був мелодійний голос. Облагороджений у хорі дівчаток школи Зале. Під керівництвом Хесс-Тейсен. І одночасно в ньому була якась ядучість. Він так і уявляв собі, як вона під час якої-небудь наради паралізує цілий супереліптичний стіл ради директорів.

– Я не можу без тебе, – сказав він.

– Усі твої думки, – вигукнула вона. – Усі вони не твої. Вони вкрадені. Це клаптева ковдра!

Вона схопила його за комір комбінезона.

– Твої почуття поверхові. Ти тікаєш, Каспере. Ти рятуєшся втечею. Колись ти зрозумієш. Усю глибину. Всі ці твої міркування про любов. Ти живеш і говориш так, ніби весь час на манежі.

Він почав наспівувати. Акустика в сталевому резервуарі була фантастичною. Звук збігав по стінах і повертався назад, немов у галереї шепотінь. Він наспівав вісім тактів – чаклунських, чарівних, казкових.

– Паризька симфонія[99]99
  В. А. Моцарт.


[Закрыть], – сказав він. – У розробці першої частини. Де основна тема модулює і доходить до крещендо. І в останній частині. У кінці вибуху. Він симулює фугу. Притому що фуги немає. Це пустушка. Він чудово це усвідомлює. Пише до Парижа батькові: послухай, батьку, я зроблю так-то і так-то, у цьому і в цьому такті, публіка буде в шмарклях і сльозах, вона буде в захваті. Так, пустушка. Але вона діє. Проникає до серця. З технічної точки зору нічого особливого. Ніякої професійної глибини. Але яка чарівність! Який ефект! Просто довершеність!

Він присунувся до неї.

– Серце. І напруження. Заради двох цих речей я й виходив на манеж. їхні обличчя були зовсім близько. Він не відхилявся ні на дюйм.

Вона підтягнулася до люка.

– По двоє, – сказала вона голосно. – Це найкраща у вашому житті поїздка на «американських гірках». Ми спустимо ся на шістдесят метрів нижче поверхні моря. Гальмуйте обережно, ногами й ліктями об стінки.

Він забрався слідом за нею. І вони відпустили руки.

9

Спочатку це було схоже на вільне падіння. Полівінілхлорид майже не створював тертя, здавалося, що мчишся на повітряній подушці. Він перестав опиратися рухові, відхилився назад, відчув десь поруч зі своїм її тіло. Єдиним звуком було майже не чутне шелестіння дотику тканини одягу і внутрішнього покриття труби. І далеке, ледь чутне передчуття того, що чекає попереду.

Траєкторія ставала пологішою.

– Ще кілька хвилин! – прокричала вона. – Це найдовші «американські гірки» в Північній Європі. Після завершення робіт «Орслеф» запросила керівників відділів покататися. Нам дали по келиху шампанського в руку. Це труба високого тиску. Ніяких клапанів. Ніяких швів.

У повітрі відчутно повіяло холодом.

– Ти їздив до моїх батьків, – донеслося до нього.

Це було через три тижні після її зникнення. Йому здавалося, він збожеволіє. Немов хвора тварина, він увесь час повертався думками до тієї адреси, яку він знайшов у її квартирі. Нарешті він вирушив туди.

Будинок стояв на околиці Хольте, поруч з озером, серед полів і перелісків, за будинком був сад із старими фруктовими деревами. Двері йому відчинила її мати, вона запропонувала йому чаю. У чомусь вона була така схожа на Стіне, що він відчув слабкість у ногах. Батько так і не присів протягом усієї подальшої розмови, він стояв, немов не міг не обпиратися об полиці. Нічого при цьому не кажучи.

Каспер теж довго мовчав. Слово взяла атмосфера будинку.

У якомусь сенсі це був скромний будинок. І чоловік, і жінка звучали скромно.

Але це була особлива скромність, скромність, яка з’являється, якщо ваша родина протягом двохсот п’ятдесяти років пливла на хвилі буржуазної культури й фінансового капіталу. Каспер стикався з цим звуком раніше, але ніколи – у безпосередній близькості. У звуці цьому було щось безмежне, ці літні люди все беззастережно приймали, їм нічого нікому не потрібно було доводити, їхній тил вісім поколінь поспіль складався по черзі з біржових маклерів, піаністів, художників із Скагенської групи, докторів філософії, і не минуло й ста п’ятдесяти років, як Хане Крістіан Андерсен встав із-за столу, пообідавши у когось з їхніх предків, – і що нам робити з картинами золотого віку з дарчими написами прапрабабусі на зворотному боці, адже їх так багато, а на стінах уже майже не лишилося місця?

Каспер спробував прислухатися до витрат, до того, яка ж ціна витонченості й високих стель? Коли Рівель виступав у Копенгагені востаннє, у Центральному цирку, Касперові дали спільну з ним гримерку – зелену вбиральню. Рівель виступ а и уже рідко, він не був такий популярний, як раніше, Каспер розумів це, сам Рівель це розумів. У старого клоуна після виступу в очах стояли сльози.

Він тоді глянув на Каспера.

– Мій час минув, – заявив він. – Двадцять років тому глядачі мене б не відпустили. А тепер вони мене принизили. Своєю нудьгою. Все має свою ціну.

До кімнати увійшла дівчина. Молодша за Стіне. Схожа на ельфа. З вузьким обличчям і широким ротом. Звучанням трохи схожа на Стіне. І красою.

Він намагався прийти до тями після потрясіння. Настроївся. Зв’язок між розумовою й образною частиною свідомості дівчини був порушений. Звукова картина її була не структурована. Але серце було відкритим, спрямованим назовні, щирим. Йому доводилося чути таке й раніше – на благодійних виставах. Мабуть, синдром Вільяма. Хромосомний дефект.

– Я друг Стіне, – сказав він.

– Ви її коханець, – поправила його мати.

– Вона покинула мене, – сказав він. – Я не знаю, де вона.

Жінка налила йому чаю.

– Коли Стіне була маленька, – сказала вона, – вона не хотіла, щоб її годували. Ні за яких обставин. Зрештою я відпускала дочку з-за столу. З тарілкою. І вона не хотіла тримати мене за руку. Коли ми ходили по крамницях. Я не знала, що робити.

Вона простягла руку і торкнулася чоловіка. Каспер почув сексуальне напруження між ними. Що чудово збереглося. Після стількох років.

– Вона поїхала, – сказала мати. – Адреси у нас немає. Ми отримуємо листи. Але без зворотної адреси.

– Якби я міг поглянути на конверт, – запропонував Каспер. – Я б знайшов її. Я багато що можу відновити.

Вони подивилися на нього. Він знав, що вони розуміють його відчай. Він відчував їхнє співчуття.

– Це має бути з її дозволу, – відповів батько. – А ми не можемо її запитати.

Каспер міг би скоїти вбивство. Схопити його за горло. Спалити їхній будинок. Він не рушив з місця.

Мати провела його до дверей. Її схожість із Стіне була вражаюча. Ті слова, які прозвучали, вирвалися з Касперових уст. Але хто їх артикулював, він так і не зрозумів.

– Коли ви торкаєтеся людей, ваші руки стають гарячими?

Вона ошелешено подивилася на нього.

– Так, – відповіла вона. – Так говорять. Що приблизно за хвилину вони стають дуже гарячими.

Він тинявся вулицями, не усвідомлюючи, куди йде. Коли він опам’ятався, виявилося, що він не знає, де стоїть. Коли він знайшов свою машину, була вже ніч.

Він чув, як позаду зі свистом мчать по трубі решта. Іноді лунав стукіт – це костур бився об стінку.

– Ти нудьгував за мною! – прокричала вона.

У її голосі звучало здивування, щире, наче вона тільки зараз нарешті зрозуміла це.

Спуск ставав усе більш схожий на падіння.

– Вже скоро, – додала вона.

Труба більше не згиналася, рух уповільнився. Вони запалили свої ліхтарики: труба закінчувалась.

Вони опинилися в квадратному приміщенні розміром п’ять на п’ять метрів. По стінах тягнулася безліч бетонних і пластикових труб. Стіне поклала руку на найтовщу з них.

– Центральний кабель-канал. З Копенгагена на Амаґер.

У стіну було вмонтовано сталеву плиту. Вона торкнулася її кінчиками пальців. Плита від’їхала вбік.

– Шляхи евакуації передбачені, – пояснила вона. – Я була при тому, як фірмі «Бюґґе і текнік» у Копенгагенському муніципалітеті давали дозвіл на насип перед Тіппеном. Ми тоді обумовили цей шлях евакуації. Він приведе нас прямо до будинку «Конона».

Франц Фібер вибрався з труби. За ним африканка. Вона несла Максиміліана на ременях. Його батько тримав у руці телефон.

– Вони посадили гелікоптер, – сказав він. – У такий ураган.

З труби, яку вони щойно покинули, донеслося далеке шипіння. На обличчі Стіне з’явився відсутній вираз.

– Вода, – сказала вона. – Вони з’єднали трубу з магістральним трубопроводом, що йде з Тінґб’єрґа. Нас хочуть потопити.

Вона похитала головою.

– Хто це міг зробити? – спитала вона.

Максиміліан тихо засміявся.

– Не важливо, хто натискає на кнопку, – відповів він, – за ними стоїть система, на якій тримається звичний нам світ.

Вони забралися в маленьку кабіну. Плавно зачинилися внутрішні двері зі скляним віконцем. Почали зачинятися зовнішні двері. З вінілової труби вирвався потік води. Потужний струмінь ударив у протилежну стіну із звуком, що нагадував грім. Цієї ж миті кабінка почала підніматися вгору.

– Помолімося всі разом, – сказав Каспер, – хоч би хвилину.

Вони втупила очі в нього.

– Молитва, – пояснив він, – це просто сходи Якова, якими спускаються й піднімаються Божі ангели, – такий по-справжньому великий ліфт. До того ж гірше нам напевно не стане.

На мить усі заплющили очі.

Це був швидкісний ліфт. Усі відчули, як прискорення здавило коліна, а за тридцять секунд настала мить справжньої невагомості.

Вийшовши з ліфта, вони опинились у приміщенні, оздобленому полірованим гранітом. Каспер упізнав фактуру каменю. Схоже, вони справді опинилися в підвалі «Конона». Перед ними відчинилися подвійні двері наступного ліфта. Вони увійшли. Ця кабіна була такого розміру, що в ній цілком можна було б приймати гостей.

Стіне застигла, піднісши руку до панелі.

Каспер почув, як право приймати рішення кудись переміщається. Невдовзі вони зустрінуться з іншими людьми. А цс вже сфера діяльності клоуна.

– А що, як зняти комбінезони, – запропонував він. – Вони надто схожі на форму.

Він налічив двадцять поверхів плюс ще кілька рівнів без номерів, після чого ліфт зупинився.

Двері ліфта відчинилися в одне з найвишуканіших приміщень, які йому коли-небудь доводилося бачити. Стіна перед ним була овальна, оздоблена плавниковим лісом. Дерево було вкрите сріблясто-сірим нальотом від солоної води й відшліфоване морською хвилею – створювалося враження грубості й витонченості одночасно. Підлога був мармурова. За інших обставин він би затримався тут на деякий час. Щоб натішитися видовищем. І абсолютно унікальним звучанням приміщення.

Але зараз було не до того. Перед ліфтом стояла людина в зеленій формі. З автоматом. Це був Аске Бродерсен.

Каспер ніколи не любив зброї. У своїх виступах він ніколи не використовував навіть пістолет, що вистрілює пробками. Чи такий, у якого із ствола вискакує прапорець з написом «Бах!».

А проте, якщо він розпізнав зброю як автоматичний «Bushmaster», то лише тому, що йому доводилося бачити його раніше. Разом з Російським державним цирком йому довелося гастролювати в прикордонних областях на південному сході країни. На місцевих базарах лежали купи автоматів і гори опіуму – поруч, він ніколи не забуде запаху свіжого листя карі, безкислотного збройового масла й опіуму-сирцю.

Він вихнув стегнами, прикритими синім платтям. Настроїв голос на високий регістр.

– Де жіноча вбиральня? – спитав він.

Людина завмерла. Ввічливість сидить у данцях глибоко, кармічно, вона сягає корінням у феодальний лад часів абсолютної монархії. Каспер ступив крок уперед.

– Проведіть мене, будь ласка, – промовив він.

І вдарив його головою.

Аске Бродерсен опустився навколішки, немов для молитви. Африканка забрала у нього з рук автомат. Вона тримала його за ствол, опустивши вниз приклад.

Перед ними були двері. Вигнуті, як і стіна, з пневматичним замком, – вони відчинилися легко й беззвучно. Вони опинилися в просторі, залитому світлом.

Стіни були скляні. Дах – скляний. Підлога – скляна. Підтримувана вузькими хромованими сталевими балками. Кімната нагадувала літаючу тарілку. Під ногами, на глибині близько вісімдесяти метрів, виднілося море. За вигнутими стеклами розкинувся Копенгаген. Вони були так високо, що цілком можна було вивчати метеорологію міста. Вище навислих над Фредеріксберґом хмар. Вище грози, що заходилася на півдні. Вище за надвечірнє сонце над Сіті.

Над кімнатою літав силует спиць величезного колеса. Це була тінь від гвинта гелікоптера, який був просто над ними, – посадковий майданчик був тут, на даху.

Поряд з великим роялем стояв Йосеф Каїн.

Кожному клоунові не раз траплялося бачити обличчя, повні надзвичайного подиву. Подив Каїна був особливим. Касперові всього кілька разів раніше доводилося спостерігати такий подив. У деяких дуже значних фігур шоу-бізнесу. Досить тобі тільки прийти до думки про те, що ніхто – крім хіба що Господа Бога – не в змозі тебе здивувати, як ти відразу ж стаєш уразливим.

На дивані сиділа Клара-Марія, поруч із нею – темношкірий хлопчик.

Дівчинка схопилася й побігла їм назустріч.

Кинулася в обійми Стіне. Притислася до неї.

– Мамо! – вигукнула вона.

Вона притислася головою до її живота. І повторювала одне й те саме слово. Сцена була прекрасною. Але, мабуть, занадто сентиментальною. Дівчинка повернулася до Каспера. Личко її здавалося ангельським, поки воно не роз’їхалося в широкій посмішці. Космос ніколи не дає сентиментальності надто розгулятися.

– Тату, – сказала вона.

Каспер озирнувся. Щоб зрозуміти, до кого за його спиною вона звертається. Позаду нікого не було.

– Я була вагітна, – сказала Стіне. – Коли поїхала. Вона – твоя дочка.

У стелі, очевидно, був якийсь люк, якого Каспер не помітив. До того ж на мить слух підвів його. Людина, що приземлилася на підлогу, стрибнула, напевно, з чотириметрової висоти. А проте вона приземлилася немов кішка. Це був Ернст. Пов’язки на обличчі більше не було. На ньому, схоже, все добре заживало. Трохи пудри – і він цілком зміг би зніматися в рекламі фітнес-студії. Звучав він м’яко і насторожено. Губи його рухалися, наче він говорив сам із собою. Каспер раптом зрозумів, що слуховий апарат був динаміком і мікрофоном. В руках у Ернста був автомат. Тієї миті, коли ноги його торкнулися підлоги, він вистрелив в африканку.