Текст книги "Тиша"

Автор книги: Петер Хьоґ

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 24 страниц)

– У мене виникло інтуїтивне відчуття, – мовив він. – Мить тому воно знайшло звукову форму. Звідкись із глибини. Я побачив, що ти могла б залишити свою роботу.

Вона завмерла.

– Тут не зовсім звичайна ситуація, – провадив він далі. – Справа не у звичайному бажанні чоловіка контролювати жіноче. Навіть найвідоміші – Грок, Бетховен, Шуберт – усі вони потребували жінок, які могли повністю розкрити свій талант піклування. А Бах? Дві жінки. І Ісус: Діва Марія і Марія Магдалина. Якщо у чоловіка є творча або духовна місія, йому потрібна цілковита відданість жінки.

Це була велика ставка. Але якщо хочеш зірвати чималий куш, варто ризикнути.

Вона дивилась на нього не відриваючись.

– Ти справді так думаєш, – промовила вона. – Дев’яносто відсотків тебе так думає.

Вона відклала ніж. Вимкнула конфорку.

– У мене виникло інтуїтивне відчуття, – сказала вона, – що сьогодні увечері ти жертимеш лайно.

Він підвівся. Схопив її за зап’ястя, стиснув його. Її звучання і її погляд змінилися. Він відпустив її. Вона розвернулась – і вийшла з кімнати.

Якась його частина тоді зрозуміла, що це початок кінця.

Пульс його вже майже вирівнявся. Він почув голоси за будинком, у дворі, це були діти.

Немає звуку складнішого і незбагненнішого, ніж людський голос, звуку, що більшою мірою передає індивідуальні особливості. Голосові зв’язки, як правило, розслаблені в межах повного регістру. Але якщо гучність збільшується, то посилюється подовжній натяг і активність зв’язок, через що виникає збій регістру, саме так виходить тірольський йодль, саме так джентльмени, що торгують фруктами, пропонують перехожим банани, саме так клоуни встановлюють контакт із глядачами в найостанніших рядах, саме так сміялася Клара-Марія.

Це був його останній виступ, наступного дня він збирався повертатися до Іспанії, повертатися до виконання першої частини свого контракту із Синьою Пані. Наприкінці свого номера він почув її сміх: вільний, нестримний, іскристий і з характерною при збої регістру хрипкою грубістю.

У вбиральні він зняв грим, часу на перевдягання не було; коли закінчився останній номер, він пройшов уздовж краю манежу в халаті, глядачі виходили, вона ж лишилася на своєму місці, сама, він сів поруч із нею.

– Мені так подобається, – сказала вона, – дивитися, як ти виступаєш.

Йому хотілося, щоб вона говорила далі. Як пояснити солодкавість дива голосу – все одно що ідеально чистий звук колоратурного сопрано: він міг би сидіти і слухати годинами, все життя, хоч би просто тембр.

Вона подивилася на порожній манеж.

– Чому ти почав займатися музикою? – спитала вона.

Він прислухався до спогадів свого дитинства й почув хор пілігримів із «Танґейзера».

– Я опинився в Королівському театрі, – сказав він, – мені було шість років, театр іноді запрошує дітей циркових артистів, у мене була роль дитини-акробата, у нас були репетиції у другій половині дня, мені не хотілося додому, я вмовив маму не йти, бо мені хотілося послухати оперу. Того вечора виконували оперу, яка називається «Танґейзер». Герой її – матусин синок, але все-таки я візьму якось тебе із собою послухати її. Нас було кілька чоловік – діти з цирку і з балету. Ми вилізли по залізних ґратах нагору до портальної вежі й підповзли аж до краю сцени. Звідти нам було видно диригента. Помахом руки він викликав співаків. Їх було сто. Сотня співаків! Хор пілігримів. Звук посилювався. Здавалося, що він виростає із землі. А коли вони вийшли на край сцени, настало крещендо. На повну силу. Я мало не впав на сцену. Я відчув блаженство. Цілковите блаженство. І справа була не тільки в хорі, справа була і в тому, як звучала публіка. Я чув, як у них волосся на голові ставало дибки.

І ось тієї самої миті я відчув, що прийняв усередині себе рішення. Навіть не рішення. Просто я зрозумів, що хочу навчитися цього. Щоб був такий величезний звук. Так багато сліз. Розумієш?

Вона кивнула.

– Коли ми їхали додому автобусом, я розповів про це матері. Вона спитала, чи хочу я співати. Я сказав, що хочу грати на скрипці. За тиждень вона принесла мені скрипку. У нас не було грошей. А проте вона принесла мені скрипку.

Він відчув, як вона прислухається до порожнього манежу. Він прислухався до неї.

– Усі великі клоуни виступали тут, – сказав він, – ми досі їх чуємо. Всі ті, у кого я вчився, ті, кого я бачив у дитинстві. Грок, Авґуст Міе, Енріко й Ернест Каролі[45]45
  Август Міе (1889–1936) – знаменитий данський клоун; Карелі – відома циркова династія.


[Закрыть], Бустер Ларсен, Рівель – їх уже немає серед живих.

Вона чекала. Він кивнув у бік бухти для дроту.

– Мама впала звідти, – сказав він. – Її звучання теж як і раніше там. І звучання тих великих, у кого вона вчилася. Вона ходила по канату. Танцювала на канаті. Вона вчилася у Рейно. У Кона Коллеано. Лінон[46]46
  Рейно (Карл-Отто Андерссон) (нар. 1921 р.) – данський канатоходець. Кон Коллеано (1899–1973) – австралійський канатоходець і повітряний гімнаст. Лінон – бельгійський канатоходець і клоун.


[Закрыть]. У найвизначніших.

Він спробував посміхнутися. Дівчинка не відповіла на його посмішку.

– Ось ще чому, – зауважила вона, – у тебе так мало друзів.

Він не йняв віри своїм вухам.

– У мене сотні мільйонів друзів. Моя публіка.

– Тобі здається, що людину завжди покидають. Тому що твоя мама покинула тебе. Але це неправильно. Насправді людину ніколи не покидають.

Дорослій людині дуже важко сприйняти мудрість, висловлену дитиною. Він перестав що-небудь розуміти.

Вона взяла його за руку.

– Це правда? – спитала вона. – Що ти візьмеш мене із собою туди, де сто чоловік співають?

Мудрість зникла. Залишилася тільки дитина. Він кивнув.

– На все, крім увертюри, – сказав він. – Поки її грають, я закрию тобі вуха. Вона дуже сексуальна, її слід було б заборонити дітям до шістнадцяти років.

На нього зійшло щось близьке до стану спокою. Любов якимось чином пов’язана із станом спокою. Він почувався вдома. Тут, у порожньому цирковому шатрі, в одній з найдовговічніших споруд, які тільки можна собі уявити. Він почував спільність із дитиною, що сиділа поруч. Почуття, яке, мабуть, є квінтесенцією дому й родини.

Вона подивилася на нього знизу вгору, збоку.

– Коли зі мною коли-небудь щось трапиться, – спитала вона, – коли буде погано, ти прийдеш, щоб мені допомогти?

Вона промовила це швидко, на одному подиху. Але він уловив інтонацію, з якою це було сказано. Це було найсерйозніше, що йому коли-небудь доводилося чути від дитини.

Коли люди дають одне одному обіцянки, то завжди лише якоюсь частиною самих себе. Йому не раз доводилося бути свідком таких обіцянок: весілля, конфірмації, клятви у вічній дружбі, і завжди в найпалкіших запевненнях бере участь щонайбільше десять відсотків усієї людини, бо тільки такою часткою самих себе ми можемо розпоряджатися, – це, зрозуміло., стосувалося і його самого.

Але тільки не цієї миті. Цієї миті все раптом змінилося. Він чув, як тремтить його тіло – немов духовий інструмент, коли раптом вдається амбушур і дуже велика частина енергії перетворюється на звук.

– Неодмінно прийду, – відповів він.

Двері над ним відчинилися, перед ним стояли хлопчик і дівчинка десь років шести. Вони пройшли через горище, на якому сушилася білизна, це їхні голоси він щойно чув, але не помітив, як вони підійшли. Тепер вони стояли як укопані.

– Ти хто? – спитала дівчинка.

– Я скажу вам пошепки, – відповів Каспер, – але тільки якщо ви обіцяєте нікому про це не говорити. Я – Санта-Клаус.

Діти затрясли головами:

– Ти не схожий на Санта-Клауса.

– Коли настає весна, – пояснив Каспер, – Санта-Клаус стрижеться й голиться, фарбує волосся, худне на сорок кілограмів, ставить у стійло оленів і поселяється на горищах для сушіння білизни.

– А подарунки?

Він сунув руки в кишені. Там лежали тільки гроші, і не менш ніж тисячокронова купюра. Її він і простягнув їм.

– Я не можу це взяти, – сказав хлопчик. – Мама не дозволяє.

Каспер підвівся.

– Від Санта-Клауса, – мовив він, – ти можеш брати що завгодно. Так мамі й скажи. Скажи, що Санта-Клаус прийде і вкусить її за мочку вуха.

– А як щодо тата?

Каспер почав спуск до поверхні землі.

– Його Санта-Клаус теж укусить.

– А у мене ще є собака, – з надією сказала дівчинка.

– Шкода, – сказав Каспер. – Навіть Санта-Клаусу доводиться в чомусь себе обмежувати.

– Ти якось не дуже ввічливо розмовляєш, – зауважила дівчинка.

Каспер повернувся до неї.

– Щоб діти знали, на що схожа безодня, і були обережні, – сказав він, – потрібно підводити їх до неї і показувати, де вона починається.

Він пішов униз сходами. Діти пішли за ним, невпевнено.

– Санта-Клаус?

– Що?

– Дякуємо за гроші. І щасливого Різдва.

Регістри голосів надломилися. І вивітрилися до небес. У каскадах сміху. Каспер відчинив двері на вулицю. І вийшов.

3

У К’єркеґора десь написано, що коли ти сам ідеш, то і все якось ітиме. Був би він тут цього вечора. За кожною парою зустрічних фар Касперові увижався поліцейський «форд мондео». В кожному підпилому перехожому, що проходив мимо, йому вбачався поліцейський у штатському. Він роззирнувся, шукаючи очима таксі.

У темряві поплив зелений вогник, зелений колір – це колір серця і надії, це було таксі. Машина зупинилась і виявилась «ягуаром». Задні дверцята відчинилися, проте Каспер не поспішав сідати в машину. Рух транспорту був щільний, швидкий і рівномірний. Важко було уявити, що якась машина могла б їхати за пішоходом.

– Тебе оголошено в розшук, – повідомив Франц Фібер. – На сайті поліції. А твої прикмети розіслані таксистам і водіям копенгагенських автобусів по радіо. Якщо ти й далі збираєшся пересуватися пішки, тебе через десять хвилин схоплять. Пропоную тобі сісти в машину. В одного з моїх водіїв є моторний катер. Його можна підігнати до пристані за годину. Десять тисяч – включаючи плату за те, що йому доведеться забирати катер у Мальме. Найпізніше завтра увечері ти будеш в Умео – і тебе ніхто не знайде.

Безвихідь забарвлена ре-мінором. Це – відкриття Моцарта. Він же детально про це розповів. У «Дон Жуані». У зв’язку з Камінним гостем. До Моцарта завжди був який-небудь вихід. Завжди можна було попросити Бога про допомогу. З Моцарта починається сумнів у Божественному.

Каспер сів у машину.

– Поїхали на Тіппен, – сказав він. – Через центр. Змінимо там машину.

Фібер похитав головою:

– Мене просили відвезти тебе.

Каспер склав руки. Він молився. Про прощення за те, що він змушений буде зробити. Якщо машина через десять секунд не заведеться.

К’єркеґор якось зауважив, що є щось сумнівне у благанні про прощення. Неначе ти насправді не віриш, що Бог уже й так пробачив. Але що вдієш?

Мотор запрацював, і «ягуар» рушив з місця.

– Я відчуваю своїх пасажирів, – сказав Франц Фібер. – Крізь сидіння. Ти хотів стукнути мене по кумполу. Якби я не погодився. «Ягуар» їхав по Студієстреде. У бічних вулицях, які прилягали до блокованого району, стояли автобуси загонів цивільної оборони з темними вікнами й вимкненими фарами.

– Їх двоє, – сказав Франц Фібер.

– Кого?

– Двоє дітей. Зниклих.

Якщо прислухатися до справді великих потрясінь у житті людей, можна почути, яких колосальних зусиль потрібно докладати, щоб зберігати цілісність світу. Досить тільки втратити над собою контроль, давши волю раптовій невимовній радості або раптовому горю, як дійсність починає розпадатися на частини.

– Коли вони пропали?

– Одночасно, вони пропали одночасно.

– Чому про це нічого не було в новинах?

– Це рішення поліції. Напевно, для користі слідства.

Каспер прислухався до того місця в серці і свідомості, звідки виходить молитва. Дійсність поволі відновлювалася.

– Розкажи про місто, – попросив Франц. – Яке його справжнє звучання?

Каспер почув свій голос, слова, покликані заспокоїти молодика, що сидів перед ним, а може, заспокоїти і його самого.

– Воно звучить так, що чути, як люди поводяться зі своїми дітьми.

Можливо, так воно й було. А може, це була лише частина правди.

Всюди роз’їжджали поліцейські на мотоциклах, немов під час державного візиту. На кожному другому розі стояв броньований поліцейський автомобіль. Для запобігання мародерству в квартирах і магазинах.

– У північних передмістях чується прагнення до дисципліни без жодного співчуття. Зніженість замість любові.

Ближче до центру – неповноцінність і розгубленість. Гучність збільшується із збільшенням густоти населення. Від кінотеатру «Парк Біо» і далі углиб Копенгаген звучить як ацетиленовий пальник.

Жовті очі дивилися на нього із дзеркала заднього виду.

Обличчя Каспера було кам’яним. В узагальненнях є щось нелюдське. Але без них великим клоунам важко чи, може, навіть неможливо вивільнити енергію. Спаситель теж писав широкими мазками, не шкодуючи дьогтю на палітрі.

– Я заробляю двісті п’ятдесят тисяч за місяць. На цьому місті. Це гріх?

– Це до чи після податків?

– Після.

– Гріх було б пропускати таку нагоду.

Пролунав дзвінок мобільного телефону, Франц Фібер узяв трубку, послухав, відклав її.

– Наша машина в розшуку, – повідомив він.

Каспер показав, куди їхати, «ягуар» перетнув Ню Адельсґаде і заїхав у ворота. Два Лайсемеєрові катафалки все ще стояли у дворі. Задні дверцята одного з них були відчинені.

– Я збираюся взяти на якийсь час товаришеву машину, – пояснив Каспер. – Але я щось не певен, що ключ у запаленні. Якщо його там не виявиться, ти не міг би допомогти мені? «Ягуар» зупинився, Франц дістав маленьку скриньку з інструментами звідкись із підлоги між сидіннями.

– Я дам фору будь-якому автомеханіку, – заявив він. – Будь-якому автоелектрику.

З дверей, через які, мабуть, носили продукти на кухню, вийшов молодик у формі кухаря. Він дістав з відкритої машини піднос. На підносі були канапе з листкового тіста. Голод подіяв на Каспера як удар.

– У нас, схоже, є всього кілька хвилин, – сказав він.

– За цей час я міг би зробити капітальний ремонт двигуна.

Вони вийшли з «ягуара», Каспер ішов лише на півкроку попереду Фібера, це було все одно що бачити «Учня чарівника» – милиці і протези самі собою стали на місце. Каспер хотів був сісти за кермо, але рука молодика першою виявилася на ручці дверей.

– Я твій водій.

Вони подивились один на одного. Раптом Каспер почув це. Не тільки самих людей можна визначити за їхнім звучанням. Ті почуття, які вони викликають у інших людей, теж лишають звуковий водяний знак. Каспер завжди, в усіх творах починаючи з 1710 року, чув любов Баха до Марії-Барбари. А в «Чаконі» – божевільну і разом з тим просвітлену скорботу у зв’язку з її смертю. Тепер він у людині, що стояла перед ним, чув тиху дівчинку. Він не став відчиняти йому дверцята. Франц Фібер забрався на сидіння водія. Каспер обійшов автівку і сів поруч з ним. Ключ був у запаленні. Машина вислизнула з воріт.

На приладовій дошці був прикріплений мобільний телефон. Висунувшись із вікна, Каспер прочитав на борту автомобіля номер ресторану. Набравши його, він попросив з’єднати його з Лайсемеєром.

– Це Каспер. Мені довелося позичити один з твоїх фургонів, що стояли у дворі.

Шеф-кухар важко дихав у трубку.

– Ти у багато разів гірший, – вимовив він поволі, – найпослідущого засранця-відвідувача.

– Еге ж, і у багато разів кращий за того, хто коли-небудь зможе хоч би віддалено так полюбити твої хрусткі овочі, як я. І це перша з причин, через яку ти почекаєш годинку, перш ніж заявляти про крадіжку машини.

– А друга причина?

– Коли я виплутаюся з цих тимчасових труднощів, я стану магнітом для твоїх відвідувачів. Вони товпом товпитимуться. Ти ж не можеш не розуміти, що маєш справу із законодавцем мод.

– Нічого ти не виплутаєшся, – сказав Лайсемеєр. – І ніякі це не тимчасові труднощі. Я неозброєним оком бачу, що ти безнадійний лузер.

У слухавці пролунали гудки. З’єднання урвалося.

4

Ніч – це не час доби, ніч – це не якась певна інтенсивність світла, ніч – це звук. Годинник на приладовій дошці показував 21:30, в атмосфері все ще висів залишок денного світла, та все ж вечір уже закінчився, настала ніч.

Каспер чув, як засинають діти, як засинають собаки, як зупиняються механізми. Він чув, як падає навантаження в електричних мережах, як зменшується споживання води. Він чув, як вмикаються телевізори, як дорослі збираються завершити довгий робочий день.

Він опустив скло. Місто звучало як єдиний організм. Місту довелося рано вставати, і тепер воно втомилося. Ось він опускається на диван, важко, немов вантажник. А за цією важкістю Каспер чув неспокій, це неминуче – адже закінчився ще один день, а що він приніс із собою? І що з нами буде далі?

Чи йому все це здається? Цікаво, чи чуємо ми коли-небудь щось інше, крім нашого жахливо величезного еґо й гігантського особистісного фільтра?

Вони зупинилися в гавані Фріхаун. За причалом, звідки відходили пороми на Осло, і за складами UNICEF було видно намиту територію. За контейнерним портом сірим контуром височів «Конон».

З усіх боків виростали новобудови. Нагромадження квартир за ціною сімдесят тисяч на місяць, сконструйованих, немов космічні станції на Марсі.

Фургон був досить високий, і вони добре бачили вікна перших поверхів. Скрізь, де горіло світло, на диванах сиділи люди й дивилися телевізор. Касперів слух, немов радар, сканував усі будівлі, в будинках були сотні квартир. Але людські звуки, звучанні тіл, їхні стикання були дуже слабкі, ледь відчутні за телепередачами.

Він чув неймовірне багатство. Багатство квартир, аукціонних компаній, офісних будинків. Це була найбільша концентрація матеріальної ліквідності на території Данського королівства. Це було звучання, яке змушувало райони Селлереда і Нерума звучати як Клондайк.

– Коли я був маленький, мій батько пішов з цирку, щоб якось змінити життя, він закінчив юридичний факультет і зробив кар’єру, відкрив власну адвокатську контору, у нас були гроші, ми жили непогано – це було на початку шістдесятих. Мати змушувала батька возити нас із нею на гастролі, у нас був «ванґард-естейт» з кузовом-платформою і «папужими» номерами[47]47
  Особливі номери чорного, жовтого й білого кольору для автомобілів підприємств, податок на які був нижчий за звичайний.


[Закрыть]. Пам’ятаю, як у нас з’явився холодильник. Швидкісна магістраль тоді була завдовжки всього лише п’ятдесят кілометрів – у напрямі Хольбека. А тепер усе це звичайна річ навіть для тих, хто сидить на допомозі. І що ми робимо з усім цим багатством? Ми дивимося телевізор. Я цього ніколи не міг зрозуміти: як можна піти від телевізора в ліжко, як у тебе щось може вийти з твоєю коханою, після того як ти весь вечір просидів, утупившись в електронний ящик?

Каспер почув, як система молодика здригнулася, раптово перейнявшись довірою. Почув, як вона розширюється, потроху відтаючи.

– У мене ніколи не було телевізора, – сказав Франц. – Та я і з жінкою-то ніколи не жив. По-справжньому.

Каспер почув, як молодик червоніє, – звук крові, що поколює поверхню шкіри. Він відвернувся, не бажаючи бентежити свого супутника. Між ними виникало все більше довіри, іцо звучала у фа-мажорі.

– Ти працюєш на сестер, – сказав Каспер.

– Я їхній водій. Настільки, наскільки встигаю. Чого ми чекаємо?

– Я чую дівчинку. Іноді я чую людей інакше, ніж фізичні звуки. Я чекаю слушного моменту.

Каспер заплющив очі.

– Помолімося, – сказав він. – Кілька хвилин.

Франц Фібер поставив ікону Діви Марії перед ручкою перемикання передач, мабуть, він прихопив ікону з собою з «ягуара». Він запалив перед нею плаваючу свічку. Обидва заплющили очі.

Словами, які навернулися на думку, стали «Дай мені, будь ласка, чисте серце», це була улюблена молитва святої Катаріни Сієнської, що прожила всього тридцять три роки, як і Спаситель. Каспер уже пережив їх обох на дев’ять років – чи можна вимагати більшого?

Молитва принесла із собою спогад. Каспер пригадав, як одного разу в дитинстві він заснув у «ванґарді» між батьком і матір’ю. У ті дні, коли вони переїжджали на інший майданчик, вони ніколи не виїжджали на нове місце раніше півночі. Він прокинувся тієї миті, коли батько виносив його з машини на вулицю. Він зазирнув у Максиміліанове обличчя й побачив десятилітню втому. Втому від того, що спочатку треба було працювати повний робочий день і одночасно вчитися в гімназії, потім вчитися на юридичному, і вчитися блискуче, – а після всього цього не зуміти вмовити дружину залишити цирк і все життя розриватися між двома світами: світом буржуазії і світом циркових артистів.

– Я можу йти сам, – сказав тоді Каспер.

Максиміліан обережно поклав його в ліжко. Стояло літо.

У вагончику чувся ніжний звук, що нагадував звук розтріскуваного на морозі скла, – це потріскував лак на дерев’яних поверхнях. Батько підіткнув йому ковдру і сів на ліжко.

– Коли я був маленький, – сказав він, – ми їздили фургонами, і робота у нас була важка. Мені, мабуть, було років сім або вісім, як тобі зараз, і я пам’ятаю, як мене будили ночами, коли ми під’їжджали додому. Знаєш казки про людей, які щось обіцяють феям, аби тільки у них народилося дитя. Так от, я тоді собі дещо пообіцяв. Я пообіцяв, що, коли в мене буде дитина і вона засинатиме, поки ми ще не дісталися до місця, я завжди відноситиму її в ліжко на руках.

Максиміліан підвівся. Каспер бачив його так, неначе він стояв поруч з ним, і це було не тридцять п’ять років тому – це було зараз. Це Бах і хотів сказати своїм «Actus Tragicus», про це й музика, і текст: «Час Всевишньої – найкращий час», не існує минулого, тільки сучасне.

Він прислухався. Здавалося, всесвіт нерішуче вагається. Нічого не вдієш, не можна вимагати у Всевишньої спасіння.

– Стіне, – поцікавився Фібер, – звідки ти її знаєш?

Він міг би відмахнутися, міг би все заперечувати, міг би взагалі нічого не відповісти. Але він з подивом почув самого себе, який говорить правду. Один з можливих варіантів правди.

– Вона вийшла з моря, – сказав він.

5

Якось він сидів на приступці вагончика, була третя година дня. Вересень того року був теплий. Він намагався побороти напад якогось кроманьйонського похмілля за допомогою симфоній Гайдна. Вони набагато ефективніші, ніж симфонії Моцарта, виводили з організму шкідливі речовини, можливо, через хірургічну дію ріжків, можливо, через несподівані ефекти, а може, через здатність Гайдна створювати інтерференції, що змушують інструменти звучати як щось невідоме, послане Богом – з іншого, кращого і менш алкоголізованого світу.

У морі показався тюлень.

Тюлень став на ноги – виявилося, що це аквалангіст. Він почалапав до берега, рухаючись спиною вперед, на мілководді він зняв ласти, повернувся і вибрався на берег. Скинувши балони, він розстебнув гідрокостюм – це була жінка. Вона роззиралася навсібіч, намагаючись зрозуміти, куди потрапила.

Каспер підвівся і пішов їй назустріч. У Екхарта десь написано, що хай навіть нас піднесли на сьоме небо, але якщо нам трапиться заблукалий подорожній, ми повинні негайно прийти йому на допомогу.

– Понад берегом, – пояснила вона, – дуже сильна течія. Судно супроводу стоїть навпроти Рунґстед Хаун.

– Ви опинилися на кілька кілометрів південніше, – сказав він. – Ваш жених на судні супроводу, мабуть, проливає сльози. Але машиною я довезу вас туди за лічені хвилини.

Вона глянула на нього. Неначе хотіла визначити його молекулярну масу.

– Доберусь автобусом, – відповіла вона.

Він підняв кисневі балони й ремені, вона не стала перечити, і вони пішли до шосе.

– Сьогодні неділя, – зауважив він, – автобус ходить раз на дві години. І він саме щойно пішов.

Вона мовчала, він був певен, що вона здасться. Не народилася ще та жінка, яка захоче їхати шість зупинок уздовж Странваєн у гумових шкарпетках, у костюмі з неопрену, з двома двадцятилітровими балонами, маскою і трубкою.

Автобус підійшов за п’ять хвилин.

– У мене немає грошей на квиток, – сказала вона.

Він дав їй п’ятсот крон. І свою візитівку.

– Це може підірвати мій бюджет, – зауважив він. – Я змушений попросити вас повернути мені ці гроші. І сподіваюся, ви напишете на конверті з грошима зворотну адресу.

Двері зачинилися, він побіг назад до машини.

Уже через три хвилини після того, як автобус пропав з очей, він його наздогнав. Він їхав, намагаючись триматися за великим фургоном з причепом. Біля Торбек Хаун ніхто з автобуса не вийшов. Він раптом відчув страх. На кінцевій зупинці в Клампенборзі він зайшов до передніх дверей автобуса і пройшов аж у кінець. Вона зникла. Він знайшов сидіння, на якому вона, мабуть, сиділа, воно було ще мокре, на підлозі теж була вода. Він зібрав пальцем крапельку води і спробував на смак солону воду, яка, напевно, торкалася її шкіри. Водій здивовано поглядав на нього.

Він зателефонував до Рунґстед Хаун – довідкова порту в неділю не працювала. Він подзвонив начальнику порту по домашньому телефону, той сказав, що, за їхніми відомостями, ніяких занурювань в акваторії порту того дня не планувалося.

Вночі він не міг заснути. У понеділок вранці він зробив спробу довідатися щось у Данському товаристві аквалангістів. Там не було ніякої інформації про які-небудь занурювання в районі порту за останні два тижні.

Він викликав у пам яті її образ, її звуки. Її головна тема була в мі-мажорі. За ним він почув глибше звучання інстинктів – інстинкти людей, ще не перетворені на якусь тональність, як правило, менш нюансовані. У неї все було не так. Він чув лямажор – небезпечний звук. Вона не була спортсменом-дайвером. Вона була на роботі. І при цьому в неділю.

Він зателефонував до Управління судноплавства. Відповіла йому професійна русалка. Люб’язна, але слизька й холодна.

– Ми реєструємо всі робочі занурення, – повідомила вона. – Але нікому не повідомляємо цю інформацію. За винятком тих, що мають стосунок до справи інстанцій.

– Я збираюся побудувати мол, – сказав він. – Для мого «Свана». Навпроти своєї вілли на узбережжі. Мені б хотілося найняти саме цю фірму. Я бачив, як вони працюють. Це було чудово. Тож чи не можна дізнатися назву компанії?

– Це була не компанія, – відповіла вона. – Це були аквалангісти з однієї установи. І як вам удалося спостерігати за їх роботою? У територіальних водах Данії через мул видимість не перевищує трьох метрів.

– Того дня на мене зійшло прозріння, – пояснив він.

Вона повісила трубку.

Він дійшов до шосе і забрав з поштової скриньки пошту. Там виявився лист без зворотної адреси, у конверт було вкладено п’ятсот крон. Більше там нічого не було. Він пішов до Соні.

Соня приготувала йому чай, повільно й старанно, потім вона підійшла до нього і стала помішувати чай, поки розчинився весь мед. Він занурився в її турботу. У нього не було сумнівів у тому, що за це доведеться розплачуватись. Ще трохи – і почнуться повчання.

– Ти бачив її лише раз, – сказала вона. – Щонайбільше п’ять хвилин. Ми при своєму розумі?

– Її звучання, – пояснив він.

Вона погладила його по голові, якась частина його хоч би трохи заспокоїлася.

– Ти ж і на моє звучання реагував, – зауважила вона. – Раніше. І тут тобі неймовірно пощастило. Але не можна заперечувати, що у твоєму житті бували й інші випадки, коли ти помилявся.

Він зробив ковток, це був чай першого збору, приготовлений у японському чавунному горнятку, яке стояло перед нею на столі, на жаровні. Навіть незважаючи на молоко і мед, він не йшов ні в яке порівняння з тим, що виходило у нього вдома з пакетиків.

Вона покрутила в руках конверт, у якому лежала купюра.

– Тут є штамп, – повідомила вона.

Він не розумів, до чого вона це говорить. Вона простягнула йому навушники, щоб він міг слухати її телефонну розмову.

– Франкувальні машини, – пояснила вона, – завжди мають якийсь ідентифікаційний номер.

Вона подзвонила на пошту. Її переадресували до відділу франкувальних машин у місті Фредериція.

– Вас турбують з адвокатської фірми «Кроне і Кроне», – сказала вона. – Ми отримали від вас франкувальну машинку. І Іам здається, що ви помилилися і надіслали нам чужу. Можна назвати номер?

Вона назвала номер.

– Тут якась помилка, – сказала жінка на тому кінці дроту. – Це одна з чотирьох машин в Управлінні геодезії і картографії. Звідки, ви сказали, ви телефонуєте?

– Я помилилася, – сказала Соня. – Я телефоную з Управління.

І повісила слухавку.

Вона спустилася разом з ним сходами. На хіднику взяла його під руку. У неї збереглася постава танцівниці. Вона завела його до квіткової крамниці навпроти пожежної частини, де вибрала ще не розпуклі півонії – великі, круглі мов куля, бездоганні квіти.

Вона донесла квіти до машини, обережно поклала їх на пасажирське сидіння. Її пальці пестливо доторкнулися до його потилиці.

– Ти вже давно сам, – сказала вона.

Він не відповів, та й що тут можна було сказати?

– Уявлення не маю, що це таке – Управління геодезії і картографії, – сказала вона. – Але я впевнена, що півонії будуть гарним початком. Можливо, поки не варто говорити, звідки вони у тебе?

Управління геодезії і картографії містилося на Рентеместервай. На першому поверсі біля входу продавали всякі карти, за прилавком стояла жінка середнього віку, і якби вона була собака, то поруч, безперечно, стояла б табличка з написом «Обережно, злий собака».

Він пред’явив їй квіти. Букет був завбільшки з тубус для карт.

– У неї сьогодні день народження, – прошепотів він. – Так хочеться зробити їй сюрприз.

Вона розтанула й пропустила його. Ось так от можна оцінити духовний прогрес. Вартівники біля порогів поступово стають усе згідливіші.

У будинку було чотири поверхи, на кожному від десяти до двадцяти кабінетів плюс лабораторії – він заглянув у всі. На верхньому поверсі був кафетерій з відкритою терасою, на даху сиділи великі морські чайки, чекаючи нагоди прибрати зі столу. З тераси відкривався вид на море – аж до Швеції.

Вона сиділа за столиком на самоті. Він поклав перед нею квіти, сів навпроти. Якийсь час вони мовчали.

– Перша зустріч, – сказав він, – це завжди ризик. Що ми чуємо, чи чуємо ми щось інше, крім того, що сподіваємося почути? З другого боку, немає ніякого спільного минулого. Ніхто нікому не повинен нічого доводити. І все ж таки… В усякому разі, це вам. Якщо ви можете поставити їх вдома у вазу. Не образивши при цьому того, хто був на судні супроводу.

Вона подивилася на дахи. На надземну залізницю, на вулицю Харальдсґаде, на море.

– Це була моя колега, – промовила вона. – Жінка.

Він підвівся. Бах умів поставити крапку в кульмінаційний момент – у цьому йому не було рівних.

– Посидьте зі мною ще трохи, – сказала вона. – У мене тільки-но почалась обідня перерва.

6

Хтось щось промовив, спогади померхли – і ось уже від них нічого не лишилося. Франц Фібер дивився на Касперові уста, Каспер не міг зрозуміти, що він розповідав, а що просто згадував.

– Вони мертві, – сказав Франц Фібер, – ми їх не знайдемо.

– Хто друга дитина?

– Хлопчик. Бастіян. Вони з Кларою-Марією зникли одночасно. Зі шкільного подвір’я. Серед білого дня. Сіли в автівку.

– А що поліція?

– Вони задіяли сотні поліцейських. Нас усіх допитали. У поліцейській дільниці в Люнґбю. І в місті.

– Де саме?

– На Блайдамсвай. Там, де попереднє ув’язнення.

У Каспера кров застугоніла в скронях. Йому треба було зателефонувати батькові. От невдача! Сорок два роки – і все те ж саме: якщо припре, то лишається один вихід – телефонувати батечкові.