Текст книги "Тиша"
Автор книги: Петер Хьоґ
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 13 (всего у книги 24 страниц)
– Я все життя працюю в поліції, – вів далі Мерк. – Я пройшов через усе. Патрулювання вулиць. Робота із службовими собаками. Я був наймолодшим у Данії співробітником кримінального розшуку. Я люблю все це. Це одна з найкращих і найпорядніших поліцій у світі. У неї є лише один недолік – вона жахливо повільна.
Мерк забув про свій акустичний захист, його система відкрилася. Каспер чув утому. Неминущу втомленість. Втому протяжністю в двадцять або тридцять років. Йому доводилося чути її у деяких директорів цирків, тих, які хотіли чогось більшого, ніж просто заробити гроші. Це була втома людини, у якої не просто робота, а місія, і яка дозволила їй поглинути себе. І тепер повільно згорає ізсередини.
Жінка задерла на Касперові сорочку, і він почув, як у неї перехопило дух. Вона поклала руку йому на груди. За інших обставин такий дотик був би йому приємний, особливо її дотик. Але не зараз.
– Міністерство зазвичай ніколи не втручається, – продовжував Мерк. – У нас усього якихось п’ять чоловік у поліції. Нас кличуть, тільки коли трапляється щось серйозне і коли замішана політика. І навіть тоді ми розуміємо, що це все одно що опинитися біля ганебного стовпа.
– А відділ N? – поцікавився Каспер.
Він почув свій голос, що звучав як кумкання деревної жаби.
Мерк підвівся. Підійшов до вікна.
– Поліція завжди користувалася послугами астрологів, – сказав він. – Медіумів, ясновидців. Таємно від усіх, само собою зрозуміло. Але наприкінці дев’яностих ми відчули якісь прийдешні зміни. Я відчув це як негоду, що от-от вибухне. Усі зрозуміли, що з’являться нові форми злочинів, скоєних для отримання прибутку. Які будуть пов’язані з маніпулюванням свідомістю.
– На зразок торгівлі опціонами, – зауважив Каспер.
Мерк кивнув.
– Час, – провадив далі він, – передбачати майбутнє. Це стало найважливішим. Інтуїція. Це стало одним з найбільш високооплачуваних ресурсів. Я й досі намагаюся змусити данську поліцію це зрозуміти.
Жінка попросила Каспера розкрити рота. Він відчув холод зуболікарського люстерка на язиці. Вона випросталася.
– Його треба до реанімації, – констатувала вона. – Негайно. У нього кульове поранення в живіт. Перелом черепа. Лівого зап’ястя. Ймовірно зламано два ребра. Можливо, ніс. Вибито три зуби. Його треба зашивати, він утратив багато крові. Йому треба робити переливання крові. І обстежувати щодо внутрішніх кровотеч.
Він і раніше чув її голос, чув, як він співає – це був витончений альт. Це був голос із компакт-диска. Вона теж була в хорі, що виконував ту кантату.
– Він мені потрібний ще на двадцять хвилин, – сказав Мерк.
– Якщо який-небудь орган зачеплено, якщо є розрив печінки, за двадцять хвилин він помре.
– Він не помре. Він зроблений не з того, з чого решта людей. Це щось подібне до пластмаси.
– Я подам про це рапорт, – заявила вона.
– Ти зробиш йому укол, – сказав Мерк, – під мою відповідальність.
Вона пішла. Мерк подивився їй услід.
– Вони ненавидять мене, – зауважив він. – Я забрав розслідування з Люнґбю і переніс його сюди, до цієї зали. Ми створили тут командний пункт. Звідси я тисну на всіх протягом двох місяців. Офіційно ми лише спостерігачі. Але вони бояться, бояться громадської думки. І політиків. А тепер зникли діти. І все одно – вони чекають першої нагоди, щоб нас позбутися.
– А що відносно інших дітей? – спитав Каспер. – Тих, що зникли за кордоном?
Здивування Мерка не зареєстрував би жоден осцилограф, на його обличчі не здригнувся жоден мускул. Але Каспер почув його.
У звичайній ситуації Мерк би не відповів: на поверхні утримуються лише непроникні. Але в безпосередній близькості від великого виграшу просто неможливо лишатися герметичним.
– Було заявлено про зникнення п’ятьох дітей. Усі заяви було потім відкликано.
– За винятком заяви про загиблу дівчинку.
Біль відбився на обличчі Мерка, на мить він затьмарив усе його звучання.
– Раніше я хотів бути суддею, – сказав він. – Я завжди прагнув до справедливості. Іноді це прагнення відчувається як спрага, ти можеш це уявити? Навіщо я тобі все це розповідаю?
– Я просто відразу ж викликаю довіру, – пояснив Каспер. – Минає п’ять хвилин – і люди зазвичай розповідають мені історію свого життя. Жінки. Діти. Таксисти. Судові виконавці.
Жінка повернулася. Десь далеко, немов щось, що не має до нього ніякого стосунку, він відчув укол.
– Преднізон, – пояснила вона.
Він посміхнувся. Преднізон – це той самий препарат, яким накачували і Максиміліана. Яка страхітлива, вражаюча схожість між дітьми й батьками – аж до самого розтину.
Ізсередини він відчув хімічне полегшення. Щось обернули навколо його голови, це був бинт, жінка забинтувала його. Мерк сів перед ним навпочіпки.
– Ми отримали запит про твою видачу, – сказав він. – З Іспанії. Пом’якшення покарання не є офіційною практикою в Данії. Так само як і хабарі. Ті кілька справ, коли поліція підкупала рокерів за декілька тисяч крон, опинялися на столі у начальника поліції. Тож поліція нічогісінько не може для тебе зробити. А ми можемо. Ми можемо оспорити в суді іспанський запит. Відхилити його. Прискорити розгляд питання про твоє данське громадянство у Фолькетинзі. Вайдебуль, наприклад, може поговорити з Міністерством внутрішніх справ. Ми якось домовимося з Податковим управлінням. Через півроку ти зможеш повернутися. На великі сцени. Ти розумієш, що я кажу?
Каспер кивнув. Співрозмовник його говорив, нічого не приховуючи. Вони дісталися до того, до чого весь цей час ішли.
– Скоро. Коли вони знайдуть дітей. І ми молимося Богові, що так і буде. Уся ця операція. Ми затіяли її, сподіваючись на тебе. І коли діти будуть у нас, ти нам все одно будеш потрібний. Щоб говорити з ними. У мене є кілька співробітниць кримінального розшуку з відділення А, із сексуальних злочинів. І з Ґлострупа, вони спеціалізуються в дізнаннях у справах щодо інцесту. Але ці діти – інша річ. Отож я хочу, щоб найперше з ними поговорили ми з тобою. Я хочу зрозуміти, для чого ж їх збиралися використовувати. Домовилися?
Каспер кивнув.
Мерк випростався.
– Ти помреш? – запитав він.
Каспер прислухався. Не до свого тіла, а до чогось попереду і вгорі – смерть приходить іззовні. Він похитав головою.
– Музика, – мовив він.
Мерк задумливо подивився на нього.
– Це правда, – зауважив він. – Щодо того, що ти викликаєш довіру. Розумій як знаєш. Але якщо ти просто зараз відкинеш ноги, то святий Петро почне розповідати тобі про свої особисті проблеми.
– Вони в Копенгагені, – продовжував Каспер. – П’ятеро дітей, що лишилися живими. Хтось доправив їх до Копенгагена. І не Притулок їх привіз. Не абатиса. Хто привіз їх сюди?
Мерк натиснув на кнопку.
Це була остання частина кантати. Усе ще сумна, але більш новозаповітна, ніж перша частина. Сопрано начальника поліції поволі відхиляло перед слухачами можливість виходу: смерть – це двері, по той бік щось є.
Каспер чув гармонію між музикою, будинком і людьми, що сиділи перед ним. У цій залі була така ж реверберація й виразність голосу, що й у церкві. Він почув, яка насправді релігійна поліція. Він почув правосвідомість. Уявлення про космічну справедливість. Мерк міг би обійняти будь-яку керівну посаду в бізнесі. Замість цього він був тут. Постарілий від утоми. Підтримуваний внутрішнім вогнем вуглецевої лампи. Касперові було чути її шипіння. Воно складалося в слова: зло не є необхідність, воно – пухлина, його можна видалити.
Мерк був головним хірургом людської спільноти. Поліцейська префектура була монастирською лікарнею цієї спільноти.
Це була гарна філософія, Каспер відчув її всім нутром. Віра в те, що досить структури, енергії і сміливості для наведення порядку – і все вийде. На мить йому захотілося самому в це повірити.
Пролунав дзвінок мобільного телефону, це був телефон Мерка. Він щось сказав. Потім різко урвав розмову. Постояв якийсь час, дивлячись у вікно.
Він посунув стілець, поставивши його навпроти Каспера, сів.
– Вони розібрали все на частини, – промовив він. – Дітей там немає. Ніяких слідів їхнього перебування. Мої люди кажуть, що там охорона, інфрачервоні датчики по стінах, немає жодного місця, де ти міг би проникнути. Вони знайшли всіх співробітників, кількох перехожих. Єдиний, хто тебе бачив, це молода дівчина з кондитерської крамниці. Вона каже, що ти купив у неї великоднє яйце для своєї подруги.
Каспер подивився на склянку з бренді, вона була порожня.
– Я помилився в тобі, – констатував Мерк. – Ти мене обдурив. Це що, аби виграти час?
– Там був вихід, – сказав Каспер. – Який ви не зачинили.
На мить Мерк утратив самовладання. Його ліва рука стиснула Касперову шию. Біль був сильніший, ніж Каспер міг собі уявити. Біль ніколи не має межі, він завжди може стати ще дужчий. Він знепритомнів.
Світ навколо нього відновився, можливо, він був непритомний лише кілька секунд. Мерк підтримував його голову, цього разу обережно. Його обличчя було навпроти Касперового обличчя.
– Хотів би я тебе допитати, – сказав він. – Але ти розумієш. Я відправив двісті чоловік із загону особливого призначення ловити невідомо кого. Забравши при цьому справу у місцевої поліції. Тепер вони всі накинуться на мене. Міністр. Поліція. Родичі. Тепер уже не до допитів. Тепер потрібні пояснення.
Двоє ченців вигулькнули позаду Каспера, підтримуючи його за руки.
– Ти був там? – прошепотів Мерк. – Діти там були?
Ченці поставили його на ноги. Але цього разу їм довелося його нести.
Автомобіль їхав повз пожежні машини і трейлери з гумовими човнами передових загонів інженерних військ. Якби він міг змусити їх зупинитися десь поряд з невисокими будинками, у нього міг би бути шанс.
– У мене вмирає батько, – сказав він. – Я хотів би побачити його востаннє. Можливо, можна спинитися біля Державної лікарні. Всього на кілька хвилин.
Відповіддю йому було тільки мовчання, машина перетнула міст Шелландсбро, виїхала на автомагістраль, що вела до аеропорту. Його свідомість періодично кудись провалювалася.
– У моєму некролозі, – промовив він у бік двох мовчазних спин, – напишуть, що він зробив внесок у вигляді двохсот мільйонів на благо суспільства і забезпечив Данії більше безкоштовної реклами за кордоном, аніж Нільс Бор і мільйон ящиків з беконом. Одначе ті, хто вів його на катування і страту, були з ним грубі, як хіп-хоп-гангстери. І неголені, як індійські свамі.
IV
1
Для нього знайшли камеру в Третьому бардо[58]58
Бардо – тимчасовий стан, згідно з буддійським ученням про безперервну низку перероджень, проміжок між смертю й новим народженням, який триває сорок дев’ять днів. Третій стан бардо вважається перехідним станом відродження. У ньому померлий постає перед майбутніми ілюзіями.
[Закрыть] – між одним жахом і наступним. На другому поверсі будинку аеропорту Каструп, у приміщеннях поліції у справах іноземних громадян.
Камер таких було шість, і всі вони – разом з двома вбиральнями – прилягали до приймальні, в якій були лави, стійка, дві кабінки для обшуку і троє озброєних поліцейських: двоє чоловіків та одна жінка. Усе навколо було бетонним, пофарбованим у білий колір, навіть стійка. З однієї камери долинав дитячий плач. Десь змучено і ритмічно стогнала людина. А жіночий голос співуче повторював: «1а illaaha ilia llah» – «немає Бога, крім Аллаха».
Вікон у приміщенні не було. Звідкись здалеку доносився всепроникливий механічний гул розгонистих реактивних двигунів.
Поліцейський поставив на стійку металевий піднос, ченці вивернули Касперові кишені й виклали все, що було в них, на піднос. Поліцейський узяв футляр із скрипкою, перерахував усі предмети, повернув Касперові грошові купюри, лотерейний білет і квитанцію. Обличчя його було дуже схоже на маску. У commedia dell’arte він міг би виконувати роль Кассандра – владного й суворого батька. Навіть у стані бардо нам ніяк не звільнитися від глибинного едіпового комплексу.
У камері стояли ліжко і стілець, ченці посадовили його на стілець і зникли. Каспер чув, як віддаляються їхні кроки. Перед ним була біла стіна. Він досяг тієї точки, де зазвичай закінчуються всі великі опери.
Кожен артист знає, як змінюється світ з настанням півночі. Від театрального світла ти переходиш до вуличної темряви. Тільки що тебе обожнювали – і ось ти вже нікому не потрібний. І на самоті чимчикуєш містом, у якому не так і просто знайти дорогу назад у готель. А звертають на тебе увагу тепер лише повії.
Але з такою самотою він навчився миритися. Вона була минуща і рідко тяглася більше двадцяти чотирьох годин. А поки вона тривала, він уже відновлював сили перед наступним стартом. Відшліфовуючи яку-небудь деталь свого наступного виходу на сцену. Додаючи який-небудь рух. Усередині себе він уже був у товаристві своєї майбутньої публіки.
Але тепер все було інакше. Тепер його не чекала ніяка публіка. Тепер його чекала ніч бардо. Переліт. Четверо жандармів Guardia civil[59]59
Цивільна гвардія (ісп.).
[Закрыть]. П’ять років у Центральній в’язниці в Мадриді. Або в Алаурін-ель-Ґранде. З можливістю зменшення терміну на рік за гарну поведінку.
Він вслухався в те, що відбувалося. У кожній миті таїться надія. Зараз це була надія почути, як настроєна свідомість навколо тієї точки, де вона надломилася.
Хтось подивився на нього через вічко у дверях камери, двері відчинилися, це був Кассандр, він поклав футляр зі скрипкою на стіл.
– Мені треба зателефонувати, – сказав Каспер.
Поліцейський не реагував.
– У Мадриді, – продовжував Каспер, – мене зустрінуть десять телевізійних каналів. Я покажу їм скривавлені пов’язки. Розповім, як мене била данська поліція. І звичайно ж, постараюся детально описати тебе.
Він почув, як в організмі поліцейського прокидається неясний страх. Страх і щось подібне до мимовільного захоплення. Не самою загрозою, але схованою за нею безрозсудністю.
– Це ще не все, – вів далі Каспер. – Зараз я почну битися головою об стіну.
– Ми тебе зв’яжемо, – сказав поліцейський.
– Я проковтну свій власний язик.
Поліцейський поклав перед ним радіотелефон. І повільно, задумливо вийшов з камери. Каспер набрав номер. Єдиний номер, який ніколи не міг забути.
– Слухаю.
Голос був грубий, немов звук щебінки на транспортерній стрічці. А проте. Це була Синя Пані.
– Поліція їх не знайшла, – сказав він, – мене висилають з країни. Більше я нічого зробити не можу.
– Де ви?
– У Каструлі.
– Це ми знаємо. Фібер їхав за вами. Де саме в Каструлі?
– Яка різниця?
– Саме це і важливо.
– У відділенні поліції у справах іноземців.
– Ми приїдемо за двадцять хвилин.
– За п’ятнадцять хвилин мене відвезуть, – сказав він. – Це десь у зоні відправлення. Сторонніх сюди не пускають.
Вона вже повісила слухавку.
Він відкрив футляр, дістав скрипку, поцілував блискуче дерево й почав її настроювати. Рухати лівою рукою було майже неможливо, але пальці ще так-сяк діяли, тільки рука ніяк не могла втримати скрипку. Він притиснув її до стіни. «Чакона»[60]60
Мається на увазі Чакона з Партити № 2 для скрипки соло ремінор Й. С. Баха.
[Закрыть] почалася сама собою. Де знаходиться людська пам’ять? В усякому разі, не у свідомості – його свідомість не працювала. Може, на якомусь далекому складі.
Звуки струменіли крізь нього, проникаючи крізь праву руку і виходячи через ліву, як Бог через танцюючих дервішів. Каспер потопав у звуках. Йому згадалися слова, які написав Бах, коли повернувся додому і виявилося, що Марії-Барбари і двох дітей немає серед живих: «Боже мій, ніколи не позбавляй мене моєї радості».
Навколо нього повисла тиша. Депортовані слухали. Поліцейські слухали. Молитва жінки стала безсловесною, дитячий плач припинився. Навіть між літаками, що злітали і приземлялися, виникли божественні паузи.
Ліву руку не було зламано. Смичок не був матеріальний, він був продовженням його свідомості. Каспер перебував у контакті зі своєю публікою. Він майже наблизився до Баха.
Мить – і все скінчилося. Десь закричала дитина. Хтось пожбурив у стіну стільцем. Якісь двері відчинили ривком, у другі вдарили ногою. Чотири літаки «Геркулес», завантажені танками «Тигр», здійнялися в повітря. А втім, протягом короткої миті він був цілковито щасливий.
Щастя має позачасовий характер. У ті миті, коли наші серця абсолютно відкриті, ми покидаємо часовий континуум. Стіне опинилася з ним у камері, разом з «Чаконою», – як вона була з ним тієї останньої ночі перед своїм зникненням.
2
Була та сама година, що й тепер. Вони сиділи, прислухаючись до музики тиші, поки на них поволі спускалися сутінки. Всередині неї відбувалося щось важливе, він не знав, що саме, але розумів, що не слід їй заважати. Якоїсь миті вона підвелася й стала у нього за спиною. Він чекав, що вона візьме в долоні його голову і притисне до себе, його слух тягнувся до неї, для нього жіночий живіт завжди звучав як тибетська бронзова співаюча чаша, наповнена фруктами.
Але все обернулось інакше. Вона запалила світло, розстебнула блузку й показала йому руку.
Синці вже пожовтіли.
– Минув тиждень, – сказала вона.
Він нічого не відповів – що тут можна було сказати?
– Це відбувається все частіше, – сказала вона. – Ще трохи – і ти мене вдариш. Ти можеш це якось пояснити?
Голос її був невиразний. Майже байдужий. Він ніколи раніше не чув її такою.
– Раніше мені здавалося, що любов – це якась форма, – сказав він. – Що почуття осідають на певному тілі. Певному серці. Обличчі. Звучанні. З тобою все інакше. Неначе щось розчиняється. Якісь двері. Якась прірва. Мене туди затягує. Все постійно змінюється. Ти щоразу звучиш по-новому. Це як наркотик. Мені не зупинитися. Я боюся це втратити.
– Я не виношу насильства, – продовжувала вона. – Якщо це гра – тоді гаразд. Але це не було грою. І раніше теж не було.
Вони мовчали. Він почував себе як у вільному падінні.
– Колись, – мовила вона, – я розкажу тобі, що зі мною колись трапилося. Я не виношу насильства.
Він підвівся. Вона була майже однакового з ним зросту. Він зібрав усі ті частини себе, які був у змозі зібрати. Тоді йому здавалося, що всі вони на місці.
– Більше це не повториться, – пообіцяв він.
Пізніше тієї ночі він танцював.
Незмірне щастя поширювалося районом Рунґстед і його околицями. Природа виконувала квартет до-мажор – найвище досягнення Моцарта серед скрипкових квартетів, написане як відповідь Гайдну. Цей квартет Каспер і поставив на програвач, він відчув, що не може не танцювати. Від недавнього смутку не лишилося й сліду – він був відроджений до життя.
Стіне нерухомо сиділа на ліжку. Він зсунув меблі до стіни й почав роздягатися. Поволі, плавно, не дивлячись на неї, – через деякий час на цьому нічого не лишилося.
Він почав розігріватися – присідання, дихальні вправи. Він почув, як прискорилось її дихання. Почув, як вона знімає із себе одяг, але не дивився в її бік. Вона вийшла на середину кімнати й стала перед ним – але він дивився крізь неї. Він почув, що якийсь один тон звучить сильніше за всі інші. Тон кохання і шаленства. Якась її частина хотіла накинутися на нього, зубами відриваючи від скелета шматки м’яса. Добре, що циркова компанія цього не бачила, – вони б анулювали його страховий поліс.
Він повільно повертався, неначе її не існувало. Її руки ковзали по її власному тілу – вона пестила себе.
Він сів навпочіпки й надів свої циркові черевики. Вона стала перед ним, пальцями розсунувши своє лоно перед його обличчям, зібрала трохи струмливого меду і написала щось на внутрішній частині стегна. Він знав, що це слово «Зараз!».
Він відсахнувся, перекотився на той бік ліжка і став на ноги, потім припасував свого клоунського носа – вийшов чудовий цирковий костюм: клоунський ніс, клоунські черевики й ерегований член. А втім, ще невідомо, чи варто виходити в такому костюмі на арену цирку Бенневайс. Квартет плавно перейшов у свою швидку частину, тріумфальну, складну, – тільки Моцарту було відомо, куди все це рухається.
Стіне метнулася за ним, мов леопард, – але він як і раніше не звертав на неї уваги. Він весь час чув її любов, вона була схожа на гладеньку поверхню води, й одночасно він чув пристрасне бажання, готовність завити від безумства.
Він надів клоунський ніс на свою ерекцію. Зазирнув їй в очі. Сів на ліжко поруч із нею. Якщо берешся провокувати несвідоме у жінки, важливо не перестаратися.
Вона сковзнула на нього. Він почув море. Щось безбережне майже поглинуло їх. Жінки краще за чоловіків уміють відключатися. Їхні тіла зникли, лишилися тільки серця, його член теж виявився його серцем – це його серце билося в ній. Він чув, як обоє вони бояться втратити одне одного. Він чув свою молитву: «Всевишня, дозволь мені перебувати тут без страху».
Вона спинилася.
– Неможливо бути повністю разом.
Він не йняв віри власним вухам. Він усе ще чув, як вона жадає його, чув її любов, але тепер – цілком несподівано – у цьому з’явився якийсь інший акорд.
– Навіть у найбільшій близькості, – промовила вона, – неможливо бути повністю разом, навіть такої миті. Навіть зараз, посеред усього цього, є якась точка, де ми самотні.
Він не розумів, про що вона говорить. Жіноче – це море, і, навіть якщо у тебе буде пробковий жилет і рятівний круг, небезпека піти на дно все одно велика – йому хотілося тікати від неї геть. Але це було нелегко, його ереговане серце все ще було в ній, і вона міцно тримала його.
– Знаєш, які існують вимоги до хімічного аналізу? – спитала вона. – Хімічний аналіз має бути вичерпним, не містити суперечностей і бути максимально простим. Як гарно – я обожнюю це. На жаль, це нереально. Навіть математично.
Він вивільнився від неї і пересунувся до стіни. Вона посунулася за ним.
– Коли відчуваєш запах іншої людини, – продовжувала вона, – ти відчуваєш, що ось воно, близько. Активні речовини – складні ефіри й жирні кислоти – розчиняються в шкірних жирах, виділяються у випаровуваннях поту, знову конденсуються на відкритій слизовій оболонці рота і носа. Ми відчуваємо це – цю мить. У той момент, коли ми – рідина і запах, ми дуже близькі до злиття. Тоді у нас виникає відчуття, що це все-таки можливо. Що остання перешкода, яка розділяє людей, обов’язково лусне. Але цього не відбувається. Ніколи. Ти мене розумієш?
Це було важливо для неї, це мало вирішальне значення, голос її став зовсім глухим – низьким і напруженим.
– Дуже добре розумію, – відповів він. – Ти хочеш знайти партнера, в якому не буде ніяких суперечностей і який буде вичерпним. А поки що задовольняєшся мною.
Він підповз до неї упритул. Схопив за плечі. Звучання її змінилося, воно стало смертельно небезпечним.
– Десь глибоко в душі ти здатний на насильство, – сказала вона. – Тобі треба щось із цим зробити. Або ти мене більше не побачиш.
Він підвівся і пішов до передпокою. Це була єдина можливість відійти від неї якнайдалі – на двох десятках квадратних метрів. Якщо не залізати в холодильник. Природа відмовилася від Моцарта. Вітер у голках ялин звучав як діаманти в келиху.
Він був у полоні її звучання, у полоні її запахів – немов кісточка в персику.
Вона стояла у дверях.
– Самота, – прошепотіла вона, – чому вона не має права на існування?
Він не розумів, про що вона говорить. Він не розумів таких несподіваних переходів. Море знову виглядало інакше. Одночасно він почув усі її колишні настрої. Любов, печаль, бажання, розчарування.
Він надягнув халат. І капці. І вийшов на вулицю.
Він пройшов кілька кілометрів по Странваєн, потім він замерз і зайшов до готелю «Рунґстед». Хлопець за стійкою тримався гордо і з гідністю, викликаючи в пам’яті образ «Маленького сурмача»[61]61
Герой патріотичного вірша X. П. Хольста.
[Закрыть]. Не відчувалося найменших ознак несхвалення – ні щодо сандаль, ні до халата.
– Позаду, вночі, – пояснив Каспер, – лишилася жінка, потяг якої пішов. А я забув удома свою кредитну картку. У вас є вільний номер з видом на море?
– Ваше обличчя, – відповів хлопець, – не менш переконливе, ніж готівка.
Тієї ночі він не спав, він сидів і дивився на воду. Коли настав ранок – як звук, але ще не як світло, він спустився вниз. Хлопець стояв там, де Каспер його залишив.
– У отців церкви було гасло, – сказав Каспер, – credenti et oranti, не знаю, як добре ви знаєте латину, але це означає: «Хай твоя молитва керує тобою». Сьогодні вночі я не спав і молився, і я зрозумів, що насправді потяг ніколи не відходить. Насправді всі ми, так чи інакше, все життя живемо на пероні з тими, кого ми любимо. Що ви скажете на це?
– Мені п’ятнадцять років, – сказав хлопець. – Яз вдячністю вбираю життєву мудрість. Але це не означає, що я відмовлюся від п’яти крон чайових. Коли ви перекажете гроші на наш рахунок.
– Ви отримаєте більше ніж п’ять крон, – пообіцяв Каспер. – Якщо викличете таксі. І дасте мені у борг грошей.
Хлопець набрав номер таксі і замовив авто.
– Вони хочуть знати, куди ви поїдете.
Каспер сподівався, що скаже: «По Странваєн».
Але чомусь вимовив зовсім інше.
– У місто, – сказав він. – У самісіньку темінь району Нерребро.
Квартира Стіне містилася на вулиці Шелландсґаде, на дев’ятому, й останньому, поверсі. Він попросив таксиста почекати. Біля під’їзду йому трапилося кілька суб’єктів напідпитку, вони задумливо огляділи його капці й халат.
Ліфта в будинку не було, останні прогони він долав поволі, її звучання чулося всюди. Він зрозумів, що був знайомий лише з якоюсь мізерно малою її частиною.
Він зупинився перед дверима, прислухаючись до сплячого будинку, намацав захованого над дверною коробкою ключа. Увійшовши до квартири, він знову якийсь час постояв, не запалюючи світла.
Квартира складалася з однієї квадратної кімнати, маленької кухні та маленької вбиральні – косі білі стіни, високий еркер, зовсім небагато меблів. Обстановка була не просто спартанською – вона була тюремною. А проте кімната жила.
Секрет цього частково полягав у тому, що ті деякі речі, котрі були в кімнаті, були правильно розташовані – немов камені в піщаному саду. Каспер змінив більше сценографів і реквізиторів, ніж зміг запам’ятати, і лише одиниці з них мали те, що мала Стіне. І ці деякі, так само як і вона, використовували мінімум меблів, зовсім небагато ламп і мінімум реквізиту.
Він чув відлуння її босих ніг, що ступали по дошках підлоги, він відчував деякі з її запахів. Але на решті рівнів квартира майже нічого не відкривала. Письмовий стіл із обкорованого дуба. Лампа тридцятих років дизайну Поуля Хенінґсена. Стілець. Велике двоспальне ліжко. Комод з великими, пласкими висувними шухлядами для зберігання креслень і малюнків, саме з нього він знімав мірку для шухляди у вагончику. На столі лежало письмове приладдя. Стояли два комп’ютери. На низькому столику – два принтери. На стіні – велика пробкова дошка з пришпиленими до неї листівками та конвертами. Всюди лежали шматки плавникового лісу: дерево, що стало чорним, сірим, сріблястим. Камені, підібрані на березі. Мушлі. Квіти, орхідеї – не ті, що продаються у квіткових крамницях, а скромні, рідкісні ботанічні види, які він уперше побачив тут, у неї. Невисокий стелаж з науковою літературою. На одній зі стін – килим з тонкої чорної шерсті, зі складним переплетенням геометричного орнаменту. Ніяких картин на стінах. Ніяких фотографій.
Точно кажучи, вона нічого не розповіла про своє минуле. А він і не питав. Вони танцювали одне навколо одного відповідно до таємної угоди про те, що слід уникати тих місць, де в архіві зберігалося минуле. І тих, де планувалося майбутнє.
Це був красивий танець, зворушливий, сповнений поваги. Зворотний бік пошани – зайва дистанція. Він зробив крок уперед і відчинив одну з пласких шухляд, вона була забита листами.
Якось вони разом приймали душ, тут, у цій квартирі, він вийшов перший. Вона вимкнула воду. Краплі, стікаючи зі стін і з занавіски, грали прелюдію ля-мажор Шопена – краплі світлих, насичених киснем почуттів, що спадали на чорний мармур. Вона налила в долоні гель для душу, додала води й видула мильну бульбашку завбільшки з кокосовий горіх просто з рук.
Потім вона налила гель на одну руку, притисла її до тіла під лівою груддю, поруч із серцем, і почала дути. Він ніколи не бачив нічого подібного, бульбашка вийшла величезна, золотиста, немов м’яч морського лева в цирку – діаметром сантиметрів тридцять.
Бульбашка не встигла відірватися. Вона спіймала її другою рукою, тепер вона являла собою трубу, що йде навколо її тіла. Вона розтягнула цю трубу, її боки були увігнутими, неначе вони одночасно прагнули і розширитись, і закритись.
– Принцип Дірихле, – пояснила вона. – Про мінімальні поверхні. Дуже красиве доведення. Коли ми збільшуємо поверхню, вона одночасно з тим, що піддається, намагається зайняти найменшу площу.
Вона вийшла з душу й підійшла до нього. З увігнутою, витягнутою, виблискуючою бульбашкою.
– Все живе, – сказала вона. – І все мертве. Прагнення одночасно стати більшою і стримати себе. Як і любов. Це загадка. Як можна бути в стані вільного падіння? І одночасно тримати руку на стоп-крані?
Вона підійшла до нього впритул. Здавалося, що її шкіра вкрита невидимим шаром олії. Вода не хотіла рівномірно розподілятися, а збиралася в безліч крапельок – немов на дельфіні.
– А є якийсь вихід?
– Навіть якби він і був. Ти б не захотів ним скористатися.
Бульбашка торкнулась його.
– Та ти ніколи й не хотів. Навіть коли був дуже близький до цього.
Бульбашка лопнула.
Вона припустилася лише однієї помилки. Але цього було досить. На мить її звучання змінилося. Воно наповнилося знанням. Цієї миті він зрозумів, що вона щось про нього знає. Що вона, мабуть, побувала в якійсь частині його системи, куди він не давав їй доступу. І щось звідти дістала. Саме це йому і згадалося тієї ночі.
Людина, що здобула добре виховання, не читатиме чужих листів. Каспер навіть листи Баха, передруковані в «Гросі», не читав. А листи Юєркеґора – винятково з дослідницького інтересу. Та якщо вже хочеш дістатися до жіночого, доводиться користуватися всіма можливостями.
Він підняв пачку листів і почав їх перебирати. Той, хто все своє довге життя тасував карти і здавав їх щасливою рукою, швидко починає орієнтуватися в купці паперів.
Зверху лежали робочі листи з відділу сейсмології, Лундського університету, Британської геологічної служби Единбурґа. Пачки листів з ЄССЦ – Європейсько-Середземноморського сейсмологічного центру в Брюйєр-ле-Шатель. З Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі. На дешевому папері для ксерокса. Потім він дістався до особистих листів, їх було небагато. Або ж вона зберігала решту в іншому місці. Або ж вона їх взагалі не зберігала. Він знайшов тонкий стосик написаних від руки на цупкому жовтуватому рельєфному папері. Вони були підписані «мама» або «твоя мама». Адреси відправника не було, але поруч з датою було написано «Хольте». Він знайшов один конверт з адресою відправника і сунув його в кишеню.
Він шукав і далі. Звучання приміщення змінилося. Він знав, що тепер уже недалеко. Він прислухався до кількох пачок, затнутих скріпкою. Це були листи від колишніх коханих, він поспішив відключити слух, хіба можна коли-небудь змиритися з думкою, що у твоєї жінки до тебе були коханці?
Два листки вкололи його пальці і слух, немов колючка. Вони були скріплені степлером – він уколовся об скріпки. Він роз’єднав їх. Це були ксерокопії. Він упізнав почерк. Це він сам написав. Ретельно виведені багато років тому літери. Людиною, що в якомусь сенсі була ним самим.